Головнi критерiї гедонiзму
Змiст
Вступ
Роздiл І. Кiренська школа - першопочаток гедонiзму в етицi. Головнi критерiї гедонiзму
Роздiл ІІ. Фiлософська система Епiкура, як торжество гедонiстичної етики. Докладна розробка категорiй гедонiзму
Висновки
Список використаної лiтератури
Вступ
Приємнiсть (задоволення) – це вiдчуття, переживання, яке супроводжую людину, коли вона отримує те, до чого прагнула, коли її потреби i бажання задоволеннi.
З бiологiчної точки зору, роль страждання i задоволення визначається тим, що вони виконують адаптивну функцiю: задоволення стимулює активнiсть, яка вiдповiдає потребам органiзму; вiдсутнiсть же задоволення i страждання, навпаки – блокують дiї. З психофiзiологiчної точки зору, задоволення (приємнiсть), як результат задоволення потреб важливий тому, що воно супроводжує зменшення i згасання внутрiшньої напруги (фiзичної та психiчної), сприяє вiдновлення життєво важливих функцiй органiзму.
змiстом людських дiй, основою для щастя.
Вся мораль гедонiзму виражається в двух головних поняттях: насолода – приємна. „Наслаждение составляет цель человеческой жизни, и добром является все, что доставляет наслаждение и ведет к нему”. Ця формула була згодом переведена в iмператив поведiнки: „Поступай всегда так, чтобы ты по возможности мог непосредственно удовлетворять свои потребности и испытывать как можно большее (по интенсивности и длительности) удовольствие”.
С морально-фiлософської точки зору, гедонiзм – це етика насолоди. Насолода, приємнiсть виступають як принципи, цiннiсть в них не просто визнається i приймається. Бажання насолоди – взагалi, визначає iєрархiю життєвих цiнностей iндивiда. Тобто назвавши добром -- насолоду, гедонiк свiдомо дiє для досягнення насолоди, яка в його свiдомостi – асоцiюється з поняттям добра. У зв’язку з цим постає питання, чи може бути насолода, принцип приємностi, фундаментальним моральним принципом?
Є двi найбiльш поширенi вiдповiдi на це запитання:
- перша –позитивна (кiренаїкi);
Проте як свiдчить доробок фiлософiв, етикiв, не можливо сформувати критерiй iстинних насолод, насолод якi є прийнятними, а якi – нi. Оскiльки встановлення критерiю прийнятностi означає в першу чергу його обмеженiсть, пiдпорядкування зовнiшньому стандарту, i як наслiдок – вiдмова вiд його прiоритетностi. Це твердження базується на тiй гуманiстичнiй точцi зору, згiдно з якої будь-яка насолода допустима, прийнятна, якщо iз-за неї iндивiд не порушує виконання своїх обов’язкiв (це стосується також сприянню благу iнших людей, обов’язок духовно самовдосконалюватись), а отже не зазiхає на права iнших людей.
Таким чином, предметом нашого дослiдження є етика гедонiзму, гедонiзм як етичний принцип, дослiдження його основних категорiй, фiлософських систем у надрах який вiн виокремився i сформувався, а саме дослiдження гедонiстичної етики кiренаїкiв та епiкурейцiв.
Арiстiп з Кiрени вважається засновником школи, яка вiд його батькiвщини взяла назву кiренайської i стала основою, початком реалiзацiї принципу гедонiзму. Датами життя вiн був наближений до Платона. Спершу Арiстiп пiзнав погляди Протагора, потiм проникся iдеями Платона, став його учнем, але в багатьох пунктах залишився вiрний доктринi софiстiв. Арiстотель називає його софiстом: вiн давав для цього пiдставу як своєю доктриною, так i мандрiвним способом життя; крiм того, вiн був першим iз Сократових учнiв, який повернувся до звичаю софiстiв брати плату за навчання, вiв життя людини двiрської i свiтської. Оповiдки, якi ходили про нього в античностi, представляли його як опортунiста й сервiлiста i зокрема протиставляли його поведiнку сповненiй гiдностi поведiнцi Платона, з яким вiн зустрiвся при сицилiйському дворi. Свою доктрину вiн витворив рано, ще за життя Сократа i жив згiдно з нею, застосовуючи гедонiзм на практицi.
Вiд Сократа i софiстiв Арiстiп навчився, що практичнi справи важливiшi вiд теоретичних. І тому легковажне ставлення до знання i невiра в них вiдзначали кiренаїкiв так само, як кiнiкiв. Знання вони розглядали цiлковито в дусi Протагора, як подаване виключно чуттями i повнiстю вiдносне. До того ж, вони обмежували його ще й у дусi суб'єктивiзму: ми пiзнаємо тiльки власнi стани, а не речi, якi викликають цi стани.
Звiдси вже було природно перейти до його етики. Нам вiдомi тiльки нашi стани, а вони або приємнi, або прикрi, i це єдинi їхнi властивостi, якi дають пiдставу, щоб мiж ними вибирати. І насправдi ми клопочемося завжди й тiльки про приємнiсть, а от прикростi уникаємо. Тож приємнiсть — єдине благо, а прикрiсть — єдине зло. Цю позицiю, яка походить вiд грецького термiну, що означає приємнiсть, прийнято називати гедонiзмом. Арiстiп був, мабуть, найрiшучiшим i найбезкомпромiснiшим гедонiстом, якого знає iсторiя етики. Те, що вiн, одначе, мiг iменувати себе сократиком, мало пiдґрунтя в тому, що вiн, як i Сократ, поєднував добро й приємнiсть, але робив це в зворотному напрямi: Сократ проголошував, що лишень благо (себто моральне) дає приємнiсть, тодi як Арiстiп — що приємнiсть i є єдиним благом.
Крайнiй гедонiзм Арiстiпа можна викласти у п'ятьох тезах:
1. Приємнiсть — єдине благо. Це основна теза. Доповнювала її теза, що прикрiсть — єдине зло.
2. Приємнiсть, єдине благо — це скороминучий, хвилинний стан, який триває, тiльки поки дiє збудник. Така „часткова приємнiсть” — мета життя, а щастя — це тiльки комплекс часткових приємностей. „Часткова приємнiсть гiдна жадання сама по собi, а щастя не саме по собi, а з огляду на частковi приємностi, що їх воно охоплює”. Неслушно зрiкатися нинiшньої приємностi задля прийдешнього щастя, треба ловити приємнiсть, яка нагодиться; гасло „carpe diem” вiдповiдало доктринi Арiстiпа.
3. Приємнiсть — тiлесної природи. „Тiлесна приємнiсть, — писав вiн, — це мета життя”.
4. Приємнiсть — це стан позитивний. Це — на протилежнiсть деяким пiзнiшим гедонiстам, котрi, як Епiкур, мали її за стан негативний, стверджуючи, що вона полягає у вiдсутностi страждання. Арiстiп заперечував, що нiбито сама вiдсутнiсть страждання i прикростi — то вже приємнiсть, бо, як вiн твердив, приємнiсть i прикрiсть — це види руху, який у нас вiдбувається, тодi як вiдсутнiсть приємностi, як i вiдсутнiсть прикростi — це, власне, вiдсутнiсть такого руху.
5. Приємностi рiзняться тiльки iнтенсивнiстю, натомiсть не рiзняться мiж собою якiстю, себто нема приємностей, якi самi по собi були б вищi або нижчi вiд iнших. Все рiвною мiрою добре, коли рiвною мiрою дає приємнiсть, навiть чеснота - цiнна лише в мiру дарованої нею приємностi. „Приємнiсть вiдрiзняється вiд приємностi тiльки тим, що одна вiд одної приємнiша”.
Арiстiп здобув для своєї фiлософiї чимале гроно прихильникiв. Окрiм його дочки, а також його внучки та Арiстiпа Молодшого, до них належав Теодор, званий Атеїстом, Гегесiй, званий Смертепроповiдником, Аннiкерiд та iншi.
Цi кiренаїки розвивали свою гедонiстичну етику на п’яти поприщах:
1) про добро i зло, або, як вони говорили, про те, чого варто добиватися i чого варто уникати;
2) про стани, що їх викликають добро i зло;
3) про дiї, що їх викликають цi стани;
4) про внутрiшнi причини цих станiв
тези одну за одною.
1. Теодор визнав, що справжнiм добром i метою життя є не хвилинний стан приємностi, а постiйна радiсть, а злом — не хвилинна прикрiсть, а постiйна печаль. Скороминуща приємнiсть перестала бути для нього найвищим добром, а скороминуча прикрiсть найбiльшим злом.
3. Гегесiй, у свою чергу, вiдступився вiд позитивного характеру приємностей; вiн вважав, що позитивних приємностей у життi годi досягнути, i тому за мету слiд собi ставити вiдсутнiсть турбот i печалей. Мета гедонiстiв, таким чином, стала негативною, була редукована до вiдсутностi прикростей. Щоб досягнути цiєї мети, слiд зректися благ, достаткiв, почестей, збайдужiти до всього, до життя i до смертi, тобто iдеологiя споживання перетворилася в iдеологiю зречення —Гегесiй наближався своїми поглядами до кiнiкiв i, пройнятий песимiзмом, намовляв до смертi, котра легше, нiж життя i може звiльнити вiд страждань.
5. Через тi поступки, зокрема останнi, облишена була навiть i перша основна теза гедонiзму, оскiльки приємнiсть перестала бути єдиним благом.
Та еволюцiя, що вiдбулася в лонi кiренайської школи, створила пiдґрунтя для нової гедонiстичної школи. Школа та була заснована Епiкуром, через сто рокiв пiсля кiренайської. Вона увiбрала доктрину кiренаїкiв так само, як одночасно стоїчна школа увiбрала погляди кiнiкiв.
Таким чином, гедонiзм та головна його категорiя, категорiя „приємностi” був сформульований як певна етична система, принцип етики ще за часiв античностi, а в подальшому лише структурувався, переосмислювався фiлософами-етиками, якi почали вносити змiни до початкової доктрини гедонiзму.
Роздiл ІІ. Фiлософська система Епiкура, як торжество гедонiстичної етики. Докладна розробка категорiй гедонiзму
Епiку та епiкурейцi, якi створили свою фiлософську систему, були теоретиками етики гедонiзму, оскiльки свою теоретичну фiлософiю цiлковито пiдпорядкували практичним цiлям життя, ставлячи акценти на етицi i трактуючи всi iншi дiлянки знань тiльки як службовi. Епiкурейська школа, заснована в Атенах на порозi III ст., мала прихильникiв до кiнця еллiнiстичного перiоду i становила в ньому четвертий великий фiлософський табiр.
Атомiсти i кiренаїки були головними попередниками епiкурейцiв. Вiд атомiстiв Епiкур перейняв матерiалiстичну i механiстичну фiзику, а вiд кiренаїкiв — гедонiстичну етику i сенсуалiстичну логiку. Чимало теорiй, особливо в царинi фiлософiї природи, вiн запозичив iз давньої фiлософiї, проте i їм надав нового вiдтiнку й нового життєвого сенсу.
Доктрина Епiкура була ним розвинута всебiчно i проповiдувалась в повнiстю закiнченому виглядi. Тож вона не мала задаткiв розвитку. Учнi небагато додали до вчення наставника, порiвняно найбiльше — в теорiї пiзнання. Епiкурейська школа була незрiвнянно тривкiшою у своїх поглядах вiд iнших шкiл того перiоду.
Епiкур (341-270), народжений на островi Самосi, але атенського походження, оселився в Атенах 18-лiтнiм юнаком. На той час Ксенократ управляв Академiєю, а Арiстотель iще жив, але перебував уже в Халкiдi. Епiкур слухав фiлософiв рiзних напрямкiв — через демокрiтейця Навсiфана вiн пiзнав атомiзм, пiзнав також погляди скептика Пiррона. В 306 р. заснував власну школу в саду (звiдси мова про „сад Епiкура” та про „фiлософiв з садiв”), яку очолював аж до смертi.
Його твори були дуже численнi й рiзнорiднi за змiстом. Дiоген Лаертiй згадує про 300 написаних ним книг, а заголовки 40 творiв перелiчує. Завдяки Лаертiю збереглися стислi „Засади” Епiкура, а також 3 його листи, що мiстять нариси фiзики, метеорологiї й етики. Крiм цього, в Геркулянумi вiднайдено частини його великого твору „37 книг про природу”. Решта творiв загинула.
Етичнi погляди Епiкура:
1. Гедонiзм i радiсть життя. Однаковою мiрою як вихiдний пункт, так i мета фiлософiї були в епiкуреїзмi тi самi, що i в iнших системах еллiнiзму: вихiдним пунктом був засновок, що щастя — це найбiльше благо, а метою — пояснення, в чому щастя полягає i як його можна досягти. А пояснення, яке дав Епiкур, було з усiх найпростiше, себто: щастя полягає в зазнаванi приємностей, а нещастя — в зазнаванi страждань. Це пояснення не було тавтологiєю: щастя (евдаймонiю) греки розумiли як можливо найкраще життя, в якому вже досягнена доступна людинi досконалiсть. Отож Епiкур осмислив досконалiсть гедонiстичне, в той час як iншi школи вбачали досконалiсть життя в чомусь зовсiм iншому, нiж зазнавання приємностей. Гедонiзм тривко з асоцiювався з iменем Епiкура, хоч той i не був його винахiдником, оскiльки саме Епiкур, дав гедонiзмовi оригiнальну i незвичайну подобу.
Стрижневою думкою Епiкура було, що для щастя достатньо вiдсутностi страждання, бо вже вiдсутнiсть страждання ми вiдчуваємо як приємнiсть. Це пояснюється тим, що людинi — вiд природи добре, аби тiльки її не робили нещасливими страждання. Природний стан людини, коли нiчого доброго й нiчого поганого її не зустрiчає, є станом приємним, сам процес життя, саме життя є радiстю. Ця радiсть — вроджена, її ми не треба добиватися, адже її ми носимо в собi. Як уроджена, вона безвiдмовна, лише б тiльки тiло було здорове i душа спокiйна, i життя буде насолодою.
Це був найсуттєвiший пункт епiкурейства: гедонiзм єднався в ньому з культом життя. Життя є благом, i тим єдиним, яке справдi дане нам у власнiсть. У формах релiгiйного культу епiкурейцi вшановували життя, вони були немовби сектою шанувальникiв життя. Поза тим вони усвiдомлювали, що це благо — обмежене i короткотривале. На вiдмiну вiд природи, яка нескiнченна i тривала, яка знову й знову вiдроджується, людське життя це тiльки певний епiзод. Оманою була для Епiкура вiра в метемпсихоз та в перiодичне вороття речей. Висновок, з цього, звучав ось так: благо, яким ми володiємо, треба оцiнити i вжити вiдразу, бо воно скороминуще й одноразове; треба вжити його дочасно, на майбутнє iснування розраховувати не можна.
2. Зовнiшнi приємностi. Радiсть життя є головним складником щастя, але не єдиним. Окрiм цiєї внутрiшньої радостi iснують приємностi, збуджуванi зовнiшнiми причинами. Вони (єдинi, на якi звернув увагу Арiстiпп) — цiлковито iншого типу, нiж ота стихiйна приємнiсть життя. Вони вимагають дiї позитивних причин, тимчасом як для тiєї достатньо було вiдсутностi страждання. Ту „стихiйну приємнiсть життя” ми носимо в собi, а цi — залежнi вiд обставин i тому полишенi на випадковiсть щастя i непевнiсть. Для досягнення позитивних приємностей мають бути виконанi двi умови: треба мати потреби i треба, щоб вони були задоволенi. Тим часом, оту радiсть життя можна вiдчути лише тодi, коли ми не заклопотанi потребами та їх задовольнянням. Отже, однi приємностi виступають при вiдсутностi потреб, iншi — при задоволеннi потреб; негативну приємнiсть вiдчуває той, чийого спокою не бентежать жоднi збудники i змiни, а позитивної приємностi може зазнати тiльки той, хто пiддається збудникам i змiнам.
Цi два види приємностей не рiвнi мiж собою. Тiльки в негативнiй приємностi при вiдсутностi потреб людина — вповнi вiльна вiд страждання. А там, де є потреби, завжди є загроза їх незадоволення, та й саме задовольняння поєднане зi стражданням. „Найбiльше приємностей має той, хто має найменше потреб”. Тож негативна приємнiсть — вища. І тому вона є справжньою метою життя. Щоб досягти цiєї мети, не треба добиватися приємностей, треба тiльки уникати страждань, не задовольняти потреби, а позбуватися їх. Позитивна приємнiсть — не мета, а лише засiб, а саме засiб заглушати страждання, коли вони ятрять людину. Слiд порвати з первiсним iнстинктом, котрий велить пориватися за кожною приємнiстю, яка трапляється, треба виробити в собi мистецтво вимiрювати приємностi i вибирати тi, якi не тягнуть за собою страждань.
Позитивнi приємностi є двоякого роду: або фiзичнi, або духовнi, їхнє спiввiдношення виглядає так: тiлеснi приємностi –це першооснова, тому що духовнi не могли б iснувати без них, вони – пов'язанi з пiдтримуванням життя (наприклад приємнiсть споживання їжi), а життя є першою умовою щастя. У цьому розумiннi Епiкур говорив, що „приємнiсть черева є пiдставою i коренем усякого блага”. Натомiсть духовнi блага — вищi, оскiльки дають бiльше приємностей, а це завдяки тому, що душа осягає не тiльки теперiшнє, але, силою уяви, також минуле i майбутнє.
Епiкур не визнавав якiсних рiзниць мiж приємностями. Немає менш або бiльш шляхетних приємностей, є тiльки менш або бiльш приємнi. Вiн розумiв, що якби допустив якiснi рiзницi, то послiдовний гедонiзм годi було б утримати. „Наскiльки не зневажиш законiв, не порушиш добрих звичаїв, не засмутиш ближнього, не надвередиш тiла, не втратиш засобiв, необхiдних для життя, то використовуй як хочеш свої бажання”. Одначе вiн виразно радив певний спосiб життя: радив клопотатися духовними радостями, ширив культ дружби i шляхетного, витонченого життя (власне оце витончене життя й зветься „епiкурейством”). „Не учти i святковi походи, насолоди любовi й насолоди пiднебiння при заставлених столах роблять життя солодшим, а тверезий розум, який... вiдкидає хибнi гадки, що завдають душi найбiльше неспокою”. Найскромнiшi приємностi — гроно друзiв i квiти в саду — були для епiкурейцiв найбiльшими приємностями.
i справедливого життя, яке б не було приємне”.
Чесноту слiд плекати тому, що вона є засобом для щастя.
приємнiсть. І то тiльки власна. Всi епiкурейськi приписи були заснованi на егоїзмi, але ж бо й альтруїзм, за Епiкуром, нiкому нi для чого не потрiбний. Суспiльство не потребує безкорисливих громадян — найлiпшими громадянами є корисливi егоїсти, наскiльки вони, звiсно, розумнi. Епiкур хотiв тверезої фiлософiї i думав, що на нiй лiпше, нiж на iншiй, можна заснувати людськi справи, моральнiсть i право, суспiльний устрiй i сердечнi стосунки мiж людьми.
Розум — необхiдний для щастя, не тiльки щоб правильно вибирати приємностi, але також щоб керувати думками. Бо думки легко збиваються на манiвцi i творять омани i пострахи, якi найнепотрiбпiшим чином порушують спокiй людини й унеможливлюють її щастя. Немає, проте, гiршого страху за той, що його викликає думка про невблаганну смерть. Але, може, цей страх безпiдставний? Може, ми боїмося марно? Аби у цьому впевнитися, слiд дослiдити природу речей. З цiєю метою Епiкур займався фiзикою, а щоб для цього дослiдження вишколити розум, займався логiкою.
„духовнi” та „тiлеснi”, давши їм фiлософське обґрунтування i своїм життям довiв можливiсть втiлення етики гедонiзму на практицi.
Висновки
Гедонiзм — це спосiб обґрунтування моралi, тлумачення її природи, призначення, який зводить змiст моральних вимог до однiєї мети — одержання насолоди.
В гедонiзмi насолода (приємнiсть) – це найвища цiннiсть.
Уже в той перiод принцип гедонiзму розвивався i доповнювався, на противагу Арiстiпу, який вважав, що приємнiсть – це єдине благо, скороминучий стан тiлесної природи, вже його послiдовники теж кiренаїкi наголошували на приємностях духовного характеру, заохочуючи гедонiстiв служити дружбi, любовi, якi дають на їх думку „вищi” приємностi, тобто в етику гедонiзму поступово проникає мораль, обмежуючи її.
Епiкур, фундатор гедонiзму, вважав, щастя – це найбiльше благо i його можна досягти зазнаючи приємностей. Зокрема, вiн був першим, хто роздiлив „внутрiшнi” i „зовнiшнi” приємностi i насолоди, „позитивнi” i „негативнi”, виокремивши їх в критерiї гедонiзму.
за Епiкуром є лише два шлях – шлях розуму i чесностi.
Зараз принцип гедонiзму всебiчно дослiджується як етиками, фiлософами, так i психологами-практиками, оскiльки „принцип задоволення” це не лише принцип етики, а й природнiй регулятор психiчних процесiв, духовної дiяльностi людини.
Список використаної лiтератури
1. Гусейнов А. А., Апресян Р. Г. Этика.— М.: Гардарика, 1998.
2. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. – М., 1987.
3. Татаркевич В. Історiя фiлософiї. – Т. 1. – Львiв, 1998.
4. Трубецькой С. Н. Курс истории древней философии. – М., 1997.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.
8. Этическая мисль. Научно-публицистические чтения. – М., 1992.
|
