Реферат на тему
Давньоiндiйська та давньокитайська фiлософськi системи
ПЛАН
3. Давня китайська фiлософiя
4. Використана лiтература.
Фiлософiя, як зазначалося, виникла в VI — IV ст. до н. є. одночасно в трьох цивiлiзацiях — iндiйськiй, китайськiй i грецькiй. Про зародження фiлософiї свiдчить протиставлення загальноприйнятих думок про свiт справжнiм знанням про нього — iстинi. Фiлософiя починається там i тодi, де i коли виникає сумнiв щодо виправданостi традицiй, пануючих думок, коли фiксуються розбiжностi видимого i сущого, загальноприйнятого i справжнього.
Таке протиставлення може бути породжене рiзними чинниками: соцiальними, що формують самосвiдомiсть особи (торгiвля, держава з регульованими соцiальними вiдносинами); ознайомлення з iншими народами та їх звичаями; криза традицiйної мiфологiї; зародки наукового знання. Цi чинники породжують основну онтологiчну (що таке (справжнє) буття i небуття) i гносеологiчну (що є iстина, а що тiльки видимiсть її, як досягти iстини) проблеми.
що вiдношення мiж видимим та iстинно сущим свiтом будувались на правдоподiбностi. Кожна традицiя i кожен мислитель будували рiзнi моделi спiввiдношення мiж видимими i невидимими сторонами свiту (буття), але чiтких доказiв, зокрема емпiричних фактiв, якi б свiдчили про справжнiй характер цього спiввiдношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така рiзноманiтнiсть онтологiчних i гносеологiчних концепцiй цього перiоду.
Прорив у надемпiричний позачуттєвий свiт (свiт, який лежить за порогом людських вiдчуттiв) було здiйснено в Європi в XVI—XVIIст. з допомогою приладiв i математичного природознавства, що поклало край умоглядним спекуляцiям про свiт, про буття. Тепер онтологiчнi та гносеологiчнi моделi вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання: головна вимога до них — бути науко-воподiбними. Нiхто вже не наважиться стверджувати, що основою свiту є вода, вогонь чи щось подiбне. Атомiзм Нового часу не може бути демокрiтiвським. Атомiзм давньогрецького фiлософа Демокрiта (прибл. 460 — прибл. 371 до н. є.) — це лише цiкавий здогад, який можна й iгнорувати, а хiмiчний атомiзм ґрунтується на експериментi, є основою хiмiчного виробництва. З цим не може не рахуватися жодна сучасна фiлософiя природи.
Європейська наука змусила заговорити про потойбiчний (для людських чуттiв) свiт, що спричинило змiну моделi фiлософування про нього. Проте iснує сфера фiлософського знання, де iстина не пов'язана з науково-технiчним поступом. Це — сфера моралi. Морально-етичнi концепцiї, як i ранiше, вiдчутно впливають на практику моральних стосункiв у суспiльствi. Тому роздуми давнiх людей про свiт мають тiльки iсторико-культурне значення, а їхнi етичнi вчення i тепер збуджують iнтерес. Адже здебiльшого вони стосувалися реального життя i вибудовувались на його основi.
фiлософiя
Історiя iндiйської культури сягає глибини вiкiв. Активну участь в її твореннi брали арiї — кочовi племена, якi, за археологiчними та етнографiчними свiдченнями, вийшли, ймовiрно, з пiвдня України. Вже в IIтис. до н. є. на територiї Індiї склались дрiбнi державнi утворення. Давньоiндiйське суспiльство було кастовим, свiтоглядом його була мiфологiя, викладена у Ведах — збiрниках гiмнiв1. Веди освячували кастовий лад i проголошували панування касти жерцiв (брахманiв) над всiма iншими кастами, в тому числi вiйськовою аристократiєю — кшатрiями. Звiдси назва ведiйської мiфологiї — брахманiзм2. Основний мотив ведiйської лiтератури — панування духовного над матерiальним, брахманiв над iншими кастами.
У серединi І тис. до н. є. в давньоiндiйському суспiльствi сталися вiдчутнi соцiально-полiтичнi змiни: розвивалися ремесла i торгiвля, зростали мiста, замiсть дрiбних держав виникали великi державнi об'єднання. Домiнуюче становище в суспiльствi перейшло до кшатрiїв: вiйни сприяли усвiдомленню ними своєї соцiальної значущостi, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило змiни й у свiтогляднiй сферi: брахманiзм поступився мiсцем релiгiйним течiям — джайнiзму i буддизму, що постали як iдеологiчний протест проти кастової природи брахманiзму, складностi його обрядiв. Джайнiзм i буддизм були свiтоглядами, зрозумiлiшими i прийнятнiшими для простих людей.
Одночасно зi змiнами соцiальних вiдносин i свiтоглядних iдей формуються основнi школи iндiйської фiлософiї. Як i в iнших країнах, фiлософiя в Індiї виникає у зв'язку з кризою мiфологiї. Але перехiд вiд ранньокласового до розвинутого класового суспiльства вiдбувався в Індiї поступово. Тому i в сферi iдеологiї не було рiзких стрибкiв: бiльшiсть фiлософських систем зберiгає мiфологiчнi теми, розвиває їх. Творцями бiльшостi фiлософських шкiл були жерцi-аскети, чим пояснюються такi особливостi iндiйської фiлософiї, як проповiдь аскетизму та мiстичного споглядання, пасивнiсть i самозаглиблення. Цi особливостi зумовленi не специфiкою духу iндусiв, а соцiальними умовами розвитку iндiйського суспiльства.
Серед багатьох шкiл iндiйської фiлософiї чiтко окреслюються два їх типи: ортодоксальнi, класичнi (даршан) i неортодоксальнi, некласичнi (настiка). Ортодоксальнi визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальнi, хоч i запозичують з Вед деякi iдеї, не визнають їх святостi.
Ортодоксальнi, класичнi (даршан) фiлософськi школи. До них належать веданта, мiманса, вайшешика, санкх'я, ньяя i йога. Основою свiту вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцiю. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом вiн трансформувався в духовну субстанцiю, основу всього сущого. Так, уже в Упанiшадах (коментарях до Вед) вiдзначається: «Те, чим породжуються цi iстоти, чим живуть народженi, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пiзнати, то i є Брахман». Брахман породжує, вiдтворює i пiдтримує все суще. Але вiн є безособовим началом. Носiєм принципу iндивiдуальностi є атман, який облаштовує свiтопорядок, є внутрiшнiм правителем. Цi два космогонiчнi начала чимось нагадують матерiю i форму Арiстотеля. Але ця аналогiя приблизна1.
сходин, якi ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитацiя, заснована на практицi йоги. Завдяки злиттю з космiчним брахманом атман людини долає безкiнечнiсть перевтiлень — сансару, яка породжена кармою — вiдплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкцiя свiту й мiсця людини в ньому у ведантi й мiмансi, якi найбiльше наближенi до Вед.
Вайшешика визнає дев'ять субстанцiй — землю, воду, свiтло, повiтря, ефiр, час, простiр, душу i розум. Першi чотири складаються з атомiв. Атоми рiзняться мiж собою кiлькiсно i якiсно. Внаслiдок їх сполучення i роз'єднання, якими керує свiтова душа, вiдбувається виникнення i зникнення речей.
Санкх'я вважає основою свiту матерiю (пракритi) i атман — принцип iндивiдуальностi й духовностi. Ньяя i йога вiдомi не так онтологiчними побудовами, як методологiями, якi застосовують й iншi школи. Ньяя основну увагу придiляла теорiї пiзнання i логiцi, розробила вчення про силлогiзми. Йога сформулювала сукупнiсть правил (методологiю) регулювання фiзiологiчних i психiчних процесiв людини, завдяки яким, на думку її прихильникiв, настає прозрiння i досягається iстина.
Неортодоксальнi, некласичнi (настiка) фiлософськi школи. До них належать буддизм, джайнiзм i чарвака-локаята. Буддизм — свiтова релiгiя, морально-етичне вчення зi значними фiлософськими, вкрапленнями. Як i бiльшiсть шкiл iндiйської фiлософiї, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благороднi iстини» Будди проголошують: iснує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосiб регулювання їх є восьмиступiнчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розумiння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дiя, правильний спосiб життя, правильнi зусилля, правильна зосередженiсть. Цей шлях є нiчим iншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нiрвана — стан незворушностi й спокою, який перериває сансару — безкiнечнiсть народжень.
i матерiальних елементiв (дхарм), якi постiйно перебувають у станi буття—небуття, в станi пульсацiї мiж цими полюсами. На цiй пiдставi буддизм заперечує iснування душi як окремої сутностi.
Чарвака-локаята — єдина матерiалiстична школа Давньої Індiї. Основою свiту вважає п'ять елементiв — воду, вогонь, землю, повiтря i (iнодi) ефiр. Кожний з них складається зi своїх атомiв, якi незнищеннi й незмiннi. Заперечує ведiйське вчення про карму i сансару, iснування Бога i душi, її моральному вченню притаманний вiдхiд вiд усталених традицiй iндiйської культури.
Загалом онтологiчнi схеми найвпливовiших шкiл (веданта, мiманса) являли собою логiзацiю мiфу — переведення мiфологiчних образiв у логiчнi абстракцiї. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено першi наївнi узагальнення про речовинну будову свiту i навiть висунуто iдею атомiзму. Індiйськi мислителi дуже мало уваги придiляли державi, праву, соцiальнiй проблематицi. Провiдне мiсце вiдводили етичним вченням.
В їх етичних вченнях домiнують двi думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу вiд свiту. Цi мотиви, ймовiрно, породженi незначною цiннiстю життя окремої особи в схiдних деспотiях. Вони своєрiдно вiдобразили соцiальний стан iндiйських мислителiв. В Індiї, на вiдмiну вiд Китаю, де конфуцiанцi були придворними фiлософами, мислителi були аскетами, жили осторонь важливих соцiальних подiй. Цим зумовлена i вiдсутнiсть iдей щодо рацiональної перебудови суспiльства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соцiальної сфери, йому залишалось лише регулювати психiчнi процеси.
3. Давня
китайська
конфуцiанство, моїзм, легiзм, натурфiлософiя, якi помiтно вплинули на розвиток китайської фiлософiї, були сформульованi традицiйнi для китайської фiлософiї проблеми, поняття i категорiї.
Давньокитайська фiлософiя, подiбно до iндiйської та грецької, сформувалася в лонi мiфологiї. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу вiд мiфологiї до фiлософiї необхiднi були певнi соцiальнi умови, соцiальнi поштовхи i, зрештою, соцiальнi сили, яким була потрiбна фiлософiя.
Вiдомо, що фiлософiя розвивається за соцiальних умов, коли за iндивiдом визнається право мати самостiйну, вiдмiнну вiд традицiйних поглядiв, власну думку, тобто визнається сувереннiсть розуму. Фiлософiя постає в тому суспiльствi, в якому iндивiд є самостiйною силою, особою.
Але, за словами росiйського дослiдника соцiальної iсторiї давньокитайського суспiльства Л. Васильєва, в V—IIIст. до н. є. «... iндивiд як громадянин, вiльний i повноправний член суспiльства, який би дiяв як самостiйна соцiальна i правова одиниця — подiбно, скажiмо, до громадян давньогрецького полiсу, — в Давньому Китаї фактично не був вiдомий. Соцiальною одиницею в Китаї завжди вважалась (•iм'я, клан, община, земляцтво»1. Однак в цей час вiдбувається замiна дрiбних державних об'єднань ранньокласово-го суспiльства, в якому панували патрiархальнi родовi вiдносини i родова аристократiя, централiзованою державою з розвинутими класовими вiдносинами i розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввiйшла в китайську iсторiю як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давнi родовi традицiї, старi соцiальнi механiзми контролю над iндивiдом, а новi ще не сформувались, була вiдносно сприятливою для реалiзацiї особи i вiдповiдного розквiту культури, зокрема фiлософiї.
предметом коментування. Але цей перiод у китайськiй iсторiї був нетривалим. Уже наприкiнцi IIIст. до н. є. стабiлiзувалась сильна централiзована держава з деспотичною владою, в якiй не залишилося мiсця для вiльного iндивiда i де про iнтелектуальну свободу не могло бути й мови.
Давньокитайськi мислителi цiкавились в основному соцiально-полiтичною та етичною проблематикою: питаннями управлiння державою, вiдносинами мiж рiзними соцiальними прошарками, мiж людьми, батьками i дiтьми. Менше уваги вони придiляли онтологiчнiй i гносеологiчнiй проблематицi. Однi китайськi школи (конфуцiанство, моїзм, легiзм) займалися переважно соцiально-полiтичною i моральною проблематикою, iншi (даосизм) бiльше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведiнку iз законiв природи.
Засновником конфуцiанства — етичної фiлософсько-релiгiйної доктрини — є Конфуцiй, який жив i проповiдував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуцiанство вважається духовною основою китайського суспiльства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє iм'я Конфуцiя) є водночас i виразником китайської моральностi (вiн висловив те, що китайцi на рiвнi стихiйної свiдомостi вважали iстиною), та її творцем, оскiльки надав їй чiтких канонiчних форм.
стосунки людей у мiстах, державi, якi часто не знають одне одного, але iнтереси яких стикаються. Для цього конфуцiанство посилює роль внутрiшнього самоконтролю людини.
Конфуцiанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собi, i тодi в державi та сiм'ї до тебе не будуть ставитись вороже».
Цю моральну вимогу майже дослiвно пiзнiше повторив Христос. А Кант у XVIIIст. пiднiс її до рангу основної моральної вимоги. її суть можна передати словами: ототожнюй себе з iншим, постав себе на його мiсце. В родовiй общинi ця тотожнiсть була природною, бо рiд для iндивiда — це помножене «Я», нормальнi ж стосунки мiж чужими людьми можливi тiльки за свiдомо здiйснюваного ототожнення себе з iншими.
[ Головну моральну вимогу, її iстиннiсть Конфуцiй обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказiвкою на соцiальну кориснiсть. Соцiальний прагматизм виявився пiдставою, якарiвнялася з релiгiйно-звичаєвим виправданням моральних норм.! Китайська культура не знає подiлу моралi на божественну та людську: те, що всi вважають за благо, i є благом. Цим зумовлена i вiдсутнiсть пророкiв у Китаї, якi в своїй критицi занепаду суспiльної моралi (в Ізраїлi, наприклад) спиралися на божественнi заповiдi й повелiння.
Людинолюбство Конфуцiя характеризує вiдносини, якi повиннi iснувати передусiм мiж батьками i дiтьми, мiж правителями i чиновниками. А вже потiм воно поширюється на вiдносини мiж усiма iншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспiльства (держави) для Конфуцiя була сiм'я. Правитель у такiй державi уподiбнювався батьковi, а пiдлеглi — дiтям. Стосунки мiж простолюдинами в цiй схемi не вартували уваги.
допомогою законiв i пiдтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [вiд покарань] i не буде вiдчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основi людинолюбства i пiдтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде вiдчувати сором i виправиться». Конфуцiанство, пiдпорядковане соцiальному прагматизмовi, можна вважати й певним вiдлунням вiдносин патрiархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуцi-анський правитель повинен бути носiєм найвищих моральних якостей, взiрцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не вiдповiдає моральним вимогам, вiн не може бути правителем.
Якщо не iснує «лi», то немає вiдмiнностей мiж правителями i пiдданими, верхами i низами, лiтнiми i молодими.
У висловлюваннях Конфуцiя значна увага придiлена питанням державного управлiння, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на цi питання простежується пiдхiд чиновника, адже сам Конфуцiй певний час був державним службовцем в одному iз царств. Конфуцiанство в Китаї називалось «школою службовцiв». Воно, по сутi, було iдеологiєю чиновникiв, лiтераторiв, iсторикiв, якi належали до особливого соцiального стану китайського суспiльства. Внаслiдок «вiйни царств» у Давньому Китаї родова аристократiя була вiдсторонена вiд влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економiчної опори, воно, на вiдмiну вiд аристократiї, вбачало в iмператорi батька-благодiйника, було схильне ототожнювати власнi справи з державними. Звiдси уявлення про тотожнiсть сiм'ї та держави, батька й iмператора.
Постiйне наголошування на необхiдностi дотримання ритуалiв (лi), пошанування традицiй, пiдмiна права мораллю свiдчать про консерватизм i патрiархальнiсть морального вчення Конфуцiя. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатрiархальної моральностi в умовах розвинутого класового суспiльства в Китаї. У свiтоглядному аспектi конфуцiанство є iдеалiстичним. Небо i духи проголошуються джерелом законiв природи i суспiльства.
Засновником даосизму — другої за значенням течiї у фiлософiї Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзiн». Якщо конфуцiанство в основному звернуте до суспiльної проблематики, то даосизм зосереджується на природi, свiтi. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономiрнiсть, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русi. «Перетворення невидимого (дао) безкiнечнi. (Дао) — найглибиннiшi ворота народження... Воно iснує вiчно... i його дiї невичерпнi», — зазначається в трактатi.
Даосизм—фiлософськевчення, згiднозякимприродаiжиттялюдейпiдпорядкованiзагальномубожественномузаконовiдао.
Як фiлософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, вiдмiнного вiд видимого буття, подiляє свiт на невидиме дао i видимий, створений ним свiт речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логiчної схеми. Дао — нематерiальна субстанцiя, позбавлена тiлесностi. Водночас воно не є i духовною субстанцiєю, оскiльки постає як реальний момент у перетвореннi речей. Дао є i субстанцiєю, i несубстанцiєю (вiчним рухом), воно iснує мовби окремо i невiдокремлене вiд речей, пронизує їх, творить речi й iснує в речах. Оця невловимiсть дао, вiдсутнiсть правдоподiбного зв'язку мiж видимим i невидимим зумовлює мiстицизм вчення. Таємниця дао вiдкривається не всiм, а тiльки тим, «хто вiльний вiд пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тiльки в конечнiй формi».
Суть дао зумовлює i правила поведiнки його прибiчникiв. Мудрець, який пiзнав дао, є бездiяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недiяння. Однак, вважають даосити, недiяння є найбiльшим дiянням, завдяки йому можливо досягнути бiльшого, нiж дiянням. Звеличення споглядання й аскетизму спорiднює даосизм з буддизмом, на основi синтезу яких виник у середнi вiки дзен-буддизм.
Трактат «Дао де цзiн» мiстить чудовi зразки наївної дiалектики, зокрема здогади щодо мiсця протилежностей у свiтi. «Коли всi в Пiднебеснiй (так китайцi називали свою державу. — Авт.) дiзнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється й потворне. Коли всi дiзнаються, що добро є добром, виникає i зло. Тому буття i небуття породжують одне одного...» Всi iстоти мiстять у собi протилежнi часточки — «ян» та «iнь».
За своєю соцiальною базою даосизм спрямований проти конфуцiанства. Людинолюбство i вченiсть Лао-цзи засуджує як протидiю дао. Сентенцiя даоситiв про те, що з подоланням вченостi народ буде у стократ щасливiшим, спрямована проти конфуцiанцiв. Носiями iдей даосизму були родова аристократiя, усунута вiд влади (звiдси туга за минулими часами, коли панувало дао, витiснене людинолюбством i лицемiрством), а також монахи-аскети — носiї iдей бездiяння, безкорисливостi тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патрiархальними вiдносинами, руйнування яких, на думку даоситiв, призвело до погiршення суспiльства.
«ян» та «iнь», посiдають у них значне мiсце.
з наукою, яка в Китаї так i не пiднялася до теоретичної форми.
|
