Двi концепцiї мови у дiалозi Платона "Кратiл" та онтологiчнi побудови "Категорiй" Арiстотеля
Розглядаючи в рамках фiлософської мовної проблематики дихотомiю «природа/ домовленiсть» або, iнакше, «природа/ закон», можна вiдзначити два напрямки розгортання цiєї проблеми: стосовно питання походження мови та стосовно засад її функцiонування. Прояснюючи умовну/ природну спiввiднесенiсть слова та позначуваного ним предмета, ми таким чином прояснюємо (i розв’язуємо) питання як онтологiчного, так i гносеологiчного вимiру мови, проте не слiд забувати, що такий подiл усе ж залишається умовним, позаяк природне чи умовне походження мови вiдповiдно передбачає природний/ умовний зв’язок мiж iменем та самою рiччю.
та теорiю природної вiдповiдностi мiж словом та означуваною ним рiччю. В процесi розгортання дискусiї мiж учасниками дiалогу Сократ, не висловлюючись однозначно на користь тiєї чи тiєї сторони, загалом схиляється до неспроможностi слiв «досягати iстини сущого». Істинне буття властиве лише iдеям, iмена лише виражають речi через наслiдування (мiмесис), а саме – через наслiдування сутi речей.
Але неоднозначнiсть точки зору Платона щодо статусу мови та мовних знакiв у дiалозi «Кратiл» проявляється неодноразово. Мотивуючи (посилюючи) спочатку теорiю Кратiла i наводячи рiзної значимостi доведення iстинностi етимологiй слiв, автор далi переходить до ствердження (i доведення) iстинностi поглядiв iншого учасника дiалогу, Гермогена.
Взагалi Платон розгортає дослiдження категорiї «правильностi iмен» в дещо iншому, нiж його попередники, ракурсi. До Платона цим питанням вже займалися софiсти, дослiджуючи переважно зв’язок мiж визначенням та поняттям, що ним визначається. Не випадково в Платоновому «Протагорi» вiдомий софiст наполягає на необхiдностi внутрiшньої узгодженостi тексту: текст «повинен вiдповiдати самому собi». Натомiсть сам Платон у «Кратiлi» за правильнiсть вважає узгодженiсть слова зi смислом, на який воно вказує.
обох у єдине зображуване твором полотно. Наприклад, вiн вживає слово «номотет», законодавець, щоб позначити причину виникнення iмен в теорiї Кратiла: «iмена встановлюються (θέσίζ) по «природi» (φύσίζ), але при цьому «законом» (νόμοζ) – тим самим практично з самого початку два полюси сполученi в рамках єдиної дiї, єдиного процесу», – бо, на думку Грiнцера, для Платона важливим є сам процес поєднання крайнiх точок цiєї опозицiї на суто мовному, словесному рiвнi (що, до речi, є продовженням Гераклiтового «парадоксального» стилю: зображення цiлого через зображення частин-частковостей). Тому маємо дiйти висновку, що Платон, пiдтримуючи то один, то iнший бiк у суперечцi, ймовiрно, робив це навмисне: «Кратiл» виявляє риси риторичної структури «зразка «подвiйних промов», в яких вiдсутня iдея остаточного позитивного доведення однiєї тези, але дiє принцип рiвнозначної аргументацiї обох зовнi протилежних точок зору на один предмет».
Доцiльним (як приклад) є зiставлення грецького кореня ονομα з iндоєвропейським коренем *nem – «розподiляти»: тут iм’я постає як щось, чим надiлена людина. Таким чином, ονομα та λόγοζ (λέγω зi значенням «збирати, вибирати») є своєрiдним доповненням одне одному. Людинi данi iмена речей (ονοματα), з яких вона може, «розбираючись», скласти цiле висловлювання (λόγοζ) про речi.
В центральнiй частинi дiалогу, пiсля доведення природної теорiї та перед переходом до iншої, договiрної, Сократ говорить: «Треба... знову повернутися до щойно сказаного i спробувати, за словами поета, «дивитись i вперед, i назад». Це ще одне мiсце, де Платон начебто мимовiльно «видає» себе: «дивитись i вперед, i назад», – тобто утримувати в єдиному поглядi, одночасно усвiдомлювати крайнi точки, охоплюючи протилежностi.
Платон поєднує концепцiї природи та закону, застосовуючи для аргументацiї дiалектичну практику, яку використовували i софiсти. Двi точки зору спiврозмовникiв протиставляються радше заради симетрiї та зовнiшнього унаочнення побудови дiалогу, натомiсть на внутрiшньому, змiстовному рiвнi вони весь час доповнюють одна одну. Таким чином, мова постає як унiверсальний посередник, проявляючи рiзнi, навiть протилежнi якостi, називаючи (описуючи) одну й ту саму рiч.
Проте аргументацiя автора «Кратiла» не скрiзь є послiдовною i правильною: наприклад, коли Сократ розглядає рiзницю мiж iстинним та хибним логосом, вiн змушує спiвбесiдника визнати, що i складовi частини логосу, слова, також мають бути або iстинними, або хибними, – використовуючи таким чином софiзм «цiлого та частини»: коли цiле є тотожним чому-небудь, то тотожними цьому «чому-небудь» мають бути всi частини цiлого. Крiм того, Платон i в iншому мiсцi виявляє неоднозначнiсть власної позицiї, наприклад, у подвiйному ставленнi до явища мовного мiмесису (Сократ спочатку надає значимостi наслiдувальнiй функцiї iмен, щоб у подальшому заперечити її). Мiмесис спочатку постає як «схожiсть» iменi з рiччю, а потiм – вже як її «пустопорожня подоба».
людської мови, – а мислиме слово людини є принципом i критерiєм знання. Одвiчна «розумнiсть» логосу проявляється в принципах правильної поведiнки людини, бо розумна поведiнка, як i правильне мислення, мають логiчне (рацiональне) начало саме у поняттi. Розумне слово, не знайдене у зазначає, що ознаки природної мови (φύσίζ), що, згiдно з Платоном, полягають у вiдображеннi iменем рис та властивостей речi, яку воно iменує, наявнi у штучних мовах, наприклад, росiйському арго, мовi “блатних” (очi – “буркали” тощо), коли iм’я речi, предмета фiксує його певнi функцiї. Це наводить на думку, що описувана Платоном iдеальна мова має риси штучно створеної, коли у мовця ще зберiгається довiра до дескриптивної спроможностi мови, але фактично iм’я виражає не сутнiсть (сутнiсну природу) речi, а лише її зовнiшнi, чуттєвi ознаки. Ідеальна “першо-мова” Платона виявляє риси вторинної, постаючи як наступний крок пiсля “вавилонського мовозмiшання”. Природна мова, що розумiється як вiдповiднiсть iмен речi її сутностi, є пост-розривом, першим, ще невiдрефлектованим рухом i зусиллям вiдчуженої iстоти вiдновити єднiсть смислу – внутрiшнього i зовнiшнього.
Розглядаючи особливостi рiзних теорiй мови у Платоновому «Кратiлi», Г. -Г. Гадамер доводить, що у будь-якому випадку передумовою для виникнення «мови» є iснування певного «свiту», де нею «розмовлятимуть». Бо «свiт» як iндивiдуальне свiтосприйняття i визначає особисту мову як модус вiдношення «свого» свiту до Все-свiту.
методу «судового розгляду» досягти розумiння iстинної природи мови. Двозначнiсть та недосказанiсть мовної теорiї Платона є наслiдком неоднозначностi у розумiннi природи слiв, наголошенiй ще Гераклiтом.
рiвень цiлiсностi – застосування прийому антиномiчностi як спроби утримати цiлiснiсть бачення мовного феномена. Тому треба сказати, що точка зору Платона на питання мови була неоднозначною i не давала певної вiдповiдi, i врештi-решт була лише постановкою проблеми, вказуючи на певнi вузловi точки мовної проблематики, та – з причини домiнування у вченнi Платона ролi iдей, з настановою безпосередностi їх (невербального) сприйняття, – варто зазначити, що сам Платон радше схилявся до розумiння мови як суспiльного утворення у виглядi системи знакiв. І саме така постановка питання про мову та її статус у життi людини призводить до подальшого розумiння мови як «знакiв уявлень у душi» (Арiстотель), що справило вплив на бiльшiсть наступних мовних теорiй. Інакше кажучи, еволюцiя античних теорiй мови являє собою картину поступової деградацiї мiфологiчної свiдомостi з поступовим виходом на перший план ролi поняттєвого мислення, що у результатi призвело до критичного знецiнення ролi логосу, а вiдтак – мови i мовлення до рiвня випадкових знакiв.
Якщо Платон приходить до необхiдностi виходу за межi мови, щоб “пiзнати речi без iмен”, то Арiстотель звертає увагу на те, яку роль вiдiграють iмена в структурi речення, а точнiше – у судженнi. Висловлюючи судження, вважав Арiстотель, ми з’ясовуємо мiсце предмета цього судження в будовi речення.
наголошувало в першу чергу спiввiдноснiсть елементiв мовної системи. На перший план висувається питання про те, яким чином мова функцiонує як система, як спiввiдносяться граматичнi категорiї у реченнi, яким чином взагалi мовнi знаки можуть вiдображати реальнiсть. Свiт постає як свiт структурований, свiт вiдносин та взаємозв’язкiв. Варто також згадати, що Арiстотель був прибiчником теорiї тотожностi буття i мислення: форми мислення є водночас i формами буття, i навпаки (на вiдмiну вiд Парменiда, вiн розрiзняв «буття» як предикат i «буття» як дiєслiвну зв’язку, тобто можна висловлювати судження про небуття, не перетворюючи його цим самим на буття). Істинна мова – це правильно побудована система мовних знакiв, в якiй можна розпiзнати певну аналогiю онтологiчним категорiям Арiстотеля.
Таким чином, категорiї Арiстотеля є унiверсально-логiчним вираженням буття, отже, з логiкою (як логiчною системою категорiй) у нього впритул стикаються гносеологiя та онтологiя, тому вчення про категорiї є водночас i логiкою, i онтологiєю, i гносеологiєю.
Якщо у Платона поняття мало бути визначеним через свою протилежнiсть (єдине – через множинне i навпаки), з чого випливало твердження, що iдеї iснують лише у системi вiдношень, а тому вiдношення є найпервиннiшим за самi спiввiдноснi елементи, то Арiстотель, не погоджуючись iз Платоном, вважав, що протилежностi не можуть взаємодiяти мiж собою, породжуючи все iснуюче у свiтi, i тому мiж ними має перебувати (iснувати) щось iще, посередник, – те, що Арiстотель називає термiном «гiпокейменон» (латинський вiдповiдник – «субстрат»), що дослiвно перекладається як «те, що засадове», «те, що в основi». І тодi протилежностi спiввiдносяться завдяки i через посередництво субстрату i постають вже не як суб’єкти, а як предикати цього посередника, тобто протилежностi – це те, що «говориться» про субстрат.
З цiєї точки зору треба розглянути також i Арiстотелеве поняття сутностi – «усiї», яке вiн уводить з метою прояснення нової системи понять, що розкривала б особливостi його фiлософiї як унiверсальної методологiї.
Розгляд Арiстотелевої системи категорiй взаємопов’язаний з його вченням про форму як першу сутнiсть. Субстанцiя, на думку фiлософа, повинна вiдповiдати таким вимогам: по-перше, бути здатною до окремого iснування, i по-друге, бути мислимою, пiзнаваною у речi. „Самостiйне iснування беззастережно ” властиве одиничному, окремим речам. Але окрему рiч не можна осягнути розумом чи то виразити у поняттi. А от бiльш загальне поняття, рiд, можна пiзнати iнтелектуальним шляхом, але ж „роди iснують поза видами ”, тобто не мають самостiйного iснування. Запропоноване Арiстотелем поняття форми є найближчим, яке задовольняло б вимогам критерiїв сутностi: форма як суть буття речi.
окремi речi, що постають як предмети пiзнання, ми матимемо в результатi лише конечне, недовершене знання, що не сягає iстин першої субстанцiї: знання свiту сущого, свiту „чуттєвих сутностей”, за Арiстотелем.
категорiй, треба побудувати бездоганне з логiчної точки зору судження, яке було б правильним дискурсом, де висновок з необхiднiстю випливає з правильних засновкiв. Арiстотель пов’язує категорiю сутностi (усiю) з iменником як її семантичним (граматичним) вiдповiдником, надаючи, таким чином, iменниковi образу цiєї сутностi як носiю ознак та властивостей першої субстанцiї, – форми (певну вiдповiднiсть Арiстотелевих онтологiчних категорiй граматичнiй будовi речення вiдзначав також А. М. Чанишев, додаючи, що Арiстотель чiтко розрiзняє лише iменник та дiєслово, нiде не згадуючи про iншi частини мови.
Поняття, згiдно з Арiстотелем, є логiчним судженням (у граматичних категорiях: реченням), де головний член (iменник-сутнiсть) є його головним центром, фокусом усього речення. Воно є початком вiдлiку судження, стрижнем, до якого додаються характеристики, якi уточнюють його status quo.
Мова, визначена Арiстотелем як знаки „знакiв уявлень у душi”, водночас є безпосереднiм середовищем для вiдображення категорiйних побудов Логосу. Як було зазначено вище, самi слова (iмена) не є нi iстинними, нi хибними, – iстиннiсть чи хибнiсть з’являються вiд поєднання/ роз’єднання, тому, не вiдмовляючи мовi в її онтологiчних запитах, Арiстотель переносить центр ваги своїх фiлософувань у царину логiчних операцiй.
чистої без’якiсностi буття), Арiстотель знаходить, стверджуючи, що перша сутнiсть – це завжди суб’єкт, або актуалiзацiя здатностi матерiї набувати форми. Нероз’єднаннiсть матерiї та форми, яку наголошує Арiстотель, є умовою постiйних перетворень, що їх зазнає матерiя. Іншими словами (у категорiях мовлення), отримують утiлення переважно тi ”уявлення у душi” людини, якi спрямованi до абсолютної актуалiзацiї, переходу на рiвень довершеностi як повної вiдповiдностi форми та матерiї, задуму Демiурга.
Свiт у всiх своїх мислимих формах iснує незалежно вiд нашого сприйняття, – та все ж свiт передбачає унiверсальне розумне начало, що зумовлює собою всю дiйснiсть, робить її пiзнаваною, водночас впливаючи на можливiсть нашого об’єктивного, iстинного пiзнання й сприйняття зовнiшнього свiту. Тому можна, таким чином, сказати, що передбачуване свiтом його розумне начало уможливлює об’єктивне пiзнання нами свiту так, що у цьому пiзнаннi мислиме з мислячим збiгаються.
Існує розбiжнiсть мiж поняттями логосу, мовлення, в якому вiдбувається розкриття речi, та простим розумiнням значень, якi мiстяться в словi. Якщо логос розумiється як зображення речi, як її розкриття i при цьому функцiя мовлення не вiддiлена вiд означального характеру слiв, – тодi мова стає “неправильною”, такою, що приховує iстину, а не вiдкриває її. Але мовлення як логос є чимось бiльшим, нiж просто вiдповiднiсть слова i речi. Закладена в логосi iстина не є iстиною простого сприйняття, не є простим виявленням буття. Бо якщо реально iснує лише досвiдно-дане, то формалiзована мова є повнiстю адекватною свiтовi. Навiть не наводячи широких доказiв, можна вказати на обов’язковий надлишок смислiв слова, що нiяк не схоплюються. Гайдеггер в своїй працi “Буття i час” наголошує, що саме мова, взята як мовлення, тобто в її живому здiйсненнi, а не просто у виглядi граматичних форм та лексичного арсеналу, являє собою реальну форму iснування трансцендентальної суб’єктивностi. А тому душевно-духовний свiт людини вiд самого початку є незамкненим, вiдкритим; вiн є “буттям-у-свiтi”, а значить, i “буттям-з-iншими”.
Як зазначалося вище, на думку Арiстотеля, самi iмена чи то дiєслова не є нi iстинними, нi хибними– до моменту, коли не будуть пов’язанi з дiєслiвною зв’язкою “бути” чи “не бути”, тобто доки не будуть поставленi у граматичнi та семантичнi вiдношення з iншими категорiями. Істинне та хибне полягає у поєднаннi та роздiленнi, i мислення є здатнiстю до здiйснення цих операцiй. Тобто до початку мовлення слово iснує лише як знак, є мовчазною вказiвкою на смисл. І лише акт вимови слова є участю в iстинi/ хибностi. Можна сказати, що онтологiчнiсть мови чiтко проявляється у момент активної участi у мовi, власне у момент вимови слова. Мовлення є екзистенцiйно-онтологiчною пiдвалиною мови. Слово природним чином вiдображає буття, є налаштованим на буття, натомiсть кожна людина постає певним модусом, модифiкацiєю логосу як здатностi до осягнення, розумiння смислiв. Тому мовлення постає як атрибут iстоти мовної, як участь її в єдинiй мовi.
Розум (iнакше: логос як дiяльнiсний розум душi) передує, згiдно з Арiстотелем, дiяльностi, актуальному розвитку та вияву думки. Але Розум як Логос – є знанням у його першовитоцi, тобто як енергiя чистої абсолютної думки, без роздвоєння на суб’єкт i об’єкт.
та вербальне роз’яснення внутрiшньої сутi поступово призводить давньогрецьких фiлософiв до ствердження виняткової ролi розумового розмiркування як єдино правильного способу пiзнання сущого. Дiйснiсть – оманлива, iстина ж осяжна через логiчне судження. Гносеологiя та логiка Арiстотеля є яскравим вираженням логiчного завершення процесу абстрагувань. Якщо у Платона iстинне знання можна отримати через безпосереднє споглядання iдей, а свiт зовнiшнiх речей є свiтом «тiней», то для Арiстотеля чуттєвий свiт – цiлком реальний, знання про все iснуюче дається через вiдчуття, але будь-яке одиничне має свою сутнiсть, яка пiзнається розумом. Така сутнiсть, як i Платонова iдея, є вiчною, незмiнною та нерухомою, але не знаходиться в свiтi iдеальних сутностей, а мiститься в конкретнiй окремiй речi, – це її форма. Таким чином, Арiстотель намагається подолати зазначений у Платона розрив мiж свiтом речей та їх сутностей i створити єдину картину сущого, – i саме тут з необхiднiстю приходить до протирiччя у тлумаченнi поняття форми. Усуваючи заявлену Платоном трансценденцiю у природi пiзнання, Арiстотель не утримується вiд необхiдностi абстрагувань: форма як перша сутнiсть, крiм iснування, повинна бути певним рiзновидом виду, своєрiдною iдеєю речi.
Крiм того, «нерозрiзнення Арiстотелем мовного та мисленнєвого змiсту, ототожнення значень слiв та уявлень предметiв створює iлюзiю повної адекватностi мовної семантики вiдображенiй об’єктивнiй реальностi, до того ж незалежно вiд мови».
Таким чином, Арiстотель продовжує рухатися у напрямку, заданому Платоном, деонтологiзуючи знак, здiйснюючи „перефокусування” з онтологiї на гносеологiю та логiку. Слово стає довiльним знаком, повнiстю байдужим до того, який саме предмет воно називає. Тим самим був здiйснений поштовх до розвитку штучних мов. Сфера об’єктивованих форм (сфера розуму) максимально вiддаляється вiд сфери матерiального наповнення цих форм, їхньої смислової органiзацiї. Всупереч Платону зближаючи граматичну структуру мови та онтологiчну структуру реальностi (категорiї), Арiстотель не просувається далi рiвня граматики.
|
