Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителів

Чернiвецький нацiональний унiверситет iменi Юрiя Федьковича Кафедра полiтологiї Ідеальна держава в працях давньогрецьких мислителiв. (за творами Платона та Арiстотеля) Салахян Анни Студентки ІІІ - го курсу Денної форми навчання Науковий керiвник – Чернiвцi 2004 ПЛАН 1. Вступ. 2. Загальна характеристика уявлень про «iдеальну державу» Давньої Грецiї. 3. Творчiсть Платона а) Бiографiя Платона б) Вчення Платона про суспiльство i державу. 4. Творчiсть Арiстотеля а) Життєвий шлях Арiстотеля Порiвняльна характеристика iдеальної держави Арiстотеля i Платона. Список використаної лiтератури. ВСТУП Центральним поняттям курсової роботи буде “держава”. Але це буде держава не у сьогоднiшньому її виглядi, з усiма її iнститутами та функцiями. Це буде держава, яка з’явилася у Давнiй Грецiї, яка дала поштовх для розвитку демократiї. Цю державу, а саме її сутнiсть та значення розглядали багато мислителiв того часу. До них та до їх праць i варто буде звернутися у дослiдженнi даної теми. – базовий iнститут полiтичної системи i полiтичної органiзацiї суспiльства. Держава створюється з метою налагодження стосункiв у суспiльствi, вона створюється для здiйснення полiтичної влади домiнуючою частиною населення у соцiально-неоднорiдному суспiльствi з метою забезпечення його цiлiсностi й безпеки, задоволення соцiальних потреб. Виникнення та iснування держави пов’язується з будь-якими соцiальним розшаруванням суспiльства, з його подiлом на тi чи iншi частини, якi поряд iз спiльними, зокрема загально соцiальними та загальнолюдськими особливостями, мають також i свої особливi, деколи навiть протилежнi потреби та iнтереси [20; с. 97]. Держави рiзних iсторичних епох i народiв мало схожi мiж собою, але вони мають деякi спiльнi ознаки, властивi кожнiй з них. Це, на приклад: вiддiлення публiчної влади вiд суспiльства, її нетотожнiсть з органiзацiєю всього населення, поява професiоналiв-управлiнцiв, класовий характер, територiя, суверенiтет, збирання податкiв, обов’язковiсть членства в державi. Це риси та особливостi, якi характернi державам рiзних iсторичних епох. У нашiй же роботi буде звернена особлива увага на державу Давньої Грецiї. Для ефективного опрацювання даної теми варто буде звернутися до праць мислителiв, якi висвiтлювали тему держави, а саме, “iдеальної держави”. Серед таких мислителiв хотiлося б видiлити Платона та Арiстотеля. Отже, тема даного дослiдження – “Ідеальна держава у працях давньогрецьких мислителiв”. Завдання дослiдження – дослiдити погляди Платона та Арiстотеля на державу. Опрацювати їх погляди, порiвняти, виявити недолiки та переваги у працях цих мислителiв. Крiм того, може здатися, що тема ця є лише теоретичною i не заслуговує на “першi мiсця серед актуальних на сьогоднiшнiй день”. Але це не так. Саме в цих працях ми можемо сьогоднi знайти вiдповiдi на багато питань, якi є зараз дуже важливими для устрою нашої держави, якi можна було б застосувати i сьогоднi. Тому, не дивлячись на iсторичнi рамки дiяльностi даних мислителiв, тема, вибрана нами є актуальною i на сьогоднiшнiй день. цих авторiв. Серед таких критикiв можна видiлити Нерсесянца В. С., зокрема, його працю “Политическое учение Древней Греции”. Саме тут мiститься критика рiзних авторiв та мислителiв полiтичної науки, серед яких є i Платон, i Арiстотель. Ще однiєю цiкавою працею є праця Доватура А.І. “Политики и политии Аристотеля”. Автор подає бiльш широкий огляд даної проблеми, тобто проблеми бачення iдеальної держави Арiстотелем. Крiм того, в аналiзi теми “iдеальної держави”, використовувалися i перiодичнi видання, якi поданi у списку лiтератури. Наступна робота буде складатися з чотирьох роздiлiв, висновку, списку лiтератури. У першому роздiлi буде подана коротка характеристика поглядiв рiзних мислителiв на “iдеальну державу” в Давньої Грецiї. У другому роздiлi наша увага буде звернена до Платона. У першому пiдроздiлi буде розглянуто бiографiю Платона, а у другому – творчiсть та погляди мислителя на iдеальну державу. Третiй роздiл буде стосуватися Арiстотеля, який так само буде подiлений на два пiдроздiли: перший – життєвий шлях Арiстотеля, другий – його погляди на державу та суспiльство. У третьому роздiлi, враховуючи усi переваги та недолiки у поглядах двох мислителiв, буде подана порiвняльна характеристика “iдеальної держави” Платона та Арiстотеля. На початку роботи – вступ, у якому чiтко викладенi мета та завдання дослiдження, а також коротка характеристика використаної лiтератури; в кiнцi роботи – висновки та список лiтератури. РОЗДІЛ І Вивчення iсторiї Давньої Грецiї з початку зародження цивiлiзацiї i ранньої державностi на рубежi III-II тисячорiч до н. е. i до падiння еллiнiстичних держав, захоплених Римом i Парфiєю, дає можливiсть простежити загальнi закономiрностi її розвитку. Разом з тим воно дозволяє виявити ряд кардинальних особливостей, що видiляють грецьку цивiлiзацiю як неповторну iсторичну реальнiсть, що вiдрiзняється вiд країн Давнього Сходу, з одного боку, i вiд Давнього Риму —з iншої. Грецька цивiлiзацiя, так само як ранньокласове суспiльство i держава в країнах Давнього Сходу, виростала на ґрунтi розкладання родових вiдносин через майнову i соцiальну диференцiацiю, формування рiзних за їхньою роллю у виробництвi соцiальних груп, через створення органiв державної влади, що виражали iнтереси пануючого класу. В II тис. до н. е. ранньокласове суспiльство, що вийшло з родових вiдносин, i примiтивна державнiсть розвивалися, як i в бiльшостi країн Давнього Сходу, через монархiчнi держави з бюрократичним апаратом i вузьким прошарком аристократiї. Цей шлях розвитку для древнiх грекiв виявився безвихiдним. На вiдмiну вiд давньосхiдних країн, де монархiчнi режими i вiдповiдна їм соцiальна структура виявилися стiйкими насамперед тому, що саме вони змогли забезпечити сприятливi умови для органiзацiї землеробства шляхом створення iригацiйної системи, в Ахейськiй Грецiї примiтивнi монархiї з їхньою бюрократiєю й аристократiєю були мало зв'язанi з органiзацiєю виробництва, являли собою паразитичнi по бiльшiй частинi прошарки i були приреченi на загибель. Цi примiтивнi монархiї i ранньокласовi суспiльства в Грецiї, внутрiшньо слабкi, зруйнувалися пiд зовнiшнiми ударами. На початку I тис. до н. е. у Грецiї виник грецький полiс, що виявився стiйкою формою iсторичного iснування, оскiльки створював сприятливе середовище для становлення динамiчної економiки, складної соцiальної структури, прогресивних державних форм i високої культури. Як незалежне суверенне мiсто-держава грецький полiс почала випробовувати криза в IV ст. до н. е., але на новому етапi розвитку давньогрецької цивiлiзацiї — еллiнiстичному — вiн одержав новi iмпульси для свого iснування, виявившись включеним у рамки великої територiальної держави, що забезпечувала стабiльнiсть його внутрiшньої структури, автономiю мiста-полiса i його зовнiшню безпеку. Як самоврядна одиниця з великою внутрiшньою автономiєю i мiсцевими традицiями в рамках великої держави грецький полiс став однiєю з основних адмiнiстративних одиниць римської середземноморської iмперiї i сприяв соцiально-економiчному i культурному прогресу багатьох народiв Середземномор'я [15; с. 101]. Як центр усiєї полiсної громади грецьке мiсто було мiсцем проживання не тiльки ремiсникiв, торговцiв i iншого мiського люду, але включав також i сiльське населення, тобто ставав мiсцем проживання бiльшої частини населення полiса, що, таким чином, могло користуватися всiма благами мiського життя. Великим досягненням давнiх грекiв у полiтичнiй галузi було формування такої органiзацiї державного устрою, як демократична республiка. Полiсна демократiя представляла собою розроблену полiтичну систему, що забезпечувала участь у державному керуваннi основної маси громадян. Суверенiтет громадського колективу в цiлому здiйснювався через надiлення реальною владою Народних зборiв. Органiзацiя судової i виконавчої влади виключала можливiсть зосередження її в руках окремих осiб, забезпечувала участь у виконавчих органах практично всiх громадян, незалежно вiд їхнього майнового стану. Афiнська демократiя проводила цiлеспрямовану полiтику матерiальної i полiтичної пiдтримки збiднiлих громадян, надаючи їм земельнi дiлянки, забезпечуючи їхню участь у керуваннi невеликою платою (в обсязi прожиткового мiнiмуму). Звичайно, не можна iдеалiзувати афiнську, так само як i полiсну, в цiлому, демократiю i вважати її еталоном демократiї як таку. Як виявляється з вищевикладеної iсторiї Грецiї, це була демократiя лише для громадян, у той час як жiнки, негромадське вiльне населення (досить численне в Афiнах) не говорячи, звичайно, про рабiв, стояли поза демократичними iнститутами i не брали нiякої участi в керуваннi. Проте структура демократичної республiки, конкретний механiзм її дiї в полiтичному життi Грецiї був величезним кроком в iсторiї полiтичних установ i державних форм, що забезпечують залучення значно бiльшого числа населення, нiж при будь-якому iншому державному устрої. І не випадково грецька й особливо афiнська демократiя привертає до себе велику увагу всiх iсторикiв держави i права, що дослiджують iсторiю полiтичних установ i полiтичної думки [27; с. 76]. Одним з важливих досягнень полiтичної думки древнiх грекiв було вироблення поняття , надiленого сукупнiстю невiд'ємних юридичних прав: особистої свободи як повної незалежностi вiд якої-небудь особи чи установи, права на земельну дiлянку у своєму полiсi, право на службу i носiння зброї, права брати участь у дiяльностi Народних зборiв i керуваннi державою. Усвiдомлення цих прав, їхнє використання в повсякденному життi робило громадянина грецького полiса, за словами Арiстотеля, полiтичною людиною, розширювало кругозiр, збагачувало самосвiдомiсть, стимулювало творчi здiбностi. Великим виявився внесок древнiх грекiв у розвиток свiтової iсторiї полiтичної думки. Цiкавi та важливi погляди на виникнення та розвиток держави, на її полiтичне становлення, рiзноманiття i глибина, написання чудових праць i вироблення плiдних iдей, що ввiйшли потiм у скарбницю свiтової полiтичної думки, видiляють феномен давньогрецької цивiлiзацiї серед багатьох iнших нацiональних полiтичних систем [27; с. 98]. з часом становлення старогрецької державностi. В цей час спостерiгається рацiоналiзацiя полiтичних уявлень. Формуються новi пiдходи до проблем держави. Серед вiдомих мислителiв, хто займався проблемами державностi в цей перiод можна видiлити Солона (638-559рр. до н. е.). Ідеальну державу вiн розглядав насамперед як державу, що керується законами: порядок i закон – найбiльше благо для полiса в умовах гострої полiтичної боротьби мiж афiнським демосом та знаттю, багатими i бiдними, боржниками i кредиторами. Солон запровадив так звану цензову демократiю, що повинна була панувати в iдеальнiй державi, яка була пронизана iдеєю компромiсу мiж демосом та знаттю. Свої iдеї Солон вiдобразив у законах, створених ним, а також у реформах соцiально-полiтичного ладу афiнського полiсу. Наступником Солона був Пiфагор (580-500рр. до. н. е.), який також iдеалом держави вважав державу, де панує справедливий закон. Найгiршим злом вiн вважав безвладдя. Критикуючи анархiю, Пiфагор писав, що не можна обiйтися без керiвництва, начальства та належного виховання[15; с. 134]. проаналiзованi в наступних роздiлах. А, якщо говорити про Демокрiта (460-370рр. до н. е.) та Сократа (469-399рр. до н. е.), то варто зазначити, що перший iдеальною формою правлiння вважав демократiю, а Сократ – аристократiю, як владування знаючих та досвiдчених. Демокрiт розглядав полiтику як найважливiше мистецтво, завдання якого – забезпечити спiльнi iнтереси вiльних громадян полiса. Однодумство та морально-соцiальна солiдарнiсть вiльних членiв полiса є найважливiшою та необхiдною рисою упорядкованої держави. Сократ здебiльшого подiляв погляди Демокрiта, (навiть щодо форми управлiння, вiн писав, що аристократiя – це та ж сама демократiя, яка виходить з волi усiх; (якщо ж вiд багатства – то це плутократiя). Не останнє мiсце в працях Сократа посiдає проблема вiдносин держави та громадянина. Це так звана “патерналiстська версiя зв’язку громадянина i держави ” – тобто, вiтчизна i закон вищi та дорожчi за рiдного батька чи матерi. Саме держава для громадян є вищими батьками, вихователями та повелителями. Так держава для Сократа i є iдеальною. Третiй перiод (4-2 ст. до н. е.) – перiод еллiнiзму, початок занепаду старогрецької державностi, пiдпадання грецьких полiсiв пiд владу спочатку Македонiї, а потiм – Риму. Погляди цього перiоду вiдбиваються у вченнях Епiкура та Полiбiя. послабився. Для етики Епiкура характерна аполiтичнiсть, проповiдь неучастi в активному суспiльному життi. Головна мета державної влади i основа полiтичних вiдносин – гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподiювати один одному шкоди. Держава, за Епiкуром, - результат договору людей мiж собою та загальної користi – взаємної безпеки. “Справедливiсть, яка походить вiд природи, – зазначав Епiкур, - є договiр про корисне з метою не шкодити один одному i не терпiти шкоди.” [7, с. 97]. Концепцiя договiрного походження справедливостi, держави i законiв за своїм соцiально-полiтичним змiстом об’єктивно можна визначити як демократичну, адже нiхто не мав нiяких привiлеїв над iншими. Але Епiкур не був прихильником крайньої демократiї, а бiльше схилявся до помiркованої, де панування законiв ототожнюється з максимально можливою мiрою свободи та автономiї iндивiда [3; с. 65]. Найважливiшою ознакою третього етапу стало започаткування науки полiтичної iсторiї, що було пов’язано з iменем Полiбiя (210-123рр. до н. е.) i з його знаменитою працею “Всезагальна iсторiя в сорока книгах”. Історiя людства, на думку Полiбiя, – це не слiпий кругообiг, а закономiрний, необхiдний процес руху до нового – всезагального свiтового закону та розуму. Історiя ж державностi – це такий самий природний процес у рамках циклу: царство – тиранiя – аристократiя – олiгархiя – демократiя – охлократiя. Полiбiй детально аналiзує кожну з цих форм державного правлiння та шляхи їх перетворення з однiєї в iншу, але iдеальною формою держави, на думку Полiбiя, є змiшане правлiння царя, старiйшин i народу, тобто сплетiння рис царства, аристократiї та демократiї. У цiй iдеї криється оригiнальна концепцiя стримань i противаг: царство, аристократiя та демократiя не лише пiдтримують, а й заважають одна однiй, весь час натикаються на протидiю двох iнших влад, а у пiдсумку держава зберiгає стабiльнiсть. Ось чому є всi пiдстави вважати Полiбiя батьком не тiльки полiтичної iсторiї, а й майбутньої теорiї подiлу влади [27; с. 95]. Мислителi Стародавньої Грецiї внесли суттєвий вклад у розвиток полiтичних поглядiв i теоретичну розробку проблем держави. Всесвiтньо iсторичне значення духового розвитку Стародавньої Грецiї, складовою частиною якого є полiтичнi вчення, зумовлене тим, що старогрецькi мислителi були першовiдкривачами в численних галузях людського пiзнання. Вони заклали формування вiдправних iдей та концепцiй у рiзноманiтних сферах теорiї та практики. В аспектi сьогоднiшньої полiтологiї особливо важливо зародковi форми емпiрико-наукового дослiдження полiтики i держави (Арiстотель) та полiтико-iсторичне вивчення форми держави, концепцiя змiшаної держави (Полiбiй). РОЗДІЛ ІІ ПЛАТОН (427 – 347 р. до н. е.) - грецький фiлософ. Народився в Афiнах. Справжнє iм'я Платона було Аристокл. Ім’я ж Платон (Широкоплечий) було йому дано в молодостi за могутню статуру. Походив вiн зi знатного роду й одержав чудову освiту. Можливо, слухав лекцiї гераклiтика Кратила, знав популярнi в Афiнах твори Анаксагора, був слухачем Протагора й iнших софiстiв. У 407 р. став учнем Сократа i це дуже вплинуло на становлення поглядiв Платона. У 399 р. Сократ, засуджений на смерть, закiнчив життя в афiнськiй в'язницi. Платон, що був присутнiм на процесi, не був iз Сократом у його останнi хвилини. Можливо, побоюючись за власне життя, вiн залишив Афiни i з декiлькома друзями виїхав у Мегару. Звiдти вiн поїхав в Єгипет i Кирену, а потiм у Пiвденну Італiю. У 388 р. Платон залишив Італiю i виїхав на Сицилiю, у Сiракузи, де правив Дiонiсiй I Старший. Прихильником його фiлософiї став родич Дiонiсiя, молодий Дiон, але Платон посварився з тираном, i той вислав його зi своєї держави. Можливо, спiлкування з Дiоном надихнуло його пiсля повернення до Афiн заснувати в садах Академа першу фiлософську школу, знамениту Академiю, де вiн викладав до самої смертi. спосiб втiлить у життя свою мрiю про фiлософа на тронi i про державу, якою керує мудрий i справедливий цар. Але ця мiсiя не вдалася. Дiонiсiй Молодший спочатку гостинно прийняв фiлософа i зацiкавився його вченнями, але зрештою, як i його попередник, змусив Платона залишити Сицилiю i — бiльш того — присудив до вигнання Дiона, пiдозрюючи його в змовi. У 361 р. Платон вирiшив третiй й останнiйраз вiдвiдати Сицилiю. Про це його попросив Дiон, до цього ж схиляли пiфагорiйцi, але вiн дарма намагався впливати на Дiонiсiя й одержати дозвiл на повернення Дiона. Тиран не тiльки вiдмовив йому в проханнях, але i конфiскував майно Дiона. Примусово залишений у Сiракузах, Платон тiльки за сприяння Архiта змiг залишити державу. Вiн повернувся в Афiни i там керував Академiєю до самої смертi, яка прийшла в 347 р. [13; с. 367-368]. До нас дiйшли, очевидно, усi твори Платона. Вони нараховують 36 творiв, подiлених на 9 тетралогiй, що наочно демонструють розвиток фiлософiї Платона. Серед них є також неавтентичнi дiалоги. Авторство i хронологiя творiв Платона довго i ретельно дослiджувалися, починаючи ще з епохи еллiнiзму. У наступному пiдроздiлi ми безпосередньо звернемося до праць Платона та проаналiзуємо його погляди на державу i суспiльство. Вчення Платона про суспiльство i державу. Питання про тисячолiтню значимiсть Платона виникає у кожного, хто ознайомивсяз його свiтоглядом i з художнiм стилем його здобуткiв. Платон – перший в Європi послiдовний представник об'єктивного iдеалiзму, засновник цiєї фiлософiї. Об'єктивний iдеалiзм Платона є вчення про самостiйне iснування iдей як загальних i родових понять. Платон був першим фiлософом в Європi, що заклав основи об'єктивного iдеалiзму. . Свiт, за Платоном, двоїстий та складається з iдей (єйдосiв) i речей(прагм). Ідеї являють собою не розумовi конструкцiї, а надреальнiсть, або зразки речей, їхнi вiдверненi сутностi. В той час як єйдоси є iстинними, речi в силу своєї матерiальностi – не iстиннi, оскiльки, як вказував Платон, сама їхня матерiальнiсть сповiщає їхню сутнiсть. Вiдштовхуючись вiд своїх фiлософських поглядiв, Платон i розробив своє вчення про суспiльство i державу. цiле, живе i дихає, весь наповнений нескiнченними фiзичними силами, але вiн керується законами, що знаходяться поза ним, за його межами. Це загальнi закономiрностi, за якими живе i розвивається весьКосмос. Вони складають особливий надкосмiчний свiт i називаються в Платона Свiтом Ідей. Побачити їх можна не фiзичним зором, а розумовим, думкою[ 7; с. 243]. Ідеї, що керують Всесвiтом, первиннi. Вони визначають життя матерiального свiту. Свiт iдей знаходиться поза часом, вiн не живе, а перебуває, спочиває у вiчностi. І найвища iдея iдей - це абстрактне благо, тотожне абсолютнiй красi. Отже, основними фiлософськими принципами платонiзму є: 1. Ідея речi є змiст речi. 2. Ідея речi є така цiлiснiсть усiх окремихчастин i проявiв речi, що вже не подiляється наокремi частини даної речi i представляє собою впорiвняннi з ними вже нову якiсть. Що ж до полiтичних поглядiв Платона, то варто спочатку зупинитися на формах держави, якi видiляв мислитель. Платон розглядав чотири типи неправильно державного устрою, серед них: тимократiя, олiгархiя, демократiя, тиранiя. Всi цi чотири форми держави є в тiй чи iншiй мiрi – погiршення та перекручення форми iдеального правлiння [2; с. 104]. до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичнiй формi зберiгається риси честолюбного правлiння: правителi шануються, воїни – вiльнi, вони утримуються вiд будь-яких землеробських робiт, ремесел та iнших видiв наживи. В державi з таким полiтичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для вiйни. Тут будуть в пошанi вiйськовi хитрощi та маневри: держава буде завжди у станi вiйни. Людина, що мешкає в такiй державi – жорстока, хоча i освiчена та прислухається до iнших, сама не володiє словом. По вiдношенню до рабiв – дуже жорстка, хоча i не зневажає їх; чемна з вiльними людьми; з владою – слухняна. На думку цiєї людини – головним для правителя – не вмiти говорити, а добре воювати. не рахуючись з ними. Закiнчується все це тим, що замiсть прагнення висунутися й мати почестi, розвивається схильнiсть до корисливостi i наживи, i одержують схвалення багатiї - ними захоплюються, їх призначають на державнi посади. З’являється заздрiсть та злiсть бiдних людей проти багатих. Майнова протилежнiсть, заздрiсть та злiсть призводять до повстання бiдних проти багатих. Якщо результатом таких повстань є знищення вищого прошарку – багатих, то форма правлiння змiнюється, i приходить демократiя. Тобто, люди намагаються якомога справедливiше розподiлити функцiї керування державою мiж собою [12; с. 45]. В державi з’являється повна свобода, вiдкритiсть та можливiсть робити те, що хочеш. В демократичнiй державi немає потреби брати участь в управлiннi, навiть якщо ти до цього здатний; не обов’язково пiдкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли iншi воюють; не пiдтримувати мир, якщо ти проти цього. І знов ж таки, якщо будь-який закон забороняє керувати або судити, все одно можна робити те, що хочеш. з трутнiв виголошують промови i дiють, а iншi всiдаються ближче до помосту, дзижчать, i не допускають, щоб хто-небудь говорив iнакше. Іншу частину складають багатiї. Третiй розряд складає народ – тi, що трудиться своїми руками; їх найбiльше, i при демократичному ладi вони – найвпливовiшi, особливо коли зберуться разом. Коли з'являється тиран, вiн виростає саме з народного кореня, тобто як ставленик народу. Перехiд вiд демократiї до тиранiї вiдбувається тодi, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навiть з законами, щоб “нi в кого i нi в чому не було влади над iншими”. Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, i виростає тиранiя: вiд необмеженої свободи виникає найбiльше рабство. Ненаситне прагнення одного та нехтування iншого перетворює демократичний лад у тиранiю. Правитель же у першi днi свого правлiння “посмiхається й обiймає усiх, з ким зустрiчається, не називає себе тираном, обiцяє багато чого в приватному i загальному, звiльняє вiд боргiв, народу роздає землi i прикидається милостивим i лагiдним до всiх.” Тирану необхiдно безупинно вести вiйну. Це робиться для того, щоб простий люд почував сильну потребу у вождi. Постiйна вiйна, як вiдомо, породжує ненависть i, якщо тиран захоче утримати владу, вiн змушений буде поволi знищувати своїх обвинувачiв, “поки не залишиться в нього нi друзiв, нi ворогiв, вiд яких можна було б очiкувати якоїсь користi.” [23; с. 69-70] Переходячи безпосередньо до розкриття питання про “iдеальну державу”, то почати варто з того, хто стоїть на чолi цiєї держави. Отож, iдеальною державою керують деякi, як i в олiгархiї. Але i деякi повиннi: 1) мати природнi здiбностi; 2) повиннi готуватися до керування протягом рокiв. Основним принципом iснування iдеальної держави є Справедливiсть. немiцнiстю, хаотичнiстю, вiдсутнiстю жорсткого порядку i, як наслiдок, пануванням несправедливостi. Дiйсно, можливi три форми державного устрою: а) монархiя – правлiння одного («моно» – один, «архє» – початок); б) аристократiя – правлiння деяких; в) демократiя – правлiння бiльшостi, чи народу. Однак цi три «правильнi» форми мають тенденцiю, що часто здiйснюється на практицi, перетворюватися у свої зiпсованi двiйники: монархiя – у тиранiю, аристократiя – в олiгархiю, демократiя – у демагогiю. Перекручення мають мiсце в силу того, що правителi схильнi частiше пiклуватися про себе i про свої корисливi iнтереси, а не про iнтереси громадян. Фактором перекручення виступає також надмiрна воля, що неминуче веде за собою демагогiю. Однак якщо держава зумiє зберегти моральне здоров'я громадян, то найкращою формою виявиться перша – монархiя. Якщо моральнiсть втрачена, отже, процвiтає корупцiя, то найкращою стає третя – демократiя. Вона щонайменше гарантує мiнiмум волi як розраду i надiю на майбутнє. Нарештi, у загальному випадку кращою є аристократiя – найбiльшою мiрою вiдповiдна iдеальнiй державi, оскiльки вона може стати правлiнням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту iдеальної держави. Кращими правителями будуть тi, хто вмiє розумно вiдрiкатися вiд своїх пристрастей, хто прагне до iстини i справедливостi, любить свою державу, тобто фiлософи i зайнятi вони були на домашнiй i допомiжнiй роботах), незалежно вiд стану, який вони займають, повиннi однаково пiдкорятися закону. Саме так повинно бути в нормальному випадку, а виходить, i в iдеальнiй державi. Бiльш того, iдеальна держава i є там, де закон непорушний i керує. Але як забезпечити дотримання законного порядку в життi? Вiн безперестану порушується не тiльки громадянами, але i правителями. Крiм того, закони то приймаються, то скасовуються чи змiнюються, оскiльки самi законодавцi постiйно змiнюють свої переконання i погляди. Отже, у самiй законодавчiй сферi панують хаос i свавiлля. Виходить, необхiдно розробити спецiальну систему засобiв, що забезпечують мiцнiсть i стiйкiсть закону, його обов'язковiсть для всiх. Ця система засобiвпокаже також мiцнiсть держави. Але якщо це так, то вона не може бути довiльно встановлена ким-небудь, а повинна бути виведена iз сутностi держави, тобто з її iдеї. Виходячи з властивостей держави як такої, варто логiчно вивести її приватнi характеристики, визначити їїустрiй, i в остаточному пiдсумку, вирiшити питання про роль iндивiдiв у ньому. Таким чином, логiка Платона йде в послiдовностi умовиводiв вiд держави до iндивiда, а не навпаки – вiд iндивiда до держави. Це свiдомо визначає тотальне пiдпорядкування iндивiда державi. До такого пiдпорядкування Платон i приходить, фактично позбавляючи громадян державного права на приватне життя. Життя iндивiда тут без останку пiдкоряється державному цiлому.Індивiдуальна свобода визнається тiльки в тiй мiрi, у якiй вона необхiдна державi [18; с. 45-47]. Будучи супротивником тиранiї, Платон не може, звичайно, йти, шляхом теоретичного захисту прямого насильства та примусу. Тому порядок в державi виводиться ним з “природного порядку речей”, тобто з власної метафiзики. Цей же порядок i є порядок душi. Вiдповiдно, в iдеальнiй державi враховуються природнi схильностi людей, а примус покликаний лише для того, щоб лише сприяти бiльш повнiй реалiзацiї цих схильностей. Однi – схильнi фiлософувати, в iнших – переважає дух боротьби, третi – надають перевагу виробничiй працi – такi передумови трьох класiв суспiльства. Але одночасно цi три функцiї держави: пiзнання iстини та написання правильних законiв (фiлософи); забезпечення виконання законiв (воїни або полiцiя, що у Платона приблизно одне й те саме); виробництво необхiдних продуктiв (ремiсники та хлiбороби). Одночасно це втiлення трьох фундаментальних факторiв буття – план iдеального буття. Проте, трьохкласова структура повинна бути жорсткою, оскiльки її руйнування поведе за собою зруйнування всiєї системи. Небезпека руйнацiї з’являється через те, що люди часто не розумiють власного блага, тому той, хто за природою – ремiсник, прагне стати правителем, воїн хоче звiльнитися вiд своїх обов’язкiв та займатися бiльш спокiйною дiяльнiстю, наприклад – ремеслом i т. д. лише тi, хто любить мудрiсть, здатнi самостiйно визначити своє покликання та без зовнiшнього примусу та впливу реалiзувати його. Тому вони можуть створювати iдеальнудержаву та бути її правителями. Вони повиннi розробляти суворi правила для себе та для iнших класiв. «Якщо для людей, видатних у фiлософiї, – пише Платон, – виникла <…> необхiднiсть взяти на себе турботу про державу... ми готовiвпевнено вiдстоюватипогляд, що в такому випадкубуде втiлений описаний нами державний лад. Втiлення такого порядку цiлком можливе, про неможливе ми не говоримо. А що це важко, ми визнаємо» [17; Т. 2, с. 263-264]. Щоб здiйснити проект, фiлософи повиннi утворити аскетичне братерство, пiдкорити усе своє життя науцi, розробцi законiв i вихованню молодi. Самi вони не можуть бути занадто молодi, а, навпаки, похилого вiку. Вченi–мудрецiуособлюють собою мудрiсть усього мiста-держави. Тiльки фiлософи повиннi бути правителями i тiльки за їх правлiння держава не буде знати зла. “Поки в мiстах – говорить Платон, – не будуть царювати фiлософи, або фiлософувати нинiшнi царi i володарi, поки державна сила i фiлософiя не зiллються в одне... доти нi для держав, нi, навiть, думаю, для людського роду немає кiнця злу”. Вони (фiлософи) встановлюють для всього суспiльства норми справедливостi. Така загальна схема. Однак Платон не вiрить в силу тiльки лише морального впливу з боку кращих. Тому саме солдати-полiцейськi повиннi здiйснювати волю мудрецiв-старцiв. Їхнє виховання i спосiб життя, отже, повиннi бути цiлком пiдлеглi покладеної на них мiсiї. Вони, за Платоном, живуть винятково в казармах, їм заборонено мати родину i власнiсть. З дитинства вони виховуються в особливих пансiонах, займаючись гiмнастикою, вiйськовою справою i виховуючи в собi моральнi якостi. Усi дiти, незалежно вiд їхнього соцiального походження, в обов'язковому порядку вiдбираються у батькiв i направляються в державнi виховнi установи. При цьому батьки не будуть знати своїх дiтей, а дiти не повиннi знати, хто їх батьки. Як тiльки жiнки народять дiтей, їх вiдюирають у матерiв i вiддають на розсуд правителiв, найкращих з немовлят – до годувальниць, а гiрших, дефектних – прирiкають на загибель у схованому мiсцi. Пiсля деякого часу молодi матерi допускаються до годiвлi дитини, але в цей час вони вже не знають, якi дiти народженi ними. Усi стражi – чоловiки вважаються батьками своїх дiтей, а усi жiнки – загальними дружинами всiх стражiв. Державна функцiя стану ремiсникiв i хлiборобiв – годувати i забезпечувати правителiв-мудрецiв i воїнiв-полiцейських. У виконаннi цiєї задачi Платон бачить весь змiст їхнього iснування. Їхнє особисте життя бiльш вiльне, нiж життя вiйськового стану i правителiв, однак воно теж пiдпорядковане жорсткому регламенту, оскiльки за ним пильно спостерiгають стражi-воїни: допускається примус до працi, насильство над п'яницями i ледарями, приймаються мiри щодо того, щоб нiхто не ставав нi занадто бiдним, нi занадто багатим [15; с. 347]. Нарештi, в iдеальнiй державi не потрiбнi нi мистецтво, нi вiльна наука. Вони лише вiдволiкають вiд iстини i сприяють моральному розкладанню. Забороняються i виганяються також усi релiгiї i мiфологiї, за винятком єдиної й обов'язкової для всiх, заснованої на платонiвськомувченнi про iдеї. Вона ж є i єдиною наукою i фiлософiєю. Цiкаво i те, що Платон виявляє виразне розумiння недостатностi як полiцейських заходiв, так i заходiв морального впливу: передбачається застосування методiв манiпуляцiї суспiльною думкою. Вони включають обман, дезiнформацiю, вiдволiкання уваги на другоряднi теми, обробку свiдомостi населення, що випереджає проведення державних заходiв, органiзацiю псевдосенсацiй, приховання авторства законiв, кампанiй проти псевдоворогiв держави i народу як засiб придушення iнакомислення i т. д. Ідеальна держава Платона володiє чотирма властива невеликому колу осiб, хоча в порiвняннi з мудрими цих осiб бiльше; на вiдмiну вiд мудростi i вiд мужностi, третя чеснота – “стримуюча сила”, є якiсть не особливого чи окремого стану, а чеснота, що належить усiм членам найкращої держави. Там, де вона iснує, усi члени суспiльства видзначають державнi закони i iснуючий уряд, що стримує злi намiри. Четверта чеснота – “справедливiсть” – завдяки справедливостi кожен стан у державi i всяка окрема людина, обдарована цiєю чеснотою, отримує в суспiльствi своє призначення [13; с. 453]. про державу – проблема благородного i забезпеченого життя всього суспiльства в цiлому пiдходить i для тодiшньої Грецiї i для нашої сьогоднiшньої держави. Отже, Платон чiтко продумав i письмово зафiксував два своїх грандiозних проекти: iдеальний державний устрiй i законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здiйснення» («Закони»). Створена ним фiлософська школа, яку вiн протиставив софiстичним i риторичним школам, єдина, що проiснувала до кiнця античностi. Платонiки ж продовжували безупинно вчити аж до 10 столiття в Каррах. Тим самим платонiзм зберiг реальнi досягнення античної фiлософiї для захiдного середньовiччя i Вiзантiї, забезпечивши єднiсть усiєї європейської думки. РОЗДІЛ ІІІ Життєвий шлях Арiстотеля Стародавнiй Грецiї посiдати досить вагоме мiсце в суспiльствi. Крiм того, Нiкомаха знала майже вся Македонiя. Вiн, будучи лiкарем, служив при дворi у македонського царя Амiнти ІІІ. Тому дитинство Арiстотель провiв при царському дворi, товаришуючи з сином Амiнти Фiлiпом – майбутнiм македонським царем Фiлiпом ІІ. У 369 роцi Арiстотель залишився без батькiв. На той час вiн вже отримав якiсь знання з медицини, адже вiн був помiчником свого батька. Однак, вiн не став професiйним лiкарем. Але медицина залишилася для нього на все життя настiльки рiдною i зрозумiлою галуззю, що згодом у своїх найважчих фiлософських трактатах вiн дає пояснення на прикладах з медичної практики. Опiкун Арiстотеля Проксен дозволив йому покинути рiдне мiсто i отримати освiту в Афiнах. Вже у 367 р. Арiстотель прибув до Афiн i вступив до Академiї Платона. З цiєю Академiєю Арiстотель пов’язав наступнi 20 рокiв свого життя – спочатку як учень, а потiм – як вчитель [6; с. 145]. Арiстотель був спершу принциповим платонiком, а згодом вiдiйшов вiд строгого платонiзму. Першi твори Арiстотеля в стiнах Платонiвської Академiївiдрiзняються схильнiстю його до риторики, який вiн згодом придiлив дуже багато уваги. У 364 року до н. е. Арiстотель зустрiчається з Платоном, пiслячого вони спiлкувалися до самої смертi Платона, тобто в плинi 17 рокiв. Платон дуже високо цiнував Арiстотеля. Невдовзi, у 335 р., становище Арiстотеля в Афiнах дещо змiнилося у зв’язку з приходом до влади промакедонської партiї. Не маючи нi полiтичних, нi громадянських прав, Арiстотель, вирiшує покинути Афiни. Арiстотель вирушив у мандри. Притулок вiн знайшов в малоазiйському мiстi Асосi. Тут вiн провiв три роки (348-345). Саме тут остаточно визначився його свiтогляд. Тут же вiн одружився, i незабаром в нього народилася донька. Протягом наступних троьох рокiв Арiстотель живе на островi Лесбос, у мiстi Мiтiленi, що розташоване недалеко вiд Асосу. У 343 роцi Арiстотель повертається до царського двору, куди його запросив сам цар Фiлiп ІІ з метою доручити йому виховання свого тринадцятирiчного сина Олександра. Коли ж у 16 рокiв виховання закiнчилося, i Олексанр Македонський став спiвправителем свого батька, Арiстотель повертається на батькiвщину – у Стагiру. Тут вiн теж не затримався на довго – вiн провiв тут три роки (339–336). В цей же перiод вiдбувається битва пiд Херонеєю (Беотiя), в якiй грецьке вiйсько зазнало поразку вiд Фiлiпа ІІ, внаслiдок чого грецькi мiста тратили самостiйнiсть. Повернувшись до Афiн у 335 роцi, Арiстотель засновує свою власну фiлософську школу – Лiкей (лiцей), та керував нею майже до кiнця життя. Школу Арiстотеля часто називали «перипатетичною», бо навчання вiдбувалося пiд час прогулянок пiд накритою галереєю (peripatos). У Лiкеї Арiстотель викладав майже дванадцять рокiв. Цей перiод збiгається з перiодом походiв Олександра Македонського по Азiї. Арiстотель намагався пояснити молодому завойовнику рiзницю мiж греками та “негреками”. Але стосунки мiж Аристотелем та Олександром в цей час трохи погiршилися. Сталося це через Калiсфена – племiнника Арiстотеля, який був також iсторiографом Олександра. Вiн вiдмовився писати пошану молодому монарховi як напiвбоговi [11; с. 201-202]. У 323 роцi у Вавiлонi померає Олександр Македонський. І це викликало антимакедонське повстання в Афiнах, тому прихильники промакедонської партiї почали зазнавати гонiнь. Ця ж доля спiткала й Арiстотеля. Не чекаючи суду, Арiстотель їде з Лiкеї до Халкiди (що на островi Евбея), передавши керування своєї школи Теофрастовi. Але вже через два мiсяцi Арiстотель померає вiд шлункової хвороби (322 рiк). Арiстотель був надзвичайно плiдним автором, але багато його творiв - загубилися. Полiтико-правова тематика детально освiтлюється в таких працях, як “Полiтика”, “Афiнська полiтика” та “Етика”. Взагалi, твори Арiстотеля подiляються на: дiалоги, колективнi роботи його школи, трактати. Доля всiх трьох груп була рiзною. Саме дiалоги та iншi раннi твори – пропали. Правда, залишилися деякi уривки цих праць, завдяки яким ми можемо дiзнатися про змiст цих праць. Всi колективнi працi теж загубилися (крiм “Афiнської полiтiї”). А от третя група зберiглася майже вся, правда дещо у спотвореному виглядi. Полiтико-правовi погляди на державу в “Полiтицi” Арiстотеля . Однiєю з характерних рис наукової дiяльностi Арiстотеля є її багатограннiсть. Своїми працями Арiстотель збагатив майже всi iснуючi в його часи галузi науки. Держава i суспiльство не лишилися поза увагою. Головне мiсце серед його здобуткiв, присвячених вивченню держави i суспiльства, звичайно, займає "Полiтика". Центральною проблемою “Полiтики” в Арiстотеля є питання про походження держави. Перший роздiл роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І вiдразу вiдповiдає: “держава – це спiлкування, яке органiзовується для будь-якого блага.”[11, с. 343] У своїй працi Арiстотель розробляє теорiю iдеальної держави, iдеального полiсу, а також походження цiєї iдеальної держави. Арiстотель вiдкидає релiгiйне походження держави. Вiн пише, що людина – це iстота полiтична, i що держава базується на природному потязi людей до спiлкування та спiльного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспiльствi. Отже, перша форма суспiльного життя – родина рабовласницького суспiльства. Другий етап утворення держави – селище, громада, що складаються з декiлькох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її iнтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з’являються й iншi, бiльш вагомi потреби. І третiй етап утворення держав – виникнення її з декiлькох селищ, чи громад. Оскiльки держава за Арiстотелем, є розвинуте “спiлкування” селищ, а селище – розвинута родина, що роздрiбнилася, форми органiзацiї родини були перенесенi ним i на державу [14; с. 32-33]. "Полiтицi". Цiлком виправданими були би пошуки ниток, що зв'язують iдеальний полiс Арiстотеля з грецькими полiсами IV ст. до н. е., зовнiшнiми i внутрiшнiми умовами їхнього iснування. Зрозумiло, цим не вичерпується зв'язок змiсту трактату Арiстотеля з епохою, у якiй вiн жив. Мiркування про полiс, iдеальний полiс, займає в "Полiтицi" багато мiсця (сьома i восьма книги; до цього варто додати аналiз його попередникiв i сучасникiв у другiй книзi). Тут ми знаходимо обґрунтування думки про те, що полiс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, узгодженим з всiма чеснотами; тут поняття полiсу пiддається розчленуванню на його найпростiшi елементи. Посилаючись на природу, що несправедливо розподiлила мiж людьми розумовi здiбностi, Арiстотель захищає одну з пiдвалин античного суспiльства – рабство. Вiн також виступає захисником iншої пiдвалини античного суспiльства – приватної власностi, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власностi властива людинi за природою. Розгляд рiзних теорiй державних устроїв Арiстотель починає з аналiзу проекту Платона. Вiн особливо пiдкреслює труднощi здiйснення цього проекту на практицi. Арiстотель критикує теоретичну позицiю Платона – його прагнення ввести в державi повну єднiсть, не зважаючи на реально iснуючу множиннiсть. У "Законах" Платона Арiстотель знаходить довiльнi твердження, а в деяких випадках непродуманi положення, що загрожують при введеннi їх у життя тими чи iншими труднощами i небажаними результатами. Визнаючи кориснiсть майнової рiвностi у взаємних вiдносинах мiж громадянами, Арiстотель вiдмовляється бачити в нiй панацею вiд усiх суспiльних зол. Розбираючи проект Гiпподома Мiлетського, вiн виявляє протирiччя в самих його основах: хлiбороби, що не мають права носити зброю (як i ремiсники), у Гiпподома беруть участь в керуваннi державою поряд з воїнами; тим часом, затверджує Арiстотель, дiйснiсть показує, що тi, хто не має права носити зброю, нiяк не можуть займати в державi однакове положення з тими, хто володiє цим правом [19; с. 124]. У такий спосiб Арiстотель приходить до висновку, що запропонованi до нього проекти, якщо вони будуть реалiзованi, не забезпечать найкращого життя громадянам держави. Свiй висновок Арiстотель формулює так: "iснує кiлька рiзновидiв громадянина.... громадянином переважно є той, хто володiє сукупнiстю громадянських прав".[29, с. 83]Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Арiстотеля, спонукає його вiдразу ж перейти до питання про спiввiдношення чесноти справжнього громадянина з чеснотами просто гарної людини. Висновок Арiстотеля такий: цi чесноти тотожнi в однiй державi i рiзнi в iншiй. І тут, таким чином, з’являється загальна порада фiлософа: вирiшувати теоретичнi питання звертаючись до складностi i рiзноманiття дiйсностi, а саме, полiтичної реальностi [29; с. 85]. Досить виразно видна практична спрямованiсть соцiально-полiтичного вчення Арiстотеля в тих його здобутках, де представлено класифiкацiю видiв державного устрою; три з яких розглядаються ним як “правильнi”, три - як “неправильнi”, тобто як перекручення перших трьох. Правильнi види державного устрою, за Арiстотелем, - царська влада, аристократiя, полiтiя; неправильнi – тиранiя, олiгархiя, демократiя. Царська влада – правлiння одного, що править в i’мя загального блага; тиранiя – правлiння одного, що керується власною вигодою. Аристократiя – правлiння деяких, кращих, що здiйснюється в iнтересах усiх громадян; олiгархiя – правлiння деяких заможних громадян, що думають тiльки про власну вигоду. Полiтiя – правлiння бiльшостi, що обирається на пiдставi визначеного цензу i, що пiклується про загальне благо; демократiя – правлiння бiльшостi, незаможних, в iнтересах винятково цiєї бiльшостi. У вiдповiдностi зi своїми етичними поглядами Арiстотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних – вiдсутнiсть чеснот. Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Арiстотеля полiтичним термiном криється цiлком конкретний змiст. Фiлософ намагається зробити свою схему гнучкою, яка була б здатна охопити все рiзноманiття дiйсностi. Наводячи в приклад сучаснi йому держави й звертаючись до iсторiї, вiн, по-перше, констатує iснування рiзних рiзновидiв всерединi окремих видiв державного устрою, по-друге, вiдзначає, що полiтичний лад деяких держав поєднує в собi ознаки рiзних державних устроїв i, що iснують промiжнi форми мiж царською i тиранiчною владою – аристократiя з ухилом в олiгархiю, полiтiя, близька до демократiї та iн. [14; с. 34-35]. Велику увагу Арiстотель придiляє питанню про державнi перевороти. Його мiркування про причини i передумови переворотiв у державах з рiзним устроєм багато iлюструються прикладами їх давнього i зовсiм недавнього минулого. Тiєю ж особливiстю вiдрiзняється виклад його поглядiв на методи запобiгання переворотiв i збереження тих чи iнших видiв державних устроїв. Пiдводячи пiдсумки нашого мiркування про "середнiй" лад в мiркуваннi Арiстотеля, можна зробити висновок: полiтiя, "середнiй" державний устрiй, опорою якого повиннi служити громадяни середнього статку, представляла для Арiстотеля не тiльки теоретичний iнтерес. Покладаючи надiї на македонського царя, Арiстотель вважав, що має пiдстави дивитися на свiй умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полiсiв. послiдовники, теорiї яких опрацьованi у другiй книзi “Полiтики”. Як бачимо, зi слiв Арiстотеля, а також з добре нам вже вiдомого Платона, творцi цих проектiв не досить пiклувалися про практичне втiлення своїх пропозицiй в життя. Передумовами створення iдеального, найкращого, зразкового полiсу, за Арiстотелем є певна кiлькiсть населення, певнi розмiри територiї, зручне розташування вiдносно моря. З числа повноправних громадян виключалися ремiсники та торгiвцi, так як стиль життя i тих, i iнших, стверджує Арiстотель, не сприяє розвитку чеснот, а щасливим життя може бути лише життя у вiдповiдностi до чеснот. Органiзацiя землеволодiння повинна забезпечити громадян їжею та в той же час – можливiстю дружньо надавати свою власнiсть на використання iншим громадянам. Всьому громадянському населенню варто брати участь в усiх сессiтiях, тобто у суспiльних трапезах [8; с. 114-115]. – майбутнiх громадян. Погляди Арiстотеля стосовно цього питання тiсно пов’язанi з його iдеалами суспiльного устрою. Ідеальний державний устрiй, що описується в “Полiтицi”, в цiлому близький до того, який у попередньому викладеннi називається аристократичним. За Арiстотелем, громадяни в такому полiсi ведуть такий образ життя, що сприяє розвитку чеснот та, вiдповiдно, такий, що забезпечує державi щасливе життя. констатує той факт, що в бiльшiй частинi полiсiв спостерiгається або демократичний, або олiгархiчний лад. Вiдносячи i той, i iнший до “неправильних” i, в той же час, вбачаючи в полiсi вищу форму людського об’єднання, Арiстотель повинен був шукати вихiд з положення, яке склалося в той час. На його думку, грецькi полiси, що не здатнi встановити у себе та в iнших полiсах досконалу форму правлiння, могли сподiватися вийти з безвихiдного становища, в якому вони опинилися, лише завдяки допомозi ззовнi, з боку. Та ж сила (македонський цар), яка виявиться здатною встановити потрiбнi порядки в самiй Елладi, як вважав Арiстотель, допоможе грекам розселитися у колишнiх володiннях персидських царiв, засновувати там новi полiси з безумовно зразковими рисами державного устрою [16; с. 78-79]. найкращої, на його думку, полiтичної органiзацiї – грецького полiсу. Серед усiх здобуткiв Арiстотеля треба видiлити i те, що вiн почав спробу всебiчної розробки науки про полiтику. Термiн “полiтика” походить вiд грецького слова “полiс”, що означає “мiсто-держава”. Тому тi народи, що не прилучилися до життя в “мiстi-державi”, залишаються нiби поза межами грецької полiтики як науки про державу. справедливостi i загального блага. Таким чином, пiд полiтикою Арiстотель розумiв управлiння суспiльством через державу як особливий апарат, а також управлiння самою державою. Безсумнiвно, що полiтику як науку, Арiстотель вважав найбiльш практично застосованим знанням, що забезпечує досягнення “суспiльної користi”. Вiн назвав її наймогутнiшою та архiтектонiчною наукою, що визначає всi iншi науки, за допомогою яких “будуються” держави. У залежностi вiд неї (науки) визначаються стратегiя i економiка. Її цiль охоплює мету всiх iнших наук. РОЗДІЛ IV Порiвняльна характеристика iдеальної держави Арiстотеля. Отже, порiвнюючи погляди двох видатних фiлософiв, можна стверджувати, що система поглядiв, викладених в Арiстотеля бiльш розгорнута та доведена до кiнця, нiж у Платона. В працях Арiстотеля (на вiдмiну вiд Платона) погляди на державу не закiнчуються на побудовi якогось найкращого державного ладу, вiн розглядає основнi принципи функцiонування держави, описуючи при цьому декiлька типiв як позитивних, так i негативних, на його погляд полiтичних систем. усуспiльнити усю власнiсть, скасувати iнститут родини i т. д., не можна змусити правителя вiддати свого сина в землероби, якщо вiн не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровiльно розступитися i звести на трон безрiдного орача тiльки тому, що вiн за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливостi[11; с. 346]. Арiстотель пiшов шляхом критики Платона та його праць. Це, звичайно, легше. Вiн умiло довiв неспроможнiсть платонiвської держави: “Корiнну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильностi його основної передумови. Варто вимагати вiдносної, а не абсолютної єдностi як родини, так i держави: держава при постiйному пiдсиленнi єдностi перестає бути державою. Адже за своєю природою держава є сукупнiстю елементiв, що її складають. Якщо ж вона прагне до єдностi, то в такому випадку з держави утвориться родина, а з родини – окрема людина!” [13, с. 432]. Арiстотель критикує Платона за те, що останнiй стверджував, що “у зразково органiзованiй державi дружини повиннi бути спiльними, дiти – теж, та й усе їхнє виховання повинне бути спiльним.” З критикою Арiстотеля не можна не погодитись. Якщо ми простежимо розвиток цiєї “iдеально органiзованої держави”, то можна буде побачити, що дiти, якi не знають своїх батькiв, i їх розпуснi батьки стануть не ближче, але навпаки далi один вiд одного. Позбавленi батькiвського виховання дiти не будуть вихованi в шануваннi старших, а дорослi, що позбавленi родини, будуть виявляти безсоромнiсть. Усi будуть жити за принципом: “Я – людина – мiрило всiх речей”, – за принципом морального релятивiзму софiстiв, проти яких так боровся сам Платон. Ми також погоджуємося з Арiстотелем, що виступав проти пропозицiї Платона усуспiльнити всю власнiсть. “До того, що складає предмет володiння дуже великого числа людей, додається менша турбота. Люди пiклуються бiльше про те, що належить особисто їм; менше пiклуються вони про те, що є спiльним. Крiм усього iншого, люди виявляють недбалiсть по вiдношенню до iнших.” Знов ж таки Платон домiгся того, чого зовсiм не хотiв. “Держава” Платона, яка побудована на протирiччях, являє собою зразок утопiчного проекту [18; с. 47]. мiг би бути втiлений на практицi, а тому, що вiн бiльш обережний нiж Платон. Якщо Платон описував всi сторони життя у своїй iдеальнiй державi дуже детально, то Арiстотель обмежується лише загальними зауваженнями типу: “як було б добре, якби було так.” У його трактатi безлiч сполучень “повинно бути”, “повиннi бути” тощо. Проте нiде немає вказiвки, як зробити так, щоб все це здiйснилося в життi. Деколи ця умогляднiсть Арiстотеля доходить до абсурду. Територiя повинна бути “важко доступна для вторгнення, але мати зручнi виходи”; громадяни за природою “повиннi бути розумними та мужнiми” i т. д. тодi виникає запитання: що робити правителю, якщо його держава знаходиться в легкодоступнiй територiї або, що ж робити, якщо пiдданi цiєї держави не є “сильними та мужнiми”? на це вiдповiдi так i не знаходимо. “Полiтика” Арiстотеля – це лише рецепт, що виписаний на прекраснi лiки, якi здатнi вилiкувати усi хвороби та пороки хворого суспiльства. Але найголовнiший недолiк полягає в тому, що подiбних лiкiв взагалi немає, так само, як i немає iдеальної держави. Але чому вийшло так, що нi один з цих великих та видатних фiлософiв не домiгся поставленої мети? Вiдповiдь може бути неоднозначна, але можна сказати точно, що держава, що не живе за законами справедливостi, не може примиритися iз загальнолюдськими, справедливими, чи якщо треба, божественними iстинами. У кращому випадку мiж цими iстинами буде завуальоване протистояння, у гiршому – вiдкрита боротьба, що поведе державу у прiрву, а справедливiсть – до тимчасового зникнення, тому що в громадянськiй вiйнi немає мiсця чесностi та справедливостi. або надлюдина.” А надлюдина, в розумiннi фiлософа, скорiше всього це мудрець, порiвняний з цiєю людиною. Цей мудрець самодостатнiй, i щоб не трапилося, сприймає все як належне у станi вiдмови вiд мирських благ. Образ одержує поширення й у християнствi у виглядi праведникiв та святих [14; с. 33]. Такi люди знаходяться на ступiнь вище за iнших, тому що завжди живуть за законами справедливостi, але не за встановленнями держави, що легко фабрикуються правителями. Хотiлося б, звичайно, щоб таких людей, а саме таких “надлюдей” було якомога бiльше, а якби всi стали подiбними, то зникла б i потреба в апаратi придушення – державi. Проте, - це ще одна утопiя, така ж недосяжна, як i сама iдеальна держава. ВИСНОВКИ нових фiлософських вчень, саме тому виник iнтерес розглянути та проаналiзувати творчiсть античних фiлософiв Платона та Арiстотеля. Саме це i було зроблено в данiй роботi. Свiт у працях Платона та Арiстотеля – це свiт краху системи грецьких мiст-полiсiв та виникнення iмперiї Олександра Македонського. З цiєї точки зору було дуже цiкаво, вивчаючи фiлософськi та полiтичнi погляди Платона та Арiстотеля, зрозумiти свiтогляд цих фiлософiв не в закiнченому виглядi, а прослiдкувати їх розвиток, побачити як подiї суспiльного життя в епоху Платона та Арiстотеля знаходили своє вiдображення у становленнi їхнiх фiлософських та полiтичних систем. Тим бiльше, що властивий цим двом мислителям, особливо Платону, антидогматизм та особливий стиль у викладеннi поглядiв дозволяє не тiльки ознайомитись з кiнцевими результатами їх творчих пошукiв, але й прослiдкувати за ходом їх думок та суджень[7; с. 432]. Розквiт фiлософської та полiтичної думки Платона та Арiстотеля завжди поєднувався в них з досить активною полiтичною дiяльнiстю. Як справжнi греки, вони нескiнченно вiдданi своїм патрiотичним iнтересам та всiма силами хотiли зберегти Грецiю саме класичного перiоду. Але вже тут вони стикнулися з досить суворою долею грецького класичного полiсу, який стрiмко йшов до своєї неминучої гибелi. Бажання зберегти Грецiю класичного перiоду не було лише формальним висвiтленням на паперi. Нашу увагу також привертає i те, що як Платон, так i Арiстотель, мали можливiсть практично реалiзовувати свої фiлософськi та полiтичнi системи. Платон доклав чимало зусиль в просвiтi сiракузького тирана Дiонiсiя Молодшого, Арiстотель – мав надзвичайно великий вплив на iмператора Олександра Македонського. В Арiстотеля були ще учнi, крiм Олександра, i саме з ними, своїми учнями, Арiстотель пропонував законодавчi системи для нових грецьких полiсiв та колонiй. Вже, проаналiзувавши всi погляди Арiстотеля, можна впевнено сказати, що нас може лише дивувати, як послiдовно та природно спiвпадали в Арiстотеля фiлософська теорiя та життєва практика. Вплив Арiстотеля на розвиток полiтичної думки Заходу досить значний: по сутi, саме вiн у своїй “Полiтицi” пiдготував його iдейний фундамент, роздивився полiтичну реальнiсть такою, якою вона є. Що ж стосується Платона, то вiн виявився значно ближчим до утопiчних (хоча працi Арiстотеля теж не позбавленi утопiчних рис) поглядiв, розвиваючи пiдхiд до полiтики, заснований на постулюваннi iдеалу, та iгноруючи реальнiсть. Отже, роблячи висновок, можна сказати, що проекти iдеальної держави двох мислителiв розглянутi нами, є утопiями (в Платона в бiльшiй мiрi, в Арiстотеля – в меншiй), якi представляють собою симбiоз рис вигаданих, надуманих нiби на противагу iснуючим формам держави, з рисами реальними, такими, що вiдображають реальнi iсторичнi вiдносини всерединi суспiльства, сучасного для автору того чи iншого проекту. Усi проекти виникли в результатi ретельного вивчення сучасних автору та iсторичних державних формацiй. В трактатах багато спiльного, проте кожний фiлософ абсолютно самостiйний; їх можна порiвнювати, можна шукати вiдмiнностi та схожостi, але в жодному разi не можна розглядати їх як одне цiле. Платон та Арiстотель зробили суттєвий вклад в розвиток полiтико-правових вчень, в теоретичну розробку проблем держави i права. Цим зумовлений їх помiтний вплив на наступних авторiв та їх видатне мiсце в iсторiї полiтичних та правових вчень. 4. Аристотель. Метафизика. / Пер. и примечания Кубицкого А. В. - М., 1934. 5. Аристотель. Политика. / Пер. Скворцова Н. М. Соч. в 4х т. М., 1965. 6. Аристотель и античная литература. / Под ред. Гаспарова М. Л. – М., 1975. - 231 с. 7. Асмус В. Ф. История античной философии. – М., 1965. – 453 с. 8. Бергев А. А. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966. – 230 с. 9. Богомолов А. Р. Античная философия. – С. -П., 1995. – 367 с. 10. Гуторив В. А. Политика Аристотеля // Вестник Ленинградского ун-та. Сер. 6, научн. комммунизм, философия, право. – 1986. – Вып. 3 – 111с. 11. Дынник М. А. Очерк истории философии классической Греции. – М., 1936. – 457 с. 12. Зубов В. П. Аристотель. – М., 1963. – 367 с. 13. История политических и правових учений. / Под ред. Нерсесянца В. С. – М., 2001. – 736 с. 14. Мельников А. П. Проблемы политологии в работе Аристотеля “Политика” // Вестник Белорусского ун-та. Сер. 3 История, философия, политология, экономика, право. – 1995. - №1. – 134 с. 15. Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции. – М., 1979. – 640 с. 16. Ойзерман Т. И. Главные философские направления: теоретический анализ историко-философского процесса. – М., 1986. – 280 с. 17. Платон. Государство. / Пер. Лосева А. Н. Соч. в 3т. М., 1971 18. Платон и Аристотель // Зниние – сила. – 1990. -№8. – 76 с. 19. Политика и политии Аристотеля / Доватур А. А. – М., 1965. – 389 с. 20. Полiтологiчний енциклопедичний словник. – К., 1997. – 400 с. 21. Полiтологiя. Пiдручник. / За ред. Семкiва О.І. – Л., 1994. – 592 с. 22. Свенцицкая И. С. Античная гражданская община. – М.,1986. – 151 с. 23. Справедливое государство Платона // Молодой коммунист, - 1972 - №9. – 98 с. 25. Сюзюмов М. Л. Античная древность и среднее века. – Свердловск, 1982. – 160 с. 27. Фролов Э. Д. Античное общество и государство. Проблемы социально-экономического развития. – М.,1986. – 184 с. 28. Хропанюк В. Н. Теория государства и права. – М., 1993. – 265с.