Історiя соцiологiчної думки України
Мiнiстерство освiти i науки України
Коледж електронних приладiв
Нацiонального технiчного унiверситету нафти i газу
РЕФЕРАТ
на тему:
“Історiя соцiологiчної думки України”
Виконала:
студентка групи
м. Івано-Франкiвськ
2003 р.
ЗМІСТ
1. Історичнi джерела 3
2. Початок української соцiологiї 10
Список використаної лiтератури 15
Витоки соцiологiчної думки в Українi сягають у сиву давнину, беручи свiй початок у княжiй добi (ІХ – ХІІІ ст.), i тiсно пов’язанi з буттям українського народу, з його iсторичною долею, з формуванням української державностi. Тому її характерною особливiстю є iдеї свободи i справедливостi, добра i правди. Усе це батрацтво iдей становить теоретичну основу, на якiй виростають вимоги соцiального визволення, утвердження справедливого демократичного ладу, нацiональної незалежностi. Український народ у своїй iсторiї не дуже тiшився свободою, а iнодi ще й голодував, i то смертельно голодував. Тим-то визвольною i основоположною iдеєю в українськiй соцiально-полiтичнiй думцi є свобода – iдея, яка породилася буттям народу i стала фiлософським ядром його демократизму.
Теоретична думка у перiод Київської Русi спрямовувалася на розв’язання питань у сферi релiгiї та моралi, соцiологiї i полiтики.
У ХІ-ХІІ ст. в Київськiй Русi вiдбулося формування феодального суспiльства i, звiсно, стали розвиватися держава i право, полiтичнi погляди, наука, лiтература, фiлософiя, тощо. Надзвичайно важливу роль у цьому процесi, як i усьому життi, вiдiгравало християнство, яке сприяло розвитковi духовного життя, економiчних i культурних зв’язкiв Київської Русi з Вiзантiєю та iншими європейськими країнами.
У Х-ХІІ ст. з’являються першi лiтературнi твори: “слова”, “Повчання”, “проповiдi”, а також “патерики”, “житiя святих”, що складалися для поширення християнства i прославлення князiв, бояр, монахiв. Водночас вони мiстили вiдомостi про соцiальнi вiдносини, побут та культуру того часу та опосередковано вiдбивали настрої рiзних верств.
Одним з найдавнiших документiв русько-української писемностi, в якому робилися спроби обґрунтувати iдеї та настрої люду, був дидактико-теологiчний твiр першого київського митрополита Іларiона “Слово про закон i благодать” (ХІ ст.), в якому спростовувалися твердження про iснування у свiтi певного “богообраного народу”, вiдкидаються iдеї “всепоглинаючої” iмперiї церкви, вiддається похвала великому князевi Володимировi i славиться хрещення України.
Соцiологiчними та суспiльно-полiтичними iдеями були пройнятi також лiтописи. “Повiсть минулих лiт” (ХІІ) лiтопис Нестора, де подаються вiдомостi про дiяльнiсть князiв, про народне повстання у Київськiй Русi, про боротьбу iз зовнiшнiми ворогами.
Талановитим свiтським письменником того перiоду був князь Володимир Мономах, який залишив нащадкам один iз найвизначнiших творiв – “Повчання своїм дiтям” (ХІІ ст.). Мономах застерiгав своїх синiв-князiв не тiльки не чинити самим, а й забороняти iншим творити беззаконня. Вiн повчав, що князь повинен бути для своїх пiдданих не лише справедливим, згiдно з законом, а й гуманним, милосердним.
Важливе значення для пiзнання соцiального життя в давнiй Українi має пам’ятка бiографiчного писемства “Печерський Патерик”, в якому оповiдається про життя-подвиг i чудо печерських ченцiв Києво-Печерської лаври, що була тодi основним центром культури.
Із занепадом полiтичного значення Київської держави видатну роль починає вiдiгравати Галицько-Волинська держава. Створюється “Галицько-волинський лiтопис”, який доповнює третю частину “Іпатiївського збiрника”. Авторами його були високоосвiченi особи, добре обiзнанi iз захiдноєвропейськими джерелами, якi твердо стояли на позицiї збереження єдностi Русi на чолi з великим князем Володимиром Мономахом. Даний лiтопис є головним джерелом вивчення соцiологiчного життя захiдних областей тогочасної української держави, рiзних верств населення.
яка лягла в основу Литовських статутiв i законодавств за гетьманської доби.
Монголо-татарська навала у серединi ХІІ ст. i наступне 150-рiчне панування Золотої орди призвели до занепаду соцiально-економiчного, полiтичного i культурного життя в Українi.
У 1387 роцi закiнчується державне iснування Галицько-Волинська держава, якою оволодiли поляки, що призвело до наступного ополячення українських провiдних верств.
Все ХV i наступне столiття сповненi важкою i нерiвною боротьбою українського народу. Нi литовський, нi польський уряд, який контролював значну територiю України, не були в змозi органiзувати оборону українських земель вiд татарського поневолення. Це змушенi були робити самi люди, що, i привело до виникнення козацтва, яке стало оплотом оборони України вiд татар, а також проти колонiального гнiту польської шляхти в Українi, насильної полонiзацiї.
У плеядi полемiстiв видiлявся автор “Апокрисиса”, що виступав пiд псевдонiмом Христофор Фiларет – людина свiтська, дрiбний шляхтич. В “Апокрисисi” (1597 р. 0 у релiгiйнiй формi вiдстоюється iдея рiвностi людей незалежно вiд мiсця i становища у життi, дотримання монархом прав i свобод народу, суспiльного договору i природних прав. Фiларет став на захист широких верств народу в їхнiй боротьбi проти соцiально-економiчного та нацiонально-релiгiйного гнiту.
Мислитель звертав увагу короля i сенаторiв як представникiв державної влади на те, що порушення ними прав i свобод пiдданих, зловживання владою, нехтування закону пiдриває державу, беззаконня i свавiлля неминуче породжують справедливе невдоволення народу, яке з необхiднiстю переростає в обурення проти кривдникiв. Народ, за його переконанням, повинен захищати свої права.
Свiтськi люди, наголошував вiн, мають повне право разом з духiвниками брати участь як у виборi влади, так i в позбавленнi їх духовного сану, ставлячи у приклад константинопольського i патрiарха Ієремiю. Цi iдеї, спрямованi проти релiгiйного соцiального гноблення, мали велике значення для розвитку соцiально-полiтичної думки, посилення протидiї народу духовним, полiтичним та економiчним утискам. Вони стали iстотним внеском у лiберальнi традицiї українського народу.
Виняткове мiсце у розвитку соцiальної думки в Українi кiнця XVI – початку XVII ст. займає мислитель І. Вишенський — виходець з мiстечка Судова Вишня бiля Львова. Життя українського народу i боротьба в жорстких умовах нацiонального, соцiального та релiгiйного переслiдування стали в його писаннях одним з центральних. Центральною постаттю у поглядах Вишенського була людина, але не абстрактна, а конкретна, з її муками та стражданнями. Виходячи з принципу вiдношення «дух—тiло», полемiст намагався знайти обгрунтування для вимог свободи, рiвностi, справедливостi, насамперед у сферi духа, а потiм покласти це в основу громадського життя, життєдiяльностi людини i народу. І. Вишенський дiйшов визнання основоположностi й визначальностi первiсно-демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цiй пiдставi – для свiтських вiдносин.
Трактування суспiльного буття І. Вишенським ставило на перший план основоположну засаду рiвностi. Христос i його учнi, за його твердженням, втiлили її у ранньому християнствi, i це неперевершений взiрець життя людини — християнина i громадянина. Вишенський виходив з того, що прагнення до багатства постiйно збуджується принадами, насолодами та спокусами матерiальної дiйсностi. Але, нагромаджуючи власнi багатства, людина утверджує бiднiсть iнших.
І. Вишенський звертав увагу на роль правосуддя у життi суспiльства: суд повинен охороняти закон i справедливiсть, утверджувати й захищати громадянськi права i свободи. Вiн заявив, що нiхто i нiщо не зламає волi українського народу, жоднi насильства, хоч би якими вони страшними були, не поставлять його на колiна перед тиранами.
Твори І. Вишенського здебiльшого мають форму «Посланiй», адресованих до князя К. Острозького, до братств, владик i всiх українцiв. Найбiльш вiдомими є «Поради», «Послание до всiх обще в людской земле живящих», «Извещение краткое о латинских прелестях». Вiднайденi у 1858 роцi i вперше частково опублiкованi М. Костомаровим у 1865 р., вони з того часу стали предметом дослiдження багатьох учених (Г. Житецького, І. Сумцова, А. Кримського, І. Франка та iнших).
Значний iнтерес для соцiологiчної науки становлять соцiально-полiтичнi концепцiї, Києво-Могилянської академiї — першого вищого навчального закладу на схiдних теренах України.
Засновником академiї був визначний церковний i культурний дiяч митрополит київський Петро Могила (1596 — 1648 рр.). Разом з iншими дiячами академiї — С. Яворським, Ю. Кониським, П. Величковським та Ф. Прокоповичем — вiн розвивав погляди на спiввiдносили церкви, держави, свiтської та церковної влади.
Єдиною владою, силу якої в умовах наступу шляхетської Польщi можна було протиставити польському королевi, була влада православної церкви. Розвиваючи iдею її верховенства, Могила вважав, що iдеальний володар — це сильний православний цар, який повинен бути вiрний православ'ю, вiрi в Бога, вiд якого одержав владу i перед яким звiтується.
Такi погляди П. Могили на спiввiдношення церкви i держави по-рiзному сприймали i розвивали iншi дiячi Києво-Могилянської академiї.
Проблеми спiввiдношення свiтської та церковної влади посiдала значне мiсце у творчостi фiлософа, ученого, письменника, професора ректора Києво-Могилянської академiї Ф. Прокоповича, вiн вперше в умовах росiйської держави створив теорiю освiченого абсолютизму, ґрунтуючись на теорiї природного права i суспiльного договору та враховуючи вчення захiдноєвропейських теоретикiв Г. Лiпсiя, Г. Гроцiя, Т. Гоббса, С. Пуфендорфа. Суть розробленої Ф. Прокоповичем теорiї освiченого абсолютизму полягала в умотивуваннi прiоритету свiтської влади пiдпорядкування церкви державi, секуляризацiї Церковних i монастирських маєтностей. Така теорiя визнавала верховним носiєм державної влади лиш освiченого володаря, «фiлософа, на тронi». Освiта i розвиток науки розглядалися як основа iсторичного процесу, сили держави i добробуту.
Важливий вплив на становлення української суспiльної думки мала теоретична спадщина великого мислителя Григорiя Савовича Сковороди (1722 — 1794 рр.). Проповiдник демократичних iдей, великий гуманiст просвiтитель, вiн у своїх творах висунув основнi проблеми фiлософського iсторико-соцiологiчного та етичного характеру. Основне мiсце в його творчостi займають фiлософсько-соцiологiчнi твори, серед яких «Начальная дверь к христианскому добронравiю», «Наркiсс. Разлагол о том: Узнай себе», «Симфонiя, нареченная книга Аскань о познании самого себе», «Разговор называемый Алфавит, или Букварь мира», «Благодатний Эродий» та iн. Жоден з його творiв не друкувався за життя автора, а бiльшiсть з них розповсюджувалася по Українi в рукописах. Слово i наука Г. Сковороди жили не тiльки в народi, айв освiчених колах тогочасної України, бо вiн мав вплив, насамперед, на перших творцiв, провiсникiв вiдродження — І. Котляревського, Г. Квiтку-Основ'яненка, Т. Г. Шевченка.
— це свiт матерiальний, невидимий — духовний, «божественная сутнiсть», де Бог, який iснує в усьому — природi, людинi, i вiн є iстиною — iдеєю.
малi свiти. Один з них — малий свiт — мiкрокосмос, людина, а другий — це символiчний свiт, Бiблiя, яку тiльки символiчно треба розумiти. Кожний такий свiт має двi натури: зовнiшню — матерiальну i внутрiшню—духовну. На думку Г. Сковороди, весь свiт є пiзнаваним, а людський свiт — здатним збагнути та з'ясувати як зовнiшнiй, так i внутрiшнiй свiт. Оскiльки людина, як мiкрокосмос, є частиною останнього, то для пiзнання природи всесвiту людина мусить насамперед пiзнати сама себе. Згiдно з поглядами Сковороди, людина повинна працювати для душi, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбцi, кар'єристи є винуватцями страждань, ворожнечi, сваволi, тиранiї, воєн.
Важливу базу для дослiдження соцiологiчних поглядiв та iдей дає доба нацiонально-культурного вiдродження в Україну.
Початок українського нацiонально-культурного вiдродження традицiйно пов'язується з останньою чвертю XVIII ст. i, насамперед, з появою «Енеїди» І. Котляревського (1793 р.), з його послiдовниками (наприклад, Г. Квiткою-Основ'яненком i харкiвським гуртком дiячiв науки культури). В Галичинi таке вiдродження пов’язане з Маркiяном Шашкевичем, який майже через 40 рокiв пiсля появи «Енеїди» виступив «Русалкою Днiстровою» та з гуртком своїх однодумцiв “Руська Трiйця”.
Значний внесок у розвиток пiзнання, людини, суспiльства гуманiтарної освiти, науки та культуру зробили представники Кирило-Мефодiївського товариства.
Основнi iдеї товариства були викладенi в «Книзi буття українського народу автором якої вважають М. Костомарова, а шляхи i засоби досягнення мети — у «Статутi Слов'янського товариства св. Кирила i Мефодiя».
Товариство вiдстоювало iдеал свободи, рiвностi та братерства, ставило своїм завданням перебудову суспiльства на засадах християнства i прагнуло до лiквiдацiї крiпацтва, класовостi, гноблення людини та народного об'єднання всiх слов'ян в одну республiканську федерацiю, в якiй кожний народ зберiгав би свою сувереннiсть.
У товариствi не було єдностi думок: Костомаров, Кулiш вiдстоював поступовi реформи. Шевченко, Гулак та iншi були за революцiйнi методи, включаючи повалення царизму.
Початок української соцiологiї
В Початком самостiйних соцiологiчних праць слiд вважати дослiдження женевського гуртка українських вчених у 80-х роках XIX ст., якi друкувалися в часописi «Громада», що виходив у Женевi. У цей час у всiй тодiшнiй соцiологiї переважаючим методологiчним напрямом був позитивiзм, пiд впливом якого соцiологiчна теорiя натуралiзується, набуваючи форм еволюцiонiзму, органiцизму, соцiал-дарвiнiзму тощо. Водночас зароджується i набуває поширення марксистська соцiальна теорiя. Саме пiд впливом цих напрямiв i течiй перебували вченi, якi започатковували соцiологiчнi студiї в Українi.
Вченi того часу не стiльки турбувалися про продукування нових iдей, скiльки про засвоєння уже вироблених. Певною мiрою така позицiя є зрозумiлою, якщо взяти до уваги, що соцiологiя була наукою новою i до того ж запозиченою, її дiйсно необхiдно було освоювати. Тому, не заперечуючи оригiнальностi певних iдей, висловлених вченими, якi Працювали в той час у галузi соцiологiї, слiд зазначити, що їх соцiологiчнi пошуки були спрямованi на розробку, поглиблення iдей О. Конта, К. Маркса та iн., а не на вироблення нових власних теорiй.
життя українського народу.
Вiдомий український публiцист, економiст i соцiолог С. Подолинський (1850 — 1891 рр.) поєднував марксистськi i соцiал-дарвiнiстськi соцiологiчнi погляди з полiтичною програмою громадiвства. Вiн вважав, суспiльне життя вiдбувається згiдно iз законом боротьби за iснування. Наприклад, положення К. Маркса про додаткову вартiсть вiн розглядав як одну з форм такої боротьби. Однак основний закон суспiльного життя С. Подолинський трактував досить своєрiдно, оскiльки поряд iз законом боротьби за iснування дiє i закон зростання солiдарностi людей. Людськi громади, обґрунтовував свою думку дослiдник, слiдуючи закону Дарвiна, можуть перестати боротися мiж собою, оскiльки переможе почуття прихильностi, солiдарностi, бо воно кориснiше вiд боротьби людей мiж собою. Тодi змiни сприятимуть не боротьбi людей мiж собою, а полегшенню їхньої боротьби з навколишньою природою.
а не перемозi сильнiших.
їх стосунки з працедавцями тощо.
Чимало думок соцiологiчного змiсту у працях М. Драгоманова, професора iсторiї Київського унiверситету.
Заснований ним у Женевi гурток суспiльних дiячiв вважається зародком українського соцiологiчного руху.
Драгоманов розглядав соцiологiю як науку про суспiльство. Вiн активно вiдстоював iдею прогресу, яка у суспiльних вiдносинах проявляв себе у скасуваннi неволi, панщини, у здобуттi рiвних конституцiйних прав тощо. Коли йдеться про особу, то прогрес постає як поступ людяностi самiй людинi.
про людину — антропологiю. Його соцiологiчнi погляди вiдзначалися еволюцiонiзмом. На його думку, спiльнi закони еволюцiї дають пiдстави зробити висновок, що всi суспiльнi явища i форми з'явилися не внаслiдок втручання зовнiшнiх сил, а є результатом повiльного поступового розвитку зародкiв фiзичної природи людини.
Одним iз найбiльших українських дослiдникiв у галузi соцiологiї був М. Ковалевський (1851 — 1916 рр.). Ще у 17-рiчному вiцi вiн познайомився з «Курсом позитивної фiлософiї» О. Конта. Працюючи за кордоном, вiн мав можливiсть оцiнювати погляди сучасних йому соцiологiв не лише за їх творами, бiльшiсть з них вiн знав особисто — Спенсера, Льюiса, Уордо де Графа, Тарда, Дюркгейма, Мена, К. Маркса та iнших. Вiн був членом Мiжнародного соцiологiчного товариства, певний час навiть головою, безпосереднiм учасником його конгресiв, членом ряду соцiологiчних iнститутiв i автором їх видань. З цього приводу iнодi М. Ковалевського не вважають представником української соцiологiї.
Погляди Ковалевського складались у той час, коли позитивiзм ще був спрямований проти мiстицизму та iдеалiзму.
У книзi «Сучаснi соцiологiї» М. Ковалевський ратував за утвердження двох напрямiв, гармонiйне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспiльства. Індивiд не може бути принесений у жертву родинi, роду, класу, державi, але його дiяльнiсть водночас повинна бути координованою з дiяльнiстю iнших рiвних йому одиниць, i їх спiльнi зусилля мають бути спрямованi на забезпечення загального блага. Важливе мiсце в системi соцiологiчних поглядiв Ковалевського займає iдея прогресу iсторичної неминучостi.
Значний внесок М. Ковалевського у розвиток iсторико-порiвняльного методу в соцiологiї, який вiн розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивiзму. Саму ж iсторiю вiн вивчав iз соцiологiчної точки зору.
Вiн розглядав соцiологiю як науку про органiзацiю й еволюцiю суспiльства, вимагав включити в завдання соцiологiї вивчення не тiльки прогресу, а й перiодiв занепаду, регресу, дисгармонiї мiж окремими сторонами суспiльства.
Іван Якович Франко вбачав у громадiвсько-федеративному принципi суспiльного устрою основу свободи особи i громада, об'єднання громад та народiв. Вiн захищав i вiдстоював свободу й автономiю громад як одиниць суспiльного життя.
І. Франко дiйшов висновку, що народна держава i пов'язаний з нею соцiалiзм соцiал-демократiв щастя не принесуть. Не надiї на панацеї, а лiкування конкретних соцiальних хвороб i болячок — ось шлях людського поступу.
«виплоджений матерiалiстичним свiтоглядом.
Неабиякий внесок у подальший розвиток української соцiологiї зробили такi видатнi українськi вченi, як М. Грушевський, Б. Кiстякiвський, С. Днiстрянський, М. Туган-Барановський та iншi.
М. Грушевський (1866 — 1934 рр.), iсторик i патрiот свого народу, був засновником Нацiонально-демократичної партiї Галичини i Товариства українських поступовцiв у Києвi, творцем засад Української незалежної держави, першим президентом УНР. У науковiй творчостi i полiтичнiй дiяльностi вiн вважав вищим мiрилом любов до свого народу i до iсторичної iстини.
Вiн вперше почав застосовувати в українськiй iсторiографiї iсторико-соцiологiчний метод, розроблений на зламi XIX — XX ст. європейським позитивiзмом. Перебування Грушевського у Парижi в 1903 роцi мало переломне значення для його творчостi, внаслiдок чого вiн з iсторика соцiально-економiчних та суспiльних явищ перетворився на iсторика-соцiолога. Основою соцiологiчних iнтересiв М. Грушевського були фактори соцiальної еволюцiї, закони суспiльного розвитку, суть соцiологiї тощо. Критично оцiнюючи захiднi соцiологiчнi теорiї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та iнших, М. Грушевський обґрунтував неможливiсть монiстичного розумiння iсторiї, а також неправомiрнiсть застосування природничого розумiння закону для пiзнання соцiальної реальностi.
Список використаної лiтератури:
1. Марчук П. П. “Соцiологiя”, Тернопiль, 1998 р.
2. Бєляєв В. А., Фiлатов А. Н. Соцiологiя: Учебн. курс для вузiв. Ч. 1. – Казан, 1997.
3. Радугин А. А., Радугин К. А. Соцiологiя: курс лекцiй. М.., 1996.
|
