Антитехнократичнi тенденцiї в сучаснiй європейськiй фiлософiї 2
Мiнiстерство освiти i науки України
Український державний унiверситет водного
Кафедра фiлософiї
на тему
:
“
Антитехнократичнi тенденцiї в сучаснiй європейськiй фiлософiї”
фiлософських наук, доцент
Наконечна Ольга Павлiвна
Рiвне - 2003
2
ПЛАН
Вступ......................................................................................…............... 3
2. Проблема “людина-технiка” в сучасних фiлософсько-
3. Концепцiї нової рацiональностi як спосiб подолання кризових
явищ в фiлософiї технiки................................................................... 22
Висновки......................................................................................……..... 27
Лiтература................................................................................................ 29
ВСТУП
Технiка є невiд'ємною частиною нашого життя i визначальною цiннiстю сучасної цивiлiзацiї. Цю цивiлiзацiю часто називають технiчною або техногенною, пiдкреслюючи особливу роль технiчного прогресу в її розвитку, у змiнi природного середовища, що є безпосередньою сферою людської життєдiяльностi, у перетвореннi способiв i форм людської комунiкацiї, соцiальних зв'язкiв i вiдносин людей.
Техногенна цивiлiзацiя зародилась на досягненнях двох великих традицiйних культур – античностi i християнського середньовiччя. Їх синтез в епоху Ренесансу i Реформацiї сформував систему цiнностей, яка послужила своєрiдним культурно-генетичним кодом техногенної цивiлiзацiї.
дiяльностi як креативного iнновацiйного процесу, спрямованого на перетворення зовнiшнiх об'єктiв; сприйняття природи як зовнiшньої стосовно людини, закономiрно упорядкованого предметного середовища, що повинна служити матерiалом i ресурсами для людської дiяльностi. Ця система життєвих сенсiв припускала також прiоритетну цiннiсть самодiяльної творчої особистостi, а також цiннiсть наукової реальностi i науково-технiчного прогресу.
Усi цi цiнностi, скорельованi мiж собою, забезпечили прискорений розвиток техногенних суспiльств, а головною рушiйною силою розвитку став науково-технiчний прогрес. Техногенна цивiлiзацiя, з'єднавши науку з її виробничо-технiчним застосуванням, пройшла через кiлька науково-технiчних революцiй, кожна з яких змiнювала предметний свiт людської життєдiяльностi i створювала передумови збiльшення суспiльного багатства.
Розвиток техногенної цивiлiзацiї, особливо в другiй половинi XX столiття, чiтко продемонстрував, що науково-технiчний прогрес є одним з
найважливiших факторiв полiпшення якостi життя. Сучасна людина живе
практично не в природному, а в культурному середовищi, яке створене її
технiчною дiяльнiстю. В такiй ситуацiї дуже важливим стає правильне розумiння вiдношення технiки i технiчної дiяльностi до iнших феноменiв культури, особливо до сукупностi соцiальних, полiтичних i духовних феноменiв.
Для iндустрiально-розвинутих суспiльств, а особливо для держав з перехiдною економiкою, до яких вiдноситься i Україна, iснує небезпека пiдпорядкування полiтики технiчному прогресу, небезпека домiнуючої ролi в суспiльствi всемогутньої технiки та її носiїв. Це породило проблему технократiї. Її прибiчники приписують науково-технiчнiй iнтелiгенцiї особливу роль не тiльки в економiцi, а i в управлiннi суспiльством в цiлому. В такiй “експертократичнiй” та “сциєнтократичнiй” системi поглядiв i сама полiтика розглядається як “соцiальна технiка”, яка базується на технiчних знаннях. При цьому демократiя, як форма полiтики, яка ґрунтується на волi народу стає найчистiшою iлюзiєю. Технократична “поведiнка” охоплює не тiльки суспiльство, як цiлiсний органiзм, але i кожну його ланку: на пiдприємствах i в установах керiвники-технократи можуть пiдпорядкувати “iнтересам” технiчних iнновацiй саму особистiсть, моральнi установки, звичаї i особисте життя робiтника-людини, стараючись перетворити його в робота в iм’я абстрактного “загального” технiчного прогресу.
Пiдтвердженням реальностi цiєї небезпеки для суспiльства є створення технократичної партiї в Росiї (Санкт-Петербург, 1997 р.), а також методи вирiшення полiтичних та воєнних конфлiктiв за допомогою високотехнологiчної зброї (Югославiя, 1999 р.; Ірак, 2003 р.).
Глобальнi кризи, породженi техногенною цивiлiзацiєю, i насамперед сучасна екологiчна криза, поставили пiд загрозу саме iснування людства. І як реакцiя на цi проблеми, виникла критика науково-технiчного прогресу.
випадку вiдмови вiд технiчного прогресу або його консервацiї стає неможливим забезпечити необхiдними життєвими засобами зростаюче населення Землi. Тому в сучаснiй фiлософiї технiки мова йде не про вiдмову вiд науково-технiчного розвитку, а про пошуки його нового типу, що, очевидно, буде пов'язаний i з новим типом розвитку цивiлiзацiї, який зможе забезпечити рiшення глобальних проблем.
прогресу не як стратегiї насильства над навколишнiм середовищем, влади i панування над нею, простого пристосування її до потреб людини в якостi невичерпної комори ресурсiв (навiть i з урахуванням негативних наслiдкiв такого силового втручання) для прискорення науково-технiчного i господарського розвитку, а так званого стiйкого розвитку, спрямованого на пiдтримку i збереження рiвноваги сучасної цивiлiзацiї з уже в значнiй мiрi модифiкованою нею природою. І в зв'язку з цим виникають кардинальнi свiтогляднi проблеми перегляду i змiни всiєї системи цiнностей техногенної цивiлiзацiї.
В данiй роботi зроблена спроба охарактеризувати та систематизувати сучаснi антитехнократичнi тенденцiї, а також висвiтлити основнi концепцiї нової рацiональностi для подолання протирiч в фiлософiї технiки.
Термiн "технократiя" уперше був застосований американським дослiдником В. Смiтом у серiї статей, опублiкованих у 1919 р. в журналi "Industrial Managment". У буквальному перекладi з грецького це слово означає "влада майстерностi". Надалi поняття одержало три загальновживанi тлумачення: по-перше, теоретичнi концепцiї влади, заснованої не на iдеологiї, а на науково-технiчному знаннi; по-друге, тип соцiально-полiтичного переустрою суспiльства, який практично реалiзує принципи цiєї концепцiї; по-третє, соцiальне коло носiїв науково-технiчного знання, котрi виконують функцiї управлiння [21].
Ідеї, близькi до технократичних, не новi. Вони iснували ще в давнину. Навiть думку Платона про суспiльство, яке буде управлятися “фiлософами”, тобто мудрецями, можна iнтерпретувати як заклик до деякої “експертократiї”. Сучаснi ж технократичнi концепцiї беруть свiй початок у працях американського соцiолога й економiста Т. Веблена й одержали поширення майже у всiх iндустрiально-розвинених країнах [15, С. 14].
1. Технократiя розглядається як панування технiчних експертiв (експертократiя).
3. Технократiя розумiється як панування предметної необхiдностi аж до появи тотальної «технiчної держави» (Х. Шельскi), у якому лише керують, однак полiтичних рiшень уже не приймають.
4. Технократiя виступає в якостi тенденцiї до iнформацiйно- i системно-
контрольованого суспiльства в бiльш загальному виглядi: до iнформацiйної системотехнократiї.
Гносеологiчнi коренi iдеологiї технократизму пов'язанi з фiлософiєю позитивiзму, що будує свої висновки лише на базi емпiричних даних, якi отриманi природничими i технiчними науками [20].
як нейтральний засiб, користаючись яким “людина” намагалася досягти цiлей, не залежних вiд цього засобу. Людина функцiонувала як “володар”, а технiка – як його “раб”. І в цьому випадку людина була “володарем”, що застосовувала машину як свого раба для того, щоб панувати над iншими людьми. Але, з позицiй марксистiв i соцiалiстiв технiка повинна застосовуватися не для експлуатацiї людини, а для панування над природою на користь людини [26].
У другiй половинi ХХ столiття з’явилась нова тенденцiя: машина або “технiка”, сама стала “володарем”, тодi як “людина” перетворилася в її “раба”. Панування технiки проявилося в тому, що людина сама придбала риси машини: вона стала автоматом, безвольно опинившись у владi саморушних технiчних систем, що уже не є засобами для досягнення мети, а стали самоцiллю. Ця думка про автономiю технiки легко пов’язується зi способом аргументацiї, що виходить з поняття “вiдчуження” [26].
Технiзацiя поширюється усе ширше — вiд пiдпорядкування природи до пiдпорядкування всього життя самої людини, до бюрократичного керування усiм — до пiдпорядкування полiтики, навiть iгор i розваг, що проводяться в руслi звичних форм життя, але вже не як вираження внутрiшнього iмпульсу. Людина вже не знає, що робити зi своїм дозвiллям, якщо її вiльний час не заповнюється технiчно органiзованою дiяльнiстю, хiба тiльки вона схильна, вiдпочиваючи, просто вiддаватися дрiмотi i мрiям [11, С. 133].
Стрiмкий розвиток технiки й iнформацiйних процесiв, якi породили комп'ютерну революцiю, створює об'єктивну основу для посилення технократических iлюзiй i нових мiфiв. Абсолютизацiя будь-якого технiчного нововведення не сприяє синтезу технiки i культури. Людський розум самоцiнний i унiкальний i нiякi успiхи в областi формалiзацiї iнтелектуальних процесiв не зможуть його замiнити. Людина – не машина, а його мозок – не комп’ютер. Однак невгамовне захоплення черговою технiчною новинкою викликає до життя концепцiї, якi принижують цiннiсть Розуму i приписують iнформацiйнiй технiцi невластивi їй функцiї i можливостi [31].
Та обставина, що комп’ютери у своєму безпрецедентному розвитку iстотно розширили сферу iнтелектуальної дiяльностi людей i пiдняли на якiсно новий рiвень рiшення багатьох iнтелектуальних проблем, не змiнює принципової оцiнки спiввiдношення мiж людським i машинним iнтелектом. Мислення, розум, iнтелект, творчiсть, рефлексiя, вищий рiвень психiчної активностi є продукт людської дiяльностi, бiологiчно й у першу чергу соцiально детермiнований. Логiчнi, лiчильнi здатностi комп'ютерiв, як би великi вони не були, є результат науково-технiчного розвитку, спецiалiзованої iнженерної дiяльностi людей.
вакуумi, тенденцiї iншого пiдходу до проблем науково-технiчного розвитку, при якому, в першу чергу, приймалась би до уваги дана iсторична епоха, система її культури в цiлому, як обумовлююча специфiку технiки цього iсторичного перiоду i вiдношення до неї суспiльства [24, С. 177].
iсторiї машин i технологiй, визрiла необхiднiсть деякого занурення в стихiю духовно-культурних факторiв, у сферу гуманiзацiї технiки.
Сама по собi поява нових технiчних феноменiв i процесiв – не єдиний момент нової ситуацiї, що у результатi технiчного розвитку породжує етичнi проблеми нового типу. Вирiшальний новий погляд на нову iнтерпретацiю або нове застосування етики, безсумнiвно, полягає у фактi появи всезростаючої до безмежностi технологiчної сили, що надається в розпорядження людини. Це приводить до ризику, який вимагає розробки нових етичних концепцiй [10]:
1. Кiлькiсть людей, яких стосуються технiчнi заходи або їх побiчнi ефекти, збiльшилося до величезної кiлькостi. Цi люди найчастiше вже бiльш не знаходяться в безпосереднiй взаємодiї з тими, хто втручається в їхнє життя.
2. Природнi системи стають предметом негативної людської дiяльностi. Людина своїм втручанням може їх постiйно порушувати або руйнувати. Це є абсолютно новою ситуацiєю: нiколи ранiше людина не мала таку силу, щоб змогти знищити все життя в деякiй окремiй екологiчнiй системi або навiть у глобальному масштабi, чи вирiшальним способом довести її до виродження. Оскiльки це втручання при вiдомих обставинах не може контролюватися i може приводити до непоправних втрат, остiльки природа (як екологiчне цiле) i iснуючi в нiй види, внаслiдок нового технологiчного розподiлу сил, здобувають зовсiм нову етичну релевантнiсть. Якщо дотепер етика була спрямована тiльки на вiдношення мiж людьми i на наслiдки їх поведiнки, то тепер вона здобуває перспективну екологiчну релевантнiсть, а також значимiсть для життя iншого. Перед обличчям можливих непоправних втрат (змiна клiмату, радiацiйне опромiнювання, технологiчна ерозiя i т. д.) мова йде також i про людину, але нi в якому разi тiльки про неї одну.
3. Через зростаючi можливостi втручання i впливу в областi медико-бiологiчних i екологiчних взаємозв'язкiв постає також проблема вiдповiдальностi за ненароджених – будь то iндивiдуальнi ембрiони чи наступнi поколiння.
4. Сама людина стає предметом наукового дослiдження не тiльки в свiтлi можливостей манiпуляцiї людиною на рiвнi її пiдсвiдомостi або за рахунок соцiальної манiпуляцiї, але також в експериментах над людиною взагалi, чи то в проектах медико-фармакологiчних дослiджень, чи в проектах дослiджень суспiльних наук. Таким чином, виникає особлива етична проблема в зв'язку з науковими i технiчними експериментами над людиною.
умовах, вплинути навiть на сутнiсть самої людини або генетично змiнювати її.
6. Для людини iснує загроза перетворитися в “об'єкт технiки” не тiльки потенцiйно при втручаннi за допомогою генетичної манiпуляцiї, але i вона уже стала у рiзних вiдносинах, як у колективному, так i в iндивiдуальному, об'єктом настiльки багатьох впливiв, що у критичному планi часто характеризуються як “манiпуляцiя”. До цього вiдносяться не тiльки фармакологiчнi впливи i масове застосування транквiлiзаторiв або граничних впливiв.
7. Чи можна говорити про прагнення до зростання технократiї на пiдставi прогресуючого розвитку мiкроелектронiки, керованих комп'ютерами системних органiзацiй управлiння й автоматизованих органiзацiй з електронною обробкою даних? Чи не вступають у рамках бюрократiї технократiя i електрократiя в надзвичайно ефективне об'єднання, що як реалiстичне попередження про небезпеку, яка загрожує, записує на програмнiй дошцi високорозвиненого iндустрiального суспiльства прямо-таки прихiд технократичного “старшого брата”. Чи загрожує небезпека всеохоплюючої системної технократiї? Розвиток комп'ютерної технiки, електронної обчислювальної технiки й обробки iнформацiї робить нагальною проблему виникнення загального технократичного контролю над особистiстю у виглядi зiбраних i скомбiнованих даних про цю особистiсть. Загроза приватному життю, “таємницi даних” привела до правової проблематики захисту даних вiд використання особистих даних у комерцiйних i суспiльних цiлях – постановка питання, що, природно, має i важливе моральне значення.
те, що вiн зрозумiв” i “при цьому не ставити собi нiяких границь”: “що можна зрозумiти, те необхiдно також i застосовувати”, то це натяк на трансформовану iдеологiю технократичної робленостi, що старий кантiвский моральний iмператив “повиннiсть незримо мiстить у собi умiння” перетворюється “у технологiчний iмператив”.
за допомогою технiчного розвитку. Мабуть, бiльше половини людства вже не хоче i не могла б бiльше жити без технiки [11, С. 71-72].
Виникнення в європейськiй фiлософiї технiки кiнця ХХ столiття цiлого ряду нових тенденцiй пов’язане з необхiднiстю розробки i конституювання знання про технiку, як комплексного, багатофакторного i протиставити це знання “одномiрностi” уяв про сутнiсть i характер розвитку технiки.
Значний вклад в розробку антитехнократичних концепцiй внесли: Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас, М. Хоркхаймер, Х. Ленк, Ф. Рапп, Г. Рополь, А. Хунiнг, К. Хюбнер, В. Стьопiн, В. Розiн, А. Воронiн та iн. На нашу думку, в майбутньому цi концепцiї стануть методологiчною основою для розвитку техногенної цивiлiзацiї.
2. Проблема “Людина-Технiка” в сучасних фiлософсько-соцiологiчних теорiях
Кiнець ХХ – початок ХХІ столiття представляє нам надзвичайно строкату i складну картину фiлософських вчень i шкiл, якi висовують свою iнтерпретацiю технiчного розвитку суспiльства, сутностi технiки, дiї науково-технiчного чинника на культуру, що склалась iсторично. Кожна з висунутих концепцiй має значну комплекснiсть i включає як позитивнi так i негативнi наслiдки розвитку технiки [3, 5, 6, 8, 11, 13, 15, 17, 19, 24, 26, 29 ].
У числi попередникiв сучасного фiлософського аналiзу технiки на Заходi можна назвати Е. Kaппa, Ф. Десауэра, Г. Зиммеля, М. Хайдеггера, О. Шпенглера, Х. Ортега-i-Гасета, К. Ясперса, Л. Мемфорда, М. Бердяєва, Ж. Еллюля, А. Галена, Х. Шельськi, X. Сколiмовскi та iн.
самої природи. Машина не що iнше, як проекцiя органiв людини на природний матерiал. В ходi еволюцiї живої природи, на думку Каппа, виникає новий феномен, джерела якого в “природнiй душi”, тобто в цiлiсностi живого органiзму, що керує матерiальним тiлом. “І соцiальна технiка — це результат вирiшення протирiч мiж органами тiла i їхнiх функцiй, проекцiя анатомiчних i фiзiологiчних особливостей органiв людської iстоти. Така проекцiя детермiнує становлення свiдомостi, яка своєрiдно продовжує “природну душу”” [18]. З цiєю концепцiєю вiв полемiку вiдомий фiлософ-неотомiст Ф. Дессауер. Вiн не погоджувався з тим, щоб розглядати технiку як просте застосування законiв природи. Технiчнi iдеї, на його думку, не що iнше, як думки Бога, проява свiтлого розуму Творця. Предмет технiки може iснувати матерiально, але вiн може виявляти себе й у свiтi iдей, в областi “можливого буття”. “Коли ми говоримо про технiку, – писав вiн, – як про цiлiснiсть... то маємо на увазi щось постiйне, неминуче, нетлiнне, що знаходиться поза перебiгом часу... Якщо вже говорити про прогрес, то тiльки щодо одиничних об'єктiв технiки” [15].
i “навiщо”. Цi питання необхiдно задавати людинi. Тiльки вона привносить iнтереси i цiнностi в технiку, в її використання. Технiчнi системи, в якi первинно закладенi певнi цiлi, наприклад зброя, створюються з визначеною – морально неприйнятною цiллю – вбивства ближнього [16].
М. Хайдеггер зайняв особливу позицiю по вiдношенню до європейського культуркритицизму, зробивши технiку, її сутнiсть i специфiку як способу самореалiзацiї людства, а також специфiку її самореалiзацiї в рiзнi iсторичнi епохи, предметом визначено позитивного фiлософського аналiзу [24, С. 115].
Загальна направленiсть фiлософiї технiки М. Хайдеггера полягає в тому, що вiн в традицiях культуркритицизму уявляє майбутнє технiчної цивiлiзацiї в планi цiлком очевидної загальної кризи, якщо не буде того, що вiн називає “Kehre”, - повороту, що пов’язаний iз змiною самих основ сучасного мислення шляхом обґрунтування заново корiнних зв’язкiв людини iз свiтом, її онтологiчного статусу. Поворот, яким його уявляє М. Хайдеггер, не iманентний технiчному розвитку i не передбачає його “призупинки”; вiн здiйснюється в iншому планi. Це – всеохоплююче стихiйне виникнення нової духовної атмосфери, поширення якої в сучасному свiтi спонукало б людину iншими очима поглянути на своє мiсце серед всього сутнього, на характер зв’язкiв з буттям i на дiйсне значення i сенс технiки [24] .
О. Шпенглер – один iз перших фiлософiв, який оцiнив соцiальну масштабнiсть проблеми технiки. В противагу вiдношенню до сучасної технiки як до нейтрального епiзоду, вiн старається пiдкреслити унiверсальнiсть технiки як феномена, що первинно пов’язаний з людиною, який несе на собi вiдбиток людської природи [11].
Трагiзм сучасної епохи О. Шпенглер вбачає в тому, що сама науково-технiчна дiяльнiсть стає все бiльш непроникною: технiка стала езотерична схожою на вищу математику, якою вона користується, схожою на фiзiкалiстськi теорiї. Вiн застерiгає, що екологiчнi змiни оточуючого середовища свiдчать про те, що “механiзацiя свiту вступила в стадiю найнебезпечної перенапруги”. Все органiчне стає жертвою експансiї органiзацiї. Штучний свiт витiсняє i отруює природний. Цивiлiзацiя стала машиною, яка робить, або старається робити подiбно машинi. Технiка в своєму розвитку буде “роз’їдена” зсередини як i всi великi форми високої культури [24, С. 44-45].
Але самий важкий симптом, за Шпенглером, це експорт iз iндустрiальних країн Європи технiки, iнженерних знань у вiдсталi країни, ближче до джерел сировини i дешевої робочої сили. Це приводить до того, що “раси”, для яких технiчна творчiсть, величнiсть вiдкриттiв нiколи не були i не стануть “душевною потребою”, засвоюють всi технiчнi досягнення європейцiв з єдиною цiллю – обернути їх проти Заходу.
О. Шпенглер стверджує, що “технiка – це тактика життя; внутрiшня форма, в якiй виражається зовнi розвиток конфлiкту – конфлiкту, який тотожний самому життю” Вiн продовжує: “Технiка не повинна бути витлумачена в термiнах знарядь. Важливо не те, як зроблена рiч, але те, що можна зробити з нею... Важлива цiле направлена дiяльнiсть, а не речi”. В цьому ж дусi Х. Ортега-i-Гасет приходить до висновку, що технiка є “системою дiй, через якi людина старається досягти здiйснення позаприродної програми, тобто здiйснення самої себе”[20].
В своїй роботi "Роздуми про технiку" Х. Ортега-i-Гасет вiдмiчає: [13, С. 47]: "Людина технiчна, вона здатна модифiкувати, змiнювати навколишнє середовище для того, щоб привести його у вiдповiднiсть зi своїми потребами; щоб їй було зручно в ньому жити, вона використовує у своїх iнтересах будь-який перепочинок, який дозволяють йому обставини, для того щоб дистанцiюватися в себе, бути наодинцi iз собою для того, щоб виробляти iдеї i уявлення про свiт, про речi i про своє вiдношення до них, складати плани наступу на оточуючi її умови, — коротше, щоб сконструювати свiй внутрiшнiй свiт. Вона починає з цього внутрiшнього свiту, звiдси вона повертається в зовнiшнiй свiт. Однак вона повертається... разом зi своєїю самотою, що у неї не було колись..., для того, щоб нав’язувати свою волю i свiй проект, щоб реалiзовувати в зовнiшньому свiтi свої iдеї, перетворювати нашу планету згiдно тих кращих образiв, що сформувала вона у своєму внутрiшньому свiтi".
Людянiсть олюднює свiт, вдихає в нього нове життя, заплiднює його своєю новою iдеальною субстанцiєю, i цiлком припустимо уявити, що в один прекрасний день у доступному для огляду майбутньому цей жорстокий i грiзний зовнiшнiй свiт буде настiльки повно насичений людським початком, що нашi нащадки зможуть подорожувати в ньому, як ми сьогоднi подорожуємо в нашiй iнтимнiй внутрiшнiй самотi”.
З такими iдеями Х. Ортега-i-Гасет дуже близький до трансформування гуманiтарних наук в iнженерну фiлософiю технiки.
i суспiльство в iншу сферу, у сферу масового виробництва, перетворила все iснування в дiю деякого технiчного механiзму, усю планету — у єдину фабрику. Тим самим вiдбувся — i вiдбувається донинi — повний вiдрив людини вiд її ґрунту. Людина стає жителем землi без батькiвщини, втрачає послiдовнiсть традицiї. Дух зводиться до здатностi навчатися i виконувати кориснi функцiї. Ця епоха перетворень носить насамперед руйнiвний характер. Сьогоднi ми живемо, вiдчуваючи неможливiсть знайти потрiбну нам форму життя.
Л. Мемфорд вiдмiчає, що одна iз функцiй технiки – її сприяння у формуваннi “суспiльства споживання”. Через технiку реалiзовувалась тяга панiвного класу до збагачення, а також поширення стандартiв споживання на iншi шари суспiльства, якi намагались шляхом споживання вийти за рамки свого класу.
У вiйнi Л. Мемфорд бачить основного творця “машини”. Їх зв’язок, пише вiн, постiйно пiдтверджується i змiцнюється: “сучасний iндустрiалiзм є вiйськова операцiя гiгантського масштабу”. Вiйни i мiлiтаризацiя – потужний стимул розвитку технiки, точних i технiчних наук [16].
Майбутня неотехнiчна ера, за концепцiєю Л. Мемфорда, яка передбачає переорiєнтацiю технiчного прогресу в iнтересах людини, буде мирним воз’єднанням з органiчним (людським i природним) принципом попередньої еотехнiчної епохи, бо сам технiчний розвиток знехтує гiгантськими масштабами i надпотужною, уже надлишковою продуктивнiстю, повернеться в чисто людськi межi.
Основний порок рацiоналiстичної європейської науки Мемфорд бачить в намаганнi розвивати механiку i поширювати механiстичнi зразки на всi сфери життя, в пригнiчуваннi “машиною” органiчного.
Видатний росiйський фiлософ М. Бердяєв, розглядаючи феномен технiки, приходить до висновку [4] , що людство стоїть перед основним парадоксом: без технiки неможлива культура, з нею зав'язане саме виникнення культури, i остаточна перемога технiки в культурi, вступ у технiчну епоху веде культуру до загибелi. Технiка прагне опанувати духом i рацiоналiзувати його, перетворити в автомата, поневолити його. Звiдси починається нова залежнiсть людини вiд природи, вiд нової природи, технiчно – машинна залежнiсть. Машина має величезне не тiльки соцiологiчне, але i космологiчне значення, i вона ставить з надзвичайною гостротою проблему долi людини до природи, особистостi до суспiльства, духу до матерiї, iррацiонального до рацiонального. М. Бердяєв стверджує, що технiзацiя духу, технiзацiя розуму може легко представитися загибеллю духу i розуму. Отже, неможливо допустити автономiю технiки, надати їй повну волю дiї, вона повинна бути пiдлегла духу i духовним цiнностям життя, як i усе. Але дух людський справиться з грандiозною задачею в тому лише випадку, якщо вiн не буде iзольований i не буде спиратися лише на себе, якщо вiн буде з'єднаний з Богом.
Вiдомий французький соцiолог Жак Елюль спираючись на iдеї М. Хайдеггера прагне у своїх дослiдженнях [32, 33] розглянути технiку як особливий феномен. Ж. Елюль пов'язує технiку з загальною рацiоналiзацiєю свiту, у ходi якої вiдбувається витиснення з мислення, iз суспiльної свiдомостi емотивних елементiв, фiксується детермiнована послiдовнiсть явищ, втрачається унiверсальнiсть, повнота свiдомостi за рахунок закрiплення в ньому сугубо рефлективних елементiв. На думку французького автора, саме панлогiзм породжує технiку i додає їй непоборну силу. Вона виступає, таким чином, як iсторична доля сучасної цивiлiзацiї. Ж. Елюль розглядає феномен технiки як саму небезпечну форму детермiнiзму. Технiка, за його словами, перетворює засоби в мету, стандартизує людську поведiнку i, отже, не просто робить людину об'єктом наукового дослiдження, але i об'єктом "калькуляцiй i манiпуляцiй”.
А. Гелен розробляв антропологiчний погляд на технiку, вважаючи, що її передумови закладенi в бiологiї людини. Його мiркування спiвзвучнi iз теорiєю Каппа: технiчнi пристрої замiнюють, пiдсилюють i розвантажують органи тiла, беручи на себе їх функцiї. Однак виникнення технiчної суперструктури подавляє людину, її досвiд та переживання стають вторинними i вже не наповненi сокровенним iнтимним змiстом. Їх замiнюють кiно, телебачення, штучне середовище [5].
Х. Шельськi чiтко фiксує залежнiсть людини вiд виробництва, речей, технiчної цивiлiзацiї в областi полiтики i iдеологiї [24].
X. Сколiмовскi [20] також порушує питання про переоцiнку тих основ, на яких ґрунтується європейська цивiлiзацiя. На карту поставлене питання про здатнiсть захiдної людини i властивого їй свiтогляду керувати екологiчною системою, пiдтримувати розвиток людських iстот i збереження сформованого суспiльства. Технiка, як пiдкреслює Х. Сколiмовскi, перетворилася, якщо використовувати хайдеггерiвский термiн, у частину буття людини. Вiн пропонує розумiти фiлософiю технiки "як фiлософiю людини. Технiка, на його думку, повинна бути пiдлегла людському iмперативу, а не людина iмперативу технiчному. Людське поняття прогресу повинне, як пiдкреслює фiлософ, означати не вимирання iнших створiнь природи, не омертвiння духовних i почуттєвих потенцiй людини, але, швидше за все, поглиблення своєрiдностi людини, розширення її духовностi.
Багато захiдних фiлософiв бачать резерви гуманiзацiї технiки в розгортаннi самого технiчного прогресу. Вони переконанi в тому, що чергова хвиля культурних нововведень усуне внутрiшнi протирiччя i колiзiї цього процесу та забезпечить гармонiю людини iз свiтом. Ідея технiчних мутацiй, що роблять багатомiрний вплив на соцiальний процес, давно вже одержала визнання в фiлософiї i соцiологiї. Найбiльше послiдовно її розвивають Д. Белл [2], Дж. Грант [7], О. Тоффлер [25] .
На думку О. Тоффлера, розвиток науки i технiки здiйснюється стрибками, а точнiше, хвилями. Розглядаючи iсторiю як безупинний хвильовий рух, О. Тоффлер аналiзує особливостi прийдешнього свiту, економiчним кiстяком якого стане, на його думку, електронiка й ЕОМ, космiчне виробництво, використання глибин океану i бiоiндустрiя. Це i є “третя хвиля”, що завершує аграрну (“перша хвиля”) i промислову революцiї (“друга хвиля”).
Д. Белл розглядає проблему створення своєрiдної “iнфраструктури” для розвитку комунiкацiйних мереж, iнформацiйних технологiй, що зв'яжуть суспiльство воєдино. Перша iнфраструктура суспiльства — транспорт для перевезення людей i товарiв. Другою iнфраструктурою iсторично з'явилися засоби доставки енергiї — нафто- i газопроводи, лiнiї електропередач. Третьою iнфраструктурою стали телекомунiкацiї, насамперед телекомп’ютери, радiо i телебачення. Д. Белл пiдкреслює, що зараз у зв'язку з рiзким збiльшенням числа комп’ютерiв i iнформацiйних термiналiв i швидким зменшенням вартостi комп'ютерних операцiй i iнформацiйного нагромадження проблема з'єднання воєдино рiзних засобiв i шляхiв передачi iнформацiї в суспiльствi виходить на перше мiсце.
суспiльствi робота — це гра мiж людиною i штучним середовищем, де люди закритi машинами, що роблять товари. У “iнформацiйному суспiльствi” робота стає насамперед грою людини з людиною (мiж чиновником i вiдвiдувачем, лiкарем i пацiєнтом, вчителем i учнем). Таким чином, природа усувається з рамок трудового та повсякденного життя.
проблеми якi виходить за рамки технократизму.
Технократичнi концепцiї поняття сучасного iндустрiального суспiльства ототожнюють з вищою ступiнню панування технiчного розуму. У працях представникiв Франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас) також розглядається науково-технiчна рацiональнiсть в якостi найважливiшого органiзацiйного принципу панування в сучасному суспiльствi. Разом з тим iснують i суттєвi розходження. Якщо для представникiв позитивiської i технократичної орiєнтацiї в самому пануваннi технiчних “засобiв”, в їх позаполiтичнiй сутностi, в безпристрастi науково-технiчної “детермiнанти”, яка органiзує соцiальну дiйснiсть за принципом рацiональностi i ефективностi, - запорука подальшого удосконалення суспiльних структур, то представники Франкфуртської школи не тiльки розцiнюють цi перспективи протилежним чином, але i виходять iз iншого розумiння сутностi “технiчного”[1, 24, С. 132-133].
В соцiально-економiчнiй критицi дiйсностi представники Франкфуртської школи намагались спертися на iсторичну традицiю фiлософського рацiоналiзму, на критику вiдчуження, яка була розвинута в працях Гегеля i Маркса. Ряд положень запозичений ними iз феноменологiї, перш за все, через Хайдеггера.
Наука i технiка, якi взяли на себе в сучасному суспiльствi функцiї панування, з точки зору представникiв Франкфуртської школи зовсiм не нейтральнi. Не нейтральнi вони перш за все в своєму iсторичному втiленнi: ретроспективний погляд на iсторiю технiки, вiдмiчає Маркузе, не дає нам права судити про неї, абстрагуючись вiд її фактичного застосування. “Полiтичне апрiорi” повинно бути iнкримiноване уже самiй чистiй сутностi технiчного розуму. Рацiональнiсть науки i технiки за своєю природою є рацiональнiстю панування [24, С. 134].
В кiнцi ХХ столiття в роботах про технiку, перш за все в ФРН, (Х. Ленк, Ф. Рапп, Г. Рополь, Г. Хортледер, А. Хунiнг) явно визначились тенденцiї протиставлення технократичним концепцiям, що нiби розвивались в iсторичному i соцiальному вакуумi, iншого пiдходу до проблем науково-технiчного розвитку, при якому в першу чергу, приймались би до уваги дана iсторична епоха, система її культури в цiлому [10, 11, 28].
Отже, критика технократичних концепцiй розвивалась в рамках самої фiлософiї технiки. Аналiз європейськими теоретиками сучасної ситуацiї привiв до критики в загостренiй формi “наукової рацiональностi”. Якщо дотепер “рацiональнiсть” пiдлягала критицi ззовнi, зi сторони соцiальної фiлософiї, то тепер вона стала об’єктом жорстокої критики з боку рiзноманiтних напрямкiв в самiй фiлософiї технiки. Почастiшали констатацiї того, що моделi майбутнього, якi ґрунтуються на унiверсалiзацiї науково-технiчної рацiональностi, не мають нiяких точок контакту з реальнiстю сьогоднiшнього дня i нiколи не зможуть бути реалiзованi. Так вiдомий нiмецький iсторик науки К. Хюбнер приходить до наступного висновку [27]: “... зараз менш, нiж до цих пiр, очевидна величнiсть, i бiльше – проблематичнiсть односторонньо розвинутого технiко-наукового свiту... проблематична наша здатнiсть оволодiвати майбутнiм”.
Тому, торкаючись сучасного перiоду, можна говорити про тупики i кризовi явища в європейськiй фiлософiї технiки [24, С. 192].
3. КОНЦЕПЦІЇ НОВОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ЯК СПОСІБ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ФІЛОСОФІЇ ТЕХНІКИ
Передумови рацiоналiзму, який домiнує в новоєвропейськiй культурi, формувалися ще в античну епоху. Коли Сократ порушував питання: “Як у життi i вчинках бути доброчесним?”, то його вiдповiдь була приблизно такою: спочатку треба зрозумiти, що таке чеснота, а потiм робити вчинки, спираючи на це розумiння. Це значить, що рацiональне збагнення свiту виступає умовою доброчесного життя. Ця iдея була своєрiдною домiнуючою програмою наступного розвитку новоєвропейської думки. Вона розвивається й у гегелiвському рацiоналiзмi, i в проектному мисленнi, яскраво вираженому в марксизмi, мисленнi, вiдповiдно до якого можна i треба будувати життя по деякому проекту, перетворювати соцiальнi об'єкти i навiть управляти розвитком особистостi на основi знання законiв соцiального розвитку. Усi цi iдеї органiчно вписанi в рамки культурної традицiї, яка породила сучасну техногенну цивiлiзацiю, її позитивнi рiшення i її негативнi результати (сучаснi глобальнi кризи) [23].
Фiлософiя технiки спирається на типи рацiональностi, що склалися в розвитку європейської культури i науки. Розглядаючи технiку в iсторичному планi, можна виявити впливи рiзних типiв рацiональностi в той чи iнший перiод [17, 19].
в часi характер. Класичнiй рацiональностi притаманнi такi риси як позачасовiсть, елiмiнацiя часу з життєвих процесiв та врiвноваженiсть, що виключає з розумiння будь-якi процеси нестабiльностi, спонтанностi, хаотичностi Рацiональна культура робить людину чужою вiдносно свiту, у якому вона живе i який створений нею.[14, С. 42].
Для некласичної рацiональностi є характерною iдея вiдносностi об’єкта до засобiв i операцiї дiяльностi; експлiкацiя цих засобiв i операцiй виступає умовою одержання iстинного знання про об’єкт.
Кожен з типiв рацiональностi передбачає переважне освоєння об’єктiв певної системної органiзацiї: малих систем, великих систем, систем, якi саморозвиваються [22].
Нова рацiональнiсть прагне до поєднання цiннiсного i цiльового, аксiологiчного та онтологiчного, рацiонального та iррацiонального в органiчну цiлiснiсть задля осягнення людиною себе i всесвiту, власного мiсця i вiдповiдальностi в свiтi через дiалог людини зi свiтом. Цей дiалог сполучається з iдеалом вiдкритостi свiдомостi до рiзноманiтних пiдходiв в осягненнi свiту, до об’єднання розуму з чуттєвим, iнтуїтивним, до комунiкацiї як iндивiдуальних свiтоглядiв, так i культурних менталiтетiв.
i взаємозбагачення здатних до самокритики i в той же час до ризику прийняття на себе свободної вiдповiдальностi рiвноправних пiзнавальних позицiй” [30].
Проектування нового типу фiлософування, що, не вiдкидаючи Логос, прагне до схоплення свiту i людини в їх вiдкритостi, незавершеностi, властиве позицiї представникiв Франкфуртської школи – Т. Адорно, М. Хоркхаймеру, Г. Маркузе, Ю. Хабермасу. Виступаючи з послiдовною критикою технологiчного розуму, позитивiзму, що виявляють байдужiсть до людського життя й безпосередностi людської чуттєвостi та ведуть до утвердження принципу панування i володiння у всiх сферах буття, цi мислителi обґрунтовують необхiднiсть нового способу мислення – критичного щодо класичного фiлософського мислення i вiдкритого до будь-яких новацiй. Заслуговує на увагу те, що франкфуртцiв непокоїть обездуховлення культури, деградацiя людини, криза цiнностей, дискредитацiя мистецтва, що виникають внаслiдок такого панування i пiдкорення, уречевлення буття [14, С. 51-52]
Розробляючи модель нової рацiональностi, Г. Маркузе надає перевагу обґрунтуванню “нової чуттєвостi” як її основи, Ю. Хабермас висуває iдею “комунiкативної рацiональностi” [5], Т. В. Адорно прагне створити модель естетичного фiлософування, розробляючи принципи “негативної дiалектики” та метод констеляцiї. “Негативно-дiалектична максима фiлософiї Т. Адорно зорiєнтована на негативне як обов’язкову умову пiдкреслити роль заперечення, розбiжностi, нетотожностi в будь-якому актi вiдчуття та мислення”, що робить негативне “системоутворювальною основою розвитку сучасної культури, будь-якого процесу духовного i практичного самовизначення людини”. Метод констеляцiї виступає як образ “неметодичного методу”, “не понятiйного поняття”, “визначеної невизначеностi” негативної дiалектики, нової рацiональностi, оскiльки на думку Т. Адорно, цей метод утворює вiдмiнний вiд традицiйного пiдхiд до взаємозв’язку всезагального й iндивiдуального, загального i особливого, цiлого i його моментiв.
Змiна типiв рацiональностi по-новому ставить проблему спiввiдношення рацiонального та iррацiонального, загострює потребу осягнення iррацiонального, форм його втiлення в усiх сферах духовностi та їх осмислення наукою та фiлософiєю, адже iррацiональне завжди – в тiй чи iншiй мiрi – властиве людськiй життєдiяльностi. Постiйний взаємозв’язок рацiонального та iррацiонального виявляється в проблемностi людського буття, його дихотомiї. “Людина нiколи не вiльна вiд дихотомiї свого iснування, – пише Е. Фромм, – вона вже не може звiльнитись вiд свого духу, навiть якби вона того хотiла, й не може звiльнитися вiд свого тiла, доки вона живе, її тiло будить у неї бажання жити. Розум, благословення людини, водночас є й її прокляттям. Розум постiйно змушує займатись пошуком розв’язання нерозв’язаної дихотомiї”. Тому рацiональне та iррацiональне повиннi знайти нову єднiсть у фiлософських та естетичних дослiдженнях, щоб вони були здатними осмислити весь – не обмежуючись механiстичним, об’єктивiстським – духовний досвiд як минулого, так i багатограннiсть сучасних духовних процесiв[14, C. 50].
Формування нової рацiональностi пов’язано з переходом вiд дослiдження простих систем до складних, вiд закритих до вiдкритих, вiд лiнiйностi до не лiнiйностi, вiд стабiльностi до нестабiльностi, що потребувало i нової теорiї осмислення. Нею стала синергетика (теорiя самоорганiзацiї), заснована в 70-i роки вченими-фiзиками – Г. Хакеном, І. Пригожиним, І. Стенгерсом. [14, С. 56]
Синергетика сприяє становленню нового бачення свiту, розвiює бiльшiсть iз колишнiх мiфiв, стереотипiв управлiнської i технократичної дiяльностi [9].
По-перше, стає очевидним, що складно органiзованим соцiоприродним системам не можна нав’язувати шляхи їх розвитку. Швидше необхiдно зрозумiти, як сприяти розкриттю їх власних тенденцiй розвитку, як виводити системи на цi шляхи. Важливо знати закони спiльного життя природи i людства, їх коеволюцiї.
По-друге, синергетика свiдчить про те, що всяка складноорганiзована система має, як правило не єдиний, а бiльшiсть власних вiдповiдаючих її природi шляхiв розвитку. Закрiплюється надiя на можливiсть вибору шляхiв подальшого розвитку, причому таких, якi влаштовували би людину i одночасно не були би руйнiвними для природи.
По-третє, синергетика демонструє нам, що хаос може виступати механiзмом самоорганiзацiї i самодобудовування структур, видалення лишнього, механiзмом виходу на вiдносно простi структури-аттрактори еволюцiї.
По-четверте, що стосується соцiального управлiння, людству треба буде навчитися описувати, розраховувати оптимальнi для себе i разом з тим здiйсненнi “сценарiї” розгортання подiй i контури майбутнього.
засадах “вiдкритої” рацiональностi. Це дасть змогу нам, вiдмовившись вiд застарiлих парадигм i врахувавши в нових методологiчних пiдходах складнiсть i рiзноманiтнiсть технiчних систем, що сформувалися iсторично, глибше осмислити феномен технiки i намiтити подальшi шляхи її розвитку в гармонiї iз людиною та природою.
ВИСНОВКИ
Сьогоднiшня фiлософiя технiки, що розумiється як фiлософiя, людини, наполягає на тому, що скорiше технiка повинна бути пiдлегла людському iмперативу, нiж людина пiдлегла iмперативу технiчному. Вона наполягає на тому, щоб людина ставилася з повагою до тендiтної рiвноваги в природi i давала дозвiл лише на таку iнструменталiзацiю свiту, яка змiцнювала б цю рiвновагу, не руйнуючи його. Вона наполягає на тому, що знання людини не повинне бути спрямоване проти iнших створiнь, що знання це не повинне бути силою, яка використовується з метою контролю i манiпулювання, але скорiше повинне служити кращому розумiнню природи речей i гармонiчному в неї включенню. Вона наполягає на тому, що людське поняття прогресу повинне означати не вимирання iнших створiнь природи й у той же час омертвiння щиросердечних i почуттєвих потенцiй людини, а швидше збiльшення своєрiдностi людини, що здiйснюється головним чином через розширення її духовностi. Вона стверджує, що суспiльство i цивiлiзацiя дали нам серйозний урок, до якого в минулому ми були схильнi вiдноситися легковажно, але який здатний зберегти нашi здоров'я, єднiсть i цiлiснiсть через наше свiдоме прилучення до природи речей, — прилучення, значно бiльш глибоке, нiж погоня за матерiальним прогресом.
Вступ людини в супертехнiчне столiття, у смугу глобального демографiчного вибуху не залишає бiльш вiдкритої дороги “назад до природи”. Як надмiрне захоплення технiкою, так i вiдмова вiд її однаково вiдпадають. Мудрiсть лежить у дотриманнi мiри, в орiєнтацiї на середнiй шлях, у дотриманнi мудрого правила — “Нiчого надмiру!”, про що говорили ще античнi мудрецi задовго до всесвiтньої “технiчної революцiї”.
Традицiйна фiлософiя технiки iгнорувала соцiальнi фактори та iсторичнi умови i витлумачувала феномен технiки, i навiть саму сутнiсть технiки, через тi чи iншi основнi її риси. Багатобiчну (мультифункцiональну), що враховує багато факторiв, соцiальну фiлософiю технiки можна створити лише з одночасною розробкою соцiологiї технiки i соцiологiї самої технiчної iнтелiгенцiї.
Подолання кризових явищ в фiлософiї технiки також пов’язується iз формуванням нової рацiональностi, яка передбачає розвиток синергетики (теорiї самоорганiзацiї). Саме синергетика вчить людину поваги до свiту, допомагаючи їй зрозумiти, що не все пiддається людському контролю, тому так важливо адаптуватися до рiзноякiсного свiту, бути готовим до участi у подальшому його становленнi i власному самоосягненнi та самоздiйсненнi.
ЛІТЕРАТУРА
2. Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 330-342.
3. Бёме Г., Даале В., Крон В. Сциентификация техники // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989. - С. 104-130.
4. Бердяев Н. А. Человек и машина // Вопросы философии. – 1989. - № 2. - С. 147—162.
5. Воронин А. А. Техника как коммуникационная стратегия. // Вопросы философии. – 1997. - №5. – С. 96-105.
6. Гайденко П. У истоков классической механики. // Вопросы философии. – 1996. - №5. - С. 80 – 90.
7. Грант Дж. Философия, культура, технология // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 153-162.
9. Князева Е., Курдюмов С. Синергетика: начала нелинейного мышления // Общественные науки и современность. – 1993. – №2. – С. 38-51.
10. Ленк Х. Ответсвенность в технике, за технику, с помощью техники // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989. - С. 372-392.
11. Ленк Х. Размышления о современной технике: – М.: Аспект Пресс, 1996. – 182с.
12. Мемфорд Л. Техника и природа человека // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 225-239.
13. Митчем К. Что такое философия техники: – М.: Аспект Пресс, 1995. - 148с.
14. Наконечна О. П. Естетичне як тип духовностi: Монографiя. – Рiвне: УДУВГП, 2002. – 202 с.
15. Закономерности и социальные перспективы научно-технического прогресса (Вступительная статья) // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс. 1986 – С. 3-30.
16. Новикова Л. И. Цивилизация перед выбором // Философские науки. - 1990. - № 7. - С. 3-13.
17. Перспективы научной рациональности в ХХI веке. (Материалы “круглого стола”) // Независимая газета № 06(42) 20 июня 2001 г.
18. Попов Е. В. Идейный смысл и проблемы западногерманской философии техники // Вопросы философии. – 1985. - № 12. - С. 122—129.
19. Розин В. М. Философия техники и культурно-исторические реконструкции развития техники. //Вопросы философии. - 1996, №3, С. 19-28.
21. Современная западная социология: Словарь, М.: Наука, 1990. - 432 с.
22. Степин В. С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. – 1989. - №10. - С. 3-18
23. Степин В. С. Росийская философия сегодня: проблемы настоящего и оценка прошлого // Вопросы философии. – 1997. - №5. - c. 3-14, (с. 7-8).
24. Тавризян Г. М. Культура, техника, человек. – М.: Наука, 1986. – 200 с.
25. Тоффлер О. Раса, власть и культура // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 330-342.
26. Философия техники в ФРГ. -М.:Прогресс, 1989. – 527 с.
27. Философские вопросы технического знания. - М.: Прогресс, 1984. - 432 с.
28. Хунинг А. Философия техники и Союз немецких инженеров // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989. - С. 69-74.
31. Шубин В. И. Пашков Ф. Е. Культура. Техника. Образование: Учебное пособие для технических университетов. – Днепропетровск: Высшая школа, 1999. - 230 с.
32. Эллюль Ж. Технологический блеф. // Философские науки. – 1991. - №9. - С. 150-178.
34. Ясперс К. Современная техника // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 119-146.
|
