Е. Штайґер запозичив з фiлософiї Мартiна Гайдеггера й перенiс у сферу поетики.
лiтератури з фiлософiї Мартiна Гайдеггера i спроектована у площину фундаментальної поетики.
духовно-iсторичної школи XIX столiття. Проте саме екзистенцiалiзм у всiх його рiзноманiтних виявах був чи не найважливiшою складовою тогочасного iнтелектуального клiмату, "повстанням" проти традицiйних систем, а у випадку Е. Штайґера - спробою адаптацiї Гайдеггерiвських категорiй "екзистенцiя" та "час" до розумiння художньої лiтератури. В iнтерпретацiї лiтературного твору швейцарець намагався подолати зовнiшню оболонку написаного слова, проникнути в його ядро, яке мусило б пов'язати лiтературу з "фундаментальними можливостями людського буття". Пошуки Е. Штайґера в цiй площинi - серйозне свiдчення наявностi у сферi теорiї лiтератури постiйної потреби в онтологiчному оновленнi. Нагадаємо, що всю свою лiтературознавчу концепцiю вiн поставив на службу фiлософської антропологiї, яка дослiджує свiдомiсть людини й намагається дати вiдповiдь на питання: що таке людина? Яка структура людського буття?. Уже наприкiнцi 20-х рокiв Е. Штайґер докладно читає "Буття i час", i до кiнця життя цей основний твiр М. Гайдеггера залишається для нього настiльною книжкою. У 1928 роцi швейцарський лiтературознавець вiдвiдує мюнхенськi лекцiї М. Гайдеггера, якi захоплюють його своєю феноменологiчно-екзистенцiальною тематикою. 17 сiчня 1936-го вiдомий фiлософ читає в Цюрiхському унiверситетi доповiдь "Про витоки мистецького твору" й особисто знайомиться з Е. Штайґером. Це знайомство згодом переростає в дружбу двох iнтелектуалiв, що тривала до смертi фiлософа. Е. Штайґер фактично вiдкрив фiлософiю М. Гайдеггера для швейцарської германiстики, помiстивши його концепцiю в доволi автономну фiлософську традицiю. Намагаю чись розглядати М. Гайдеггера в якнайбiльш "чистому" виглядi, швейцарець порiвнював його з Гераклiтом, Платоном, Ґ. В. Ф. Гегелем та І. Кантом [19]. Виходячи з такої констатацiї, вважаємо за необхiдне докладнiше зупинитись на основних моментах екзистенцiальної фiлософiї Мартiна Гайдеггера, що знайшли, на нашу думку, найбiльше вiдображення в лiтературознавчiй концепцiї Емiля Штайґера.
"тут-буття" (Dasein), мiсце, в якому взагалi може йтися про розумiння буття [26, 329]. Це розумiння виявляється не в абстрактних актах свiдомостi, а в конкретних формах буття людини у свiтi -"буття-у-свiтi" (In-der-Welt-sein), що тлумачиться як основна характеристика "тут-буття".
"Суще, аналiз якого постає як завдання, це завжди ми самi. Буття цього сущого завжди моє" [8, 41]. Тiльки вона, надiлена самiстю (Selbst), здатна екзистувати. Екзистенцiя - це феномен людини, її якiсть як сутностi [8: 41, 207].
М. Гайдеггер та його послiдовники вважали, що екзистенцiя - це буття, спрямоване в "нiщо", буття, що усвiдомлює свою кiнцевiсть. Визначаючи екзистенцiю через її кiнцевiсть, М. Гайдеггер тлумачить її як "тимчасовiсть" (Zeitlichkeit), реальна точка вiдлiку якої - смерть. Жодне суще, окрiм буття людини ("тут-буття"), не знає про свою кiнцевiсть, i тому нiякому сущому, крiм нього, не вiдома часовiсть, не вiдкрите буття: "Тимчасовiсть взагалi не є сущим. Вона не є, а вказує (zeitigt) на себе... Тимчасовiсть вказує, а саме - вона вказує на можливi способи самої себе. Останнi роблять можливою множиннiсть модусiв тут-буття" [8, 328]. "Тут-буття" органiзується своєю кiнцевiстю, ставлення до якої, назване М. Гайдеггером "турботою" (Sorge), визначає саму структуру "тут-буття". "Турбота" - це єднiсть трьох моментiв - "буття-у-свiтi", "буття-наперед-себе" (Sich-vorweg-sein) i "буття-при-внутрiшньо-свiтовому-сущому" (Sein-bei-innerweltlichem-Seienden). Визначаючи турботу як "буття-у-свiтi", М. Гайдеггер намагається наголосити на вiдмiнностi "тут-буття" вiд традицiйного поняття "суб'єкта", оскiльки останнiй зазвичай характеризується як антипод об'єкта. Натомiсть "тут-буття" - це певна нероздiльна цiлiснiсть суб'єктивного та об'єктивного. Визначаючи турботу як "буття-наперед-себе", М. Гайдеггер визначає її вiдмiннiсть вiд будь-якого наявного, речового буття; "тут-буття" у цьому сенсi постає тим, чим воно (ще) не є, тобто як власна можливiсть, i Нарештi, екзистенцiя - "буття-при-внутрiшньо-свiтовому-сущому" - покликана визначити спосiб ставлення до речей як до супутникiв людини у вiдведеному їй "кiнцевому" вiдтинi життя - спосiб ставлення до них не як до наявних, що передбачає дистанцiя мiж людиною i рiччю, а як до "пiдручних" (Zuhandene). Турбота як "буття-наперед-себе-у-свiтi-при-внутрiшньо-свiтовому-сущому" - структура часова. Кожен з елементiв турботи, як показує М. Гайдеггер, це вiдповiдний модус часу: "буття-у-свiтi" - модус минулого, "буття-наперед-себе" - майбутнього, а "буття-при" - теперiшнього. Однак оскiльки цi три модуси - єдиний цiлiсний феномен, вони взаємопроникають (тому М. Гайдеггер називає їх "екстазами" часу). Так, наприклад, минуле - це не те, що лишилось "позаду", чого бiльше немає, навпаки, воно постiйно присутнє в теперiшньому й визначає як теперiшнє, так i майбутнє. Вiдповiдно кожен iз трьох модусiв часу набуває певної якiсної характеристики (на вiдмiну вiд "фiзичного" часу). У М. Гайдеггера модус минулого - це "фактичнiсть" чи "закинутiсть" (Geworfenheit), модус теперiшнього - "занепадання" (Verfallen-heit), модус майбутнього - "проектування" (Entwurf). Таким чином, у М. Гайдеггера час первинно постає як кiнцевий i якiсний. Саме вiн є апрiорно-екзистенцiальною структурою турботи.
Як "тут-буття" спрямовано до своєї кiнцевостi, так час визначається з майбутнього. Модус майбутнього набуває особливого значення в структурнiй цiлiсностi часовостi: "Первинним смислом екзистенцiйностi... є майбутнє". Саме зосередженiсть на майбутньому надiляє "тут-буття" дiйсним iснуванням. Недiйснiсть - переважання теперiшнього - виявляється в тому, що "свiт речей", свiт буденностi, який М. Гайдегїер називає свiтом "Man" (субстантивований неозначено-особовий займенник), закриває для людини її кiнцевiсть. Закликом до буття стає страх - але не емпiричний страх (Furcht), а невизначений, безконтрольний страх-туга, страх-томлiння, жах (Angst): "Вiд-чого жаху є буття-у-свiтi як таке... Вiд-чого жаху не є внутрiшньо-свiтове-суще... Вiд-чого жаху є повнiстю невизначеним... Загрозою є не це чи iнше, але й не все наявне разом як сума, але можливiсть пiдручного взагалi, тобто сам свiт... Якщо вiдповiдно в якостi вiд-чого жаху виступає нiщо, тобто свiт як такий, то це означає: вiд-чого жахається жах є саме буття-у-свiтi". Будь-яка спроба втечi вiд такого жаху буде марною, доки людина не наважиться зазирнути туди, звiдки виходить цей жах, - у "нiщо", у "смерть"- i тим самим не набуде iстинного розумiння свого буття.
"дому буття", яким вона була первинно в усiх народiв, у суще поряд з iншим сущим. Мова технiзується, стає засобом передачi iнформацiї й тим самим помирає як iстинне "мовлення" (Reden), як "висловлювання" (Aussage), "казання" (Sage). Разом з її смертю втрачається той останнiй елемент, що пов'язував сучасну людину та її культуру з буттям, вичерпується джерело життя цiєї культури, а сама мова стає мертвою. Через систему термiнiв люди забули справжнiй сенс речей i сенс буття. Слова означають тепер не те, що вони означали колись i що вони означають насправдi. Мова науки свiдчить про забування сенсу iснування, а нагадати його можуть тiльки письменники, бо лише поетична мова здатна прорватись крiзь традицiйну павутину метафiзики до джерел справжнього буття. Мова говорить про буття, ми ж лише використовуємо сказання мови (Sage der Sprache), ми вживаємо сказання мови, щоб розповiсти про себе. Іншими словами, не ми говоримо мовою, а мова говорить у нас, "мова говорить нами". Вона ставить людину у "просвiт" (Lichtung) буття, вiдкриває "iстину буття". Так, не слова й мова є знаряддями людини, а навпаки - людина стає знаряддям слова й мови. Через людину (а точнiше через письменникiв) буття промовляє про сенс нашого iснування. Мова - не функцiя людини, не властивiсть буття, а подiя (суб'єкт) буття. "Подiя" тлумачиться тут як спiв-буття, як спiвiснуюче буття мови й людини в часi. Вона - "тимчасова" реалiзацiя мови, реалiзацiя мови через людину. У цьому закладена мовнiсть буття. Так М. Гайдеггер проголошує первинну належнiсть слова буттю. Буття тим i вiдрiзняється вiд сущого, що не пiдлягає предметному виразу, а лише "просвiтлюється" через мову. Людина не створює слово щораз, коли говорить: слово - вiсник буття-часу (М. Гайдеггер порiвнює функцiю слова з Гермесом), за допомогою слова людина прислухається до буття. Тому мова герменевтична. Мова приносить звiстку вiд самого буття, мова говорить "мовою" буття, отже, буття теж герменевтичне. Але цього не дано почути всiм, оскiльки не всi замислюються над буттям, над сенсом людського iснування й iстиною буття. Буття можуть почути i зрозумiти лише поети. Поет не вважає себе творцем, вiн прислухається до буття, мовить вiд iменi буття. Його мовлення - завжди поєднання мови й несказаного: мова - лише частково реалiзована в мовленнi можливiсть мови. Говорити означає "вiдповiдати" мовi: "Ми говоримо не лише мовою, ми говоримо з нею". Отже, мова, оскiльки вона розкриває iстину буття, - це передумова розумiння. Саме з мови людина черпає первинне розумiння буття й самої себе. Буття людини, мови, свiту в цiлому є подiєю (спiв-буттям). Це не iзольованi свiти-субстанцiї. Це горизонти, у точцi перетину яких у кожен момент часу з'являється просвiт буття як Істини. Так, герменевтичне розумiння мови переноситься М. Гайдеггером на герменевтичне розумiння буття, адже саме мова дає можливiсть зрозумiти й пiзнати iстинне буття.
"розумiння", яке традицiйно передбачало розмежування суб'єкта i об'єкта сприйняття i стосувалось класичної проблеми спiввiдношення об'єктивної дiйсностi та критерiю правди реципiєнта, набуває в Гайдеггерiвськiй концепцiї зовсiм нового значення. Фiлософ ототожнює тут-буття iз суб'єктом, а це означає, що суб'єкт є завжди вже суб'єктом чогось: неможливо помислити абсолютного, нi з чим не пов'язаного суб'єкта. Кожен суб'єкт завжди присутнiй у свiтi. Саме це покладено в основу поняття тут-буття - вiдношення до свiту, що передує будь-якому мисленню. Це вiдношення М. Гайдеггер називає розумiнням, iнтерпретацiєю якого й повинна займатись герменевтика. Вiдтак М. Гайдеггер проголошує єднiсть суб'єкта та об'єкта, тут-буття i свiту, яка знайшла свiй вияв у його поняттi "буття-у-свiтi". Звiдси випливає висновок, що мав визначальний вплив на свiтобачення Е. Штайґера. Тут-буття, перебуваючи у свiтi, уже знає дещо про цей свiт. Розумiння свiту вiдтак набуває проекцiйного характеру, до того ж проекцiйнiсть тут означає не створення якогось комплексного плану, а наявнiсть множинностi можливостей: тут-буття знає, що щось настане, й iснує вiдповiдно до цього знання, проте воно не знає, що саме настане. Реальнiсть не може бути повнiстю об'єктивована. Як ми конституюємо її за допомогою нашого мислення, мовлення, так вона конституює наше сприйняття, наше розумiння й нашу мову. Розумiння - структурна частина людської екзистенцiї. Ми не можемо стати iдентичними нi з реальнiстю, нi з самими собою, адже, щойно ми отримуємо можливiсть пiзнати себе й вийти переможцем з певної конкретної ситуацiї, одразу ж опиняємось у новiй констеляцiї. Людина як така завжди випереджує себе, є апрiорно детермiнована, а її свiдомiсть вiдповiдно призначена лише для проектування буття. Тому розумiння, як i тут-буття, завжди характеризується певною налаштованiстю (Gestimmtheit): ми розумiємо певний предмет у ракурсi вже наявних у нашiй свiдомостi контекстiв залежно вiд того, хто ми такi (мiсяць сприймається романтиком зовсiм iнакше, нiж астрономом). Звiдси Е. Штайґер виводить безконечнiсть iнтерпретацiйних можливостей i того ж самого лiтературного твору рiзними реципiєнтами: "Кожен справжнiй, живий твiр мистецтва безмежний у своїх чiтких кордонах".
"Основнi поняття поетики" (1946) пересипана алюзiями на екзистенцiальну фiлософiю Мартiна Гайдеггера при визначеннi характерних рис лiричного, епiчного та драматичного [3]. Уже навiть технiка швейцарського лiтературознавця розкладати нiмецькi слова на морфеми (наприклад, поняття "Eingebung" (вселяння, натхнення, iнтуїцiя) - для позначення руху ззовнi всередину - iнспiрацiя) - одна з основних ознак стилю М. Гайдеггера i стає в Е. Штайґера засобом пробитись крiзь традицiйне, заяложене значення слова до його чистого (первинного, буттєвого) значення. Поняття "стилю" в Е. Штайґера щiльно пов'язане з розумiнням "свiту" в М. Гайдеггера як особливого вiдношення людського духу до того, що цей дух сприймає, як певного джерела налаштованостi сприйняття сущого - не простої суми речей, якими займається певна людина, а порядку, виключно в якому щось може проявляти себе як таке. З Гайдеггерiвських понять "свiту", "провини" Е. Штайґер вiдтак виводить можливiсть драматичної трагiчної поезiї: трагiчний герой усвiдомлює кiнцевiсть цього свiту, готовий нести свою провину, яку М. Гайдеггер вважав невiд'ємною частиною нашої долi, i має невблаганно послiдовний дух, який i веде героя до трагiчного, що мусить зруйнувати цей послiдовний дух. Його кiнець - у божевiллi чи самогубствi - у Гайдеггерiвському "нiщо".
"Лiричний, епiчний i драматичний (стиль) займаються тим самим сущим, потоком минущого, що тече безпричинно. Та кожний сприймає його по-iншому". Тут поняття часу - мистецький вияв свiдомостi поета. Це манiфестацiя буття людини, яка знаходить своє родово-формальне вiдображення в рамках мистецтва: "Три вiдмiннi сприйняття вкорiненi в "первинному часi". Цей час -буття людини i буття сущого, якому людина як часова iстота надає буття". Це пряма алюзiя на "Буття i час" М. Гайдеггера. Е. Штайґер наполягає, що його поняття родiв повиннi функцiонувати як "лiтературознавчi позначення можливостей людського буття", i бере Гайдеггерову онтологiю за вiдправний пункт обґрунтування своїх основних понять: "Як майбутнє робить можливим розумiння, а минуле настрiй, так третiй конститутивний структурний момент турботи, занепадання має свiй екзистенцiйний смисл у теперiшностi". Це вiдповiдає iдентифiкацiї Е. Штайґером драматичного з майбутнiм, лiричного з минулим, а епiчного iз сучасним. У плинностi лiричного ми сприймаємо минулiсть: усе приходить i минає. Лiрик у потоцi настрою спогадує минуле. Епiчне стосується повнiстю теперiшнього: епiк описує, фiксує те, що бачить довкола. Дистанцiйнiсть i логiчнiсть драматурга проектує свiт, заглядаючи в майбутнє. Іншими словами: "Лiричне буття спогадує, епiчне показує, драматичне проектує". Проте ми вже згадували, що лiрик може спогадувати не лише минуле, а й теперiшнє i навiть майбутнє. Таку позицiю можна зрозумiти, лише виходячи з Гайдеггерових "екстазiв" часовостi (Ekstasen der Zeitlichkeit), якi виступають вiдображенням взаємопроникнення трьох часових модусiв: те, що спогадує лiрик, не стосується трьох "фiзичних" часових вимiрiв, а розчиняється в моментi. З усiм, що його хвилює, лiрик поринає в буття, яке iснувало до того, як виникло теперiшнє, i розчиняється в цьому первiсному буттi без орiєнтацiї у часi i просторi. З цього первiсного буття вiн промовляє до нас мовою своєї поезiї чи, словами М. Гайдеггера, iстинне буття промовляє до нас через мову поета. Те, що лiрик спогадує, епiк зображує. Епiчний поет зображує всi подiї незалежно вiд того, i коли вони вiдбулися. Епiк творить теперiшнє i все переносить у нього. Те, що епiк зображує, драматург проектує. Буття драматичного поета спрямоване, напружене (i напруження це слiд також розумiти в екзистенцiальному значеннi) у майбутнє. Саме зосередженiсть на майбутньому - "первинному смислi екзистенцiйностi" - надiляє його буття дiйсним iснуванням - спрямованiстю на мету - екзистенцiальну кiнцевiсть, смерть.
"чисте споглядання", i в якому три роди поезiї виявляють себе як основоположнi способи екзистенцiї. Творячи поезiю, письменник екзистує переважно в одному з цих способiв буття. Його екзистенцiя у творчому актi "чистiша" за його повсякденне непоетичне життя. Виходячи зi сказаного, Е. Штайґер вiдчуває за собою право прирiвняти поетичнi роди до трьох екстазiв Гайдеггерiвського часу. І в цьому роцi вiн розробляє свою книгу "Основнi поняття поетики", в останньому роздiлi якої читаємо: лiричне - це минуле, епiчне - теперiшнє, драматичне - майбутнє.
сам широко застосовував у своїх дослiдженнях. Поняття формуються тут шляхом абстрагування вiд одиничних елементiв фактичного матерiалу, проте вони не можуть бути правильно проiнтерпретованi без загального попереднього розумiння цiлого. У такий спосiб було виведено й поняття "лiричне", "епiчне", "драматичне" - шляхом бiвекторного руху мiж iнтерпретованим одиничним та основними поняттями. Ця методологiя колової логiки не нова й запозичена Е. Штайґером у таких визначних мислителiв, як В. Дiльтей та М. Гайдеггер. В есе про герменевтику В. Дiльтей писав: "З окремих слiв та їх сполучень мусить розумiтись цiле твору, проте повне розумiння окремого вже передбачає знання цiлого". У своїх мiркуваннях М. Гайдеггер iде ще далi i тлумачить коло взагалi як позитивну можливiсть досягнення ґрунтовного пiзнання.
"Час як здатнiсть уяви поета" (1939), що була своєрiдним зiбранням прочитаних у 1936-1938 роках лекцiй у Цюрiхському унiверситетi. Логiчно постає питання: як саме Е. Штайґер прийшов до ототожнення часу та уяви? У вiдповiдь на нього варто згадати, що найбiльшим досягненням генiя М. Гайдеггера швейцарець вважав те, що у фразi "буття i час" фiлософ замiнив сполучник "i" на знак рiвностi. Так, "буття" зовсiм не означало тут iсторично-соцiального контексту, а "час" не був iсторично-об'єктивним часом, але "чистим часом". Те, що люди рiзних епох (наприклад, людина сучасна й людина античностi) по-рiзному сприймають дiйснiсть, на думку Е. Штайґера, полягало не у вiдмiнностi суспiльних систем, а у вiдмiнностях пануючого "часу" як їх внутрiшньої форми. Люди по-рiзному сприймають "час" i вiдповiдно виробляють рiзнi форми уяви та розумiння. "Час" виявляє себе в художньому текстi як "форма свiтогляду" чи "форма уяви" автора. Вiдтак у структурi фундаментальної антропологiї, яка, за Е. Штайґером, укорiнювала лiтературу в чистому часi як буттi людини, лiтературознавству випадало особливе завдання - дати обґрунтування уявi поета, що її слiд розумiти як час, а час - як форму свiтогляду. На думку деяких дослiдникiв, це мало для лiтературознавства значнi наслiдки, оскiльки Гайдеггерiвська теорiя унеможливлювала вiльне вiд метафiзики, адекватне сприйняття феноменiв. Справдi, сам Е. Штайґер стверджував, що у своєму аналiзi часу як уяви письменника намагався сягнути "метафiзичне" пiдґрунтя твору мистецтва й очiкував закидiв стосовно того, що його дослiдження - не iсторiя лiтератури,. а в кращому випадку феноменологiя лiтератури. На це вiн вiдповiдав, що iсторiя лiтератури як наука про широкi контексти найбiльше iнформацiї черпає саме з проникнення в одиничне й потребує актуалiзацiї, яку i пропонує його новий метод iнтерпретацiї лiтературних творiв.
Так, у раннiй монографiї Е. Штайґера ще немає намагання втиснути три традицiйнi роди лiтератури в аналогiчну екзистенцiальну схему часу - у докладних аналiзах поезiї К. Брентано, Й. В. Ґете та Ґ. Келлера час постає як чиста, конкретна форма споглядання. Думка лине вiд "бурхливого часу", в якому повнiстю розчиняється поет, до вiдмежування й вiддалення вiд часу, що уможливлює свiдоме опрацювання останнього ("нерухомий час"). Спочатку Е. Штайґер вказує на переважно теперiшнiй час - на прикладi образу замрiяного рибалки К. Брентано, котрого несе вниз течiєю - у море й у смерть. Потiм вiн акцентує на поетичному прагненнi Й. В. Ґете зафiксувати плинну мить i знайти свободу у виходi з течiї часу. Нарештi, у Ґ. Келлера швейцарський теоретик лiтератури знаходить кристалiзацiю часу до статичної вiчностi. І хоча прямi паралелi до М. Гайдеггера провести важко, та вже назва першого роздiлу "Бурхливий час", у якому дослiджується лiричне як лiтературний рiд, запозичена з Гайдеггерової концепцiї.
"Дух i дух часу" (1964) Емiль Штайґер опрацьовує поняття часу як часу iсторичного. Швейцарець спрямовує свiй дух часу в iсторичну минувшину, на основi якої лише й можна сприймати теперiшнє i проектувати множиннiсть можливостей майбутнього. Вiн звертається до проблеми вiдношення мистецтва до екзистенцiйного та iсторичного часу й не знаходить можливостi пристосування своєї "чистої форми споглядання" до сучасної лiтератури, де панує функцiоналiзм i технiчна свiдомiсть. Феноменологiчна часова онтологiя Е. Штайґера спрямовується проти iсторичної теперiшностi, орiєнтуючись на духовну минувшину, сповнену вiчних естетичних цiнностей та вiчного порядку. Тому, хоча лiтературознавець при необхiдностi й намагається залучити в теорiю лiтератури певнi суспiльно-iсторичнi реалiї (для кращого розумiння лiтературного тексту), його iсторiя, по сутi, усе ж залишається естетичною духовною iсторiєю. Так, родовi i стилiстичнi поняття Е. Штайґер називає "можливостями людини" й тим самим постулює уявлення про людину, вкорiнене не в iсторичнiй дiйсностi, а в лiтературнiй iсторiї, у феноменологiї духу. Це естетична онтологiя Е. Штайґера.
"Основних поняттях поетики" лiтературознавець говорить про "музичнi силовi поля, за якими слiд упорядковувати слова", i визнає примат музикальностi є i лiричному стилi. Вiдтак i час як уява поета може бути витлумачено музично." мовний твiр мистецтва має власний ритм, що характеризує його яку належностi до певного роду, так i iндивiдуально. Як симфонiя є виявом музичного руху творчого духу, так i поетична мова iнтерпретується Е. Штайґером як рух духу. У його працi "Змiна стилю" (1963) читаємо: "Ми вважаємо, що можемо тлумачити стилi як ритмiчнi структури й за допомогою просторових i часових понять не лише розробити такi протилежностi, як "класичне i романтичне" чи "античне i модернiстське", а й - як це вдалося Ґ. Бекiнґу в описi музичних ритмiв - шляхом дедалi гострiшої диференцiацiї просторових i часових понять визначити межi менших епох i навiть iндивiдуальних нюансiв". Так, при розглядi iндивiдуального стилю певного автора Е. Штайґер особливо увагу звертає на поняття "часу" як керiвну iнстанцiю уяви людини. Час для Е. Штайґера - феномен стилю. Проблеми часу стають для нього проблемами стилю: стиль - це спосiб, у який певний письменник спiввiдносить себе з певною часовою дiйснiстю, i, вiдповiдно, спосiб, у який це спiввiдношення виявляє себе в текстах цього письменника. Надалi, у "Часi як здатностi уяви поета", лiтературознавцевi вдається поєднати теорiю Ґустава Бекiнґа про музичний ритм з онтологiєю Мартiна Гайдеггера: "бурхливий час", "мить" i "нерухомий час" стають "фiгурами такту" - саме в таких естетичних iпостасях часу мусить реалiзувати себе ритмiчне оформлення поетичного духу. Звiдси застосоване до естетичних категорiй поняття часу набуває свого екзистенцiйного смислу у значеннi ритмiчного оформлення творчого духу.
Пiдсумовуючи наведенi вище мiркування, зазначимо, що у своїх лiтературознавчих пошуках Емiль Штайґер не просто черпав iдеї з онтологiї Мартiна Гайдеггера. Вiн сам дiйшов висновку, що духовним виявом "часу" є людське "суще", власне - людина. Тому феноменологiчно-онтологiчне сприйняття часу отримує в нього й антропологiчне забарвлення. Саме в антропологiчному ключi, у з'ясуваннi питання "що таке людина?" Е. Штайґер розробляє своє поняття часу. "Час" у нього отримує рiзноманiтнi значення: час як уява (свiдомiсть, стиль) поета, час як iсторична епоха, але й час як вiчна естетична цiннiсть мистецтва. Нарештi, одне з найбiльш неочiкуваних тлумачень - час як ритмiчне оформлення творчого духу. Час - це буття письменника, буття лiтератури. Вiдтак i мистецтво для Е. Штайґера - це знаюче буття i будуче знання, не лише те, з чого "вчишся", але те, у чому "знаєш" i тому "екзистуєш", а лiтература - фокус спiльноти людського духу, осередок життя онтологiчного пiзнання, феноменологiя всеохопного буття.
спадщини Едуарда Мьорiке (1804-1875) та Фрiдрiха Гельдерлiна (1770-1843). Докладному висвiтленню цього питання плануємо присвятити нашi подальшi дослiдження.
"Лiтературознавство". - Харкiв, 2006. -С 98-115.
4.. Гайдеггер М. Буття i час. – К., 2005
|
