Бiографiя та полiтичнi погляди Арiстотеля
Змiст
1. Коротка бiографiя Арiстотеля
3. 1. Чоловiк у державi
3. 2 Приватна власнiсть
3. 3 Форми правлiння державою
4. Суспiльнi вiдносини
5. Полiтичне право i закон
1. Коротка бiографiя
Арiстотеля
Подальший розвиток i поглиблення античної полiтико-правової думки пiсля Платона зв'язано з iм'ям його учня i критика Арiстотеля (384—322 р. до н. е.), якому належать крилатi слова: «Платон менi друг, але бiльший друг — iстина». Арiстотель — один iз самих унiверсальних мислителiв в iсторiї.
Арiстотель народився в невеликому еллiнському мiстi Стагiре, у зв'язку з чим його в лiтературi нерiдко iменують Стагiритом. Сiмнадцятилiтнiм юнаком вiн прибув в Афiни (у 367 р. до н. е.), де учився, а потiм i викладав у платонiвськiй академiї до смертi її засновника. Залишивши Афiни (у 347 р. до н. е.), Арiстотель протягом ряду рокiв жив в iнших грецьких державах, а в 342—340 р. до н э. за запрошенням македонського царя Пилипа II займався вихованням його сина Олександра.
З 335 р. до н. е. Арiстотель знову в Афiнах. Тут вiн заснував свою фiлософську школу — Лiкей (лiцей) i керував нею майже до кiнця життя.
2. Полiтика й об'єкти
полiтики
(чеснотах), знання етики (удач).
Об'єктами полiтичної науки є прекрасне i справедливе, але тi ж об'єкти як чесноти вивчаються й в етицi. Етика з'являється як початок полiтики, уведення до неї.
Арiстотель розрiзняє два види справедливостi: що зрiвнює i розподiляє. Критерiєм справедливостi, що зрiвнює, є «арифметична рiвнiсть», сферою застосування цього принципу — область цивiльно-правових угод, вiдшкодування збитку, покарання i т. д. справедливiсть, Що Розподiляє, виходить iз принципу «геометричної рiвностi» i означає розподiл загальних благ по достоїнству, пропорцiйно внеску i внеску того чи iншого члена спiлкування. Тут можливо як рiвне, так i нерiвне надiлення вiдповiдними благами (владою, почестю, грошима).
метi їхня самозадоволенiсть (автаркiю).
3. Держава по
Арiстотелю
означає? Є чи людина тваринне суспiльне чи державне? Рiзниця чимала, оскiльки може iснувати суспiльство i без держави... Але для Стагiрита це неможливо. Держава з'являється в його творi як природний i необхiдний спосiб iснування людей – «спiлкування подiбних один одному людей з метою можливо кращого iснування» (Политий., VII, 7, 1328а). Але для такого спiлкування необхiднi дозвiлля, зовнiшнi блага, такi як багатство i влада, а також визначенi особистi якостi – здоров'я, справедливiсть, мужнiсть i т. д. У державу, як рiвноправних громадян, входять тiльки вiльнi. Та й то Арiстотель часто заперечує права громадянства за тими з них, хто «не самодостатнiй» i не має дозвiлля для того, щоб вести «блаженне життя», – ремiсниками, селянами...
Для Арiстотеля, як i для Платона, держава являє собою деяке цiле i єднiсть складових його елементiв, але вiн критикує платонiвську спробу «зробити державу надмiрно єдиним». Держава складається з безлiчi елементiв, i надмiрне прагнення до їхньої єдностi, наприклад пропонована Платоном спiльнiсть майна, дружин i дiтей, приводить до знищення держави. З позицiй захисту приватної власностi, родини i прав iндивiда Арiстотель докладно критикував обидва проекти платонiвської держави.
Держава, зауважує Арiстотель, поняття складне. За своєю формою воно являє собою вiдомого роду органiзацiю i поєднує визначену сукупнiсть громадян. З цього кута зору мова йде вже не про такi первиннi елементи держави, як iндивiд, родина i т. д., а про громадянина. Визначення держави як форми залежить вiд того, кого ж вважати громадянином, тобто вiд поняття громадянина. Громадянин, по Арiстотелю, це той, хто може брати участь у законопорядчої i судової влади даної держави. Держава же є достатня для самодостатнього iснування сукупнiсть громадян.
По Арiстотелю, людина — полiтична iстота, тобто соцiальне, i вiн несе в собi iнстинктивне прагнення до «спiльного спiвжиття» (Арiстотель ще не вiдокремлював iдею суспiльства вiд iдеї держави). Людини вiдрiзняє здатнiсть до iнтелектуального i морального життя. Тiльки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро i зло, справедливiсть i несправедливiсть. Першим результатом соцiального життя вiн вважав утворення родини — чоловiк i дружина, батьки i дiти... Потреба у взаємному обмiнi привела до спiлкування родин i селищ. Так виникла держава. Ототожнивши суспiльство з державою, Арiстотель був змушений зайнятися пошуками елементiв держави. Вiн розумiв залежнiсть цiлей, iнтересiв i характеру дiяльностi людей вiд їхнього майнового положення i використовував цей критерiй при характеристицi рiзних шарiв суспiльства. По думцi Арiстотеля, бiднi i багатi «виявляються в державi елементами, дiаметрально протилежними один одному, так що в залежностi вiд переваги того чи iншого з елементiв встановлюється i вiдповiдна форма державного ладу»[1]
. Вiн видiлив три головних шари громадян: дуже заможних, украй незаможних i середнiх, що коштують мiж тими й iншими[2]
. Арiстотель вороже вiдносився до першого двох соцiальним групам. Вiн вважав, що в основi життя людей, що володiють надмiрним багатством, лежить протиприродний рiд наживи майна. У цьому, по Арiстотелю, виявляється не прагнення до «благого життя», а лише прагнення до життя взагалi. Оскiльки спрага життя невгамовна, те безугавно i прагнення до засобiв угамування цiєї спраги. Ставлячи усi на службу надмiрної особистої наживи, «люди першої категорiї» зневажають ногами суспiльнi традицiї i закони. Прагнучи до влади, вони самi не можуть пiдкорятися, порушуючи цим спокiй державного життя. Майже усi вони зарозумiлi i гордовитi, схильнi до розкошi i хвастощiв. Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалi, але переважно для того, щоб жити щасливо. Вiдповiдно до Арiстотеля, держава виникає тiльки тодi, коли створюється спiлкування заради благого життя мiж сiмействами i родами, заради зробленої i достатньої для самої себе життя. Досконалiстю же людини передбачається зроблений громадянин, а досконалiстю громадянина у свою чергу — вдосконалiсть держави. При цьому природа держави коштує «перед» родини й iндивiда. Ця глибока iдея характеризується так: досконалiсть громадянина обумовлюється якiстю суспiльства, якому вiн належить: хто бажає створити зроблених людей, повинний створити зроблених громадян, а хто хоче створити зроблених громадян, повинний створити зроблену державу.
Арiстотель досить гнучкий мислитель, щоб не визначати однозначно приналежнiсть до держави саме тих, а не iнших облич. Вiн прекрасно розумiє, що положення людини в суспiльствi визначається власнiстю. Тому вiн критикує Платона, що у своїй утопiї знищує приватну власнiсть у вищих класiв, спецiально пiдкреслюючи, що спiльнiсть майна неможлива. Вона викликає невдоволення i сварки, знижує зацiкавленiсть у працi, позбавляє людини «природного» насолоди володiнням, i т. д. Таким чином, вiн вiдстоює приватну власнiсть, що представлялася йому, та й дiйсно була в його час єдино можливої i прогресивний, забезпечуючи своїм розвитком подолання останнiх пережиткiв общинного соцiального пристрою, тим бiльше що розвиток приватної власностi означав i подолання полiсної обмеженостi, що встало на порядок денний у зв'язку з кризою усього полiсного пристрою Еллади. Правда, при всiм цьому, Арiстотель говорить i про необхiднiсть «щедростi», що вимагає пiдтримувати незаможних, а «дружбу», тобто солiдарнiсть вiльних мiж собою, повiдомляє однiєї з вищих полiтичних чеснот.
табори. Те ж i у власне полiтичнiй дiяльностi – збереження сталого ладу залежить вiд того, наскiльки держава зможе забезпечити перевагу своїх прихильникiв над тими, хто не бажає сохранения iснуючого порядку.
3. 3 Форми правлiння державою
Форму держави Арiстотель характеризував також як полiтичну систему, що уособлюється верховною владою в державi. У цьому планi державна форма визначається числом пануючих (один, деякi, бiльшiсть). Крiм того, їм розрiзняються правильнi i неправильнi форми держави: у правильних формах правителi мають на увазi загальну користь, при неправильних — тiльки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархiчне правлiння (царська влада), аристократiя i полиття, а вiдповiдними помилковими вiдхиленнями вiд них — тиранiя, олiгархiя i демократiя.
Саму правильну форму держави Арiстотель називає полiтiєю. У политтi править бiльшiсть в iнтересах загальної користi. Всi iншi форми являють собою те чи iнше вiдхилення вiд политтi. З iншого боку, сама полиття, по Арiстотелю, є як би змiшанням олiгархiї i демократiї. Цей елемент политтi (об'єднання iнтересiв заможнi i незаможних, багатства i волi) мається в бiльшiй частинi держав, тобто взагалi характерний для держави як полiтичного спiлкування.
З неправильних форм держави тиранiя — найгiрша. Рiзко критикуючи крайню демократiю, де верховна влада належить демосу, а не закону, Арiстотель зi схваленням характеризує помiрну цензову демократiю, засновану на примиреннi багатому i бiдних i пануваннi закону. Звiдси — висока оцiнка їм реформ Солона.
Полиття як краща форма держави з'єднує в собi кращi сторони олiгархiї i демократiї, але вiльна вiд їхнiх недолiкiв i крайностей. Полиття— «середня» форма держави, i «середнiй» елемент у нiй домiнує в усьому: у вдачах — помiрнiсть, у майнi — середнiй статок, у володарюваннi — середнiй шар. «Держава, що складається з «середнiх» людей, буде мати i найкращий державний лад».
полiтичної справедливостi, що вимагає в одних випадках керуватися кiлькiсною рiвнiстю, в iншi — рiвнiстю по достоїнству. Так, демократiя ґрунтується на тiм принципi, що вiдносна рiвнiсть спричиняє й абсолютна рiвнiсть, а олiгархiя виходить iз принципу, начебто вiдносна нерiвнiсть обумовлює i нерiвнiсть абсолютне. Подiбна помилковiсть у вихiдних принципах державних форм i веде надалi до мiжусобиць i заколотiв.
доступними дослiдженню шляхом досвiду».
Населення кращої держави повинне бути достатнiм i легко доступним для огляду. Територiя кращої держави повинна бути однаково добре орiєнтована стосовно моря i материка. Територiя, крiм того, повинна бути достатньої для задоволення помiрних потреб.
силою позначається ця його установка в трактуваннi рабства.
Арiстотель вважає, що рабство iснує «по природi», тому що однi люди призначенi велiти, а iншi – пiдкорятися i випливати вказiвкам перших. І тут вiн використовує думку про протилежнiсть душi i тiла. «Тi люди, що настiльки ж вiдрiзняються вiд iнших людей, як душу вiд тiла, а людина вiд тварини... по своїй природi – раби, для них... краща доля бути в пiдпорядкуваннi в деспотичної влади»– такий, який пiдкоряються тiла i тварини. Раби – це насамперед варвари, вiдмiннi вiд панiв як тiлом, пристосованим до грубої фiзичної працi, так i «рабської» душi. Раб – «одушевлений iнструмент», частина майна пана, що вiдрiзняється вiд iншого майна лише тим, що має людськi душу i тiло. Раб не має нiяких прав, i стосовно нього не може бути зробленоi несправедливостi; не можна дружити з рабом, оскiльки вiн раб, робить застереження Арiстотель, – але дружити з ним можна, оскiльки вiн людина.
Уже тут ми бачимо явну непослiдовнiсть. Великий мислитель не мiг не бачити слабостi своєї аргументацiї на користь «рабства по природi». Останнє явно суперечить його власним переконанням, оскiльки Стагiрит вважав, що раби власне кажучи виконують соцiальну функцiю звiльнення громадян вiд турбот про предмети першої необхiдностi. А способи здiйснення цiєї функцiї можуть бути рiзними: пенiсти у Фессалiї, iлоти в Спартi... Правда, i вони для Аристотеля раби, але адже i ремiсники, вiльнi, але не самодостатнi i змушенi добувати засобу до життя власною працею, є власне кажучи рабами... але не по природi. Бiльш того, Стагiрит вiдкриває шлях, що веде за межi ситуацiї, що зв'язує пана i раба: «Якби човники самi ткали, а плектри самi грали на кiфарi, то майстрам не було би нестатку в слугах, а панам у рабах». Ну а якщо припустити, що можливо таке положення, що коли збiльшилася продуктивнiсть працi створить умови для зм'якшення, а потiм i знищення рабства? Арiстотелю не приходить ще на розум така можливiсть, згодом реалiзована iсторiєю.
Не можна не сказати, що соцiально-полiтична концепцiя Аристотеля, попри все те, що вона вiдбивала адекватним образом iснуючi суспiльнi вiдносини, була вкрай обмеженою. Її теоретичнi установки не допускають перетворення її в знаряддя соцiального прогнозу. Якщо стосовно до природи це непомiтно (занадто повiльно її процеси, щоб постала необхiднiсть у прогнозi, скажемо, екологiчного порядку), то поширення на швидко мiнливе суспiльство навчання про спiввiдношення душi i тiла, форми i матерiї виключає прогностичнi можливостi теорiї взагалi.
5. Полiтичне право i
закон
Високо оцiнюючи благо свiту, Арiстотель пiдкреслював, що «самий принцип воєн можна вважати противним iдеї права». Ця теза надалi одержала широке поширення в критикiв вiйни i прихильникiв «вiчного свiту», зокрема в Канта i Фiхте.
У своєму праворозумiннi Арiстотель роздiляє положення Сократа i Платона про збiг справедливого i законного. Право уособлює собою полiтичну справедливiсть i служить нормою полiтичних вiдносин мiж людьми. «Поняття справедливостi, — вiдзначає Арiстотель, — зв'язано з представленням про державу, тому що право, що служить критерiєм справедливостi, є регулюючою нормою полiтичного спiлкування».
У цiлому право як полiтичне явище Арiстотель називає «полiтичним правом». Це, зокрема, означає неможливiсть неполiтичного права, вiдсутнiсть права взагалi в неполiчних (деспотичних) формах правлiння.
Полiтичне право подiляється їм на природне й умовне (волевстановлене). «Що стосується полiтичного права, — пише вiн, — те воно частиною природне, частиною умовне. Природне право — те, що скрiзь має однакове значення i не залежить вiд чи визнання невизнання його. Умовне право те, що спочатку могло бути без iстотного розходження таким чи iншої, але раз воно визначено, (цю байдужнiсть припиняється)».
Таким чином, у навчаннi Арiстотеля i природне, i умовне (волевстановлене) право, хоча i розрiзняються мiж собою, але обоє вiдносяться до сфери полiтичних явищ i носять полiтичний характер. У софiстiв, наприклад, розходження мiж природним правом (правом по природi) i правом умовним (полiсними законами, установленими за згодою, сваволi i т. д.) означало розрiзнення, а найчастiше i пряме протиставлення природного (природного) i полiтичного (умовного). Своєрiднiсть позицiї Арiстотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що пiд «природою» вiн i в питаннi про право має на увазi саме полiтичну природу людини: адже людина, вiдповiдно до Аристотеля, є по своїй природi iстота полiтичне.
Узагалi при розглядi тих чи iнших природно-правових концепцiй важливо установити, що, власне кажучи, мається на увазi пiд поняттями «природа», «природне» i т. д. у вiдповiдних навчаннях. Даний момент має iстотне значення для характеристики також i iнших аспектiв праворозумiння.
Пiд умовним (волевстановленим) правом у концепцiї Аристотеля мається на увазi всi те, що в наступному слововживаннi стало позначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права вiн вiдносить установлення закону i загальних угод. Причому вiн говорить про писаний i неписаний закон. Пiд неписаним законом, що теж вiдноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазi правовi звичаї (звичайне право).
Істотним складеним моментом полiтичної якостi закону є його вiдповiднiсть полiтичної справедливостi i праву. «Усякий закон, — вiдзначав Арiстотель, — в основi припускає свого роду право». Отже, це право повинне знайти своє вираження, втiлення i дотримання в законi. Вiдступ закону вiд права означало б, вiдповiдно до концепцiї Аристотеля, вiдхiд вiд полiтичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засiб деспотизму. «Не може бути справою закону, — пiдкреслював вiн, — володарювання не тiльки по праву, але i всупереч праву: прагнення ж до насильницького пiдпорядкування, звичайно, суперечить iдеї права».
Полiтичне правлiння — це, по Арiстотелю, правлiння закону, а не людей: правителi, навiть кращi, пiдданi почуттям i афектам, закон же — «урiвноважений розум».
Висновок
На закiнчення можна сказати, що Арiстотель, здiйснивши грандiозне узагальнення соцiального i полiтичного досвiду еллiнiв, розробив оригiнальне соцiально-фiлософське навчання.
Соцiальна i полiтико-правова проблематика освячується Аристотелем у принципi з позицiй iдеального розумiння полiса – мiста держави як полiтичного спiлкування вiльних i рiвних людей.
Держава по Арiстотелю – продукт природного розвитку. У цьому вiдношеннi воно подiбно таким природно виниклим первинним спiлкуванням як родина i селище. Людина по природi своєї iстота полiтичне й у державi (полiтичному спiлкуваннi) завершується генезис цiєї полiтичної природи людини.
владою над рабами.
Що стосується форми правлiння державою, те Арiстотель видiляв правильнi форми правлiння (монархiя, аристократiя, полиття) i неправильнi форми правлiння – тиранiя, олiгархiя i демократiя. Але все-таки кращою формою правлiння виступає полиття – правлiння бiльшостi в iнтересах загальної користi. На чолi усього Арiстотель ставить закон.
Список використаної лiтератури:
2. Арiстотель Твору в 4-х томах.
4. Мiрошник В. А. Полiтологiя. Навч. пос. –мн.:Вища школа,1996
5. Основи полiтологiї: Курс лекцiй/Пiд ред. В. П. Пугачова. М.,1992
[1]
Аристотель. Сочинения. М., 1984. Т. 4. С. 3
[2]
Аристотель. Сочинения. М., 1984. Т. 4. С. 23
|
