Вихiднi iдеї фiлософiї Аристотеля
Рiвненський iнститут
Вiдкритий мiжнародний унiверситет розвитку людини „Україна”
Реферат
на тему: „Вихiднi iдеї фiлософiї Аристотеля”
Виконав: студент ІІ курсу
групи ЕП-2
Палиця Олександр
Рiвне-2005
План
1. Життя
2. Основнi фiлософськi погляди
3. Основнi полiтичнi погляди
4. Аристотель про душу
5. Система фiлософiї математики Аристотеля
Лiтература
1
.
Аристотель, найбiльший з давньогрецьких фiлософiв, учень i рiшучий супротивник Платона, народився в 384 р. до н. е. у Стагирi-мiстi на пiвнiчно-захiдному узбережжi Егейського моря. Його батько Нiкомах, що належав до роду лiкарiв Асклепiадiв, був придворним лiкарем македонського царя Амiнти III. У сiмнадцятилiтньому вiцi Аристотель приїжджає в Афiни, де стає учнем Платона. У його Академiї вiн пробув до смертi вчителя. Прихiд до правлiння школою Спевсiппа, з яким вiн був не в ладах, спонукав Аристотеля залишити Афiни. З 355 р. вiн живе спочатку в Ассосi, у Малiй Азiї, пiд заступництвом тирана мiста Атарнея Гермiя. Останнiй надав йому прекраснi умови для роботи. Аристотель женився тут на Пiфiадi - чи то дочцi, чи то прийомнiй дочцi, чи то племiнницi Гермiя, а за деякими вiдомостями - його наложницi. Через три роки фiлософ їде в Мiтiлену на о. Лесбос. Це вiдбулося незадовго до або ж вiдразу пiсля смертi Гермiя, по-зрадницькому захопленого персами i розп'ятого.
У Мiтiлену Аристотель прибув за запрошенням свого друга i вiрного учня Теофраста. Ще через три роки вiн прийняв запрошення македонського царя Пилипа i став вихователем його сина Олександра, майбутнього великого полководця. Пiсля того як у битвi бiля Херонеї Пилип II розгромив грецьке ополчення i тим поклав кiнець грецькiй незалежностi. Аристотель повернувся в Афiни. Тут вiн створює свою школу, що одержала назву Лiкей, по iменi храму Аполлона Лiкейського, поблизу якого вона знаходилася. При школi був сад iз критими галереями для прогулянок (peripatos), i оскiльки заняття проходили там, школа одержала назву «перипатiйської», а приналежнi до неї - «перипатетикiв». Другий афiнський перiод був часом остаточного оформлення системи поглядiв Аристотеля i пiдведення пiдсумкiв. Не менше значення мало викладання в Лiкеї, що залучало численних учнiв.
Смерть Олександра (323 р. до н. е.) викликала антимакедонське повстання в Афiнах. Аристотель, вiдомий своїми македонськими симпатiями, був обвинувачений у «безбожництвi», оскiльки полiтичних основ йому не могли пред'явити. Пiдставою послужило те, що вiн склав у пам'ять Гермiя пеан i напис до його статуї в Дельфах у вираженнях, що личать лише богам, а не смертним. Фiлософ змушений був бiгти в Халкiду на о. Евбея, де в нього був маєток. Улiтку 322 р. вiн помер.
2 Основнi фiлософськi погляди
Якщо речi дiйсно iснують, то необхiдним чином iснують i iдеї речей; так що без iдеї рiч не iснує або сама рiч залишається непiзнаваною.
Немає принципового вiдриву iдеї речi вiд самої речi.
Ідея речi знаходиться усерединi самої речi.
Цiлiснiсть речi, коли з видаленням однiєї частини речi гине i вся рiч, є органiзм речi на вiдмiну вiд механiзму речi, коли рiч залишається цiлiсною, незважаючи нi на яке видалення окремих її частин i замiну їх iншими частинами.
Органiзм є така цiлiснiсть речi, коли мається одна або кiлька таких частин, у яких цiлiснiсть присутня субстанцiонально.
Чотирьохпринципна структура всякої речi, як органiзму:
2. Матерiя речi є тiльки ще сама можливiсть її оформлення i можливiсть ця - нескiнченно рiзноманiтна. Ейдос речi не є її матерiя, а матерiя речi не є її ейдосом.
3. Якщо речi рухаються, а для руху повинна iснувати яка-небудь визначена причина руху, то це значить, що необхiдно визнати якийсь саморух, якусь причину, що є причиною для самої ж себе. У буттi iснує саморушiйна причина i цей саморух так чи iнакше вiдображається й у реальнiй залежностi руху однiєї речi вiд руху iншої речi.
4. Не можна мислити рух в абстрактному видi, тобто без того результату, що вона дає. Рух речi має на увазi мету руху - специфiчну категорiю речi, що не є нi її формою, нi її матерiєю, нi її причиною.
Загальне формулювання чотирьохпринципної структури - рiч є матерiя, форма, дiюча причина i певна доцiльнiсть, тобто кожна рiч є упредметнена форма з причинно-цiльовим призначенням.
2. Природа як твiр мистецтва - природнi речi i вся природа, узята в цiлому, є тiєю чи iншою смисловою картиною.
3. Душа є не що iнше, як принцип живого тiла. Душа - субстанцiя в якостi ейдоса фiзичного тiла, у потенцiї володiючого життям.
Художньо-творчий принцип у його завершеннi:
у тiм або iншому напрямку, теж має свiй власний ейдос, що називається Розумом, так що душа є енергiя Розуму.
2. Розум є ейдос усiх ейдосiв.
3. Розум, незважаючи на усю свою волю вiд почуттєвої матерiї, мiстить свою власну чисто розумову матерiю, без якої вiн не був би художнiм твором.
3 Основнi полiтичнi погляди
Держава є полiтичне спiлкування.
Спiлкування, природним шляхом виникле для задоволення повсякденних потреб, є сiм’я.
Держава належить до того, що iснує по природi, як i людина є по природi своєї iстота полiтична.
Хто природi своєї належить не самому собi, а iншому i при цьому все-таки людина, той по своїй природi раб. У найкращiй державi краще, щоб власнiсть була приватною, а користування нею – загальним. Державний устрiй – це розпорядок у областi органiзацiї державних посад узагалi, i у першу чергу верховної влади.
Державнi устрої, що мають на увазi загальну користь, є позитивними, - це царська влада, влада небагатьох, але бiльш нiж одного – аристократiя, влада бiльшостi – полiтiя.
Вiдхилення вiд зазначених устроїв: вiд царської влади – тиранiя, вiд аристократiї – олiгархiя, вiд полiтiї – демократiя.
З усiх видiв державного устрою, що вiдхиляються вiд правильних, найгiршим буде той, котрий виявиться вiдхиленням вiд первiсного i самого божественного. Тиранiя, як найгiрший iз усiх видiв державного устрою, стоїть дальше усього вiд самої її сутностi; до неї безпосередньо примикає олiгархiя, найбiльше ж помiрним з видiв, що вiдхиляються – демократiя.
Правильне законодавство повинне бути верховною владою, а посадовi особи повиннi мати вирiшальне значення тiльки в тих випадках, коли закони не в змозi дати точну вiдповiдь.
Держава, що складається переважно з людей середнього статку, буде мати i найкращий державний лад. Законодавець повинен при створеннi того чи iншого державного устрою постiйно залучати до себе середнiх громадян.
В усякому державному устрої повиннi бути три основнi частини: законодавчий орган, посади, судовi органи.
Причиною обурень є нерiвнiсть.
Найважливiшим способом збереження державного ладу є виховання в дусi вiдповiдного державного устрою.
4 Аристотель про душу
entelechia - що має цiль у самому собi)?
Варто також з'ясувати, чи складається душа з частин чи нi i чи однорiднi всi душi чи нi? І якщо не однорiднi, то чи вiдрiзняються вони одна вiд одної по виду або по роду. Це потрiбно з'ясувати тому що тi, хто говорить про душу i дослiджує її, розглядають, очевидно, лише людську душу, але не повинно вислизати вiд нас i те, чи iснує одне визначення душi, як наприклад, визначення живої iстоти одне, чи душа кожного роду має особливе визначення, як наприклад, душа коня, собаки, людини, Бога. Далi, якщо йдеться не про безлiч душ, а тiльки частини душi, то виникає питання: чи потрiбно спочатку дослiджувати всю душу або її частини? Важко також визначитися щодо частин душi, якi з них вiдрiзняються мiж собою по природi i чи потрiбно спочатку дослiджувати частини або ж види їхньої дiяльностi (наприклад, мислення або розум, вiдчуття або здатнiсть вiдчуття). І точно так само щодо iнших здiбностей душi. Якщо ж потрiбно спочатку дослiджувати види її дiяльностi, то знов-таки можна було б порушити питання, чи не варто спочатку розглянути те, що їм протилежить, наприклад, те, що вiдчувається ранiше здатностi вiдчуття i т. п.
Аристотель розумiв душу, як рушiйний початок, але стверджував, що сама душа не може рухатися.
Аристотель розрiзняв чотири види руху (змiни):
1) виникнення i знищення;
3) кiлькiсна змiна, тобто збiльшення i зменшення (рiст, збиток);
4) перемiщення, змiна мiсця.
щодо сутностi; для неї ж “немає руху, тому що нiщо iснуюче їй не протистоїть”.
Оскiльки iснує чотири види рухiв, то душа повинна мати або один з цих рухiв, або кiлька, або усi. Якщо душа рухається не привхiдним чином, то рух повинен бути їй властивий по природi, а якщо рух, то мiсце: адже всi названi рухи вiдбуваються в якомусь мiсцi. Але якщо сутнiсть душi полягає в тому, що вона сама себе рухає, той рух їй буде властивий не привхiдним чином. Якщо рух властивий душi вiд природи, то вона могла б бути приведена в рух i сторонньою силою, а якщо i сторонньою силою, то i вiд природи. Так само стоїть справа i зi спокоєм. Адже куди рiч прагне вiд природи, там же вона i вiд природи знаходиться в спокої. І точно так само: куди рiч рухається пiд дiєю сторонньої сили, там же вона пiд дiєю сторонньої сили знаходиться в спокої. Аристотель не мiг точно пояснити рух душi в станi її спокою пiд дiєю сторонньої сили.
Ми говоримо, що душа уболiває, радується, дерзає, вiдчуває страх, далi, що вона гнiвається, вiдчуває, мiркує. Усе це здається рухами. І тому можна було подумати, що i сама душа рухається. Але це зовсiм не необхiдно. Адже якщо й уболiвати, радуватися, мiркувати – це саме руху, i все це означає бути приведеним у рух, той такий рух викликається душею. Тим часом сказати, що душа гнiвається, - це те ж, що сказати - душа тче або будує будинок. Адже краще, мабуть не говорити, що душа спiвчуває, або учиться, або мiркує. І це не означає, що рух знаходиться в душi, а означає, що воно то доходить до неї, то виходить вiд неї; так, сприйняття вiд таких-то речей доходить до неї, а спогад – вiд душi до рухiв або до їхнiх залишкiв в органах почуттiв.
Душа є причина як те, вiдкiля рух, як цiль i як сутнiсть одушевлених тiл.
До сутностi вiдноситься,
по-перше матерiя, що сама по собi не є визначене щось;
Ентелехiя має двоякий сенс: або такий, як знання, або такий, як дiяльнiсть споглядання; зовсiм очевидно, що душа є ентелехiя в такому змiстi, як знання. Адже в силу наявностi душi iснують i сон, i пильнування, причому пильнування подiбне з дiяльнiстю споглядання, сон же – з володiнням, але без дiї. У тої самої людини знання по своєму походженню передує дiяльностi споглядання.
Саме тому душа є перша ентелехiя природного тiла, що володiє в можливостi жити. А таким тiлом може бути лише тiло, що володiє органами. Тому i не слiд запитувати, чи є душа i тiло щось єдине, як не випливає це запитувати щодо будь-якої матерiї i того, чого вона є матерiя. Адже хоча єдине i буття мають рiзнi значення, але ентелехiя є єдине i буття у власному змiстi.
Душа є суть буття i форма (logos) природного тiла, що у самому собi має початок руху i спокою. Сказане потрiбно розглянути й у вiдношеннi частин тiла. Сказане ж про частини тiла потрiбно прикласти до всього живого тiла. Як частина вiдноситься до частини, так подiбним чином сукупнiсть вiдчуттiв вiдноситься до всього тiла, що вiдчуває i як вiдчуває.
Душа невiддiльна вiд тiла; ясно також, що невiддiльно яка-небудь частина її, якщо душа по природi має частини, тому що деякi частини душi суть ентелехiї тiлесних частин Але звичайно, нiщо не заважає, щоб деякi частини душi були вiддiльнi вiд тiла, тому що вони не ентелехiя якого-небудь тiла в тiм же змiстi. у якому корабельник є ентелехiя судна.
Людина, що займає вище мiсце в природi, вiдрiзняється вiд iншої тварини наявнiстю розуму (розумної душi). І структура його душi, i будова тiла вiдповiдають цьому бiльш високому положенню. Воно позначається в прямоходiннi, наявностi органiв працi i мови, у найбiльшому вiдношеннi обсягу мозку до тiла, у достатку “життєвої теплоти” i т. д. пiзнання виступає дiяльнiстю розумної душi людини. Вiдчуття або сприйняття – це змiна, що виробляється сприйманим тiлом у душi за посередництвом тiла сприймаючого.
природи. Вiдповiдно своїм функцiям душа подiляється на три роди. Функцiя харчування i розмноження, наявнi в будь-якої живої iстоти, утворять живильну, або рослинну, душу. Вiдчуття i пересування, властивi тваринам, утворять душу, що вiдчуває, або тваринну. Нарештi, мислення здiйснюється як дiяльнiсть розумної душi - вона належить людинi. Закон тут такий: вищi функцiї, а вiдповiдно душi, не можуть iснувати без нижчих, тодi як останнi без перших можуть.
Якими здiбностями володiє душа?
Душа має рослинну здатнiсть, здатнiсть вiдчуття, здатнiсть мiркування i просторового руху.
Рослинам властива тiльки рослинна здатнiсть, iншим iстотам – i ця здатнiсть, i здатнiсть вiдчуття; i якщо здатнiсть вiдчуття, то i здатнiсть прагнення. Адже прагнення - це бажання, пристрасть i воля; усi тварини володiють в крайньому разi одним почуттям – дотиком. А кому властиве вiдчуття, тому властиво також випробувати i задоволення i сум, i приємне i тяжке, а кому все це властиво, тому властиво i бажання: адже бажання є прагнення до приємного.
Що таке ентелехiя?
форм до вищого „(Аристотель), самоцiль, активний початок, що перетворює можливiсть у дiйснiсть.
Аристотелеве поняття ентелехiї можна роз'яснити так. Речi iснують або ентелехiально, як щось здiйсненне i завершене, або потенцiйно, у можливостi, або ж i потенцiйно, i ентелехiально. Питання про рух вiдноситься до третього вiдношення: у рушiйному йдеться про можливiсть, здатнiсть мiнятися, так i внутрiшня тенденцiя до завершення, тобто цiль, закладена в самiй речi i яка виступає її внутрiшньою рушiйною силою, оскiльки вона здатна до змiни.
Говорячи iнакше, ентелехiя – це “програма” змiни. Якщо для тiл, створюваних мистецтвом, цiль i “програма” лежать поза змiнюваною рiччю i вносяться в неї майстром, то в природних речах вони присутнi в нiй у тiй мiрi, у якiй рiч має в собi “початок руху”, тобто здатна до саморуху.
5 Система фiлософiї математики Аристотеля
"найбiльшим фiлософом стародавностi". Основнi питання фiлософiї, логiки, психологiї, природознавства, технiки, полiтики, етики й естетики, поставленi в науцi Древньої Грецiї, одержали в Аристотеля повне i всебiчне освiтлення. У математицi вiн, очевидно, не проводив конкретних дослiджень, проте найважливiшi сторони математичного пiзнання були пiдданi ним глибокому фiлософському аналiзу, що послужило методологiчною основою дiяльностi багатьох поколiнь математикiв.
До часiв Аристотеля теоретична математика пройшла значний шлях i досягла високого рiвня розвитку. Продовжуючи традицiю фiлософського аналiзу математичного пiзнання, Аристотель порушив питання про необхiднiсть впорядкування самого знання, про засоби засвоєння науки, про цiлеспрямовану розробку мистецтва
ведення пiзнавальної дiяльностi, що включає два основних подiли: "освiченiсть" i "наукове знання справи". Серед вiдомих творiв Аристотеля немає спецiально присвячених викладу методологiчних проблем математики. Але по окремих висловленнях, по використанню математичного матерiалу в якостi iлюстрацiй загальних методологiчних положень можна скласти уявлення про те, який був його iдеал побудови системи математичних знань.
"засноване на (деякому) вже ранiше наявному знаннi... Як математичнi науки, так i кожне з iнших мистецтв набувається (саме) таким способом". Для вiддiлення знання вiд незнання Аристотель пропонує проаналiзувати "усi тi думки, що по-своєму висловлювали в цiй областi деякi мислителi" i обмiркувати виниклi при цьому утруднення. Аналiз варто проводити з метою з'ясовування чотирьох питань: "що (рiч) є, чому (вона) є, чи є (вона) i що (вона) є".
Основним принципом, що визначає всю структуру "наукового знання справи", є принцип зведення усього до початкiв i вiдтворення усього з початкiв. Унiверсальним процесом виробництва знань iз початкiв, вiдповiдно до Аристотелевi, виступає доказ. "Доказом же я називаю силогiзм, – пише вiн, – який дає знання". Викладу теорiї доказового знання цiлком присвячений "Органон" Аристотеля. Основнi положення цiєї теорiї можна згрупувати роздiли, кожний iз який розкриває одну з трьох основних сторiн математики як науки, що доказує: "те, щодо чого доводиться, те, що доводиться i те, на пiдставi чого доводиться". Таким чином, Аристотель диференцiйовано пiдходив до об'єкта, предмету i засобам доказу.
Вiдповiдно до Аристотеля:
"знаходитися в тому ж самому мiсцi два тiла не в змозi";
2. "Неможливо i те, щоб такi реальностi iснували окремо".
Аристотель вважав предметом математики "кiлькiсну визначенiсть i безперервнiсть". У його трактуваннi "кiлькiстю називається те, що може бути роздiлене на складовi частини, кожна з яких являється чимось одним, даним у наявностi. Та або iнша кiлькiсть є множина, якщо її можна рахувати, це розмiр, якщо його можна вимiряти". Множиною при цьому називається те, "що в можливостi (потенцiйно) дiлиться на частини не безупиннi, величиною те, що дiлиться на частинi безупиннi". Перед тим, як дати визначення безперервностi, Аристотель розглядає поняття безкiнечного, тому що "воно ставиться до категорiї кiлькостi" i виявляється насамперед у безупинному. "Що безкiнечне iснує, впевненiсть у цьому виникає в дослiдникiв iз п'ятьох основ: iз часу (тому що воно нескiнченно); iз подiлу розмiрiв…; далi, тiльки в такий спосiб не вичерпуються виникнення i знищення, якщо буде безкiнечне, вiдкiля береться виникаюче. Далi, iз того, що кiнцеве завжди граничить iз чим-небудь, тому що необхiдно, щоб одне завжди граничило з iншим. Але бiльше усього -... на тiй пiдставi, що мислення не зупиняється: i число здається безкiнечним, i математичнi розмiри". Чи iснує безкiнечне як окрема сутнiсть або воно є акциденцiєю розмiру або множини? Аристотель приймає другий варiант, тому що "якщо безкiнечне не є нi розмiр, нi множина, а саме є сутнiстю..., то воно буде неподiльне, тому що дiлене буде або розмiром, або множиною. Якщо ж воно не неподiльне, воно не нескiнченно в змiстi непрохiдного до кiнця". Неможливiсть математичного безкiнечного як неподiльного випливає з того, що математичний об'єкт - вiдволiкання вiд фiзичного тiла, а "актуально неподiльне безкiнечне тiло не iснує". Число "як щось окреме й у той же час безкiнечне" не iснує, адже "... якщо можливо перерахувати численне, то буде можливiсть пройти до кiнця i безкiнечне". Таким чином, безкраїсть тут у потенцiї iснує, актуально ж – немає.
Спираючись на викладене вище розумiння безкiнечного, Аристотель визначає безперервнiсть i переривчастiсть. Так, "безупинне є саме по собi щось сумiжне. Сумiжне є те, що, наслiдуючи за iншим, стосується його". Число як типово перериване (дискретне) утворення формується з'єднанням дискретних, далi неподiльних елементiв – одиниць. Геометричним аналогом одиницi є точка; при цьому з'єднання точок не може утворити лiнiю, тому що "точкам, iз яких було б складене безупинне, необхiдно або бути безупинними, або торкатись один одного". Але безупинними вони не будуть: "адже краю точок не утворюють чого-небудь єдиного, тому що в неподiльного немає нi краю, нi iншої частини". Точки не можуть i торкатись одна одної, оскiльки торкаються "всi предмети або як цiле цiлого, або своїми частинами, або як цiле частини. Але тому що неподiльне не має частин, їм необхiдно торкатись цiлком, але те що торкається цiлком не утворить безупинного".
Неможливiсть упорядкування безупинного з неподiльних i необхiднiсть його розподiлу на завжди подiльнi частини, установленi для розмiру, Аристотель поширює на рух, простiр i час, обґрунтовуючи (наприклад, у "Фiзицi") правомiрнiсть цього кроку. З iншого боку, вiн дiйде висновку, що визнання неподiльних розмiрiв суперечить основним властивостям руху. Видiлення безупинного i перериваного як рiзних родiв буття послужило основою для розмежування в логiко-гносеологiчнiй областi, для рiзкого вiдмежування арифметики вiд геометрiї.
"Початками... у кожному родi я називаю те, вiдносно чого не може бути доведено, що воно є. Отже, те, що позначає первинне i з нього що випливає, приймається. Існування початкiв необхiдно прийняти, iнше - варто довести. Наприклад, що таке одиниця або що таке пряма або що таке трикутник (варто прийняти); що одиниця i розмiр iснує, також варто прийняти, iнше - довести". У питаннi про появу в людей спроможностi пiзнання початкiв Аристотель не погоджується з точкою зору Платона про уродженiсть таких спроможностей, але i не припускає можливостi придбання їх; тут вiн пропонує таке рiшення: "необхiдно володiти деякою можливiстю, проте не такою, що перевершувала б цi спроможностi у вiдношеннi точностi". Але така можливiсть, очевидно, властива всiм живим iстотам; справдi, вони мають природжену спроможнiсть розбиратися, що називається почуттєвим сприйняттям. Формування початкiв йде "вiд попереднього i бiльш вiдомого для нас", тобто вiд того, що ближче до почуттєвого сприйняття до "попереднього i бiльш вiдомого безумовно" (таким є загальне). Аристотель дає розгорнуту класифiкацiю початкiв, виходячи з рiзних ознак.
"початки, з котрих (що-небудь) доводиться, i такi, про котрi (доводиться)". Першi "суть загальнi (всiм початки)", другi – "властивi (лише данiй науцi), наприклад, число, розмiр". У системi початкiв загальнi займають головне мiсце, але їх недостатньо, тому що "серед загальних початкiв не може бути таких, iз яких можна було б довести усе". Цим i пояснюється, що серед початкiв повиннi бути "однi властивi кожнiй науцi окремо, iншi – загальнi всiм". По-друге, початки дiляться на двi групи в залежностi вiд того, що вони розкривають: iснування об'єкта або наявнiсть у нього деяких властивостей. По-третє, комплекс початкiв науки, що доказує, дiлиться на аксiоми, припущення, постулати, вихiднi визначення.
Вибiр початкiв в Аристотеля виступає визначальним моментом побудови науки, що доказує; саме початки характеризують науку як дану, видiляють її з ряду iнших наук. "Те, що доводиться", можна трактувати дуже широко. З одного боку, це елементарний силогiзм, що доказує, i його висновки. З цих елементарних процесiв будується будинок науки, що доказує, у видi окремо взятої теорiї. З них же створюється i наука як система теорiй. Проте не всякий набiр доказiв утворить теорiю. Для цього вiн повинний задовольняти визначеним вимогам, що охоплюють як утримання доказуваних пропозицiй, так i зв'язку мiж ними. У межах же наукової теорiї необхiдно має мiсце ряд допомiжних визначень, що не є первинними, але служать для розкриття предмета теорiї.
Хоча питання методологiї математичного пiзнання i не були викладенi Аристотелем у якiйсь окремiй роботi, але по утриманню в сукупностi вони утворять повну систему. У основi фiлософiї математики Аристотеля лежить розумiння математичних знань як вiдбитка об'єктивного свiту. Ця установка зiграла важливу роль у боротьбi Аристотеля з платоновим iдеалiзмом; адже "якщо в явищах почуттєвого свiту не знаходиться зовсiм математичне, то яким чином можливо, що до них додаються його властивостi?" - писав вiн. Зрозумiло, матерiалiзм Аристотеля був непослiдовним, у цiлому його погляди в бiльшому ступенi вiдповiдали потребам математичного пiзнання, нiж погляди Платона. У свою чергу математика була для Аристотеля одним iз джерел формування ряду подiлiв його фiлософської системи.
1. А. Ф. Лосев, А. А. Тахо-Годи «Платон. Аристотель». Серия ЖЗЛ. М.: «Молодая гвардия», 1993
2. Князєв В. М. Фiлософiя. – К.: МАУП,1997.
4. Сократ. Платон. Аристотель. Ю. М. Шопенгауер: Биографические повествования. – Урал, 1995. – (Жизнь замечательных людей. Биографическая библиотека Ф. Павленкова).
5. Спиркин А. Г. Основы философии. Учебное пособие. –М.: Политиздат, 1988.
6. Татаркевич В. Історiя фiлософiї. – Львiв: Свiчадо. 1997.
7. Туган – Барановский М. И. К лучшему будущему. – М.: РОССПЗН, 1996. – (Научная философия).
9. Фiлософiя. Курс лекцiй: Навч. посiбник / Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г.І. та iн. – 2-е вид. – К.: Либiдь, 1994.
|
