вiзиткою епохи Просвiтництва. Значною мiрою це правильно.
рiзних фiлософських теорiях i системах ще iз стародавнiх часiв. Стародавнiй гуманiзм (без визначення цього поняття) є у фiлософських системах Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Епiкура, Лукрецiя, Перикла, Протагора та iнших мислителiв Стародавньої Грецiї та Риму. Хоча гуманiзм у цих суспiльствах ще не став загальноприйнятим свiтоглядом та iдеологiєю суспiльного розвитку, але проблеми людини i людства рiзною мiрою в них обговорювалися.
Традицiйне суспiльство несло в собi зародок гуманiзму. Але в жодному конкретному суспiльствi (Стародавня Грецiя, Рим, Стародавнiй Єгипет, Персiя, Вавилон та iншi) гуманiзм не оформився навiть у стiйку фiлософську або суспiльно-полiтичну течiю, де б людина розглядалася як мета розвитку, як «мiра всiх речей». Тому й поняття гуманiзм не оформилося як викiнчене, вплетене в систему категорiй суспiльствознавства. В одних фiлософських системах людина наближалася до «людини гуманiстичної» (як людина духовна, людина — носiй прекрасного i моралi), в iнших вона трактувалася як «бог серед тварин» i «тварина серед богiв» (стародавнi мiфи про Олiмп), де духовне, розумне надано їй богами. У промiжках мiж цими крайнощами iснували змiшанi системи. Дещо змiнилося в суспiльствах, де почала домiнувати авраамiстична релiгiйна традицiя (iудаїзм, християнство, iслам). Традицiї конфуцiанства i буддизму мають iншi витоки i потребують спецiальних дослiджень. Якраз в авраамiзмi (усi три релiгiї побудованi повнiше або значною мiрою на стародавнiх iудаїстських текстах, хоча християнство та iслам — це своєрiдний протестантизм щодо класичного iудаїзму) ми зустрiчаємося вже з бiльш-менш стiйкими виявами гуманiзму, оскiльки людина розглядається як творiння Бога. Не випадково гуманiзм сильнiше розвинувся в Захiднiй i Центральнiй Європi, де поширилася католицька версiя християнства, яка була найближча до семiтського авраамiстичного духу. Православ'я негативнiше ставиться до простої людини (холоп, раб i т. п.).
i церкви (економiчне i полiтичне життя ми тут не аналiзуємо). Дуже часто Середньовiччя i Вiдродження подаються як антитези. Такий деструктивний погляд на iсторiю особливо домiнував у марксизмi-ленiнiзмi, коли Середньовiччя вважалося «темною варварською епохою», перiодом «тоталiтаризму i мракобiсся». При цьому «не помiчали», що Вiдродження вiдбулося при пiдтримцi тiєї ж католицької церкви, яка замовляла твори, що сьогоднi розглядаються як культовi для Вiдродження (твори да Вiнчi, Мiкеланджело, Рафаеля, Тицiана, Веласкеса, Гойї та iнших), вiдкривалися унiверситети (в мiстах Болонья, Париж). Хоча не можна, безумовно, забувати про iнквiзицiю i про боротьбу церкви з позитивною наукою. Отже, сучасний культ Вiдродження як епохи розвитку мистецтва, науки та фiлософiї того перiоду i повне заперечення ролi авраамiзму в розвитку сучасної цивiлiзацiї варто розглядати обережнiше через антагонiстичне i неантагонiстичне зняття суперечностей, а дiалектичний закон заперечення вимагає зняття антитез як створення нової якостi. Поступово релiгiя (i церква) та наука знайшли шляхи вiдносно мирного спiвiснування. Марксизм-ленiнiзм був налаштований до захiдної суспiльної науки бiльш вороже, нiж католицька релiгiя. А скiльки мiльйонiв «власних Джордано Бруно» було знищено в СРСР та країнах «народної демократiї», важко сказати точно. Виважений пiдхiд до розвитку гуманiзму в католицькiй i протестантськiй Європi дає пiдстави зробити деякi попереднi висновки:
• по-перше, справдi, ми маємо справу з реальним дуалiзмом: традицiйне суспiльство Середньовiччя, яке трансформувалося в буржуазне суспiльство, де позицiї католицької та протестантської церков збереглися в суттєво змiненому виглядi, але мають значний духовний, полiтичний i морально-побутовий вплив; i антитрадицiйне, модернiстське технократичне суспiльство, де традицiї Вiдродження зберiгаються в позитивнiй суспiльнiй науцi, яка вiльна вiд теологiчного впливу. Обидва «суспiльства» — традицiйне i антитрадицiйне — це двi сторони однiєї медалi сучасного захiдного суспiльства;
• по-друге, синхронно з католицькою i протестантською Європою iснували традицiйнi суспiльства на основi православ'я, iудаїзму, iсламу, якi були пiд бiльшим впливом релiгiйних догматiв i церкви, де гуманiзм як духовна, культурна, фiлософська течiя практично не пробив собi дорогу самостiйно. Так, у країнах Арабського халiфату зафiксованi лише поодинокi випадки появи гуманiстичних iдей, i ще донинi ми спостерiгаємо сплески традицiоналiзму фундаменталiстського спрямування, який ставиться вороже i до досягнень Вiдродження, i взагалi до захiдноєвропейської культури. Окремо стоїть Московiя, а потiм Росiйська iмперiя («третiй Рим»). Тут гуманiзм сприймався вороже, а церква була базою боротьби з гуманiзмом, чи то вiн був росiйського, чи захiдного походження. Тiльки Петро І лiквiдував домiнування православної церкви в духовному i культурному життi, i Вiдродження прийшло в Росiю iз Захiдної Європи, передусiм з Італiї, а також i через Україну (особливо в царинi науки i освiти).
намiрами, вiрою й дiями, а й моральною гiднiстю. Вона i в життi, i пiсля смертi залишається людиною. Вона не може бути «обожненою». Фактично це i є гуманiзм, але в схоластично-догматичному виглядi.
Отже, теза про те, що гуманiзм формувався як заперечення традицiйного суспiльства й релiгiї, не зовсiм правильна. Якби гуманiзм не iснував у зародкових формах у традицiйних суспiльствах i свiтових релiгiях, то вiн би не розквiтнув в епоху Просвiтництва, яка була частково революцiєю свiдомостi, але ще не стала революцiєю нi у формах власностi, нi у виробничих вiдносинах, нi в полiтичному життi. Феодалiзм, панування церкви в суспiльному життi спокiйно спiвiснували з Просвiтництвом як формою мислення i творчої дiяльностi. Якщо останнi заходили в сутнiсний конфлiкт з феодальними вiдносинами i церквами, то у феодалiв i церков було достатньо засобiв, щоб зламати, заборонити дiяльнiсть учених, митцiв, лiтераторiв. Виважений пiдхiд до Просвiтництва показує, що, хоча в ньому були революцiйнi моменти, вiн по сутi був реформаторською течiєю, яка могла iснувати тому, що iнтереси феодалiв та iнтелектуалiв частково збiглися на ґрунтi протидiї всевладдю церкви. Самi католицька i православна церкви з їхнiм прагненням поставити себе над владою (i навiть над iмператорами та королями) пiдштовхнули феодалiв на дiї, спрямованi на обмеження влади церков. Дiячi Просвiтництва допомагали в цьому феодалам, якi здiйснили жорсткi кроки щодо обмеження влади Папи Римського (захоплення папського престолу i манiпуляцiя виборами пап, авiньйонський полон пап i т. п.) i патрiарха московського (лiквiдацiя цiєї церковної посади Петром І i передача контролю над церквою Священному Синоду, який був пiдконтрольним росiйським iмператорам). Іншi православнi патрiархати (в тому числi Константинопольський) ще ранiше втратили бiльшу частину своїх впливiв, а протестантськi церкви не претендували на контроль над свiтською владою.
релiгiї та церкви iнтересам влади (спочатку феодальної, а потiм буржуазної). Елiта Вiдродження бачила «новий час» як повернення до одухотворення свiту, звiльненого вiд вiдчужених кайданiв схоластики, наближення людини до Бога бiльш близького i зрозумiлого (особливо в протестантизмi). «Еллiнiзм» Ренесансу є деяким поверненням до дохристиянської культури, коли боги спiлкувалися з людьми i могли мати спiльних дiтей — героїв, а в християнствi бачилося продовження грецької цивiлiзацiї як бiльш людяної, нiж в епоху Середньовiччя. Нове вiдкриття Європою давньогрецької культури, фiлософiї, мiфологiї приходило як олюднення середньовiчного свiтогляду, мистецтва, науки, освiти. Це i було народження середньовiчного гуманiзму на дiалектичнiй основi — як розвиток на новому iсторичному ґрунтi натурфiлософiї, суспiльної науки в цiлому. Негатив вiзантизму як тоталiтарного суспiльства, сатрапiї, був бiльше успадкований православ'ям Московiї та її царями.
з законом дiалектичного мислення, не як чиста революцiя, а як консервативна революцiя у формi реформiзму, де революцiя i еволюцiя поєднанi; по-друге, гуманiзм повернувся у двох формах: а) рацiонального, свiтського гуманiзму на базi науки; б) iррацiонального релiгiйного гуманiзму на базi модернiзацiї католицизму i протестантизму. Цi двi форми гуманiзму розвивалися паралельно або заходили в суперництво. Для характеристики гуманiзму обох форм iснує критерiй — чи стоїть людина в центрi картини свiту i що взагалi розумiється в кожному конкретному випадку пiд категорiєю «людина». Ідеалом рацiоналiстичного, свiтського гуманiзму є людина як центр свiту, мiра всiх речей, а ЇЇ розвиток — як мета суспiльного розвитку. Людина в такому баченнi є не тiльки окремою особистiстю, а й траєкторiєю розвитку суспiльства. Теоцентричний Всесвiт (у центрi — Бог) перетворюється на антропоцентричний (у центрi — людина). Іррацiональний релiгiйний гуманiзм бачить людину стражденну, приречену завжди залишатися такою, якою вона є, але яка має шанс наблизитися до Бога («рай») моральним удосконаленням, добрими дiями щодо церкви та iнших людей, дотриманням релiгiйних догматiв. Тому, коли йде мова про гуманiзм як свiтогляд, напрям розвитку суспiльства, науки, освiти, виховання, потрiбно задати додаткове запитання: власне про який вид, тип, форму гуманiзму йдеться, i залежно вiд уточненої вiдповiдi будувати подальшi моделi, теорiї, концепцiї. В цьому разi стає зрозумiлим — абстрактного гуманiзму не буває. Є конкретний тип, форма гуманiзму, який будується на конкретнiй свiтогляднiй основi.
Спробу поєднати рацiоналiстичний та iррацiоналiстичний гуманiзм здiйснив марксизм-ленiнiзм. І це дало не абстрактну, а утопiчну форму гуманiзму. Суть цiєї спроби полягала ось у чому: по-перше, «культ людини» було поставлено в центр марксистської доктрини. Але водночас було визначено мету формування «людини комунiстичної», а для цього була запозичена iдея «комунiзму» з перших християнських комун, монастирiв, де було спiльне майно i зрiвнялiвка в задоволеннi життєвих потреб (звiдси — iдея комунальних квартир, кухонь, туалетiв у будинках радянської доби до середини 60-х pp. XX ст., мрiя Хрущова про те, щоб селяни не мали присадибних дiлянок, худоби, а мiськi жителi харчувались у великих їдальнях, обслуговувались у великих побутових комбiнатах i т. д.); по-друге, оскiльки iдея комунiзму передбачає знищення (усунення) держави, пiдпорядкування особи колективу, зрiвнялiвку в задоволеннi потреб, подолання класових i групових вiдмiнностей, рiзницi мiж мiстом i селом i т. д., а це виявилося утопiєю, то марксизм був перетворений на своєрiдну релiгiю. Тут рацiональне та iррацiональне сплуталося. Тому комунiстичний гуманiзм на практицi перетворився в тоталiтаризм, нехтування iнтересами особи, у владу партiйної бюрократiї, масовий тероризм проти народу, який вiдмовлявся вiрити в утопiчну iдею i бути iсторичним гумусом заради збереження влади вождiв.
Варто також враховувати, що всi революцiї XVIII — XX столiть обiцяли реалiзувати свiтогляд i принципи гуманiзму i не виконували своїх обiцянок. Це не зробили нi Французька революцiя, нi тим паче — бiльшовицька. Мабуть, утвердження гуманiзму ефективнiше здiйснюється еволюцiйним, а не революцiйним шляхом.
У сучасному гуманiзмi як людяностi в свiтоглядi та в поведiнцi закладено iдеї фiлософiв античностi i авраамiстичний принцип, що мiститься в давньоiудейських текстах, Бiблiї та Коранi, — так зване «золоте правило поведiнки». У формi заперечення воно формулюється так: «Не роби iншим того, чого б ти не бажав, щоб робили тобi». У стверджувальнiй формi воно звучить так: «Поводься з iншими так, як бажав би, щоб поводилися з тобою».
Визначень гуманiзму дуже багато. І не варто вдаватися до дискусiй з цього приводу. Найчастiше термiн «гуманiзм» застосовується у значеннi групового або особистого погляду на життя у фiлософськiй формi або в судженнях здорового глузду як свiтоглядна позицiя щодо ставлення до людини, ЇЇ iнтересiв. Найповнiше визначили гуманiзм 58 видатних учених, письменникiв, митцiв i громадських дiячiв у «Декларацiї свiтового гуманiзму» (опублiкована в журналi «Free inguizy» 1980 p.). Вони назвали десять фундаментальних принципiв свiтського гуманiзму: вiльне дослiдження; вiддiлення церкви вiд держави; iдеал свободи, етика, яка базується на критичному мисленнi; моральна освiта; релiгiйний скептицизм; розум; наука i технiка; еволюцiя; освiта. Свiтський гуманiзм, писалося в цьому документi, вiрить скорiше в людський розум, анiж у божественне керiвництво. Скептично ставлячись до догматiв церкви, свiтськi гуманiсти осмислюють людське буття в реалiстичних категорiях рацiоналiзму, стверджуючи, що люди самi вiдповiдальнi за власну долю.
фiлософський, моральний i громадянський статус свiтського гуманiзму. Нинiшнi свiтськi гуманiсти, визнаючи наявнiсть у сучасному суспiльствi й сучаснiй фiлософiї деструктивних тенденцiй, з оптимiзмом дивляться в майбутнє людства. На їхню думку, розкриття потенцiальне закладеного в кожнiй людинi ресурсу гуманностi залежатиме i вiд особистих зусиль iндивiдiв, i вiд держав та мiжнародних органiзацiй, якi створюють умови для життя й творчостi людей.
Тож свiтський гуманiзм може розглядатися як: 1) метод дослiдження; 2) свiтогляд; 3) система цiнностей (П. Курц). Вiн є впливовою теорiєю сучасностi. Водночас, починаючи з 1929 p., гуманiзм виступає як органiзований iнтернацiональний рух, який спирається на численнi нацiональнi органiзацiї. Перше гуманiстичне товариство Нью-Йорка було створене якраз у 1929 р. (засновник — Чарльз Френсiс Поттер). Того ж року було створене Голлiвудське гуманiстичне товариство (засновник Теодор Куртис Абель). У 1930 р. Г. Бушман i Е. X. Уiлсон заснували в Чикаго журнал «Новий гуманiст». Саме в ньому було надруковано 1933 р. «Гуманiстичний манiфест-І». У 1973 р. було прийнято «Гуманiстичний манiфест-II», який суттєво розвинув теорiю гуманiзму. Його пiдписали сотнi вiдомих науковцiв, митцiв, лiтераторiв, зокрема три радянських учених (А. Сахаров, А. Єсенiн-Вольпiн i Ж. Медведев). А в 1999 р. було прийнято «Гуманiстичний манiфест-2000: Заклик до нового планетарного гуманiзму», який увiбрав у себе оцiнку нової iсторичної ситуацiї пiсля розвалу соцiалiстичного табору i формування нової Глобальної цивiлiзацiї. Нинi iснує Мiжнародний етичний i гуманiстичний союз (МЕГС), який об'єднує понад 5 мiльйонiв членiв iз 90 громадських органiзацiй з бiльш нiж 30 країн. В Українi дiє декiлька гуманiстичних органiзацiй, а в Росiї в травнi 1995 р. створено Росiйське гуманiстичне товариство, яке тiсно спiвпрацює з МЕГС.
Таким чином, сучасний гуманiзм, якщо не зачiпати його органiзацiйних принципiв, є, в першу чергу, гуманiстичним свiтоглядом, на якому ґрунтується наукова, освiтньо-виховна, культурно-просвiтницька i органiзацiйна дiяльнiсть. Це також свiтоглядна позицiя, яка пропонує людинi усвiдомлення людського життя як цiнностi й самоцiнностi, установка на людянiсть без меж. А що ж таке гуманiтаризм, чим вiн вiдрiзняється вiд гуманiзму та що мiж ними спiльного?
засвоєння, розвиток, використання гуманiтарного знання як засобу освiти, виховання людини, розвитку специфiчного комплексу гуманiтарної науки. Гуманiтаризм, гуманiтарне мислення — найважливiша сторона гуманiзму, яка спирається на гуманiтарнi (часто говорять — на соцiальнi) науки, на науки про суспiльство. Якщо гуманiзм — це сукупнiсть усiх поглядiв, скерованих на людину i людство, то гуманiтаризм орiєнтований на людиноведення, на утвердження соцiального знання не тiльки на противагу природничому, а й як засобу творення людини як особистостi.
робота ведеться. В цiй статтi поняття «гуманiтарнi науки» трактується як бiльш широке, проте є й iншi точки зору. Головне, на наш погляд, бачити, що гуманiтарнi науки мають предметом передусiм людину та її розвиток у суспiльствi, а соцiальнi науки — суспiльство, а вже потiм людину як соцiального iндивiда. Але дискусiй щодо трикутника «природничi — гуманiтарнi — соцiальнi науки» буде ще багато, i ми не претендуємо на останнє слово в них. Для нас важливою є класифiкацiя наук на природничi та гуманiтарнi за предметом дослiдження. Першi дослiджують природу, другi — людину. Це досить умовна класифiкацiя, оскiльки людина є частиною природи. Але така класифiкацiя широковiдома, i ми нею користуватимемося.
щоб не зашкодити людинi. Отже, гуманiтаризацiя будь-якої науки складається з двох елементiв: а) теоретичного обґрунтування i практичного творення необхiдних i достатнiх умов, при яких будуть виключенi можливостi свiдомого зловживання науковими досягненнями; б) моральне забезпечення розвитку природничих наук для блага людини, доповнення цих наук емоцiйно-естетичним осягненням людства, щоб подолати однобiчнiсть технократизму i абсолютизацiю рацiонально-експериментальних способiв пiзнання (в тому числi — у сферi експериментiв над людиною, її мозком i тiлом, генотипом i навколишнiм середовищем).
В iдеалi потрiбна цiлiснiсть знання, взаємопроникненнiсть природничого та гуманiтарного знання за принципом сполучених посудин. Але з об'єктивних i суб'єктивних причин природничi й гуманiтарнi знання розiрванi i розвиваються вiдносно самостiйними шляхами. Науковий унiверсалiзм (енциклопедизм) — у минулому. Нинiшнiй обсяг знань i способiв їх отримання породжує диференцiацiю не тiльки в науцi як соцiальному iнститутi, а й усерединi кожної природничої й гуманiтарної науки. Ця диференцiацiя виступає як усе вужча спецiалiзацiя, iнколи веде до протиставлення природничих i гуманiтарних наук як «точних» i «неточних», що приносять прибуток або нi i т. д. Однак прискiпливiший аналiз показує умовнiсть критерiїв протиставлення i штовхає до тiсного зв'язку цих наук, до творчої спiвпрацi природничникiв i гуманiтарiїв. Крiм того, вiдбувається взаємопроникнення природничих i гуманiтарних наук за рахунок обмiну технологiями та методами пiзнання: математизацiя й моделювання, застосування спiльних технологiй iнформатики, синтез знань про природу i людину, дiалогiзм наук i т. iн.
групи дослiдникiв починають говорити своїми «мовами» дослiджень, якi малозрозумiлi для iнших груп. Що вже говорити про класичнi унiверситети, де ведуть дослiдження природничники i гуманiтарiї (хоч призначай двох ректорiв, кожного зi свого напряму дослiджень), де iснує реальна суперечнiсть дослiдницьких iнтересiв, а формувати потрiбно широко освiчених фахiвцiв. Навiть у гуманiтарних ВНЗ принцип професiоналiзму, що розумiється вузько, штовхає до чимдалi бiльшої спецiалiзацiї кадрiв педагогiв, аспiрантiв i студентiв.
дослiдженнях, орiєнтованих на цiлiсне розумiння людини та її взаємозв'язкiв з природою i суспiльством, що потрiбно шукати основи синхронiзацiї економiчного, полiтичного, культурного, етнiчного i духовного процесiв суспiльного розвитку та координацiї рiзних напрямiв наукової думки заради системного, комплексного дослiдження природи, суспiльства, людини.
Крiм того, реалiзацiя принципу компаративiзму передбачає розв'язання проблем синтезу знань у двох напрямах: а) поєднання досягнень вiтчизняної i зарубiжної науки (це потрiбне i природникам, i гуманiтарiям); б) пiдготовка спецiалiстiв з методологiї наукового пiзнання, якi б володiли широким комплексом гуманiтарних знань (хоч i менш ґрунтовних, нiж у вузьких спецiалiстiв), долали недолiки вузькопрофесiйної пiдготовки. Може, це i не вдасться повною мiрою, але допомагатиме реалiзацiї комплексного i системного пiдходiв до предмету дослiдження.
освiти. Може здатися дивним, що в XXI ст. доводиться спецiально звертати увагу української наукової громадськостi на процеси, якi були подоланi в захiднiй науцi ще в XVIII — XIX столiттях. У нас у XX ст. так багато говорилося про епоху панування рацiоналiстичної науки, епоху розуму, що це перетворилось у штамп. При цьому СРСР та його союзники вiддавали значну частину ресурсiв, iнтелекту на обслуговування iррацiональних, утопiчних iдей i цiлей. Коли ж було скинуто кайдани тоталiтаризму, вождiзму i моноiдеологiчностi, розум багатьох громадян зажадав нових стереотипiв iррацiоналiзму й утопiй, до яких вiн звик. Замiсть однiєї вiри стали запозичатися iншi вiри, замiсть одних утопiй — iншi. В умовах, коли рацiоналiзм науки i освiти виявився незахищеним з боку держави i громадянського суспiльства, на науку, освiту, громадську думку було здiйснено широкомасштабну атаку iррацiоналiстiв, яку пiдтримала «нова мода» полiтичного бомонду — ходити в церкви, якi перед тим десятилiттями знищували тi ж партократи радянської доби, оголошувати себе постмодернiстами не тiльки в життi, а й у наслiдуваннi нетрадицiйних релiгiй, «глибокодумно» розмiрковувати про ауру, астрал, спiлкування з потойбiчним свiтом, з ворожками i т. iн.
З одного боку, це зрозумiло. В кризових соцiальних ситуацiях громадська думка шукає нових орiєнтирiв, цiнностей у нетрадицiйних сферах мислення, втiкаючи в iррацiональний свiт вiри, пророцтв, шаманства. Але чекати цього вiд людей, якi здобули освiту в рацiоналiстичному XX ст., освоюють космос, використовують технологiї розщеплення атомного ядра i ядерного синтезу, бачать об'єктивнi закони розвитку економiки та глобалiзацiї, спостерiгають за iнформатизацiєю суспiльного життя i дослiдницько-освiтянських процесiв, є свiдками клонування живих тварин тощо, — це виходить за межi норми, свiдчить про соцiальне та iнтелектуальне безумство. При цьому не тiльки в середовищi малоосвiчених громадян, а й у середовищi тих, хто вважає себе iнтелектуальною елiтою українського суспiльства, — полiтикiв, дiячiв науки i культури, викладачiв i т. д. Передбачити наслiдки поширення iррацiоналiзму (своєрiдного соцiального та iнтелектуального безуму) важко, особливо коли державнi дiячi заявляють, що вони не можуть плiдно працювати в будiвлях, де «негативна аура». Усе — приїхали в XXI столiття, столiття розуму, освiти, науки?!
козаччину) спрямований iсторичний рух України, рацiональним чи утопiчним розумом керуються можновладцi при розв'язаннi найпрагматичнiших питань — енергетичних, економiчних i полiтичних союзiв, напрямiв модернiзацiї в промисловостi i сiльському господарствi, науцi й освiтi. Якщо в школах та унiверситетах почнуть знову вчити молодь, що Земля i людина створенi за шiсть днiв, що Земля тримається на трьох китах, що не треба працювати, дослiджувати, а треба покладатися на промисел Божий — то шлях у Середньовiччя Українi забезпечений. Одна справа — дослiджувати iсторiю i вплив релiгiй, iнша — вносити релiгiйне (iррацiональне, позанаукове) знання в розум студентiв XXI— вiд церкви. столiття. Можуть бути релiгiйнi навчальнi заклади, свобода вiросповiдання. Але не може бути повернення до середньовiчної схоластики, не може бути iгнорований принцип вiдокремлення церкви вiд держави, а свiтської освiти i науки
Рацiоналiзм як один з найважливiших принципiв сучасного гуманiтарного знання зобов'язує нас будувати гуманiтарну науку й освiту в iнститутах, унiверситетах, коледжах на реальних основах науковостi. Держава i громадянське суспiльство зобов'язанi не дозволити перетворити систему освiти i науки в плацдарм дiяльностi нової хвилi iррацiоналiстiв, хай це i будуть утопiї найвищого «постмодернiстського, демократичного» ґатунку. Рацiоналiзм орiєнтує i на подолання iзоляцiонiзму у представникiв гуманiтарного знання, снобiзму нацiонального чи елiтарного. Пiдкреслюючи значущiсть принципу рацiоналiзму, ми не закликаємо до переслiдування iррацiоналiстiв. Ми закликаємо прямувати дорогами сучасної свiтової цивiлiзацiї i виконувати вимоги Конституцiї України щодо сутностi нашої держави, напрямiв розвитку науки та освiти i засобiв регулювання дiяльностi в цих сферах. Наука має вивчати iррацiональне й використовувати те, що поступово стає рацiональним, але не суперечить науковому пiзнанню i тенденцiям свiтового розвитку.
|
