Герменевтичний метод. Герменевтичне коло
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ ,МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Кафедра фiлософiї.
РЕФЕРАТ З ФІЛОСОФІЇ
Тема : «Герменевтичний метод. Герменевтичне коло»
Змiст
Вступ
2. Герменевтика епохи Реформацiї
3. Формування герменевтичної фiлософiї. Фiлософiя Г. Гадамера
4. Поняття герменевтики П. Рiкера
5. Герменевтична фiлософiя К. О. Апеля
6. Герменевтичне коло
7. Висновки
Список лiтератури
8. Анотацiї напрямку наукового дослiдження
Вступ
Людське iснування спочатку знаходилося в становищi розумiння.
Завдання герменевтики полягало в тлумаченнi цiєї ситуацiї. Цi положення є головною теорiєю фiлософської герменевтики, що за влучним висловом Поля Рокера, є наслiдок «щеплення» екзистенцiальної феноменологiї до традицiї герменевтики як теорiї i практики тлумачення текстiв.
Фiлософська герменевтика - це напрям у фiлософiї, що опрацьовує теорiю i практику тлумачення, iнтерпретацiї, розумiння. Свою назву герменевтика отримала вiд iменi грецького бога Гермеса, який був посередником мiж богом i людною - витлумачував волю богiв людям i повiдомляв бажання людей богам.
Головна iдея герменевтики: iснувати - значить бути зрозумiлим.
Предметом дослiдження, як правило, є текст.
1) навичками розумiння будь-якого тексту,
2) з навичками тлумачення значення цього тексту,
3) з навичками формулювання практичного застосування значення тексту до життя сучасного читача.
Всi цi групи навичок свiдчать про те, що герменевтика є мистецтвом тлумачення текстiв. Першими герменевтами були середньовiчнi теологи - схоласти, якi займалися «розшифровкою» сенсу божествених iдей, закладених в текстi Бiблiї. До рахунку фiлософiв герменевтики можна вiднести:
• Ф. Шлейєрмахера,
• Г. Гадамера,
• П. Рiкера,
• К. -О. Апеля та iн.
Мета даного реферату –провести дослiдження з iсторiї виникнення та розвитку герменефтики, як науки, та виявити процес єволюции таких понять, як герменефтичий метод та герменефтичне коло.
Герменевтика - це:
1) теорiя i методологiя тлумачення текстiв («мистецтво розумiння»);
2) напрямок у фiлософiї XX столiття, яке виросло на пiдґрунтi теорiї iнтерпретацiї лiтературних текстiв.
З точки зору герменевтики завдання фiлософiї полягає в тлумаченнi граничних значень культури, оскiльки реальнiсть ми беремо крiзь призму культури, яка становить собою сукупнiсть основоположних текстiв.
Теоретик i(або) практик в галузi бiблiйної (богословської), фiлософської або фiлологiчної герменевтики iменується герменевтом.
Основнi поняття герменевтики.
«Понятiйним апаратом» прийнято називати набiр чiтко визначених переконань, термiнiв, за допомогою яких наука i виробляє власнi формули, правила, принципи, висновки. До мiсця буде зазначити, щобогатосуперечок i розбiжностей можна вирiшити на рiвнi розгляду понять, визначення основних термiнiв. Часто люди думають, якщо вони використовують однаковi слова, то мають наувазi одне i теж, але це не завжди так. Саме тому необхiдно не просто з'ясувати значення важливих для герменевтики слiв, але i сказати про те, яким чином вони будуть вживатися.
1) Значення тексту.
Говорячи про значення тексту, необхiдно чiтко уявляти собi, що останнiм часом у фiлологiї з'явилося багато цiкавих теорiй щодо поняття «значення», як правило цi теорiї намагаються або дослiдити традицiйне поняття, або показати неспроможнiсть вживання поняття «значення» взагалi. Ми ж стурбованi тим, що б чiтко уявляти собi значення фрази «значення тексту» - ця фраза може мати два провiдних значення, якi не виключають, але доповнюють один одного - значення як змiст тексту, i значення як цiнностi тексту. Пiд змiстом тексту ми погодимося розумiти той сенс, який вкладав у текст початковий автор, пiд значенням тексту, ми будемо розумiти значення тексту i для першого, i для сучасного читача тексту.
Хоча це слово є зрозумiлим, в герменевтичному дослiдженнi ,воно має своєрiдне значення. «Розумiння» у нашому випадку синонiмiчно «впiзнаванню». Що має на увазi людина, коли говорить: «Я зрозумiв це»? Не вдаючись в подробицi, можна сказати, що людина, перш за все, має на увазi щось таке: «я довiдався про це, я побачив зв'язок мiж тим, що я знав i цiєю новою iнформацiєю, я змiг сприйняти цю iнформацiю як частину певної системи знань, якi я маю ». Таким чином, необхiдно вживати слово «розумiння» саме в такому ракурсi i вiдносити розумiння значення тексту до того, що ми назвали «екзегетикою», тобто «зрозумiти текст» означає «визначити початковий намiр автора тексту, побачити, що вiнмавна увазi ».
Термiн «тлумачення» у розмовнiй мовi дуже близький за значенням до слова «розумiння» , досить часто можна почути: «Чи не могли б ви розтлумачити менi це, щось я не зовсiм розумiю?», Необхiдно провести рiзницю мiж цими поняттями. Рiзниця, можливо, здасться досить штучною, але воно важливе для того, щоб чiтко методологiчно описати «розумiння» i «тлумачення» як рiзнi щаблi герменевтичного процесу. Якщо розумiння ми позначили як сприйняття, впiзнавання, то пiд тлумаченням маємо на увазi мислення iдеями, поняттями, то є можливiсть формулювати поняття на основi сприйнятого через розумiння.
4) Застосування.
Це важливе поняття також має бути чiтко визначено, як правило, вона має на увазi, що iдеї, принципи, просто нова iнформацiя, отриманi при розумiннi й тлумаченнi тексту.
Мета герменевтики.
Метою герменевтики є з'ясування значеннятексту для сучасного читача, тобто для нас. На шляху до цiєї головної мети необхiдно зрозумiти, що практично її досягнення розпадається на декiлька етапiв.
По-перше, нас приваблює те значення, яке переказував автор в своєму творi, тобто, що вiн прагнув повiдомити своїм читачам.
По-друге, нас,безпосередньо цiкавить яким чином те, що початковi читачi повиннi були дiзнатися з тексту, вiдноситься до нас.
Засоби герменевтики.
Засоби, якими користується герменевтика для досягнення своєї мети,рiзноманiтнi. Зрозумiти без залучення додаткових джерел, бiльшiсть текстiв iнколи неможливо. Багато текстiв ми розумiємо i тлумачимо при «стороннiй» допомозi. У даному випадку мається на увазi уся та навколишня допомога, яку тлумач отримує вiд своєї освiти, походження, оточення, християнської традицiї i т. д. Всi питання полягають в тому,чи усвiдомлює тлумач чим приваблює його ця допомога, а таким чином, i може контролювати її вплив, або вiн робить це несвiдомо, тобто не розумiючи того, що вiн «переломлює» значення тексту, пiдлаштовує його пiд себе.
Основним принципом тлумачення Святого Письма в Православнiй Церквi є догмат про його Богодухновенiсть, тобто його написання по навiюванню Святого Духа обраним Богом а не людиною. У церковнiй iсторiї збереглася багата традицiя тлумачення Святого Письма, розроблена Самим Господом i святими мужами (пророками, апостолами, святими отцями), а також авторитетними церковними вчителями, роз'яснювальними твори один одного. Дослiдження цiєї традицiї дозволяє видiлити основнi прийоми тлумачення Святого Письма. До них можуть бути вiднесенi:
· iсторичний метод,
· символiчний метод,
· алегоричний метод ,
· лексико-семантичний метод,
· контекстуальний метод,
· метод рiзних рiвнiй тексту,
· синтаксичнийта структурний анализ:
· ЛЕКСИКА - набiр слiв
· СЕМАНТИКА - значення слiв
· СИНТАКСИС – взаємне розташування слова, значення фраз i словосполучень
· СТРУКТУРА - значення пропозицiй, групи пропозицiй
· ЖАНР - значення тексту
Вивчення цих методiв та їх взаємодiї в процесi тлумачення-є предметом герменевтики. Герменевтика покликана вивчити iсторичне виникнення методiв тлумачення Святого Письма i простежити їх використання в iсторiї Церкви. У зв'язку з цим предметом герменевтики може бути, наприклад, виникнення алегоричного тлумачення вiудеїв,розвитку алегоричного пояснення Старого Завiту у Филона Олександрiйського, крайнiх i помiркованих алегорiстiв (терапевти), та також алегоричний метод тлумачення Олександрiйської школи екзегези.
Предметомдослiдження також можуть бути тлумачення Святого Письма, Старого Завiту Господом Ісусом Христом, тлумачення старозавiтних Писань апостолами, свято- батькiвськi методи тлумачення: тлумачення Писання у мужiв апостольських, тлумачення Писання у апологетiв, принципи тлумачення Писання Орiгеном, принципи тлумачення антiохiйської школи, Іоанна Златоуста, єгипетських подвижникiв ( наприклад. прип. Іоанна Касяна Римлянина), та iн. змiстовний аспект тлумачень Святого Письма вивчає екзегетика.
У той же час важливо пiдкреслити, що межа мiж бiблiйної герменевтикою i екзегетикою дуже тонка, що веде до часткового ототожнення цих наук.
Герменевтицi надається велике значення в лiтературознавствi, оскiльки при дослiдженнi будь-якого пам'ятника лiтератури необхiдно його максимально об'єктивне тлумачення. Треба зазначити, що пiд текстом в герменевтицi розумiють не тiльки рукописнi твори авторiв, а й твори мистецтва, iсторичнi подiї та iншi об'єкти, якi «пiддаються» розумiнню. Процес розумiння розглядають як рух за так званим герменевтичним колом. З одного боку, текст розглядають по вiдношенню до епохи, лiтературному жанру. З iншого боку, текст є духовним життям автора, а сама його духовне життя є частиною iсторичної епохи. Подання тексту з цих двох позицiй, перехiд вiд загального до приватного i назад це i є рух по герменевтичномуколу.
Герменевтика також є фiлософським методом аналiзу тексту. Так називається i фiлософський напрямок, що розробляє фiлософське застосування герменевтики. Прихильниками i фiлософами, якi внесли значний внесок у герменевтику, є Гадамер,Шлейермахер i Поль Рiкер.
Іншим активним iдеологом герменевтики можна назвати фiлософа i iсторика Вiльгельма Дiльтея. Дiльтей прагнув оскаржувати методику вивчення природи шляхом зовнiшнього спостереження, вiн був активним прихильником «чувствования». Таким чином вiн закликав реконструювати iсторичнi подiї ,а зовнiшнi явища шляхом самоспостереження, розумiння подiй методом їх особистiсного «спiвчуття», «вживання» в них як у фрагмент духовного цiлого, як частини всесвiтньої єдностi природи i Духа.
Згiдно нiмецькому фiлософу Гадамеру, якого вважають засновником сучасної герменевтики, марнi спроби бачити сенс тексту в свiдомостi його творця (бо творець тексту сам є частина свiту, до того ж ми прагнемо пiзнати безпосередньо дане, точнiше: завдання для знаходження вiдповiдi), у тексту немає власного сенсу поза його iнтерпретацiї, а в рамках цiєї iнтерпретацiї недоречне суб'єктивне свавiлля, бо сам текст недоцiльний. Отже, розумiння досягається при забезпеченнi злиття горизонтiв тексту i людини. При цьому треба мати на увазi так званий герменевтичне коло. Людина повинна зрозумiти те, всерединi чого ввона з самого початку знаходиться, кругову залежнiсть пов'язує цiле i його частина. Ми можемо зрозумiти текст тiльки як частину цiлого, про який у нас є деяке «предпонимание» до початку iнтерпретацiї тексту. Нарештi слiд врахувати, що розумiння iсторично минуще, тимчасове, а це означає мiнливiсть самих горизонтiв розумiння. Кожне нове поколiння iнтерпретує його по-своєму. Для герменевтика найголовнiше - це пiзнати суть справи.
Основнi положення герменевтики.
Зберемо суцiльно головне з попереднього, перерахуємо основнi положення герменевтики та її термiни:
· Буття людини-в-свiтi.
· Занедбанiсть людини у свiтi, його турбота, страх, тимчасовiсть.
· Фiлософiя як запитування.
· Подолання потаємнiсть речi i її саморозкриття як iстинностi.
· Горизонти людини i речi.
· Розумiння як iнтерпретацiя на основi освiти, смаку, таланту, залучення до традицiї iнтерпретатора.
· Історичнiсть iнтерпретацiї.
· Зближення герменевтики з поетикою.
· Головне справа людини - зрозумiти суть справи.
2. Герменевтика епохи Реформацiї
Гуманiстичнi iдеї, особливо iдеї Еразма Роттердамського, мали значний вплив на формування богослов’я Реформацiї. При цьому треба зауважити, що в герменевтицi Мартiна Лютера були присутнi елементи схоластичного методу, а герменевтика Жана Кальвiна носила послiдовно гуманiстичний характер.
У виданнях нiмецького перекладу Бiблiї 1521 i 1528 рр.. М. Лютер викладає свої герменевтичнi принципи, велика частина яких сходить до герменевтики Еразма:
1. Для iнтерпретацiї Бiблiї необхiдне знання граматики.
2. При iнтерпретацiї необхiдно брати до уваги час, обставини та умови написання тексту.
3. Необхiдно брати до уваги контекст.
4. Для правильної iнтерпретацiї необхiдна вiра i просвiтництво Святим Духом.
5. Письмо необхiдно iнтерпретувати з допомогою самого Писання.
Христоцентричнiсть у лютерiвський герменевтики є її специфiчною рисою, що вiдрiзняє її як вiд герменевтики Еразма, так i вiд схоластичної герменевтики. Кожен уривок Св. Письма вказує на Христа. Лютер стверджував, що основна мета писання - повiдомити про Христа. Цю iдею вiн висловив у формулi: «Христос - Цар Письма». Отже, слiд застосовувати подiбнi способи iнтерпретацiї, якi дозволяють знайти христологiчних сенс навiть у тих уривках, в яких присутнiсть такого сенсу не випливає з буквального прочитання. У зв'язку з цим Лютер залучив герменевтичне поняття «мiра вiри» (Рим. 12, 6) або «аналогiя вiри», яке означає, що всю Бiблiю, включаючи Старий Завiт, слiд тлумачити по "мiрi" рятiвної вiри в Христа.
Лютер модернiзував схоластичну Квадригу таким чином, щоб кожен уривок Старого Завiту мiг отримати тлумачення, яке вказує на Христа. Взагалi Лютер дуже скептично ставився до пошуку не буквального смислiв в бiблiйному текстi. Вiн вважав, що алегоричне тлумачення Писання припустиме лише в тому випадку, якщо воно вказує на Христа.
Основний герменевтичний принцип Жака Кальвiна (французький богослов, один з лiдерiв Реформацiї, засновник кальвiнiзму. Головне твiр Кальвiна - «Повчання в християнськiй вiрi». Ставши з 1541 фактичним диктатором Женеви, Кальвiн перетворив її в один з центрiв Реформацiї. Вiдрiзнявся крайньою релiгiйною неврiвноваженiстю) був сформульований ним наступним чином: «Писання тлумачиться Писанням». Згiдно з цим принципом кожен текст Писання слiд iнтерпретувати, виходячи з його контексту, граматики i паралельних мiсць.
Кальвiн стверджував, що «перша справа тлумача - дати право автору сказати те, що вiн говорить, а не приписувати йому те, що, як нам здається, вiн повинен сказати». Ж. Кальвiн негативно ставився до не дослiвнiй iнтерпретацiй Священного Писання i не пiдтримував хрiстоцентрiчного принципу М. Лютера.
та цiлi окремого фрагмента. Аналiтичний метод передбачає три послiдовних кроки.
• Формулювання висновку, який випливає з даного фрагмента.
У рiшеннях Вестмiнстерської асамблеї мiстяться цiлком певнi герменевтичнi принципи.
з усiма iншими мiсцями Писання.
- Всi iнтерпретацiї повиннi носити безсумнiвний характер. Неприпустимо пропонувати такi iнтерпретацiї, якi є лише «можливими» або «iмовiрними».
3. Формування герменевтичної фiлософiї. Фiлософiя Г. Гадамера
iншої.
У 19 ст. починається розвиток «вiльної» герменевтики, не обмеженої предметом, межами змiсту тексту. Засновником цiєї герменевтики стали Шлейермахер, який поставив завдання «вживання» в текст, щоб зрозумiти його сенс «краще, нiж сам його автор». УДiльтея герменевтика перетворюється на специфiчний метод наук про дух, покликаний забезпечити реконструкцiю духу культур минулих епох i «розумiння» суспiльних подiй виходячи iз суб'єктивних намiрiв дiячiв. При цьому «розумiння» в суспiльствознавствi протиставляється «поясненню» в природознавствi, що пов'язується з абстрагуванням i встановленням загального закону.
У 20 ст. Герменевтика поступово оформляться в одну з основних методологiчних процедур фiлософiї, спочатку в рамках онтологiчних пошукiв екзистенцiалiзму (Хайдеггер), потiм власне у фiлософськiй герменевтицi, у вченнi Гадамера («Істина i метод», 1960) герменевтика набуває функцiї онтологiї(оскiльки"буття, яке може бути зрозумiле, є мова»i соцiальної фiлософiї i розумiння є форма здiйснення громадського життя i«критики iдеологiї ». Результатом виявляється замикання фiлософiї у сферi мови, що рiднить герменевтики з неопозитивiськiх «аналiзом мови».
У рамках Франкфуртської школи (Габермас та iн.) герменевтика як «критика iдеологiї» повиннавизначати на аналiзi мови «засiб панування i соцiальної влади», що служить «виправданню вiдносин органiзованого насильства». У Хабермаса, К. О. Апеля, О. Лоренцера та iн. Герменевтика виступає одним iз засобiв консолiдацiї рiзних течiй сучасної захiдної фiлософiї, причому збiльшує її суб'єктивiзм:
Герменевтика покликана вже не стiльки «зрозумiти» текст, скiльки вкласти в нього новi «iнтерпретацiї». Одним з основоположникiв фiлософської герменевтики є нiмецький фiлософ Ганс Георг Гадамер. Багато що запозичуючи у Дiльтея i Хайдеггера,Гадамер надав герменевтицi унiверсальний сенс, перетворивши проблему розумiння в саму суть фiлософiї. Предметом фiлософського знання з точки зору герменевтики є свiт людини, що трактував як область людського спiлкування. Саме в цiй областi протiкає повсякденне життя людей, створюються культурнi та науковi цiнностi.
Гадамер пропонує розглядати герменевтику не як вчення про метод i механiзмах розумiння, а як вчення про буття, як онтологiю. Спочатку Гадамер, не заперечуючи сформованих визначень герменевтики як методологiї розумiння, намагається синтезувати"мова" Хайдеггера i"iдею" ("логос") Гегеля i побудувати герменевтику як фiлософiю,в якiй суттєва роль вiдводиться онтологiї - нарiжного "фiлософського каменю".
Позицiя Гадамера в герменевтицi полягає в онтологiчному прочитаннi суб'єкта пiзнання. Це означає, по-перше, що на вiдмiну вiд розробки методик розумiння текстiв в герменевтицi як такої, Гадамер прагне (i це йому вдалося) подолати односторонньо гносеологiчну орiєнтацiю, включивши в проблематику герменевтики питання свiтовiдчуття, сенсу життя, - iдеї, почерпнутi Гадамером з фундаментальної онтологiї свого вчителя - М. Хайдеггера. Останнiй зробив спробу перетворення герменевтики в особливу фiлософiю - фiлософiю розумiння тексту, де слово "текст" - це будь-яка iнформацiя мiж двома суб'єктами розумiння: письмовий текст, словесний текст (мова), iнтонацiя, погляд, жест, мовчання.
По-друге, Гадамер розглядає герменевтику не як здатностi вiдтворення автентичного (авторського) тексту, а як можливiсть продовження дiйсної iсторiї тексту, у побудовi кожним новому iнтерпретатором нового сенсу, а по сутi, нового тексту.
З часом Гадамер все активнiше виступає проти тлумачення герменевтики як методу, - технiчного iнструменту iнтерпретацiї тексту. Така герменевтика не має нiякого вiдношення до змiсту. Вiн виступає проти розумiння герменевтики як методу осягнення духовної реальностi, проти розумiння тексту як впiзнавання сенсу, оскiльки i в такiй iнтерпретацiї герменевтичний текст перестає бути текстом у власне герменевтична сенсi слова, перетворюючись в об'єкт дослiдження, аналогiчно об'єкту природничо-наукового знання.
Як становлення власне фiлософської герменевтики, яка втiлює полемiку з зазначеними iнтерпретацiями герменевтики, написана робота Істина i метод, в якiй Гадамер виклав основнi риси своєї свiтоглядно орiєнтованої - фiлософської - герменевтики. Фiлософська герменевтика передбачає новий вимiр людини - людини розумiє.
4. Поняття герменевтики П. Рiкера
Поль Рiкер (народився 27 лютого 1913р.) - Один з найзначнiших фiлософiв XX ст. Його перу належать працi:
· "Карл Ясперс i фiлософiя iснування" (1947),
"Габрiель Марсель i Карл Ясперс. Фiлософiя таїнства i фiлософiя парадоксу" (1948),
· "Історiя та iстина" (1955, 1964),
· "Фiлософiя волi" (1955-1960),
· "Про iнтерпретацiї. Нариси про Фройда" (1965),
· "Конфлiкт iнтерпретацiй. Нариси з герменевтицi" (1969),
· "Жива метафора" (1975),
"Час i оповiдь" (т. I-III, 1983 1985) i iн
Завдання, яке поставив перед собою Поль Рiкер, величезна : розробити свого роду узагальнюючу концепцiю людини XX ст. Свiй внесок у побудову такої концепцiї внесли феноменологiя, фiлософiя життя, екзистенцiалiзм, персоналiзм, психоаналiз, герменевтика, структуралiзм, аналiтична фiлософiя, моральна фiлософiя, фiлософiя полiтики та iн, словом, всi головнi течiї та напрямки фiлософiї XX столiття, що мають глибиннi витоки, закладенi античнiстю, а ще ранiше - мiфологiчним мисленням, i якi спираються на iдеї своїх безпосереднiх попередникiв: Канта, Гегеля, Фiхте.
Рiкер переносить питання про герменевтицi в онтологiчну площину: вiдмовившись вiд розробки герменевтики як методу пiзнання, вiн займається побудовою її як способу буття. Основне своє завдання фiлософ бачить у тому, щоб, створюючи фiлософiю життя, скористатися всiма ресурсами Гегелiвський фiлософiї духу. З точки зору методологiчної це, за його словами, означає "прищепити проблему герменевтики до феноменологiчного методу". Йдучи таким шляхом, фiлософ має намiр подолати крайностi об'єктивiзму та суб'єктивiзму, натуралiзму i антропологiзму, сцiєнтизму i антисцiєнтизму, протирiччя мiж якими призвели сучасну фiлософiю до глибокої кризи.
Одне iз завдань першої самостiйної роботи полягає в зiставленнi феноменологiчно трактуемого уваги з проблемами iстини i свободи. Так Рiкер починає "з'єднання" феноменологiї та екзистенцiалiзму, запозичуючи у першої метод аналiзу, у другої - смисл "втiленого iснування". У результатi Рiкер виявляє кардинальну двоїстiсть людського досвiду: будучи сприйняттям, вiн пов'язаний з об'єктом, але одночасно досвiд - це активнiсть, оскiльки вiн притаманний вiльно орiєнтується у питаннi.
Погоджуючись у цiлому з екзистенцiалiстським трактуванням людини, Рiкер разом з тим критикує її за монiзм, що допускає тiльки одне тлумачення iснування - уява, емоцiї, переживання i т. п. Рiкер знаходить можливим "перевернути" перспективу екзистенцiалiстського аналiзу i дослiджувати не тiльки те, що слiдує за екзистенцiалiзмом з самого початку, але й саму екзистенцiйну ситуацiю, спосiб iснування, в якому закорiнений суб'єкт. У наслiдку цiєї операцiї Рiкер виявляє область несвiдомого, те, що приймається суб'єктом як необхiднiсть i перетвориться їм у практичну категорiю. Рiкер не вважає несвiдоме чимось принципово недоступним свiдомостi. Поняття волi (здатностi до дiяльностi) - одне з центральних у концепцiї Рiкера. Воля ототожнюється з поняттям власного людського досвiду, це - початковий акт свiдомостi i людини взагалi.
Прийнята в якостi "граничної початковостi" суб'єкта, воля служить Рiкеру i точкою вiдлiку, вiд якої можна йти в двох напрямках: одне з них - дослiдження руху свiдомостi, що вiдкриває майбутнє (трансцендiроване); iнше - звернення до археологiї суб'єкта, до його початковим потягам, далi не редуцiруеми i що виявляється лише у порiвняннi з небуттям.
Згiдно Рiкера, потреби, бажання, звички людини набувають справжнiй сенс тiльки по вiдношенню до волi, яку вони викликають, мотивують; воля ж завершує їх сенс, вона детермiнує їх своїм вибором.
"iнтерпретацiї снiв, фантазмiв, мiфiв, символiв, якi пропонує психоаналiз, суть свого роду оспорювання претензiй свiдомостi бути джерелом сенсу"; психоаналiз говорить про "втрачених об'єктах, якi належить вiдшукати символiчно", що, на думку Рiкера, є умовою для створення герменевтики, звiльненої вiд забобонiв Ego, де проблематика рефлексiї долається в проблематицi iснування.
І друге, на що звертає увагу Рiкер, осмислюючи психоаналiтичну методологiю: тiльки в iнтерпретацiї i за її допомогою можливо рух до онтологiї. При аналiзi руху свiдомостi вперед ("Профет свiдомостi"), коли кожен образ знаходить свiй сенс не в тому, що йому випереджає, а в тому, що пiде за ним, Рiкер використовує "прогресивний" метод: свiдомiсть витягується з самого себе iспрямовується вперед , до сенсу, джерело якого знаходиться попереду суб'єкта.
Для Рiкера слово, вислiв очевидно мають символiчною функцiєю. При цьому вiн чiтко вiдрiзняє фiлософiю мови вiд науки про мову. Основу цiєї вiдзнаки вiн бачить у тому, що науку про мову цiкавить замкнута система знакiв, фiлософiя ж мови "прориває" цю замкнутiсть у напрямку буття i дослiджує феномен мови як елемент обмiну мiж структурою i подiєю; провiдна роль у цьому обмiнi належить живому слову.
Гуссерлем як якийсь парадокс: мова є вторинне вираз розумiння реальностi, але тiльки в мовi його залежнiсть вiд того, що йому випереджає, може бути досконале. Особливу заслугу Гуссерля Рiкер бачить у тому, що вiн обгрунтував символiчну функцiю мови.
Так мова вказує на можливiсть символiчної функцiї i визначає логiку герменевтики як логiку подвiйного сенсу. Семантично символ утворений таким чином, що вiн дає сенс за допомогою сенсу, в ньому початковий, буквальний, iнодi фiзичний змiст вiдсилає до сенсу алегоричної, екзистенцiйному, духовному. Таким чином, символ кличе до iнтерпретацiї i до говорiнню.
Метафора найбiльш певно демонструє символiчну функцiю мови: коли мова користується метафорою, буквальний змiст вiдступає перед метафоричним змiстом, однак тим самим посилюється спiввiднесенiсть слова з реальнiстю i поглиблюється евристична дiяльнiсть суб'єкта. У метафоричному виразi, який порушує семантичну правильнiсть фрази i несумiсною з її буквальним прочитанням, Рiкер виявляє здiйснення людської здатностi до творчостi.
перейти вiд аналiзу фрагментiв культури, вiдбитих у словi абофразою, до аналiзу текстiв культури, в кiнцевому пiдсумку - до буття культури як iсторичної цiлiсностi.
5. Герменевтичнi фiлософiя К. О. Апеля
Нiмецький фiлософ К. О. Апель виступає своєрiдним посередником мiж двома традицiями: його роботи рiвною мiрою охоплюють i аналiтику, i герменевтику. Тiсна взаємодiя, що виникла в останнi роки мiж герменевтикою та фiлософським аналiзом служить прикладом наростання схожих тенденцiй в захiднiй фiлософiї, подолання iснуючих ранiше бар'єрiв (у тому числi i нацiональних). Вiн закiнчив Гетевський унiверситет (Франкфурт-на-Майнi), де у 1972 став професором фiлософiї.
Учень Е. Ротхакера; зазнав впливу концепцiй Пiрса, Хайдеггера, Вiтгенштейна, Гадамера, Дж. Остiна, Габермаса, Дж. Серля. Основнi твори:
"Ідея мови в традицiї гуманiзму вiд Данте до Вiко" (1963),
"Трансформацiя фiлософiї" (1973),
· "Ідея трансцендентальної граматики" (1974),
· "Ідейна еволюцiя Ч. С. Пiрса: Введення в американський прагматизм" (1975),
"Теорiя мови i трансцендентальна граматика в свiтлi питання етичних норм" (1976) та iн
Згiдно Апеля, норми комунiкативної спiльноти є основою моральної поведiнки i наук про суспiльство. Вiдмовляючись вiд пошуку метафiзичних пiдстав етики, Апель пропонує виходити з реально дiючих в повсякденному життi правил. Прагнучи довести унiверсальнiсть останнiх, стверджує, що етична рацiональнiсть лежить в основi всiх iнших форм рацiональностi: каузальної (наука), технологiчної (цiлеспрямована дiя), герменевтичної (розумiння). Опора на комунiкативну «єтику дискурсу» дозволяє, згiдно Апеля, подолати помилкове протиставлення науки про природу i науки про дух, рацiоналiзму i iррацiоналiзму.
Фундаментальною основою фiлософiї Апеля є презумпцiя «лiнгвiстичногоповороту» в фiлософiї, що орiєнтує фiлософське дослiдження на аналiз мови як первинної реальностi людського буття. За визначенням Апеля, «фiлософiя сьогоднi стикається з проблематикою мови як основної проблематикою наукової освiти понять i теорiй i своїх власних висловлювань, а це значить - обмiркованного та iнтер- суб'єктивностi значимого прояву пiзнання взагалi ». Фiлософiя, таким чином, не є бiльш нi моделюванням буття, сущого чи природи, тобто онтологiєю, нi рефлексiєю над свiдомiстю або розумом, тобто гносеологiєю, стаючи вiдтепер реакцiєю на значення або сенс мовних виразiв.
В якостi основних лейтмотивiв сучасної фiлософiї Апель видiляє наступнi:
· перший лейтмотив обумовлений орiєнтацiєю на форму мови,
в нашi днi гуссерлiанську претензiю на обгрунтування фiлософiї як суворої науки, яка апелюєдо безумовностi розсуду категорiй або iнтуїтивного розумiння сутностей »
"трансцендентальной семиотики, которая как актрансцендентальная прагматика языка преодолевает недостатки семантического анализа языка, благодаря чему она и включает в себя феноменологическую очевидность»([1].)Прагнучи уникнути парадигмальних крайнощiв субстанцiальностi онтологiзма i субстанцiальностi аналiтичної фiлософiї, Апель будує «трансцендентально-герменевтичну» концепцiю мови, засновуючи її, з одного боку, на визнаннi того, що «мова є трансцендентальним форматом», а з iншого - фiксуючи свого роду вiртуальнiсть його статусу як «умови можливостi дiалогiчного взаєморозумiння i розумiння самого себе».
У свiтлi цiєї установки Апель аналiзує роль мови не тiльки в герменевтичних процедурах понятiйного мислення, предметного пiзнання i розумної дiї, що плинутьу рамках суб'єкт-об'єктного вiдношення, але - в першу чергу - в контекстi суб'єкт-суб'єктних вiдносин. Цi вiдносини трактуються Апелем як iнтерсуб'єктiвна комунiкацiя, яка в положеннi не може бути зведена до мовної передачi iнформацiї, але є одночасно процесом досягнення згоди.
Бiльш того, комунiкацiя розмiрковує як заснована на «предпонимание»,умова можливостi якого є «мовний консенсус», тобто «Узгоджене розумiння змiсту в необмеженiй комунiкативному спiвтовариствi». Апель, таким чином, дистанцiюється вiд трактування мови в класичнiй фiлософiї, в рамках якої процесуальне розумiння «вже виражено, знеохоченеi встановлено на довгий термiн» в логiчно артикульованих структурах (на зразок гегелiвського «об'єктивного духу».)
Оригiнальна концепцiя мовногоспiлкування Апеля розглядається в контекстi його трактування мовних практик в якостi мовних iгор. Апель обгрунтовує свою позицiю тим, що, по-перше, комунiкативна мовна практика з початку будується на презумпцiї "слiдування правилу», а по-друге, породжує. всерединi обмеженого правилами простору ,нескiнченне число варiантiв свого розгортання. У зв'язку з цим акти мовної комунiкацiї являють собою мовнi iгри. Знак в даному контекстi може бути функцiонально використаний за наступним регiстрам: «в смысле категории первичности: иконическое использование знака, чтобы схватить протокольное бытие как таковое в ходе окрещивания-называния данного феномена»(1);
«в смысле категории вторичности: использование знака как индикатора для идентификации по отношению к ситуации объекта именования, существующего и причинно обусловливающего чувственное восприятие»(2);
Апель трактує мовну гру як суб'єкт-суб'єктну комунiкацiю, учасники якої являють один для одного текст - як вербальний, так i невербальний
Такий контекст не тiльки висуває на переднiй план герменевтичне пiдгрунтя мовної гри, але й задає особливого звучання проблематики розумiння як взаєморозумiння її учасникiв.
Фiгура Апеля виступає опосередкованною фiгурою переходу вiд класичного постмодерну до сучасного.
Рiзнi модифiкацiї герменевтичного кола пов'язанi з усвiдомленням взаємозумовленостi пояснення та iнтерпретацiї, з одного боку, i розумiння - з iншого. Для того, щоб щось зрозумiти, його необхiдно пояснити, i навпаки.
6. Герменевтичне коло
Спочатку герменевтичний коло розробляється як коло цiлого i частини: цiле слiд розумiти виходячи з приватного, а кiнцеве - виходячи з першого. Це правило було вироблено античної риторикою, а герменевтика Нового часу перевела його на мистецтво розумiння. Вже Ф. Шлейєрмахер застосував риторично-герменевтичне правило - «частини стають зрозумiлими завдяки цiлому, а цiле - виходячи з частин» - до внутрiшнього свiту «Я» . Так, наприклад, слово - частину ,вiдноснопропозицiї, пропозицiя - частину вiдносно тексту, текст - частина з приводутворчої спадщини цьогоавтора i т. д. Отже, змiст окремого завжди випливає тiльки з взаємозв'язку i, тим самим, в кiнцевому рахунку - з цiлого.
Згiдно Шлеєрмахеру, «розумiння - це завжди саморух в такому колi, в силу чого таким iстотним є повернення вiд цiлого до частин i навпаки. На довершення до всього схожi кола постiйно розширюється ». Таким чином, змiст тексту розкривається тiльки вданому, «взад-вперед» руху по колу ,мiж цiлим i частинами. У такому ж русi ми вчимося розумiти чужу думку, чужу мову, чуже минуле i т. д.
Здобуток Шлейєрмахера, Гадамер бачить у тому, що вiн у процесi розумiння постiйно вживає «прийом полярного дiалектичного опису», випроваджуючицейзасiбз старогопринципу цiлого i частин i включає предмет (текст, мова тощо) у все бiльш широкi взаємозв'язки. Розглядаючи iндивiдуальнiсть як «таємницю, яку неможливо до кiнця розгадати», Шлейермахер вважав герменевтику не «механiчної вправнiстю», а мистецтвом. Вiн вважав, що порозумiння має бути доведено до такого ступеня завершеностi, як великий твiр мистецтва.
Герменевтичний рух поколу (абiльш- по спiралi) потрiбен тому, що навiщо витлумачувати не зрозумiле за один раз - навiть при розумiннi тексту рiдною мовою.
Таким чином, Шлейермахер розглядає розумiння як рух по колу, який вiдбувається «туди i сюди» у межах тексту i сходитьв його закiнченому розумiннi. Попереднєвиявляється, на його думку, можливим тiльки тодi, коли ми повнiстю перетворюємося в душевний стан автора, i вже з цiєї точки зору припускаємовсi «загадки i дивацтва», що зустрiчаються в текстi.
Згодом В. Дiльтей, приєднуючись до цiєї концепцiї i розвиваючи iдеї Шлейєрмахера, переносить на iсторичний свiт те, щоз давнiх-давен служило основним принципом будь-якої iнтерпретацiї текстiв, а саме, що текст повинен бути зрозумiлий з нього самого. Дiльтей вважав, що розумiння тексту як «об'єктивiзацiї життя» творчого iндивiда можливо при умовi розумiння духовного свiту вiдповiдної епохи, що, у свою чергу, передбачає розумiння надiсланих цiєю епохою «об'єктивацiї життя».
Гiднiсть концепцiї Дiльтея - унiверсальне розширення герменевтичного методу: «Подiбно взаємозв'язку тексту, структурний взаємозв'язок життя, визначений вiдношенням цiлого i частин. Кожна частина вiдбиваєдеяку сторону життя, тобто має значення для цiлого, а власне значення частини визначається на основi цiлого ». Тим самим давно вiдомий спосiб iнтерпретацiї тексту був перенесений на реальне життя i виявився вiрним щодо взаємозв'язку її явищ. (3)
Тим самим давно вiдомий спосiб iнтерпретацiї тексту був перенесений на реальне життя i виявився вiрним щодо взаємозв'язку її явищ.
А певним даний спосiб тут є на тiй пiдставi, що в життi (як i в текстi) передбачається єднiсть значень, яке виражається у всiх її частинах.
Якщо Дiльтей розширив герменевтику до Органону наук про дух, то М. Хайдеггер зробив виведення кругової структури розумiння з темпоральностi буття. У його фiлософiї герменевтичне коло пов'язується не з формальними умовами розумiння як методу пiзнання, а з онтологiчними його умовами як основного визначення людського iснування.
Оскiльки герменевтичний коло висловлює взаємозумовленiсть тлумачення буття людиною i людського тлумачення себе, настiлькизавдання герменевтики полягає не в розмиканнi герменевтичного кола, а в тому, щоб у нього увiйти.
Як пише Гадамер, «суть хайдеггеровской герменевтичної рефлексiї зводиться не до того, щоб ми стикалися тут з логiчним колом, а скорiше до того, що це коло має онтологiчний позитивний сенс»(3). Завдання герменевтики Хайдеггер бачив у тому, щоб у розробцi її понять «наукова тема гарантувалася самими фактами». Вiн пiдкреслював, що всяке вiрне тлумачення має вiдмовитися вiд свавiлля освiтлень ,до обмеженостi чисто «розумових звичок» i зосередити увагу на самих фактах, керуватися суттю справи. Наприклад, для фiлолога тут змагаються мiж собою осмисленi тексти, якi, у свою чергу, говорять про факти.
тлумача i збивають його з вiрного шляху». Щоб цього не сталося, той, хто хоче зрозумiти текст, постiйно повинен здiйснювати «накидання сенсу», тобто розробляє «попереднiйнарис», який пiдкоряєтьсясуцiльномуперегляду при подальшому заглибленнi в змiст тексту.
Цей «нарис» i є « предмнение, предпонимание»-головне герменевтичне поняття, про яке йшлося вище.
Розглянувши проблему герменевтичного кола, Гайдеггер за словами Гадамера, показав, що зрозумiти щось можна лише завдяки заздалегiдь наявними щодо нього припущеннями, а не коли воно належить нам як щось абсолютно загадкове.
в обгрунтуваннi онтологiчно позитивного сенсу, властивого кола.
цiлого i частини, що лежить в основi будь-якого розумiння, у нього є за змiстом змiстовним, а не формальним.
Гадамер вважає хайдеггеровское опис i екзистенцiальний обгрунтування герменевтичного кола рiшучим поворотом вiд формального розумiння до змiстовного, вважається з «конкретнiстю iсторичної свiдомостi». Долаючи рамки формального ставлення приватного та загального, «Хайдеггер описує коло так, що передбачають рух предпонiманiя постiйно визначає розумiння тексту. ... Коло розумiння, таким чином, взагалi не є "методологiчним" кругом, вiн описує онтологiчний структурний момент розумiння ».(4)
Хайдеггеровскiй коло цiлого i частини, таким чином, описує розумiння як взаємодiю двох рухiв - традицiї i тлумачення. Зрозумiлим, на його думку,є лише те, що дiйсно вiдображуєсобою закiнчену смислову єднiсть. Розвиваючи iдеї Хайдеггера, Гадамер зазначає, що аналiзоване герменевтичне правило («цiле належить розумiти на пiдставi окремого, а окреме - на пiдставi цiлого »)« бере початок в античнiй риторицi; герменевтика Нового часу перенесла його з областi мовного мистецтва на мистецтво розумiння. В обох випадках перед нами коло.
Частини визначаються цiлим i в свою чергу визначають цiле: завдяки цьому експлiцитно зрозумiлим стає те передбачення сенсу, яким розумiлося цiле. Як i Гайдеггер, Гадамер також переймається насамперед обгрунтуванням онтологiчних передумов розумiння. При цьому вiн прагне зв'язати прийняте наукою поняття об'єктивностi з вимогою iсторичностi розумiння.
Хайдеггеровське «сiль герменевтики фактичностi» Гадамер конкретизує «iсторичним розумiнням». Виходячи з того, що процес розумiння постiйно переходить вiд цiлого до частини i назад до цiлого.
Висновок
Таким чином, герменевтика - мистецтво i теорiя тлумачення, що має на метi виявити змiст тексту, виходячи з його об'єктивних (значення слiв та їх iсторично обумовленi варiацiї) та суб'єктивних (намiри авторiв) основ. Виникає в перiод еллiнiзму в зв'язку з iнтерпретацiями i дослiдженням класичних текстiв (наприклад, Гомера) i розвивається в середнi ст. i епоху Вiдродження в рамках тлумачення священного писання (екзегетика).
Одним з основоположникiв фiлософської герменевтики є нiмецький фiлософ Ганс Георг Гадамер. Вiн пропонує розглядати герменевтику не як вчення про метод i механiзмах розумiння, а як вчення про буття, як онтологiю. Його позицiя в герменевтицi полягає в онтологiчному прочитаннi суб'єкта пiзнання.
Рiкер переносить питання про герменевтику в онтологiчну площину: вiдмовившись вiд розробки герменевтики як методу пiзнання, вiн займається побудовою її як способу буття. Основне своє завдання фiлософ бачить у тому, щоб, створюючи фiлософiю життя, скористатися всiма ресурсами гегелiвської фiлософiї духу.
Згiдно Апеля, норми комунiкативної спiльноти є основою моральної поведiнки i наук про суспiльство. Вiдмовляючись вiд пошуку метафiзичних пiдстав етики, Апель пропонує виходити з реально дiючих в повсякденному життi правил.
"лiнгвiстичного повороту" фiлософiї). Сучасна фiлософiя виявляється, з його точки зору, пов'язана з проблематикою мови, його значенням у визначеннi обмiркованого та iнтерсуб'єктивностi значущого формулювання пiзнання взагалi. Вiн ставить своїм завданням прояснити найважливiшi передумови трансцендентально-герменевтичного поняття мови i, вiдповiдно, орiєнтованої на мову трансформацiї трансцендентальної фiлософiї.
Отже, зробимо деякi висновки:
1. Герменевтiка-наука про осягнення значення (смислу) знакiв;
3. Герменевтика здiйснюється за допомогою розумiння, пояснення, вчування.
4. Будь-яка знаково-символiчна система-це самостiйна сутнiсть, iндивiдуальнiсть: а) продукт розумової дiяльностi, засiб пояснення створює суб'єкта, б) продукт розумiє дiяльностi, засiб розумiння, iнтерпретацiї сприймає суб'єкта.
5. Герменевтичний метод - дiалогiчний.
"Глибинного змiсту".
8. Одним з основних завдань герменевтичного пiдходу до пiзнання будь-якого певного явища, полягає в осягненнi його моделi.
9. Рiзноманiтнiсть моделей (знаково-символiчних систем) є позитивним фактом тiльки за умови, що кожна з моделей, яка визнана адекватною, спирається при своїй розробцi на систему певних принципiв i правил. Жоден з елементiв системи не може бути видалений з неї без змiни всiєї системи в цiлому.
10. Ефект системнiстi (одержання знання бiльш повного, чим сумарне знання, отримане за допомогою кожної частини системи окремо), спрацьовує тiльки при одночасному використаннi всiх принципiв, що входять в систему
Аналiз герменевтичний навчань показує, що для них характерно особливо насторожене ставлення до феномену теорiї. Для герменевтика науковi факти - це бiльше нiж факти, це подiї в рамках великого життєвого досвiду людини. Подiї непоодинокi, i їх розумiння здiйснюється в Медiумi мови. З цих позицiй теорiя являє собою жорсткий мовний каркас, який грубо натягується на свiт одиничних подiй i який нав'язує йому об'єктивiзм законiв. Звiдси законофобiя, теорiяфобiя, методофобiя, настiльки розповсюдженi серед ортодоксiв вiд герменевтики. Мiж тим герменевтика, за визначенням, повинна описувати «те, що є». Не видно нiяких пiдстав не включати з дотриманням всiх правил фiлософської та наукової обережностi в це є i теорiї, i їхнi методи. Немає пiдстав виводити теорiї i методи науки з-пiд вогню герменевтичної критики, але й немає пiдстав пiддавати їх нищiвнiй критицi.
Лiтература
2. Губiн В. Д. Фiлософiя. Електронний пiдручник. 2011р.
4. Реалi Д., Антисери Д. Захiдна фiлософiя вiд витокiв до наших днiв. Т. 4. СПб., 1997р.. C. 463.
5. Спиркин А. Г. Фiлософiя: Пiдручник. Електронна версiя. 2011р.
6. http://mirslovarei.com/
7. http://wikipedia.com/
9. Шлейермахер Ф. Герменевтика. - Спб, Європейський дiм, 2004р.
11. Гадамер, Х. -Г. Актуальнiстьпрекрасного [Текст] / Х. -Г. Гадамер. - М., 2011
12. Гадамер, Х-. Г. Істина i метод: Основи фiлософської герменевтики [Текст] Х. -Г. Гадамер. - М., 2008р.
14. Дiльтей, В. Категорiї життя [Текст] / В. Дiльтей. – Питання фiлософiї. – 2008р.
8. Анотацiї напрямку наукового дослiдження
Останнi роки розвитку економiки та ринкових вiдносин склали передумови створення нових форм дозвiлля для задоволення потреби населення у вiдпочинку та розвагах.
В умовах вiльного часу найсприятливiше вiдбуваються вiдновлювальнi процеси, що знiмають iнтенсивнi фiзичнi i психiчнi навантаження.
Сталий розвиток отримали iншi форми нових закладiв дозвiлля:
1)дитячi майданчики i дитячi кiмнати при торгових центрах;
2) комплекси розваг в великих торгiвельних центрах;
3) сiмейнi розважальнi центри;
4) рекреацiйно-розважальнi комплекси;
5) унiкальнi багатофункцiональнi розважальнi комплекси;
6) тематичнi парки - як новий тип розважальних комплексiв.
Наведенi заклади дозвiлля отримали свiй розвиток не з клубiв та будинкiв культури мiста, а з комунiкацiйно-рекреацiйного простору громадських та торговельних комплексiв.
Особливостi формування дитячих закладiв дозвiлля.
Мета дослiдження:
Визначити особливостi формування основних типiв дитячих закладiв дозвiлля та простежити шлях виникнення i розвитку дитячих закладiв дозвiлля вiд комунiкацiйно-рекреацiйного простору громадських i торговельних комплексiв до великих багатофункцiйних комплексiв та туристичних центрiв свiтового значення.
Предмет дослiдження:
архiтектурно-планувальна органiзацiя дитячих закладiв дозвiлля.
Об'єкт дослiдження:
дитячi заклади дозвiлля.
Вiдповiдно до поставленої мети в дисертацiйнiй роботi послiдовно будуть вирiшуватись наступнi взаємопов'язанi завдання:
2) визначити функцiональнi i просторовi характеристики внутрiшнього середовища дитячих закладiв дозвiлля.
4) виявити особливостi трансформацiї дитячих закладiв дозвiлля пiд впливом економiчних i соцiальних факторiв, простежити динамiку їх розвитку в iнших регiонах.
Новизна теми:
Деякi аспекти їх формування вже порушенi у вiтчизняних дослiдженнях, зокрема, в розробках ВНДІТЕ, ВНІІТАГ, ЦНДІЕП видовищних будiвель i спортивних споруд, ЦНДІЕП мiстобудування, Мари. Вони свiдчать про становлення нового пiдходу до органiзацiї культурних та дозвiльних центрiв.
Недостатня вивченiсть проблеми типологiчної та архiтектурно-просторової органiзацiї дитячих закладiв дозвiлля зумовили необхiднiсть розгляду нових тенденцiй у методицi їх проектування, функцiональному зонуваннi, плануваннi та архiтектурно-композицiйному моделюваннi.
Методи дослiдження :
В роботи будуть використатися такi методи дослiдження:
1) Аналiз i синтез
3) Метод супутнiх змiн
Практична цiннiсть роботи полягає :
· в можливостi використання головних висновкiв дисертацiї при формуваннi стратегiї розвитку дитячих закладiв дозвiлля в Українi;
· в оцiнцi потенцiйних просторово-структурних зрушень i динамiки вiдвiдуваностi дитячих закладiв дозвiлля.
· в рекомендацiї до основних прийомiв проектування дитячих закладiв дозвiлля, з врахуванням їх розмiщення в мiстi, побудови структури, створення архiтектурно-художнього образу.
· в рекомендацiї по корегуванню нормативної документацiї стосовно закладiв дозвiлля.
|
