Подання про всесилля розуму, про його автономнiсть i самодостатнiсть, субстанцiальностi, говорячи фiлософською мовою, що одержала своє найбiльш радикальне вираження в навчаннi Гегеля, формується й розвивається в духовнiй атмосферi Нового часу й Освiти, що коли звiльняється вiд усяких зовнiшнiх авторитетiв i традицiй розум стали розглядати в якостi достатнього (а не тiльки необхiдного) фактора, що визначає можливiсть перетворення реального життя по канонах цього "проясненого" розуму. Особливе значення в цьому зв'язку знайшло фiлософське поняття практики як перетворюючий мир дiяльностi. У загальному контекстi розвитку фiлософської думки це поняття варто розглядати в руслi руху вiд класичної фiлософiї Нового часу й Освiти з її iдеологiєю автономностi людського розуму, свiдомостi й самосвiдомостi в напрямку фiлософiї, що пiдкреслює вмикання свiдомостi й пiзнання в буття людини у свiтi, примат цього буття i його безпосереднiх форм перед рефлексивними формами свiдомостi.
дiяльностi до перетворень ними реальностi (суб'єкт-об'єктнi вiдносини) завжди припускають також вiдносини реальної взаємодiї людей у процесi цього перетворення (суб'єкт-суб'єктнi вiдносини). Само змiна людини в процесi практики зв'язано, таким чином, не тiльки з розвитком можливостей його дiяльностi в зовнiшньому предметному свiтi, але й з розвитком вiдповiдних навичок вiдносини до iнших людей, культури спiлкування. Практика завжди зв'язана, далi, з певними формами свiдомостi й пiзнання, якi не тiльки закрiплюють досягнутий нею рiвень, але й забезпечують її розвиток.
спiлкування людей у процесi й iз приводу цього перетворення й 3) сукупнiсть норм i цiнностей, якi iснують у виглядi образiв свiдомостi й забезпечують цiлеспрямований характер практичної дiяльностi.
Видiленi моменти не є якимись компонентами практично-перетворювальної дiяльностi людей. Кожний з них припускає iншi й включає їх як передумову й умову власного iснування. Звичайно, змiна реальних обставин виступає iнтегруючим фактором, що визначає специфiку практики, однак воно неможливо без iнших її моментiв, що породжують.
як би вписанi в певну "екологiчну нiшу", тобто в той спектр навколишнiх природних умов, у якому вони можуть жити й еволюцiонувати в якостi певного бiологiчного виду. Форми їхнього поводження складаються на основi тих вихiдних можливостей, якi визначаються будовою тiла тварини, його природними органами. Та обставина, що можливостi реальної взаємодiї тварин iз зовнiшнiм миром обмеженi особливостями їхньої тiлесної органiзацiї й формами їхнього пристосувального поводження, визначає i їх iнформацiйнi, пiзнавальнi можливостi. Тварини вiдчувають, сприймають, представляють мир лише в тiй мерi, у якiй речi, властивостi й вiдносини навколишнього свiту мають для них прямiй або непрямий бiологiчний змiст.
Уживання природних предметiв як знаряддя й навiть їхнє виготовлення за допомогою природних органiв тiла в принципi властиво тваринi. Звичайно, про знаряддя у тварин можна говорити тiльки в досить умовному змiстi, але проте це факт, твердо встановлений наукою. Багато тварин користуються природними предметами для добування їжi, з метою оборони, для будiвництва жител i т. д. - коротше кажучи, для задоволення своїх життєвих потреб.
розвитку людства й передається вiд поколiння до поколiння як особлива культурна реальнiсть. Саме формування такої системи вiдносин до миру, коли людина ставить мiж собою й миром певнi штучно створенi (i вiдтворяться при переходi вiд поколiння до поколiння) знаряддя й засобу впливу на дiйснiсть, i дозволяє говорити про специфiчно людськi форми працi.
нового типу буття у свiтi, що вiдкриває перспективу подолання диктату навколишнього середовища стосовно людини.
Прориваючи вузькi рамки пристосування до середовища, вириваючись iз успадкованої вiд тваринних предкiв "екологiчної нiшi", людина - завдяки виробництву штучно створених засобiв i знарядь - у принципi виявляється здатним на унiверсальне практично-перетворювальне вiдношення до миру. Ця унiверсальнiсть, "вiдкритiсть" реального вiдношення до миру по сутi не ставить якого-небудь заданої межi пiзнавальним можливостям людини. Опосередковуючи своє вiдношення до дiйсностi штучно створеними знаряддями й засобами її перетворення, людина у своїй пiзнавальнiй дiяльностi видiляє об'єктивнi, що не залежать вiд його бiологiчних потреб властивостi й зв'язку реального миру. Тобто людина здатна пiзнавати мир так, як цей мир iснує по своїх об'єктивних законах. І в цьому складається його вiдмiннiсть вiд тварини, що сприймає мир остiльки, оскiльки явища й предмети цього миру можуть служити засобом задоволення його життєвих потреб.
"неорганiчним тiлом", "другою природою" людини, що дозволяє йому втягувати в сферу практики всi новi шари дiйсностi. Удосконалюючи, навколишнiй свiт, люди будують нову реальнiсть, проривають обрiї буття.
Принциповою особливiстю практично-перетворювальної дiяльностi як специфiчної форми буття людини у свiтi є її вiдкритiсть перед особою людини об'єктивної реальностi, що завжди перевищує наявнi в неї можливостi по її освоєнню, а також необмежена можливiсть розвитку нових способiв i засобiв взаємодiї з нею. Досягнення цiєї вiдкритостi, здатностi людини до розвитку, подоланню досягнутих меж безумовно було пов'язане з виникненням i розвитком засобiв практичного впливу людини на навколишню його дiйснiсть.
його об'єктивними законами. Можливостi творчої дiяльностi в реальному матерiальному свiтi завжди опираються на використання його об'єктивних закономiрностей.
Цей момент особливо важливий i актуальний у цей час, коли стає усе бiльше очевидної згубнiсть наслiдкiв суб'єктивiстського активизму людини стосовно навколишньої природи, до миру в цiлому, до природи самої людини. Розумiння органiчної єдностi й взаємозв'язку людської активностi стосовно навколишнього свiту й розумiння залежностi людини вiд цього миру, його вписаностi в цей мир, його обумовленостi миром є необхiдною умовою для усвiдомлення вiдповiдальностi людини перед навколишнiм свiтом i перед самим собою.
Трудова матерiально-виробнича дiяльнiсть зiграла гiгантську роль у становленнi людства, його культури, суспiльних вiдносин. Вона зробила потужний вплив на формування свiдомостi й психiки людини, насамперед так званих вищих психiчних функцiй, мислення, волi, пам'ятi, специфiчно людськi властивостi яких багато в чому визначаються особливостями трудової виробничої дiяльностi, зокрема тими формами кооперацiї й спiлкування, завдяки яким тiльки й можливий праця.
"феномена людини". Це спричиняє iнтерпретацiю активно-перетворювального початку в дусi необмеженої експансiї людини, його панування над миром. Тим часом людина стала людиною не тiльки й, може бути, не стiльки завдяки здатностi впливати на зовнiшню природу, скiльки на основi виховання, самодисциплiни, керування своїм поводженням. У контекстi аналiзу практики як фiлософської категорiї варто спецiально пiдкреслити, що ця самозмiна, самовдосконалення, перетворення "внутрiшньої природи" людини аж нiяк не є чимсь менш практичним, менш реальним, якщо завгодно, менш "предметним", чим матерiально-виробнича дiяльнiсть, що розгортається в умовах сучасної цивiлiзацiї у вiдтворення технiки, у техногенну дiяльнiсть. У змiст поняття практики повиннi входити всi види людської життєдiяльностi, спрямованi на змiну й розвиток реальних умов iснування людини - рiзнi види соцiальної практики, дiяльнiсть по навчанню й вихованню, науково-експериментальна дiяльнiсть, спорт i т. д.
У сферi реально-практичного вiдношення людей до миру - до природи, суспiльству, iншим людям - формуються вихiднi стимули розвитку всiх форм людської культури. Створюванi в культурi - i в матерiальному виробництвi, i в регуляцiї вiдносин мiж людьми в суспiльствi, i, нарештi, у науцi, мистецтвi, фiлософiї - способи дiяльностi виникають по сутi своєї як вiдповiдь на певнi проблеми й завдання, пов'язанi з вiдтворенням людського iснування в навколишню людину реальному свiтi. Навiть, здавалося б, у далекi вiд реального матерiального iснування людини формах культури завжди можна виявити їхнiх земних корiнь, вихiднi, вiдправнi "крапки їхнього росту" на ґрунтi реальних проблем людського буття. І лише в ходi наступного засвоєння цих сформованих форм культури й розвиваються в їхнiх рамках способiв дiяльностi можуть виникнути передумови для iлюзорного подання про їхню повну незалежнiсть вiд практики реального життя. У дiйсностi, однак, їхнiй зв'язок iз практикою в цiлiсностi рiзних форм людської життєдiяльностi нiколи не припиняється, завжди iснує маса явних або неявних каналiв цього зв'язку.
Таким чином, клiнiка функцiю практики стосовно всiєї системи людської дiяльностi в рiзноманiттi її форм i рiзновидiв варто зв'язувати насамперед з тим, що в можливостях практично-перетворювального впливу людства на навколишнiй його мир накопичуються, одержують своє втiлення, своє реальне вираження пiдсумки й результати культурного будiвництва людства, розвитку всiх способiв дiяльностi, сформованих у процесi цього культурного будiвництва. Практика є їх вiдправною "крапкою росту" i тим "бруском", на якому вигострюється їхня ефективнiсть. Практичне освоєння дiйсностi, здатнiсть перетворити реальнiсть в "життєвий мир" людини, у середовище його перебування виступає мiрилом творчих здатностей людства й ступеня його розвиненостi.
Разом з тим, якщо виходити з того, що на дiяльно-практичному вiдношеннi до миру заснований весь культурний розвиток людини, його вдосконалювання, те й категорiя практики наповнюється глибинним гуманiстичним змiстом. Вона виявляється органiчно пов'язана з поданнями про iсторичнi долi людини й людства, про його вiдповiдальнiсть перед миром i самим собою, перед майбутнiми поколiннями. Принциповi границi й можливостi розвитку людини визначає не сама по собi навколишньої людини дiйснiсть, не якi-небудь зовнiшнi сили, а динамiка практично-перетворювальної дiяльностi, що розширює спектр умов природного iснування людини, удосконалює соцiальне середовище його перебування й створює умови для його духовного розвитку.
Дiяльнiсть як закрита система
Отже, на основi практики формується той дiяльно-творчий спосiб вiдносини до дiйсностi, що у принципi виходить за рамки пристосувального поводження. Вiн визначає розвиток всiєї матерiальної й духовної культури людства, всiх форм суспiльної життєдiяльностi людини, вона по сутi вiдкриває можливостi необмеженого вдосконалювання людини i його способiв взаємини з дiйснiстю.
Реальнi можливостi людської дiяльностi, зрозумiло, iсторично обмеженi, вiдноснi, "кiнцевi". Але в самiй її сутностi не закладений який-небудь заданий ззовнi межа, крiм того, звичайно, що людина в будь-якiй перспективi його вдосконалювання вписаний в його универсум, як би фiлософськи не iнтерпретувався останнiй.
Дiяльнiсть, що припускає соцiокультурнi пiдстави, передумови й теорiї, може здiйснюватися й здiйснюється на двох рiвнях, якщо завгодно, у двох режимах. Це в першу чергу дiяльнiсть, пов'язана з освоєнням, використанням, застосуванням вироблених в iсторичному розвитку соцiокультурних способiв змiни й перетворення дiйсностi, зафiксованих у певних установках, нормах, програмах, якi задають деяку парадигму дiяльностi. Це поняття, узяте з методологiї науки, було визначено американським iсториком i фiлософом науки Т. Кунем насамперед як типове рiшення завдань у сферi наукового дослiдження. У цей час воно широко вживається для характеристики чiтко фiксованих способiв дiй у всiляких сферах людської життєдiяльностi. Дiяльнiсть, засновану на використаннi, застосуваннi наявних способiв i норм, можна, таким чином, назвати дiяльнiстю в рамках певної парадигми або дiяльнiстю. Оскiльки вихiднi пiдстави парадигми обумовлюють певний спосiб вiдносини до миру й тим самим спрямованiсть дiяльностi, її цiльовi орiєнтири, дiяльнiсть виступає як доцiльна змiна й перетворення дiйсностi.
Орiєнтацiя дiяльностi охарактеризованого вище типу на чiтко фiксованi способи, норми, цiльовi орiєнтири дозволяє охарактеризувати даний тип дiяльностi як закриту систему. Ця "закритiсть" зближає її iз властивим тваринним вiтальним поводженням, оскiльки й там i там має мiсце активнiсть у рамках заданих передумов i орiєнтирiв. Завдяки заданостi, "закритостi" своїх вiдправних передумов дiяльнiсть несе в собi безсумнiвнi риси адаптивного, пристосувального поводження, що досить чiтко проявляється в орiєнтацiї на прийнятi в навколишнiм соцiальному середовищi звичаї, правила, традицiї. Необхiдно, однак, пам'ятати, що всi цi звичаї, правила, традицiї, проходження яким може носити характер соцiокультурного автоматизму (так зване "традицiйне поводження", по класифiкацiї нiмецького соцiолога М. Вебера), заданi все-таки не природою на вiдмiну вiд вихiдних передумов адаптивного вiтального поводження, а є завжди результатом культурної творчостi на певному етапi його iсторичного розвитку. Сприйняття соцiокультурних норм як природного непорушного безальтернативного "порядку речей" являє собою iлюзiю суспiльної свiдомостi, що виникає в результатi стiйкого вiдтворення традицiї.
"закритий" характерi дiяльностi по застосуванню заданих соцiокультурних норм i способiв, не слiд далi перебiльшувати момент пасивностi сприйняття й вiдтворення вiдповiдної установки, норми, способу дiї. Реальна дiя застосування заданої норми, наявного "алгоритму" дiї завжди припускає деяку єднiсть репродуктивного й продуктивного моментiв, самостiйностi, активностi суб'єкта, що застосовує дану норму, даний спосiб дiї. Ще Кант указував на те, що застосування заданої розумом розумової норми в конкретнiй ситуацiї реального пiзнавального акту обов'язково повинне припускати деяку спонтанну активнiсть живого iнтелекту, що нiмецький мислитель називав "здатнiстю судження".
"закритiсть" дiяльностi по застосуванню наявних засобiв i норм вiдносини людини до миру носить все-таки вiдносний характер. Здiйснення цiєї дiяльностi завжди припускає активнiсть її суб'єкта в рамках прийнятої парадигми, якщо завгодно, творче застосування й розвиток закладених у нiй можливостей.
Було б великою помилкою якось недооцiнювати або принижувати роль дiяльностi в життi людей. Усяка соцiокультурна робота, будь те в сферi суспiльних вiдносин, в економiцi, полiтику, вiйськовому справi, технiку, науцi, мистецтвi, здiйснюється в рамках певних парадигм iз досить чiтко фiксованими нормами, передумовами й пiдставами. Їхнє формування й твердження в суспiльствi - результат довгої, складної й напруженої роботи. Духовна дисциплiна дiяльностi являє собою необхiдну умову iснування й функцiонування культури. І разом з тим завжди iснує небезпека окостенiння, догма парадигми, що перетворює її в гальмо соцiокультурного розвитку. Це вiдбувається тодi, коли її пiдстави й передумови перетворюються в щось непорушне, безальтернативне, що виключає можливостi iнших варiантiв пiдходу. Вiд такий догми, що закрiплюється егоїстичним соцiально-груповим iнтересом носiїв певної парадигми, не застрахований жоден вид соцiокультурної дiяльностi, у тому числi й науки. Винятково важлива тому принципова фiлософська установка, що виходить iз того, що будь-якi виробленi в ходi культурно-iсторичного розвитку пiдстави, передумови й норми миро вiдношення людей, що визначають вiдповiдний вид їхньої дiяльностi, завжди носять вiдносний, "кiнцевий" характер i можуть бути перевершенi в бiльш глибокiй, повнiй i широкiй перспективi вiдносин.
Дiяльнiсть як вiдкрита система
Традицiйний же фiлософський змiст поняття волi припускає здатнiсть будувати й здiйснювати свою програму дiї, реалiзовувати свої творчi конструктивнi потенцiї, переборюючи тиск перешкоджаючої цiєї реалiзацiї факторiв, будь те зовнiшнє природне середовище, соцiальнi порядки, егоїстичнi iнтереси оточуючих людей або власна особистiсна нерозвиненiсть. Воля пов'язана з розширенням обрiю свого вiдношення до миру й до самого себе, з можливiстю "уписуватися" у бiльше повнi й багатi контексти буття.
способiв i програм дiяльностi. Якщо взяти матерiальне виробництво, то люди у свiй час зробили перехiд вiд господарства, що привласнює (полювання й рибальства) до виробляючого господарства (землеробству й тваринництву), далi вiд ремесла й мануфактури - до великого машинного виробництва; у цей час здiйснюється перехiд до постiндустрiального iнформацiйного суспiльства, характер i наслiдки якого нам зараз ще важко представити. У своєму громадському життi людство пройшло довгий i драматичний шлях змiни типiв соцiального пристрою, з якими зв'язане перебудова всього укладу життя людей в економiчнiй, полiтичнiй i iдеологiчнiй сферах. У духовнiй культурi творча здатнiсть до ламання старих програм дiяльностi й створенню нових її форм проявляється (якщо взяти як приклад науку) у наукових революцiях, що приводять до створення нових наукових картин миру й пов'язаних з ними нових iдеалiв i норм наукового пiзнання, у мистецтвi - у створеннi нових стилiв, нових видiв мистецтва й т. д.
1. Арефьева Г. С. Общество, познание, практика. - М., 1988.
2. Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность. – М., 1975.
|
