Змiст
Вступ
1. Специфiка етiко-фiлософської проблематики Нiцше
Висновки
Список використаної лiтератури
Вступ
полягає у сприяннi формуванню гуманних вiдносин мiж людьми, врегулюванню не тiльки норми громадського життя, але i за допомогою свiдомостi впливати на рiзнi аспекти людського життя. У зв'язку з цим, вона виконує ряд соцiальних функцiй, найважливiшими з який є: пiзнавальна, регулятивна, цiннiсно–орiєнтуюча i виховна.
Актуальнiсть проблеми моральної творчостi пов'язана iз зростанням ролi моральностi, як внутрiшнього регулювальника поведiнки особи, що ставить людину перед необхiднiстю прийняти вiдповiдальнiсть за себе самого, перед необхiднiстю морального вибору. Ситуацiя етичної свободи виявляється тiсно зв'язаною з ризиком: «Сьогоднi нам вдалося розбудити суспiльну свiдомiсть, здолати стан апатiї i вiдчуженостi. І тепер питання стоїть так: куди ж пiде ця розбуджена свiдомiсть, в якому напрямi розвиватиметься громадська думка?» Проблематика неоднозначностi перспектив моральної свободи знаходила своє вiддзеркалення i в iсторiї етичної думки. У фiлософiї Фрiдрiха Нiцше вона займає провiдне мiсце. Основнi вигадування нiмецького фiлософа написанi в останнiй третинi XIX столiття, проте, в них передбаченi, фактично, соцiальнi i етичнi колiзiї, характернi для XX столiття, що робить вивчення i критичний аналiз моральних переконань Нiцше актуальним.
1. Специфiка етiко-фiлософської проблематики Нiцше
Фiлософiя – це система поглядiв на свiт у цiлому i на вiдношення людини до цього свiту. Фiлософськi добутки, якщо вони дiйсно осмислюють буття людини i навколишню дiйснiсть, теж виявляються особистiсними, що виражають особистiсть i переживання фiлософа, його вiдношення до дiйсностi. Оскiльки переживання в рiзних фiлософiв рiзнi, рiзнi вiдносини, оскiльки i розумiння цього свiту у фiлософiї безлiч.
Серед фiлософiв Нiцше порушник спокою i шляхетний пiрат. Вiн лякає сплячих, таранить мiцностi обивателiв, змiтає моральнi постулати, убиває Бога, валить церковнi пiдвалини. Нiцше, говорить Цвейг, прагне на своєму вiтрильнику до усього незвiданого, весело i зухвало, з мечем у руцi i бочкою пороху пiд ногами
У силу приступностi його текстiв читач виявляє, що фiлософiя простiша, нiж вiн думав, або вiн сам розумнiший, нiж думав ранiше. Нiцше вважав себе природженим психологом - «покликаним бути психологом i розвiдником душ». Деякi речi, що вiн висловлює, уражають уяву своєю точнiстю i цiлеспрямованiстю дiагностики. З погляду Нiцше, психологiя лежить в основi усього, i тiсно переплiтається з iншими частинами його навчання.
Фiлософiя Нiцше – це насамперед фiлософiя iндивiдуума, але не iндивiдуалiста. Прагнення зрозумiти особистiсть, знайти вихiд з кошмарiв епохи - епохи подвiйної моралi в усьому: у вiдносинах з людьми, нацiями, державами, у вiдношеннi до самого себе – такий бачиться мета фiлософських побудов Нiцше. Звiдси i поетична форма цих побудов, тому що чи можна усвiдомити особистiсть, використовуючи бiологiчнi, медичнi, психологiчнi термiни? Звiдси i найчастiше афористичний їхнiй характер – прагнення виразити свої думки в ємних, чiтких i одночасно коротких фразах. Але тут i причина трагедiї Нiцше. Дiйсно, що може бути соблазном для iнтелектуального обивателя, чим короткi, що легко запам'ятовуються i на перший погляд не потребуючi глибокого вдумування (настiльки вони здаються очевидними i зрозумiлими ) формулювання, що так вiдповiдають пiдсвiдомим устремлiнням i бажанням. Наприклад:
«Ти йдеш до жiнок? Не забудь батiг!». Але при цьому не треба забувати i те, що «найбiльше у великих – це материнське. Батько завжди тiльки випадковiсть».
Іншими словами до Нiцше i його праць не можна пiдходити з позицiй однозначної логiки: Вона щонайменше двозначна, але найчастiше багатозначна i визначається контекстом. Звичайно, можна заявити, що все це викликано хворою свiдомiстю фiлософа. Але чи не та ця хвороба, що загострює сприйняття i дозволяє побачити те, що недоступно так називаному здоровому розуму? Та й де вона, границя мiж здоров'ям i хворобою в людини, що намагається «вивернути» свiй розум у болiсному процесi самопiзнання?
що iснували й iснують моралi, на думку Нiцше, не просто несуть на собi печатка суспiльства й умов його iснування i виживання, але спрямованi, i це головне, на обґрунтування i виправдання володiння. Іншими словами, вони корисливi, а тому й антигуманнi. Усi, навiть так називанi загальнолюдськi моральнi цiнностi при уважному їхньому розглядi виявляються ширмою, що маскує користь. Так чи не краще сказати про цьому прямо, назвати речi своїми iменами й або вiдмовитися вiд цих «моральних» цiнностей, або жити вiдповiдно до них? Але останнє навряд чи можливо для людини, що споживає i прагне до споживання i живучого в суспiльствi - чередi. А тому всi демократичнi рухи, на думку Нiцше, випливають цiєї моралi стадних тварин, що має свої коренi в християнствi. І цiлком природної i логiчний виглядає нiцшевська критика християнства i християнської моралi, тому що ця критика є наслiдок неприйняття буржуазно-лiберального духу християнства i буржуазного рацiоналiзму.
що склалося до Нiцше в рацiоналiстичнiй захiдноєвропейськiй фiлософiї, i сучасною нашому мислителевi моралi.
При розглядi вказаних тем пiдкреслюється, що Нiцше не просто заперечує, але ставить проблеми; такий пiдхiд фiлософа свiдчить про те, що поширена до цих пiр оцiнка вчення Нiцше, як нiгiлiстичного, нацiленого цiлком на руйнування, неправомiрна.
Розглядується вiдношення Нiцше до проблеми iстинностi i помилковостi. На думку фiлософа, претензiї людини на знання iстини не виправдовуються, оскiльки невiрогiднiсть характерна для всiєї нашої розумової дiяльностi, складає як би її спiльний друк. Для людського розуму, як вважає фiлософ немає мiсця в буд всесвiту. Нiцше бачить в людинi i людськiй мудростi лише свого роду дурощi свiтової стихiї, забаву божества, що смикає за вiрьовки свого улюбленого блазня i насолоджується його гордими кривляннями.
роблячи неоднаковi речi однаковими i простими. Логiка, по Нiцше є спроба зрозумiти дiйснiсть за вiдомою створеною нами схемою майбутнього, вiрнiше: зробити її доступнiшому формулюванню i обчисленню.
хто, наприклад недостатньо часто умiв розпiзнавати однакове по вiдношенню до їжi або до ворожих йому твариною, хто, отже, дуже повiльно узагальнював, дуже був обережний в узагальненнi, мав менше шансiв на збереження життя, нiж той, хто при всьому подiбному робив висновок про однаковостi». Таким чином помилка, як вважає Нiцше, є необхiдною для життя, прагнення ж до iстини буде, на думку фiлософа, вiдноситися до моральних феноменiв.
Нiцше розглядує, як ворожий життю, руйнiвний принцип. Пiзнавальна дiяльнiсть метою якої є пошуки iстини, виявляється пасткою, оскiльки людина, зайнята нею, потрапляє в область моралi, де вiн перетворюється на «багатообразне, брехливе, штучна тварина, небезпечна для iнших звiрiв не стiльки силою, скiльки розумом i хитрощами». Нiцше представляє все життя людину зануреною в кривду.
В завдання Нiцше входив доказ того, що мораль є не єдиним способом духовного буття i вдосконалення людини. Щоб позбавити її ореолу особливостi серед iнших людських iнститутiв, загальнозначущої, винятковостi її впливу на людину вiн розглядує мораль як окремий випадок неморальностi, як одна з помилок, що оточують людину, можливо, найграндiознiше з них.
Такою помилкою, брехнею є всi вистави, нав'язанi мораллю людинi вiдносно як його самого, так i навколишнього його свiту. Дотримання «точки зору щастя» привело до того, що людина створила собi, з благословення релiгiї i моралi, якийсь iдеальний, дiйсний мир у сферi моралi що привiв до проповiдi «категоричного iмператива». Головне звинувачення нiмецького фiлософа проти моралi полягає в тому, що вона вiдвертає людину вiд життя, пiд її впливом вiн шукає принципу, на пiдставi якого «он мiг би зневажати людину.»
3. Ідеї моралi в творчостi Ф. Нiцше
"ressentiment" без перекладу. Згодом поняття "ressentiment" набуло великої популярностi й стало використовуватись у працях багатьох європейських мислителiв.
"Ресентимент у структурi моралi" автор так пояснює значення цього феномену: "У природному французькому слововживаннi я знаходжу два елементи слова "ресентимент": по-перше, мова йде про iнтенсивне переживання й наступне вiдтворення певної емоцiйної реакцiї у вiдповiдь щодо iншої людини, завдяки якiй сама емоцiя занурюється у центр особи, тим самим виходячи iз зони вираження й дiї особи. Причому постiйне повернення до цiєї емоцiї, її переживання рiзко вiдрiзняється вiд простого iнтелектуального спогаду про неї й про тi процеси, "вiдповiддю" на якi вона була. Це – переживання заново самої емоцiї, її пiсля-вiдчування, знову-вiдчування. По-друге, використання цього слова припускає, що якiсть цiєї емоцiї має негативний характер, тобто мiстить у собi певне посилання ворожостi... це блукаюча у темрявi душi затаєна й незалежна вiд активностi "я" злоба, яка утворюється у результатi вiдтворення у собi iнтенцiй ненавистi або iнших ворожих емоцiй i, не мiстячи у собi нiяких конкретних намiрiв, живить своєю кров'ю усiлякi намiри такого роду".
У фiлософiї Нiцше ресентимент виникає як рушiйна сила у процесi утворення й структурування моральних цiнностей. Вiн характеризує його як темну автономну атмосферу ворожостi, що супроводжується появою ненавистi й озлоблення, тобто ресентимент – це психологiчне самоотруєння, яке проявляється у злопам'ятствi й мстивостi, ненавистi, злобi, заздростi. Але взятi окремо всi цi фактори ще не утворюють самого ресентименту, для його утворення необхiдне почуття безсилля.
Отже, iстина першого розгляду – це психологiя християнства: народження християнства з духа ресентименту, тобто рух назад, повстання проти панування аристократичних цiнностей. Моральний закон, за Нiцше, не iснує a priori нi на небi, нi на землi; тiльки те, що бiологiчно виправдане, є добром i справжнiм законом для людини. Тому тiльки саме життя має цiннiсть. Кожна людина має такий тип моралi, який найбiльш вiдповiдний її натурi. З цiєї тези Нiцше й виводить свою iсторiю моралi – спочатку мораль панiв (сильних людей), а потiм мораль рабiв, яка перемогла (раби перемогли не силою, а числом). Передумовами лицарсько-аристократичних суджень цiнностi виступають сила тiла, квiтуче здоров'я, яке переливається через край, а також сильна, вiльна, радiсна активнiсть, що проявляється у танцях, полюваннi, турнiрах, вiйнi. Паралельно з такого роду судженням iснував i жрецько-знатний спосiб оцiнки (який згодом буде домiнувати) з властивим йому нездоров'ям, втомою вiд життя й радикальним лiкуванням усього цього через Нiщо (або Бога). Але головною характеристикою такої оцiнки Нiцше вважає безсилля, з якого й виростає потiм ненависть, з якої у свою чергу й виникає рабська мораль. Євреї, за думкою Нiцше, цей "жрецький" народ, завжди перемагали своїх ворогiв радикальною переоцiнкою їхнiх цiнностей, або, за словами фiлософа, шляхом акту духовної помсти. Саме євреї ризикнули вивернути навиворiт аристократичне рiвняння цiнностi ("хороший = знатний = могутнiй = прекрасний = щасливий = Богом любимий"). Для Нiцше такий акт ненавистi – це не вина, не злочин, а природний хiд iсторiї моралi: щоб вижити й зберегти себе як народ, євреям вимушенi були здiйснити акт бездонної ненавистi (ненавистi безсилля) – свою слабкiсть вони зробили силою. І тепер тiльки знедоленi, бiднi, безсилi є хорошими, тiльки стражденнi, тi, що терплять нужду, хворi є благочестивими, й тiльки їм належить блаженство. Християнство повною мiрою успадкувало цю єврейську переоцiнку. Так, завершує Нiцше, саме з євреїв починається "повстання рабiв у моралi", оскiльки тепер ресентимент сам стає творчим i породжує цiнностi. Якщо будь-яка мораль переваг починається з самоствердження: каже "так" життю, то мораль рабiв говорить "нi" усьому зовнiшньому, iншому. Це звернення назовнi замiсть звернення до самого себе як раз i є, за Нiцше, вираженням ресентименту: для свого виникнення мораль рабiв завжди потребує конфронтуючого у зовнiшньому свiтi, тобто, щоб дiяти, їй потрiбен зовнiшнiй подразник, "її акцiя у корнi є реакцiєю". Нiцше вiдзначає, що людина аристократичної моралi повна довiри й вiдкритостi по вiдношенню до себе, її щастя полягає у дiяльностi. Навпаки, щастя безсилого виступає як наркоз, "перепочинок душi", воно пасивне. Людина, яка характеризується ресентиментом, позбавлена будь-якої вiдкритостi, наївностi, чесностi до самої себе. Якщо сильною людиною оволодiває ресентимент, то вона вичерпується у негайнiй реакцiї, тому вона нiкого не отруює. Таким чином, iз невмiння довгий час серйозно ставитись до своїх ворогiв виникає повага до них, тобто, за Нiцше, справжня "любов до своїх ворогiв". Творчiсть "людини ресентименту" вигадує собi "злого ворога" й, виходячи з цього, вважає себе "доброю". Первiсна спрямованiсть ненавистi поступово розмивається невизначенiстю самого процесу об'єктивацiї. Ресентимент бiльше виявляється у тiй помстi, яка менше нацiлена на якийсь конкретний об'єкт.
В
исновки
Таким чином, проблема моральної творчостi Нiцше з'являється перед нами у двох своїх iпостасях: як справавсього людства i як завданняокремоїособистостi.
У тому й iншомувипадкупостiйна творчiсть у сферi моральностi є необхiдним, "змушеним", тому що воно не замикається на самому собi, не є довiльним; i в той же час вiдповiдальнiсть за його результати лягає тiльки на саму людину, ", що спокушається" свободою вибору. Серйознiсть цього вибору незмiрно зростає в цей час, що характеризується воiстину революцiйними змiнами, що вiдбуваються в радянськiмсуспiльствi, а також формуванням нового погляду, "нового мислення" стосовно майбутнього людства.
У цих умовах виховання цiльної, морально-активної особистостi стає необхiднiстю й заставою необоротностi цих прогресивних змiн.
Список використаної лiтератури
2. Данто А. Нiцше як фiлософ. – М., - 2000
3. Евлампиев И. И. Концепцiя особистостi у фiлософiї Ф. Нiцше. // Вiсник Спб унiверситету., сiрий. 6.,2000 - № 3 - с. 31-41
4. Ницше Ф. Воля к власти. // ПСС. -М.,-1910. -Т. 9. -С. 211
5. Марков Б. В. Нiцше i гуманiзм. // Вiсник Спб унiверситету., сiрий. 6.,2000 - № iз-3-з. 3 -12
|
