Антична філософія

Антична фiлософiя ПВНЗ Європейський унiверситет Криворiзька фiлiя на тему: Виконала: студентка 2-го курсу групи Д – 072 План 1. Порiвняйте погляди Платона та Аристотеля на проблеми буття, пiзнання, людини. 3. Визначте центральнi проблеми римського стоїцизму. 1. Порiвняйте погляди Платона та Аристотеля на проблеми буття, пiзнання, людини. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатнiший представник античного iдеалiзму в його найбiльш розвиненiй формi. Вiн належав до вищої рабовласницької знатi. Все своє свiдоме життя боровся проти афiнської демократiї. Багато подорожував. Побував в Пiвденнiй Італiї i Сiцiлiї. Тут познайомився зi вченнями елейцiв i пiфагорiйцiв. Пiсля повернення до Афiн органiзував фiлософську Академiю, що стала основним центром боротьби проти матерiалiстичних вчень мiлетської школи, Гераклiта, Демокрiта, проти науки. Фiлософiя Платона вiдображала iнтереси крупних рабовласникiв, котрi намагалися лiквiдувати зачатки рабовласницької демократiї i встановити неподiльне панування аристократiї. Платон – засновник об’єктивно-iдеалiстичного напрямку у фiлософiї. 1. Існує два свiти: свiт iдей i свiт речей. Свiт iдей – дiйсний, справжнiй, вiчний, висхiдний. Свiт речей – недiйсний, залежний вiд свiту iдей, вiн є хибним, недостовiрним, несправжнiм. Свiт, в якому ми живемо, – нестабiльний, змiнний, знаходиться у невпинному русi, тодi, коли свiт iдей – стабiльний, постiйний, вiчний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння свiту, пiдпорядкування “свiту речей” “свiтовi iдей”. 2. Кожна рiч (свiту речей) має свою назву, свою iдею, котра iснує самостiйно, незалежно вiд самої речi. Речi виникають i зникають, а iдеї, про речi залишаються завжди, вiчно. Вiд iдей залежать всi предмети об’єктивної дiйсностi. 3. Кожна iдея про рiч – це поняття про цi речi. Вони, як i самi iдеї, вiчнi. Поняття утворюється ранiше, нiж сама рiч. Поняття є передумовою речi, а не навпаки. Щоб пiдкреслити iлюзорнiсть, несправжнiсть “свiту речей”, Платон наводить такий приклад: уявiть собi, що люди знаходяться в глибокiй печерi i на стiнах її бачать лише тiнi тих людей, котрi проходять повз неї. Тi, що знаходяться у печерi людей не бачать, а тiнi їх приймають за дiйсний свiт. Отак i в життi, свiт речей, як i самi тiнi – недiйсний, хоча люди вважають їх справжнiми. Свiт речей – це тiж самi тiнi, а справжнiх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать iдей, котрi є їх сутнiстю. Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний iдеалiзм, оскiльки свiт речей, що чуттєво сприймається, сама матерiя, розглядається ним як результат нематерiальних iдей, котрi передують речам i iснують самi по собi, незалежно вiд людини i її свiдомостi. На думку Платона, справжнє пiзнання – це пригадування. Тому, щоб пiзнати iстину, необхiдно зосереджуватися на своїй душi, котра є безсмертною, i котра може все згадати про “свiт речей”. Отже, не треба дiяти, пiзнавати практично, а слiд лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його iдеалiстичного вчення. Як i елеати (Ксенофан, Парменiд, Зенон), Платон вважав, що буття незмiнне i вiчне. Однак допускав його суперечливiсть. Вiн стверджував, що вищi види буття, такi, як рух i спокiй мiстять у собi суперечностi. Такi види буття: i єдинi, i множиннi; i вiчнi, i змiннi; i рухливi, i спокiйнi. Подiбнi суперечностi є необхiдною умовою для спонукання душi до розмiркувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрi мають мiсце в уявленнях, є дiалектика. Пiд цим поняттям Платон розумiв, як i його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них вiдповiдi, дискутувати. понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливостi. Бо пiзнати iстину можна лише тодi, коли є протилежнi думки, що щось iснує i одночасно, що це щось – не iснує. Платон перебiльшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне iснування. Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток свiтової фiлософiї i особливо на розвиток iдеалiстичної фiлософської думки. Арiстотель фiлософське вчення, котре охоплювало логiку, дiалектику, теорiю пiзнання, психологiю, фiзику, зоологiю, полiтику, економiю, полiтику, педагогiку, риторику, етику, естетику, космологiю, астрономiю. Будучи учнем Платона, поставив пiд сумнiв його iдеалiстичну “теорiю iдей”, спробу пояснити iснування “свiту речей” завдяки iснуванню “свiту iдей”. Арiстотель пiддав платонiвське вчення про iдеї глибокiй, змiстовнiй критицi. Йому належить крилата фраза: “Хоч Платон i iстина менi дорогi, однак святий обов’язок наказує вiддати перевагу iстинi”. Фiлософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нiбито iдеї утворюють особливий, надчуттєвий свiт, котрому пiдпорядковується свiт реальний. Арiстотель був переконаний, що “iдеї” Платона не можуть iснувати окремо вiд самих речей. Вiн висунув проти “теорiї iдей” Платона шiсть заперечень. Перше заперечення. Вчення Платона про сутнiсть iдей – ускладнює розумiння, усвiдомлення буття. В арсеналi Платона “iдей бiльше нiж речей”, тобто, що iдеї можуть iснувати i без речей. Однак жодний iз способiв доведення не встановлює з усiєю очевиднiстю самостiйного iснування iдей без речей. Друге заперечення. “Теорiя iдей” Платона – внутрiшньо суперечлива, нелогiчна. За вченням фiлософа, кожна iдея вiдображає якусь конкретну рiч. Однак є iдеї, котрi не мають свого конкретного аналога, наприклад, iдея загального, абстрактного. В такому випадку повиннi iснувати iдеї неiснуючого, нездiйсненного, заперечного, знищуваного i т. п. А це вступає в глибоке протирiччя з платонiвською теорiєю iдей. Четверте заперечення. Вчення Платона вимагає iснування окремої iдеї для кожної окремої речi. Однак кожна окрема рiч – неоднозначна, багатогранна i тому вона повинна мати декiлька iдей. Наприклад, iдея людини: iдея людини як людини взагалi; iдея людини як живої iстоти, що вiдрiзняється вiд iнших iстот; iдея людини як особистостi i т. д. Це свiдчить про те, що вчення Платона про iдеї позбавлене сенсу. П’яте заперечення. Як можуть iдеї, будучи сутностями речей, iснувати окремо вiд них? Якщо iдея тотожна сутностi речi, то вона повинна знаходитися у самiй речi. Якщо ж iдеї iснують поза речами, то вони не є їх сутностями. Шосте заперечення. Якщо iдеї є розумовими, iдеальними аналогами речей, то цiлком очевидно, що вони не можуть бути джерелом змiни, руху самих речей. Бо рух притаманний лише реальному буттю речей. “Якщо в iдеях мiститься джерело руху, то тодi, очевидно, iдеї будуть рухатися; якщо ж нi, то звiдки рух з’явиться?” Ідеї рухаються тому, що рухається свiт речей, а не свiт iдей. Платон же стверджує, що “iдея – це щось вiчне, тобто не знає нi народження, нi загибелi, нi зростання, нi збiднення, вона сама по собi, завжди в самому собi одноманiтне...” будь-яких вигаданих “iдей”. Природа, на думку фiлософа, – це сукупнiсть речей, що знаходиться у вiчному русi i змiнах. “Я називаю матерiєю перший субстрат кожної речi, з якого виникає яка-небудь рiч” – це Арiстотель. Фактично, фiлософ виступив проти основних положень iдеалiстичного вчення Платона. лише можливiсть виявлення своєї сутностi, дiйснiсть же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерiю тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерiї, – пiдкреслював Арiстотель, – i є щось в бiльшiй мiрi iснуюче”. Вона визначає матерiю, бо є активним, рухливим, виразним началом. “Формою усiх форм” є свiтовий дух, бог. В цьому виявляється непослiдовнiсть Арiстотеля, його iдеалiзм. Арiстотель один iз перших розробив i застосував у пiзнаннi такi методи дослiдження, як iндукцiя i дедукцiя – рух думки вiд часткового до загального (iндукцiя) i вiд загального до часткового (дедукцiя); вiн створив вчення про силогiзми i їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрiй що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здiйснив класифiкацiю категорiй логiки, визначивши десять таких категорiй (сутнiсть, мiсце, час, простiр, володiння, дiяння, страждання). Одним з найбiльш цiнних надбань фiлософiї Арiстотеля є його вчення про рiзнi види (форми) руху матерiї. Вiн розрiзняв шiсть таких форм: виникнення, знищення, перехiд з одного стану в iнший, збiльшення, зменшення, перемiщення. Категорiї у Арiстотеля – рухливi, бiжучi, переходять одна в одну. Арiстотель пояснює це на прикладi мiдної кулi. Остання є єднiстю матерiї (мiдi) i форми (кулеподiбностi). Матерiя i форма – протилежностi, але вони переходять одна в одну. Мiдь є матерiєю по вiдношенню до кулi (як форми). Однак таж мiдь (як матерiя) є формою по вiдношенню до своїх фiзичних елементiв, якi її складають. Мiдь є можливiсть форми. Форма є дiйснiсть того, чим виявляється мiдь. Думка про можливiсть руху понять, переходу одного стану в iнший є генiальною. Держава, на думку фiлософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага. загальне благо); аристократiя (влада небагатьох, кращих представникiв, котрi здiйснюють її в iнтересах усiх громадян); полiтiю (влада бiльшостi, що вiдбирається на основi певного цензу i яка переслiдує загальнi блага людей. Неправильнi форми державного устрою: тиранiя (влада одного, який керується власною вигодою, своїми iнтересами; олiгархiя (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслiдує тiльки власну вигоду; демократiя – влада бiльшостi незаможних громадян, яка здiйснюється в iнтересах виключно цiєї бiльшостi. Демократiя – “влада чернi”. Арiстотель був противником такої демократiї. Найлiпшою формою державного устрою вiн вважав “полiтiю”. Арiстотель виражав iнтереси середнiх прошаркiв рабовласницької знатi. Фiлософ висловив дуже важливу думку про те, що в основi всiх великих суспiльних потрясiнь лежить майнова нерiвнiсть людей. Завдяки цьому однi люди в суспiльствi – щасливi, iншi – нещаснi, однi мають бiльше благ, “нiж це необхiдно” –живуть в радостi, насолоджуються, iншi вдаються до грабiжництва вiд бiдностi. Арiстотель розумiв, що “коли в державi багато людей позбавлено полiтичних прав, коли у нiй багато злидарiв, тодi така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами” Арiстотель вперше пiддав аналiзу форму вартостi. Вiн прийшов до висновку, що у мiновiй вартостi товару лежить вiдношення рiвностi їх вартостей. Чому обмiнюються товари? Тому що мають рiвну вартiсть. Це теж – Арiстотель. 2. Еллiнiзм став заключним етапом давньогрецької культури. В цей перiод високий рiвень еллiнської культури в цiлому зберiгається. Лише в деяких галузях, наприклад, в фiлософiї, вiн трохи падає. В той час вiдбувається експансiя еллiнiської культури на територiї багатьох схiдних держав, якi виникли пiсля розпаду iмперiї Александра Македонського, де вона з’єднується зi схiдними культурами. Саме цей синтез грецької i схiдної культур утворює те, що iменується культурою еллiнiзму. Її утворення йшло пiд впливом перед усiм грецького способу життя i грецької системи освiти. Але разом з тим в цю добу вiдбуваються радикальнi змiни в цiннiсних орiєнтацiях, якi вiдбились на свiтобаченнi людей доби еллiнiзму. У зв'язку з розселенням грекiв на територiї держави Александра Македонського полiсна iдеологiя поступово змiнюється космополiтичною. Розкиданi по величезних просторах греки вiдчували себе вже громадянами не певного полiсу, а усього еллiнiстичного свiту. Вiдiрванiсть людей вiд спiввiтчизникiв, численнi перевороти, вiйни, розорення сприяли посиленню iндивiдуалiзму. Водночас широко розповсюджується фаталiзм - вiра у повну пiдкоренiсть людини долi. Усi цi змiни знайшли свiй прояв у релiгiї, фiлософiї, лiтературi. Із галузей духовної культури найбiльш успiшно в епоху еллiнiзму розвивається наука i мистецтво. В науцi провiднi позицiї продовжує займати математика, де працюють такi великi уми, як Евклiд i Архiмед. Їх зусилля математика не тiльки прогресує в теоретичному планi, але й знаходить широке практичне застосування в механiцi, оптицi, статицi, гiдростатицi, будiвництвi. Архiмед є автором багатьох технiчних винаходiв. Значнi успiхи мають також астрономiя, географiя, медицина. 3. Визначте центральнi проблеми римського стоїцизму. 4. В І ст. н. е. римське суспiльство охопили напруженi моралiстичнi пошуки. Вони охопили рiзнi прошарки римлян – вiд сенатської аристократiї, для якої розробляв свої повчання Сенека i до низiв, що складали аудиторiю вуличних проповiдникiв стоїцизму чи кiнiзму. Цi дебати були народженi кризовою суспiльною ситуацiєю, що була пов”язана iз становленням цезаризму. В силу того, як змiцнювалась вiйськова диктатура i республiка поступалась мiсцем iмперiї, утверджувалась офiцiйна, доктрина про необмежену владу правителя. За зразком Сходу намагались обожнювати римського володаря. Ще в 43 р. до н. е. було проголошено про божественнiсть Юлiя Цезаря. Поступово особу володаря вже забороняється критикувати, i входить в традицiю переконання, що воля iмператора є законом. Новi полiтичнi вiдносини майже всюди викликали пасивне незадоволення. В умовах великої кiлькостi кровопролитних полiтичних експериментiв серйозний моралiзм мусив прийняти критичну позицiю по вiдношенню до життєвої реальностi. Таким чином, в І ст. н. е. перед римлянами повстало питання про те, “як слiд вести себе перед обличчям тирана”. Насамперед це питання хвилювало тих, хто займався розробкою питань моралi, а ними насамперед були римськi стоїки: Сенека, Епiктет, Марк Аврелiй. Основним заняттям багатьох фiлософських шкiл в цей перiод стає складання мужнiх сентенцiй на випадок розмови з “тираном”. Саме цiєю суспiльною ситуацiєю зумовлений тип стоїчного фiлософствування І ст. н. е. Перед мислячими людьми греко-римського свiту в цю епоху безумовно найважливiшим є одне: заново знайти правильну лiнiю людської поведiнки в умовах розвалу усiх етико-соцiальних норм та цiнностей. Обов”язком фiлософiв стає завдання допомогти людству, що заплуталося у своїх помилках. В це однаково вiрять i самi фiлософи i їх аудиторiя. При всьому цьому фiлософiя стає вузькоспецiалiзованою i буденною; нi спекулятивна дiалектика, що досягла вершини в епоху полiсної класики, нi емпiричний енциклопедизм, що процвiтав в умовах еллiнiзму, нiкому не iмпонують. Інтерес до етики в епоху iмперiї стає домiнуючим. Теологiя, яка була частиною фiзики, набуває спiритуального забарвлення. Фiлософiя сама зводить себе до чистого моралiзму, до того ж – до моралiзму досить жорсткого, доктринерського, iмперативного. Цiною такої редукцiї фiлософiї вдається на певний час пiдвищити свою соцiальну життєдiяльнiсть. Для епохи перших цезарiв фiлософ-моралiст – це iстинний “володар душ”. Моралiстична фiлософiя стає у центрi духовного життя i пiдпорядковує своїм правилам i лiтературу. У книгах читач тiєї епохи шукає насамперед моральних iстин. 1. Боннар А. Греческая цивилизация. – М., 1992. 2. Древние цивилизации. – М., 1989. 3. Історiя свiтової культури. – К., 1993.