Діалектика як наука про найзагальні закони розвитку і взаємозв’язку

ПЛАН Вступ 1. Сутнiсть iсторичних типiв дiалектики. Висновки Список використаної лiтератури Вступ Кожна наука, як вiдомо, має свiй понятiйний апарат. Однак, на вiдмiну вiд категорiй дiалектики, вiн може бути застосований лише до конкретної галузi знань. Скажiмо, економiчна наука має такi поняття, як "продуктивнi сили", "вартiсть", "прибуток", "товар", "госпрозрахунок", "цiна" i т. д. Вони застосовуються при з'ясуваннi сутi економiчних проблем суспiльного життя, однак не можуть бути застосованi для з'ясування проблем дiалектики, теорiї пiзнання, бо вони мають iнший, вiдмiнний вiд дiалектики рiвень абстрагування, узагальнення. Так само закон вартостi не може бути застосованим до з'ясування проблем бiологiї, бо остання має свої, притаманнi їй закони. Стосовно ж категорiй дiалектики, то вони можуть бути застосованi в процесi пiзнання у будь-яких сферах дiйсностi, вони абстрагуються вiд усiх сфер буття, тобто видiляють найзагальнiше в усiх речах, явищах i процесах об'єктивного свiту. Тому вони i мають статус всезагальностi. Оскiльки дiалектика — це єдина логiчна теорiя, яка з допомогою своїх категорiй дає точне уявлення про рух, змiну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивнiй дiйсностi. Тому категорiї дiалектики рухливi, бiжучi, вирiзняються гнучкiстю, взаємопереходами. Скажiмо, кiлькiсть переходить у якiсть, а якiсть переходить у кiлькiсть; можливiсть стає дiйснiстю, дiйснiсть же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслiдок, наслiдок може бути причиною для iншого явища, пов'язаного з ним; змiст визначається формою, але форма може бути змiстом для iншого процесу i т. д. Сутнiсть iсторичних типiв дiалектики Альтернативи дiалектики Поняття "дiалектика", якщо розглядати його в iсторико-фiлософському аспектi, має декiлька визначень: 1) в античнiй фiлософiї поняття "дiалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вмiння вести полемiку — вмiння знайти суперечностi в судженнях супротивника з метою спростування його аргументiв; 2) пiд поняттям "дiалектика" розумiють стиль мислення, який характеризується гнучкiстю, компромiснiстю; 3) дiалектика — це теорiя розвитку "абсолютної iдеї", "абсолютного духу" (у Гегеля) [2]; 4) дiалектика — це вчення про зв'язки, що мають мiсце в об'єктивному свiтi; 5) дiалектика — це теорiя розвитку не лише "абсолютної iдеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матерiального свiту, як у Маркса, яка враховує рiзнобiчнiсть речей, їх взаємодiю, суперечностi, рухливiсть, переходи тощо [2]; 6) дiалектика — це наука про найбiльш загальнi закони розвитку природи, суспiльства i пiзнання; 7) дiалектика — це логiка, логiчне вчення про закони i форми вiдображення у мисленнi розвитку i змiни об'єктивного свiту, процесу пiзнання iстини. 8) дiалектика — це теорiя пiзнання, яка враховує його складнiсть i суперечливiсть, зв'язки суб'єктивного i об'єктивного в iстинi, єднiсть абсолютного i вiдносного тощо, використовуючи в цьому процесi основнi закони, категорiї i принципи дiалектики, їхнi гносеологiчнi аспекти; 9) дiалектика — це загальний метод, методологiя наукового пiзнання, творчостi взагалi. Отже, дiалектика як певна фiлософська концепцiя має багато визначень, котрi дають уявлення про рiзнi її сторони, змiст. Ми поведемо мову про три найважливiшi вимiри дiалектики, а саме: про дiалектику як теорiю розвитку, як логiку i як теорiю пiзнання. Вiдповiдно будуть розглянутi i їхнi альтернативи. Почнемо з метафiзики — антиподу дiалектики як теорiї розвитку. Що таке метафiзика? "метафiзика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — мiж, пiсля, через) — префiкс, що характеризує промiжний стан речi, її змiну, перемiщення тощо; 2) в сучаснiй науцi вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорiя (теорiя про теорiю), метаматематика, металогiка, метагалактика. "Фiзика" — природа, наука про природу, що вивчає загальнi властивостi матерiального свiту. Термiн "метафiзика" дослiвно означає "пiсля фiзики". Вiн був уперше застосований у зв'язку з класифiкацiєю фiлософської спадщини Арiстотеля Андронiком Радоським (1 ст. до н. е,), який об'єднав рiзнi лекцiї i замiтки Арiстотеля з фiлософiї пiд такою назвою. Згодом термiн "метафiзика" набув iншого, бiльш широкого фiлософського значення. "метафiзика" в iсторико-фiлософському аспектi має ряд значень: 1) метафiзика — це вчення про надчуттєвi, недоступнi досвiдовi принципи i начала буття (iснування свiту); 2) метафiзика — це синонiм фiлософiї; 3) метафiзика в переносному розумiннi ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумiлого, умоспоглядального; 4) метафiзика — це наука про речi, спосiб з'ясування свiтоглядних питань (сенс життя — основне питання фiлософiї тощо), якi не пiддаються осягненню за допомогою експерименту та методiв конкретних наук; 5) метафiзика — це концепцiя розвитку, метод пiзнання, альтернативний дiалектицi. В значеннi "антидiалектика" термiн "метафiзика" запровадив у фiлософiю Гегель [2]. У чому ж виявляється альтернативнiсть дiалектики i метафiзики як двох концепцiй розвитку i методiв пiзнання? Старе повнiстю зникає чи в "знятому" виглядi залишається в новому? Однак в об'єктивнiй дiйсностi все вiдбувається значно складнiше. Розвиток включає в себе i старе, тобто все те, що необхiдне для дальшого розвитку нового. А це вже дiалектичний погляд на процес зв'язку нового зi старим, протилежний метафiзицi, про що вже йшла мова вище. "першо-поштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами i явищами, що є недостатнiм з точки зору науки, дiалектики, яка таке джерело руху i розвитку вбачає у внутрiшнiй суперечностi речей i явищ, в саморусi матерiї через цi суперечностi. 3. У розумiннi "механiзму" розвитку, способу переходу вiд старої до нової якостi. З точки зору метафiзики, таким "механiзмом" є змiна, рух як процес зменшення чи збiльшення, тобто як кiлькiсне перетворення iснуючого поза якiсними змiнами, стрибкоподiбним розвитком, коли виникає нова якiсть на основi кiлькiсних змiн. 4. У розумiннi спрямованостi розвитку. Чи вiдбувається розвиток сутнього по прямiй, по колу чи якимось iншим шляхом? Це досить важливе фiлософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафiзикою i дiалектикою протилежно. Дiалектика, як вiдомо, виходить з того, що розвиток вiдбувається не по колу, не за прямою, а за аналогiєю зi спiраллю, оскiльки в процесi розвитку є повтори, повернення назад, вiдтворення того, що було, але на вищiй основi, виникнення тих елементiв, яких не було i якi залучаються в процесi розвитку, даючи свiдчення про поступ, якiсне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає дiалектика як сучасна методологiя вiдображення дiйсностi. 5. У самому стилi мислення, усвiдомлення дiйсностi. Для метафiзики характерна однобiчнiсть, абсолютизацiя, прямолiнiйнiсть, закостенiлiсть, негнучкiсть. З точки зору дiалектики, щоб справдi знати предмет, необхiдно охопити, вивчити всi його сторони, всi зв'язки i опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусi, змiнi. Практика людини має увiйти в повне визначення цього предмета як критерiй iстини. обмежує принципом "або—або", "або те, або iнше", синтез протилежних визначень виключається. 7. У розумiннi самої сутi пiзнання. Метафiзика розглядає його як результат, дiалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єднiсть абсолютної i вiдносної iстин, показати їхню складнiсть, дiалектику зв'язку, якiснi переходи вiд емпiричного до теоретичного рiвнiв. 8. І, нарештi, останнє. Альтернативнiсть метафiзики i дiалектики виявляється в тяжiннi першої до побудови однозначної, статичної i умоглядної картини свiту, до пiдмiни дiйсно цiлiсного осягнення його абстрактними конструкцiями, перенесенням закономiрностей розвитку окремих сфер дiйсностi на весь свiт в цiлому у спробi дати завершену i незмiнну свiтоглядну систему, що з точки зору дiалектики є недостатнiм i тому неприйнятним. розвитку i метод пiзнання, котрi займають певне мiсце в розвитку фiлософiї, її категорiйного апарату. Наприклад, метафiзика дала змiстовну трактовку таких важливих проблем, як спiввiдношення свободи i необхiдностi, з'ясувала природу загальних понять, iстотно збагатила понятiйний i термiнологiчний словник фiлософiї тощо. Однак з розвитком науки метафiзика виявила свою недостатнiсть i поступилась дiалектицi як бiльш сучасному методу пiзнання, усвiдомлення дiйсностi. Таким чином, iсторично склалися двi альтернативнi концепцiї — метафiзика i дiалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змiни; розумiнням зв'язку старого i нового; механiзмом переходу вiд старої якостi до нової; спрямованiстю розвитку; за розумiнням сутi iстинного знання, сутi пiзнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини свiту. i негативну (заперечувальну). "консервативна") позицiя. З iншого боку, дiалектика виходить з абсолютної змiнностi, плинностi речей, станiв, порядкiв, "лiквiдацiї" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця лiквiдацiя, негативнiсть не може бути абсолютною, тотальною, оскiльки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрiзняв абстрактне i конкретне заперечення. Перше має нiгiлiстичний характер, друге, — дiалектичний як "зняття", тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхiдне для дальшого розвитку нового [6]. Свого часу в радянськiй фiлософiї надавали перевагу саме стверджувальнiй, консервативнiй сторонi дiалектики, абсолютизували все те, що було за соцiалiзму, виправдовували iснуючi порядки, займалися їх апологiєю. Тому i рiдко згадували в фiлософськiй лiтературi, у пiдручниках про "революцiйно-критичний" бiк дiалектики, про яку Маркс писав, що вона (дiалектика) "в позитивне розумiння iснуючого... включає в той же час розумiння його заперечення, його неминучої загибелi, кожну здiйснену форму вона розглядає в русi, а, значить, її минущого боку, вона нi перед чим не схиляється i за самою суттю своєю критична i революцiйна" [7]. "критичну i революцiйну" змiну повинна була пiдпадати i сама радянська система, "реальний соцiалiзм". Радянська фiлософiя в цiлому, як правило, "теоретично" обґрунтовувала вже здiйснене, не зважаючи на його придатнiсть, розумнiсть i необхiднiсть, коментувала "iсторичнi" рiшення з'їздiв i пленумiв ЦК партiї в планi їх апологетики. В радянських умовах консервативний бiк дiалектики перебiльшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався [7]. Вiдомими представниками такого способу iнтерпретацiї дiалектики були Теодор Адорно i Жан-Поль Сартр. "франкфуртської" школи. Автор низки праць з фiлософiї, в тому числi такої, як "Негативна дiалектика" (1966). Розвинув iдею заперечення в його абстрактному, тобто нiгiлiстичному розумiннi, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового [6]. Дiалектика Гегеля "в руках" Адорно перетворюється в анти-системну, "заперечливу дiалектику" всього сутнього. Жан-Поль Сартр (1905-1980) — французький фiлософ i письменник, представник так званого атеїстичного екзистенцiалiзму. Йому належить ряд праць з проблем фiлософiї, в т. ч. праця. "Критика дiалектичного розуму" (I960). В його розумiннi дiалектика можлива в двох формах — "критичнiй" i "догматичнiй"[6]. Першою є "негативна" дiалектика, що тлумачиться з точки зору фiлософiї екзистенцiалiзму (фiлософiї iснування), друга — "консервативна", "догматична", "недостатньо революцiйна" марксистська дiалектика. Перейдемо до бiльш конкретного з'ясування основних положень i принципiв "негативної дiалектики" Т. Адорно i Ж. -П. Сартра. "негативна" дiалектика. Вона втiлюється в рiзноманiтних формах заперечення — негацiї, вiдкиданнi, критицi, анiгiляцiї, знищеннi тощо. Іншого бути не може. Дiалектика ж, яка втiлюється у ствердженнi iснуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною i тому не може бути прийнятною. Отже, "негативнiй" дiалектицi властивi насамперед однобiчнiсть, визнання лише одного боку дiалектики — як сучасної теорiї розвитку i методу пiзнання. "Негативна" дiалектика властива суб'єкту, має вiдношення тiльки до свiдомостi; не має об'єктивного значення. Категорiйний аналiз заперечувальностi (негативностi), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоцiйно-волюнтаристського трактування заперечення через такi поняття, як "неприязнь", "вiдсутнiсть", "жаль", "стурбованiсть", "розгубленiсть", "жах", "тривога", "неуважнiсть" i т. д. Справдi, в цих емоцiйних станах i настроях людини знаходять вiдображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацiю. Однак заперечувальнiсть (негативнiсть) не зводиться тiльки до цього, до суб'єктивностi, до емоцiйно-антропологiчного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь iншу дiалектику — об'єктивну, яка панує в усiй природi. 3. Суб'єктом, здiйснювачем, "реалiзатором" заперечення може бути тiльки Я, свiдомiсть. Поза цим нема, не було i не буде нiякого заперечення. "Я" — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, "людина є iстота, завдяки якiй у свiт приходить заперечливiсть". Ця здатнiсть заперечення всього сутнiсного становить змiст людського iснування, за висловом Сартра, "для-себе-буття". Таким чином, суб'єктивнiсть заперечення в "негативнiй" дiалектицi стає її принципом, висхiдним поняттям. "Негативна" дiалектика за своєю сутнiстю є суб'єктивною дiалектикою. Тут необхiдно пiдкреслити два моменти: а) справдi, у людському суспiльствi суб'єктом заперечувальностi є людина. Вона сама визначає в процесi пiзнання, що i як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони i т. п.; б) в природi дiалектичне заперечення здiйснюється без втручання людини, суб'єкта, свiдомостi як самозаперечення з утриманням в процесi розвитку всього того, що необхiдно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розумiння в концепцiї "негативної" дiалектики, що є недостатнiм, а по сутi, хибним, оскiльки вiдкидає самозаперечення в процесi розвитку. 4. "Негативна" дiалектика, на думку її творцiв, має дати таке уявлення про "заперечення", котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивнiсть (Адорно). Це й буде означати, що дiалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кiнцевої риски, до абсолютної негацiї. Адорно навiть марксистiв звинувачував у недостатнiй "революцiйностi", "консерватизмi", оскiльки вони, мовляв, визнають спадкоємнiсть у суспiльному розвитку. "негативної" дiалектики. Будь-яка дiяльнiсть, активнiсть, iнiцiатива, творчiсть розумiються нею виключно як негативнiсть, як заперечення. В такому тлумаченнi немає мiсця для з'ясування позитивної ролi заперечення як ствердження, хоч у будь-якому дiалектичному запереченнi є i момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що "ця рiч неякiсна", то цим я одночасно пiдтверджую, що є речi якiснi. Це по-перше, i, по-друге, в неякiснiй речi не може бути все неякiсне. випадку, для будь-яких умов розвитку. Подiляючи знання на правильнi i неправильнi, догматизм намагається закрiпити це назавжди i, таким чином, фактично веде до оманливостi. Догматизм, перебiльшуючи значення певних сторiн iстини, не визнає нових якiсних моментiв, що виникають у процесi пiзнання, не враховує конкретностi iстини, абсолютизує її, i в цьому вiдношеннi, змикаючись з метафiзикою, є антиподом дiалектики, однак, тiльки в певному її значеннi — як теорiї пiзнання. Зворотним боком догматизму є релятивiзм. Релятивiзм (з грецької — релятивний, вiдносний) — теоретико-пiзнавальна концепцiя, котра виходить з однобiчного з'ясування сутi iстини, перебiльшення моменту її вiдносностi, тобто iнтерпретацiї результатiв процесу пiзнання. І, звичайно, тут релятивiзм виступає як рiзновид метафiзичного тлумачення iстини. Отже, релятивiзм має безпосереднє вiдношення до дiалектики як теорiї пiзнання i в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебiльшеннi значення абсолютної iстини, iгноруючи момент її конкретностi; релятивiзм, навпаки, перебiльшує значення вiдносної iстини, вiдкидаючи момент її абсолютностi. Таким чином, якщо розглядати дiалектику як теорiю розвитку, то її антиподами є метафiзика i "негативна" дiалектика; якщо розглядати дiалектику як логiку, то її альтернативами є софiстика i еклектика. Якщо ж розглядати дiалектику як теорiю пiзнання, то її альтернативами виступають догматизм i релятивiзм. Закони i принципи дiалектики Поняття закону Закон — це, передусiм, об'єктивнiсть, те, що не залежить вiд волi i бажання людини, вiд її свiдомостi. Звичайно, мова не йде про юридичнi закони, якi сьогоднi приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергiї та речовини чи про закон всесвiтнього тяжiння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свiдомо загальмувати їхню дiю. Це стосується також i об'єктивних законiв розвитку суспiльства, таких, зокрема, як залежнiсть суспiльної свiдомостi вiд суспiльного буття, чи основного соцiологiчного закону про вирiшальну роль способу виробництва у суспiльному життi. Отже, найсуттєвiшою ознакою закону буде те, що вiн вiдображає об'єктивний стан речей, об'єктивнi зв'язки мiж речами, предметами, явищами. Іншою важливою ознакою закону"плечах", не вiдкидає старого цiлком, а з необхiднiстю "знiмає" потрiбне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхiдним i загальним, тобто вiн є постiйним, внутрiшнiм i таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дiї такого зв'язку. Можливiсть узагальнення якраз i ґрунтується на тому спостереженнi, що приблизно за однакових умов можуть вiдбуватися схожi подiї, тобто необхiднi суттєвi зв'язки мiж речами будуть зберiгатися. В законi, за висловом Гегеля, є "сталiсть, що зберiгається" [6]. Саме явище — змiнне, нестабiльне. Закон же — спокiйне, стiйке вiдображення iснуючого свiту. "Царство законiв, — писав Гегель, — мiстить у собi лише простий, незмiнний, але рiзноманiтний змiст iснуючого... "царство законiв — це спокiйне вiдображення iснуючого свiту, що з'являється [6]. Закон — це суттєве вiдношення, зв'язок мiж сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необхiдним; 3) загальним; 4) внутрiшнiм; Можна видiлити три групи законiв: 2) особливi закони, притаманнi усiм або багатьом формам руху матерiї (закони математики, кiбернетики, закони збереження); 3) загальнi, унiверсальнi закони (закони дiалектики). гальмуватися людьми тощо. i розрiзняють закони розвитку i закони функцiонування суспiльства. Закони розвитку про визначальну роль суспiльного буття щодо суспiльної свiдомостi тощо. Закони розвитку визначають змiну стану суспiльної системи у часi. Це масштабнi закони. До них також належать основнi закони дiалектики, якi виявляють свою дiю i в суспiльствi. — це закономiрнi об'єктивнi зв'язки, якi дiють у даний момент часу, на даному етапi розвитку суспiльства, на певнiй його стадiї. Скажiмо, закон вартостi дiє лише за умов iснування товарного виробництва. Закони розвитку i закони функцiонування спiввiдносяться як загальне i особливе. Є динамiчнi та статистичнi закони. У динамiчних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не iнакше пiде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять iмовiрний характер" — "може бути, а може нi" [6]. Останнє зумовлене дiєю багатьох випадкових факторiв. Статистичнi закони виявляються в результатi взаємодiї значної кiлькостi елементiв певної системи, скажiмо, соцiальних колективiв, соцiальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовiрних передбачень, але є єдино можливими пiд час дослiдження масових явищ випадкового характеру i вiдбивають дiалектику необхiдностi та випадковостi, їхнього взаємозв'язку. Динамiчний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно i цiлком визначає подальший стан цього явища. Динамiчний закон — закон, що вiдображає вiдношення мiж станами однорiдних явищ. Такий закон не визначає повнiстю змiни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцiю змiни усiєї сукупностi таких явищ. При цьому сума законiв розвитку окремих явищ, зв'язаних iз сукупнiстю, не дає закону сукупностi, бо у нiй внаслiдок iнтеграцiї, взаємодiї виникають новi властивостi, вiдмiннi вiд тих, що були притаманнi окремим явищам. Суспiльство складається iз сукупностi людей та їхнiх вiдношень, останнi — iз сукупностi нижчого порядку: нацiй, соцiальних груп, колективiв тощо. Цi сукупностi пов'язанi мiж собою, залежать одна вiд одної i разом з тим є вiдносно самостiйними. Закони, що визначають поведiнку сукупностi, не визначають одночасно поведiнку кожного. Тому вони носять статистичний характер i визначають лише загальну тенденцiю. Наприклад, дiю закону про визначальну роль суспiльного буття щодо суспiльної свiдомостi не завжди можна однозначно продемонструвати на поведiнцi окремої людини, бо на людину впливають рiзноманiтнi фактори мiкро- й макросередовища. Однак дiю цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соцiальну групу, нацiю тощо. Тут очевидною стає залежнiсть суспiльної свiдомостi вiд суспiльного буття. Отже, якщо закони визначають дiяння, поведiнку великої сукупностi людей (суспiльства в цiлому), то вони набувають динамiчного характеру, тобто їх можна передбачити. З цього випливає, що закони (динамiчнi, статистичнi та iншi) не можна абсолютизувати, перебiльшувати, бо це означатиме визнання тiльки необхiдностi та iгнорування випадковостi, що є виявом однобiчної, недiалектичної позицiї. З категорiєю "закон" має зв'язок категорiя "закономiрнiсть". Це — не тотожнi поняття. Вони є однопорядковими, бо у них вiдображенi необхiднi, об'єктивнi, загальнi зв'язки, що iснують в об'єктивнiй дiйсностi. Але закономiрнiсть є ширшим, нiж закон поняттям. Це сукупна дiя багатьох законiв, що конкретизують, наповнюють певним змiстом закономiрнiсть розвитку природи i суспiльства. Дiалектика спирається на три основнi, унiверсальнi закони: закон взаємного переходу кiлькiсних змiн у якiснi, закон єдностi та боротьби протилежностей i закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, унiверсальними законами дiалектики, тому що, по-перше, притаманнi усiм сферам дiйсностi, тобто дiють у природi, суспiльствi та пiзнаннi; по-друге, розкривають глибиннi основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механiзм переходу вiд старого до нового, зв'язки нового iз старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується. Поняття принципу Принцип (вiд лат. principium) — начало, основа, пiдвалина або внутрiшнє переконання людини, тi практичнi засади, котрими вона користується у своєму життi. Термiн "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цiлеспрямована, непiдкупна, непоступлива; "у нього немає нiяких принципiв", тобто немає стрижня, волi, переконань тощо [1]. У фiлософському планi поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первiсне начало, найсуттєвiшу основу певної концепцiї, теорiї. Для дiалектики як фiлософської теорiї розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечностi, стрибкоподiбностi, заперечення. Це тi найважливiшi пiдвалини, на котрих грунтуються основнi закони дiалектики, дiалектичне розумiння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якостi. У фiлософському розумiннi цiєї проблеми основнi закони дiалектики i виступають як основоположнi, фундаментальнi принципи усвiдомлення об'єктивної дiйсностi. Є й iнше розумiння цiєї проблеми, коли до принципiв включають причиннiсть, цiлiснiсть, системнiсть. У бiльш широкому тлумаченнi — це i принципи вiдображення, iсторизму, матерiальної єдностi свiту, практики, невичерпностi властивостей матерiї тощо. В данiй темi ми обмежуємося лише основоположними принципами дiалектики як теорiї розвитку у зв'язку з її основними законами. Висновки Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кiлькох основних положень. 1. Дiалектика як загальна теорiя розвитку дає ключ до розумiння його сутностi, вiдображає реальнi процеси у природi, суспiльствi i мисленнi такими, якими вони є в дiйсностi. Оскiльки весь навколишнiй свiт перебуває в русi, змiнi i розвитку, дiалектика у своїй основi неминуче має виходити з цiєї загальностi. Вона i вiдтворює в мисленнi всi процеси дiйсностi в узагальненiй формi з урахуванням їхньої суперечливостi, змiн, бiжучостi, взаємопереходiв, становлення нового. Тому дiалектика i має категорiйний апарат, закони i принципи, котрi адекватно вiдображають у мисленнi змiни i взаємопереходи, оскiльки самi є рухливими i змiнними. Без розумiння цього, без врахування дiалектики суперечностей i рушiйних сил розвитку в будь-яких природних i суспiльних системах об'єктивної дiйсностi iстинне пiзнання неможливе. 2. Дiалектика пiдходить до вивчення предметiв i явищ з точки зору їх виникнення, руху i розвитку, а тому орiєнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесiв. Вона дає змогу знаходити новi гранi речей, новi повороти, зв'язки, способи усвiдомлення дiйсностi, що розвиваються, i тим самим вiдтворювати її в усiй складностi, суперечливостi, багатогранностi, з безлiччю вiдтiнкiв пiдходу до буття, наближення до нього. Дiалектика, на вiдмiну вiд iнших концепцiй розвитку, розглядає предмети i явища не iзольовано один вiд одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а, отже, i у взаємодiї, та суперечливостi. Процес розвитку можна зрозумiти i вiдтворити у мисленнi тiльки з урахуванням цього. Тому дiалектика є альтернативою усiх теорiй, вчень, течiй i напрямкiв, котрi вiдкидають, iгнорують чи фальсифiкують об'єктивнi принципи зв'язку, розвитку, суперечностi, стрибкоподiбностi, заперечення, таких, як метафiзика, софiстика, еклектика, догматизм, релятивiзм, "негативна" дiалектика. 3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвiд узагальнення об'єктивної дiйсностi, що дало змогу розкрити її закони, видiлити категорiйний апарат для з'ясування сутностi речей, виробити методи i форми пiзнання, показати всю складнiсть i дiалектичну суперечливiсть пiзнання. Тому теорiя пiзнання не може не бути дiалектичною, не може обiйтись без законiв дiалектики, її категорiй i принципiв. Іншими словами, закони, категорiї та принципи дiалектики є одночасно й законами, категорiями i принципами самої теорiї пiзнання. 4. У наш стрiмкий час як нiколи необхiдна нестандартнiсть, гнучкiсть мислення, рухливiсть понять, що здатнi вiдобразити у мисленнi таку рухливiсть в об'єктивнiй дiйсностi. Бо консерватизм думки, схильнiсть до застарiлих понять є серйозним гальмом на шляху пiзнання свiту, що змiнюється. Дiалектика як логiка мислення цiлком вiдповiдає цим вимогам сучасностi. Вона є логiкою узагальнення свiту, переходу вiд незнання до знання, вiд явища до сутностi, вiд сутностi одного порядку до сутностi бiльш високого i т. iн. Дiалектика як логiка вiдтворює у мисленнi процес пiзнання в усiй його складностi i суперечливостi, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логiка не може не бути дiалектикою. 5. Закони дiалектики вiдображають те, що є у самiй дiйсностi. Вони становлять основний змiст об'єктивної дiалектики яка знаходить свiй вияв у мисленнi людини i становить основний змiст суб'єктивної дiалектики. Звiдси випливає, що закони дiалектики, закони пiзнання i закони мислення не можуть бути рiзними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними i вiдображають лише рiзнi аспекти дiалектики: онтологiчний, логiчний i гносеологiчний. Список використаної лiтератури 1. Фiлософiя. Курс лекцiй / За ред. Бичко І. В. – К., 1994. 6. Фiлософiя: Курс лекцiй / Причепiй Є. М., Чернiй А. М., Гвоздецький В. М., Чекаль А. Л. – К., 2001. 7. Фiлософiя: Курс лекцiй / Андрущенко В., Михальченко М. – К., 1993.