Виникнення i становлення фiлософських учень. Предмет фiлософiї, його iсторичне трактування
РЕФЕРАТ
На тему: “Виникнення i становлення фiлософських учень. Предмет фiлософiї його iсторичне трактування”
- четвертим тисячолiттями до нашої ери), коли людина в процесi еволюцiї, перш за все розумової, почала диференцiювати природу як мiсце свого iснування, поступово видiляючи себе з неї. Саме внаслiдок того, що людина стала сприймати тваринний i рослинний свiт, космос як щось вiдмiнне i протистояче йому, у нього почалося формування здiбностей осмислювати дiйснiсть, а потiм i фiлософствувати, тобто робити висновки, виводи i висувати iдеї про навколишнiй його свiт. Родоначальники фiлософського мислення з'явилися в прадавнiх людських цивiлiзацiях — Єгиптi, Шумерах, Вавилонi, свiдоцтвом чому є багато чисельнi iсторичнi пам'ятники, на жаль) лише непрямi. Письмових свiдоцтв дiяльностi мислителiв цих цивiлiзацiй до нас не дiйшло.
Вiдомi нам найбiльш прадавнi вигадування, в яких формулюються фiлософськi iдеї, з'явилися в другому тисячолiттi до нашої ери в древнiй Індiї, Древньому Китаї i декiлька столiть опiсля в Древнiй Грецiї.
Як правило, це були лiтературнi пам'ятники, в яких в мiфологiчнiй формi висловлювалися наївнi iдеї про навколишнiй людину свiт i робилися боязкi спроби його осмислення. Прадавнi людськi цивiлiзацiї, по сутi, не мали мiцних зв'язкiв i не робили взаємного впливу, що передбачає їх iзольованiсть один вiд одного, а отже, у фiлософському планi вони розвивалися сповна самостiйно. Вiдомi у наш час джерела свiдчать, що найбiльшого успiху фiлософiя досягла в Древнiй Грецiї, i саме грецька культура надала в подальшому переважаючу дiю на розвиток людського суспiльства. Неабиякою мiрою цьому сприяли тi, що дiйшли до нас в чималiй кiлькостi вигадування старогрецьких мислителiв, поставленi в них проблеми, i високий рiвень їх фiлософського аналiзу.
форми людської дiяльностi. Спочатку зароджується явище, деякий час вирушає на його розвиток i становлення i лише потiм для його позначення знаходиться адекватне поняття. Традицiйно прийнято вважати, принаймнi у вiтчизнянiй iсторико-фiлософськiй лiтературi, що поняття фiлософiя вперше використовував Пiфагор. Іншi античнi автори вважають, що прiоритет належить Гераклiту. Але в будь-якому разi фiлософами вважалися люди, що займалися проблемами навколишнього їх свiту, його збагненням, з'ясуванням мiсця i ролi в нiм людини. Великi труднощi представляє питання про визначення предмету фiлософiї. Ця проблема, виникнувши на зорi iснування фiлософiї, викликає спори i в даний час. Однi автори розглядали фiлософiю як любов до мудростi, як науку про мудрiсть, iншi ж як “прагнення до збагнення багатьох речей” (Гераклiт).
Історично предмет фiлософiї змiнювався, що обумовлювалося суспiльними перетвореннями) духовним життям, рiвнем наукових, у тому числi фiлософських знань. В даний час фiлософiя — це вчення про унiверсальнi принципи буття i пiзнання, єствi людини i його вiдношеннi до навколишнього свiту, iншими словами — наука про загальнi закони розвитку природи, суспiльства i мислення.
1. Фiлософськi iдеї в Древнiй Індiї
Фiлософськi iдеї в Древнiй Індiї починають формуватися приблизно в другому тисячолiттi до нашої ери. Ранiших прикладiв людство не знає. У наш час вони сталi вiдомi завдяки староiндiйським лiтературним пам'ятникам пiд загальною назвою “Ведами”, що буквально означає знання, ведення. “Веди” є своєрiдними гiмнами, молитвами, спiвами, заклинання i тому подiбне Написанi вони приблизно в другому тисячолiттi до н. е. на санскритi.
розглядають як фiлософських, а точнiше передфiлософських, дофилософских джерел. Власне, першi лiтературнi твори, в яких робляться спроби фiлософствування, тобто тлумачення довколишньої людини свiту, за своїм змiстом i не могли бути iншими.
Фiлософськими творами, вiдповiдними нашим уявленням про характер постановки проблем, та i формi викладу матерiалу i їх рiшення, є “Упанiшади”, що буквально означає сидiти у нiг вчителя i отримувати повчання. Вони з'явилися приблизно в IX—VI столiттях до нашої ери i формою представляли, як правило, дiалог мудреця зi своїм учнем або ж з людиною, що шукає iстину i його учнем, що згодом стає. В цiлому вiдома близько сотнi Упанiшад. Релiгiйно-мiфологiчне тлумачення довкiлля в найбiльш знаменитих “Упанiшадах” переростає до певної мiри в диференцiйоване осмислення явищ свiту. Так, з'являються iдеї про iснування рiзних видiв знань, зокрема, логiки (риторики), граматики, астрономiї, науки чисел i вiйськової науки. Зароджуються iдеї i про фiлософiю як своєрiдної галузi знань. І хоча повнiстю позбавитися вiд релiгiйно-мiфологiчного тлумачення свiту авторам “Упанiшад” не удалося, можна рахувати “Упанiшади” i, зокрема, такi з них, як “Брiхадарацьяка”, “Чхандогья”, “Айтарея”, “Іша”, “Кена”, “Катха” найранiшими з вiдомих фiлософських творiв.
У “Упанiшадах”, в першу чергу в згаданих вище вигадуваннях, зроблена спроба постановки i обговорення таких iстотних фiлософських проблем, як з'ясування першооснови природи i людини, єства людини, його мiсця i ролi в його довкiллi, пiзнавальних здiбностей, норми поведiнки i ролi в цьому людської психiки. Зрозумiло, тлумачення i пояснення всiх цих проблем дуже суперечливо, а деколи зустрiчаються думки, що виключають один одного.
Очолююча роль в поясненнi першопричини i першооснови явищ свiту, тобто мiсця iснування вiдводиться духовному початку, який позначається поняттям “брахманом” або ж “атман”. Проте в iнших випадках такими є їжа (анна) або ж певний речовий елемент — бухта, як яке найчастiше виступає вода або ж сукупнiсть таких елементiв, як вода, повiтря, земля i вогонь.
Вiдзначаючи наявнiсть спроби певною мiрою натурфилософского пояснення першопричини i першооснови явищ свiту i єства людини, слiд зазначити, що очолююча роль авторами “Упанiшад” все ж вiдводилася духовному початку — “брахмановi” i “батману”. У бiльшостi текстiв “Упанiшад” “брахман” i “атман” трактуються як духовний абсолют, безтiлесна першопричина природи i людини. От як про це говориться в “Упанiшадах”: “19. Брахман виник першим з богiв, творець всього, охоронець свiту”.
Воiстину спочатку це було одним атманом. Не було нiчого iншого, що б блимало. Вiн придумав: “Тепер я створю свiти”. Вiн створив цi свiти”.
Червоною ниткою через всi Упанiшади проходить iдея про тотожнiсть духовного єства суб'єкта (людини) i об'єкту (природи), що знайшло своє вiддзеркалення в знаменитому висловi: “Ти є те”, або “Ти — одне з тим”.
“Упанiшади” i викладенi в них iдеї не мiстять логiчно послiдовної i цiлiсної концепцiї. При загальному переважаннi пояснення свiту як духовного i безтiлесного в них представленi i iншi думки i iдеї i, зокрема, робляться спроби натурфилософского пояснення першопричини i першооснови явища свiту i єства людини. Так, в деяких текстах виявляється прагнення пояснити зовнiшнiй i внутрiшнiй свiт, що складається з чотирьох або навiть п'яти речових елементiв. Деколи свiт представляється як недиференцiйоване буття, а його розвиток як послiдовне проходження цим буттям певних станiв: вогонь, вода, земля, або ж — газоподiбне, рiдке, тверде. Саме цим i пояснюється все те рiзноманiття, яке властиво свiту, у тому числi, людському суспiльству.
Пiзнання i придбане знання пiдроздiляється в “Упанiшадах” на два рiвнi: нижче i вище. На нижчому рiвнi можна пiзнавати лише довколишню дiйснiсть. Це знання не може бути достеменним, оскiльки воно за своїм змiстом є уривчастим, неповним. Пiзнання iстини, тобто духовного абсолюту, можливо лише через вищий рiвень знання, яке отримується людиною за допомогою мiстичної iнтуїцiї, остання ж, у свою чергу, формується в значнiй мiрi завдяки йогическим вправам.
Одна з найважливiших проблем в “Упанiшадах” — дослiдження єства людини, його психiки, душевних хвилювань i форм поведiнки. У цiй областi староiндiйськi мудрецi добилися успiхiв, неперевершених в iнших свiтових центрах фiлософiї. Так, мислителi Древньої Індiї вiдзначають складнiсть структури людської психiки i видiляють в нiй такi елементи, як свiдомiсть, воля, пам'ять, дихання, роздратування, заспокоєння i тому подiбне Пiдкреслюється їх взаємозв'язок i взаємовплив. Безперечним досягненням слiд вважати характеристику рiзних станiв людської психiки i, зокрема, безсонний стан, легкий сон, глибокий сон, залежнiсть цих станiв вiд зовнiшнiх стихiй i первоэлементов зовнiшнього свiту.
Придiляючи значну увагу етичним проблемам, автори “Упанiшад” фактично закликають до пасивно-споглядальної поведiнки i вiдношення до навколишнього свiту, вважаючи вищим блаженством для людини повне усунення вiд всiх мирських турбот. До вищого блаженства вони вiдносять не плотськi задоволення, а милостивий, спокiйний стан душi. До речi, саме в “Упанiшадах” вперше ставиться проблема переселення душ (самсара) i оцiнка минулих дiй (карма), що згодом отримало розвиток в релiгiйних вiровченнях. Зрозумiло, цю проблему не можна оцiнювати однозначно, наприклад, лише в релiгiйно-богословському ракурсi. Тут робиться також спроба за допомогою етичних принципiв (дхармы) скоректувати поведiнку людини на кожнiй стадiї його iснування.
Роль “Упанiшад” в iсторiї всiєї iндiйської фiлософiї надзвичайно велика. Вони, по сутi, є фундаментом для всiх або майже всiх подальших фiлософських течiй, що з'явилися в Індiї, оскiльки в них були поставленi або розроблялися iдеї, якi тривалий час “живили” фiлософську думку в Індiї. Можна сказати, що в iсторiї Індiї, а певною мiрою i деяких довколишнiх країн Середнього i Далекого Сходу, “Упанiшади” є тим же, чим для Європи фiлософiя Древньої Грецiї.
2. Фiлософська думка в Древньому Китаї
Одним з найранiших лiтературних пам'ятникiв Древнього Китаю, в якому викладенi фiлософськi iдеї, є “І цзин” (“Книга змiн”). У назву цього джерела вкладений глибокий сенс, суть якого — це спроба вiдобразити процеси, що вiдбуваються в природi, включаючи її небесну сферу з природною системою зiрок. Небесна природа (свiт), разом з Сонцем i Луной, в процесi своїх щодобових орбiт, то пiднiмаючись, то опускаючись, творить все рiзноманiття пiднебесного свiту, що постiйно змiнюється. Звiдси i назва лiтературного пам'ятника — “Книга змiн”.
Строго кажучи, “Книга змiн” — це ще не фiлософський твiр, а своєрiдна лiтературно-поетична лабораторiя, в якiй здiйснюється перехiд вiд дофилософских i в якiй те мiри мiфологiчних вистав до власне фiлософського мислення, а колективiстська родова свiдомiсть переростає в особовi фiлософськi погляди абсолютно мудрих людей.
“Книга змiн” займає особливе мiсце в iсторiї старокитайської фiлософської думки. Впродовж столiть все або майже всi старокитайськi мислителi намагалися тлумачити i коментувати її вмiст.
Видними фiлософами Древнього Китаю, що багато в чому визначили її проблематику i розвиток на столiття вперед, є Лаоцзи (друга половина VI — перша половина V ст до н. е.) i Конфуцiй (Кун Фуцзи, 551—479 до н. э.). Хоча в Древньому Китаї творили i iншi мислителi, все ж в першу чергу фiлософська спадщина Лаоцзи i Конфуцiя дає досить об'єктивне уявлення про фiлософськi шукання старокитайських мислителiв.
Його iдеї викладенi в книзi “Дао дэ цзин”, яка була пiдготовлена до друку його послiдовниками i з'явилася на рубежi IV—III в до н. е. Важко переоцiнити її значення в iсторiї старокитайської думки. Досить сказати, що Лаоцзи i його вигадування заклали основи даосизму, першої фiлософської системи Древнього Китаю, що отримала довге життя i що не втратила значення в нашi днi.
Фiлософськi погляди Лаоцзи суперечливi. Дивуватися з цього не слiдує, iншими вони i не могли бути. У ту епоху йшов процес становлення китайської фiлософiї, i кожен великий мислитель, а Лаоцзи був таким, не мiг не вiдобразити в своєму ученнi суперечнiсть свiту, що оточував його. Центральне значення в даосистском ученнi належить поняттю “дао”, яке постiйне, а не одного разу, з'являється, народжується в будь-якiй точцi Всесвiту. Проте трактування його вмiсту неоднозначне. З одного боку, “дао” означає природну дорогу всiх речей, не залежну нi вiд бога, нi вiд людей, i що є вираженням загального закону руху i змiни свiту. Вiдповiдно до цього пiдходу всi явища i речi, перебуваючи в станi розвитку i змiни, досягають певного рiвня, пiсля якого вони поступово перетворюються на свою протилежнiсть. При цьому розвиток трактується своєрiдно: воно йде не по висхiднiй лiнiї, а здiйснюється по кругу.
З iншого боку, “дао” — вiчне, незмiнне, таке, що не має яких-небудь форм непiзнаваний початок, що не сприймається органами людського чуття. “Дао” виступає як нематерiальна духовна основа всiх речей i явищ природи, у тому числi i людини. Приведемо деякi вислови про єство “дао” i форми його прояви, що мiстяться в “Дао дэ цзин”. По сутi, йдеться про розумiннi старокитайським мислителем єства буття. Ось приклад вислову, що визначає природне походження “дао”, а певною мiрою i його тiлеснiсть: “Дао, що може бути висловлено, не постiйний дао. Ім'я, що може бути названо, не є постiйне iм'я. Безiменне є початок пiднебiння i землi. Те, що володiє iм'ям є мати всiх речей”. І далi. “Людина слiдує землi. Земля слiдує пiднебiнню. Пiднебiння слiдує дао, а дао слiдує природностi”. А ось уривок, що характеризує безтiлеснiсть “дао” i форми його прояву. “Дао безтiлесно i позбавлено форми, а у вживаннi невичерпно. Про, якнайглибше, воно здається праотцем всього сущого. Якщо притупити його прозорливiсть, звiльнити його вiд безладного стану, стримати його блиск, уподiбнити його порошинцi, то воно здаватиметься таким, що ясно iснує. Я не знаю, чиє воно породження”. І далi. “Дао безтiлесно. Воно настiльки туманне i невизначено! Проте в його туманностi i невизначеностi мiстяться образи. Воно настiльки туманне i невизначено, проте в його туманностi i невизначеностi прихованi речi. Воно настiльки глибоке i темно, проте в його глибинi i темнотi прихованi якнайтоншi частки. Цi якнайтоншi частки володiють вищою дiйснiстю i достовiрнiстю”.
Лаоцзи i його послiдовники переконанi в необхiдностi знань i вiдзначають їх величезну роль в людському життi. Проте їх iдеал знання, їх розумiння знання вiдрiзняються своєрiднiстю. Це, як правило, споглядальне знання, тобто констатацiя, фiксацiя речей, явищ i процесiв, що вiдбуваються в свiтi. Зокрема, це знаходить своє пiдтвердження у визнаннi того, що “Оскiльки все суще змiнюється само собою, нам залишається лише споглядати його повернення (до Корню). Хоча речi (в свiтi) складнi i всiлякi, але всi вони розцвiтають i повертаються до свого Корню. Повернення до колишнього Корню називаю спокоєм, а спокiй називаю поверненням до єства. Повернення до єства називаю постiйнiстю. Знання постiйностi називається досягненням ясностi, а незнання постiйностi наводить до безладностi i бiд. Що знає постiйнiсть стає досконалим”. Лаоцзи робить спробу структурувати рiзнi рiвнi знання: “Що знає людей — мудрий, знає себе — освiчений”. Далi пропонується своєрiдна методологiя пiзнання, суть якої зводиться до того, що по собi можна пiзнати iнших; по однiй сiм'ї можна пiзнати останнi; по одному царству можна пiзнати iншi; по однiй країнi можна пiзнати Всесвiт. Яким чином я знаю, що Пiднебесна така? Завдяки цьому.
А ось якi iдеї висловлюються про соцiальний пристрiй суспiльства i його управлiння. Так, характеризує стиль управлiння державою, а побiчно це передбачає форми державного пристрою, старокитайський мислитель вважає кращим правителем того, про яке народ знає лише те, що вiн iснує. Дещо гiрше тi правителi, яких народ любить i прославляє. Ще гiрше тi правителi, яких народ боїться, i гiрше за всiх тi правителi, яких народ зневажає. Про метод, стилi державного управлiння говориться, що коли уряд спокiйний, люди стають простодушними. Коли уряд дiяльний, люди стають нещасними. І як своєрiдна рекомендацiя i порада правителям пропонується не тiснити житла людей, не зневажати їх життя. Хто не зневажає простолюдинiв, той не буде зневажаємо ними. Тому абсолютно мудрий, знаючи себе, не проникається гординею. Вiн любить себе, але сам себе не прославляє.
Подальше становлення i розвиток старокитайської фiлософiї зв'язується з дiяльнiстю Конфуцiя, мабуть, найвидатнiшого китайського мислителя, чиє учення i зараз має мiльйони шанувальникiв i не лише на територiї Китаю. Становленню Конфуцiя як мислителя багато в чому сприяло його знайомство iз старокитайськими рукописами: “Книга пiсень” (“Шиц-зiн”), “Книги iсторичних вiддань” (“Шуцзiн”). Вiн привiв їх в належний порядок, вiдредагував i зробив доступними для широкого ознайомлення. Велику популярнiсть Конфуцiю на багато столiть вперед принесли змiстовнi i багаточисельнi коментарi, зробленi їм до “Книги змiн”.
Власнi погляди Конфуцiя були викладенi в книзi “Бесiди i думки” (“Лунь юй”), яка була опублiкована учнями i послiдовниками на пiдставi його висловiв i повчань. Конфуцiй є творцем оригiнального этико-политического учення, деякi положення якого не загубили свого значення i в нашi днi.
Основними поняттями конфуцiанства, складовими фундамент цього учення, є “жэнь” (людинолюбство, гуманнiсть) “чи” i. “Жень” виступає i як фундамент этико-политического учення i як його кiнцева мета. Основний принцип “жэнь”: “Чого не бажаєш собi, того не роби людям”. “Лi” (шанобливiсть, норми гуртожитку, церемонiал, соцiальний регламент) включає широкий круг правив, що регламентують, по сутi, всi сфери суспiльного життя, починаючи вiд сiм'ї i включаючи державнi стосунки, а також стосунки усерединi суспiльства — мiж окремими людьми i рiзними соцiальними групами. Етичнi принципи, соцiальнi стосунки, проблеми державного управлiння — головнi теми в ученнi Конфуцiя. Ось деякi вислови китайського мислителя, що дозволяють отримати уявлення про те, як вiн личить до позначених питань i як їх вирiшує. Конфуцiй вважає етичною поведiнку, наприклад, сина, який за життя батька з повагою спостерiгає його вчинки, а пiсля смертi наслiдує приклад його дiянь i протягом трьох рокiв не змiнює порядкiв, заведених батьком. На питання про те, як потрiбно управляти людьми i як змусити простолюдинiв покорятися, Конфуцiй вiдповiдає: “Якщо наставляти людей за допомогою законоположень, якщо обмежувати i стримувати їх за допомогою покарань i страт, то хоча вони не скоюватимуть злочинiв, але в серцях своїх не випробовуватимуть вiдрази до поганих вчинкiв. Якщо ж наставляти людей за допомогою етичних вимог i встановити правило поведiнки “чи” згiдно, то люди не лише соромитимуться поганих справ, але i щиро повернуться на праведну дорогу”.
І далi, якщо наближати щирих людей i ставити їх вище лукавих, то простолюдини будуть слухнянi. Якщо ж наближати лукавих людей i ставити їх над щирими людьми, то простолюдини не будуть слухнянi. Із сказаного виходить, що взаємини мiж людьми повиннi будуватися на етичних принципах, а керiвництво суспiльством i державою повинне здiйснюватися з врахуванням звичаїв, традицiй країни, пошани до попереднiх поколiнь, з опорою на поряднiсть i здоровий людський розум.
У тому, що стосується осмислення i пiзнання навколишнього свiту, Конфуцiй в основному повторює iдеї, висловленi його попередниками, i зокрема, Лаоцзи, в чомусь навiть поступаючись йому. Так, навколишнiй свiт, природу Конфуцiй, по сутi, звужує i обмежує лише небесною сферою. Істотним елементом природи у нього виступає доля, як щось природжено зумовлює єство i майбутнє людини. Так вiн говорить: “Що можна сказати про пiднебiння? Змiна чотирьох пiр року, народження всього сущого”. Про долю говориться: “Все спочатку зумовлено долею, i тут нiчого не можна нi збавити, нi додати. Бiднiсть i багатство, винагорода i покарання, щастя i нещастя мають свiй корiнь, створити який сила людської мудростi не може”. Аналiзуючи природу людського знання i можливостi пiзнання, Конфуцiй вважає, що за своєю природою люди схожi мiж собою. Лише вища мудрiсть i крайня дурiсть незмiннi. Люди починають розрiзнятися один вiд одного завдяки звичкам i вихованню. Що ж до рiвнiв знання, то вiн проводить наступну градацiю: “Вище знання — це природжене знання. Нижче — знання, придбанi ученням. Ще нижче — знання, придбанi у результатi подолання труднощiв. Найбiльш нiкчемний той, хто не бажає витягувати повчальнi уроки з труднощiв”.
Отже, можна з повною пiдставою стверджувати, що Лаоцзи i Конфуцiй своєю фiлософською творчiстю заклали мiцний фундамент для розвитку китайської фiлософiї на багато столiть вперед.
3. Фiлософiя в Древнiй Грецiї
старогрецької культури не може бути неупередженим i навiть бiльш того, вимагає бiльшої уваги i зацiкавленого вiдношення. Власне кажучи, цi думки не є оригiнальними. Все або майже всi європейськi дослiдники якщо не перебiльшували роль i значення Древньої Грецiї в розвитку сучасної цивiлiзацiї, то, принаймнi, нiколи цю роль не зменшували.
Нагадаємо, що пiд Древньою Грецiєю мається на увазi цивiлiзацiя, яка в VII — VI вв. до н. е. включала ряд рабовласницьких держав, розташованих на пiвднi Балканського пiвострова, островах моря Егейського, побережжi Фракиi i захiднiй береговiй смузi Малої Азiї i що розповсюдили свої володiння в перiод грецької колонiзацiї (VIII — V вв. до н. э.) на Пiвденну Італiю i Схiдну Сiцiлiю, на пiвдень Францiї, пiвнiчне побережжя Африки, побережжя Чорного моря i чорноморських проток.
на VI ст до н. е.
При аналiзi грецької фiлософiї в нiй видiляють три перiоди: перший — вiд Фалеса до Арiстотеля; другий — грецьку фiлософiю на римському свiтi i, нарештi, третiй — неоплатоновскую фiлософiю. Хронологiчно цi перiоди охоплюють понад тисячу рокiв, з кiнця VII ст до н. е. до VI ст поточного лiточислення. Об'єктом нашої уваги буде лише перший перiод. У свою чергу перший перiод доцiльно роздiлити на три етапи. Це необхiдно для того, щоб чiткiше позначити розвиток старогрецької фiлософiї як по характеру дослiджуваних проблем, так i їх рiшенню. Перший етап першого перiоду — це в основному дiяльнiсть фiлософiв Мiлетськой школи Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (назву отримала по найменуванню iонiйського мiста Мiлет); другий етап — це дiяльнiсть софiстiв, Сократа i сократиков i, нарештi, третiй включає фiлософськi iдеї Платона i Арiстотеля.
школи, а в значнiй мiрi i про фiлософiв другого етапу, вiдомо, головним чином, з творiв подальших грецьких i римських мислителiв i в першу чергу завдяки роботам Платона i Арiстотеля.
Натурфiлософiя в Древнiй Грецiї
або першоосновi), як якої вiн розглядав “вологу природу”, або воду. Фалес вважав, що все виникає з води i в неї ж повертається. Вiн надiляє першооснову, а в ширшому розумiннi весь свiт одушевленою i божественнiстю, що знаходить своє пiдтвердження в його висловi: “свiт одушевлений i повний богiв”. При цьому божественне Фалес, по сутi, ототожнює з першоосновою — водою, тобто матерiальним. Фалес, згiдно затвердженням Арiстотеля, стiйкiсть землi пояснював тим, що вона знаходиться над водою i володiє, подiбно до шматка дерева, спокоєм i плавучiстю. Цьому мислителевi належать багаточисельнi вислови, в яких були висловленi цiкавi думки. Серед них i загальновiдоме: “пiзнай самого себе”.
Пiсля смертi Фалеса на чолi Мiлетськой школи став Анаксимандр (ок. 610—546 до н. э.). Про його життя практично не збереглися жодних вiдомостей. Вважається, що йому належить робота “Про природу”, про вмiст якої вiдомо з вигадувань подальших старогрецьких мислителiв, серед них — Арiстотель, Цицерон, Плутарх. Погляди Анаксимандра можна квалiфiкувати як стихiйно-матерiалiстичнi. Як першооснова всього сущого Анаксимандр рахує апейрон (безмежне). У його iнтерпретацiї апейрон не є нi водою, нi повiтрям, нi вогнем. “Апейрон є не що iнше, як матерiя”, яка знаходиться у вiчному русi i породжує безконечну безлiч i рiзноманiття того, що всього iснує. Можна, мабуть, вважати, що Анаксимандр певною мiрою вiдходить вiд натурфилософского обгрунтування першооснови i дає глибше його тлумачення, вважаючи як першооснова не який-небудь конкретний елемент (наприклад, воду), а визнаючи таким апейрон — матерiю, що розглядається як узагальнена абстрактна першооснова, що наближається по своєму єству до поняття i що включає iстотнi властивостi природних елементiв.
природу з богом, зокрема, це виявляється в його словах про те, що є народженi боги, якi перiодично виникають i зникають, причому цi перiоди тривалi. Цими богами, на його думку, є незлiченнi свiти. Вiн же висуває iдею про незлiченнiсть свiтiв, якi виникають i зникають. Це пiдтверджується i його твердженням, що “цi мiри— то руйнуються, то знову народжуються, причому кожен (з них) iснує протягом можливого для нього часу”.
Представляють iнтерес наївно-матерiалiстичнi iдеї Анаксимандра про походження життя на Землi i походженнi людини. На його думку, першi живi iстоти виникли у вологому мiсцi. Вони були покритi лускою i Шипом. Вийшовши на землю, вони змiнили свiй спосiб життя i придбали iнший вигляд. Людина сталася вiд тварин, зокрема, вiд риб. Людина тому зберiгся, що iз самого початку був не таким, як нинi.
Останнiм вiдомим представником Мiлетськой школи був Анаксимен (ок. 588— ок. 525 до н. э.). Про його життя i дiяльнiсть також стало вiдомо завдяки свiдоцтвам пiзнiших мислителiв. Як i його попередники, Анаксимен надавав велике значення з'ясуванню природи першооснови. Таким, на його думку, є повiтря, з якого все виникає i в який все повертається. Анаксимен обирає як першооснову повiтря внаслiдок того, що вiн володiє такими властивостями, яких немає (а якщо є, то недостатньо) у води. Перш за все, на вiдмiну вiд води, повiтря має необмежене поширення. Другий аргумент зводиться до того, що свiт як жива iстота, яка народжується i вмирає, вимагає для свого iснування повiтря. Цi iдеї знаходять пiдтвердження в наступному твердженнi грецького мислителя: “Наша душа, будучи повiтрям, є для кожного з нас принципом об'єднання. Точно також дихання i повiтря объемлют весь всесвiт”.
Оригiнальнiсть Анаксимена не в переконливiшому обгрунтуваннi єдностi матерiї, а в тому, що виникнення нових речей i явищ, їх рiзноманiтнiсть пояснюються їм рiзними мiрами згущування повiтря, завдяки чому утворюються вода, земля, каменi i т. п., а iз-за його розрiдження формується, наприклад, вогонь. Появу холоду вiн пояснював як результат згущування повiтря, а тепло — як наслiдок його зрiджування. В результатi повного згущування повiтря з'являється земля, а потiм i гори. Таке трактування рiзноманiття свiту було глибшим i зрозумiлiшим, чим у його попередникiв, i не випадково саме анаксименовская iнтерпретацiя рiзноманiття свiту набула досить широкого поширення в античнiй фiлософiї. Стабiльнiсть, мiцнiсть землi пояснювалася тим, що вона, будучи плоскою, парить в повiтрi, i так само як сонце, мiсяць i iншi вогненнi небеснi тiла, тримається на повiтрi.
Як i його попередники, Анаксимен визнавав незлiченнiсть свiтiв, вважаючи, що всi вони сталися з повiтря. Анаксимена можна розглядати як засновника античної астрономiї, або вчення про пiднебiння i зiрки. Вiн вважав, що всi небеснi свiтила — сонце, мiсяць, зiрки, iншi тiла ведуть своє походження вiд землi. Так, утворення зiрок вiн пояснює зростаючим розрiдженням повiтря i мiрою його видалення вiд землi. Близькi зiрки виробляють тепло, яке падає на землю. Далекi зiрки не виробляють тепло i знаходяться в нерухомому станi. Анаксимену належить гiпотеза, що пояснює затьмарення сонця i мiсяця.
все подальшi старогрецькi мислителi бiльшою чи меншою мiрою зверталися до їх творчостi. Істотним є i те, що, не дивлячись на присутнiсть в їх мисленнi мiфологiчних елементiв, його слiд квалiфiкувати як фiлософське. Вони зробили упевненi кроки по подоланню мифологiзма i заклали серйознi передумови для нового мислення. Розвиток фiлософiї у результатi йшов по висхiднiй лiнiї, що створювало необхiднi умови для розширення фiлософської проблематики i поглиблення фiлософського мислення.
Видатним представником старогрецької фiлософiї, що внiс помiтний вклад до її становлення i розвитку був Гераклiт Ефеський (ок. 54—540 до н. э.— рiк смертi невiдомий). Особа Гераклiта вельми суперечлива. Походить з царського роду, вiн поступився успадкованим саном своєму братовi, а сам вiддалився в храм Артемiди Ефесськой, присвятивши свiй час заняттям фiлософiєю. Отримавши вiд персидського царя Дарiя Гистаспа запрошення приїхати до Персiї i познайомити його зi своєю фiлософiєю, Гераклiт вiдповiв так: “Всi смертнi люди, що живуть на землi, чужi iстинi i справедливостi i дорожать непомiрнiстю i порожнiми думками, слiдуючи своєму злому нерозумiнню. Я ж, досягнувши забуття всього злого i уникаючи переслiдуючої мене безмiрної заздростi i зарозумiлостi великих свiту сього, не поїду до Персiї, задовольняючись малим i живучи по-своєму”. Бiльшiсть народу вiн вважав безрозсудною i тупою i лише небагато хорошими. Для нього один був рiвноцiнний десяти тисячам, якщо вiн найкращий. На схилi вiку Гераклiт вiддалився в гори i вiв життя вiдлюдника.
Аналiзуючи фiлософськi погляди Гераклiта, не можна не бачити, що як i його попередники, вiн в цiлому залишився на позицiях натурфiлософiї, хоча деякi проблеми, наприклад, дiалектики, протирiччя, розвитку їм аналiзуються на фiлософському рiвнi, тобто рiвнi понять i логiчних висновкiв.
Історичне мiсце i значення Гераклiта в iсторiї не лише старогрецької фiлософiї, але i усесвiтньою полягає в тому, що вiн був першим, як сказав Гегель, у кого “ми бачимо завершення передуючої свiдомостi, завершення iдеї, її розвиток в цiлiснiсть, що є початком фiлософiї, оскiльки вона виражає єство iдеї, поняття безконечного, в собi i для себе сущого, як те, що воно є, а саме як єднiсть протилежностей — Гераклiт перший висловив цiннiсть, що назавжди зберегла, iдею, яка аж до наших днiв залишається однiй i тiй же у всiх системах фiлософiї”.
вiчне живим вогнем, згiдно своєму закону, що спалахує i згасає. Вогонь розглядається Гераклiтом не лише як єство всього сущого, як перше єство, як першооснова, але i як реальний процес, внаслiдок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з'являються всi речi i тiла.
Дiалектика, по Гераклiту, це перш за все змiна всього сущого i єднiсть безумовних протилежностей. При цьому змiна розглядається не як перемiщення, а як процес: становлення Всесвiтом, Космосу. Тут є видимою глибока думка, виражена, правда, недостатньо чiтко i ясно, про перехiд вiд буття до процесу становлення, вiд статичного буття до битiк” динамiчному. Дiалектична думок Гераклiта пiдтверджується багаточисельними висловами, якi навiки увiйшли до iсторiї фiлософської думки. Це i знамените не “можна двiчi увiйти до однiєї i тiєї ж рiчки”, або “все тече, нiщо не перебуває ц нiколи не залишається тим же”. І вже зовсiм фiлософський по характеру вислiв: “буття i небуття є одне i те ж, все є i немає”.
Із сказаного вище виходить, що дiалектику Гераклiта до певної мiри властива iдея становлення i єдностi протилежностей. Крiм того, в наступному його твердженнi, що частина вiдмiнна вiд цiлого, але вона є також те ж саме, що i цiле; субстанцiя цiла i частина: цiле у всесвiтi, частина — в цiй живiй iстотi, є видимою iдея збiгу абсолютного i вiдносного, цiлого i частини.
Про принципи пiзнання Гераклiта висловитися однозначно неможливо. (До речi, ще за життя Гераклiта нарекли “темним”, i це сталося не в останню чергу iз-за складного викладу ним своїх iдей i трудностi їх розумiння). Мабуть, можна передбачити, що своє вчення про єднiсть протилежностей вiн намагається розповсюдити i на пiзнання. Можна сказати, що природний, плотський характер знань вiн намагається поєднати з божественним розумом, виступаючим дiйсним носiєм знання, розглядаючи як перше, так i друге як першооснова знання. Так, з одного боку, над усе вiн цiнує те, чому нас учать зiр i слух. При цьому очi точнiшi свiдки, нiж вуха. Тут примат наочного плотського знання в наявностi. З iншого боку — загальний i божественний розум, через участь в якому люди стають розумними, вважається критерiєм iстини, а тому на довiру заслуговують те, що всiм представляється загальним, володiє переконливiстю через свою причетнiсть загальному i божественному розуму.
У становленнi i розвитку фiлософiї в Древнiй Грецiї видатне мiсце належить Сократу (470—469 — 399 до н. э.). Зробивши фiлософiю своєю спецiальнiстю, а судячи по вiдомостях, що дiйшли, це так i було, оскiльки окрiм декiлькох рокiв, проведених як воїн, Сократ нiчим не iншим займався старогрецький мислитель проте не залишив пiсля своєї кончини фiлософських творiв. Пояснюється це просто: свої iдеї Сократ вважав за краще висловлювати в уснiй формi учням, слухачам i опонентам.
Те, що вiдомо про життя i дiяльнiсть Сократа, дiйшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона i Аристотеля. Саме на пiдставi їх спогадiв, головним чином перших два, можна викладати погляди Сократа, оскiльки у Аритотеля, по сутi, немає нiчого iншого, чого б не було в Ксенофонта або Платона. Сучасникiв приголомшувало у Сократа багато що: неординарна зовнiшнiсть, спосiб життя, висока моральнiсть, парадоксальнiсть думок i глибина фiлософського аналiзу.
Сократ є, по сутi, першим старогрецьким фiлософом, хто вiдходить вiд натурфiлософського тлумачення свiту i фiлософськи, тобто шляхом мiркувань i висновкiв, намагається знайти iстину, вiдповiдi на поставлених їм самим i його попередниками-фiлософами питання. Іншими словами, предметом його фiлософських мiркувань є людська свiдомiсть, душа, людське життя в цiлому, а не космос, не природа, як це було у його попередникiв. І хоча вiн ще не дiйшов до платонiвського або арiстотелiвського розумiння фiлософiї, безперечне те, що вiн заклав основи їх переконань.
Аналiзуючи проблеми людського буття, Сократ всю увагу в своїх мовах i бесiдах придiляв питанням етики, тобто тим нормам, по яких людина повинна жити в суспiльствi. При цьому спосiб доказу i спростування висловлюваних думок вiдрiзнявся у Сократа рiзносторонньою i чарiвною формою дiї.
У своїй фiлософськiй дiяльностi Сократ керувався двома принципами, сформульованими оракулами: необхiднiстю кожному “пiзнати самого себе” i тим, що “жодна людина нiчого не знає достовiрно i лише дiйсний мудрець знає, що вiн нiчого не знає”. З одного боку, цi принципи були йому необхiднi для боротьби проти софiстiв, яких Сократ рiзко критикував за безплiднiсть їх учення, претензiї на знання iстини i гучнi заяви про навчання iстинi. З iншого боку, прийняття цих принципiв повинне було спонукати людей до розширення своїх знань до збагнення iстини. Найважливiшим засобом, а якщо говорити на сучаснiй фiлософськiй мовi — методом для залучення людей до пiзнання виступає iронiя, iстотною частиною якої є визнання свого неуцтва. У iнтерпретацiї Сократа iронiя виступає способом самоаналiзу людиною самого себе, результатом чого є визнання власного неуцтва, що, у свою чергу, спонукав людину до розширення своїх знань. По свiдоцтвах Ксенофонта i Платона, в своїх бесiдах i мовах Сократ майстрово володiв iронiєю, ставлячи деколи спiвбесiдникiв i слухачiв, якi до зустрiчi з Сократом вважали себе утвореним, в положення нiчого не знаючих i не розумiючих людей.
Пiзнання саме себе, по Сократу, — це одночасно пошук справжнього знання i того, по яких принципах краще жити, тобто це пошук знання i доброчесностi. По сутi, вiн ототожнює знання з доброчеснiстю. Проте не обмежує сферу пiзнання твердженням про те, що йому потрiбне, або тим, що має бути, i в цьому сенсi знання одночасно виступає як доброчеснiсть. Це фундаментальний принцип етичної концепцiї i якнайповнiше вiн представлений в дiалозi Платона “Протагор”. Неуцтво бiльшостi людей виявляється в тому, що знання i доброчеснiсть вони розглядають як двi рiзнi субстанцiї, незалежнi один вiд одного. Вони вважають, що знання не робить жодного впливу на поведiнку людини, i людина поступає не так, як того вимагає знання, а вiдповiдно до своїх плотських iмпульсiв. По Сократу, наука, а у вужчому сенсi — знання, яка демонструє свою нездатнiсть впливати на людину особливо в моменти дiї плотських iмпульсiв, не може вважатися наукою. В свiтлi сказаного стає ясним, що етична концепцiя Сократа базується не лише, а можливо, не стiльки на моральностi, скiльки на подоланнi неуцтва i на знаннi. Мабуть, його концепцiю можна представити так: вiд неуцтва, через знання, до доброчесностi, а далi — до досконалої людини i добродiйним стосунки мiж людьми.
Розглядаючи iншi iдеї Сократа, що зробили величезний вплив на подальший розвиток фiлософiї, поважно вiдзначити його роль в розробцi загальних визначень i iндуктивних мiркувань. “Двi речi можна по справедливостi, — пише Арiстотель, — приписувати Сократу — докази через наведення i загальнi визначення”. При цьому загальнi визначення, за допомогою яких Сократ вiдшукати “єство речей”, Аристотель зв'язав з появою дiалектичного аналiзу, який, по сутi, був вiдсутнiй до Сократа. “Адже тодi ще не було, — пояснює свою думку Аристотель, — дiалектичного мистецтва, аби можна було, навiть не стосуючись сутi, розглядати протилежностi”.
Індуктивне мiркування передбачає, що в процесi аналiзу певного числа речей або окремих думок можна зробити загальну думку через поняття. Так, наприклад, (у дiалозi Платона “Горгий”) з тверджень про те, що той, хто вивчив архiтектуру, є архiтектором, хто виучувався музицi, є музикантом, той, хто вивчав медицину, став лiкарем, Сократ приходить до загального твердження, тобто до поняття, що той, хто вивчив науку, — це той, хто зробив саму науку. Таким чином, iндуктивне мiркування призначене для визначення поняття i це поняття повинне виражати єство або природу речi, тобто нiж насправдi вона є. З повною пiдставою можна стверджувати, що Сократ стояв у витокiв формування у фiлософiї загальних понять.
вiн протиставляє iдеї Сократа про дiалектику, оскiльки останнiй нiколи не надiляв загальне вiдособленим iснуванням. Аби пiзнати iстину, необхiдно, згiдно Сократу, здолати протирiччя. Дiалектика Сократа — це вчення про подолання протирiччя, заперечення протирiччя, недопущення протирiччя. До сказаного необхiдно додати, що дiалектика i iдеї про пiзнання у Сократа тiсно переплетенi з його телеологiєю, тобто вченням про доцiльнiсть.
Таким чином, Сократом завершується натурфiлософський перiод в iсторiї старогрецької фiлософiї i починається новий, можна сказати, фiлософський етап, який отримує свiй подальший розвиток в роботах Платона i Аристотеля.
Фiлософiя Платона
Головним аргументом на пiдтвердження цiєї думки є те, що про всiх попереднiх мислителiв i їх дiяльнiсть можна було судити з дуже низькою мiрою достовiрностi. Як вже говорилося ранiше, деякi з них, наприклад, Сократ, а можливо, i Фалес не писали фiлософських робiт, вiд останнiх залишилися невеликi фрагменти, iстиннiсть i авторство яких беруться пiд сумнiв i у наш час. Виходить, що сучаснi думки про їх творчiсть в основному базуються на спогадах i думках про них подальших авторiв. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речi, про це прямо заявляв Арiстотель, можливо спотворений виклад не лише iдей великих попередникiв, але i неадекватне їх тлумачення.
джерелом, що дозволяє реконструювати бiографiю великого мислителя, його духовнi iнтереси на зорi його дiяльностi, є сьомий лист Платона. Цi вiдомостi доповнюються спогадами учнiв i послiдовникiв старогрецького мислителя.
Платон народився в Афiнах в аристократичнiй сiм'ї. У юнацькi роки подружився з Кратилом, одним з учнiв Гераклiта, i це дає пiдставу вважати, що в цей перiод вiн познайомився з його iдеями. У юнацькi роки Платон хотiв присвятити себе полiтичнiй дiяльностi, що не дивно, оскiльки серед полiтикiв того часу у нього були родичi i друзi. Але доля розпорядилася по-iншому. У двадцятирiчному вiцi вiн познайомився з Сократом, i це знайомство стало вирiшальним в його подальшому життю i дiяльностi. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми рокiв, Платон залишався захопленим учнем i послiдовником свого вчителя, якого вiн згодом називав “самою гiдною i справедливою людиною”.
Пiсля смертi вчителя Платон iз-за несприятливої полiтичної обстановки покидає Афiни. Про його подальшої дiяльностi немає достовiрних даних. Вiдомо, що вiн вiдвiдав в 389 р. Пiвденну Італiю i Сицилiю, де мав контакти з пiфагорiйцями, а отже, i з їх ученням. Не виключено, що Платон побував i в iнших країнах, зокрема, в Єгиптi, але точних даних про це не є. Судячи з усього, Платон не хотiв залишатися лише “людиною чистої науки”. Так, коли його знайомий Дiон, який до того ж був дядьком тирана Сиракуз Дiонiсiя Молодшого, запросив його взяти участь в реалiзацiї реформ, Платон вiдгукнувся на прохання i вiдправився в 361 роцi на Сицилiю. На жаль, ця поїздка виявилася невдалою, оскiльки знання Платона залишилися незатребуваними, i вiн повернувся до Афiн. Тут, недалеко вiд Афiн, в передмiстi пiд назвою Академа, Платон придбав гай i створив знамениту Академiю, в якiй прожив все життя, що залишилося, i яка проiснувала майже тисячу рокiв.
Свої iдеї Платон викладає у формi дiалогу. Такий лiтературний прийом вибраний не випадково. Дiалог, на думку Платона, — це бiльш менш адекватне вiдображення “живої i одушевленої мови знаючої людини”. Логiчно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є досконалiшою формою викладу своєї думки. Про те, що це так, свiдчить наступне мiркування Платона. Той, хто розраховує письмово зберегти своє мистецтво i той, хто черпає знання з письмових джерел сподiваючись на те, що воно мiцно збережеться там на майбутнє, по сутi, помиляються, оскiльки записану мову вони ставлять вище, нiж мова людини, досвiдченої в тому, що записане. Письмовi джерела схожi з живописом. Подiбно до картин, якi виглядають як живi, а запитай їх — вони величаво i гордо перебувають в мовчаннi i нерухомостi, письмовi вигадування точно також на будь-яке питання вiдповiдає одне i те ж. Таке “вигадування, — продовжує Платон, — одного дня записане, знаходиться в обiгу скрiзь — i у людей тих, що розумiють, i рiвним чином в тих, кому зовсiм не личить його читати, i воно не знає, з ким воно повинне говорити, а з ким немає. Якщо їм нехтують або несправедливо його лають, воно потребує допомоги свого батька, само ж не здатне нi захиститися, нi допомогти собi”. Найдосконалiшою ж формою викладу iдей є те “вигадування, яке у мiру придбання знань пишеться в душi того, що виучується; воно здатне себе захистити i при цьому умiє говорити з ким слiдує, умiє i промовчати”.
Платон сформулював безлiч глибоких iдей, але не лише не систематизував їх, але навiть, схоже, i не намагався це зробити. Зрозумiло, така позицiя була не випадковою.
У цьому планi дiалоги є етапами, фазами пошуку, дослiдження i досягнутi завдяки дiалогам результати можуть носити лише тимчасовий характер.
Фiлософськi iдеї Платона, як вже наголошувалося ранiше, не є логiчно стрункою фiлософською системою. Деколи його думки суперечливi, що проте не означає їх обов'язкову помилковiсть. Проте Платона не випадково вважають родоначальником iдеалiзму, оскiльки принципи iдеалiзму i, зокрема, притиснутий свiдомостi, iдеї над буттям, явищем викладенi їм достатньо послiдовний i глибоко. Бiльш того, цей принцип добре є видимим в його основних дiалогах.
в дiалогах “Держава”, “Теетет”, “Парменiд”, “Фiлеб”, “Тiмей”, “Софiст”, “Федон”, “Федр” i листах Платона.
суперечлива i, деколи, мiстить думки, що взаємно виключають один одного. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важко здiйснюваною iз-за приписування цим єствам властивостей, що незрiдка несумiсних i навiть виключають один одного.
або яких-небудь властивостей, по яких можна було б визначити його єство. Воно не має частин i, отже, не може мати нi почала, нi кiнця, нi середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як нiщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як багато що i безконечна безлiч. Єдине, про що з визначенiстю можна сказати про єдиний, вiдзначає Платон в “Парменiде” — це те, що “якщо єдине не iснує, то i iнше не iснує”.
Першопричиною всякого сущого — явища i речi — у Платона виступає також розум. Зрозумiло, розум трактується Платоном не лише онтологiчно, але i гносеологiчно. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з iншими першопричинами складає суть Всесвiту, i тому мудрецi вважають, що “розум у нас — цар пiднебiння i землi...” Розум не лише одна з основних складових Всесвiту, вiн також вносить порядок i розумiння до неї. “Розум устрояє все”, у тому числi явища, гiднi “свiтового порядку — Сонця, Мiсяця, зiрок i всього кругообертання небесного зведення”. У Платона зустрiчаються вислови, в яких розум виступає як життя, як щось живе, але, насправдi, розум розглядається не як яка-небудь жива iстота або властивiсть, а швидше як рацiональне родове узагальнення всього того, що живе, володiє здатнiстю жити. Виражено це в досить узагальненою, можна сказати, метафiзичнiй формi.
Третьою основною онтологiчною субстанцiєю у Платона виступає душа, яка пiдроздiляється на “свiтову душу” i “iндивiдуальну душу”. Природно, що як субстанцiя виступає “свiтова душа”. Походження душi трактується Платоном неоднозначно. Як i при характеристицi єства двох попереднiх субстанцiй у Платона зустрiчається немало суперечливих думок. З врахуванням сказаного платонiвську “свiтову душу” можна представити як щось створене iз змiшення вiчного єства i того єства, яке залежить вiд часу. Душа виступає як суще для того, щоб об'єднати свiт iдеї з тiлесним свiтом. Вона виникає не сама по собi, а по волi демiурга, пiд яким мається на увазi “вечносущий бог”. Коли весь склад “душi був народжений у згодi iз задумом того, хто його складав, цей останнiй почав владнувати усерединi душi все тiлесне i приладнав те i iнше один до одного в їх центральних крапках. І ось душа, простягнута вiд центру до меж пiднебiння i що закутує пiднебiння по кругу ззовнi, сама в собi обертаючись, вступила в божественний початок неперехiдного i розумного життя на всi часи. Притому тiло пiднебiння народилося видимим, а душа невидимою...”
Пiдсумовуючи онтологiчне учення Платона, слiд сказати, що як першопричина всього сущого вiн розглядає iдеальнi субстанцiї — “єдине”, “розум”, “душу”, якi iснують об'єктивно, незалежно вiд свiдомостi людини.
а вiд неї до чистих iдей. Платон вважає, що нi вiдчуття, нi вiдчуття через свою мiнливiсть нiколи i нi за яких умов не можуть бути джерелом дiйсного знання. Саме бiльше, що можуть виконати вiдчуття — це виступити як зовнiшнiй стимулятор, спонукаючий до пiзнання. Результат вiдчуттiв - це формування думки про предмет або явище, дiйсне знання — це пiзнання iдей, можливе лише за допомогою розуму.
Велику увагу Платон придiляє розробцi питань дiалектики. При цьому слiд врахувати, що його вiдношення до дiалектики мiнялося у мiру еволюцiї його фiлософських поглядiв взагалi. Якнайповнiше своє вчення про дiалектику Платон виразив в дiалогах “Парменiд” i “Софiст”. Якщо в цiлому резюмувати його погляди з цiєї проблеми, то слiд зазначити, що дiалектика у нього виступає як основна наука, оскiльки з її допомогою визначається єство всiх iнших наук. Досягається це завдяки тому, що дiалектика виступає i як наука, i як метод. Ось лише одне з дiалектичних мiркувань Платона, за допомогою якого розкривається єство понять: “Небуття, таким чином, необхiдне є як в русi, так i у всiх пологах. Природа, що адже поширюється на все, iншого, роблячи все iншим по вiдношенню до буття, перетворює це в небуття, i, отже, ми по праву може назвати все без виключення небуттям i в той же час, оскiльки воно причетне буттю, назвати таким, що його iснує”.
пропонує Платон фiлософовi-дiалектиковi: “Розрiзняти все по пологах, не набирати одного i того ж вигляду за iншою i iншою за той же самий — невже ми не скажемо, що це (предмет) дiалектичного знання? — Хто, таким чином, в змозi виконати це, той зумiє достатньою мiрою розрiзнити одну iдею, всюди пронизливу багато що, де кожне вiдокремлене вiд iншого; далi вiн розрiзняє, як багато вiдмiнних один вiд одного iдей охоплюються ззовнi однiєю i, навпаки, одна iдея зв'язана в одному мiсцi сукупнiстю багато, нарештi, як багато iдей абсолютно вiдокремлено один вiд одного. Все це називається умiти розрiзняти по пологах, наскiльки кожне може взаємодiяти (з iншим) i наскiльки немає.”
Великий iнтерес представляє соцiальна фiлософiя Платона. По сутi, вiн був першим з грецьких мислителiв, хто дав систематичний виклад вчення про державу i суспiльство, якi вiн, судячи з усього, насправдi, ототожнював. Держава, по Платону, виникає iз-за природної потреби людей до об'єднання з метою полегшення умов свого iснування. Згiдно Платону, держава “виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але має потребу ще ув багатому — таким чином, кожна людина залучає то одного, то iншого для задоволення тiєї або iншої потреби. Випробовуючи нужду багато в чому, багато людей збираються воєдино, аби мешкати спiльно i надавати один одному допомогу: таке спiльне поселення i отримує у нас назву держави...”
Розробляючи концепцiю iдеальної держави, Платон виходить з тiєї вiдповiдностi, яка, на його думку, iснує мiж космосом в цiлому, державою i окремою людською душею. У державi i в душi кожної окремої людини є однi i тi ж початки. Трьом початкам людської душi, а саме: розумному, лютому i жадаючому в державi вiдповiдають три аналогiчних почала — дорадче, захисне i дiлове, а останнє у свою чергу формує три стани — фiлософiв-правителiв, воїнiв-захисникiв i виробникiв (ремiсникiв i землеробiв). Держава, по Платону, може вважатися справедливою лише в тому випадку, якщо кожен з трьох його станiв виконує в нiм свою справу i не втручається в справи iнших.
влада освiчених i небагато — аристократiя, влада небагато, що думають лише про себе, — олiгархiя. Демократiя як влада всiх може бути законною i незаконною. Симпатiї Платона однозначно на сторонi царської влади.
Кожна форма держави, по Платону, гине iз-за внутрiшнiх протирiч. Тому, аби не створювати в суспiльствi передумов для хвилювань, Платон ратує за помiрнiсть i середнiй достаток i засуджує як надмiрне багатство, так i крайню бiднiсть.
Управлiння державою Платон характеризує як царське мистецтво, головною для якого є наявнiсть дiйсного царського знання i здатнiсть управляти людьми. Якщо правителi мають такi данi, то буде вже неважливо, чи правлять вони за законами або без них, добровiльно або проти волi, бiднi вони або багатi: приймати це в розрахунок нiколи i нi в якому разi не буде правильним.
Фiлософська концепцiя Аристотеля
в Стагире, саме тому його iнколи називають Стагирiтом. У сiмнадцятилiтньому вiцi Арiистотель стає слухачем Платонiвської академiї i залишається там протягом двадцяти рокiв до смертi Платона. Покинувши академiю, вiн вiсiм рокiв був вихователем знаменитого царя i полководця Олександра Македонського. У 335—334 роках недалеко вiд Афiн органiзував учбовий заклад пiд назвою Лiкей, де вiн разом зi своїми послiдовниками виучував учнiв фiлософiї.
фiлософське учення. Приголомшує масштаб дiяльностi старогрецького мислителя. Практично не було в той перiод науки, якою не торкнувся б Аристотель i до розвитку якої вiн не внiс би свiй внесок. Ось назва лише деяких його робiт, по яких можна скласти уявлення про його науковi iнтереси: “Категорiї”, “Аналiтика перша i друга”, “Фiзика”, “Про небеснi явища”, “Про душу”, “Історiя тварин”, “Полiтика”, “О мистецтвi поезiї”, “Метафiзика”.
як це робив Платон, а об'єднує. Єство, а також те, чиїм єством вона є, не можуть, згiдно Аристотелю, iснувати окремо. Єство знаходиться в самому предметi, а не поза ним i вони складають єдине цiле. Своє учення Аристотель починає iз з'ясування того, яка наука або науки повиннi вивчати буття. Такою наукою, яка б, абстрагуючись вiд окремих властивостей буття (наприклад, кiлькiсть, рух), могла б пiзнати єство буття, є фiлософiя. На вiдмiну вiд iнших наук, якi вивчають рiзнi сторони, властивостi буття, фiлософiя вивчає те, що визначає єство буття. Єством, вважає Аристотель, є те, що лежить в основi: у одному сенсi — це матерiя, в iншому — поняття i форма, а на третьому мiсцi — те, що складається з матерiї i форми. При цьому пiд матерiєю мається на увазi щось невизначене, яке “само по собi не позначається нi як визначене по сутi, нi як визначене по кiлькостi, нi як що володiє яким-небудь з iнших властивостей, якими буває ясно суще”. Правда, по Аристотелю, матерiя приймає визначенiсть лише за допомогою форми. Без форми матерiя виступає лише як можливiсть, i лише набуваючи форми, вона перетворюється на дiйснiсть.
Єство є причиною не лише реально iснуючого, але i майбутнього буття. В рамках цiєї парадигми Аристотель визначає чотири причини, що детермiнують буття:
1) єство i суть буття, завдяки чому рiч така, яка вона є;
3) рушiйна причина, що означає принцип руху;
4) досягнення поставленої мети i блага як закономiрний результат дiяльностi.
Ідеї Аристотеля про пiзнання iстотним чином переплiтаються з його логiчним ученням i дiалектикою i доповнюються ними. В областi пiзнання Аристотель не лише визнавав значення дiалогу, спора, дискусiї в досягненнi iстини, але i висунув новi принципи i iдеї про пiзнання i, зокрема, вчення про знання правдоподiбному i iмовiрнiсному або дiалектичному, ведучому до знання достовiрному, або аподиктическому. Згiдно Аристотелю, дiалектицi доступне iмовiрнiсне i правдоподiбне знання, а дiйсне знання, побудоване на необхiдно дiйсних положеннях, властиво лише аподиктическому знанню. Зрозумiло, “аподиктическое” i “дiалектичне” не протиставляються один одному, вони зв'язанi мiж собою.
Дiалектичнi знання, що спираються на плотське сприйняття, витiкаюче з досвiду i рухоме в областi несумiсних протилежностей, дає лише iмовiрнiсне знання, тобто бiльш менш правдоподiбна думка про предмет дослiдження. Аби додати цьому знанню велику мiру достовiрностi, слiд зiставляти рiзнi думки, думки, iснуючi або такi, що висуваються пiсля виявлення єства пiзнаваного явища. Проте, не дивлячись на всi цi прийоми, отримати таким дорогою достовiрне знання неможливе. Дiйсне знання, згiдно Аристотелю, досягається не за допомогою плотського сприйняття або шляхом досвiду, а завдяки дiяльностi розуму, який володiє необхiдними здiбностями для досягнення iстини. Цi якостi розуму властивi людинi не вiд народження. Вони iснують у нього потенцiйно. Аби цi здiбностi виявилися, необхiдно цiлеспрямовано зiбрати факти, сконцентрувати розум на дослiдження єства цих фактiв i лише тодi стане можливим дiйсне знання. Оскiльки iз здiбностей мислити, володiючи якими, ми пiзнаємо iстину, — вважає Аристотель — одними завжди осягнулася iстина, а iншi ведуть також до помилок (наприклад, думка i мiркування), iстину ж завжди дають наука i розум, то i жоден iнший рiд (пiзнання), окрiм розуму, не є точнiшим, нiж наука.
До теорiї пiзнання Аристотеля впритул примикає його логiка. Хоча логiка у Аристотеля за змiстом має формальний характер, вона є багатопрофiльною, оскiльки включає вчення про буття i вчення про iстину i пiзнання. Пошук iстини здiйснюється через сiлогiзми (висновки) з використанням iндукцiї i дедукцiї. Істотним елементом пошукiв iстини виступають десять категорiй Аристотеля (єство, кiлькiсть, якiсть, вiдношення, мiсце, час, положення, стан, дiя, страждання), якi вiн розглядає як тiсно взаємозв'язанi один з одним, рухливi i текучi. Ось один з прикладiв, що показують, як за допомогою логiчного аналiзу можна пiзнати iстину. З двох силлогизмов: “всi люди смертнi” i “Сократ є людина”, можна зробити вивiд, що “Сократ смертний”.
Не можна не вiдзначити вклад Аристотеля в класифiкацiю наук. До Аристотеля хоча вже i iснували рiзнi науки, але вони були розрiзненi один вiд одного, не визначена була їх спрямованiсть. Природно, це створювало певнi труднощi i в їх вивченнi, i у визначеннi їх предмету, i в областi вживання. Аристотель був першим, хто провiв як би iнвентаризацiю наявних наук i визначив їх спрямованiсть. Існуючi науки вiн роздiлив на три групи: теоретичнi, куди увiйшли фiзика, математика i фiлософiя; практичнi або нормативнi, в рамках яких полiтика є однiй з найголовнiших; поетичнi науки, якi регулюють виробництво рiзних предметiв.
В областi соцiальної фiлософiї Аристотель висунув також глибокi iдеї, що дає пiдставу розглядати його як мислителя, що стояв у витокiв наших сучасних уявлень про суспiльство, державу, сiм'ї, людинi, правi, рiвностi.
iснування є досягнення блага людей. Держава виступає як вища форма спiлкування мiж людьми, завдяки чому всi iншi форми людських вiдносин досягають досконалостi i завершення. Природне походження держави пояснюється тим, що у всiх людей природа вселила прагнення до державного спiлкування, i перший, хто це спiлкування органiзував, надав людству найбiльше благо. З'ясувавши єство людини, закономiрностi його становлення, Аристотель вважає, що людина, за природою своїй, iстота полiтична i своє завершення, можна сказати, досконалiсть вiн отримує в державi. Природа оснастила людину iнтелектуальною i моральною силою, якi вiн може використовувати i на благо, i в зло. Якщо людина володiє етичними засадами, то вiн може досягти досконалостi. Людина, позбавлена етичних засад, виявляється iстотою самим нечестивим i диким, низовинним в своїх статевих i смакових iнстинктах. Стосуючись спiввiдношення трiади: держава, сiм'я, iндивiд, Аристотель вважає, що “держава за своєю природою передує iндивiдовi”, що природа держави коштує попереду природи сiм'ї i iндивiда, а тому “необхiдно, аби цiле передувало частинi”. Держава, i в цьому Арiстотель слiдує за Платоном, є деяка єднiсть складових його елементiв, правда, не таке централiзоване, як у Платона.
Форму державного правлiння Аристотель характеризує як полiтичну систему, що втiлюється верховною владою в державi. Залежно вiд числа тих, що володарюють (один, небагато, бiльшiсть) визначається форма держави. При цьому iснують як правильнi, так i неправильнi форми правлiння. Критерiєм правильних форм правлiння є їх служiння загальним державним iнтересам, неправильних — прагнення до особистого блага, вигоди. Трьома правильними формами держави є монархiчне правлiння (царська влада), аристократiя i полiтика (полiтия — це правлiння бiльшостi, об'єднуюче в себе кращi сторони аристократiї i демократiї). Помилковими, неправильними є тиранення, олiгархiя, демократiя. У свою чергу, кожна форма має декiлька рiзновидiв.
здiйснюються перевороти i повстання.
В питаннi про землi Аристотель вважає, що повиннi iснувати двi форми власностi на землю: одна передбачає загальне користування землею державою, iнша — приватне володiння громадянами, якi повиннi на дружнiх початках надавати вирощенi продукти в загальне користування iнших громадян.
Законодавство в державi — це невiд'ємна частина полiтики. Законодавцi повиннi це враховувати завжди з тим, аби умiло i адекватно вiдображати в законах своєрiднiсть даного державного ладу i тим самим сприяти збереженню i змiцненню iснуючої системи стосункiв.
Рiзноманiтнiсть, глибину i масштабнiсть фiлософських шукань, що багато в чому визначили подальший розвиток людської цивiлiзацiї, можна, мабуть, пояснити наступними чинниками.
По-перше, розробка iдей про єство свiту, всесвiту в цiлому, стосунки природи i пiзнання, мала життєво-важливе значення для становлення культурної людини. Поважно було розiбратися на тому свiтi, який оточував людину, в тiй суспiльнiй сферi, в якiй вiн жив, з тим, аби визначити, осмислити доцiльнiсть i сенс людського життя, знайти найбiльш прийнятнi форми суспiльних стосункiв i свого iснування. Саме людське життя, суспiльне iснування людей з необхiднiстю ставили перед мислителями цi питання, i пошук вiдповiдей на них в значнiй мiрi зумовлював сенс людського iснування i його подальший розвиток.
По-друге, фiлософiя була, по сутi, єдиною сферою розумовою дiяльнiстю людини. Займатися нею було найбiльш престижно, i талановитi люди прагнули бути фiлософами. Все це в сукупностi сприяло припливу у фiлософiю самих здатних розумiв того часу.
бути невдоволенi цiєю дiяльнiстю i навiть покритикувати мудреця, як це бувало з Сократом, але в, античний час, по сутi, нiхто з мислителiв не вiдмовився вiд своїх поглядiв i їх поширення iз-за полiтичних мiркувань або яких-небудь iнших соцiальних переслiдувань.
Четвертим чинником i, можливо, вирiшальним, була вiдсутнiсть єдиного полiтичного, соцiального або релiгiйного свiтогляду, якi силомiць або ж своєю творчою потужнiстю пригнiчували б фiлософськi переконання античних мислителiв. Як вiдомо, релiгiйне життя того часу характеризувалося язичеством, многобожжям, тобто панував полiтеїзм. У соцiально-полiтичному планi спокiйно уживалися держави з монархiчною, тиранiчною, демократичною, аристократичною i iншими формами правлiння. З цього боку античнi мислителi, хоча випробовували певний тиск з боку окремих правителiв, проте вони володiли високою мiрою свободи в науковiй дiяльностi, а тому могли, як правило, не оглядаючись на владу iмущих висловлюватися про рiзнi форми державного пристрою i правлiння.
академiях i унiверситетах росiйська фiлософська, соцiальна i релiгiйна думка, на жаль, не є ще об'єктом глибокого вивчення i дослiдження. Справедливостi ради, треба визнати, що останнiми роками почали виходити роботи вiтчизняних мислителiв, якi ранiше не були вiдомi навiть багатьом фахiвцям. Саме ця обставина послужила вагомою пiдставою для включення даного роздiлу в пiдручник по фiлософiї. Мабуть, немає необхiдностi зайвий раз нагадувати, що для розумiння сьогодення i прогнозування майбутнього необхiдно глибоко знати минуле своєї країни. Знання iсторiї вiтчизняної фiлософiї, задумiв i дiянь наших далеких предкiв — найважливiший елемент культури i практичної дiяльностi освiченої людини.
Поява фiлософiї на Русi з повною на те пiдставою можна датувати першою половиною XI столiття. Одним з переконливих свiдоцтв цього є праця київського митрополита Іларiона, росiйського за походженням (до нього київськими митрополитами пiсля прийняття Руссю Християнства були греки), “Слово про закон i благодать”, що з'явився приблизно близько 1049 р. З творiв, що збереглися i дiйшли до нашого часу, в яких були поставленi фiлософськi проблеми, — це саме древнє, але, можливо, не єдине вигадування. Можна з великою мiрою вiрогiдностi стверджувати, що серед знищених або втрачених за час бiльш, нiж двохсотлiтнього татаро-монгольского iга лiтературних пам'ятникiв були працi i з фiлософським вмiстом. Ймовiрно, саме з цiєї причини про фiлософську думку в першi столiття iснування Росiйської держави збереглося мало письмових джерел.
i всi iншi форми людського буття, визначалося дiяльнiстю церкви. До речi, як вже наголошувалося вище, першими церковними iєрархами в Київськiй Русi пiсля прийняття Християнства, як правило, були греки. Немало їх було i серед духiвництва росiйської церкви.
зводячи її виникнення до XVIII столiття, iншi — навпаки, непомiрно звеличували, зводячи її в ранг свiтових. Превознесiння або ж приниження нацiональної культури того або iншого народу — явище, на жаль, в свiтi задоволений поширене. Неоригiнальним є i прагнення вести вiдлiк iснування росiйської фiлософiї з XVIII ст.. Якщо звернутися до iсторiї свiтової фiлософiї, то можна привести безлiч прикладiв, коли регiональнiй або нацiональнiй фiлософiям вiдмовляли в правi на iснування. Ось лише один з них. Вiдомо, що Гегель вiв вiдлiк фiлософської думки, починаючи з грецьких мислителiв, i, по сутi, вiдмовляв в правi на подiбне iснування староiндiйської i старокитайської фiлософiї. Бiльш того, деколи, вiн iстотно зменшував значення фiлософiї в iсторичному i сутнiсному планi в життi деяких європейських народiв, у тому числi i Росiї. Так, в однiй зi своїх лекцiй вiн заявив, що у рядi європейських країн, в яких “ревно займаються науками i вдосконаленням розуму i де цi заняття користуються пошаною, фiлософiя, за винятком назви, зникла до такої мiри, що про неї не залишилося навiть спогаду, не залишилося навiть смутного уявлення про її єство — вона збереглася лише у нiмецького народу, як деяке її своєрiднiсть.
проблем, мiра впливу фiлософських iдей на становлення державностi, формування основних якостей, духовному життю росiйської людини, зростання нацiональної самосвiдомостi, зокрема, соборностi (общинiсть, колективiзм) як найважливiшої риси суспiльного життя росiян, а в подальшому i iнших народiв росiйської держави. Однiй з iстотних особливостей росiйської фiлософiї, i зокрема, тiй її частинi, яку зараз iменують фiлософiєю полiтики, була концентрацiя уваги на рiшення теоретичних проблем нацiонального розвитку. Ця особливiсть в значнiй мiрi була обумовлена обширнiстю територiї, полiетнiчним складом населення, iснуванням рiзних релiгiйних конфесiй i найголовнiше — постiйною необхiднiстю захисту вiд нападiв i консолiдацiї нацiональної державностi i територiї.
богослiв'я”. Її право на iснування в цiлому виправдовувалося тим, в якiй мiрi вона допомагала богослiв'ю поширювати його вплив на свiдомiсть людей. Фiлософiя в Київськiй Русi i в течiї декiлька подальших столiть виступала як соцiально орiєнтована фiлософiя. Староруськi мислителi ратували за створення централiзованої держави, розглядаючи його як необхiдна умова для майбутнього розвитку Росiї (до речi, нагадаємо, що Платон i Аристотель були прибiчниками сильної централiзованої держави, вiддаючи перевагу цiлому над його частинами).
Надалi, у зв'язку з татаро-монгольским навалою i встановленням окупацiйного режиму, передумов для гiдного розвитку фiлософiї було небагато. Але i в цих умовах час вiд часу з'являлися роботи, (наприклад “Задонщина”, “Оповiдь про Мамаєвом побоїще”), в яких ставилися i розроблялися цiкавi i глибокi проблеми. Лише пiсля того, як Росiя позбавилася вiд татаро-монгольского гнiту, внутрiшньої смути i навал i сталася стабiлiзацiя внутрiшньої ситуацiї, а це сталося до кiнця XVII столiття, в Росiї починають знов творити глибокi мислителi i з'являються оригiнальнi фiлософськi роботи.
Перший етап хронологiчно охоплює перiод з моменту виникнення росiйської держави в кiнцi Х столiття, а якщо точнiше з 988 року, коли на Русi офiцiйно було введено християнство i до монголо-татарского навали в 1242 роцi. Як вiдомо, в цей час росiйська держава називалася Київською Руссю. Духовний i iнтелектуальний вмiст цього перiоду характеризується офiцiйним введенням на Русi християнства i появою перших лiтературних творiв, в яких робиться спроба фiлософського осмислення свiту, з'ясування причин, що обумовлюють суспiльнi змiни, як у вже згадуваному “Словi про закон i благодать”. Є немало переконливих свiдоцтв, пiдтверджуючих високий рiвень розвитку, у тому числi i в духовної областi, староруської держави, в першi столiття свого iснування.
Другий етап — це перiод битв росiйського народу за звiльнення вiд монголо-татарской окупацiї, за створення єдиної росiйської держави, боротьби iз смутою i за престол з росiйськими боярами i прибульцями з-за кордону. Хронологiчно цей етап можна пролонгувати до обрання в 1613 роцi на царський престол представника роду Романових. У фiлософському вiдношеннi цей перiод був мало продуктивним i це зрозумiло, оскiльки умови для подiбної дiяльностi були найсприятливiшими. Проте фiлософська нива не заросла травою. Головними темами соцiальної фiлософiї, якi виявилися в центрi уваги в першу чергу священнослужителiв, зокрема, Сергия Радонежського, стали обгрунтування необхiдностi єднання росiйського народу в боротьбi за звiльнення вiд гнiту iноземця i iдея створення сильної централiзованої православної держави. Особливе мiсце в цей перiод належить православ'ю, його органiзацiйнiй i духовнiй ролi в отриманнi i затвердженнi росiйським народом своєї нацiональної самосвiдомостi.
Серед мислителiв-просвiтителiв цього перiоду слiд видiлити преподобного Іосифа Волоцкого (1440—1515), у миру Івана Санiна, що зiграв велику роль в справi змiцнення духовностi росiйського народу, лютого викривача єретичного учення жидовствуючих, що прагнули пiдiрвати православ'я i основнi засади росiйської держави.
Велика роль в розвитку фiлософської думки вiдводиться Максиму Греку (1470—1556), грековi по народженню, що провело велику частину свого життя в Росiї. Круг його iнтересiв був вельми широкий — вiд перекладацької дiяльностi до створення оригiнальних робiт: “Бесiда душi i розуму” i “Розмовляє розум до душi своїй”, в них показана важливiсть очищення i прояснення людської душi як необхiдний крок до етичного вдосконалення.
в Москвi в 1687 роцi Слов'яно-греко-латинської академiї, першого росiйського вищого учбового закладу, яка стала центром по пiдготовцi високоосвiчених богословiв, фiлософiв, державних дiячiв.
росiйської культури глибокої фiлософської традицiї. Саме завдяки цьому в подальшi десятилiття сталi можливими подальший розвиток i злет фiлософської думки в Росiї.
Список лiтератури
Смiрнов І. Н., Тiтов В. Ф. Фiлософiя: Учень для студентiв вищих учбових закладiв. Видання друге, виправлене i доповнене. – М.: 1998. – 288 с.
|
