Змiст
Вступ
1. Постмодерн та фiлософiя дiалогу
Висновки
Список використаної лiтератури
Вступ
Наприкiнцi XX столiття до вiдомих фiлософських проблем буття додалися новi, що нiколи не iснували ранiше: збереження життя на Землi i виживання людства. Цi новi турботи людей викликанi так званими глобальними проблемами людства. Вони з'явилися як результат багатовiкових кiлькiсних i якiсних змiн у системi «суспiльство – природа», а також i в самому суспiльному розвитку. Вiд того сучасна цивiлiзацiя стала вiдмiнною вiд усiх попереднiх. Сьогоднi свiтове спiвтовариство являє собою не тiльки бiльш строкату, але й бiльш суперечливу картину життя.
З однiєї сторони, воно представлено чисельними, несхожими один на одного культурами, нацiями, державами: великими i малими, розвиненими i вiдсталими, мирними й агресивними, молодими i давнiми. З iншого боку, у своє третє тисячолiття людство вступає як єдине цiле, як спадщина одного "загального будинку", а точнiше – великої i вже переповненої "комунальної квартири" на iм'я Земля, де умови проживання обмеженi не тiльки її природними параметрами, тобто територiєю, придатною для життя, але й наявнiстю необхiдних для життєдiяльностi людини ресурсiв. Це – реальнiсть, повне усвiдомлення якої вiдбулося останнiм часом i з якою абсолютно всi країни i народи тепер змушенi рахуватися, тому що альтернативи такому "гуртожитку" в них просто немає.
Поняття "глобальнi проблеми сучасностi" набуло широкого застосування наприкiнцi XX ст., зайнявши з тих пiр чiльне мiсце в науковому i полiтичному лексиконi. Етимологiчно термiн "глобальний" походить вiд лат. Globus – земна куля. Звiдси: проблеми, що торкаються iнтересiв людства в цiлому i кожної окремої людини в рiзних точках планети, тобто тi, котрi носять загальнолюдський характер, прийнято називати глобальними. Вони впливають на розвиток окремих країн i регiонiв, будучи могутнiм об'єктивним фактором свiтового економiчного i соцiального розвитку. їхнє вирiшення вимагає об'єднання зусиль абсолютної бiльшостi держав i органiзацiй на мiжнароднiй аренi, у той час як їхня нерозв'язанiсть загрожує катастрофiчними наслiдками майбутньому всього людства.
Оскiльки глобальнi проблеми торкаються не тiльки свiту в повному обсязi, а й проявляються на рiвнi регiонiв i навiть окремих країн – у науковiй лiтературi поряд з видiленням їхньої загальнолюдської значимостi розмежовується i їхня вiдмiннiсть. Розрiзняють проблеми окремi, локальнi i регiональнi, рiзних за суттю i сферами впливу.
Постмодерн ("пост" – латиною "пiсля", "модерн" французькою –"сучасний", "новiтнiй") буквально означає "те, що вiдповiдає сучасностi". Виник вiн в останню чверть XX ст. як критична рефлексiя соцiокультурних та фiлософських контекстiв сучасної цивiлiзацiї. У межах постмодернiзму творять фiлософи, соцiологи, лiнгвiсти, фiлологи, мистецтвознавцi тощо. Проте чiтко означеної постмодернової фiлософiї, на думку її ж представникiв, не iснує, i вона взагалi не можлива Це тому, що все, з чим має справу людина, є iлюзiєю, примарнiстю, а вибiр, який вона здiйснює, є вибором поганого з найгiршого. Тобто серед постмодернiстiв панує сумнiв щодо усталених форм, норм та цiлiсностi буття. Ними визнається лише розмитiсть форм всього iснуючого, всiх сутностей у свiтi реалiй та культурi, тобто ведеться гра з частковим, з рiзноманiтними окремостями цiлого. Постмодерну притаманний песимiзм, "втрата суб'єкта", оскiльки вiн грає зi стилями i смислами попереднiх епох, намагається стерти будь-яку межу мiж визначеннями та структурами.
Постмодерн також прагне замiни фiлософських парадигм, у зв’язку з чим критикуються панлогiзм, рацiоналiзм, об'єктивiзм та iсторизм, якi несла попередня фiлософська традицiя. Замiсть дослiдження "що зроблено" має осмислюватися "як це зроблено", що вимагає пояснення ролi знака, символу, мови i структуропороджуючої дiяльностi. Тут фiлософське кредо – не пiзнання свiту заради його перетворення, а його деконструкцiя. Тим самим iгнорується значення iстини i, взагалi, сенс буття. Не iстиннi знання визначають iснування, а лише його розумiння, де панує безлiч суб'єктивних iстин. Систематизацiя знань втрачає смисл, а вiдтак неможлива специфiкацiя буття за предметами дослiдження. Тому, вважають постмодернiсти, наявна необхiднiсть з'єднання в єдиний потiк розумiння науки, мистецтва, фiлософiї, фiлологiї, релiгiї тощо.
Сталими в постмодернi є переконання, що "подiї завжди випереджають теорiю", i панує висновок про неможливiсть сформувати вiдповiдну картину свiту засобами фiлософiї i науки. Вiдтак i в людському життi є вичерпаними цiнностi, моральнi принципи, сенс iснування. Реальнiсть вважається нескiнченним "текстом", де наявна безлiч метафор, недомовок, цитат, алюзiй (натякiв). Самосвiдомiсть особистостi складає "суму текстiв", що вступають у взаємодiю з iншими текстами i становлять культуру. В дiйсному усвiдомленнi буття повинен губитися центр об'єкта, його домiнанта, мають розсiюватися часово-просторовi вимiри. Як це вiдбувається?
"Я", "до соцiального i полiтичного несвiдомого". Стверджується, що в людському життi домiнують суспiльнi цiнностi: сила, воля, влада тощо. Вони пояснюються як спроба суспiльного манiпулювання людиною, а її свобода – як проблема боротьби окремої особи iз соцiальними правилами iснування.
По-друге, постмодерн орiєнтується на багатовнмiрнiсть свiту. Для нього не iснує Унiверсуму (свiту як цiлiсностi), а є лише Мультиунiверсум. Його представники рiшуче виступають проти привiлейованостi зверхностi будь-якого розумного судження i проти заперечення будь-якої iррацiональної, екстравагантної думки.
з розумом унiтарним, цiлеспрямованим, i тому постмодерн цiкавиться конфлiктами, катастрофами, ймовiрнiстю, iндетермiнiзмом, несумiснiстю. Це прослiджується у творчостi Ж. Деррiди, Ж. Бодрiйара, Ж. Дельоза, М. Фуко, Ф. Гваттарi та iнших постмодернiстiв.
Прикладом такого фiлософування є творчiсть французького фiлософа Жака Деррiди (1930 р.) – основоположника деконструктивiзму. Сприйнявши погляди Нiцше, Фрейда, Гуссерля, вiн висунув тезу про вичерпнiсть фiлософiї та розуму в класичному визначеннi, побудованому на розумiннi буття як присутностi, i натомiсть запропонував метод деконструкцiї. У книзi "Про граматологiю" ним критикується традицiйне будiвництво смислу буття через логiчну субординацiю понять i фiлософських категорiй, що закрiплюється в текстi. Навпаки, пояснює автор, слiд зруйнувати всi конструкцiї понять навколо кожного знаку. Адже текст є чимось iншим, нiж вiн є. Необхiдно зрозумiти його iсторiю i мову без авторської думки. Свобода iнтерпретацiї має бути повною: слiд вiдкинути логоцентризм i головну увагу надавати голосовi, а не суб'єкту. Це тому, що фоноцентризм (голос) визначає дiйсний смисл буття. Витiснення чийогось голосу з культури, скажiмо, жiночого або iншого, збiднює її процес. Використання письма (а це фiлософiя) веде до вмирання голосу, вкидає людину в рабство. Слiд шукати "живий голос", той, що виводить за межi тексту, знiмає таємницю письма. Лише безпосереднє буття є знаком i текстом, тодi як письмо вбиває можливiсть свободи i смислу.
Таким чином, для Деррiди є характерним бiнаризм в осмисленнi свiту (наявнiсть-вiдсутнiсть, iстина-хиба, головне-вторинне, письмо-голос) i спроби стерти опозицiйну рису через ще нерозкрите, щось неявне, приховане i ще не помiчене.
По-четверте, специфiчними є i соцiальнi концепцiї постмодернiстiв. Так, спробу глибокої критики соцiальної теорiї з позицiї знаковостi здiйснив у книзi "Дзеркало виробництва" (1973) французький фiлософ Жан Бодрiйар. Вiн розглядає соцiальну iсторiю як iсторiю розвитку способiв зазначень. Наприклад, знаковi коди сучасної iсторiї започаткованi в епоху Вiдродження, а набули сили в XX ст. Вiд того, за Бодрiйаром, соцiальна iсторiя розпочинається з витiснення iз соцiального простору спочатку мертвих, потiм дикунiв i так аж до iнтелектуалiв i жiнок. Безпосередньо соцiальна iсторiя є витiсненням смертi, що розумiється як асистемнiсть, вiдсутнiсть всякого упорядкування.
Однiй з найскладнiших фiлософських проблем усiх часiв присвячена книга Жiля Дельоза (1926р.) «Логiка смисла». Що таке смисл (сенс, змiст, значення, розумiння)? Чи можливо, а якщо так, то як доторкнутися, вiдчути змiст i значенння того, про що йде мова? Якi вiдношення мiж тим, що має мiсце в речах, i тим, що сказано за допомогою слова? А чи наповненi смислом дiї та слова створенi та вимовленi дитиною, алкоголiком, божевiльним? Вiдповiдаючи на цi питання, Дельоз у своїй книзi розробив своєрiдну фiлософську концепцiю, в якiй смисл безпосередньо пов'язується з нонсенсом (англiйською – «несуразнiстю») i парадоксами (грецькою – «дивовижностями», наявними як у логiцi, так i в творчiй дiяльностi [7, 97].
Подiбнi зв'язки також наявнi i в подiях, але вони суттєво вiдрiзняються вiд тих, що характернi для фiлософської (метафiзичної) традицiї, що йде вiд Платона аж до Гегеля. Протиставляючи себе цiй традицiї, Дельоз, спираючись на Л. Керрола, Ф. Нiцше, З. Фрейда, стоїкiв, пропонує новi спрямування думки в сучасному вiчно вируючому свiтi, якому притаманнi парадокси та нонсенси. Тому в книзi акцентується увага на подвiйнiй природi смисла, двох вимiрах речення – денотацiї та виразi. Умовою реального генезису є трансцедентальне поле без «Я» чи центра iндивiдуацiї. Децентризм смислу вiдшукується в рацiональному i шизоїдному, науковому й уявному, в сексуальному життi та в чомусь iншому.
разi свiт втрачає конкретнiсть, стає сукупнiстю моделей, чим пiдривається його системнiсть. Знак же людського iснування втрачає всякий зв'язок з реальнiстю, вiд чого стає зрозумiлою конечнiсть культури, її деградацiя. Це тому, що свiт не являє собою гармонiю чи врiвноваженiсть, у ньому смисл постiйно «втiкає» вiд свiдомостi.
Специфiчними с i соцiальнi концепцiї Жiля Дельоза та Фелiкса Гваттарi (1930-1995). Вони викладенi в їхнiх спiльних працях "Капiталiзм i шизофренiя. Анти-Едiп" (1972) та "Тисяча поверхонь" (1980), спрямованих проти європейського панлогiзму i рацiоналiзму, з використанням проблематики психоаналiзу, полiтичних теорiй тощо. Головною проблемою вважається проблема бажання, його рефлексiя, фiксацiя i кодифiкацiя, тобто мовне оформлення бажання, що визначає мiсце людини в "соцiальнiй машинi". Необхiдно декодифiкувати бажання, позбавити його вiд свавiлля "граматики" i тим самим привести людину до iстинної природи, а не "едiпової" (закомплексованої) культури, що робить звичайна фiлософiя. Це здiйснюється через шизоаналiз, руйнування iлюзiй "Я", завдяки позбавленню людини вiд рiзних символiв i кодiв.
Знаки, що маркiрують "територiю людини", прив'язують її до певного простору через державнi i культурнi iнститути, обмежують в iснуваннi. У сучасних умовах необхiдна детериторизацiя через декодифiкацiю, руйнування кордонiв та централiзованих соцiальних систем. Це зробить людину унiкальною, самою собою. Інакше iснує загроза фашизацiї i, навiть, параноїдальностi. В "Анти-Едiпi" Дельоз i Гваттарi трактують дiйснiсть як сукупнiсть "бажаючих машин", машин-людей, якi обмеженi маркуванням та кодифiкацiєю.
У книзi "Молекулярна революцiя" (1977) Гваттарi продовжує розкривати репресивний вплив на людину процесiв кодифiкацiї, а Дельоз у роботах "Кiно" (1983-1985) та "Фуко" (1986) дослiджує структуру знака, спiввiдношення мови i соцiокультурних iнститутiв. І знову обидва приходять до висновку про необхiднiсть руйнування соцiальних систем.
"нового мислення", "нової iдеологiї" з метою розмивання пiдвалин, цiнностей i границь традицiйного європейського фiлософського знання.
Узагальнюючи, наскiльки це можливо через розмитiсть меж мiркування представникiв постмодерну, слiд зауважити, що сутнiсть i змiст поняття "постмодернiзм" у рiзних його авторiв рiзна І це не дивно, оскiльки саме мислення в рамках даної парадигми виключає єднiсть поглядiв на речi та ситуацiї i цiлiсну свiтоглядну позицiю. Постмодерн як єдина фiлософська система - нонсенс, на зразок вживання абсурдних словосполучень "круглий квадрат", "суха вода" або "старий новий рiк". Тому навiть використання поняття "фiлософiя постмодерну" також є некоректним, адже мова може йти лише про "ситуацiї постмодернiзму в фiлософiї" або про "постмодернiстське мислення" чи "iнтелектуальну ситуацiю постмодерну". Як зауважує дослiдник постмодернiзму Р. Тарнас, те, що розумiється в лiтературi як постмодерн, суттєво рiзниться в залежностi вiд контексту [3, 99].
Проте при змiстовнiй аморфностi й авторськiй конгломеративностi постмодерну можна видiлити деякi його загальнi риси:
- плюралiзм, вiдсутнiсть якого-небудь єдиного начала або кiнця. Нi у свiтi людей, нi в пiзнаннi, нi в культурi немає нiяких iнтегруючих iдей, оскiльки кожна єднiсть за суттю репресивна i несе тоталiтаризм;
- нездатнiсть людини пiзнати свiт та його змiни. Тут усi намагання i потуги приреченi на провал;
- вiдмова вiд спроб систематизувати свiт, оскiльки подiї завжди випереджають теорiю i ламають її;
- вiдсутнiсть всьому сущому центрованостi i ствердження децентрацiї;
"iстинного" смислу в ньому бути не може. У постмодернi не йдеться про об'єктивну реальнiсть i пiзнання свiту. Тут мова йде про тексти, що мають сполучення з iншими текстами, а тi ще з iншими i так до нескiнченностi. Ведеться гра мовою, без чiткого змiсту i висновкiв;
- прогресу не iснує, оскiльки не iснує доцiльностi iснування.
Попри все "негативне", в постмодернiзмi наявний i певний позитивний смисл. Вiн сприяє ствердженню критичного мислення i соцiальної критики дiйсностi. Осмислюючи концепцiї постмодернiзму, робиться неможливим заперечення багатозначностi об'єктивної реальностi, людського духу i досвiду. Стає очевидним, що на змiну лiнiйному мисленню приходить полiфонiя думок про свiт, людину, соцiум. Свiт має право на його багатообразне осмислення, оскiльки вiн iндетермiнiстичний у вiчному становленнi ладу з хаосу i водночас навпаки.
Дещо по-iншому тлумачать свiт i людське буття представники фiлософiї дiалогу або фiлософiї зустрiчi.
в середину себе, або дивиться в чиїсь очi. Внутрiшня iндивiдуальнiсть людини має сенс, оскiльки здiйснюється на гранi власної або чужої свiдомостi. У такому значеннi внутрiшня iндивiдуальнiсть особи "твориться" i здiйснюється мiж iндивiдами, у взаємодiї конкретних людей.
Вважається, що фiлософiю дiалогу започаткував ще Сократ. Сучасна фiлософiя дiалогу розвивається в двох напрямах: мiжособистiсному й iнформацiйному. В останньому дiалог виступає як теорiя мовних комунiкацiй, логiка дискурсу (понятiйної сфери). Вже Л. Фейербах в "Основах фiлософiї майбутнього" її предметом зробив зв'язок мiж людьми, мiж "Я" i "Ти". Однак не всi представники тогочасної некласичної фiлософiї (С. К'єркегор, Ф. Нiцше, М. Хайдеггер та iн.) глибоко оцiнили такий зв'язок в поясненнi сутностi людини. Лише в 20 х p. p. XX ст. на нього звернули увагу деякi єврейськi фiлософи. Вони творили незалежно один вiд одного, але їх об'єднало критичне ставлення i до фiлософiї суб'єктивiзму, i до фiлософiї реалiзму, що й привело їх до фiлософiї дiалогу, або фiлософiї зустрiчi.
Франц Розенцвейг (1886-1929) вбачав зло фiлософiї вiд Парменiда до Гегеля у її намаганнi ввiбрати в себе сутностi, тотально схопити все, що веде до одного початку (Космосу, Бога чи людини). А це - абсурд. У такому випадку неможливо пояснити, "що чим є". Лише метод розповiдi, опису може показати, чим є дiйснiсть. Оповiдь або опис мають бути не монологами, а "розмовою". Лише риторику розмови, дiалогу слiд вважати змiстом i смислом фiлософiї. Мислення i мова мають бути не безадресними, а для когось i сприйматися кимось. І цей хтось обов'язково повинен бути чiтко зазначеним i мати "не лише вуха, а й рот" i теж вести мову. Таким чином, нове мислення засноване на "довiрi досвiдовi", пiд час якого вiдбувається зустрiч з iншим [9, 101].
"праслiв": "Я-Ти", "Я-То" та "дiалогiчного принципу". Завдяки цьому Бубер розрiзняє два "способи буття" людини, що є умовою для подвiйного "руху", коли перший з них зумовлює другий. У першому випадку вiдбувається оволодiння об'єктом на рiвнi "прадистанцiювання" – спосiб "Я-То" (бачу, уявляю, мислю, вiдчуваю), а в другому - "Я-Ти" як "входження в стосунки", коли мiж мною i свiтом виникає дiалог, спiвбесiда. У такому випадку "Я-То" є досвiдом, i вiн не є зустрiччю i навiть заперечує її. В iншому - вiдбувається дiалогiчна зустрiч, спiввiдношення.
У спiввiдношеннi можуть бути не тiльки люди, а й свiт природи i свiт "духовних сутностей". Спiввiдношення повинно вiдбуватися безпосередньо, без будь-яких допомiжних засобiв. Ось тодi дiйсно наявна зустрiч. Лише у живому спiлкуваннi пiзнається сутнiсть людей i. мiж ними з'являється бог.
Колективне життя нерiдко вiдзначається нестабiльнiстю, а то й ворожiстю до людини. Вiдтак значною кризовою ситуацiєю для iндивiда стає його конфлiкт з колективом, що дiє як неiстинна релятивно-релiгiйна сфера. Дiалог же мiж особистостями будує життєдайний центр, i маленькi одиницi (общини, трудовi групи) в такому випадку стають спiльнотою дiяльної любовi. Великi соцiальнi структури (класи, нацiї, народи) в такому випадку значної ролi не вiдiграють.
"хто не – Я", а хтось неповторний. Зустрiч iз ближнiм є подiєю, тому вона не пiзнавальна, а етична. У зустрiчi вирiшальним моментом має бути почуття i усвiдомлення вiдповiдальностi. В iстиннiй зустрiчi вирiшальним є голос "ближнього", а мiй має бути вiдповiдальним. Так з'являється iстинний дiалог (любов), i тут вiдповiдальнiсть є його основою, вiн несе мир, злагоду, взаємопорозумiння мiж людьми.
ми залишаємося вiдкритими i зберiгаємо свої можливостi. Дiалог, а це любов, творчий пiдхiд, продуктивний спосiб iснування "бути" тощо, суперечить вiдчуженню, опредмечуванню людини, її дегуманiзацiї.
Ось такими є основнi концепцiї фiлософiї дiалогу. Вони є черговими спробами вiдповiсти на запитання, якi витiкають з найболючiших проблем сучасностi.
2. Сучасна релiгiйна фiлософiя
Релiгiя в усi часи значно впливала на iсторiю людства та його культуру. В суспiльному життi, в iснуваннi окремої людини буває багато колiзiй, якi однозначно i повнiстю пояснити важко, а то й неможливо (страхiття вiйн, епiдемiй, природних катастроф, трагедiї смертi тощо). Тодi люди звертаються до релiгiї, до пошукiв тих сил, що визначають усе незрозумiле i розпочинають релiгiйне життя.
В основi сучасної релiгiйної фiлософiї залишається традицiоналiзм, тобто теоцентризм, прiоритет вiри над розумом. Одночасно дуже тонко вiдбувається переорiєнтацiя на сучасне пояснення картини свiту, природи людини та речей. Переорiєнтацiя полягає у висуваннi на перший план соцiальних та етичних проблем буття людей. У наш час дуже специфiчно проявляється проблема людини в дiяльностi католицької церкви (центр – Ватикан). У 1965 роцi вiдбувся II Ватиканський собор, де було прийнято конституцiю (правила) пiд назвою «Церква в сучасному свiтi». У нiй оновлення церкви вбачається у змiнi її ставлення до людських знань, науки й технiки. Вони загалом визнаються католицькою церквою як засiб покращення умов людського iснування. Видатних учених-вiруючих Ватикан навiть заохочує матерiально. Водночас критикуються негуманнi методи використання науково-технiчних досягнень, ворожнеча мiж народами, насильство в життi людей тощо. Робиться висновок, що всi негаразди настають вiд того, що сучасне людство «забуло про бога» i згадує про нього не так часто, як це слiд робити [8, 103].
Наполегливо звучать у сучаснiй релiгiйнiй фiлософiї (її представляють учення католикiв Ж. Марiтена, Є. Жiльсона, Г. Марселя, Тейяра де Шардена; фiлософа iудаїзму М. Бубера; iсламу – М. Ікбала та iн.) заклики до миру, соцiальної справедливостi, взаємопорозумiння та високої моральностi. Особливо яскраво це вiдображено в дiяльностi папи Іоанна Павла II - фiлософа за освiтою, що виклав свої дiйсно глибоко гуманiстичнi погляди в книзi "Дiйова особа", в рядi п'єс, статей, iнших творiв. Усе це в нашi суворi днi навертає значну кiлькiсть людей у релiгiйне лоно.
Своєрiдним є сучасне осмислення проблем буття людини i свiту в цiлому релiгiйними вченнями Сходу. В XX ст. бiльшiсть країн Азiї i Африки здобули полiтичну незалежнiсть, а деякi з них здiйснили "економiчне диво", пiднявшись до вершин соцiального прогресу. Вiд того об'єктивно назрiла потреба в переглядi цiнностей нацiональних культур i релiгiйного свiтосприйняття. Проте корекцiя традицiйних вiровчень не привела до сформування цiлiсного сприйняття дiйсностi. По-перше, в багатьох країнах Сходу в релiгiйному життi панують ортодокси – полiтики й теологи, що ревно оберiгають первиннi релiгiйнi канони. Вони наполягають на середньовiчному тлумаченнi догматiв релiгiйної вiри i, вiдповiдно, є активними противниками соцiальних змiн. Наприклад, мусульманськi ортодокси стверджують, що iдея соцiального прогресу ворожа iсламу i суперечить його принципам. Суспiльний порядок визначений наперед Аллахом, i тому вiн є завжди iдеальним та унiверсальним. Тому його заборонено порушувати i змiнювати.
"сансари" та «карми», згiдно з якими бiльш високий стан людей досягається пiд час наступного народження (перевтiлення), а не вищим рiвнем суспiльного розвитку. Ідеї соцiального прогресу ними вiдкидаються у вiдповiдностi до буддiйської традицiї, в основу якої покладена концепцiя циклiчностi. Згiдно з нею суспiльство рухається завжди в бiк занепаду, а новий цикл його розвитку розпочинається зi стану, що був у стародавнi часи. Тому заперечуються як науковi знання, так i фiлософiя – грiховне вiльнодумство.
По-друге, в багатьох країнах Сходу мiцно вкорiнюється вiдродження або фундаменталiзм. Це найбiльш характерний тип релiгiйної свiдомостi незаможних прошаркiв населення (ремiсникiв, селян, торговцiв, студентiв, молодi взагалi). Вони постiйно очiкують соцiальних змiн i, водночас, незадоволенi їх нерiшучiстю i поверхневiстю. Тому глибоко сприймається iдея вiдродження - (повернення) до основ (фундаменту) минулого, яке фундаменталiсти iдеалiзують, називаючи його «золотим вiком» нацiй. Це тому, пояснюють вони, що ранiше буддизм, iндуїзм, iслам чи конфуцiанство безмежно панували, а це робило всiх людей щасливими.
Такою, наприклад, є iдеологiя фундаменталiстiв, об'єднаних в органiзацiю "Джан сангх" в Індiї, "Джамааг-i-iслам" в Пакистанi та Афганiстанi, асоцiацiї "Брати мусульмани" в країнах арабського Сходу та iн. Ідеалом iсламської держави вони вважають такiй устрiй, коли вся влада зосереджена в руках священнослужителiв, коли дiють закони шарiату, а правосудця вершать також священики. А представники впливової в Японiї релiгiйної течiї "Сока гаккай" пропонують iдеал "третьої цивiлiзацiї", де рiвнiсть i справедливiсть будуть досягнутi завдяки злиттю полiтики i релiгiї. Але в цьому об'єднаннi пануватиме релiгiя (буддизм).
По-третє, суттєвим антиподом ортодоксiї i фундаменталiзму є модерним. Його представники виступають за обмеження сфери впливу релiгiї на суспiльне життя i зведення її до особистої справи людей, а також налаштованi на вiдмежування церкви вiд держави. Вони по-своєму трактують релiгiйнi догмати, є прибiчниками освiти населення i застосування наукових досягнень.
Частина модернiстiв в основному спираються на мiсцевi культурнi традицiї. Але значна їх кiлькiсть пропонує не обмежуватися власним iсторичним шляхом розвитку, а орiєнтуватися на Захiд. Нерiдко з'являються заклики взагалi у всьому копiювати європейський спосiб життя, на шкоду нацiональним традицiям [2, 105].
(освiти, науки, мистецтва, пiдприємницької дiяльностi тощо).
У кожнiй схiднiй релiгiї своєрiдно iде процес замiни "зовнiшньої" релiгiйностi населення "внутрiшньою". Тобто здiйснюється спрощення релiгiйних обрядiв та дiй (здiйснюється вiдмова вiд принесення жертв богам в iндуїзмi, виконання ритуальних вправ у буддизмi та iн.). Натомiсть звертається увага на сприйняття вiри душею i серцем. Так, засновник реформацiї в iндуїзмi Раммохан Рой розпочав пропагувати антиобрядову iпостась Упанiшад. Його послiдовник Дебендранашх Тагор ввiв присягу для членiв своєї общини "Брахмо самадж", що зобов'язує їх не бути iдолопоклонниками, а шанувати бога лише любов'ю. В Японiї релiгiйна реформацiя просувається через появу "нових релiгiй", якi розбудовуються з використанням сучасних засобiв iнформацiї, музики, мистецтва та наукових знань.
Не обминула реформацiя й iслам. Тут було поставлено пiд сумнiв необхiднiсть щоденної п'ятиразової молитви. Сьогоднi Коран перекладено на нацiональнi мови, що ранiше не робилося. А в 1960 р. тодiшнiй президент Тунiсу Хабiб Бургiба очолив акцiю проти посту в мiсяць рамазан, а також хаджу – паломництва в Мекку.
Загальна тенденцiя спрощення культу демонструє бажання позбавлення посередницької ролi духовенства. Спрощення обрядiв, гуманiзацiя релiгiйного життя взагалi, поєднуються з бiльш демократичними обґрунтуваннями проблеми спiввiдношення людського i божественного. Наводяться докази необхiдностi певної свободи волi людини.
Релiгiйнi реформатори провину за соцiально-економiчне вiдставання афро-азiйських народiв перекладають на традицiйнi вiровчення, але залишаються при думцi, що вони не антагонiстичнi науковим знанням, освiтi тощо.
чiтких уявлень про власний соцiальний устрiй тут не склалося. Доводиться вибирати мiж капiталiстичною i соцiалiстичною соцiальними моделями. Нерiдко в молодих країнах перемагає змiшаний варiант. Так з'явилися теорiї "третього шляху розвитку" i "релiгiйного соцiалiзму".
"незалежнiсть у полiтицi, самостiйнiсть в економiцi та самооборону при захистi країни". У Китаї декiлька десятилiть втiлювалася модель "соцiалiзму з китайським обличчям". Його творець Мао Дзедун вважав, що чим бiльше країна прагне миру, то тим бiльше має готуватися до вiйни. Для Китаю головними ворогами оголошувалися США i СРСР. Це означало "боротьбу бiдного села з багатим мiстом". Спадкоємцi теорiї й практики Мао Дзедуна змiнили свiтоглядну парадигму, а в соцiально-економiчному життi допускають елементи капiталiзму. При тому вони спираються на релiгiйно-фiлософське вчення Конфуцiя про жорстку iєрархiю суспiльного устрою.
У сучаснiй японськiй культурнiй традицiї переплелися iдеї трьох релiгiй: синтоїзму, буддизму i конфуцiанства Тим самим поставлена пiд сумнiв думка про яку-небудь цiннiсть iндивiда поза соцiумом. Зберiгається вiрнiсть конфуцiанському тлумаченню людини як "гвинтика" соцiальної структури, вiд чого залежить її життєвий успiх. Одночасно пiдтримується синтоїстська традицiя єднання людини з природою.
"третя свiтова теорiя" сучасного лiдера Лiвiї Муаммара Каддафi. Згiдно з нею малорозвиненi країни мають вести пошук власних шляхiв розвитку з урахуванням iсторичних традицiй, культури, вiри.
Таким чином, сьогоднiшнiй Схiд шукає свою дорогу до прогресу. Вибiр далеко ще не завершено. Вiд його кiнцевого результату багато в чому залежатиме розвиток усiєї свiтової спiльноти. Тому необхiдний рiвноправний дiалог Сходу i Заходу, країн багатих i "третього свiту", рiзноманiтних культур i релiгiй.
3. Екофiлософiя
Е. Геккель звернув увагу на екологiю (грецькою – "вчення про житло") як науку про взаємодiю органимiв мiж собою i навколишнiм середовищем. Пiзнiше В. Вернадський сформулював розумiння життя на Землi як геологiчного явища. Воно, пояснював учений, силою свого прояву (наслiдком розвитку життя та створенням бiосфери) значно вплинуло на еволюцiю нашої планети.
Ще сильнiший вплив, нiж геологiчна сила, має господарська дiяльнiсть соцiуму, її масштаби могутнiшi, нiж уся природа в цiлому. Людина перевела розвиток природи зi стихiйного стану в органiзовану, нею осмислену сферу iснування, оскiльки суспiльство створило розумну оболонку Землi – ноосферу. Хижацька дiяльнiсть людства поставила навколишнє середовище на межу виживання, а разом з ним i життя на Землi в цiлому. Тому з середини XX ст. значна кiлькiсть мислителiв задумалася про майбутнє нашої планети, сформувавши екофiлософiю. Цьому сприяло багато причин.
Першою групою безпосереднiх причин виникнення екофiлософiї став розвиток природознавства; другою -загострення кризи в навколишньому середовищi; а третьою - проблеми майбутнього Землi i її живої оболонки. На жаль, у наш час погляди на екологiю перетворилися у вузьку науку, яка насамперед вивчає допустимi межi промислового впливу людей на природу. Бiльш широке розумiння екологiчних проблем (прогнозування майбутнього Землi, формування гармонiйної взаємодiї людини i природи тощо) крiм спецiалiстiв, фактично бiльше нiкого не турбує. І, як не дивно, не турбує не лише малоосвiчених людей, а й iншi верстви населення. Вiд екологiї чекають лише чистих продуктiв, незабруднених водоймищ та повiтря, але тiльки не суворого втручання в згубну для природи виробничу дiяльнiсть людства.
популяцiї, бiологiчних видiв тощо. Сьогоднi її об'єктами стали екосистеми, бiосистеми, вся бiосфера в цiлому. Вiдтак заявилися рiзноманiтнi пiдходи в екологiчних роздумах.
Так, розгортаючи iдею В. Вернадського про живу речовину як сукупнiсть органiзмiв, що є основою бiосфери (до неї, явища космiчного, входить i людина), американець Джеймс Лавлок висунув цiкаву гiпотезу. На його думку, всi земнi сфери (агмо-, гiдро-, лiто- та iн.) разом iз бiосферою складають дуже злагоджений механiзм. Ноосфера ж, проникнувши в усi пори цього механiзму, заносить у нього людську агресiю, руйнуючи його. Особливо це стало характерним для сучасної цивiлiзацiї, що поглиблює проблеми, пов'язанi з виживанням людства. Це точка зору екоалармiстiв (французькою "алярм" – "тривога") [11, 109].
Сьогоднi формується екосоцiологiя – свого роду синтез екологiї i соцiологiї, яка займається як пошуком виходу з екологiчної кризи, так i вирiшенням багатьох глобальних проблем взагалi. У нiй видiляють окремi напрями:
- теорiя бiоцентризму, концепцiї якої спрямованi на охорону дикої природи;
- концепцiя консервацiолиму, формування продуктивної дiяльностi людей без екологiчної загрози;
- теорiя екологiстiв, попередження екокатастрофи на пiдставi об'єктивних вимог природознавства;
- вимоги еколого-економiстiв щодо значного обмеження економiчного росту споживання соцiуму та iн.
мiж свiтом людей i свiтом природи. Так розглядав проблему людини i життя французький релiгiйний фiлософ П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955). Вiн у своїй працi "Феномен людини" спiввiдносить людську природу зi Всесвiтом, пiдкреслюючи, що культура пiдпорядкована унiверсальнiй еволюцiї i космогенезу. Людська культура, за Тейяром де Шарденом, не штучне утворення, а необхiдний феномен розвитку Космосу, а людина - згусток усiх етапiв його розвитку, регулятор, початок i кiнець Всесвiту. Нова культура людей без сучасного егоїзму можлива лише на пiдставi любовi, а для цього слiд об'єднати зусилля науки i релiгiї.
Нiмецько-французький фiлософ, лауреат Нобелiвської премiї Альберт Швейцер (1875-1965) створив етичну концепцiю благоговiння перед життям, у якiй стверджується, що добро зберiгає i розвиває життя, а зло знищує його.
У своєму вченнi А. Швейцер рiзко критикував європейську фiлософiю за сухий рацiоналiзм i втрату творчих цiнностей культури. Вiн доводив, що матерiальне виробництво не може цiнуватися вище духовного. Вдосконалення виробництва матерiальних засобiв життя не зробили людей нi багатшими, нi щасливiшими. Європейська людина з часом стає все бiльш одинокою i нещасною, хоча її переконують, що суспiльство прогресує. Таким чином, занепад духовної культури ставить людство на межу паталогiчних змiн.
Для збереження добра, вчив цей фiлософ, не потрiбно якихось особливих норм i правил. Людина своїм життям має зберiгати i захищати все живе. Для цього просто необхiдно пам'ятати, що знищення та приниження життя завжди є злом. А життя людини вже своєю появою спрямоване на добро. Слiд лише його примножувати благоговiнням перед життям.
На думку А. Швейцера, етика благоговiння перед життям може бути реалiзована лише в iндивiдуальному, особистому виборi, оскiльки суспiльство зробити це не в змозi. Культура гине тому, що створення етики передоручили державi. Так зване "спiльне благо", "щастя людства" завжди досягалися насильницьким використанням працi, здiбностей, здоров'я i життя окремих людей, що пiдтверджує вся наша iсторiя. Щоб змiнити сьогоднiшню суспiльну оцiнку життя, слiд докорiнно змiнити його вимiр через пiднесення на вищий рiвень цiннiсть iндивiда. Благоговiння перед життям врятує i окрему людину, i людство взагалi. А тому врятує весь свiт.
i вiдбуваються рiзноманiтнi мiжнароднi теоретичнi i практичнi акцiї (проводяться науковi конференцiї, здiйснюється радiо- i телепропаганда, спрямовуються дiї Грiнпiсу тощо). Новий гуманiзм, запропонований А. Печчеї, сповiдує розвиток глобальної вiдповiдальностi, любовi до справедливостi i нетерпимостi до насилля.
В екофiлософiї наявнi й iншi концепцiї: культурної еволюцiї, повернення людини до "природного начала" -вiдречення вiд сучасної цивiлiзацiї i т. п. Усi вони, безперечно, повиннi принести благодатнi плоди для безпечного iснування людства.
Таким чином, новiтнi фiлософськi вчення та течiї спрямованi на всебiчне з'ясування системи "людина – свiт". Вони суттєво сприяють поглибленому осмисленню реалiй свiту.
4. Шляхи i способи вирiшення сучасних глобальних проблем людства
У нашi днi особливий iнтерес представляє концепцiя вирiшенням глобальних проблем, напрацьована А. Печчеї в книзi «Людськi якостi». У чому її суть? Основна iдея -вiдродити гармонiю мiж людиною i природою за допомогою формування "нового гуманiзму", що включає три аспекти: почуття глобальностi, любов до справедливостi i ненасильство. На цiй пiдставi сформульовано шiсть основних завдань, пов'язаних з вирiшенням головних проблем людства:
- знати i враховувати зовнiшнi межi планети;
- враховувати внутрiшнi межi людини;
- обов'язкове збереження культурної спадщини;
- збереження наявного природного середовища як
- головної умови iснування людства;
- пiдвищення ефективностi виробництва з
- обмеженням тиску на природне середовище.
Значний внесок у дослiдження глобальної проблеми вiйни робить полемологiя – важливий сучасний напрямок наукових дослiджень вiйськових конфлiктiв (Г. Батуль, Р. Каррер, Ж. Френд). Сучаснi школи полемологiї вважають вiйну соцiальною хворобою, що вимагає рiшучого лiкування. Вони пiдкреслюють, що вiйськовий конфлiкт – це результат дiї безлiчi факторiв, який необхiдно розглядати з використанням мiждисциплiнарних методiв дослiдження. На думку теоретикiв полемологiї, вiйна виконує функцiю пiдтримки соцiальної рiвноваги у взаєминах країн. Виходячи з цього, вони вважають, що не може бути i мови про лiквiдацiю вiйни, доки не буде знайдена замiна функцiї, що виконує вiйною. Полемологiчна думка все бiльше уваги придiляє впливу рiзних форм суспiльної свiдомостi на виникнення, а вiдповiдно i подолання рiзних вiйськових конфлiктiв.
нацiлює людство на пошук шляхiв збереження соцiальної рiвноваги та мережi таких форм дiяльностi i взаємин людей, що допомагали б їм жити у свiтi без загрози знищення.
Найбiльш складно врiвноважуються у сучасному свiтi глобальнi проблеми системи "людина-суспiльство". Одна з таких важкорозв'язуваних проблем є самотнiсть, яку називають соцiальним нещастям. Недуга самотностi всепрониклива i багатолика. Багато хто вiдчуває цей болiсний стан не на самотi, а саме в соцiальнiй групi, в родинному колi i навiть серед близьких людей. Стан самотностi досить часто сприймається людиною дуже негативно i породжує страждання. Ученi бачать причини самотностi в дефiцитi соцiальних зв'язкiв особистостi, а також у суб'єктивному станi людини, що не завжди збiгається з об'єктивною соцiальною iзольованiстю. Однак варто пiдкреслити, що дефiцит зв'язкiв (спiлкування) людини i стан її особистої самосвiдомостi обумовленi вiдчуженням людей у суспiльствi, втратою вiри i надiї.
У фiлософiї глобальних проблем становить особливий iнтерес концепцiя П. Сорокiна. Вiн вважає, що деморалiзацiя i її згубнi наслiдки в суспiльствi можуть бути призупиненi за допомогою збiльшення виробництва й акумуляцiї неегоїстичної любовi до людини i людства. На його думку, головна iсторична мiсiя людства формується в безмежному твореннi: у нагромадженнi й удосконаленнi Істини, Добра i Краси в самiй природi людини, у людському розумi i поведiнцi, у ставленнi один до одного. Ця мiсiя (цiль) є справжнiм мiрилом людського прогресу.
на його думку, має ґрунтуватися на тому, що рiзноманiття думок врiвноважується унiверсалiзмом загальних правил. Щоб таке врiвноваження часткового i загального мало мiсце, моральнi норми повиннi вiдноситися переважно до окремої сфери i не повиннi впроваджується в життя шляхом суспiльного примусу.
"соцiальний цемент". На його погляд, вiрою сучасної людини повинен стати рацiональний гуманим. Рацiональний гуманiзм - це iнтернацiоналiзм, несприйняття будь-яких форм тоталiтаризму, iмунiтет до всякого роду утопiй, особливо коли мова йде про негайне рiшення соцiальних питань. Це опора на науковi пiдходи. Рацiональний гуманiзм - це така форма свiтогляду, що спiввiдносить вирiшення загальних питань з iнтересами кожної окремої людини з метою полiпшення її життя i розгорнення прав.
З-помiж усiєї кiлькостi пропонованих шляхiв i способiв розв'язання глобальних проблем, з урахуванням сучасних наукових дослiджень заслуговують на увагу наступнi:
- розгортання комп'ютерно-iнформацiйної революцiї як технологiчної основи об'єднання народiв планети;
- формування змiшаної ринкової i соцiально захищеної економiки;
- мiжетнiчна i мiжкультурна iнтеграцiя населення планети зi збереженням автономностi й унiкальностi кожного етносу i кожної культури;
- утвердження принципу ненасильства i демократичної згоди у внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi всiх країн свiту;
- активнi об'єднуючi процеси в духовному життi, як у свiтському, так i релiгiйному варiантах; екологiчне виховання, що ґрунтується на наступних принципах: а) бiоцентризму; б) коеволюцiї; в) нового гуманiзм; г) толерантностi та формування нових духовних цiнностей i нового свiтогляду.
Таким чином, фiлософiя глобальних проблем припускає широкий спектр аналiзу протирiч сучасного свiту i способiв їхнього вирiшення. Характерно, що цей напрямок, пропонуючи шляхи подолання протирiч, витiкає з людини, її прагнень i волi вирiшувати їх.
Висновки
Коротка характеристика сучасної фiлософської думки звичайно не розкриває всю палiтру її вчень, течiй та шкiл. Проте вона дає можливiсть уявити їх рiзноманiтнiсть. При намаганнi модернiзацiї фiлософiї здiйснюються i спроби повернення її класичного "обличчя". Одночасно вперто доводиться i неспроможнiсть фiлософiї до iснування. Хто ж має рацiю? Де iстина?
Мабуть, слiд виходити з того, що фiлософiя виникла як сутнiсна потреба людей зрозумiти свiт, осмислити своє мiсце в ньому i свiй зв'язок з навколишнiм середовищем та з iншими людьми. Вiдповiдi на цi запитання в кожну епоху, навiть у той самий час, але у рiзних народiв, рiзна. І скiльки iснуватиме людство, стiльки й iснуватимуть цi питання i виникатимуть рiзнi вiдповiдi на них. А це вже фiлософiя – пошук вiдповiдей на "вiчнi" запитання; "хто ти є, людино?", "для чого живеш?", "що тебе чекає у майбутньому?" тощо.
Є рiзнi прогнози щодо предмета фiлософiї (кола проблем, що вона вивчає), її структури, методики викладання i т. п. Але при всiх модернiзацiях, найновiтнiших тлумаченнях сутi та призначення фiлософiї, на наш погляд, її осередком залишиться дослiдження системи "людина – свiт". А цей процес, як i фiлософiя, нескiнченний.
Звертаючи увагу на цю обставину, перший президент Римського клубу А. Печчеї писав, що багато проблем, якi повстали перед людством, зчепилися мiж собою, подiбно до щупалець гiгантського спрута, обплутали всю планету. І число невирiшених проблем росте, вони стають все складнiшими, сплетення їх усе заплутанiше, а їхнi "щупальця" зi зростаючою силою стискають у своїх обiймах планету. Але яким би заплутаним не був клубок глобальних протирiч, його необхiдно розплутати негайно за допомогою фiлософiї i науки, щоб вiдрiзнити причини вiд наслiдкiв, iстотне вiд несуттєвого для рiшучих практичних дiй.
Список використаної лiтератури
2. Глобальный эволюционализм: философский анализ. – М.: Мысль, 1994. – 310 с.
3. Гуджник Г. С., Елисеев В. С. Глобальные проблемы в истории человечества. – М.: 1989. – С. 3–31.
4. Делёз Ж.. Логика смысла – М.: Akademia, 1995.
7. Курашов В. И. Экология и эсхатология // Вопросы философии. – 1995. – №3. – С. 29-37.
8. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизационного человечества // Вопросы философии. – 1992. – №3. – С. 39 – 53.
10. Муравых А. И. Философия экологической безопасности. – М.: РАКС, 1997.
12. Постмодернизм и культура // Вопросы философии. – 1993. – №3.
13. Самсонов А. Л. На пути к ноосфере // Вопросы философии. – 2000. – №7. – С. 53 – 61.
14. Соболь О. М. Постмодерн: фiлософськi та культурнi вимiри // Фiлософська та соцiологiчна думка. – 1992. – №8.
15. Субботин М. Теория и практика нелинейного письма // Вопросы философии. – 1993. – № 3.
18. Фуко М. Слова и вещи. – М.: Мысль, 1977.
19. Чумаков А. Н. Философия глобальных проблем. – М.: Наука, 1994.
|
