Гелiоцентризм i антропоцентризм
Змiст
1.
Поняття гелiоцентричної та геоцентричної системи свiту.
2.
Розвиток цих теорiй та порiвняльна характеристика.
3.
Вчення Копернiка та Бруно.
4.
Значення цих вчень та понять в сучасних науках.
Копернiк, Бруно
Гелiоцентрична та геоцентрична системи свiту – два рiзних вчення про побудову сонячної системи та рух її тiл. Згiдно з гелiоцентричною систему свiту (вiд грецької – Сонце), Земля обертається навколо власної осi, є однiєю iз планет i разом з ними обертається навколо Сонця. Проти цьому лежить геоцентрична система свiту (вiд грецької – Земля) заснована на ствердженi про нерухомiсть Землi, що знаходиться в центрi Всесвiту; Сонце, планети та всi небеснi свiтила обертаються навколо Землi. Боротьба мiж цими двома концепцiями , що призвела до перемоги гелiоцентризму, наповнює собою iсторiю астрономiї i має характер зiткнення двох протилежних фiлософських спрямувань.
здогадок вiдносилось вчення Аристарха Самосского (кiнець IV– початок IIIст. до н. е.) про обертання Землi навколо Сонця та навколо своєї власної осi. Це вчення настiльки йшло урозрiз iз всiм устроєм античного мислення, античною картиною свiту, що не було зрозумiло сучасниками i було пiддано критицi навiть зi сторони такого вченого, як Архiмед. Аристарх Самосский був оголошений боговiдступником, а його теорiя надовго затулена вельми мистецькою, але i вельми штучною побудовою Аристотеля. Аристотель i Птоломей є творцями класичного геоцентризму в його найбiльш послiдовному та завершеному виглядi. Якщо Птоломей створив закiнчену кiнематичну схему, то Аристотель заклав фiзичнi основи геоцентризму. Синтез фiзики Аристотеля та астрономiї Птоломея i дає те, що зазвичай називають птолемеївсько–аристотелевською системою свiту.
Висновки Аристотеля та Птоломея базувалися на аналiзi бачених рухiв небесних тiл. Цей аналiз одразу ж виявляв так званi «нерiвностi»в русi планет, деякi ще в глибокiй древностi були видiленi iз загальної картини зоряного неба. Перша нерiвнiсть полягає в тому, що швидкiсть видимого руху планет не залишається постiйною, а перiодично змiнюється. Друга нерiвнiсть полягає в складностi, петлепотiбностi лiнiй, що описували планети в небi. Цi нерiвностi знаходились в рiзкому протирiччi з утвердженими ще iз часiв Пiфагора уявленнями про гармонiю свiту, про рiвномiрно – круговий рух небесних тiл. У зв’язку з цим Платон чiтко сформулював задачу астрономiї – пояснити видимий рух планет за допомогою системи рiвномiрно – кругових рухiв. Рiшення цiєї задачi за допомогою системи концентричних сфер займався древньогрецький астроном Евдокс Кнiдський (близько 408 – близько 355 до н. е.), а потiм i Аристотель. В основi системи свiту Аристотеля лежить уявлення про непрохiдну безодню мiж земними елементами (земля, вода, повiтря, вогонь) та елементом небесним. Недосконалiстю всього земного протиставиться досконалiсть небесного. Одним iз виразiв цiєї досконалостi i є рiвномiрно – круговий рух концентричних сфер, до яких прикрiпленi планети та iншi небеснi тiла. В центрi її знаходиться Земля. Центральне положення та нерухомiсть Землi пояснюється своє образною «теорiєю тяжiння» Аристотеля. Недолiком концепцiї Аристотеля (з точки зору геоцентризму) є вiдсутнiсть кiлькiсного пiдходу, обмеження дослiджень якiсним описом. Мiж тим потреби практики (та частково запити астрологiї) потребували вмiння вираховувати для будь – якого моменту положення планет на небеснiй сферi. Цю задачу вирiшив Птоломей (II ст.). Сприйнявши фiзику Аристотеля, Птоломей вiдкинув його вчення про концентричнi сфери. В основному трудi Птоломея «Альмагест» дана струнка та обдумана геоцентрична система свiту. Всi планети рiвномiрно рухаються за круговими орбiтами – епiциклами. В свою чергу центри епiциклiв рiвномiрно ковзають по колу деферентiв – великих кiл, майже в центрi яких знаходиться Земля. Розмiщуючи Землю не в центрi деферентiв, Птоломей визнавав ексцентричнiсть останнiх. Така складна система потрiбна була, щоб за допомогою складання рiвномiрно – кругових рухiв пояснити видиме нерiвномiрний та не круговий рух планет. На протязi майже пiвтори тисячi рокiв система Птоломея слугувала базою для розрахунку небесних рухiв. Обертальний та поступальний рухи Землi вiдкидались на тiй пiдставi, що за великої швидкостi такого руху всi тiла, що знаходяться на поверхнi Землi, вiдiрвуться вiд неї та улетять. Центральне положення Землi пояснювалось природнiм прагненням всiх земних елементiв до центру. Тiльки правильнi уявлення про iнерцiю та тяжiння могли остаточно розбити ланцюг доказiв Птоломея.
геоцентризму зустрiчались вороже та були дискредитованi Аристотелем, Птоломеєм. Значною частиною своїх перемог геоцентризм завдячений релiгiї. Неправильно розглядати геоцентризм тiльки як кiнематичну схему свiту; в класичнiй формi вiн був закономiрним наслiдком, астрономiчною формою антропоцентризму та телеологiї.
Антропоцентризм – свiтогляд, згiдно якому людина є центр та вища цiль всесвiту
Із уявлення про те, що людина – вiнець творiння, неминуче виникло вчення про центральне положення Землi, про її винятковiсть, про службовi ролi всiх небесних тiл по вiдношенню до Землi. Геоцентризм є свого роду «науковим» обґрунтуванням релiгiї, i тому церква палко боролася проти гелiоцентризму. Правда, геоцентризм в матерiалiстичних системах Демокрита i його продовжувачiв був вiльний вiд релiгiйно – iдеалiстичних концепцiй антропоцентризму та телеологiї. Земля признавалася центром свiту, але тiльки «нашого» свiту. Всесвiт безкiнечний. Безкiнечна i кiлькiсть свiтiв в ньому. Звичайно, що така матерiалiстична трактовка зводила геоцентризм до рiвня приватної астрономiчної теорiї. Водороздiл мiж геоцентризмом та гелiоцентризмом далеко не завжди спiвпадав з кордоном, що вiддiляв iдеалiзм вiд матерiалiзму.
у ортодоксальних егоцентристiв. Нова епоха в астрономiї була вiдкрита Копернiком. Його книга «Про обертання небесних сфер» (1543) була початком революцiйного перевороту в природознавствi.
Копернiк висунув положення, що бiльшiсть видимих небесних рухiв є тiльки наслiдком руху Землi як навколо своєї осi, так i навколо Сонця. Цим була знищена догма про нерухомiсть та винятковiсть Землi. Однак Копернiк не змiг остаточно порвати з фiзикою Аристотеля. Звiдси i помилки в його системi. По – перше, помiнявши мiсцями Сонце i Землю, Копернiк став розглядати Сонце як абсолютний центр Всесвiту. По – друге, Копернiк зберiг iлюзiю про рiвномiрно – круговий рух планет, що потребувало введення епiциклiв для пояснення першої нерiвностi. По – третє, для пояснення змiни пiр року Копернiк ввiв третiй рух Землi – «рух за схилом». Однак цi недолiки системи не зменшують заслуг Копернiка. Вчення Копернiка спочатку було сприйняте без особового ентузiазму. Його вiдкинули Ф. Бекон, Тихо Браге та прокляв М. Лютер.
Джордано Бруно (1548 – 1600) подужав недолiки Копернiка. Вiн показав, що Всесвiт безкiнечний i не має центру, а Сонце – звичайна зiрка в безкiнечнiй множинi зiрок та свiтiв. Зробивши гiгантську роботу по узагальненню спостережного матерiалу, зiбраного Тихо Браге, Кеплер (1571 – 1630) вiдкрив закони руху планет. Цим було розвинуто аристотеливське уявлення про їх рiвномiрно – круговий рух; елiптична форма орбiт остаточно пояснила першу нерiвнiсть в русi планет. Роботи Гегеля (1564 – 1642) зруйнували основу системи Птоломея. Закон iнерцiї дозволив вiдкинути «рух по схилу» та довести нездiбнiсть аргументацiї противникiв гелiоцентризму. «Дiалог про двi найголовнiшi системи свiту – Птоломеєвої та Коперникової» (1632) винiс iдеї Копернiка в порiвняльно широкi маси, а Галiлея поставив перед судом iнквiзицiї.
Копернiка не претендує на зображення дiйсного свiту, в сутностi не пiзнаного, що в книзi Копернiка рух Землi служить тiльки формальною основою математичних викладок. Ця версiя була сприйнята iз схваленням Римом. Джордано Бруно викрив фальсифiкацiю Осiандера. Наукова та пропагандистська дiяльнiсть Бруно та Галiлея рiзко змiнила вiдношення католицької церкви до вчення Копернiка. В 1616 воно було засуджено, а книга Копернiка заборонена «надалi до виправлення» (заборона була знята тiльки в 1822).
В роботах Бруно, Кеплера, Галiлея система Копернiка була звiльнена вiд недолiкiв аристотелiзму. Подальший шаг в перед зробив Ньютон (1643 – 1727). Його книга «Математичнi початки натуральної фiлософiї» (1687) дала фiзичне обґрунтування вченню Копернiка. Цим остаточно був лiквiдований розрив мiж земною та небесною механiкою тi створена перша в iсторiї людського пiзнання наукова картина свiту. Перемога гелiоцентризму означала поразку релiгiї та трiумф матерiалiстичної науки, що прагнула пiзнати та пояснити свiт iз нього самого.
Е. Махом), що система Копернiка i система Птоломея рiвноправнi i 0о боротьба мiж ними була марною. Позицiя фiзикiв в цьому питаннi була пiдтримана деякими фiлософами – iдеалiстами. «Доктрина вiдносностi не стверджує, - пише Г. Рейнхейбах, - що погляд Птоломея вiрний; вона скорiш вiдкидає абсолютне значення кожного з цих двох поглядiв. Це нове розумiння могло виникнути тiльки в наслiдок того, що iсторичний розвиток пройшов через обидвi концепцiї, внаслiдок того, що витiснення птоломеєвського свiтогляду копернiковським заклало фундамент новiй механiцi, яка врештi решт з’ясувала одностороннiсть самого свiтогляду Копернiка. Дорога до iстини йшла тут через три дiалектичних етапи, якi Гегель розглядав як необхiднi в будь – якому iсторичному розвитку етапи, що ведуть вiд тезису через антитезис до вищого синтезу» (1942). Цей «вищiй синтез» iдей Птоломея i Копернiка спирається на невiрну iнтерпретацiю загального принципу вiдносностi: оскiльки прискорення (а не тiльки швидкiсть, як в спецiальнiй теорiї вiдносностi) губить абсолютний характер, оскiльки поля iнерцiальних сил еквiвалентнi гравiтацiї та загальнi закони фiзики формулюються коварiантно по вiдношенню до будь – яких перетворень координат та часу, то всi можливi системи є рiвноправними та розумiння переважної (привiлейованої) системи вiдлiку губить свiй змiст. Отже, геоцентричний опис свiту має таке ж право на iснування, як i гелiоцентричний. Вибiр системи вiдлiку, пов'язаний iз Сонцем, - не питання принципу, а питання зручностi. Так, пiд прапором подальшого розвитку науки заперечується значення тiєї революцiї в науцi та свiтоглядi, яка була здiйснена трудами Копернiка. Подiбна концепцiя викликає заперечення зi сторони деяких вчених. Причому характер заперечень, спосiб аргументацiї рiзноманiтнi, вiдображаючи те чи iнше розумiння сутностi загальної теорiї вiдносностi.
Виходячи з того, що загальна теорiя вiдносностi є по сутi теорiя тяжiння, академiк В. А. Фок в рядi робiт («Деякi застосування iдей неевклiдової геометрiї Лобачевского в фiзицi» (1950), «Система Копернiка i система Птоломея в свiтi сучасної теорiї тяжiння» (1955)), заперечує вiдноснiсть прискорення як основного принципу. Фок стверджує, що при дотриманнi деяких умов можливе видiлення привiлейованої координатної системи (так званi «гармонiчнi координати»). Прискорення в такiй системi абсолютне, тобто воно залежить не вiд вибору системи, а обумовлене фiзичними причинами. Звiдси безпосередньо витiкає об’єктивна iстиннiсть. Але вихiдний пункт Фока не є загальновизнаним i пiдлягає критицi.
В протилежнiсть Фоку, М. Ф. Широков вважає, що визнання загального принципу вiдносностi сумiсне з признанням iснування переважних систем вiдлiку для iзольованого скупчення матерiї, оскiльки теорiя про центр iнерцiї виконується в будь – якiй системi вiдлiку з галiлеївськими умовами на безмежностi. Така система характеризується тим, що центр її iнерцiї у спокої або рухається рiвномiрно та прямолiнiйно i що виконуються закони збереження маси, енергiї, кiлькостi рухiв та моменту кiлькостi рухiв. Не iнерцiальна система не може бути переважною, бо в нiй цi умови не виконуються. Очевидно, що для нашої планетної системи переважною буде система вiдлiку, пов’язана з Сонцем як з центром iнерцiї матерiального утворення.
що рiвноправнiсть, еквiвалентнiсть систем вiдлiку не може бути зведена до можливостi переходу з однiєї в iншу. Оскiльки мова йде не про формальнi математичнi уявлення, а про матерiальнi, об’єктивнi системи, треба приймати до уваги i походження системи, i ту роль, яку вiдiграють в нiй рiзнi матерiальнi тiла, та ряд iнших фiзичних характеристик системи. Тiльки такий пiдхiд є правильним. Порiвняльний розгляд ролi та мiсця, що займають Земля та Сонце в розвитку сонячної системи, з достатньою яснiстю вказує, що саме Сонце є природно привiлейованим тiлом вiдлiку для всiх систем.
демонструють обертання Землi навколо своєї осi. Аберацiя свiтла та паралакс нерухомих зiрок доводять обертання Землi навколо Сонця. Але за цiєю простотою, за цiєю очевиднiстю лежать два тисячолiття напруженої та жорстокої боротьби сил прогресу та реакцiї. Ця боротьба ще раз свiдчить про складностi та суперечливостi процесу пiзнання.
Використана лiтература:
1. Н. В. Олексiїв, А. В. Панiн «Фiлософiя».
2. П. С. Гуревич «Фiлософiя».
3. А. Е. Бала шов «Фiлософiя».
5. «Фiлософська енциклопедiя.»
|
