Мiнiстерство фiнансiв України
Львiвська державна фiнансова академiя
Реферат
з курсу
“
Психологiя та педагогiка
”
на тему
“
Гуманiзм
Й
.
Песталоццi,
Й.
Гербарта
i
А
.
Дiстервега
”
Викона
ла
:
Студентка
групи 310-ЕК
Малойван Р.
Львiв – 2010
Змiст
Вступ
Роздiл 2. Педагогiчна система А. Дiстервега
Висновок
Список використаної лiтератури
Вступ
Педаго́гiка
(грец. παιδαγωγική
— майстернiсть виховання) — наука про спецiально органiзовану цiлеспрямовану i систематичну дiяльнiсть з формування людини — про змiст, форми i методи виховання, освiту i навчання.
Основними категорiями педагогiки є: формування особи, виховання, освiта, навчання. Пiд формуванням особи, яке ранiше позначалося термiном «виховання в широкому сенсi», розумiється процес становлення людського iндивiдуума пiд впливом як цiлеспрямованих впливiв (виховання у власному сенсi слова), так i рiзноманiтних, нерiдко суперечливих впливiв навколишнього середовища. У сучаснiй зарубiжнiй педагогiцi перша група дiй на людину часто позначається термiном «iнтенцiональне виховання», друга — «функцiональне виховання».
Педагогiчна технологiя — сукупнiсть, спецiальний набiр форм, методiв, способiв, прийомiв учення й виховних засобiв, системно використовуваних в освiтньому процесi, на основi декларованих педагогiчних для психолого-педагогiчних установок.
до того або iншого виду практичної дiяльностi. Розрiзняють загальну й спецiальну освiту. Загальна освiта забезпечує кожнiй людинi такi знання
, умiння i i спецiальна освiта може бути початковою, середньою або вищою. Невiд'ємною частиною загальної освiти є полiтехнiчна освiта.
Найважливiшим засобом освiти й виховання є навчання, пiд яким розумiється процес передачi й активного засвоєння знань, умiнь i навичок, а також способiв пiзнавальної дiяльностi, необхiдних для здiйснення безперервної освiти людини. Процес навчання є двостороннiм, таким, що включає як взаємозв'язанi частини єдиного цiлого: викладання — дiяльнiсть педагога з передачi знань i керiвництва самостiйною роботою учнiв i дiяльнiсть учнiв з активного оволодiння системою знань, умiнь i навикiв — учення. Педагогiка входить у систему наук, якi вивчають людину, людське суспiльство, умови його iснування (фiлософiя, етика, естетика, психологiя, полiтекономiя, соцiологiя, iсторiя, анатомiя, фiзiологiя, медицина i iн.), i використовує їх теоретичнi положення, дослiдницькi методи (зокрема математичної статистики
i кiбернетики), а також результати конкретних дослiджень.
Роздiл 1. Педагогiчнi погляди i дiяльнiсть Й. Песталоццi
Й. Г. Песталоццi (1746-1827) – видатний швейцарський педагог-демократ. Народився в Цюрiху у родинi лiкаря. Вищу освiту здобував у Каролiнському колегiумi. Протягом третини столiття керував навчально-виховними закладами, де на основi дослiдної роботи здiйснював i розвивав свої педагогiчнi iдеї. Спочатку органiзував у своїй садибi “Нойгоф” “Установу для бiдних“ (1774-1780 рр.) – один з перших в iсторiї дослiдний навчально-виховний заклад. З 1798 по 1799 рр. створив i утримував притулок для сирiт у м. Станцi. У перiод 1800-1804 рр. Песталоццi керував iнститутом у Бургдорфi, який являв собою комплекс середнiх шкiл – базу для пiдготовки учителiв. Цей iнститут у 1804 р. переводить до м. Iвердон i там керує ним до 1825 р. Роботу свого закладу поставив на високому рiвнi, чим здобув свiтову славу.
Свiй багатий педагогiчний досвiд Песталоццi теоретично узагальнив у творах “Лiнгард i Гертруда“ (1781-1787), “Як Гертруда вчить своїх дiтей“ (1801), “Лебедина пiсня“ (1826) та iн. У його працях спостерiгається великий вплив Руссо, особливо iдея зосередження головної уваги на особi вихованця як центральної точки всiх виховних дiй.
Освiту та виховання Песталоццi розглядав як основний засiб перебудови суспiльства на розумних i справедливих началах. Вiн одним iз перших серед педагогiв звернувся до питання всенародної загальної освiти, оскiльки головну причину бiдувань простих людей вбачав у їх неуцтвi та невмiннi рацiонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоццi вважав, що виховання їх дiтей повинно полягати у розвитку всебiчної здатностi до працi та “дiяльної любовi один до одного“.
дiтей з їх продуктивною працею, яку реалiзував у “Нойгофi“. Проте це поєднання у нього носило механiчний характер.
Головним методологiчним положенням у поглядах Песталоццi виступає його твердження, що моральнi, розумовi та фiзичнi сили людської природи (за його термiнологiєю сили серця, розуму i руки) мають властивiсть до саморозвитку, до дiяльностi. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку i спрямувати його у потрiбному напрямку.
Основним у вихованнi Песталоццi називає принцип природовiдповiдностi. Властивi кожнiй дитинi вiд народження задатки сил i здiбностей треба розвивати, вправляючи їх у тiй послiдовностi, яка вiдповiдає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростiшого i поступово пiднiматися до дедалi складнiшого.
Метою виховання повинен бути рiзнобiчний i гармонiйний розвиток всiх природних сил та здiбностей дитини.
елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лiнiя), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводиться, передусiм, до вмiння вимiрювати, рахувати i володiти мовою. Свiй елементарний метод Песталоццi розповсюджує на всi сторони виховання дитини.
Інтелектуальне виховання Песталоццi ґрунтує на iдеї розвиваючих цiлей i завдань навчання. Вiн був першим з педагогiв, хто диференцiював змiстову i розвиваючу сторони навчального процесу та розвинув iдею розвиваючого шкiльного навчання. Надаючи велике значення оволодiнню знаннями вiн вважає, що воно повинно пiдкорятися бiльш головному – розвитку здiбностей дитини.
Песталоццi намагається здiйснити навчання через розроблену ним систему спецiальних вправ. Процес навчання повинен будуватися на принципi послiдовного i повного переходу вiд частини до цiлого, вiд простого i легкого до бiльш складного i важчого. Оволодiння знаннями необхiдно поєднувати з розвитком у дiтей умiння користуватися ними.
i протиставляє розвиток мислення дитини i нагромадження нею знань.
Прагнучи психологiзувати навчання, Песталоццi розробив теорiю “природного шляху пiзнання“. Вiн вважав, що у дитини процес пiзнання починається з чуттєвих сприймань, якi пiсля цього переробляються свiдомiстю. Отже, всяке навчання повинно спиратися на спостереження i дослiдження. Тому найважливiшою основою навчання Песталоццi вважав наочнiсть, через яку дитина шляхом спостереження отримує правильнi уявлення про свiт, розвиває мислення i мову. В обґрунтуваннi цього принципу Песталоццi пiшов далi вiд Коменського. Вiн розкрив роль наочностi у розвитку логiчного мислення дитини пiд час навчання i, спираючись на свою теорiю пiзнання, дав цьому психологiчне пояснення.
Виходячи iз своїх загальнодидактичних положень, Песталоццi заснував методику початкового навчання. Вiн вiдкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуваннi i переповiданнi, i вимагав щоб дитина з раннiх рокiв сама вела спостереження i розвивала свої здiбностi. Песталоццi вiдстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо тодi, коли скрiзь панував буквоскладальний метод. Для навчання дiтей рахунку, вимiрюванню, засвоєнню дробiв, а також написання елементiв букв, Песталоццi використовував квадрат. Цю iдею розвинули його послiдовники, створивши так званий “арифметичний ящик“, який використовують у деяких захiдних школах i понинi.
Фiзичне виховання Песталоццi називає найпершим видом розумного впливу дорослих на дитину. Його основою є природне прагнення дитини до руху. Здiйснювати фiзичне виховання потрiбно через систему вправ, що спираються на найпростiшi рухи, коли дитина ходить, бiгає, їсть, п’є, пiднiмає тощо. Песталоццi пiдкреслює значення фiзичного виховання не тiльки для розвитку фiзичних сил i можливостей дитини, але й для пiдготовки її до працi.
У сферi трудового виховання Песталоццi прийшов до думки про необхiднiсть пiдкорення дитячої працi педагогiчним вимогам i висунув принципово нове положення: дитяча праця здiйснює позитивний вплив на дитину лише за умови, коли ставить перед собою виховнi i моральнi завдання. Розглядаючи трудове виховання однiєю з найважливiших складових свого методу, Песталоццi мав на метi створити “Азбуку умiнь“, яка б вмiщувала фiзичнi вправи в сферi найпростiших видiв трудової дiяльностi: бити, носити, кидати, штовхати тощо.
Трудова елементарна освiта, як вважає Песталоццi, повинна допомогти молодi оволодiти основними прийомами i загальною культурою працi. Цi його висловлювання iсторично пiдготували виникнення теорiї полiтехнiчної освiти.
Релiгiйно-моральне виховання за Песталоццi полягає вихованнi гуманних почуттiв до людей, дiйової любовi до них. Велика роль у цьому належить сiм’ї, особливо важливе значення надається материнському вихованню. Моральне виховання повинно вдосконалюватися i в школi. Песталоццi наполягав, щоб моральну поведiнку дiтей формувати не повчаннями, а розвитком у них через вправи i вправляння моральних почуттiв i нахилiв. Найпростiшим моральним почуттям Песталоццi називає iнстинктивно виникаючу у немовляти любов до матерi. У подальшому це почуття усвiдомлюється дитиною i переноситься спочатку на батька, сестер, братiв, потiм на вчителя i шкiльних товаришiв i, нарештi, на свiй народ, на всiх людей.
Песталоццi був одним iз перших педагогiв, якi звернулись до розробки проблеми взаємозв’язку сiм’ї i школи у вихованнi дiтей. Розробляючи теорiю “елементарної освiти“, Песталоццi передбачав, щоб вона була простою i доступною для опанування кожнiй матерi. На основi цiєї теорiї вiн розробив завдання, змiст i методику першочергового виховання i навчання у сiм’ї, яке має удосконалюватись у школi. Вважав, що мати повинна з раннього вiку розвивати фiзичнi сили дитини, прививати їй трудовi навички, виховувати любов до оточуючих людей, вести до пiзнання оточуючого свiту.
Запропонований Песталоццi пiдхiд до виховання i навчання дiтей має iндивiдуалiзуючий характер, що тодi було великою новиною. Вiн вимагає вiд педагога вивчення i врахування на практицi iндивiдуальностi дитини, надання їй не тiльки елементарних вiдомостей, але й розбуджування та скрiплювання її духовних сил, морального i суспiльного ушляхетнювання. Цим Песталоццi переосмислив соцiальну роль учителя i дав зрозумiти, що для успiшного виховання молодi потрiбнi професiйно вишколенi вчителi.
Роздiл 2. Педагогiчна система А. Дiстервега
А. Дiстервег (1790-1866) – видатний нiмецький педагог-демократ, один iз найбiльш вiдомих послiдовникiв Песталоццi. Народився у нiмецькому мiстi Зiген в сiм’ї чиновника-юриста. Дiстервег навчався у Герборнському, а потiм у Тюбiнгенському унiверситетах, здобувши там вчений ступiнь доктора фiлософiї. У рiзнi часи працював домашнiм учителем, викладав у середнiх школах Вормса, Франкфурта-на-Майнi, у перiод з 1819 по 1847 рiк був директором учительських семiнарiй у Мерсi та Берлiнi (викладав там педагогiку, математику, нiмецьку мову).
Дiстервега ще при життi називали “вчителем нiмецьких учителiв“. Вiн прагнув до об’єднання нiмецького вчительства, у 1848 роцi був обраний головою “Всезагальної вчительської спiлки“, а пiзнiше – вiд учительства представником до прусської Палати депутатiв.
З 1827 р. i до смертi Дiстервег видавав журнал “Рейнськi листки для виховання i навчання“, де опублiкував понад 400 статей, а з 1851 р. ще й випускає журнал “Педагогiчний щорiчник“. У своїх статтях особливу увагу придiляв проблемам народної школи. Вiн написав понад 20 пiдручникiв для учнiв, кiлька посiбникiв для вчителiв, серед яких найбiльш вiдомим є “Керiвництво до освiти нiмецьких учителiв“ (1835).
Дiстервег виступив на захист iдеї загальнолюдського виховання. У людей потрiбно виховувати в єдностi любов до всього людства i до свого народу.
Як i Песталоццi, Дiстервег вважав, що людська природа проявляє себе у задатках. Але, на вiдмiну вiд свого попередника, вiн писав, що цим “задаткам дана лише можливiсть до розвитку й освiти“. Завдання виховання – збуджувати i спрямовувати самодiяльний розвиток цих задаткiв.
Головну мету виховання вiн вбачав у гармонiйному розвитку всiх можливих задаткiв людини для “служiння iстинi, красi i добру“. Досягнення цiєї головної мети, на думку Дiстервега, вiдбувається через самодiяльнiсть.
Дiстервег вважав, що правильно i розумно органiзоване виховання повинно будуватися з урахуванням трьох принципiв: природовiдповiдностi, культуровiдповiдностi та самодiяльностi.
Принцип природовiдповiдностi виховання розглядав як головний i пояснював його як необхiднiсть здiйснювати виховання у строгiй вiдповiдностi до природного розвитку дитини з урахуванням її вiкових та iндивiдуальних особливостей.
Принцип культуровiдповiдностi означає, що природовiдповiдне виховання треба узгоджувати ще й з конкретними соцiально-iсторичними умовами життя дитини, з духовним життям суспiльства. Дитину потрiбно виховувати для даного часу i у вiдповiдностi до умов життя даного народу, враховувати всю культуру у широкому смислi й, особливо, культуру країни, яка є батькiвщиною для дитини.
Принцип самодiяльностi полягає у необхiдностi розвитку дитячої творчої активностi, iнiцiативностi, що передбачає вiльне самовизначення особистостi, сприяє розвитку всiх задаткiв дитини.
Спираючись на цi принципи, Дiстервег створив дидактику розвиваючого навчання, зробивши наступний крок у розвиту започаткованої Песталоццi iдеї розвиваючого навчання.
У своєму “Керiвництвi для освiти нiмецьких вчителiв“ Дiстервег сформулював цiлу систему дидактичних принципiв та правил, якi вiдображують в цiлому його погляди на розумову освiту школярiв.
Головним завданням навчання, за Дiстервегом, є розвиток розумових сил i здiбностей дiтей. Але, надаючи перевагу формальнiй освiтi над матерiальною, вiн не вiдкидав другої, а тiсно їх пов’язував. На його думку, розрив формальних i матерiальних цiлей навчання веде до втрати змiсту останнього. Роль розвиваючого навчання тим бiльша, чим молодша дитина, причому початкова перевага формальної освiти над матерiальною з вiком учнiв поступово втрачається.
Дiстервег запропонував i обґрунтував розвиваючий (елементарний) метод навчання, який орiєнтований на активнiсть i самостiйнiсть учнiв. При такому методi вчитель веде заняття у дiалогiчнiй формi, коли запитання задаються як з боку самого вчителя, так i з боку учнiв. Цей метод вчить дитину вiльно мислити. “Поганий вчитель повiдомляє iстину, хороший вчить її знаходити“.
Серед дидактичних методiв, як стверджує Дiстервег, добрi тi, якi спонукають учнiв до самодiяльностi. Але, переоцiнюючи роль бесiди при навчаннi, вiн недооцiнює при цьому роль розповiдi.
Принцип наочностi тiсно пов’язаний у нього з послiдовнiстю i неперервнiстю навчання. Ця вимога вiдображена у правилах iти у навчаннi вiд близького до далекого, вiд простого до складного, вiд легкого до важкого, вiд вiдомого до невiдомого.
Успiшне навчання, на думку Дiстервега, завжди носить виховуючий характер. Воно не тiльки розвиває розумовi сили дитини, але й формує всю її особистiсть: її волю, почуття, поведiнку.
Методика Дiстервега також передбачає здiйснення навчання захоплюючим, цiкавим. Для цього в учнiв потрiбно пробуджувати iнтерес до нього. Все це можна досягти через: 1) рiзноманiтнiсть, 2) енергiйнiсть, 3) особистiсть вчителя.
У справi навчання i виховання керiвну i вирiшальну роль вiдводить учителю. Дiстервег популяризував вчительську професiю i поставив ряд вимог до особи вчителя:
– досконало знати свiй предмет, любити свою професiю i дiтей;
– бути рiшучим, енергiйним, мати тверду волю i характер, весь час вести дiтей вперед, не вiдступаючи вiд своїх принципiв;
– мати громадянську мужнiсть i свої власнi переконання;
– нiколи не зупинятись – весь час працювати над власною освiтою;
Роздiл 3. Педагогiчна теорiя Йогана Фрiдрiха Гербарта
Й. Ф. Гербарт (1776-1841) – нiмецький фiлософ, психолог i педагог. Вiн був прихильником асоцiативної психологiї. Народився в сiм’ї чиновника-юриста. Здобув унiверситетську освiту. Працював на посадi професора в Геттiнгенському та Кенiнгсбергзькому унiверситетах, де читав лекцiї з фiлософiї, психологiї i педагогiки. Педагогiчнi iдеї Гербарта отримали розвиток у його творах “Загальна педагогiка, виведена з мети виховання“, “Нариси лекцiй з педагогiки“ й iн.
Вiн вважав, що все психiчне життя людини складається з “реалiв“, основою яких є уява. Встановлював обмеженi можливостi (“порiг“) у розумовому розвитку людини i пiзнаннi нею свiту, оскiльки весь процес психiчної дiяльностi зводив до механiчних комбiнованих видозмiн уяви.
Герберт виступав за наукову самостiйнiсть педагогiки. Вiн критикував тих, хто будував педагогiку лише з досвiду, а також i тих, хто виводив її з фiлософських систем. Вважаючи, що для успiшної педагогiчної роботи необхiдно попередньо оволодiти педагогiчною теорiєю, Гербарт розробив систему педагогiчної науки на основi психологiї i етики.
У справi виховання Гербарт ставить перед школою цiлi: можливi – пiдготовка майбутнiх дорослих людей у галузi певної спецiальностi, i необхiднi – пiдготовка їх до роботи в будь-якiй галузi дiяльностi. У цiлому треба прагнути до виховання “доброчесної“ людини.
виховуюче навчання i моральне виховання.
Систему керування дiтьми Гербарт ґрунтував на власнiй iдеї про те, що дитинi природно притаманна “дика пустотливiсть“, тому вона порушує встановленi у школi порядки, проявляє недисциплiнованiсть. Щоб забезпечити виховання i навчання, треба приборкати цю “дикiсть“. Гербарт пропонував у системi керування такi засоби, як погроза, нагляд, наказ, заборона, фiзичнi покарання, як допомiжнi засоби – авторитет i любов вихователя.
Гербарт висунув iдею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видiв багатостороннього iнтересу: емпiричний (до навколишнього свiту), спекулятивний (до пiзнання речей i явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соцiальний (до всiх людей), релiгiйний (до служiння “найвищому духовi“). Першi три види iнтересу повиннi задовольнятись вивченням предметiв природничо-математичного циклу, а iншi три – гуманiтарних дисциплiн.
учнiв. На першому ступенi (виразнiсть) здiйснюється початкове ознайомлення учнiв з новим матерiалом з широким використанням наочностi; на другому ступенi (асоцiацiя) у процесi вiльної бесiди вiдбувається встановлення зв’язкiв нових уявлень з попереднiми; третiй ступiнь (система) характеризується зв’язним викладенням нового матерiалу з видiленням основних положень, з виведенням правил i формулюванням законiв; на четвертому ступенi (метод) в учнiв у процесi виконання вправ виробляється навичка використання набутих знань на практицi.
Гербарт розробив теорiю видiв навчання: описового (виявити досвiд учня i розширити його через наочнiсть, розповiдь та заучування матерiалу), аналiтичного (розподiл матерiалу на складовi частини i надання уявi учнiв певної системи), синтетичного (узагальнення вже вiдомого матерiалу, зведення його до системи).
Ставлячи вище за все розвиток уявлень i формального мислення в учнiв, Гербарт вiдводив головне мiсце у навчальному планi вивченню древнiх мов i математики, якi, на його думку, найкраще дисциплiнують розум. Меншого значення надавав предметам природничого циклу. Вiн вважав, що дитина у своєму розвитку повторює шлях, пройдений людством, тому дитинi ближче i бiльш зрозумiле життя древнiх народiв, нiж сучасникiв. У зв’язку з цим пропонував до 14 рокiв вивчати передусiм мову, лiтературу й iсторiю античного свiту, математику i географiю.
“внутрiшньої гармонiї“), iдея приязнi (погодження волi однiєї людини з волею iнших), iдея права (розв’язування конфлiктiв мiж волею людей), iдея справедливостi (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажанi наслiдки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дiтьми.
його iдеї у окремий педагогiчний напрям – гербертiанство.
У рамках педагогiки iснує ряд вiдносно самостiйних роздiлiв, пов'язаних iз дослiдженням окремих сторiн учбово-виховного процесу. Розробкою цiлей, завдань, змiсту, принципiв, методiв i органiзацiї освiти й навчання займається дидактика (теорiя освiти й навчання); питання формування етичних якостей особи, полiтичних переконань, естетичних смакiв, органiзацiї рiзноманiтної дiяльностi учнiв складають предмет теорiї й методики виховання. Дослiдженням сукупностi всiх органiзацiйно-педагогiчних проблем, пов'язаних з управлiнням народною освiтою, мережею й структурою учбово-виховних установ i керiвництвом їх дiяльнiстю, займається школознавство.
У цiлях конкретизацiї науково-дослiдної роботи в областi педагогiки i поглибленого професiйного вивчення педагогiки як учбового предмету виникає потреба у видiленнi специфiчних особливостей виховання i навчання окремих вiкових або професiйно орiєнтованих груп населення (дiти дошкiльного вiку, учнi загальноосвiтнiх шкiл, професiйно-технiчних, середнiх спецiальних або вищих учбових закладiв, вiйськовослужбовцi i т. д.). У цьому разi умовно говорять про П. дошкiльною, шкiльною, вузiвською тощо й розглядають питання органiзацiї й методiв виховання й навчання даного контингенту учнiв з урахуванням специфiки прояву в цих умовах педагогiчних закономiрностей.
дiтей, закономiрностi їхнього виховання, освiти i навчання (з видiленням вузькоспецiалiзованих галузей: теорiя i методика виховання, освiти i навчання глухих i слабочуючих дiтей — сурдопедагогiка; слiпих i слабобачучих — тифлопедагогiка, з недолiками розумового розвитку — олiгофренопедагогiка, з порушеннями мови — логопедiя); iсторiя педагогiки, що вивчає розвиток теорiї i практики виховання, освiти i навчання в рiзнi iсторичнi епохи.
Список використаної лiтератури
1. Абрамова Г. Г. Введение в практическую психологию. – М., 1995
2. Альбуханова-Славская К. А. О субъекте психической деятельности.– М., 1973.
4. Бондаренко О. Ф. Психологiчна допомога особистостi: навчальний посiбник для студентiв. - Харкiв, 1996.
5. Василюк Ф. Б. Психологiя переживання. - М., 1989.
6. Вилюнас В.І. Психологические механизмы мотивации человека. – М., 1990.
7. Гальбух Ю. З. Розумово обдарована дитина: психологiя, дiагностика, педагогiка. – К., 1993.
8. Джемс У. Психология. - М., 1991.
9. Долинська Л. В., Левченко М. В., Чепелєва Н. В., Уманець Л.І. Активнi методи в роботi практичного психолога. - К., 1994.
12. Климов Е. А. Психология учебник для средней школы. - М., 1997.
14. Личко А. Е. Подростковая психотерапия: руководство для врачей. - М.,1985.
15. Основи практичної психологiї: пiдручник для вищих навчальних закладiв освiти. / Колектив авторiв: В. Г. Панок, Н. В Чепелєва, Г. М. Титаренко та iн. – К., 1998.
| 
