Виникнення i становлення фiлософської думки у Стародавнiй Грецiї
Мiнiстерство освiти i науки України
Чорноморський державний унiверситет iм. Петра Могили
Факультет полiтичних наук
Кафедра всесвiтньої iсторiї
КУРСОВА РОБОТА
За спецiальнiстю 6. 020302
Виникнення i становлення фiлософської думки у Стародавнiй Грецiї
Студент-виконавець: I курс, 134 група
Лакутiна Ірина Олександрiвна
Науковий керiвник: к. i. н., доцент
Пронь Тетяна Михайлiвна
Миколаїв – 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Виникнення фiлософських iдей у Стародавнiй Грецiї
1. 1 Передумови виникнення грецької фiлософiї
1. 3 Зародження архаїчної грецької фiлософiї
РОЗДІЛ 2. Основнi фiлософськi школи та iдеї у Стародавнiй Грецiї.
2. 1 Мiлетська школа: життя та характер фiлософствування
2. 3 Фiлософськi вчення Сократа Платона та його учня Аристотеля
3. 1 Епiкурейство як один з основних напрямкiв фiлософських iдей
3. 2 Стоїцизм та скептицизм як матерiалiстичний напрям грецької фiлософiї
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальнiсть.
Антична Грецiя завжди викликала цiкавiсть у рiзних науковцiв. На думку Бертрана Рассела, «у всiй iсторiї немає нiчого бiльш дивного i нiчого бiльш важкого для пояснення, нiж раптове виникнення цивiлiзацiї в Грецiї». І справа не стiльки в тому, що цивiлiзацiя виникла, скiльки в тому, що вона виникла саме в Грецiї – елементи цивiлiзацiї iснували i ранiше – на Сходi, протягом тисячолiть (Єгипет, Месопотамiя). Але саме греки вiдкривають тi вiдсутнi елементи, без яких був би неможливий феномен цивiлiзацiї. Саме цей факт i спричинив неабияку зосередженiсть навколо теми виникнення фiлософiї в Грецiї. І досi тривають суперечки щодо феномену виникнення грецької фiлософiї, що дiйсно дуже привертає увагу науковцiв i спонукає знову i знову дослiджувати цю тему.
Фiлософiя, що розвивалася в античнiй Грецiї, вiдбивала своєрiднiсть суспiльної системи, в якiй вона виникла. Розумовий рух вiд VII до IV ст. до н. е. може бути охарактеризований як розвиток чи як шлях вiд мiфологiї i вiд релiгiї до матерiалiстично мислячої науки.
Одним з найважливiших явищ i результатiв iсторичного розвитку Стародавньої Грецiї стала давньогрецька фiлософiя, що виникла в кiнцi VII – початку VІ ст. до н. е. Вона до кiнця свого розвитку залишалася характерним, своєрiдним i значним явищем культурного життя античного суспiльства. Грецькi фiлософи належали в бiльшостi до рiзноманiтних прошаркiв «вiльних», тобто переважно рабовласницького класу. Тим не менше у розробцi навiть цих питань, а особливо в розробцi основ фiлософського свiтогляду, стародавнi греки створили вчення, якi високо пiднiмаються над тiсним iсторичним горизонтом рабовласницького суспiльства.
Давньогрецька фiлософiя виникла не як область спецiальних фiлософських дослiджень, а в нерозривному зв'язку iз зачатками наукових знань – математичних i природничих, а також у зв'язку з мiфологiєю та мистецтвом. Тiльки в епоху так званого еллiнiзму, починаючи з III ст. до н. е., Окремi науки, перш за все математика i медицина, виокремлюються в спецiальнi областi дослiдження. Однак i пiсля цього давньогрецька фiлософiя продовжує розвиватися як свiтогляд укладає вiдповiдi на запитання наук: математичних, природничих та суспiльних. Вiдновлення спадщини та утримання навчань давньогрецької фiлософiї представляє винятковi труднощi внаслiдок втрати бiльшої частини майже всiх творiв давньогрецької фiлософiї i науки, яка сталася ще до кiнця античного свiту, у тому числi майже всiх творiв матерiалiстичних шкiл.
Предметом
даного дослiдження виступаєвиникнення i становлення грецької фiлософської думки.
Об’єктом
курсової роботи є фiлософи Стародавньої Грецiї та їх вчення.
Мета
дослiдити особливостi грецької фiлософiї, яка дала початок свiтовiй фiлософськiй думцi. Мета дослiдження визначає такi завдання
:
- з’ясувати передумови формування фiлософiї Стародавньої Грецiї;
- розглянути основнi перiоди становлення грецької фiлософської думки;
- визначити вплив грецької фiлософiї на фiлософiю сучасностi;
охоплюють усю територiю античної Грецiї. Зокрема це територiя сучасної Грецiї, пiвдень Італiї, пiвнiчне узбережжя сучасної Лiвiї, пiвнiчне узбережжя сучасної Туреччини, а також узбережжя Пiвнiчного Причорномор’я.
Хронологiчнi межi
охоплюють перiод VI ст. до н. е. – к. I ст. до н. е.
Методи дослiдження.
Для досягнення поставленої в роботi мети використанi загальнонауковi методи: аналiзу, синтезу, узагальнення, метод перiодизацiї.
Стан розробки теми дослiдження. фiлософської думки.
Фiлософiї Стародавньої Грецiї присвяченi працi таких вiтчизняних та зарубiжних дослiдникiв: В. Ф. Асмус [3], А. Боннар [5], П. С. Таранов [28], А. Е. Назiров, М. А. Колесников, В. Г. Коуров [18], А. Ф. Лосєв [15], Ф. Х. Кессiдi [10], Г. Г. Кириленко, Е. В. Шевцов [11], А.І. Альошин, В.І. Аршинов [2].
Також було використано першоджерела: зiбрання текстiв Демокрiта, Гераклiта та Епiкура [17], зiбрання творiв Платона [22].
З даної тематики видано багато фiлософських словникiв: І. П. Ільїн [7], короткий фiлософський словник пiд ред. М. Розенталя та П. Юдiна [12], П. Алексєєв [13], В. Н. Мiрошниченко, Л. В. Остапенко, Е. В. Шахова [30] та iншi.
Структура роботи
вiдбиває поставленi перед дослiдженням цiлi та завдання. Загальний обсяг її становить 36 сторiнок. Курсова робота складається зi вступу, трьох основних роздiлiв, висновкiв, списку використаних джерел та лiтератури (36 найменувань).
РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ У СТАРОДАНІЙ ГРЕЦІЇ
1. 1 Передумови виникнення грецької фiлософiї
Бiля джерел формування наївно-стихiйної фiлософiї у Стародавнiй Грецiї стояла Мiлетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 pp. до н. е.) [12, c. 318]. Вперше про нього як фiлософа згадує Арiстотель, доходячи висновку, що Фалес є одним iз перших, хто, зайнявшись фiлософiєю, вважав началом усiх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розумiючи воду як начало, наївно примушує плавати на нiй Землю, а з iншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа.
Bода Фалеса не з ряду фiзико-хiмiчних елементiв, не та, що ми п’ємо (це лише один з її станiв). Це першооснова – рiдка сутнiсть, з якої витiкає все суще i у яку все повертається, але яка сама залишається незмiнною попри всi перетворення. Фалесова вода спiвставлялась з божественним началом. «Найстарше з усiх речей, – говорив фiлософ, – Бог, бо вiн не народжений». Саме тому вiн – основа всього. Коли Фалес стверджував, що «все сповнене богiв», вiн, можливо, пiдкреслював, що все насичене першопочатком [28, c. 329].
Незважаючи на величезне значення, яке вiн має, про нього мало вiдомо.
Будучи купцем, вiн використовував торговi поїздки з метою розширення наукових вiдомостей i знання, якi вiн придбав у Фiнiкiї та Єгиптi - перенiс до Грецiї
затемнення, що спостерiгалося в Грецiї в 585 р. до н. е. [15, c. 116] Для цього пророкування Фалес використовував почерпнутi ним у Єгиптi астрономiчнi вiдомостi, висхiднi до спостережень та узагальнень вавилонської науки.
Для Фалеса свiт повний Богiв. І цi Боги є душi тiл у виглядi джерел їхнього саморозвитку. Вирiшення проблеми пiзнання Фалес також ґрунтує на принципi єдиного начала, яким вiн вважає воду. Всi знання вiн зводить до єдиної основи. І цiєю основою є мудрий пошук i добрий вибiр [15, c. 99].
Старший за всiх речей – Бог, бо вiн не народжений.
Прекраснiше за все – космос, бо вiн – творiння Бога.
Найбiльше – простiр, бо вiн вмiщає всiх.
Швидше за все – думка, бо вона бiжить без зупинки.
Найсильнiше – необхiднiсть, бо вона долає всiх [17, c. 115].
Фалес вважав, що Космос – один (єдиний). Вода i все, що з неї вiдбулося, не є мертвими, а одушевлений; Космос одушевлений i повний божественних сил. Душа, як активна сила i носiй розумностi, причетна божественному (строю речей). Природа, як жива, так i нежива, має рушiйним началом (душею).
(у першу чергу з робiт Аристотеля, Дiоген Лаертський). Якщо допустити, що Фалес писав, то вже Арiстотель не мав спискiв його робiт.
вказiвки джерела. Друге, «Судоводна (морська) астрономiя»; авторство Фалеса у написаннi цiєї книги ставилося пiд сумнiв самими древнiми греками. (Можливо, це лише данина традицiї, за якою вважається, що Фалес перший в античному свiтi став займатися астрономiєю на справдi науковiй основi.) Взагалi за традицiєю, повне зiбрання його творiв становило всього 200 вiршiв (написаних, як властиво того часу, гекзаметром) [9, c. 332].
Важливо, що зустрiчається у рiзних коментаторiв: Фалес представляє душу у виглядi тонкої ефiрної речовини. За зауваженням Плутарха: «Пiсля нього Анахарсiс зауважив: Чудово вважає Фалес, що в усiх найважливiших i найбiльших частинах космосу є душа, а тому i не варто дивуватися тому, що промислом бога здiйснюються прекраснi справи».
1. 2 Космологiчний натуралiзм мiлетської фiлософської школи давньої Еллади
Антична фiлософiя в цiлому – це грандiозна спроба побудувати рацiоналiзовану картину свiту, з позицiї розуму вирiшити свiтогляднi питання. В рiзноманiтних формах давньогрецької фiлософiї iснують у зародку всi бiльш пiзнi типи свiтоглядiв.
Сила давньогрецьких фiлософiв полягає в тому, що вони плiдно сприймали науковi данi афро-азiйських надбань та активно переробляли їх на дедуктивну науку. На цiй основi й стало можливим виникнення античної фiлософiї як рацiоналiзованого свiтогляду, який шукає субстанцiйну основу свiто створення.
як проблема архе – вихiдна, стiйка, сутнiсна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманiтнiсть [1, с. 256].
вiдносин, мiської культури, переходу вiд авторитарних аристократичних до тиранiчних, а через них i до демократичних форм державного устрою, пробудження особистостi й особистої iнiцiативи.
Специфiчною рисою античної фiлософiї є вiдповiднiсть фiлософського способу мислення фiлософському способовi життя. Тим бiльше, що своєрiднiсть тiєї чи iншої системи пов’язується з особистiстю творця. У жоднiй iншiй науцi цей персоналiстський момент не грає такої ролi: фiлософiя у цьому вiдношеннi схожа на мистецтво.
Становлення фiлософiї Стародавньої Грецiї вiдбувалося в VI-V ст. до н. е. [8, c. 184]. Саме в цей перiод мудрецi-фiлософи протиставляють мiфологiчно-релiгiйним уявленням наївно-стихiйний фiлософський свiтогляд.
бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед iз застосуванням залiза, розвиток товарно-грошових вiдносин, зростання культури, соцiальне протистояння i перехiд вiд авторитарних аристократичних форм державного управлiння до тиранiчних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню i розвитку особливої фiлософiї [4, c. 214].
1. 3 Зародження архаїчної грецької фiлософiї
В архаїчний перiод народжується ще одна риса грецької культурної унiкальностi: особливий погляд на свiт, цiлком вiдмiнний вiд мiфологiзованого свiтогляду, притаманного схiдним культурам, та навiть раннiм етапам грецької культури. Виникає специфiчна антична (архаїчна) фiлософiя з рацiоналiстичним баченням свiту, тобто зародком науки. З настiйливих спроб пiзнати таємницi Всесвiту, розв'язати загадку його свiтобудови народжується новий тил мислення, для якого навколишнiй свiт стає розумово збагненним, логiко-теоретично впорядкованим i математично доказовим. На вiдмiну вiд схiдної фiлософiї як релiгiйної мудростi, це нова галузь позарелiгiйного мислення, де буття космосу пояснюється суто рацiональними, вiдмiнними вiд релiгiйних, причинами. І якщо спецiальнi знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть квалiфiкуватися лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних знань про Всесвiт з iдеєю космiчного порядку не вiд Бога, а на пiдставi закону [19, c. 25].
Безперечно, грецька фiлософська та наукова традицiя формувалися, використовуючи досягнення iнших народiв. Греки багато запозичили з культурних надбань вавилонян, єгиптян, фiнiкiйцiв. Але заслуга грекiв — у творчiй переробцi та привнесеннi того нового, що дає пiдстави говорити про виникнення власне науки й фiлософiї саме у стародавнiй Грецiї.
ухил ранньої грецької фiлософiї представляють секти орфiкiв та пiфагорiйцiв. Рацiоналiстичнi засади мислення були здобутком iонiйської фiлософiї (Фалес iз Мiлета, Анаксимандр, Анаксимен) i Гераклiта Ефеського (VI ст. до н. е.) [17, c. 112]. Саме грецькi натурфiлософи, якi добре розумiли та вiдповiдно оцiнювали значення досвiду, емпiричних дослiджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.
Таким чином, фiлософiя в Грецiї виникає як принципово новий спосiб духовного самовираження i свiтоглядної самоiдентифiкацiї людини, який iмплiцитно мiстить у собi всi протофiлософськi форми знання – перебуваючи в контекстi фiлософiї, данi форми змiнюють свою структуру, набуваючи суворо логiчну форму.
[29, с. 218].
Так, Б. Рассел подiляє точку зору, згiдно якої Гомер – збiрне iм'я цiлого ряду поетiв. Однак, безперечно «Ілiада» та «Одiссея» за своїм впливом на еллiнську культуру порiвняти iз впливом Бiблiї на єврейську культуру. Так вiдомо, що афiнська молодь заучувала Гомера напам'ять, що й було найбiльш важливою частиною освiти, так само як поеми Гесiода (VIII-VII ст. до н. е.) [24, c. 520]. У «Теогонiя», Гесiод, синтезуючи всi попереднi фiлософськi iнтуїцiї, створює пiдґрунтя для подальшої фiлософської космологiї, пояснюючи виникнення унiверсуму i космiчних феноменiв як трансформацiю початкового хаосу.
РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ТА ІДЕЇ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ
2. 1 Мiлетська школа:
життя та характер фiлософствування
Античнi фiлософи прагнули вiдшукати причину всiх явищ, що привертали до себе увагу. Поступово серед них формується уявлення про спiввiдношення великого свiту природи (макрокосмосу) i малого людського свiту (мiкрокосмосу).
Представники однiєї з перших у Стародавнiй Грецiї фiлософських шкiл, що виникла наприкiнцi VII ст. до н. є. на захiдному узбережжi Малої Азiї в мiстi Мiлетi, – Фалес (бл. 625-547 до н. е.), Анаксiмандр (бл. 610-546 до н. е.) i Анаксiмен (бл. 585-525 до н. е.) уявляли першоречовину буття в конкретно-речовiй формi води (Фалес), повiтря (Анаксiмен), «апейрона», що в перекладi з давньогрецької мови означає «невизначене», «безмежне» (Анаксiмандр) [23, с. 202].
Учнем i послiдовником Фалеса був Анаксiмандр (611-546 pp. до н. е.). Вiн першим серед старогрецьких фiлософiв створив прозову фiлософську працю «Про природу» [36, c. 311]. Саме назви цiєї та iнших праць свiдчать, що першi старогрецькi фiлософи, на вiдмiну вiд староiндiйських i старокитайських, були передусiм натурфiлософами. Анаксiмандр першим дiйшов до категорiального визначення начала, тобто того, що лежить в основi iснування речей. Таке начало Анаксiмандр назвав «апейроном». «Апейрон», за Анаксимандром, — це щось безконечне, всеохоплююче i безмежне, незнищуване i таке, що перебуває у вiчнiй активностi i русi [31, с. 176].
Анаксимандр першим серед фiлософiв висуває iдею еволюцiйного походження людини. Вiн вважає, що людина зароджується i розвивається до дорослого стану у черевi величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостiйно вижити, людина виходить на суходiл i починає новий перiод свого iснування.
Небеснi свiтила Анаксимандр вважав не окремими тiлами, а «вiконцями» в непрозорих оболонках, якi приховують вогонь. Земля має вигляд частини колони - цилiндра, дiаметр основи якого у три рази перевищує висоту: «з двох (плоских) поверхонь по однiй ходимо ми, а iнша їй протилежна».
Земля ширяє у центрi свiту, нi на що не спираючись. Землю оточують велетенськi трубчастi кiльця-тори, наповненi вогнем. У самому близькому кiльцi, де вогню трохи, є невеликi отвори - зiрки. У другому кiльцi з бiльш сильним вогнем знаходиться один великий отвiр - Мiсяць. Воно може частково або повнiстю перекриватися (так Анаксимандр пояснює змiну мiсячних фаз i мiсячнi затемнення). У третьому, далекому кiльцi є саме великий отвiр, розмiром iз Землю, крiзь нього сяє самий сильний вогонь - Сонце. Всесвiт Анаксимандра замикає небесний вогонь [9, с. 263].
Учень i послiдовник Анаксимандра Анаксимен (585-524 pp. до н. е.) бачив першоосновою всього сущого повiтря, яке вiн вважав найбiльш безликим iз чотирьох стихiй. Анаксимен називає повiтря безмежним, тобто «апейрон» [13, c. 205]. Таким чином, апейрон перетворюється iз субстанцiї в її властивiсть. Апейрон, за Анаксименом, — властивiсть повiтря.
Повiтря, за Анаксименом, всюди сутнє i перебуває в станi вiчного руху. Всi речi, за Анаксименом, утворюються з повiтря завдяки його згущенню i розрiдженню. Анаксимен уперше розрiзнив планети i зiрки та зробив спробу дати природничо-наукове пояснення затемнення Сонця i Мiсяця, а також явища випадання снiгу i граду.
Найцiкавiшим у фiлософiї Анаксимена є розумiння ним душi. Загальновiдомо, що Фалес i Анаксимандр мало говорили про душу i свiдомiсть. А от Анаксимен бачив у безмежному повiтрi начало i тiла, i душi. Душа є повiтряне явище, i, маючи властивостi повiтря, вона здатна до творiння, творчостi.
2. 2 Атомiстичне та iдеалiстичне трактування буття в фiлософських концепцiях Левкiппа i Демокрiта. Фiлософiя Гераклiта Темного з Ефесу
Значним етапом у розвитку античної фiлософiї було атомiстичне вчення. Антична атомiстична фiлософiя виникає на теренi проблематики елеатiв, але це самостiйне вчення, в центрi якого: 1) уявлення про свiтобудову, 2) трактування людини i людського суспiльства. Започаткували атомiстичну фiлософiю в античностi Левкiпп (бл. 500-440 pp. до н. е.) i Демокрiт (бл. 460-370 pp. до н. е.) [17, с. 135].
Атомiстична теорiя - це подальша рацiоналiзацiя на шляху звiльнення фiлософського i наукового мислення вiд мiфологiчних уявлень.
Треба вважати, що атомiстична математика Демокрiта являє собою «грубу» конструкцiю реально iснуючих фiзичних речей, i в цiй атомiстичнiй математицi не виконувалися всi вимоги класичної математики, де не було розроблене поняття граничного переходу, знаходження межi функцiї i iншi положення. Мислителi того часу iнтуїтивно пiдходили до цих положень, вдаючись до крайнощiв i вивчаючи проблеми дискретної i континуальної математики окремо, а там, де вони перетиналися в своїх дослiдженнях, виходили рiзного роду проблеми, казуси.
Над проблемами неправильних лiнiй працював Архiт Тарентський (428-365 до н. е.), його учень Евдокс Кнiдський (408-355 до н. е.) розробив теорiю пропорцiй i метод вичерпання, в якому вiдрiзки розглядаються як величини, що безперервно змiнюються. Проблемами iррацiональних величин займався Теетет Афiнський (410-368 до н. е.), наочним прикладом є математичнi побудови i дослiдження Архiмеда [15, с. 110]. Його методи безпосередньо випливають з атомiстичних методiв Демокрiта. У Архiмеда методи Демокрiта досягли бiльшої досконалостi. Демокрiт сам зазначав, що є два методи пiзнання: один «iстинний», iнший – «темний». Пiд «iстинним» вiн розумiв умогляднi побудови це конструкцiї розуму; пiд «темним» - пiзнання за допомогою вiдчуттiв. Але, враховуючи, що нашi органи почуттiв не в змозi глибоко пiзнати суть речей, на змiну «темному» методу повинен прийти умоглядний метод. Користуючись методом Демокрiта, Евдокса, суворими доказами Евклiда, Архiмед досяг видатних успiхiв у галузi математики круглих тiл [26, c. 218].
Але атомiстична математика Демокрiта не отримала свого визнання в античнi часи, класична математика Евклiда, побудована на класичних принципах Платона-Аристотеля, отримала визнання. Важко знайти однозначнi причини невизнання натурфiлософських матерiалiстичних iдей Демокрiта. Умами їх сучасникiв оволодiли згодом iдеї Платона i Аристотеля. Це невизнання iдей Демокрiта було трагедiєю для його найбагатшої наукової спадщини, вся його наукова спадщина загинула, залишилися окремi фрагменти. Але збереглися майже повнiстю працi Платона i Аристотеля, хоч математичний атомiзм Платона безпосередньо випливає з фiзичного атомiзму Демокрiта [22, c. 127].
Атомiстичнi iдеї Демокрiта розвивалися в атомiстичних уявленнях Епiкура-Лукрецiя. У перiод Вiдродження атомiстичнi iдеї Демокрiта i механiко-математичнi методи Архiмеда набули подальшого розвитку у працях Джордано Бруно, Галiлео Галiлея, в математичних побудовах Банавентура Кавальєрi. У Новий час цi iдеї отримали завершення в диференцiальних та iнтегральних обчисленнях Ісаака Ньютона i Готфрiда Лейбнiца. В епоху Вiдродження i Новий час сталася реставрацiя i реконструкцiя iдей Левкiппа-Демокрiта в математицi i природничих теорiях фiзики, хiмiї, космологiї та космогонiї, iдеї древнiх атомiстiв набули рiзного роду реконструкцiї та подальшого розвитку [26, c. 346].
Отже, як бачимо з вищесказаного, багато фiлософських шкiл брали свої початки у мiфологiчному ґрунтi, що так чи iнакше пояснювали природнi та iншi аспекти життя людини. З часом мiфологiчнi впливи на фiлософiю значно зменшуються i на сьогоднiшнiй день практично не вiдбиваються на сучаснiй фiлософськiй думцi. Однак у часи зародження фiлософiї – мiфологiя була одним iз нарiжних каменiв фiлософiв того часу.
Фiлософiя Гераклiт
а
Темного з Ефесу
Гераклiтовi належить фiлософський прозовий твiр «Про природу» (не плутати з однойменною працею Анаксимандра). На жаль, виклад думок у цьому творi затемнений стилiстично, якоюсь загадковiстю, тому думки його невидимi, темнi (недарма Гераклiта називали «темним»). Але його мова, на вiдмiну вiд Анаксимена, проста й невимушена, багата метафорами i порiвняннями. Це мiфологiзована мова. У Гераклiта мiфологiї бiльше, нiж у мiлетських фiлософiв [17, c. 138].
здiйснюється за логосом, який є вiчним, загальним i необхiдним, вища мета пiзнання — це пiзнання логосу, а разом з тим пiзнання вищої єдностi свiтобудови i досягнення вищої мудростi, бо ознака мудростi — це здатнiсть погодитися iз твердженням логосу, що все єдине. При цьому Гераклiт вказує, що пiзнання логосу, мудростi дається не всiм, хоча всi люди вiд природи розумнi.» Розумiння логосу як об'єктивного закону свiтобудови, як принципу порядку i мiри приводить Гераклiта до вiдкриття субстанцiйно-генетичного начала всього iснуючого у вогнi. Вогонь у Гераклiта є не тiльки те, що лежить в основi всього iснуючого, а й те, з чого все виникає. Все iснуюче, вказує Гераклiт, завжди було, є i буде вiчно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравiше, сильнiше, то згасає [20, с. 61].
Гераклiт — один iз перших фiлософiв, хто помiтив, що одне й те саме є водночас вiдмiнне i навiть протилежне. Вiн вказував, що суттєва змiна — це змiна в свою протилежнiсть, що одна протилежнiсть виявляє цiннiсть iншої, а суперечливiсть зближує протилежностi. Гераклiтiвський вогнелогос притаманний не тiльки всiй свiтобудовi, а й людинi, її душi. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний i психiчно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соцiальнiй фiлософiї Гераклiта закладаються основи демократiї. Вiн пiдкреслює, що народ у державi вище за все i має ставити закон, вiн має боротися за нього, як за свiй власний дiм. Це необхiдно робити тому, що всi людськi закони живляться вiд єдиного божественного закону — логосу [23, с. 276].
Логос у Гераклiта — це закон Всесвiту. У вiдповiдностi з цим законом все абсолютно змiнне, у свiтi нiчого не повторюється, все минуще i одноразове — «все тече» [30, с. 371]. Гераклiт є одним iз перших фiлософiв, хто помiтив, що одне i те саме є водночас вiдмiнне i навiть протилежне. Вiн вказував, що суттєва змiна — це змiна в свою протилежнiсть, що одна протилежнiсть виявляє цiннiсть iншої, суперечливiсть зближує протилежностi [30, с. 375].
У соцiальнiй фiлософiї Гераклiта закладаються основи демократiї. Вiн пiдкреслює, що народ у державi вище за все має ставити закон, вiн має боротися за нього, як за свiй власний дiм. А це необхiдно робити тому, що всi людськi закони живляться вiд єдиного Божественного Закону – Логосу [28, с 254].
2. 3 Фiлософськi вчення Сократа, Платона та Аристотеля
Величезний вплив на античну i свiтову фiлософiю справив Сократ (469-399 рр. до н. е.). Сократ – перший афiнський (за народженням) фiлософ, сучасник Демокрiта. Сократ цiкавий не тiльки своїм вченням, а й усiм своїм життям, оскiльки його життя стало втiленням його вчення [8, c. 274].
У центрi фiлософiї Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна iстота. Тому фiлософiя Сократа – це етичний антропологiзм. Інтересам Сократа були чужi як мiфологiя, так i метафiзика. Фiлософiя Сократа народжувалася пiд двома основними девiзами: «Пiзнай самого себе» i «Я знаю, що я нiчого не знаю» [11, c. 356]. Перший девiз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.
першим пiднiс знання до рiвня понять. Якщо до нього фiлософи i користувались поняттями, то робили це стихiйно. І тiльки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає i знання.
Метод Сократа переслiдував досягнення понятiйного знання. Це досягнення вiдбувалось за допомогою iндукцiї (наведення), сходження вiд одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять [32, c. 636].
Переконання Сократа в iснуваннi об'єктивної iстини приводить його до висновку, що iснують об'єктивнi моральнi норми, що вiдмiннiсть мiж добром i злом не вiдносна, а абсолютна.
Сократ рiзко полемiзував iз софiстами, хоча серйозних змiстовних пiдстав для цього в нього не було. Бiльше того, Сократ фактично продовжив справу софiстiв, принаймнi в утвердженнi проблеми людини як головної теми фiлософських мiркувань. Незгоди з софiстами мали своїм джерелом в основному позафiлософськi причини. Наприклад, однiєю з них було упереджене ставлення до софiстiв як до людей, що заробляли собi на життя своїм фахом. За свiдченням Ксенофонта, Сократ у вiдповiдь на питання, чому вiн не бере грошi за свої бесiди, вiдповiв так: «З краси i. знань можна рiвною мiрою робити як благородне, так i мерзотне застосування. Так, красу, якщо хтось за грошi продає кому завгодно, того називають розпусником... Так само, хто продає свої знання за грошi кому завгодно, тих називають софiстами» [34, c. 148].
Сократ, будучи первiсно софiстом, був нацiлений не тiльки на риторику, але й на обґрунтування полiтики. Як зазначає iнший його учень, Ксенофонт (опис якого частiше пiддається критицi, нiж платонiвська «Апологiя», та який сильно вiдходить вiд Платона, а там, де нi — вважається, що свiдчення переписанi iз праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахiвцiв до влади. Для цього вiн займався етичною освiтою громадян. Проте Сократ навчав тiльки багатих людей — як вiн зазначає в Платонiвськiй «Апологiї», вони менш зайнятi та мають час вислухати його вчення. Бiльше того, в (напiв-) аристократичному суспiльствi такi люди мають бiльше впливу.
Отже, Сократ став першим публiчним грецьким фiлософом: свої заняття вiн проводив на вулицях мiста, заповнених найрiзноманiтнiшим людом: торговцями, солдатами, ремiсниками, аристократами та бездомними. Вiн швидко здобув популярнiсть серед афiнян, хоча ексцентричнiсть фiлософа ставала й предметом глузувань, навiть серед освiчених громадян.
Платон (427-347до н. е.), учень Сократа, виклав свої погляди на державу,демократiю, полiтичнi режими i форми правлiння у своїй вiдомiй роботi «Держава» [35, c. 486].
У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що iснує iдеальнадержава, iдеальний зразок i його багаторазовi повторення-перекручування в реальному свiтi речей.
На думку Платона, висловлену ним у трактатi «Держава», головною основою iдеальної держави є справедливiсть. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було вiдведено особливе заняття, найбiльш вiдповiдну його натурi роботу, тобто справедливiсть є вiдповiднiсть реальної речi своїй iдеї, адже держава тодi є iдеальним, коли кожен громадянин дiє в згодi зi своєю власною сутнiстю. А оскiльки мiж людьми iснують iндивiдуальнi розходження, Платон пропонує розподiл суспiльства на стани: фiлософiв – правителiв, воїнiв-стражiв i ремiсникiв-виробникiв.
Цi стани Платон ототожнює з трьома початками в людськiй душi, а саме: розумним, лютим i надихаючим. У пiдкрiплення свого аристократичного iдеалу Платон пропонував вселяти громадянам мiфи про те, як бог домiсив у душi людей частки металiв: у душi тих з них, що здатнi правити i тому найбiльш коштовнi, вiн домiсив золота, у душi їхнiх помiчникiв – срiбла,а в душi хлiборобiв i ремiсникiв – залiза i мiдi [28, c. 304].
Якщо ж в останнiх народиться дитина з домiшкою шляхетних металiв, то його переклад у вищi розряди можливий тiльки з iнiцiативи правителiв. Для Платона iдеальна будова та, де кожен громадянин тотожний у своїхiнтересах суспiльному цiлому, не являє собою ще особистостi, що претендує на iндивiдуальному самоцiннiсть i повну автономiю у вчинках. У нього держава i цивiльне суспiльство представленi в єдиному, цiлiсному, нерозчленованому поняттi [21, c. 113].
платонiзму, успадкована ним вiд софiстiв i Сократа, має вкрай об'єктивiстсько-космiчний характер. Водночас гуманiстичний «заряд» платонiзмузберiгається в численних його модифiкацiях протягом усього середньовiччя, проходячи через Вiдродження i Новий час аж до наших днiв.
У 367р. до н. е. слухачем «Академiї» Платона стає сiмнадцятирiчний Аристотель – один iз найвидатнiших старогрецьких фiлософiв. (384-322 рр. до н. е.). Вiн прожив стадне i цiкаве життя. Двадцять рокiв пробув в «Академiї» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостiйно мислячим фiлософом, саме йому належать вiдомi слова: «Платон менi друг, але iстина дорожча». Аристотель залишив пiсля себе величезну творчу спадщину, яку можна роздiлити на вiсiм груп: працi з логiки, загальнофiлософськi, фiзичнi, бiологiчнi, психологiчнi, етичнi, економiчнi та мистецтвознавчi роботи [23, c. 32].
Дiтищем Аристотеля є логiка. Наука про мислення i його закони викладена великим вченим у рядi його творiв, якi об'єднанi пiд спiльною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його фiлософською працею є «Метафiзика». При цьому слiд пам'ятати, що в часи Аристотеля слова «метафiзика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творiв Аристотеля – Андронiк Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає пiсля творiв iз фiзики твори з фiлософiї. Звiдси «те, що пiсля фiзики», тобто «метафiзика» [18, c. 61].
природа, а те, що iснує за нею. «Перша фiлософiя, за Аристотелем, – наука «найбiльш Божа» у подвiйному розумiннi: по-перше, володiє нею скорiше Бог, нiж людина; по-друге, її предметом є «божественнi предмети». Тому Аристотель свою фiлософiю називає теологiєю, вченням про Бога.
Однак Бог – це тiльки «одне з начал». Тому фiлософiя Аристотеля все-таки ширше теологiї. Вона вивчає взагалi «начала i причини всього iснуючого, оскiльки воно береться як iснуюче». Фiлософiя Аристотеля – спроба розiбратися в iснуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по вiдношенню до неiснуючого. В цiлому ж Аристотель – пан логiст [26, c. 246].
У Аристотеля закони мислення є одночасно i законами буття. У «Метафiзицi» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткiй i повнiй. Коротке формулювання гласить, що одночасно iснувати i не iснувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне i те ж одночасно було i не було притаманне одному i тому ж в однаковому розумiннi [29, c. 84].
Грецiї. Ця фiлософiя високо цiнувалась ще в античний перiод, вiдiгравала визначальну роль в епоху середньовiччя, без неї неможливо уявити європейську фiлософiю Нового часу, як i сучасну фiлософську культуру.
3.
1
Епiкурейство як один з основних напрямкiв фiлософських iдей
Епiкурейство – школа античної фiлософiї, заснована Епiкуром в Афiнах. Епiкур опирався на головнi положення фiлософiї Демокрита (вчителем Епiкура був послiдовник Демокрiта Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрита рух атомiв здiйснюється у порожнечi винятково за законом падiння тiл пiд власною вагою, у Епiкура – поряд з дiєю закону падiння з'являється ще один чинник – атом виявляє властивiсть «самочинного вiдхилення» вiд «лiнiї необхiдностi» [29, c. 277].
Ідея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є специфiчнiм вiдображенням факту появи в людей нових якостей — iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної автономiї особи. Людина — цей «соцiальний атом» - набуває в собi (а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда, його неповторнiсть) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрита звернена на закони iснування об'єктiв (людина теж лише об'єкт), у Епiкура — до суб'єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення про Космос як сукупнiсть атомiв, а проблема можливостi вiдхилень, випадкiв, суб'єктивного водiння [27, c. 96].
Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в основному правилi мудростi — вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут слiд звернути увагу, що йдеться саме про «вiдхилення» вiд страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть — невдоволенiсть.
Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про «перший двигун» Аристотеля дiю надприродних сил, якi не залишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втручаються у земнi справи.
Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур робить висновок, що душа людини — тiлесна. Смерть тiла є смерть душi, бо сутнiсть душi—рух атомiв у тiлi. Вiдповiдно до такого розумiння людини, й суб'єктивних властивостей вiн розробляє послiдовно сенсуалiстське вчення про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визнаються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв з речей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам) [19, 85].
Отже, Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя потребує дотримання мiри в усьому. Ідеал — у задоволеннi природних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi взаємозв'язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюджується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не тiльки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець життя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю [17, c. 134].
Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мислителiв наступних етапiв еллiнської епохи, зокрема Риму.
Батькiвщиною стоїцизму є Грецiя, тут почав вчити i заснував свою школу Зенон (бл. 300 р. до н. Е..). З творiв Зенона до нашого часу не дiйшло жодного. Дослiдники античної фiлософiї викладають i аналiзують вчення стоїкiв раннього перiоду «в цiлому», i сказати, що саме з цього вчення належить Зенону, а що послiдовникам, в бiльшостi випадкiв неможливо. Зенон першим ввiв подiл фiлософського вчення на три частини: фiзику, етику i логiку. При цьому сам вiн на вiдмiну вiд деяких своїх послiдовникiв логiку ставив на перше мiсце, фiзику на друге, етику на третє [7, c. 243].
Вчення раннiх грецьких стоїкiв ставило своїм завданням вiдповiсти на запитання про сенс i мету життя, i складалася як цiлiсна полiтична система (у боротьбi з ворожим епiкуреїзмом), в рамках якої вiдповiдь на будь-яке конкретне питання можливе тiльки в тому разi якщо вiн добре обґрунтоване.
Зенон, наприклад, вчив, що мета людини жити «згiдно з природою». Жити згiдно з природою, продовжує Зенон, це те ж саме, що жити згiдно з доброчеснiстю: сама природа веде нас до доброчесностi. «І навпаки, жити добродiйно - це значить те ж, що жити з досвiду всього, що вiдбувається в природi, тому що наша природа є лише частина цiлого.
Отже кiнцева мета визначається як життя, в якiй ми утримуємося вiд усього, що заборонено законом загальним, а закон цей вiрний розум, всепроникний, тотожний з Зевсом, направником i розпорядником всього сущого. Це є чеснота, рiвно поточна життя щасливої людини, в якiй все вiдбувається згiдно з божеством кожного i служить волi загального розпорядника» [35, с. 568].
Скептицизм
Як i всяке значне явище фiлософського життя i думки, скептицизм виник не на порожньому мiсцi: вiн склався на основi iдей, якi були виробленi попереднiм йому розвитком фiлософiї. Вже наївна дiалектика перших раннiх шкiл грецьких фiзикiв i матерiалiстiв виявила постiйну плиннiсть всiх речей i явищ, виявила ряд протирiч мiж чуттєвими враженнями та поняттями. Були вiдкритi не тiльки вiдноснiсть всiх явищ, якi сприймаються за допомогою почуттiв, але також i вiдсутнiсть пiдстав, якi зробили б виправданим вибiр мiж двома такими, що суперечать один одному твердженнями, оскiльки вони спираються на свiдчення i данi почуттiв i чуттєвих сприйнять. Елейська школа встановила протирiччя мiж осяжним за допомогою почуттiв змiною, рухом i що доводиться розумом незмiннiстю буття [5, с. 276].
або на перше десятилiття ІІІ ст. до н. е.; дати його життя, згiдно Дiогеном Лаертський, 365-275 рр. до н. е. [8, с, 498]. Елiда, з якої походив Пiррон, була ареною дiяльностi так званих «елiдскiх дiалектикiв». На фiлософський розвитокПiррона крiм них мали вплив мегарськi дiалектики, але особливо вченняДемокрiта, засвоєне Пiрроном як з першоджерела, так i вiд послiдовникаДемокрiта – Анаксарха. Збереглися вiдомостi про участь Пiррона в азiйському походi Олександра Македонського i про знайомство його з iндiйськими аскетами i сектантами, спосiб життя яких, можливо, сприяв певною мiрою оформлення характерного для Пiррона етичного iдеалу нiчим не збурюються безтурботностi («атараксiя»). Учительськадiяльнiсть Пiррона проходила в Елiдi. Вiн не був письменником заснованої нимшколи, обмежився усним викладом свого вчення i не залишив пiсля себенiяких творiв.
творiв самого фiлософа – перевiрена. Назва течiї походить вiдгрецького дiєслова skeptomai, який в первинному i прямому сенсiозначає «озиратися» або «оглядатися», а у похiдному - «зважувати»,«бути в нерiшучостi» [2, c. 352]. Останнє значення i лягло в основу найменування школи, так як для античного скептицизму характерно не пряме догматичне заперечення можливостi пiзнання, а лише утримання вiд рiшучих висловлювань, вiд рiшучої переваги однiєї з двох суперечать одне одному, але, з точки зору скептикiв, рiвнозначних суджень. Історичнi причини, що породили античний скептицизм i сприяли його подальшому вiдновленню через сто рокiв пiсля його виникнення, визначаються тим же соцiально-полiтичним i культурним занепадом Грецiї, який був характерний для VІ – IІІ ст. до н. е. [5 c. 179].
Античний скептицизм постiйно закликає слiдувати тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття: їсти, коли вiдчуваєш голод, дотримуватись законiв та звичаїв країни, де живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує пiдкорення, «розчинення» iндивiда як тiлесної iстоти в суспiльно-iсторичному свiтопорядку тiєю мiрою, в якiй людина залишається природною iстотою i тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим є внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi «вiдгородитися» вiд свiту зовнiшньої необхiдностi i «втечi» вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт — «атараксiя» [1, c. 385].
Тож, пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої недовiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiзнанню, бо спирається на практичний досвiд. Давньогрецькi скептики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiднiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експерименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законiв мислення, розвивав уявлення про вiдноснiсть людського пiзнання.
Суспiльно-полiтична криза грецьких полiсiв, утворення великих вiйськово-монархiчних держав викликали в кiнцi VІ – IІІ ст. до н. е. глибокi змiни у розумовому життi давньогрецького суспiльства. Якщо початково активна участь у полiтичному життi визнавалася як обов'язок громадянина, то в цей перiод це усвiдомлення витiснялося думкою про те, що окрема особистiсть не може протистояти загальнiй потребi свiтового порядку, що включає i полiтичну дiяльнiсть людини [36, c. 373]. Завдання фiлософiї — визначення таких принципiв особистої поведiнки, якi могли б надати мислителю найвище доступне йому благо. На перше мiсце висувалися питання етики, що спирається на вчення про природу i вчення про знання. У вченнi про знання криза давньогрецької фiлософiї цього перiоду призвела до поширення фiлософського скептицизму.
Хрiсiппом, IІІ ст. до н. е.) — етичний принцип покори свiтовому закону. Єдину свiтову силу, якою є бог, але за своїм внутрiшнiм законом перетворюється на свiт, стоїки слiдом за Гераклiтом шукають у вогнi. Вогонь є i першоречовина, i свiтова душа, всерухаючий i всеутворюючий розум. Людина включена у розумну єднiсть природи, i її чеснота полягає в пiдпорядкуваннi своєї волi пiзнати закони природи. Поведiнка людини має визначатися благом свiтового цiлого, але пiднятися до його пiзнання можна лише за умови стриманостi i самовладання. Вчення Епiкура також характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матерiалiстичний атомiзм Демокрiта, Епiкур висунув гiпотезу про мимовiльне вiдхилення атомiв вiд прямої траєкторiї та використовував її не тiльки у космологiї i фiзицi, але i в етицi, розглядаючи це вiдхилення як мiнiмум свободи в рамках причинного зв'язку явищ природи. На цiй основi Епiкур побудував вчення про людину, про душу, а також етику, iдеалом якої є незворушнiсть мудреця, який слiдує тiльки необхiдним i природним потребам. Найбiльш значним iз послiдовникiв Епiкура був римський фiлософ Лукрецiй Кар [35, c. 605].
Для давньогрецького скептицизму (Аркесiлай, Карнеад, ІІІ – ІІ ст. до н. е., пiзнiше Енесiдем i Секст Емпiрик характернi iдеї:
1) достовiрностi вiдчуттiв,
2) однакової доказовостi протилежних думок, з чого випливає
3) утримання вiд всяких суджень. У перiод римського панування в Грецiї вiдроджувались стародавнi фiлософськi вчення, набуваючи релiгiйного i мiстичного забарвлення. Мiстицизм характерний для гностицизму неопiфагорiйцiв. Фiлософiя неопiфагорейства приймає дуалiзм Бога i матерiї. Спробами подолати такий дуалiзм шляхом введення посереднiх початкiв були вчення Фiлона Александрiйського (І ст. до н. е. – І ст. н. е.), а також фiлософiя останньої школи давньогрецької фiлософiї – неоплатонiзму (IІІ – VІ ст. н. е. – Плотiн, Порфирiй, Ямвлiх, Прокл) [12, c. 518]. Система Плотiна – дiалектика сходження вiд першоєдиного невимовного божества через посереднi ланки: Розум, Свiтову душу, душi окремих людей – до небуття, або матерiї, i зворотного руху людської душi, що з'єднується з богом в екстазi, що досягається шляхом вправ i аскези.
Отже, у VІ ст. н. е. давньогрецька фiлософiя припинила свiй самостiйний розвиток, але її iдеї продовжували впливати на фiлософську думку всiх наступних перiодiв. Давньогрецька фiлософiя постала вихiдною основою всього подальшого розвитку захiдноєвропейської фiлософiї, надавши визначальний вплив на становлення та формування середньовiчної фiлософiї (традицiї платонiзму та арiстотелiзму); надалi її iдеї засвоювалися i вiдтворювалися в рiзноманiтних напрямках новоєвропейської фiлософiї — як матерiалiстичних, так i iдеалiстичних напрямах.
ВИСНОВКИ
Згiдно iз поставленими завданнями, автор отримав такi результати:
1. Грецький духовий свiт значно вiдрiзняється вiд того Сходу, де вiн прийшов до духової дозрiлостi. Суто практичнi стремлiння схiдних народiв, релiгiйне забарвлення цiлого мислення, що часто пiдлягає авторитетовi i, шукаючи «доказiв» та обґрунтування, задоволення «приблизними» результатами — все це не вiдповiдало прагненням грекiв, як ми їх пiзнаємо в VІІ-VІ ст. до н. е. Замiсть практичних потреб їх прагненням до пiзнання керував суто теоретичний iнтерес; замiсть пiдлягання авторитетовi релiгiйному або традицiйному, вони бажали будувати усе знання на логiчних аргументах або й на дослiдi — все розумiти i, не задовольняючись приблизними результатами, хотiли досягти знання, теоретично досконалого до останнього ступня (порiвняти, наприклад, грецьку геометрiю або астрономiю зi схiдною). Навiть у псевдонауковiй сферi, наприклад, астрологiя, греки перероблювали схiднi традицiї в тому самому суворо науковому стилi. Подиву гiдна також здiбнiсть грекiв перетворювати, перетоплювати елементи чужих культур у форми, властивi грецькому культурному стилевi: тому дуже важко, майже неможливо з'ясувати, що в печатках грецької культури є оригiнальне, а що перейняте, запозичене з iнших культурних сфер. Є лише непевнi здогади про те, що греки в фiлософiї запозичили вiд iнших схiдних народiв.
Греки ж приписували рiзнi дотепнi або й дiйснi глибокi «сентенцiї», вислови, прислiв'я рiзним «мудрецям» («сiм мудрецiв»). І цей iсторичний цiкавий матерiал залишається як не практична життєва «мудрiсть», а теоретичне думання.
Фiлософiя руйнувала мiфологiчнi уявлення про свiт i людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвiту або взагалi про природу речей; космологiєю обґрунтовувалися психологiя та етика. Космологiзм становив специфiчну особливiсть давньогрецької фiлософiї, що вiдрiзняє її вiд середньовiчної та новоєвропейської.
Давньогрецька фiлософiя зробила визначальний вплив на всю iсторiю захiдної i, навiть свiтової фiлософiї аж до сьогоднiшнього дня. Самим термiном «фiлософiя» ми зобов'язанi саме Античностi. Розквiт старогрецької фiлософiї припадає на V-IV ст. до н. е., а вiдгомони її завмирали ще протягом тисячолiття. У Вiзантiї та країнах iсламу панiвний вплив грецької фiлософiї зберiгався протягом усього наступного тисячолiття; потiм, за часiв Ренесансу i Гуманiзму, i в Європi вiдбулося вiдродження грецької фiлософiї, що призвело до творчих новоутворень, починаючи вiд платонiзму i арiстотелiзму епохи Ренесансу i кiнчаючи впливом грецької фiлософiї на весь розвиток європейської фiлософської думки.
фiлософiя грецької (еллiнiзованої) частини Римської iмперiї, i взагалi велика частина фiлософських текстiв, створених в цей перiод давньогрецькою мовою.
Грецiї. Вiн – представник iонiйської школи натурфiлософiї, до якої також належали Анаксiмандр, Анаксiмен, Ферекiд Сiросскiй, Дiоген Аполлонiйскiй та iншi.
За нею йде Елейська школа, що займалися фiлософiєю буття (бл. 580-430 рр.. до н. е.). До неї належали Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсса. Одночасно з цiєю школою iснувала школа Пiфагора, яка займалася дослiдженням гармонiї, мiри, числа, до якої разом з iншими належали Фiлолай (кiн. V ст. до н. е.), лiкар Алкмеон (бл. 520 до н. е.), Теоретик музики, фiлософ i математик Архiт Тарентський (бл. 400-365 до н. е.). Її прихильником був також скульптор Полiклет Старший (кiн. V ст. до н. е.).
Великими одинаками є Гераклiт, Емпедокл i Анаксагор. Демокрiт, з його енциклопедично всеохоплюючим мисленням, разом зi своїм попередником напiвлегендарним Левкiппом i демокрiтiвскою школою, є завершенням досократовскої космологiї. До них можна вiднести i раннiх софiстiв (Протагор, Горгiй, Гiппiй, Продiк).
особистостi з її рiшеннями, що диктуються совiстю, i з її цiнностями. Платон створює фiлософiю як закiнчену свiтоглядно-полiтичну та логiко-етичну систему; Аристотель – науку як дослiдницько-теоретичне вивчення реального свiту.
Прихильники Платона групуються в школу, вiдому пiд назвою Академiї (стародавня Академiя – 348-270 рр. до н. е., середня – 315-215 рр. до н. е., нова – 160 р. до н. е. – 529 р. н. е.); найважливiшi представники середньої Академiї – Аркесiлай i Карнеад; нової – Цицерон i Марк Теренцiй Варрон (116-28 рр. до н. е.); за Академiєю слiдує так званий «середнiй» (на вiдмiну вiд «нового») платонiзм (куди разом з iншими входили Плутарх Херонейскiй (бл. 45 – 120 рр. н. е.) i Фрасiлл (коментатор Платона i придворний астролог Тиберiя).
Прихильники Аристотеля, бiльшою мiрою вiдомi вченi, якi займалися питаннями конкретних наук, називалися перипатетиками; серед бiльш стародавнiх перипатетикiв поряд з iншими вiдомi ботанiк i характеролог Теофраст, теоретик музики Арiстоксен (бл. 350 р. до н. е.), iсторик i полiтик Дiкеарх з Мессiни; серед бiльш пiзнiх перипатетикiв – фiзик Стратон, географ i астроном Аристарх Самоський (учень Стратона, бл. 250 р. до н. е.) i Клавдiй Птолемей (бл. 150 р. н. е.), лiкар Гален, коментатор Аристотеля Андронiк Родоський (бл. 70 р. до н. е.).
пiзньої античностi був Прокл (410-481 рр.), також видатний математик, новоплатонiк. Часи були вже зовсiм iншi: Прокл навiть потерпiв вiд переслiдування з боку християн. Бо за цей час поганська фiлософiя вже виступала проти християнства в оборонi полiтеїзму кесаря Юлiана Вiдступника, який здiйснив свою спробу реставрацiї поганства з платонiзмом.
Прокл розробив заново «дiалектичну методу» Платона: кожна думка, iдея проходить три стадiї: залишається при собi, виходить iз себе, до себе повертається. Його дiалектика є, з одного боку, метода дослiдження (також i математичного), з другого — шлях, яким iдуть процеси в сферi iдеального буття: тут все породжене вiдходить вiд того, що його породило, та знову повертається до нього. Але цей шлях «донизу» вже не такий простий, як у Платона — в сферi душевного буття повстають численнi божественнi iстоти, боги, демони та духи, що утворюють над природою складний свiт духовних iстот, що вмiщуються в життя свiту i дають можливiсть Проклу розвинути забобоннi магiчнi погляди. Картина свiту у Прокла в будь-якому випадку «iєрархiчна» — i ще в бiльшiй мiрi, як у Платона. Дивним чином в той час, як Прокл хоче використати свою фiлософiчну працю (вiн залишив здебiльшого складнi коментарi до творiв Платона) як основу для вiдновлення античної культури, в першу чергу античної поганської релiгiйностi, його iєрархiчний погляд не залишився без впливiв на християнську фiлософiю.
Вiд Прокла залежнi i твори впливової християнської мiстики т. зв. «Араопагiки». Про з'єднання платонiзму з християнством можна говорити при ознайомленнi з фiлософiєю середньовiччя.
Зовнiшню межу знайшла антична фiлософiя в закриттi фiлософiчних шкiл в Афiнах iмператором Юстинiаном (529 р.). Фiлософи помандрували на Схiд, до Персiї, пiзнiше повернулися назад. Але школи, що мали чимале значення i для освiти християнських шкiл, зникли назавжди.
Розквiт старогрецької фiлософiї припадає на V-IV ст. до н. е., а вiдгомони її завмирали ще протягом тисячолiття. У Вiзантiї i країнах iсламу панiвне вплив грецької фiлософiї зберiгалося протягом усього наступного тисячолiття; потiм, за часiв Ренесансу i гуманiзму, i в Європi вiдбулося вiдродження грецької фiлософiї, що призвело до творчих новоутворень, починаючи вiд платонiзму i арiстотелiзму епохи Ренесансу i закiнчуючи впливом грецької фiлософiї на весь розвиток європейської фiлософської думки.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Алексеев П. В., Панин А. В. Хрестоматия по философии: Учебноепособие. – М.: «ТЕИС». – 1996 г. – 416с.
Ю. В. Сачков, Я. Б. Зельдович и др. – М.: «Наука». – 1989 г. – 567 с.
3. АсмусВ. Ф. Античная философия. –М.: «Наука». – 1989 г. –478 с.
4. Богомолов А. С. Античная философия. – М.: «Политиздат». – 1985 г. – 557 с.
7. Ильин И. П. Постмодернизм: Словарь терминов. – М.: «ИНИОН РАН-INTRADA. – 2001 г. – 344 с.
8. История философии в кратком изложении / пер. с чешского И. И. Богута. – М.: «Мысль». – 1991 г. – 590 с.
10. Кессиди Ф. Х. Сократ. – М. – 1976 г. – 314 с.
11. Кириленко Г. Г., Шевцов Е. В. Краткий философский словарь. – М.:«Слово, АСТ». – 2002 г. – 480 с.
12. Краткий философский словарь / Под ред. Розенталя М. и Юдина П. – М.:«Государственное издательство политической литературы». – 1952 г. – 614 с.
13. Краткий философский словарь / Ред. Алексеев А. П. — Б. М.: «Проспект». – 2006 г. – Изд. 2-е. – 492 с.
14. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М.:«Высшая школа». – 1990 г. – 315 с.
15. Лосев А. Ф. Античная философия / Серия «Из истории мировойкультуры». – М.: «Наука». – 1977 г. – 204 с.
16. Любимов Л. Искусство Древнего Мира. – М.: «Просвещение». – 1971 г. – 320с.
17. Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Общ. ред. и вступ. ст. М. А. Дынника. – М.:«УчПедГИз». – 1955 г. – 240 с.
18. Назиров А. Э., Колесников М. А., Коуров В. Г. Философские основыконцепции современного естествознания (Физика и космология). – СПб.: «ШГПИ». – 1997 г. – 312 с.
19. Немировская Л. З. Философия: Курс лекций. – М. – 1996 г. – 93 с.
20. Основы современной философии. Издание 2-е дополненное. Серия«Мир культуры, истории и философии». – СПб.: Издательство «Лань». – 1999 г. – 170 с.
22. Платон. – Собр. соч. – Т. 1. «Государство». – М. – 1971 г. – 415 с.
23. Пролеев СВ. История античной философии. – М.: «Реф-бук», К.:«Ваклер». – 2001 г. – 376 с.
25. Русская философия: Словарь / Под ред. М. А. Маслина. – М.:«Республика». – 1995 г. – 655 с.
26. Смирнов И. Н., Титов В. Ф. Философия. – М.: «Аревазун». – 1996 г. – 457с.
27. Соколов В. В. От философии античности к философии Нового Времени.
28. Таранов П. С. Звезды мировой философии. – М.: «Аст». – 2001г. – 477 с.
29. Философия. Часть 1. История философии: учебное пособие для вузов /Под ред. В. И. Кириллова, СИ. Попова, А. Н. Чумакова. – М.: «Юристъ». – 1996 г. – 304 с.
30. Философский словарь / Мирошниченко В. Н., Остапенко Л. В., ШаховаЭ. В. – М. – 2004 г. – 560 с.
31. Философский энциклопедический словарь / Губский Е. Ф., Кораблева Г. В., Лутченко В. А. – М.: «Инфра-М». – 1997 г. – 576 с.
33. Фрагменты ранних греческих философов. – М.: Наука. – 1989 г. – 585 с.
34. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: «Высшая школа». – 1991 г. – 208 с.
|
