Антична фiлософiя
Антична фiлософiя
1. Космоцентричний характер ранньої античної фiлософiї. Вчення про свiт, першооснови (Мiлетська школа, Гераклiт, елейська школа, атомiзм)
Оскiльки першi грецькi фiлософи – «мудрецi» – займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи «причини i начала» свiту, їх часто називають «фiзиками». Вони iнтуїтивно будували субстацiональну модель свiту (саме через з'ясування «першопричини» – по-грецьки «архе», що дослiвно означає «початок, принцип» усього сущого як його основи, сутностi), у їхнiй методологiї безлiч пережиткiв мiфологiчного асоцiативного мислення: так само, як у мiфi було зроблено «перенесення» людських властивостей, якостей i вiдносин на явища природи на небо i космос, так само в раннiй грецькiй фiлософiї властивостi i закони Космосу – як вони мислилися мудрецями минулого «перенесенi» на людину i його життя. Людина розглядалась як Мiкрокосм стосовно Макрокосму, як частина i своєрiдне повторення, вiдображення Макрокосму. Ця риса давньогрецької фiлософiї одержала назву космоцентризму. Але в цьому можна побачити i ще один сенс: адже Космос – це протилежнiсть Хаосу, це порядок i гармонiя на противагу невпорядкованостi, це визначенiсть i спiвмiрнiсть на противагу безформностi; тому космоцентризм ранньої античностi можна трактувати i як орiєнтацiю на виявлення гармонiї в людському буттi – адже, якщо свiт гармонiйно упорядкований, якщо свiт – це Космос, а людина є його вiдображення i закони людського життя подiбнi законам Макрокосму, то виходить, i в людинi укладена (схована) подiбна гармонiя. Загальноприйняте ж значення «космоцентризму» таке: це визнання за зовнiшнiм свiтом (Макрокосмом) статусу, що визначає всi iншi закони i процеси (включаючи i духовнi). На фiлософському рiвнi така свiтоглядна спрямованiсть формує парадигму онтологiзму, тому онтологiзм (причому, явний, що виражається й у тому, що першi мудрецi-фiзики шукали «причини i начала буття») – друга сутнiсна характеристика фiлософiї античностi.
Особливiстю античного онтологiзму можна вважати його стихiйно-матерiалiстичне i наївно-дiалектичне втiлення: «архе» мислилося як щось матерiальне, i, коли незабаром весь Космос «виводився» (саме в онтологiчному, а не в логiчному планi) з матерiальної першооснови, то вiн мислився зв'язаним за допомогою цiєї першооснови – єднiстю, що знаходиться в змiнi, русi. Гераклiт писав:» Цей космос, єдиний з усього, не створений нiким з богiв i нiким з людей, але вiн завжди був, є i буде вiчно живим вогнем, у повну мiру займистим i в повну мiру згасаючим».
У давньогрецькiй фiлософiї розширив, довiв поняття начала всього сущого до «архе» як субстанцiї, основи, що лежить у пiдґрунтi всього сущого, учень Фалеса Анаксiмандр. Таке начало Анаксiмандр побачив не серед «готових» стихiй, що спостерiгаються, а в деякому апейронi. «Апейрос» – з грецьк. означає «безмежний, нескiнченний». «Апейрон»- середнiй рiд вiд цього прикметника, тобто «безмежне, нескiнченне». Апейрон Анаксiмандра матерiальний, «не знає старостi», «безсмертний i незнищимий» i знаходиться у вiчному русi. Безмежнiсть апейрона дозволяє йому «не висихати, тобто бути вiчним генетичним початком Космосу, а також дозволяє йому лежати в основi взаємоперетворень чотирьох стихiй: але ж якщо вони перетворюються один у одного, виходить, у них є щось спiльне, що саме по собi не є нi землею, нi водою, нi повiтрям, нi вогнем. Анаксiмандр стверджував, що апейрон – єдина причина народження i загибелi всього сущого; апейрон усе iз себе робить сам: знаходячись в обертальному русi, апейрон видiляє протилежностi – вологе i сухе, холодне i тепле; їхнi парнi комбiнацiї утворять землю (сухе i холодне), воду (вологе i холодне), повiтря (вологе i гаряче), вогонь (сухе i гаряче). Як те, що найважче, земля збирається в центрi й оточується водяною, повiтряною i вогненною сферами, мiж якими вiдбуваються взаємодiї. У результатi утворюється суша, а небесна сфера розмивається на три кiльця, оточенi повiтрям. Анаксимандр говорив, що це три ободи колiсницi, порожнi усерединi i наповненi вогнем, вони не виднi з землi – їх не можна сприймати почуттями. У нижньому ободi безлiч отворiв, крiзь якi проглядається ув'язнений у ньому вогонь – це зiрки; у середньому ободi один отвiр – це Мiсяць; у верхньому ободi один отвiр – це Сонце; отвори здатнi чи цiлком, чи частково закриватися – це затемнення; ободи обертаються навколо Землi – i з ними обертаються зiрки, Мiсяць i Сонце».
– походження богiв), тобто Анаксiмандр спробував пояснити походження i устрiй свiту з його внутрiшнiх причин i з одного матерiально-речовинного начала. Крiм цiєї вiдмiнностi вiд попереднiх свiтоглядних картин свiту, у створенiй Анаксимандром картинi свiту спостерiгається розрив з безпосереднiм сприйняттям, з чуттєвою картиною свiту: те, як нам являється свiт, i те, яким вiн є насправдi не одне i теж: ми бачимо зiрки, Мiсяць, Сонце, але не бачимо ободiв, отворами яких вони є.
В Анаксiмандра присутня загальна iдея (звичайно, вкрай в нерозвиненiй формi) еволюцiї живої природи, i тут не залишається мiсця надприродним, божественним силам, тому що апейрон «все осягає i усiм керує». В апейронi ж все i зникає по необхiдностi. Усе одержує «вiдплату» (один вiд одного) за несправедливiсть i вiдповiдно цьому часу фiзичний процес описується етичними термiнами, що свiдчить про ще збережений зв'язок поглядiв Анаксiмандра iз соцiоантропоморфiчним свiтоглядом. Однак у цiлому Анаксiмандр переборов цей свiтогляд, вийшов на логiко-рацiональний рiвень осмислення свiту.
Дуже iстотний крок на шляху звiльнення фiлософiї вiд мiфологiчної свiдомостi був зроблений представниками Елейскої школи. Власне, саме в елеатiв уперше з'являється категорiя буття, уперше ставиться питання про спiввiдношення буття i мислення. Парменiд своїм найвiдомiшим висловом «Буття є, а небуття не має» фактично заклав основи парадигми онтологiзму як усвiдомлюваного, виразного зразка фiлософського мислення.
Що ж таке буття для Парменiда? Найважливiше визначення буття – осягнення його розумом: те, що можна пiзнати тiльки розумом i є буття, почуттям же буття недоступне. Тому «одне i теж є думка i те, про що думка iснує «. У цьому положеннi Парменiд стверджує тотожнiсть буття i мислення. Буття – це те, що є завжди, що єдине i неподiльне, що нерухоме i несуперечливе, «як i думка про нього». Мислення ж – це здатнiсть осягати єднiсть у несуперечливих формах, результат мислення – знання (episteme). Чуттєве сприйняття має справу з множиннiстю рiзних речей i ознак, з свiтом чуттєво сприйманих одиничних предметiв, що оточують людину. Людина може мати лише думку (doxa) – звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як результату умоосягнення єдиного.
як пiзнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множиннiсть i рух не можуть мислити без протирiччя (i це йому цiлком удалося!), тому вони – не суть буття, що єдине i нерухоме. Метод Зенона був методом не прямого доказу, а був методом «вiд противного». Зенон спростовував чи зводив до абсурду тезу, протилежну початковiй, користуючись «законом виключеного третього», що був уведений Парменiдом («Для будь-якого судження «А» iстинно або саме «А», або його заперечення»; «tercium non datyr» – «третього не дано»(лат.)) i є одним з основних логiчних законiв у європейськiй культурi. Така суперечка, у якiй за допомогою заперечень супротивник ставиться в скрутне положення i його точка зору спростовується – прообраз дiалогу, прообраз суб'єктивної дiалектики; цим же методом користувалися софiсти.
вiдомi 4 апорiї Зенона проти руху: “Дихотомiя”, “Ахiлл i черепаха», «Стрiла» i «Стадiї»; вони дiйшли до нас через «Фiзику» Аристотеля.
Перша апорiя говорить, що рух не може початися, тому що предмет, що рухається, має спочатку дiйти до половини шляху, перш нiж вiн дiйде до кiнця, але щоб дiйти до половини, вiн повинен дiйти до половини половини («дихотомiя» – дослiвно «роздiл навпiл»), i так – до нескiнченностi; тобто щоб потрапити з однiєї точки в iншу, потрiбно пройти нескiнченну безлiч точок, а це абсурдно.
В другiй апорiї говориться, що рух нiколи не може закiнчитися: Ахiлл нiколи не наздожене черепаху, тому що коли вiн прийде в точку, черепаха вiдiйде вiд свого «старту» на таку частину первiсної вiдстанi мiж Ахiллом i собою, настiльки її швидкiсть менше швидкостi Ахiлла, – i так до нескiнченностi. Обидвi апорiї мають математичне вираження в символiцi теорiї границь, але залишається незрозумiлим фiзичний змiст того, що вiдрiзок (iнтервал), який безкiнечно зменшується, прагне до нуля, але не зникає.
Але смисл третьої i четвертої апорiй у тому, що рух неможливий i при припущеннi безперервностi простору. А це значить (по Зенону), що рух неможливо мислити без протирiччя, виходить, Парменiд правий. Насправдi ж простiр i час перериванi, i безперервнi, i рух є вирiшення протирiччя мiж перервнiстю i безперервнiстю як простору, так i часу. Але не треба пред'являти претензiй до фiлософiв елейської школи за те, що вони «не додумалися» до того, що стало можливим осмислити лише в ХХ столiттi.
й аргументацiю в роздуми, ввели i спробували осмислити саме поняття буття, заклали основи класичної (формальної) логiки, а апорiї Зенона не втратили свого значення i зараз – для сучасної науки, розвиток якої пов'язаний з вирiшенням протирiч, що виникають при пiзнаннi реальних процесiв руху, як з боку методiв роздуму, так i з змiстовного боку, тому що Зенон фактично порушив питання про природу просторово-часового континуума.
2. Атомiзм Демокрiта, поняття атома i порожнечi, проблема
детермiнiзму
Левкiппа-Демокрiта»).
у якiй атоми рухаються i «зчiплюючись» один з одним, утворюючи речi. Тобто свiт плинний i мiнливий, буття речей множинне, але самi атоми – незмiннi. «Жодна рiч не вiдбувається даремно, але всi в силу причинного зв'язку i необхiдностi», – учили атомiсти i демонстрували тим самим фiлософський фаталiзм: ототожнивши причиннiсть i необхiднiсть (у дiйсностi причиннiсть лежить в основi необхiдностi, але не зводиться до неї; у випадкових же явищах є причини). Вони зробили висновок про те, що одне одиничне з необхiднiстю викликає iнше одиничне i те, що нам здається випадковим, перестане здаватися таким, як тiльки ми розкриїмо його причину, таким чином, фаталiзм не залишає мiсця випадковостi.
Людину Демокрiт визначав як «тварину, вiд природи здатну до всякого навчання i таку, що має помiчником в усьому руки, розум i розумову гнучкiсть». Людська душа – це сукупнiсть атомiв; необхiдна умова життя подих, що атомiзм приймав як обмiн атомiв душi iз середовищем. Тому душа смертна: видих означає, що душа прагне залишити тiло i частково з нього «виривається», але при вдиху атоми душi повертаються назад у тiло. Видих же без вдиху i є смерть: залишивши тiло, атоми душi розсiюються в повiтрi, а нiякого «загробного» свiту iснування душi вiдповiдно до атомiзму немає i бути не може.
Демокрiт розрiзняє два види iснування: те, що iснує «у дiйсностi», i те що iснує «у загальнiй думцi». До першого виду iснування Демокрiт вiдносить тiльки атоми i порожнечу, що не мають «чуттєвих» якостей. Чуттєвi ж якостi i являють собою те, що iснує «у загальнiй думцi» – колiрнi, смаковi i т. п. якостi. Однак пiдкреслюючи, що чуттєва якiснiсть виникає не тiльки в думцi, але в загальнiй думцi людини, Демокрiт вважає цю якiснiсть не iндивiдуально-суб'єктивною, а загальнолюдська об'єктивнiсть чуттєвих якостей має свою основу у формах, у величинах, у порядках i в положеннi атомiв. Тим самим стверджується, що чуттєва картина свiту не довiльна: однаковi атоми при впливi на нормальнi людськi органи почуттiв завжди породжують тi ж самi вiдчуття. Вiдношення чуттєвих якостей до атомiв однозначне й у цьому смислi iстинне, але разом з тим Демокрiт розрiзняв пiзнання «темне» (за допомогою почуття, називав цей вид пiзнання «незаконнонародженим») i «iстинне» (за допомогою думки, «законнонароджене» пiзнання), тобто Демокрiт пiдкреслював, що атоми i порожнеча як першооснови свiту лежать за межами чуттєвого пiзнання, i вiдкрити їх можна лише в результатi напружених роздумiв. Однак, Демокрiт не протиставляє «темне» пiзнання «iстинному», говорячи про те, що такi роздуми повиннi спиратися на емпiричнi спостереження. Разом з тим Демокрiт усвiдомлював складнiсть i труднощi процесу досягнення iстини: «Дiйснiсть – у безоднi»; тому суб'єктом пiзнання може бути лише мудрець: «Мудрець – мiра всiх iснуючих речей, а за допомогою розуму – мiра умоосяжних речей».
Фiлософська концепцiя Демокрiта може бути вiднесена до вiдносно зрiлих форм фiлософствування, вона вже звiльнилась вiд переважаючого впливу соцiоантропоморфiзму. Ця концепцiя задала рамки матерiалiстичної традицiї європейської фiлософiї (так називаної «лiнiї Демокрiта»). Фiлософська творчiсть Демокрiта фактично завершує епоху досократикiв. У цiлому епоха досократикiв – рання грецька фiлософiя – надзвичайно важливий етап у всiй європейськiй культурi. У лонi системно-рацiоналiстичного свiтогляду, що формується, одержали могутнiй iмпульс розвитку не тiльки абстрактне мислення «саме по собi», але i багато наук – фiзика, астрономiя i механiка, багато галузей математики, начала хiмiї, психологiї, теорiї музики й архiтектури.
володiють мистецтвом слова i мистецтвом думки, у мiстах Афiнського союзу, що утворився пiсля перемоги афiнян у греко-перських вiйнах був великий: у судах i народних зборах умiння говорити, переконувати було життєво важливим. І софiсти навчали цьому мистецтву, не цiкавлячись, що є iстина. Тому слово «софiст» iз самого початку придбало негожий вiдтiнок, адже софiсти вмiли – i учили сьогоднi доводити тезу, а завтра антитезу. Але саме це i зiграло головну роль в остаточному руйнуваннi догматизму традицiї у свiтоглядi стародавнiх грекiв.
Догматизм тримався на авторитетi, софiсти ж вимагали доказiв, що будило думку вiд догматичної дрiмоти. Позитивна роль софiстiв у духовному розвитку Еллади – також i в тому, що вони створили науку про слово i заклали основи логiки: порушуючи ще не сформульованi, не вiдкритi закони логiчного мислення, вони сприяли тим самим їх вiдкриттю.
i законiв Мiкрокосму. Увага софiстiв у свiтоглядi була перенесена з проблем Космосу, природи на проблеми людини, суспiльства, знання.
тобто були агностиками. Агностицизм софiстiв випливав з їхнього релятивiзму – вчення про те, що все у свiтi вiдносне; у гносеологiї релятивiзм означає, що iстина вiдносна, що вона цiлком залежить вiд умов, вiд часу i мiсця, вiд обставин, вiд людини; iстина «у кожного своя», учили софiсти, як кому здається, так воно i є. Софiсти визнавали лише суб'єктивнi iстини, а об'єктивну iстину заперечували. Тому можна сказати, що їхнiй агностицизм був обумовлений їх гносеологiчним релятивiзмом. У вченнi софiстiв вiн був доповнений релятивiзмом моральним: немає об'єктивного критерiю добра i зла, що кому вигiдно – те i добре, те i благо. В областi етики (вчення про мораль) агностицизм софiстiв переростав в аморалiзм.
Вже в античнiй фiлософiї склалася в основному негативна оцiнка дiяльностi софiстiв i їхнього методу – софiстики: Аристофан у комедiї «Хмари» висмiює софiстiв; Платон у своїх дiалогах виводить рiзних софiстiв як брехунiв i ошуканцiв, що заради вигоди можуть попрати iстину й навчить цьому iнших; Аристотель написав спецiальний логiчний твiр «Про софiстичнi спростування», у якому дав таке визначення софiстики: «Софiстика – це мнима мудрiсть, а не дiйсна, i софiст той, хто шукає користi вiд мнимої, а не дiйсної мудростi» (Аристотель).
Але, мабуть, самим найжагучiшим критиком софiстiв i софiстики був Сократ (469-399 рр. до н. е.).
суспiльної дiяльностi, вiв «життя фiлософа «: проводив час у фiлософських бесiдах i суперечках, навчав фiлософiї , не пiклуючись про своє благополуччя i про свою родину. Сократ нiколи не записував нi своїх думок, нi своїх дiалогiв, вважаючи, що писемнiсть робить знання зовнiшнiм, заважає глибокому внутрiшньому їх засвоєнню, у письменах думка вмирає. Тому усе, що ми знаємо про Сократа, ми знаємо вiд його учнiв – iсторика Ксефонта i фiлософа Платона.
Як i деякi софiсти, Сократ дослiджував проблему людини, розглядаючи людину як iстоту моральну. Тому фiлософiю Сократа можна охарактеризувати як етичний антропологiзм. Суть своїх фiлософських турбот Сократ один раз виразив так: «Я нiяк ще не можу, згiдно дельфiйському напису, пiзнати самого себе», i в поєднаннi з впевненiстю в тому, що вiн мудрiше iнших тiльки тому, що знає, що вiн нiчого не знає, що його мудрiсть – нiщо в порiвняннi з мудрiстю богiв – цей девiз також увiйшов у «програму» фiлософських пошукiв Сократа. Є всi пiдстави погодитися з Аристотелем у тому, що «Сократ займався питаннями моральностi, природу ж у цiлому не дослiджував». У фiлософiї Сократа ми вже не знайдемо космоцентричного характеру мiркувань, не знайдемо i парадигми онтологiзму запропонованої софiстами, а саме: мiра буття i мiра небуття – у самiй людинi.
Будучи критиком софiстiв, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «iстинам, що у кожного – свої»; iстина для усiх повинна бути одна, на досягнення такої iстини i спрямований метод Сократа, названий ним самим «майєвтикою» (букв. «повивальне мистецтво») i який представляє собою суб'єктивну дiалектику – умiння вести дiалог так, що в результатi руху думки через суперечливi висловлювання позицiї тих, що сперечаються згладжуються, однобiчнiсть точок зору кожного переборюється, формується iстинне знання. Вважаючи, що сам вiн не має iстини, Сократ у процесi бесiди, дiалогу допомагав iстинi «народитися в душi спiврозмовника».
виражене в поняттi. Сократ, таким чином, перший свiдомо вивiв знання на рiвень поняття, до нього мислителi робили це стихiйно. Таким чином, метод Сократа переслiдував також досягнення понятiйного знання – i це говорить про рацiоналiстичну орiєнтацiю Сократа. Вiн стверджував, що – зовнiшнiй стосовно людини свiт – непiзнаваний, а пiзнати можна тiльки душу людини i його справи, у чому i полягає, на думку Сократа, задача фiлософiї. Пiзнати самого себе – це значить знайти поняття моральних якостей, загальних для людей. Переконання в iснуваннi об'єктивної iстини означає в Сократа, що є об'єктивнi моральнi норми, що розходження мiж добром i злом не вiдносне, а абсолютне. Сократ ототожнював щастя не з вигодою, а з доброчеснiстю. Але робити добро, можна, лише знаючи в чому воно: тiльки та людина хоробра, яка знає, що таке хоробрiсть. Тобто саме знання того, що таке добро i що таке зло робить людину доброчесною, i знаючи, що добре i що погано, людина не зможе вчинити дурно: моральнiсть – наслiдок знання, так само як аморальнiсть – наслiдок незнання доброго (етичний рацiоналiзм).
Таким чином, Сократ зробив радикальну переорiєнтацiю фiлософiї з вивчення природи на вивчення людини, її душi i морального свiту. Роздумуючи над проблемою «що є сутнiсть людини?» Сократ стверджує, що людина – це її душа. Пiд «душею» вiн розумiє розум, що активнiсть, що мислить, i морально орiєнтована поведiнка.
На основi розумiння Сократом сутностi людини народжується моральна й iнтелектуальна традицiя, вiдповiдно до якої особливої турботи потребує не стiльки тiло, скiльки душа людини, i вища задача вихователя – навчити людей формуванню, удосконаленню душi. Нагородою цим зусиллям будуть свобода i щастя. Поняття свободи Сократ пов'язує iз самовладанням, тобто владою рацiональностi над вiтальнiстю, розумного начала над тваринним. Душа – господиня i господарка тiла, а також i iнстинктiв, пов'язаних з тiлом. Це панування рацiональностi над чуттєвою тiлеснiстю i є свобода.
державу
Платон (428/27 – 347 рр. до н. е.) – великий мислитель, у творчостi якого антична фiлософiя досягла своєї кульмiнацiї. Платона вважають генiальним основоположником об'єктивно-iдеалiстичної фiлософiї, що поклала початок європейськiй метафiзицi. Головне досягнення фiлософiї Платона – вiдкриття й обґрунтування надчуттєвого, надфiзичного свiту iдеальних сутностей. Досократики не змогли вийти з кола причин i начал фiзичного порядку (вода, повiтря, земля, вогонь, гаряче – холодне, згущення – розрiдження i т. д.). «Друга навiгацiя» (вислiв Платона) зробила ставку в пошуках першооснов i першопричин не на фiзичну, а на метафiзичну, iнтелiгибельну, умоосяжну реальнiсть, що, по переконанню Платона, i представляє iстинне, абсолютне буття. Будь-якi речi фiзичного свiту мають свої вищi й останнi причини в свiтi, що не сприймається органами почуттiв, в цьому невидимому свiтi iдей (ейдосiв), чи форм, i тiльки в силу причетностi до цих iдей вони iснують. Слова кiнiка Дiогена про те, що вiн не бачить «нi «чашностi» (iдеї чашi), нi «стiльностi» (iдеї столу) Платон вiдповiдав так: «Щоб бачити стiл i чашу, у тебе є очi, щоб бачити стiльнiсть i чашнiсть, у тебе є розум».
На формування фiлософських поглядiв Платона, величезний вплив вчинили Сократ, фiлософiя Гераклiта i фiлософiя пiфагорiйцiв.
Вплив, що вчинив на Платона Сократ як своїм вченням, так i способом життя, призвiв до того, що не полiтична кар'єра, до якої вiн себе готував, а фiлософiя стала головною справою життя Платона, а улюбленим дiтищем – перша у свiтi Академiя, що проiснувала майже тисячу рокiв. Сократ дав Платоновi не тiльки зразок вiртуозної дiалектики, спрямованої на пошук точних визначень i понять, але i поставив ключову проблему невiдповiдностi, незводимостi понять до своїх одиничних проявiв. Сократ бачив у дiйсностi прекраснi речi, справедливi вчинки, але вiн не бачив у свiтi речей безпосереднiх зразкiв прекрасного i справедливого самих по собi. Платон постулював iснування таких зразкiв у виглядi самостiйного споконвiчного царства певних iдеальних сутностей. Вiн припустив, що за невидимими межами чуттєвого свiту, у «розумному мiсцi» («topos noetos»), знаходиться особливий клас предметiв, iдей, своєрiдною проекцiєю яких i є загальнi поняття. Ідеї об'єктивнi, не залежнi вiд часу i простору, вiчнi, недоступнi чуттєвому сприйняттю й осягаються тiльки розумом. Ідеї є сутнiстю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, що вона є.
Свiт iдеальних сутностей – це не просто iнший свiт у порiвняннi з чуттєво фiксoваним земним буттям, що вiдрiзняється вiд нього, як причина вiд наслiдку, оригiнал вiд копiї, як загальне (незмiнне, безсмертне) вiд одиничного (мiнливого, смертного), як духовне вiд тiлесного. Вони протистоять один одному також у цiннiсному вiдношеннi: потойбiчне царство iдей божественне, мудре, досконале, i воно пiднiмається над неповноцiнним, примарним, свiтом чуттєвих об'єктiв. Дiоген Лаертський вiдзначав, що iдея (idea) Платона – це не тiльки загальне, рiд (genus), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeigma). Ідеї з'являються як джерело буття речей, як iдеальний зразок, дивлячись на який демiург створює свiт чуттєвих речей.
iдеї Блага. «Ідея Блага, – за словами Платона, – причина всього правильного i прекрасного. В областi видимого вона породжує свiтло i його владику, а в областi умоглядного вона – сама володарка, вiд якої залежить iстина i розумiння, i на неї повинен дивитися той, хто хоче дiяти свiдомо як у приватному, так i в суспiльному життi».
За допомогою дiалектичної трiади «Єдине – Розум – Свiтова Душа» Платон вибудовує концепцiю, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний свiт iдей, об'єднати i структурувати їх навколо основних iпостасей буття. Основа всякого буття i всiєї дiйсностi – Єдине, яке тiсно пов'язане, переплiтається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по ту сторону» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонiкам покласти початок теоретичним роздумам про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине як принцип буття, що органiзує, структурує, задає границi, визначає невизначене, конфiгурує i втiлює єднiсть безлiчi безформних елементiв, даючи їм форму: сутнiсть, порядок, досконалiсть, вищу цiннiсть.
Друга основа буття – Розум – є породженням Блага, однiєю iз здiбностей Душi. Розум не зводиться Платоном тiльки до дискурсивного мiркування, а мiстить у собi також iнтуїтивне збагнення сутностi речей, але не їх становлення. Платон пiдкреслює чистоту Розуму, вiдмежовуючи його вiд усього матерiального, речовинного i такого, що стає. У той же час Розум для Платона не є якась метафiзична абстракцiя. З одного боку, Розум втiлений у космосi, у правильному i вiчному русi неба, i це небо ми бачимо своїми очима. З iншого боку – Розум є жива iстота, дана гранично узагальнено, гранично упорядковано, досконало i прекрасно. Розум i життя взагалi не розрiзняються Платоном, оскiльки Розум теж є життя, тiльки узяте в граничному узагальненнi.
i безсмертям, хоча i знаходить своє конечне здiйснення саме в тiлах. Свiтова Душа – сумiш iдей i речей, форми i матерiї.
узявши за зразок свiт iдей, злiпив як майстровий з доступного матерiалу почуттєво сприйманий свiт речей. Структурнi компоненти появи даного свiту: модель (iдеальний свiт), копiя (фiзичний свiт); Творець (зодчий, автор), що створює копiї вiдповiдно до моделi. Модель – зразок вiчний, вiчний також творець, але чуттєвий свiт, продукт демiурга, породжений i тiлесний. У результатi з хаосу народжується космос, якому демiург додає зроблену форму сфери. Космос з'являється як жива гармонiчна iстота, що включає у свою структуру божественний Розум, Свiтову Душу i свiтове тiло.
Яким же чином людина, згiдно з концепцiєю Платона, може прилучитися до iдеального свiту, у надiї досягти бажаного блага? Платон дуалiстично розглядає людину, протиставляючи в нiй тiло i душу. Сутнiсть людини – розумна душа, а тлiнне тiло – «темниця для душi». Завдяки розумнiй душi перед людиною вiдкривається можливiсть наблизитися до свiту вiчних, досконалих, справжнiх iдей. Душа, за Платоном, має подiбну з ними природу i тому може пiзнавати iстинне буття. Оскiльки людськi душi породженi демiургом разом зi Свiтовою Душею, то вони мають начало, не доступне смертi, як недоступно смертi все те, що безпосередньо зроблено демiургом.
що чуттєво-жадає, тiсно пов'язану з плотськими бажаннями.
Якщо в душi людини переважає розумна її частина – людина прагне до вищого блага, до справедливостi i правди; такi фiлософи. Якщо бiльш розвинена афектна частина душi, то людинi властивi хоробрiсть, мужнiсть, умiння пiдкоряти, прагнення обов’язку; такi стражi, i їх набагато бiльше, нiж фiлософiв. Якщо ж переважає «нижча», що жадає частина душi, то людинi слiд займатися фiзичною працею – бути ремiсником чи селянином, i таких людей бiльшiсть.
У дiалозi «Федон» Платон говорить про те, що якщо душi ведуть спосiб життя, винятково пов'язаний з тiлами, пристрастями, прагненнями i насолодами, то в момент смертi вони не зможуть цiлком вiдокремитися вiд тiлесного. Тому такi душi бродяжать якийсь час, кружляючи навколо могил, подiбно примарам. Тi ж душi, що жили за законами чесноти, втiлюються в тiлах цiлком гiдних людей чи симпатичних тварин. Кращi душi дiстаються шанувальникам мудростi i краси, музи i любовi, а гiршi попадають у тiла тиранiв.
Ґрунтуючись на цiй логiцi мiркувань, Платон побудував проект iдеальної держави подiбної до пiрамiди: у нiй правлять фiлософи (причому вони повиннi навчатися до 30-лiтнього вiку), сторожi охороняють порядок, а робочий люд працює... Платон говорив про суспiльну власнiсть, про те, що вихованням дiтей повинна займатися держава, а не родина (яка виявлялася непотрiбною в iдеальнiй Державi); про те, що iндивiдуальне належне пiдкориться суспiльному: «Людина живе заради душi держави»... Державнi структури сучасних Платоновi Афiн були зовсiм iншими, i цей проект по праву можна назвати утопiчним; але iсторичний парадокс полягає в тому, що соцiальнi утопiї мають тенденцiю збуватися...
Деякi сучаснi мислителi, зокрема К. Поппер, вважають, що в працях Платона про державу закладенi основи теорiї тоталiтарної держави, що знайшли практичну реалiзацiю в ХХ ст. у фашистськiй Нiмеччинi i СРСР.
Пiзнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування душею тих iдей, якi вона споглядала, перебуваючи в пiднебеснiй сферi. У пам'ятi людської душi, вважає Платон, ще з перiоду її безтiлесного пiднебесного iснування начебто закладенi iдеї Блага, Краси, Спiвмiрностi, Справедливостi й iншi. Призначення людини – у тому, щоб пригадати те, що вже було побачено (її душею), але виявилося забутим, витиснутим чуттєвими, тiлесними бажаннями. Тому людина повинна шукати i пiзнавати, тобто згадати все iстинне, досконале i прекрасне, до чого була залучена її розумна душа. Пiзнання-пригадування виявляється i моральним очищенням. Збiг у самозбагненнi, самопiзнаннi Істини, Добра i Краси призводить людину до досягнення Блага.
Платон пiдроздiляє на просту уяву i на вiрування, а наукове знання – на математико-геометричне (guanoia) i власне фiлософське, тобто чисте споглядання iдей (noesis).
Мистецтво, за Платоном, не тiльки не розкриває iстину, але i ховає її. Риторика є вiдверта фальсифiкацiя iстини, що безсоромно використовується полiтиками i демагогами. Лише фiлософiя, як безкорисливе i дiалектичне прагнення до iстини, як любов до мудростi, як алогiчний i еротичний порив душi надає можливiсть їй згадати своє споконвiчне буття серед мудрих i прекрасних богiв.
душу
Аристотель зi Стагiра (384-83 – 322 рр. до н. е.) – мабуть, найунiверсальнiший фiлософ Стародавньої Грецiї, що синтезував досягнення попередникiв i залишив нащадкам численнi працi по рiзних дисциплiнах: логiцi, фiзицi, психологiї, етицi, полiтологiї, естетицi, риторицi, поетицi i, звичайно, фiлософiї. Авторитет i вплив Аристотеля величезнi. Вiн не тiльки вiдкрив новi предметнi областi пiзнання i розробив логiчнi засоби аргументацiї, обґрунтування знання, але i затвердив логоцентристський тип захiдноєвропейського мислення в цiлому.
Вiсiмнадцятирiчним юнаком Аристотель стає слухачем Платонiвської Академiї в Афiнах, де протягом 20 рокiв вiн засвоював iдеї i принципи фiлософiї Платона. Аристотель був найобдарованiшим учнем Платона i не випадково вчитель, оцiнюючи його здатностi, говорив: «Іншим учням потрiбнi шпори, а Аристотелю – вузда». Аристотелю ж приписують висловлювання «Платон менi друг, але iстина дорожче», що досить точно вiдбиває вiдношення Аристотеля до фiлософiї Платона: Аристотель не тiльки захищав її в суперечках з опонентами, але i критикував її ключовi положення. Аристотелю виявилися далекi як мiстико-релiгiйнi, есхатологiчнi сюжети платонiвських творiв, навiянi орфiко-пiфагорiйською езотерикою, так i мiфопоетична, метафорична мова дiалогiв Платона. Крiм цього, Платон був байдужий до емпiричних джерел знання. Аристотель, навпаки, був одержимий пристрастю до всякого роду збирання емпiричних фактiв i їхньої класифiкацiї. У результатi фiлософський дискурс Аристотеля виглядає бiльш строгим у понятiйно-категорiальному планi, ригористичним i завершеним. Платонiвська манера мiркування в ходi вiдкритого дiалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацiю без остаточних вiдповiдей i твердих позицiй. Аристотель здiйснює фiлософську дiяльнiсть в iншому жанрi i вибудовує власну фiлософську конструкцiю, пiддаючи принциповiй, але коректнiй критицi фiлософiю Платона i насамперед, її ядро – теорiю iдей.
Аристотель не погоджується з платонiвським припущенням про iдеї як самостiйне буття, не залежне вiд iснування чуттєвих речей. Аргументи Аристотеля такi: по-перше, iдеї Платона – простi копiї, двiйники чуттєвих речей i не вiдрiзняються вiд них по змiсту. Вводячи iдеї, Платон тiльки подвоює свiт iснуючих уже речей. У змiстi iдей немає нiчого, чим вони вiдрiзнялися б вiд вiдповiдних їм чуттєвих речей. Наприклад, iдея людини нiчим не вiдрiзняється вiд сукупностi загальних ознак, що належать окремiй людинi. По-друге, Платон настiльки вiдокремив свiт iдей вiд свiту речей, що втрачаються пiдстави для будь-якого вiдношення мiж ними. По-третє, на думку Аристотеля, Платон впадає в протирiччя, коли розглядає взаємини iз самими iдеями подiбно вiдношенню загального до частки, i в той же час iдеї в нього виступають як сутностi буття речей. Однак та сама iдея не може одночасно бути i субстанцiєю, i несубстанцiєю, Аристотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Крiм чуттєвої людини i крiм «iдеї» людини («другої людини») необхiдно допустити iснування ще однiєї (що пiднiмається над ними) «iдеї» людини. Ця «iдея» охоплює загальне мiж першою «iдеєю» i чуттєвою людиною. Вона i є «третя людина». По-четверте, вiдокремивши iдею, вiдносячи її до свiту вiчних сутностей, що вiдмiнний вiд мiнливого свiту речей, Платон позбавив себе, з погляду Аристотеля, можливостi пояснити факти народження, загибелi i руху. У пiдсумку Аристотель робить висновок про те, що основна причина труднощiв, у яких заплутався Платон зi своєю теорiєю iдей, полягає в абсолютному вiдокремленнi загального й одиничного й у протиставленнi їх один одному.
Кожна одинична рiч, за Аристотелем, є єднiсть матерiї i форми. Але на вiдмiну вiд iдей Платона, незважаючи на свою нематерiальнiсть, форма не є деяка потойбiчна сутнiсть, що ззовнi приходить у матерiю. Форма є дiйснiсть того, можливiстю чого є матерiя, i навпаки, матерiя є можливiсть того, дiйснiстю чого буде форма. Так Аристотель намагався перебороти прiрву мiж свiтом речей i свiтом iдей. На думку Аристотеля, у межах почуттєво сприйманого свiту можливий послiдовний перехiд вiд матерiї до спiввiдносної їй форми, вiд форми – до спiввiдносної їй матерiї. Існують же лише одиничнi речi – iндивiдууми, це i є буття.
· причина матерiальна, тобто матерiал, речовина, з якої виготовляється та чи iнша рiч, наприклад, срiбна чаша;
· причина цiльова – цiль, наприклад, жертвопринесення, яким визначається форма i матерiал потрiбної для нього чашi;
· причина дiюча, що створює своєю дiєю результат, готову реальну чашу, тобто срiбних справ майстер.
Першi двi причини є форма (сутнiсть) i матерiя, що утворюють усi речi. Третя причина – фiнальна, цiльова – є, мабуть, найголовнiша, тому що додає речi закiнченiсть, визначенiсть, якiсть. Завдяки «розбiрливостi, яка збирає» майстра, що з'єднує три причини, срiбна чаша здобуває остаточну готовнiсть.
Друга задача онтологiї (метафiзики) – з'ясувати питання про першопричини буття як буття, у всiй його унiверсальностi i тотальностi. За Аристотелем, буття має кiлька значень. Усе, що не є чисте нiщо, по праву входить у сферу буття (як чуттєве, так i умоосяжне). Множинне i рiзноманiтне за смислом буття Аристотель класифiкує по чотирьох групах:
· буття як категорiї (чи буття в собi);
· буття як акт i потенцiя;
· буття як iстина (небуття як неправда).
Категорiї представляють головну групу значень буття. Категорiї, за Аристотелем, це не поняття, а роди – чи розряди – буття i, вiдповiдно, основнi роди понять про буття як про суще. Таких категорiй 10: субстанцiя (чи сутнiсть), якiсть, кiлькiсть, вiдношення, дiя, страждання, мiсце, час, володiння, спокiй. Категорiя сутностi у фiлософа рiзко вiддiлена вiд iнших, тому що, говорячи про сутнiсть, ми вiдповiдаємо на запитання: що є рiч?, а не на питання: яка ця рiч (якiсть), як велика вона (кiлькiсть) i т. д. В Аристотеля два критерiї сутностi: 1) мислимiсть (пiзнавана в поняттi) i 2) «здатнiсть до окремого iснування». Але цi критерiї виявляються несумiсними, адже «лише одиничне має самостiйне iснування беззастережно», але одиничне не задовольняє першому критерiю – воно не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення. Тому Аристотель приймає компромiсне рiшення: щоб визначити критерiй, пiд «сутнiстю» вiн розумiє не одиничну рiч (вона невизначена), не рiд речi (вiн самостiйно не iснує), не якiсть i не кiлькiсть (вони теж самостiйно не iснують), а те, що визначається i настiльки близьке до одиничного, що майже з ним зливається. Це i буде пошуковою сутнiстю, названою в «Метафiзицi» «суттю речi», чи «суттю буття речей».
Друга група значень буття – потенцiя й акт – споконвiчно взаємовважають один одного. Наприклад, є величезна рiзниця мiж слiпим i тим, хто, будучи зрячим, закрив очi. Перший безнадiйно незрячий, другий має цю здатнiсть, але в потенцiї, i лише закривши очi, має її актуально.
Першi двi групи значень утворять предмет метафiзики, у центрi якої виявляється проблема субстанцiї (чуттєвої i надчуттєвої). Чуттєва субстанцiя – композицiя матерiї i форми, що дає пiдставу окремому, тобто iндивiду. Надчуттєва субстанцiя – Першооснова, вiчний двигун, Бог. Бог для Аристотеля – чистий iнтелект, «мислення в мисленнi». Вiн не має величини, частин, неподiльний, безпристрасний i незмiнний. Яким же чином бог (першодвигун) приводить усе в рух, сам залишаючись нерухомим? Вiчний двигун виступає не як дiюча сила (по типу тiєї, яка веде майстра, що створює чашу зi срiбла), а як «causa finalis» тобто цiльова причина: бог притягає, рухаючи до досконалостi. Свiт, за Аристотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був хаос. Адже якщо Бог вiчний, то свiт завжди був таким, який вiн є.
Буття як iстину вивчає логiка. Аристотель вживав термiн «аналiтика», що означав метод, за допомогою якого ми витягаємо з деякого висновку елементи i передумови, i, отже, розумiємо, наскiльки воно обґрунтоване i виправдане. Аристотель думав, що цей прийом присутнiй у будь-яких умовиводах (силогiзмах), тому в розробленiй їм класифiкацiї наук логiка не видiляється як особлива дисциплiна, вона як iнструмент орган використовується всiма науками.
Науки Аристотель роздiлив на три групи:
· теоретичнi науки, тобто тi, котрi ведуть пошук знання заради нього самого, – метафiзика, фiзика, математика, психологiя;
· науки продуктивнi (творчi), цiль яких – знання заради творчостi, – риторика i поетика.
Найзначнiшими i цiннiшими є, по Аристотелю, науки теоретичнi, серед яких чiльне мiсце належить фiлософськiй метафiзицi. Абсолютна цiннiсть фiлософiї полягає в тому, що вона не переслiдує практичнi утилiтарнi цiлi, є самодостатнiм знанням. У цьому пунктi Аристотель залишився вiрний платонiвськiй традицiї.
Фiлософiя Аристотеля завершує той перiод розвитку античної фiлософiї, що iменується класичним i є фундаментом усiєї європейської фiлософiї.
|
