Вчення Гераклiта про державу i право
Вступ
стояли бiля витокiв теоретичного пiдходу до проблем держави, права, полiтики, iнших державно-правових явищ, формування юриспруденцiї.
Особливо велика роль належить давньогрецьким мислителям. Саме завдяки їм було зроблено перехiд до рацiонально-логiчного способу пiзнання i пояснення оточуючого свiту та суспiльних явищ. На цiй новiй теоретичнiй базi ними вперше було поставлено, розроблено i концептуально оформлено фундаментальнi проблеми полiтико-правової тематики. У багатоманiтностi форм фiлософсько-правових уявлень давньогрецьких мислителiв, тiєю чи iншою мiрою, можна прослiдкувати всi iдеї, якi пiзнiше розвиваються i стають визначальними в європейськiй i свiтовiй правовiй та полiтичнiй думцi. Особливо велика цiннiсть античної полiтичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася i розвивалася, як iдеологiя вiльних людей.
Гераклiт, бiля 530 – бiля 470 рр. до н. е., – знаменитий фiлософ дiалектик. Полiтико-правовi погляди мислителя можна зрозумiти тiльки у контекстi його свiтогляду в цiлому. Все в свiтi, згiдно з Гераклiтом, знаходиться у вiчному русi, змiнi, боротьбi й оновленнi: «Не можна двiчi увiйти в одну i ту ж рiку, оскiльки все тече, все змiнюється». У цьому вiчному потоцi змiн єдине складається з протилежностей, а протилежностi переходять одна в одну i складають єднiсть. Основою впорядкованих зв`язкiв протилежностей i упорядкованостi свiту, як космосу (а «космос» для Гераклiта i є «впорядкований свiт», «свiтовий порядок»), є вогонь – загальний еквiвалент взаємоперехiдних протилежних явищ i мiра свiтового порядку в цiлому. «На вогонь обмiнюється все, i вогонь – на все, як на золото товари i на товари – золото». Вогонь – одночасно принцип (першооснова) i мiра космосу, а також всiх процесiв i явищ, якi вiдбуваються у ньому. «Цей космос, єдиний для всього iснуючого, не створював нiякий бог i нiяка людина, але завжди вiн був, є i буде вiчно живим вогнем»
Мета дослiдження – розгляд вчень Гераклiта про державу i право
1. Космос i «космiчна справедливiсть»
Антропологiчна тенденцiя, що намiтилася в мiлетськiй фiлософiї, отримує розвиток i переосмислення у Гераклiта. Висловлена в загальному виглядi думка про етичну i одночасно полiтичну (у архаїчний час етика i полiтика не були роздiленi) спрямованiсть поглядiв Гераклiта зазвичай не викликає заперечень. Дуже суворий i пристрасний тон Гераклiта у викриттi людських порокiв, в закликах жити згiдно iстинi i справедливостi, перш за все згiдно логосу, який говорить вустами Гераклiта, щоб можна було говорити про його етичну i полiтичну нейтральнiсть. Інша справа, як обґрунтовується ця етична спрямованiсть. О. Гигон, зокрема, пише про Гераклiте: «Його основна думка є етичною. Але оскiльки закон, до якого людина повинна прислухатися, одночасно є законом космосу, Гераклiт також вивчає i космологiю»
Запропоноване трактування достатньо безумовно вириває Гераклiта iз спiвтовариства iонiйських фiлософiв з характерним для них пошуком субстанцiї всесвiту i модельним баченням свiту. Тим часом, якщо спробувати вiдновити духовний контекст, в якому сформувалися основнi поняття i iдеї Гераклiта, неможливо обiйти питання про вплив на Гераклiта мiлетських фiлософiв – Анаксiмандра i Анаксiмена i, з iншого боку, про його полемiку з великими попередниками. В той же час немає потреби заперечувати можливiсть певної спiльностi в поглядах Гераклiта i Ксенофана (просвiтителя i рацiоналiста) i Гераклiта i Пiфагора (етичного оновлення людини, що проголосило програму). Цiлком iмовiрно, що Гераклiт знав змiст їх учень. Це пiдтверджується висловами Гераклiта, що збереглися, в адресу своїх попередникiв. Нас цiкавить, в якому ступенi iдеї Гераклiта можуть бути розглянутi як пiдсумковi для цiлої iсторичної епохи, чи репрезентує i якоюсь мiрою завершує учення Гераклiта певний перiод в iсторiї античної антропологiї, тобто чи знаменує учення Гераклiта властива для всiєї гречеської проблематики єднiсть в розумiннi космосу i проблем людського життя i призначення людини.
вислови ж про природу приводилися у виглядi прикладу.
Нерiдко дослiдники вiдзначали, що соцiально-полiтичне учення Гераклiта найявнiше виявляє свiй зв'язок з осмисленням соцiальної динамiки полiса.
В той же час вислову Гераклiта по етичних i полiтичних питаннях важко пiддаються однозначному тлумаченню. Цi вислови мiстять певний пiдтекст, що виносить смисловi можливостi розумiння за межi їх безпосереднього змiсту. «Вiйна» («полемос») – це не тiльки грiзна повсякденна дiйснiсть, але i символ космiчного цiлого, образ i розгадка буття. Проте подiбною космiчною символiкою володiють i iншi образи Гераклiта.
спалахує i заходами що потухає». Основна iдея, що мiститься у фрагментi, дозволила деяким дослiдникам так високо оцiнити його «стихiйний матерiалiзм», полягає в затвердженнi вiчностi i не створила миру.
що день – це одне, а нiч – це iнше, що насичення i голод – це рiзнi речi i т. д., виставити себе на смiховиську.
У цьому зiткненнi, порiвняннi Гераклiт нащупує граничнi пiдстави людського буття – свiт, який нiким не створений, «який був, є i буде». Ця формула говорить про те, що вiдправною крапкою для Гераклiта виступає сьогодення, «тут», «тепер». Мабуть, загадка часу хвилювала i Гераклiта. І кажучи про свiт як про «вiчно живий вогонь, заходами що спалахує i заходами що потухає», Гераклiт пiдкреслює не тiльки динамiку миру, але указує на «рiчку життя», характеризує тимчасовi параметри людського i одночасно космiчного буття. Звернення до вогню як найбiльш «рухомiй», динамiчнiй стихiї як би завершує i обґрунтовує «космiчне звучання» так званих «рiчкових фрагментiв», в яких затверджується iдея рухливостi речей i вiчностi мирообновления. Цi фрагменти викликали цiлу бурю полемiки.
Обумовленiсть долi космосу змiнною мiрою вогню – це i є, за Гераклiтом, загальна закономiрнiсть, тiй вiчний логос, який лежить в основi всiх подiй у свiтi. Все в свiтi вiдбувається вiдповiдно до цього логосу: через боротьбу i в силу необхiдностi. Справедливiсть i правда полягає у тому, щоб слiдувати загальному божественному логосу. Згiдно з позицiєю Гераклiта, люди не рiвноцiннi один одному, не рiвнi мiж собою. Мислення – велике благо i воно спiльне всiм людям. Проте бiльшiсть людей нерозумна, не розумiє сенсу того, з чим стикається. Саме тому вiн вiдкидає демократiю, як правлiння «нерозумних» i вважає найкращою формою правлiння – правлiння «кращих». Тобто, по сутi, його позицiю можна охарактеризувати, як елiтаристську концепцiю.
Звернення Гераклiта вiдразу до двох аспектiв буття – скороминущому i вiчному – додає його висловам по полiтичних i етичних питаннях космiчну символiку. У своїй обращенности до людини Гераклiт взагалi пiддав корiннiй реформацiї традицiйнi соцiальнi i етичнi цiнностi, що базуються на загальноприйнятих переконаннях на зевса i справедливiсть. Нове бачення миру-космосу i Гераклiтом вимоги усвiдомлення єдиного, загального всьому порядку, що висуваються, пов'язанi з новим трактуванням «дике» – земнiй i космiчнiй справедливостi. До цього питання ми ще повернемося далi.
речей i нескiнченних взаiмопереходах. Вогонь Гераклiта – «вiчно живий». В цьому вiдношеннi Гераклiт продовжує натуралiстичну традицiю в розумiннi єдностi людини i миру. Їх єднiсть полягає в загальнiй для них субстанцiї – «живому вогнi». Душа людини – «вогненна психея»
У вогнi Гераклiт пiдкреслює також його «правлячу» функцiю. Аналiз системи символiв, що характеризують «правлячу» функцiю вогню.
«Гармонiя», «мiра», «порядок», а тим самим темпоральна структурируємiсть космосу є процесом самопороджування, внутрiшньо властивим космосу. Іншими словами, темпоральна структурируемость є результатом базисного для космосу процесу єднання i боротьби протилежностей – тимчасового i вiчного. Людина складає невiд'ємну частину цих процесiв. Символом людського буття, але буття космизированного, а тому символом всього космосу виступає «полемос»
Це – загальна боротьба, нескiнченний життєвий поєдинок, в який вступає все живе (абсолютно неживих явищ у Гераклiта немає). «Полемос» (м. рiд) виступає не руйнуючим початком, як це було у Гомера, а що творить. У цiй функцiї «полемос» має не тiльки просторовi, але i тимчасовi параметри, йому властивi вiдсутнiсть хорологической локальностi i присутнiсть хронологiчної процессуальности. Якщо «полемос» в першу чергу характеризує взаємини людей, то людина знаходиться в центрi структуризацiї явищ i подiй i може вибирати «золото» або «солому», проте в останньому випадку вiн йде наперекiр подiям, не пiдозрюючи, що «полемос» i «мiра» вiдновляться пiд впливом «дике» i «вогню», який «все обiйме i всiх розсудить»
гераклитовых текстiв, дозволяє говорити про iстотнi особливостi вживання Дiку Гераклiтом
Англiйський фiлолог Керк видiляє наступнi значення слова дике(dike) у вживаннi стародавнiх грекiв:
1. «Санкцiонований звичай» або «встановлений порядок»;
2. «Вирок»;
4. «Покарання».
вказiвкою правильного напряму мiж двома протилежностями, скiльки тавруванням помилкового шляху». Так або iнакше, але i третє i четверте значення можуть виражати як правильнiсть руху без вiдхилень в ту або iншу сторону, до тiєї або iншої протилежностi, так i корекцiю цих вiдхилень.
Хоча у досократиков (dike) зазвичай зустрiчається в протилежнiсть (adikia), де останнє означає «невiрвну дiю» в конкретному сенсi, «Дiку у Гераклiта означає швидше правильний шлях поведiнки людей i речей, чим корекцiю послiдовних вiдхилень вiд цього шляху»
Навiть у Гераклiта зустрiчається в трьох випадках. Якщо вживання Дiку у можна ще тлумачити як покарання i вiдхилення вiд правильного шляху: «Те, що самий випробуваний (мудрець) знає i дотримує, є тiльки думка. І, проте, Правда наздожене брехунiв i лжесвiдкiв», то фрагмент 94: «Сонце не перейде своєї мiри, iнакше б його наздогнали Ерiнiї, помiчницi «Правди» свiдчить про неможливiсть вiдхилення.: «Слiд знати, що боротьба всеобща, що справедливiсть в розбратi, що все народжується через розбрат i з потреби» (переклад Ст. С. Соколова) дає свiдоцтва того, що Дiку (дике) тут виражає принцип певного стiйкого стану, а не вiдхилення вiд норми. Бiльш того, самим цим стiйким станом виявляється постiйне вiдхилення – боротьба, розбрат. Спожите в цьому фрагментi i переведене як необхiднiсть слово (chreion) не тотожне (anagke) – слiпiй необхiдностi, насильству (це значення сходять до Гомера), а несе вiдтiнок долженствования в результатi опосредования чогось чимось.
Свiт представляється таким, що iснує в боротьбi i через боротьбу i це виявляється його необхiдним (природним) станом. Подальший аналiз випадкiв вiдхилення, боротьби, якi тепер стали «справедливими», показує, що боротьба протилежностей є робочий принцип побудови космосу.
Позитивна програма засвоєння логосу виражена в необхiдностi вчитися, вiрити, бути готовим сприймати вiдiрване вiд текучки повсякденних занять, несподiване. Негативна – конкретизує цей спосiб засвоєння логосу. Треба звертатися до свiту не подiбно до сплячих i таких, що бачать сни, а умiти уловлювати сенс миру в цiлому. Професiйний спосiб засвоєння знань (як дiти вiд батькiв) тут не придатний. Не можна вiрити i народним переказам, довiряти «натовпу». Мова йде про цивiльнiй дiяльностi в судi, в народному зiбраннi. І хоча здатнiсть мислення властива всiм, логосом володiють тiльки якнайкращi. Як нi парадоксально, але Гераклiт терпiти не мiг тому цивiльному життю, яке протiкало в Ефесi. Але може тому такий суворий його тон, такi виявнi його звернення до спiвгромадян? Тодi соцiально-антропологiчнi аспекти вчення про логос – це нiщо iнше, як один з перших зразкiв соцiальної утопiї, обґрунтування не сущого, але належного, тим бiльше, онтологiчнi обґрунтування всесвiту будуються на апеляцiї до вiйни, боротьби, розбрату i справедливостi, що зрiвнює їх.
серед них, iз словами: «Та не буде серед нас нiхто якнайкращим, якщо ж такий опиниться, то хай вiн живе у iншому мiсцi i серед iнших». Про це ж говорить фрагмент 125а: «Якнайкращi» – що вiддають перевагу спiлкуванню з вiчним речам, що «приходять». «Якнайкращi» для Гераклiта – це перш за все в чомусь активно себе що проявили. Очi в пiзнаннi Гераклiт цiнує вище, нiж вуха, оскiльки краще той, який не просто слухає, а сам бачить i може сказати. Вiдбуваються це в цивiльнiй дiяльностi, де потрiбне умiння i «вислухати i висловити», потрiбно розумiти що вiдбувається. Для тих же, якi мають варварськi душi ока i вуха, – поганi свiдки
Дiяльнiсть у сферi законодавчої, де i виявляються «якнайкращi» володарi логосу, – цiлком допустимий шлях до усвiдомлення єдиного порядку речей. Закони полiса носять космiчне встановлення, обумовленi пiдпорядкуванням Дiку (космiчнiй справедливостi) всiх сфер i космосу, i соцiуму.
Тому Гераклiт закликає «битися за закон, як за свої стiни. Не слiд забувати, що мiськi стiни єдине змiцнення, за яким можна бути в безпецi. Поза полiсом, поза мiськими стенами немає нiяких прав i захисту. Також, як мiськi стiни цiнується закон. Здатнiсть утриматися в рамках полiсних встановлень дозволяє бути мудрим, пiзнати єдине. «Тим, хто бажає говорити розумно, повинно укрiпити себе цим для всiх загальним, як мiсто, законам i багато мiцнiше. Адже всi людськi закони харчуються єдиним божественним, який простягає свою владу, на скiльки бажає, всьому є достатнiй i над всiм бере верх»
Дiяльнiсть вiдповiдно до закону означає, що будь-яке слово «в зборах» повинне вiдповiдати закону. Слiд поступати вiдповiдно до слова – клятвопорушникiв наздожене Дiку. Не слiд поспiшати висловлюватися про значнi речi. Кожне слово повинне бути зважене, спiввiднесене з полiсним номосом, це i дозволяє пiзнати космiчну мiрну i єднiсть, залучитися до логосу. Дiку карає за довiльне вживання слова. Щодня можлива зустрiч спiлкування з логосом, тiльки треба свою мову будувати не так як це роблять оратори, прагнучi до того, щоб «зарiзати» супротивника
Гераклiту властивий той погляд, що в свiтi iснує єдина закономiрнiсть, вiдповiдно до якої людина i може здiйснювати свою активнiсть. Правда, активнiсть людини, по Гераклiту, протiкає в основному у сферi полiтичної. Нею володiють тi, хто вiддають перевагу «вiчнiй славi – скороминущим речам», проявляючи стриманiсть i шанобливiсть до закону держави, не поспiшають висловитися, iз значного питання, не використовують свiй виступ лише для того, щоб заплутати супротивника. У такому розумiннi активностi людини виявляється те значення, яке додавалося писаному закону i проходженню йому всiх громадян ораторському мистецтву, вiйськовiй доблестi i так далi в античному демократичному полiсi. Але важливе те, що в активностi людини Гераклiт шукає щось об'єктивне, стiйке, що, власне, i вiдрiзняє свавiльну поведiнку вiд поведiнки у вiдповiднiсть з дике як нормою належного i сущого
змiни – на змiну родової спiльностi прийшла полiсна спiльнiсть, широкий розвиток отримала торгiвля, з кiнця VП столiття до н. е. починається чеканка монети. Операцiї товарообмiну осмислюються i притягуються Гераклiтом в узагальненнях найширшого характеру: функцiонування космiчної пiдстави – вогню пояснюється шляхом апеляцiй до грошового звернення
Важливе зауваження робить Гераклiт про рабство i його природу: вiйна (polemos) «одних зробила рабами, iнших – вiльними». Перш за все, фiксується джерело виникнення рабства – вiйна, про рабство – должничестве немає i мови. У Ефесi вже вiдбулися реформи солоновского типу. Як вiдмiтив Ф. Х. Кессидi, є пiдстави вважати Гераклiта прихильником цих реформ. У привернутому вже фрагментi 53 рабство зовнiшньополiтичне, а не боргове – норма для Гераклiта. Це також непрямим чином свiдчить про визнання Гераклiтом соцiальних змiн в полiсi, реформ солоновского типу, що вiдмiняли боргове рабство. Цiкавий в даному фрагментi той факт, що вiйна визнається не тiльки джерелом рабства, але i джерелом громадянства (робить людей не тiльки рабами, але i вiльними). Погляди античностi на природу громадянства традицiйнi: цивiльнi права успадковувалися по народженню. Афiнян Евксей, наприклад, вiдстоював свої цивiльнi права, доводить, що його отець не був чужоземцем. Вiйна може перетворити вiльного в раба, цей мотив зустрiчається в античнiй лiтературi досить часто. Гераклiт звертає увагу на iнше – вiйна не тiльки може зробити вiльного рабом, але вона i вiльних робить вiльними. Тому вiйна несе одночасно два протилежнi явища – рабство в свободу.
«полеглих на вiйнi боги почитали i люди». Вiдомо, що Гераклiт дуже високо оцiнює Бiаcа, що вiдстоює необхiднiсть боротьби з персами. Вiйна з персами за свободу мiста, за його закон не в менше ступеня, чим за мiськi стiни i робить людей вiльними. У цих переконаннях Гераклiта виявляються його погляди на зовнiшньополiтичнi вiдносини полiса.
Для того, щоб закон був нормою внутрiшнього життя, всi повинно йому слiдувати. Сама людина i оцiнюється Гераклiтом по цiй нормi полiтичною, по проходженню закону. Всi можуть i повиннi слiдувати закону як виразу загальних iнтересiв. Всi громадяни полiса предстають в рiвнiй мiрi здатними бути полiтично активними. У гострому полiтичному конфлiктi Гераклiт прямо апелює до всiх ефессцам, «скiльки не є змужнiлих», тобто дорослих, повноправних громадян. Але цьому єдиному закону не всi слiдують в однаковiй мiрi. Люди не можуть визначити, хто ж є «якнайкращим», в проходженнi закону. В цьому вiдношеннi Гераклiт видiляє «кращих людей» i «натовп».
Придiляючи у своїй творчостi значну увагу проблемам полiсу та його законiв, вiн виступає за писане право, тобто за закон, i пiдкреслює, що «народ повинен боротися за закони, як за свої стiни». У цьому формулюваннi маємо яскравий приклад iдеї боротьби за право, надпартiйний, надiдеологiчний принцип законностi, як такої, принцип панування права у полiсному (полiтичному) життi.
Полiс i його закон, за Гераклiтом, – це щось спiльне, однаково божественне i розумне як по виникненню, так i по сутi. «Всi людськi закони виходять вiд єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всiм панує i над всiм отримує верх». Божественна справедливiсть i правда (дiке) iнтерпретуються Гераклiтом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає i яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космiчно-вогняного масштабу у людей не було б i самого уявлення про справедливiсть.
Для Гераклiта Зевс, логос, вогонь – синонiми. У теологiчнiй площинi людський закон випливає з божественної справедливостi, в гносеологiчнiй – iз загального логосу, в онтологiчнiй – з вiчного вогню. У зв`язку з цiєю триєднiстю джерела закону, важливо пам`ятати про те принципове для всiєї концепцiї Гераклiта положення, що саме онтологiчне начало (вогонь) дає мiру (i масштаб) всьому iншому – сам космос впорядкований тiльки завдяки певнiй мiрi вогню. Основна гносеологiчна характеристика закону, за Гераклiтом, полягає в його вiдповiдностi загальному логосовi (свiтовим закономiрностям). Саме тому праворозумiння одного («кращого») є кращим, нiж правосвiдомiсть демосу. «Один для мене – десять тисяч, якщо вiн найкращий».
Висновки
Антропологiчна тенденцiя, що намiтилася в мiлетськiй фiлософiї, отримує розвиток i переосмислення у Гераклiта. Висловлена в загальному виглядi думка про етичну i одночасно полiтичну (у архаїчний час етика i полiтика не були роздiленi) спрямованiсть поглядiв Гераклiта зазвичай не викликає заперечень. Дуже суворий i пристрасний тон Гераклiта у викриттi людських порокiв, в закликах жити згiдно iстинi i справедливостi, перш за все згiдно логосу, який говорить вустами Гераклiта, щоб можна було говорити про його етичну i полiтичну нейтральнiсть. Інша справа, як обґрунтовується ця етична спрямованiсть.
Придiляючи у своїй творчостi значну увагу проблемам полiсу та його законiв, вiн виступає за писане право, тобто за закон, i пiдкреслює, що «народ повинен боротися за закони, як за свої стiни». У цьому формулюваннi маємо яскравий приклад iдеї боротьби за право, надпартiйний, надiдеологiчний принцип законностi, як такої, принцип панування права у полiсному (полiтичному) життi.
Полiс i його закон, за Гераклiтом, – це щось спiльне, однаково божественне i розумне як по виникненню, так i по сутi. «Всi людськi закони виходять вiд єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всiм панує i над всiм отримує верх». Божественна справедливiсть i правда (дiке) iнтерпретуються Гераклiтом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає i яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космiчно-вогняного масштабу у людей не було б i самого уявлення про справедливiсть.
Дiяльнiсть у сферi законодавчої, де i виявляються «якнайкращi» володарi логосу, – цiлком допустимий шлях до усвiдомлення єдиного порядку речей. Закони полiса носять космiчне встановлення, обумовленi пiдпорядкуванням Дiку (космiчнiй справедливостi) всiх сфер i космосу, i соцiуму.
Власне з Гераклiта можна починати вiдлiк боротьби iдей демократiї (Солон) та протилежних їй iдей, започаткованих Гераклiтом. В той же час, вчення Гераклiта використовувалися, в тiй чи iншiй мiрi, прихильниками як рацiоналiстичної, так i релiгiйно-божественної доктрини природничого права.
початок (норму загального розуму).
Список використаних джерел
3. Колiснiченко А. І. Історiя держави i полiтико-правових вчень Стародавньої Грецiї та Риму. – Миколаїв: Видавництво МФ НаУКМА, 2002. – 274 с.
4. Орленко, В. В. Історiя вчень про державу та право: посiб. для пiдготов. до iспитiв / В. В. Орленко. – 2-е вид. стереотип. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. – 204 с.
5. Цюрупа М. В. Історiя полiтичних i правових вчень. – К.: КУТЕП, 2005. – 220 с.
6. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історiя полiтичних i правових вчень. – К.: Юрiнком Інтер, 2002. – 301
|
