навiяних фiлософiєю, каббалою та теологiєю» (Conclusiones philosophicae, cabalisticae et theologicae), який був обнародуваний в 1486 роцi та вступним словом до якого була саме «Речь о достоинстве человека» (Oratio de hominis dignitate, 1487), найвiдомiший документ раннього Вiдродження, в якому вiдобразився способ мислення епохи. Це вступне слово було присвячене двом головним темам: iдеї особливого призначення людини в свiтобудовi, її безмежної свободи i iдеї внутрiшньої єдностi всiх положень людської думки. Подивившись тiльки на назву цiєї промови ми можемо припустити, що основним предметом та темою даного твору є людина та її мiсце у всесвiтi. Посилаючись у «Речи о достоинстве человека» на вислови Гермеса Трисмегiста (якi передає Асклепiй), Пiко делла Мiрандола пише «В арабських книжках я прочитав, шановнi отцi, що Абдула Сарацин, вiд якого вимагали, щоб вiн вказав найбiльше диво свiту, вiдповiв, що немає нiчого бiльш дивовижного анiж людина». Цiй думцi вiдповiдають також слова Меркурiя: «О, Асклепiй, велике диво є людина». Обгрунтовує свою думку Пiко де Мiрандола таким чином: всi Божi iстоти створенi для того, щоб бути тим, чим вони є, а не чимось iншим. Лише людина, навпаки, має все те, що властиве окремим створiнням. Властивостi людини не зумовленi вiдразу, але визначенi таким чином, що вона сама лiпить свiй образ згiдно з наперед обраною формою. Бог прийняв людину як витвiр невизначеного образу i поставив її в центр всесвiту. «Я не зробив тебе нi небесним, нi земним, нi смертним, нi бессмертним, щоб ти сам, вiльний i славний мастер, сформував себе в образi, який ти обереш. Ти можеш переродитись в нижчi, нерозумнi створiння, але можеш переродитися за велiнням своєї душi i в вищi божественнi.», - так передає Пiко делла Мiрандола звертання Творця до людини. В людинi, згiдно з автором, присутнi завдатки будь-якого життя. І якщо вона не задовольниться нi якостю рослини, нi долею тварини, нi долею янгола, то в цьому випадку вона явить «незвичайний дух, створений за образом i подобою Божою, той, що був розмiщений вище всiх речей, i який залишається вище всiх речей». І основна мета людини, її вище призначення, розкривається в заклику: «Нам слiд знехтувати земним, вiдкинути небесне i врештi-решт, залищивши позаду все, що є в свiтi, поринути в розташовану над свiтом курiю, найближчу до найвищої божественностi». І iснує тiльки один шлях до цiєї вищої божественностi – це шлях до розуму, до очищення душi вiд бруду невiгластва, до наповнення душi свiтлом фiлософiї, удосконалення її пiзнанням божественних речей. Тобто чистий спостерiгальник, який не вiдає плотi, заглиблений в надра розуму, це iстота i не земна i не небесна. Це – найпiднесенiше божество в людськiй плотi. Мрiєю Пiко делла Мiрандоли за Л. М. Баткiним є «... на основi фiлософської релiгiї досягти якогось земного раю, якоїсь iдеальної гармонiї, яка охоплює почуття i розум, мораль i полiтику природу i Бога». Другою iдеєю цього твору, яка є тiсно пов`язаною з першою, на мою думку є те, що для того, щоб досягнути (або спробувати це зробити) отої вищої божественної сутi, не треба вiддаватися тим суперечностям, якi iснують мiж рiзноманiтними положеннями людської думки. За допомогою фiлософiї душа має готуватися до майбутньої небесної слави. Наша душа може стати мiсцем перебування Бога тiльки пiсля того, як знищить у собi бруд за допомогою моралi i дiалектики, прикрасить себе фiлософiєю та «увiнчається гiрляндами теологiї», це три етапи для наближення до вищого блага, щастя. І не тiльки християнськi та моїсеївськi таїнства, а й теологiя древнiх, розкривають нам успiхи та достоїнства вiльних мистецтв. На думку Я. Буркхардта, Пiко делла Мiрандола «був єдиним, хто проголосив i енергiйно ратував за... iстину всiх епох в противагу однобокому звеличенню класичної давнини». Також Пiко делла Мiрандола розглядає питання безкорисливого характеру фiлософiї. На його думку, фiлософ не має розраховувати на винагороду (або також славу чи якiсь почестi) за свої дослiдження та фiлософствування, а робити це тiльки з любовi до самої фiлософiї i тiльки задля формування своєї душi i досягнення та розумiння iстини. У «фiлософа», який прагне грошей та слави, все життя проходить у пошуку цього i вiн навiть для самого себе, для власного самовдосконалення, не розмiрковує над iстиною. Тож фiлософом називатися не може. Отже, в своїй промовi Пiко делла Мiрандола ставить декiлька важливих питань, якi були й залишаються актуальними - питання мiсця людини в свiтобудовi (його автор визначив як знаходження людини як надiстоти в центрi всесвiту (це i є вiдомий антропоцентризм Ренесансу), ми можемо прослiдкувати видимi тенденцiї обожествлення людини), питання про сумiснiсть рiзних фiлософських вчень та методiв на шляху досягнення iстини та злиття iз тим, хто нас створив (Пiко делла Мiрандола впевнений, що рiзнi iдеї, висказанi фiлософами є тими чи iншими наближеннями до однiєї спiльної iстини, для нього сама можливiсть дiалога двох iстин i є самою iстиною); питання вiдношення фiлософа до матерiального, грошей i слави. Цiннiсть та унiкальнiсть роботи та фiлософської системи Пiко делла Мiрандоли в тому, що вона як нiяка iнша вiдображала весь вузол суперечностей та протирiч, якi вмiщувала в собi епоха Вiдродження.
|
