Діалектика як теорія розвитку

Дiалектика як теорiя розвитку “ДІАЛЕКТИКА ЯК ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ” План Вступ 1. Трактування фiлософами термiну "дiалектика" 2. Дiалектика як теорiя розвитку Список використаної лiтератури Вступ Софiстика вчить хибним доведенням, дiалектика ж викриває їх хибнiсть i шляхом розрiзняння iстинних доведень вчить вiдкидати хибнi. П. Абеляр Пiзнаючи навколишню дiяльнiсть, людина не тiльки здобуває знання про її сутнiсть, закони функцiонування, специфiку зв’язкiв i т. i., а й пiзнає саму себе як складову частину цього цiлого, але частину особливу, специфiчну, неповторну в своїй iндивiдуальностi. Людина видiляє себе iз свiту i протистоїть йому як чомусь iншому, без якого, проте, нiкому не обiйтись. Людина, з’ясовуючи своє "я", ставить цiлу низку запитань, i саме фiлософiя допомагає вiдповiсти на них. Часто погляди людей на певнi явища не збiгаються або навiть є протилежними. Ще на раннiх етапах iсторiї фiлософiї були сформульованi двi протилежнi позицiї. Одна стверджувала мiнливiсть i плиннiсть всього сущого, iнша - його непорушнiсть i сталiсть. Обидвi iсторiї фiлософiї проходять через усю iсторiю фiлософiї аж до наших днiв. Перга вiдома як фiлософiя, а друга - метафiзика. І дiалектика, i метафiзика характеризують фiлософiю з точки зору методу пiдходу до її пiзнання i дiяння на навколишнiй свiт, але обидвi позицiї абсолютизували навколишнiй свiт. У реферативнiй роботi дослiджено поняття "дiалектика" у рiзних його значеннях i зокрема дiалектики як теорiї розвитку, розкрито три закони дiалектики, сформульованi Гегелем. Тема достатньо вивчена у лiтературних джерелах. Цiкавими i зрозумiлими для сприйняття були працi Сепетия Д., Бiлодiда, Петровської та iнших. 1. Трактування фiлософами термiну "дiалектика" Фiлософiв завжди цiкавили не тiльки проблеми теорiї, тобто тлумачення, пояснення свiту, але й проблеми методу, тобто шляхiв, заходiв i прийомiв наукового пiзнання i перетворення свiту. Фiлософською теорiєю, методом i методологiєю наукового пiзнання i творчостi взагалi виступає дiалектика, Рiзнi погляди на трактування термiну "дiалектика" рiзними вченими, науковцями можна побачити у додатку 1. Це свiдчить про неоднозначнiсть i багатоманiтнiсть значень дiалектики. Сам термiн "дiалектика" вперше застосував Сократ, маючи на увазi спрямований на взаємозацiкавлене обговорення проблеми з метою досягнення iстини шляхом протиборства думок, поглядiв. Платон теж тлумачив дiалектику як логiчну операцiю вмiння вiдшукувати протилежностi у самiй дiйсностi. Уже стародавнi мислителi виходили з уявлення про космос як свiтове завершене цiле, що перебуває у спокої. Всерединi цього цiлою завжди вiдбуваються безперервнi процеси змiнювання, руху, становлення. Космос, таким чином, уявлявся як протилежнiсть спокою i змiн, де вiдбувається перетворення одного першопочатку в iнший - землi у воду, води у повiтря, повiтря у вогонь, вогню в ефiр i навпаки. Найбiльш яскраве виявлення антична дiалектика одержала у Гераклiта, який розглядав свiт у русi, єдностi протилежностей. Аристотель розвинув дiалектику далi - у напрямi пiзнання реально iснуючого космосу. У своєму вченнi про чотири причiпнi (матерiальну, формальну, рушiйну i цiльову) Аристотель стверджував, що всi вони iснують у кожнiй речi абсолютно нероздiльно i тотожнi самiй речi. Аристотель вважав необхiдним узагальнення одиничних форм в унiверсальний саморух усiєї дiйсностi, який вiн назвав першодвигуном, що мислить самого себе, тобто виступає i суб’єктом, i об’єктом. Напування монотеїстичної релiгiї в середнi вiки перенесло дiалектику у сферу теологiї. Бог з творця i упорядкувала свiту перетворювався на принцип саморуху усього сущого. У Миколи Кузанського iдеї дiалектики розвиваються у вченнi про вiчний рух, про спiвпадiння протилежностей, а також максимуму i мiнiмуму. Спiнова вводить дiалектичне розумiння субстанцiї (природи) як "причини самої себе" i виявляє дiалектику необхiдностi i свободи, стверджуючи, iдо свобода є усвiдомлена необхiднiсть, а зв'язок iдей у мисленнi трактує як вiдображення зв'язку речей. Лейбнiц пiдкреслює, що матерiя виявляється через активнi, саморухомi субстанцiї - монади, кожна з яких вiдображує свiт i присутня в усякiй iншiй. Вiн висунув дiалектичнi iдеї про простiр як порядок спiвiснування матерiальних речей i про час - як порядок їх послiдовностi, про неперервнiсть, зв'язок минулого i сучасного. теорiї i методу пiзнання свiту. Дiалектика, за Кантом, виявляє тi неминучi суперечностi, у яких заплутується розум, спрямований до осягнення абсолютної цiлiсностi. Причина цього в тому, що знання спираються на чуттєвий досвiд i обґрунтовуються дiяльнiстю розсудку, а вищим поняттям розуму (Богу, свiту, душi, свободi) цi властивостi не притаманнi. Вершиною класичної iдеалiстичної фiлософiї є вчення Гегеля про дiалектику, що охоплює усю дiйснiсть, починаючи з чисто логiчних категорiй, здiйснюючи далi перехiд до природи i духу i закiнчуючи категорiальною дiалектикою iсторичного процесу. У його дiалектицi дано змiстовну картину загальних форм руху. Вiн подiляє дiалектику на буття (кiлькiсть, якiсть, мiру), сутнiсть, що являє протиставлення буття самому собi, тобто є рефлектуючим (явище, дiйснiсть та iн) поняттям, де фiгурують категорiї, що мiстять у собi як буття, так i сутнiсть. Розвиток, таким чином, є перехiд вiд абстрактного до конкретного, перехiд явищ з одного якiсного стану в iнший, що здiйснюється на пiдґрунтi виявлення i розв'язання суперечностей. При цьому сам розвиток тлумачився як саморозвиток абсолютного духу, що проходить вiд буття до сутностi, а потiм вiд сутностi до поняття. У Гегеля поняття виявлялося i суб'єктом, i об'єктом, i абсолютною iдеєю. Але моделлю гегелiвської дiалектики слугувала не об'єктивна реальнiсть, а вiдображуюче її мислення. Дiалектика Гегеля суперечила свiдоцтвам природознавства, у межах Якого були висунутi глибокi дiалектичнi iдеї: теорiя розвитку стосовно геологiї (Ч. Лайель), еволюцiйнi iдеї Ламарка, космогонiчнi iдеї Канта-Лапласа та iн. Марксизм зумiв пiднятися до всеосяжного синтезу принципу матерiалiзму i дiалектики i виявити результати узагальнення свiдоцтв суспiльних наук i природознавства у створеннi дiалектичного матерiалiзму. У XXст. пiд впливом соцiальних суперечностей i кризи у природознавствi вiдроджується iнтерес до дiалектики: у межах релiгiйної фiлософiї екзистенцiалiстично-мiстичнi версiї дiалектики розвивали К. Ясперс, К. Варт, М. Бубер; Ж. - П. Сартр намагався побудувати екзистенцiалiстично-феноменологiчну дiалектику iсторичної дiї; представники франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе розробляли соцiоцентристську версiю дiалектики. У фiлософiї Росiї та України дiалектична традицiя була продовжена у "фiлософiї всеєдностi" В. Соловйова, антиномiчнiй дiалектицi С. М. Булгакова i П. О. Флоренського, екзистенцiальнiй дiалектицi М. Бердяєва i парадоксальнiй дiалектицi Л. Шестова. У новiтнiй захiднiй фiлософiї розглядаються рiзнi дiалектичнi спорудження еволюцiйного характеру (у соцiобiологiї, герменевтицi, еволюцiйнiй епiстемологiї, а також у постпозитивiстських концепцiях). 2. Дiалектика як теорiя розвитку Дiалектика - це спосiб фiлософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорiя i метод фiлософської рефлексiї, якi дають змогу суб'єкту фiлософiї розглядати i пояснювати унiверсальнi зв'язки свiту, людського мислення, суспiльного iснування та культури через взаємозв'язок, взаємодiю, боротьбу i єднiсть протилежних начал, аспектiв, сторiн буття, що саморозвивається. Дiалектика, перш за все, є теорiєю, тобто формою наукової дiяльностi суспiльно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та соцiальну дiйснiсть i разом з практикою складає сукупну дiяльнiсть суспiльства. 3 точки зору дiалектикiв, все тече, все змiнюється. Метафiзики ж твердять, що явища незмiннi у своїй сутностi. Дiалектична концепцiя розвитку першопоштовху, як збiльшення або зменшення, тобто як чисто кiлькiснiй) процес та як рух по замкненому колу. Дiалектика i метафiзика альтернативнi способи фiлософського осягання буття. Вони рiзняться у багатьох суттєвих моментах. Якщо дiалектика вважає рух абсолютним, а спокiй вiдносним, то метафiзика, навпаки, сприймає рух як суму станiв спокою, що є постiйним. Дiалектика визнає взаємозв'язок i взаємообумовленiсть явищ, а метафiзика розглядає їх у вiдривi, у вiдокремленостi. Уфрагментi "До питання про дiалектику" В.І. Ленiн писав, що, за концепцiєю метафiзикiв, "залишається у затiнку саморух, його рушiйна сила, його джерело, його мотив, або це джерело переноситься зовнi (Бог, суб'єкт. .)". Дiалектика ж "головну увагу зосереджує саме на пiзнаннi джерела самого руху... тiльки дiалектика дає ключ до саморуху всього сущого, тiльки вона ще ключ до "стрибкiв", "до перериву поступовостi", до "перетворення у протилежнiсть", до "знищення старого i виникнення нового". Отже, дiалектична концепцiя розвитку характеризує дiалектику як всебiчне, багате на змiст, глибоке вчення про розвиток. Важливим принципом матерiалiстичної дiалектики є принцип як вiчною i нескiнченною процесу змiни старо/о новим, одних явиш, i процесiв - iншими. Дiйсний свiт дає нам картину рiзноманiтних рухiв i змiн, переходiв з одного стану в iнший, неперервного виникнення нового i знищення старого у всiх явищах природи i суспiльства. Безперервний рух i розпиток, взаємоперетворення i перебудова предметiв i явищ - це одна iз значних рис i форм буття матерiального свiту, бо рух i розвиток являє собою необхiдну i суттєву, невiд'ємну властивiсть матерiї, без якої вона не може iснувати. рухом розумiють будь-яку змiну, тобто вiн охоплює всi процеси, що вiдбуваються у свiтi, незалежно вiд їх змiсту. Розвиток же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхiдний. Це значить, що будь-який предмет, явище, система, як i весь свiт взагалi, не просто змiнюються, а завжди переходять у новi стани, що ранiше не iснували, нiколи не повторюють з абсолютною точнiстю стани, котрi вже iснували. Існують двi рiзнi тенденцiї розвитку: перехiд вiд простого до складного; 2) низхiдна, спадна, перехiд вiд складного до простого. З цього визначення категорiї розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм конкретним змiстом, нiж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший вiд розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто змiни взагалi, але не всякий рух є розвиток, оскiльки у природi має мiсце i такий рух, який не є нi прогресивним, нi регресивним, як це характерно для механiчного руху, простого пересування, перемiщення тiл. "розвиток". Дiалектичному розвитковi притаманнi такi ознаки, що вiдрiзняють його вiд руху взагалi. якiснi змiни, структурну перебудову системи, що розвивається. що передбачає певну послiдовнiсть проходження системою специфiчних для неї ступенiв. По-третє, дiалектичний розвиток є не тiльки спрямованим, але й незворотним процесом, тобто реальнi предмети, явища, що змiнюються у просторi i часi, виявляються неповторними у своїх iндивiдуальних рисах. По-четверте, важливим моментом розвитку є й те, що вiн являє собою внутрiшню за своїм джерелом змiну матерiальних об'єктiв, тобто дiалектика тлумачить розвиток як саморозвиток, Таким чином, являє собою певну форму змiни взагалi, особливий вид руху, якому притаманнi закономiрнi, спрямованi, незворотнi, якiснi змiни матерiальних об'єктiв. Причому розвиток є складна дiалектична взаємодiя прогресу i регресу. Розвиток свiту в цiлому не може бути охарактеризований як розвиток у якомусь одному напрямку - висхiдному, прогресивному або низхiдному, регресивному. Про спрямованiсть змiн як розвитку припустимо говорити лише стосовно окремих локальних систем i процесiв, бо всякий дiалектичний розвиток - це процес змiни просторово-часових якiсних систем, якi завжди мають початок i кiнець. У зв'язку з цим перiод iснування матерiальних систем i їх розвиток включає в себе: виникнення системи, висхiдну ста/п'ю їх у розвитку, низхiдну, завершальну стадiю та загибель системи у зв'язку з переходом її у якiсно нову матерiальну систему. Суттєвою характеристикою процесiв розвитку є час: по-перше, всякий розвиток здiйснюється у реальному часi, по-друге, тiльки час виявляє спрямованiсть розвитку. Стародавня фiлософiя i наука не знали iдеї розвитку у точному розумiннi цього слова, оскiльки час тодi сприймався як те, що циклiчно протiкає i всi процеси сприймались як виконання заданої "вiдвiку" програми. Для античного свiтогляду не iснувало проблеми незворотних змiн, а питання про походження свiту в цiлому зводилося головним чином до питання про те, з чого походить дещо. Ідея замкненого, досконалого космосу включала навiть постановку питання про спрямованi змiни, що породжують принципово новi структури i зв'язки. роль тут вiдiграло створення наукової космологiї i теорiї еволюцiї у бiологiї i геологiї. Глибоку розробку iдеї розвитку* хоча i в iдеалiстичнiй формi, дає нiмецька класична фiлософiя, особливо Гегель. Вiн показав унiверсальнiсть принципу розвитку, розкрив його загальний механiзм i джерело виникнення, боротьбу i подолання протилежностей. у якiснi, заперечення заперечення. Основнi iдеї дiалектико-матерiалiстичної концепцiї розвитку сформулював В.І. Ленiн: "Розвиток, що нiби повторює пройденi вже ступенi, але повторює їх iнакше, на бiльш високiй основi ("заперечення заперечення"), розвиток, так би мовити, по спiралi, а не по прямiй лiнiї; розвиток стрибкоподiбний, катастрофiчний, революцiйний; розриви поступовостi; перетворення кiлькостi в якiсть; внутрiшнi iмпульси до розвитку, що надаються суперечностями, зiштовхуванням рiзних сил i тенденцiй, що дiють на цiле тiло або в межах даного явища або всерединi даного суспiльства; взаємозалежнiсть i щiльнiший, нерозривний зв'язок усiх сторiн кожного явища (при цьому iсторiя вiдкриває все новi i новi сторони), зв'язок, що надає єдиний, закономiрний свiтовий процес руху - такi деякi риси дiалектики, як найбiльш змiстовного (нiж звичайно) вчення про розвиток". У наш час поширились уявлення про розвиток як у природничих, так i у суспiльних науках. Предметом вивчення стають насамперед внутрiшнi механiзми розвитку. Така переорiєнтацiя суттєво збагатила загальнi уявлення про розвиток. По-перше, бiологiя, а також iсторiя культури довели, що процес розвитку неоднорiдний, у ньому є i прогресивнi, i регресивнi, i нелiнiйнi, i стрибкоподiбнi змiни. По-друге, аналiз механiзмiв розвитку потребує бiльш глибокого вивчення внутрiшньої будови об'єктiв, особливо їх органiзацiї i функцiонування. i органiзацiйних уявлень про об'єкт (як це вiдбувається, наприклад, у сучаснiй теоретичнiй бiологiї). Для реалiзацiї такого синтезу важливе значення має поглиблення уявлень про час: саме по собi розрiзняння еволюцiйного i структурного аспектiв передбачає i вiдповiдне розрiзняння масштабiв часу, причому на переднiй план виступає не фiзичний час, не проста хронологiя, а внутрiшнiй час об'єкта - ритмiка його функцiонування i розвитку. Дiалектична концепцiя розумiння природи та сутностi свiту - як дiалектичний iдеалiзм (Гегель), так i дiалектичний матерiалiзм (Маркс, Енгельс, Ленiн) - виходить з того, що рушiйними силами розвитку свiту виступають дiалектичнi протирiччя, якi є реальними протирiччями реального життя, на вiдмiну вiд формально-логiчних протирiч софiстичного забарвлення. Протилежностi - це поляризованi сторони об'єктiв, якi створюють динамiчну цiлiснiсть їх iснування i мають рiзноспрямованi тенденцiї розвитку. Протилежностi - це найбiльш вiдмiннi одна вiд одної характеристики об'єктiв i процесiв; вони мають бути певним чином класифiкованi. Догматизований, схоластизований, схематизований стиль фiлософствування iнодi може довести оперування термiнами дiалектики до iдiотизму. Таке сталося за часи панування iдеолого-догматичних схем епохи сталiнiзму, пiзнiше китаїзованого марксизму-маоїзму (iдеологiчних схем Мао-Цзедуна). Прикладом такого безглуздя i глупоти є численнi дисертацiї часiв сталiнiзму на теми: "Дiалектика плюса i мiнуса в "Математичних рукописах К. Маркса" та iн. Вищого ступеню начотництва i обскурантизму досягли "дiалектичнi вправи" маоїстiв. Так, за часи панування в Китаї Мао-Цзедуна, в головнiй партiйнiй газетi "Женьмiнь-жибао" можна було прочитати статтi типу: "Дiалектика перукарської майстерностi", де визначалися такi протилежностi, як "тонке жало ножиць i товсте корiння волосся". Дiйсно, деякi протиставлення повсякденної свiдомостi мають вигляд протилежностей, наприклад: лiве-праве, верх-низ, тупе-гостре, своє-чуже, солодке-гiрке. Але це не означає, що подiбнi протилежностi пов'язанi внутрiшньою єднiстю. Це - зовнiшнi протилежностi i вони не є протилежностями розвитку, вони не створюють змiни за якiстю. Дiалектичне протирiччя утворюється з протилежностей, якi складають дiалектичну єднiсть. Це такi протилежностi: кiнцеве i нескiнченне; симетрiя i асиметрiя, ентропiя i негентропiя, життя i смерть, виробництво i споживання, асимiляцiя i дисимiляцiя. Аналiз дiалектичних протирiч, проблеми полярностi i єдностi явищ i процесiв за однiєю i тiєю ж основою наштовхнули великого нiмецького фiлософа Гегеля на формулювання принципу єдностi i боротьби протилежностей, котрий Енгельс, з благословення Маркса, сформулював як один з трьох унiверсал-них законiв дiалектики. Закон єдностi та боротьби протилежностей - це, на думку як Гегеля, так i Маркса й Енгельса, основний закон дiалектики, змiст якого дає вiдповiдь на запитання: "Що таке розвиток?" В основi його лежить категорiя "протирiччя". Протирiччя - це категорiя, яка визначає певний тип взаємодiї рiзних i протилежних сторiн, властивостей i тенденцiй в складi тiєї чи iншої системи або мiж системами, процес зiткнення протилежних прагнень i сил. Існування - це процес. Аналiз процесу передбачає певну стадiальнiсть, етапнiсть розвитку, тому необхiдно визначити фази становлення, розвитку i розв'язання протирiччя. Перший етап: вiдбулося становлення нової якостi процесу, об'єкту, явища. Тут наявна - визначена, чiтка сталiсть. Це - фаза тотожностi, визнання того, що об'єкт, процес вiдбувся й iснує; тобто, як зазначав великий давньогрецький фiлософ Платон, "... визнаємо ми, що вона (тотожнiсть) iснує, чи не визнаємо?". Друга стадiя, або фаза - розрiзнення. Наступна фаза - фаза суттєвих розрiзнень. Розрiзнення є вiдношення нетотожностi неоднаковостi об'єкта самому собi i стосовно до iнших об'єктiв. Граничний ступiнь суттєвого розрiзнення - протилежнiсть, яка, за певних умов переростає в конфлiкт. Виходячи з цього, можна сформулювати закон єдностi та боротьби протилежностей. Це закон, 1) в силу якого всiм речам, явищам, процесам притаманнi внутрiшнi протирiччя, протилежнi сторони i тенденцiї, якi знаходяться в станi взаємозв'язку i взаємопереходу; явища, процесу. Другий закон дiалектики - закон взаємного переходу кiлькiсних i якiсних змiн - має на метi знайти вiдповiдь на питання "Як вiдбувається розвиток?" Для з'ясування змiсту i сутностi цього закону необхiдно визначити ключовi категорiї, за допомогою яких можна сформулювати цей закон. Це такi категорiї: "властивiсть", "якiсть", "кiлькiсть", "мiра", "стрибок". Ранiше було визначено, що складовою частиною протирiччя є тотожнiсть i вiдмiннiсть в одному i тому ж вiдношеннi. Людський досвiд i логiка процесу пiзнання свiдчать про те, що будь-яка рiч або об'єкт пiзнання є для нас "дещо", а якщо це "дещо", то воно повинно бути визначене як певна сукупнiсть деяких властивостей предмету, речi, явища. Наприклад, ваза для квiтiв є дещо скляне, вона - пристосування для квiтiв i, як така, має певну форму, колiр, фактуру матерiалу, з якого вона зроблена. Це те, що робить вазу вазою, тобто дає можливiсть зробити висновок: "Це пристосування є вазою". Сукупнiсть всiх означених властивостей вази в їхнiй цiлiсностi i є її якiсть. Цiлiснiсть властивостей дозволяє зрозумiти вiдмiннiсть вази вiд, скажiмо, вiдра, склянки та iн. це спосiб виявлення визначеної сторони, боку, гранi об'єкта стосовно до iнших об'єктiв, з якими даний об'єкт вступає у взаємодiю. У сукупнiсть властивостей об'єкта входять як суттєвi, так i випадковi для даної речi, а також внутрiшнi та зовнiшнi, всезагальнi та специфiчнi, природнi та штучнi властивостi. Якiсть - це фiлософська категорiя, змiст якої полягає у цiлiснiй характеристицi внутрiшньої та зовнiшньої визначеностi, вiдносної сталостi, функцiональної єдностi суттєвих властивостей об'єкта. Кiлькiсть - це фiлософська категорiя, яка виражає формально зовнiшнє взаємовiдношення предметiв i процесiв, а також їхнiх зв'язкiв, властивостей, частин - таких, як число, величина, множина, клас, об'єм, ступiнь прояву тiєї чи iншої властивостi. Кiлькiсть виражається числом, яке має два смисли: 1) мiру загальностi, однопорядковостi елементiв; 2) мiру розподiлу об'єкта, його властивостей i вiдносин на однорiднi елементи, вiдносно незалежнi вiд його якостi. Кiлькiсть не має тотожностi з числом. Одна i та ж кiлькiсть як величина, наприклад, протяжнiсть при вимiрюваннi довжини може виражатися в рiзних одиницях вимiру: сантиметрах, дюймах, метрах - тому i в рiзних числах. Число - це мисленнєва форма засвоєння кiлькiсної визначеностi об'єкта. Слiд пам'ятати, що кiлькiсть i якiсть виступають як щось роздiльне лише в абстракцiї; що стосується реальних явищ, об'єктiв, подiй, то вони iснують як нерозривна єднiсть, яка створює їх мiру. Мiра - це фiлософська категорiя, змiстом якої є певна зона, в межах якої визначена якiсть набуває деяких варiацiй у зв'язку зi змiною кiлькостi й деяких несуттєвих властивостей, зберiгаючи при цьому свої суттєвi характеристики. Наприклад, фiзика елементарних частинок доводить, що атоми рiзних хiмiчних елементiв вiдрiзняються один вiд одного тiльки тим, що в їхнiх ядрах рiзна кiлькiсть протонiв. Досить тiльки змiнити число протонiв у ядрi, i один елемент раптом перетворюється на iншiй. Мiра виступає як "зв'язковий ланцюг", який з'єднує якiсть i кiлькiсть в єдине цiле. Мiра - це "кiлькiсна якiсть", це межа, в якiй якiсть виявляється у своїй визначеностi. Категорiя мiри глибоко пов'язана з категорiями "сутнiсть", "закон", "закономiрнiсть". Процес розвитку мiстить в собi єднiсть безперервного i перервного. Безперервнi, поступовi кiлькiснi змiни, а також пов'язанi з ними змiни окремих властивостей в межах певної якостi визначаються поняттям "еволюцiя". Тривалими в часi, або поступовими стрибками в розвитку об'єктивної реальностi є, наприклад, виникнення Сонячної системи, виникнення життя на Землi, походження людини, утворення нових видiв рослин i тварин. Поряд з цим мають мiсце стрибки, якi вiдбуваються миттєво, вибухово; їм притаманнi рiзкi межi переходу вiд одної якостi до iншої, рiзний пiдйом на iнший суттєвий щабель. Прикладом подiбного стрибку є та подiя, яка виникла у Всесвiтi внаслiдок так званого "Великого вибуху". Сутнiсть закону взаємного переходу кiлькiсних i якiсних змiн може бути сформульована таким чином: Цей закон є такий взаємозв'язок i взаємодiя кiлькiсних та якiсних характеристик предмета, об'єкта, явища, через якi спочатку незначнi кiлькiснi змiни, поступово накопичуючись, в певний час порушують мiру предмету, а внаслiдок чого виникають докорiннi якiснi змiни. Цi змiни здiйснюються у виглядi стрибкiв, характер яких залежить вiд природи об'єктiв, а також умов їхнього розвитку в рiзноманiтних формах. дiалектики дає вiдповiдь на питання: "куди веде розвиток?" "заперечення ". Заперечення - У теорiї дiалектики розглядаються два типи заперечення: деструктивне i конструктивне. Деструктивне заперечення - це повне знищення якiсної визначеностi об'єкту, повне його руйнування. Приклад: ефект анiгiляцiї у мiкросвiтi на його субатомному рiвнi - частинка i античастинка (електрон i позитрон) при зiткненнi повнiстю втрачають свою якiсну визначенiсть i речову основу. Конструктивне заперечення - це такий тип заперечення, при здiйсненнi якого в об'єктi нової якостi зберiгаються деякi залишки властивостей об'єкта попередньої якостi. Нiмецький фiлософ Гегель, який сформулював цей закон, використовував для його обґрунтування принцип трiади: теза - антитеза - синтез. Гегель, конструюючи свою фiлософську систему, виходив з того, що розвиток може бути зафiксований у русi понять. Вiн вважав, що теза - це твердження, антитеза - це заперечення, синтез - заперечення заперечення. Як iлюстрацiю цього закону вiн наводив приклад "ячмiнного зерна". Перша складова частина - посаджене у землю зерно (теза - твердження); друга - проростання зерна i його заперечення стеблиною, яка виросла (антитеза - заперечення); третя - заперечення рослини знову народженим зерном (синтез - заперечення заперечення). Одне заперечення не створює закону, для його появи необхiдно декiлька послiдовних i пов'язаних заперечень. Саме тут ключовими поняттями стають "заперечення заперечення", "цикл", "спiраль". деструктивнi заперечення. Наприклад: 1 (-1) = - 1; (-1) (-1) = 1; цi найпростiшi арифметичнi дiї i є iлюстрацiєю поняття "цикл". Кожне заперечення - це певна сходинка в поступальнiй змiнi, якiсному перетвореннi об'єктiв. Заключне заперечення в цiлiсному процесi розвитку начебто вiдтворює i тi риси, якими характеризувався цей процес з самого початку. Таким чином виникає цикл розвитку. Цикли можуть бути рiзноманiтними: 1) сходження за якiстю: виникнення i розвиток форм життя, антропогенез, форми розвитку типiв суспiльної органiзацiї, технологiчнi цикли; 2) циклiчний кругообiг: кругообiг води, вуглецю, кальцiю в природi; У розвитку (не в русi взагалi!) завжди присутнє повернення до старого. Отже i суть дiалектичного заперечення полягає в тому, що утвердження наступної стадiї розвитку передбачає зникнення, руйнування попередньої стадiї, i разом з тим збереження, утримання деяких її суттєвих елементiв. Отже, закон заперечення заперечення визначає напрямок процесу розвитку як спiраль, а не як лiнiйний процес неухильного сходження знизу вгору. методом i методологiєю наукового пiзнання i творчостi взагалi виступає дiалектика, що в перекладi з грецької мови означає мистецтво вести бесiду, суперечку. Сам термiн "дiалектика" вперше застосував Сократ, маючи на увазi дiалог, спрямований на взаємозацiкавлене обговорення проблеми з метою досягнення iстини шляхом протиборства думок, поглядiв. Дiалектика - це спосiб фiлософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорiя i метод фiлософської рефлексiї, якi дають змогу суб'єкту фiлософiї розглядати i пояснювати унiверсальнi зв'язки свiту, людського мислення, суспiльного iснування та культури через взаємозв'язок, взаємодiю, боротьбу i єднiсть протилежних начал, аспектiв, сторiн буття, що саморозвивається. першопоштовху, як збiльшення або зменшення, тобто як чисто кiлькiснiй) процес та як рух по замкненому колу. Закон єдностi та боротьби протилежностей - це, на думку як Гегеля, так i Маркса й Енгельса, основний закон дiалектики, змiст якого дає вiдповiдь на запитання: "Що таке розвиток?" В основi його лежить категорiя "протирiччя". Другий закон дiалектики - закон взаємного переходу кiлькiсних i якiсних змiн - має на метi знайти вiдповiдь на питання "Як вiдбувається розвиток?" Третiй унiверсальний закон дiалектики дає вiдповiдь на питання: "куди веде розвиток?" Отже, в реферативнiй роботi детально розглянутi поставленi завдання, проаналiзовано трактування фiлософами термiну "дiалектика" i розкрито суть дiалектики як теорiї розвитку. Список використаної лiтератури 1. Петрушенко В. Л. Фiлософiя: Курс лекцiй. 3-тє видання, перероблене i доповнене. - Львiв, 2004. - 528 с. 2. Подольська Є. А. Фiлософiя. - К., 2006. - 706 с. 3. Причепiй Є. М., Чернiй А. М., Гвоздецький В. Д., Чекаль Л. А. Фiлософiя. - К., 2001. - 576 с. 4. Бiлодiд Ю. М. Фiлософiя: український свiтоглядний акцент. - К., 2006. - 356 с. 5. Сепетий Д. Дiалектика versus метафiзика: переоцiнка дилеми // Фiлософська думка. - 2006. - № 4. - с. 56-75.