Вивчення творчостi кобзарiв та лiрникiв на уроках української лiтератури
Вивчення творчостi кобзарiв та лiрникiв на уроках української лiтератури
Кобзарство – унiкальне явище не лише української, а i свiтової культури. Його носiї – кобзарi, впродовж столiть зберiгали духовний генофонд народу, будили в ньому нацiональну свiдомiсть, передавали тисячолiтню мудрiсть, розкривали правду життя, закликали до активностi, згуртованостi, боротьби зi злом. Їх просвiтницька дiяльнiсть заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зi знищенням кобзарiв, нищився i неоцiненний духовний спадок України – думи, iсторичнi пiснi, звичаї, мова, знання древностi та iсторiї. Не можливо уявити творчi здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.
Термiн «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогоднi досить неоднозначно сприймається серед митцiв, причетних до рiзних спрямувань у бандурному виконавствi. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традицiї – конструкцiї iнструменту, способу та прийомами гри, репертуару i т. iнш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традицiї мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та спiву, бiльш мистецькими художнiми формами творiв (аранжування, обробки, композицiї, мелодекламацiї, авторськi епiчнi твори тощо). Кобзарi в своїх епiчних творах оспiвували героїв повстань i нацiонально-визвольної вiйни, переказували пiд рокотання струн простим неписьменним людям драматичну iсторiю свого народу.
Вiдношення до кобзарiв в народi було особливим. В українському фольклорi назавжди закарбувався образ козака Мамая – умiлого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втiлення непоборностi українського народу. Ще один тип кобзаря – слiпий дiдусь, який зберiгає пам’ять багатьох поколiнь i втiлює в собi мудрiсть українського народу. Свiтогляд народних спiвцiв значною мiрою обумовлював їх репертуар, iдейну спрямованiсть виконуваних ними творiв, в основному це були думи, якi оспiвували хоробрiсть запорiзьких козакiв. Значну роль в розвитку дум, як жанру, вiдiграли спiвочi братства, якi об’єднували кобзарiв i лiрникiв.
бiльше уваги. У неї з’явились новi можливостi. На цьому музичному iнструментi виконуються складнi твори вiтчизняної i зарубiжної класики. Та не перевелись ще кобзарi, якi спiвають старi i новi пiснi. Зараз знову звучить кобза, лiра, бандура. В них мудрiсть i душа народа. Для нас їх зберегли кобзарi. Тому пiд термiном «кобзарство» розумiємо митцiв, якi грають на кобзах, бандурах, лiрах, торбанах i, як правило, спiвають пiд їх супровiд. Якщо видiляємо окремо кобзарiв, то вживаємо термiн «традицiйне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандуристське мистецтво, то термiн – бандурництво чи сучаснi бандуристи.
Невiд’ємною частиною традицiйного сiльського та й мiського громадського побуту аж до початку ХХ сторiччя було кобзарство i лiрництво. Кобзарями (бандуристами) i лiрниками – мандрiвними музикантами й спiвцями ставали, як правило, слiпi (повнiстю чи частково) люди. Вiдомi випадки, коли в їхнє середовище потрапляли люди з iншими фiзичними вадами – кривi, епiлептики. Жiнки серед слiпих спiвцiв були винятком iз правила. Зокрема, жiнки-майстринi вiдомi серед лiрникiв Житомирщини.
Кобзарi i лiрники рiзнилися мiж собою своїми iнструментами i репертуаром. Кобза, як вiдомо, – досить великий за розмiрами багатострунний щипковий iнструмент. Лiра ж, теж будучи струнним iнструментом, має клявiшi i особливе колiщатко, яке крутять за допомогою ручки. Крiм цього, вiдмiнностi полягали в тому, що думи в основному виконувалися кобзарями, а для репертуару лiрникiв бiльш характерними були вiршi духовного змiсту. Рiзниця в репертуарi кобзарiв i лiрникiв пов’язувалась якоюсь мiрою з iнструментами, оскiльки „багата строєм” бандура бiльш придатна для виконання свiтських пiсень, нiж „тягуча лiра”. Втiм думи спiвали й лiрники, хоча й рiдше, нiж кобзарi. Ще одна вiдмiннiсть стосувалася реґiону поширення лiрництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лiрництво побутувало на всiй територiї Середньої Надднiпрянщини, то кобзарство було характерним переважно для Лiвобережжя. В давнину кобза, як вiдомо, була улюбленим музичним iнструментом запорозьких козакiв. Очевидно, вiд низ вона поширилася в такому „козацькому” районi, як Гетьманщина, територiя якої збiгалась з регiоном поширення кобзи в ХІХ сторiччi.
Кобзарi та лiрники, яких водили хлопцi-поводирi, ходили по селах i мiстах. Вони грали й спiвали на ярмарках, храмових та iнших святах, запрошували їх на весiлля, хрестини тощо. На ярмарки та храмовi свята збиралися цiлi гурти лiрникiв i кобзарiв. Крiм цього, вони ходили поодинцi по селах i мiстах.
Спiвали кобзарi та лiрники думи, псальми, народнi iсторичнi, суспiльно-побутовi, лiричнi пiснi, пiснi-балади, а крiм того, сатиричнi та гумористичнi пiснi. А ще вони грали танцi на весiллях, родинних святах, народних гуляннях. Бiльшiсть iз них вмiли iмпровiзувати; дехто й сам складав пiснi.
Ходили по селах кобзарi i лiрники цiлий рiк, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметiлi), навеснi та у косовицю й жнива. Найбiльше активiзувалися вони у перiоди календарних свят, на храмовi свята i ярмарки, особливо на осiнньо-зимовий час, коли вiдбувалися весiлля. Люди платили мандрiвним музикантам продуктами й грiшми. Причому як самi кобзарi та лiрники, так i слухачi таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.
Лiрники та кобзарi в способi життя i в мандрiвному побутi мали багато спiльного з жебраками. По ярмарках мандрiвнi спiвцi й жебраки також часто ходили разом. У народi їх, як i жебракiв, називали в бiльшостi однаково: „старцями”, „дiдами”. Це все, очевидно, свiдчить про спорiдненiсть жебрацтва i мандрiвного кобзарства й лiрництва. Разом з тим суспiльне становище кобзарiв-лiрникiв i жебракiв було рiзним. Лiрники, хоч i вважалися старцями, займали вище, поважнiше i навiть особливе становище в суспiльнiй iєрархiї села. Будучи носiями творiв релiгiйно-моралiзаторського змiсту, вони виступали охоронцями традицiйної моралi й давнiх звичаїв в українському селi. У народi вони вважалися „людьми Божими”. Недарма етнографи кiнця ХІХ-початку ХХ сторiччя вважали, що „лiрникiв потрiбно строго вiдрiзняти вiд iнших жебракiв. У них бiльше солiдностi, статечностi, нiж у iнших жебракiв…”
Влiтку лiрники й кобзарi ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов’язково вiталися, бажали господарям здоров’я. Спiвали пiснi як на власний розсуд, так i на замовлення. Одержавши винагороду, лiрник чи кобзар зупинявся i читав молитву за здравiє живих i за упокiй померлих.
Кобзарi й лiрники, як правило, мали сiм’ї й домашнє господарство. Інколи замiж за слiпих музикантiв виходили такi ж слiпi дiвчата, але звичайно дружини їх не мали фiзичних вад. Майже кожен лiрник або кобзар, крiм хати i двору, мав декiлька десятин землi, де господарювала його родина. Часто наймали робiтникiв, оскiльки це дозволяв лiрницько-кобзарський заробiток. Сам „дiд”, крiм допомоги в домашньому господарствi, як правило, володiв якимось додатковим ремеслом. Вiдомо, зокрема, що слiпi музиканти часто виробляли лiри й бандури – для себе й на продаж. Дуже поширеним серед них ремеслом було виготовлення мотузок, наритникiв та iншої упряжi. Були й такi, що бондарювали та кравцювали i т. п.
У лiрницько-кобзарському середовищi не було спадковостi ремесла, як, скажiмо, серед ремiсникiв. Це пояснюється тим, що фiзичнi вади, в тому числi й слiпота, в бiльшостi були результатом випадкового калiцтва. Окрiм того, бачачи своє певною мiрою принизливе становище i маючи, як правило, власне господарство i якийсь достаток, лiрники й кобзарi всiляко намагалися, щоб їхнi дiти не переймали в них ремесла. У присязi кобзарiв Полтавщини, яку вони давали при посвяченнi, був навiть особливий пункт, доданий, за переказами, за iснування крiпосного права, коли кобзарi, бувало, ослiплювали своїх дiтей, щоб звiльнити їх вiд панщини: „Як будуть або є в мене дiти, хай зрять свiт Божий i унаслiдують життя мирське-свiтське”.
Зверталися кобзарi та лiрники один до одного на „ви”, а до молодших – на „ти”. Всi вони володiли особливою таємною („лебiйською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не пiдслухав хтось стороннiй.
Кобзарi й лiрники всюди по Українi об’єднувалися в спiлки. Такi кобзарсько-лiрницькi об’єднання звалися „братствами”, „цехами” або „гуртами” i об’єднували слiпих спiвцiв з певної територiї. Інколи кобзарi й лiрники утворювали об’єднання, спiльне з жебраками. Такий спiльний „старечий цех”, наприклад, вiдомий у районi Чуднова на пiвднi Житомирщини. Проте вище становище в цих „старечих цехах” займали кобзарi й лiрники, а не жебраки.
Осередком, де збиралися спiвцi братства чи гурту, була визначена ними церква в одному з населених пунктiв. У нiй братство на власнi кошти утримувало iкону, свiчки, оливу тощо. Щоб стати лiрником чи кобзарем, треба було вчитися i пройти певнi випробування.
В учнi брали хлопцiв, слiпих повнiстю чи частково; iнколи, рiдше, з iншими фiзичними вадами. Бувало, хоч i дуже рiдко, що ремеслу мандрiвних спiвцiв училися й дiвчата. Вiддаючи хлопця в науку, батько ставив майстровi-лiрниковi чи кобзаревi могорич. Вiдомо, що лiрники Житомирщини ще до прийому в учнiвство брали хлопця на пробний термiн, що тривав вiд тижня до мiсяця. Термiн навчання був у рiзних мiсцевостях рiзним. На Житомирщинi на початку ХХ сторiччя учнiвство тривало 3-4 роки (iнколи – рiк), на Подiллi в кiнцi ХІХ сторiччя – 3 роки i 3 мiсяцi, на Полтавщинi – 1-2 роки, а „як мале, так i на чотири годи”. В Галичинi у той же час учнiв брали на 3-6 рокiв. Очевидно, в термiнi навчання не було якогось усталеного порядку. Український етнограф i фольклорист В. Гнатюк писав: „Час науки залежить також вiд того, чи ученик спосiбний, чи тумануватий, чи бiльший, чи менший. Як меншого приймають, то не вчать його вiдразу, лиш ним послуговуються, тому й довше вiн мусить бути. Старшого, понад 20 лiт, приймають на науку лиш на один рiк, бо „вiн розумiйи, шчо йому того потрiбно, тому сам на себе настигайи...”
Галичинi – „ґаздою” або „майстром”. Майстер учив хлопця традицiям кобзарсько-лiрницьких братств, етикету слiпих спiвцiв, вмiнню грати та спiвати.
Сам прийом до гурту („одклiнщина”, „визволок”) обставлявся ритуальними дiями, якi можна назвати кобзарсько-лiрницькою iнiцiяцiєю. Керували братствами виборнi ватажки – „отамани”, „старшi”, „цехмайстри” i т. iн. Кожне братство мало скарбницю й скарбника. Всi свої справи члени братства – „брати” вирiшували на спiльних зборах. Збори вiдбувалися в мiстечку, де знаходилася церква гурту пiд час храмового свята, а також в iнших населених пунктах у час ярмаркiв i храмових свят. Фольклорист Ф. Лавров писав, що популярним мiсцем збору братств кобзарiв i лiрникiв був лiс бiля Броварiв – мiж Переяславом i Києвом. На зборах вибирали ватажкiв, приймали новачкiв, вирiшували спiрнi питання, судили та карали тих, хто провинився, а також видавали зi скарбницi допомогу тим, хто її потребував. Члени братства дбали про честь своєї корпорацiї, не допускали, щоб до їхнiх лав прибивалися люди з сумнiвною репутацiєю, аморальнi, п’яницi тощо. Коли ж хто з лiрникiв чи кобзарiв порушував встановленi правила поведiнки, виборний суд суворо карав винуватця. Інколи приймали рiшення про найвищу мiру кари i найбiльшу ганьбу – „обрiзування торби” (тобто виключення з братства порушника) чи схвалювали рiшення „пiд батоги”.
Члени братства, як правило, мали спiльний пiсенний репертуар. Незважаючи на належнiсть членiв кобзарсько-лiрницьких об’єднань до певної територiї, вони iнколи ходили i в iншi мiсцевостi. Тамтешнi кобзарсько-лiрницькi братства при дотриманнi певних умов допускали чужих спiвцiв на свою територiю. При цьому прийшлi кобзарi й лiрники обов’язково мали бути членами якогось братства чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванцiв, що не вiдбули належного термiну навчання i не пройшли обряду посвячення („визволки”), всiляко переслiдували – вiдбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.
традицiї кобзарства й лiрництва виявилися бiльш стiйкими. Вони iснували довше й зникають разом iз мандрiвними кобзарями й лiрниками вже в 1930-40-х роках. До зникнення кобзарства i лiрництва як явища великою мiрою спричинилися репресiї з боку тоталiтарного совєцького режиму. „Слiпi барди, – пише дослiдник українського кобзарства В. Нолл, – були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селi, безпосереднiм конкурентом тоталiтарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрiв, що мали як релiгiйнi, так i нацiональнi символи, з чим не могли змиритися органи влади”.
Кобзарство – самобутнє явище свiтової культури, предмет нашої гордостi. Вивчення його допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предкiв.
На жаль, сьогоднi не маємо жодної методичної розробки з питань вивчення кобзарства на уроках лiтератури. Тому вважаємо, що в першу чергу необхiдно сформувати в учнiв загальне уявлення про кобзарiв як типiв народних спiвцiв-музикантiв, їх звичаї, братства, навчання, роль у формуваннi нацiональної самосвiдомостi, значення у суспiльно-полiтичному та духовному життi нашого народу.
У глибинi сцени – слова Т. Шевченка "Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине", кобза (або її малюнок), репродукцiї картин iз зображенням козака (на конi i з кобзою) – з однiєї сторони i кобзаря-старця iз поводирем – з другої; тут же вислови дiячiв культури iз рiзних країн свiту про українське кобзарство.
Звучать переливи кобзи (бандури) спочатку ледь чутно, а потiм все гучнiше й гучнiше, переходячи в хвилюючi, могутньої сили акорди...
Вслухаймося, вслухаймося: то кобза доносить звуки кривавої битви i брязкiт шабель: то кобза плаче разом iз землянами-невольниками в Кафi чи далекiй бусурманськiй Туреччинi... А цi ось могутнi акорди – то не що iнше, як клич славних козакiв-запорожцiв у переможнiй битвi... Звiдки ж взялися цi неповторнi мiнори i мажори?
(Ще деякий час звучить кобза...).
Перший учень. На ХV-ХVII столiття припадає складний перiод української iсторiї. Нелегкi це були часи. На наш край робили спустошливi навали турецькi яничари i хижi татарськi орди. Головний тягар оборони рiдної землi лягав на українськi народнi маси, на простих трударiв мiст i сiл i особливо на козакiв. У цiй боротьбi козацтво вкрило себе невмирущою славою. Козаки не тiльки обороняли мiста i села України, а й дуже часто ходили визволяти своїх братiв i сестер з турецької каторги. Так, у 1616 роцi козаки пiд проводом Сагайдачного напали з моря на головний невiльницький ринок у Криму – м. Кафу (тепер Феодосiя ), взяли штурмом фортецю, знищили чотирнадцятитисячний турецький гарнiзон, спалили флот i визволили полонених iз неволi.
всього народу, його iдеалiв i прагнень. У них возвеличуються герої з народу, що захищали незалежнiсть Вiтчизни. Це представники запорiзьких козакiв, козацької голоти – Самiйло Кiшка, Іван Богун, козак Голота, Ганжа Андибер, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Максим Кривонiс та iншi звитяжцi, слава про яких ‘’Не вмре, не поляже”. Всi вони оспiванi як виразники волi народу, його сили, мудростi.
(Звучить уривок iз “Думи про козака Голоту”)
Далi слово бере вчитель:
Учитель: А що ви знаєте про виникнення українських народних дум, їх творцiв i виконавцiв?
(Пiсля бесiди з аудиторiєю продовжує:)
Найавторитетнiшими вченими було доведено, що українська народна дума i кобза народили унiкальне явище в свiтовiй культурi – кобзарство.
За часiв Запорiзької Сiчi козацтво жило бурхливим життям, насиченим героїкою, самовiдданими подвигами. О тiй порi запорiзькi козаки та кобзарi створили багато глибоких за змiстом, зворушливих героїко-патрiотичних дум та iсторичних пiсень, спрямованих проти iноземних завойовникiв: турецьких султанiв, татарських ханiв, польської шляхти. У цих епiчних творах оспiванi подвиги сiчовикiв у боротьбi з ворогами, вiдтворено i нестерпнi муки турецької неволi (“Втеча трьох братiв з Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка’’ та iн.).
на Сiчi була кобза – “дружина вiрная’’, чи “подорожняя”, як її називали кобзарi.
Струни мої золотiї,
Нехай козак-нетяжище,
– спiвається в однiй козацькiй пiснi.
– Де ж узялася на Сiчi кобза ? – запитує вчитель.
Четвертий учень: Чимало кобзарiв потрапляли на Запорiзьку Сiч, тiкаючи вiд експлуатацiї сiльських дукiв-багатiїв. Траплялося, що кобзарями-професiоналами ставали козаки, якi в жорстоких боях з iноземними загарбниками i поневолювачами втрачали зiр. Їх, як правило, зараховували до полкової музики.
Учитель: Перегорнемо другу сторiнку нашого журналу. Називається вона “Типи кобзарiв та лiрникiв”. З неї ми дiзнаємося про кобзарiв як типiв народних спiвцiв-музикантiв, їх свiтогляд, характер, мораль.
1) У чому полягала особливiсть внутрiшнього свiту народних спiвцiв?
2) Як поєднувалося в кобзарiв те, що пропагували вони в думах i пiснях, iз принципами особистої поведiнки?
Перший учень: Глибоко, усiм серцем сприйнявши народну християнську мораль, кожен кобзар (за висловом А. Шута) вважав, що “на те й iснує, щоб нагадувати людям про Бога та благодать”. Таке розумiння суспiльного призначення кобзарського мистецтва ставило його носiїв до розряду людей особливих. Тому в народi кобзаря сприймали як чоловiка Божого.
Кобзарi та лiрники воiстину були уособленням нацiонального характеру, джерелом духовностi сучасникiв та прийдешнiх поколiнь. Їх внутрiшнiй свiт характеризується широтою iнтересiв, багатством та глибиною емоцiй i потреб, здатнiстю спiвпереживати долю iнших людей i долю всього народу, багатством уяви, винятковою волею. І водночас їм притаманна непримиреннiсть у ставленнi до зла i неправди, почуття власної честi та гiдностi, масштабнiсть осмислення iсторичних подiй, тонкий лiризм.
Другий учень: Буття на гранi аскетизму було характерною рисою народних бардiв. Вони, насамперед, байдужi до всього корисливого, їм не властивi будь-якi хтивi прагнення. Такими були Архип Никоненко, Андрiй Шут, Микола Ригоренко, Остап Вересай. Але це зовсiм не говорить про самозречення кобзарiв усього того, що властиве людинi. Остап Вересай, наприклад, дбав про господарство, на заробленi грошi збудував хату, повсякчас пiклувався про сiм’ю. Андрiй Шут, ставши незрячий, також жив на власний кошт. Вiн навчився сукати мотузки та в’язати з конопель рiзне сiльське начиння. На заробленi грошi вiн збудував собi хату, одружився. А ще на власний кошт А. Шут навчив грамоти свого сина.
чеснот, не зраджували своїх принципiв навiть перед загрозою смертi.
Учитель (бесiда з аудиторiєю): Скажiть, якi риси характеру, принципи народної моралi, властивi кобзарям, засвiдчують наведенi приклади?
Вiдповiдаючи на це запитання, учнi роблять висновок, що кобзарi були людьми виняткової моральної чистоти i громадянської гiдностi. І тому не дивно, що саме вони могли поєднати в словi, музицi та спiвi особисте i з такою силою заявити почуття свого обов’язку перед усiма покривдженими та приниженими.
гурти), якi виникали за прикладом мiських ремiсничих цехiв i мали захищати iнтереси кобзарiв.
2) братство має свiй центр в одному з мiст, де за власнi кошти купувало iкону, свiчки, оливу для церкви;
3) громадське урядування: збори вибирають начальника цеху (цехмiстра), суд, скарбника та приймають нових членiв;
4) членом братства може бути лише та особа, котра має якiсь фiзичнi недолiки або калiцтва i набула певних професiйних навичок (умiння грати на кобзi чи лiрi, знання кiлькох пiсень), а також вивчила мову братства (“Лебiйську мову”);
5) кожен член братства (гурту) зветься товаришем;
6) особа, яка вступає до братства, мусить вносити до цехової братської кружки певну суму членських внескiв;
7) братство вибирає певний ритуал прийому до свого гурту;
8) братство не втручається в особисте життя братчикiв.
У членiв братства таким чином виховувалося почуття корпоративної незалежностi, укорiнювалася свiдомiсть певної позицiї, професiйна гордiсть.
навчитись кобзарськiй справi, опанувати “Лебiйську” мову (прийнятну i зрозумiлу тiльки в певному колi спiвцiв), одержати “визвiлку” (право на самостiйне кобзарювання, дотримуватися всiх звичаїв i вступити до гурту.
Юнаки, якi виявили бажання йти в науку до старшого кобзаря, повиннi були навчатися у нього протягом 2-3х рокiв, або навiть i бiльше, в залежностi вiд своїх здiбностей i наполегливостi. Учень мусив добре оволодiти грою на кобзi чи лiрi, вивчити кiлька релiгiйних пiсень, псалмiв, молитов та iнших пiсень i дум, усвiдомити всi звичаї та правила братства.
Право спiвати й грати на бандурi одержували лише тi учнi, якi успiшно закiнчили навчання у свого майстра-панотця. Усi молодi вчилися у старших кобзарiв та лiрникiв. Спочатку старий кобзар розкаже про пiсенний твiр, потiм почне спiвати, а молодий кобзар повторює, аж поки запам’ятає.
(Звучить одна iз вiдомих дум)
Учитель: Ви, мабуть, помiтили, як виконуються (спiваються) думи?
Далi бесiда йде за запитанням:
1) Чи є якась вiдмiннiсть у виконаннi кобзарем думи i виконанням лiричної пiснi на естрадi?
Учнi вiдзначають, що пiд час виконання думи кобзар, на вiдмiну вiд артиста-спiвака, виконавця лiричної пiснi, не лише спiває думу, а й проказує, декламує її окремi мiсця пiд акомпанемент кобзи (бандури).
Учитель (пiдсумовує): Отже, цей спосiб виконання називається речитативом.
Коли скiнчиться наука у “пан-отця”, повинен учень прийти до кобзарської братiї на один iз велелюдних ярмаркiв просити благословення i дозволу почати свої обходи (самостiйне кобзарювання). На посвячення “молодик” повинен мати при собi не менш 5-ти карбованцiв. На них вiн купує кожному братчику булку i рибу, частує горiлкою. Пiсля цього “молодик” кланяється й каже: “Теперечки благословiть мене на всi чотири сторони!” Пан-отець вiдповiдає: “Бог благословить!”, подаючи учневi хлiб. Вiд хлiба учень одрiзує три горбушки, солить їх i кладе собi за пазуху. Це зветься “взяти визвiлок”– головний акт, що дає право носити лiру або кобзу. Подавши хлiб, дiди-братчики бажають: “Дай тобi, Боже, щоб ти був здоровий, як вода, а багатий як земля: щоб тобi з води й роси йшло! Гряди во iм’я Господнє”.
Пiсля цього “майстер” передавав кобзу чи лiру учневi – i кобзар готовий.
Учитель: Наступна сторiнка нашого журналу називається “Роль кобзарiв та лiрникiв у духовному та суспiльно-полiтичному життi України”.
старших, вiрнiсть побратимству, поряднiсть, чистоту людських взаємин. Народнi думи зробили великий вплив на розвиток художньої лiтератури та образотворчого мистецтва. Кобзарi були патрiотами. Вони не стояли осторонь вiд епохальних подiй в Українi. Вони брали активну участь у народно-визвольних рухах. Гетьман Богдан Хмельницький посилав кобзарiв по мiстах i селах закликати народ до боротьби з ворогами.
Пiсля повстання українського народу 1768 року, вiдомого пiд назвою “Колiївщина”, польська шляхта вчинила розправу над повстанцями у мiстечку Коднi (Житомирщина). З Коденської судової книги вiдомо, що трьом кобзарям-учасникам гайдамацького повстання – Прокопу Скрязi, Василю Варченку i Миколi Соковому – вiдрубали голови за те, що вони “Гайдамакам на бандурi грали”.
Перший учень: Видатними кобзарями, носiями i виконавцями дум, були в XIX ст. Іван Стрiчка, Андрiй Шут, Остап Вересай (демонстрацiя фотографiй), Іван Кравченко (Крюковський).
Вiдомий кобзар Михайло Кравченко брав активну участь у революцiйнiй боротьбi 1905, 1917 рокiв та громадянськiй вiйнi.
У першi днi Великої Вiтчизняної пiшли на фронт бандуристи М. В. Опришко, Д. Ф. Пiка, Г. М. Гордiйчук. Вони загинули смертю хоробрих. У той самий час бандуристи, якi залишалися на тимчасово окупованiй гiтлерiвцями територiї i, спiваючи антифашистських пiсень, сприяли пiднесенню бойового духу народу, будили ненависть до ворогiв. Одним iз таких є дiд Левко, партизанський розвiдник; фашистськi нелюди замордували мужнього патрiота.
Другий учень: Допомагала громити ворога вiдома Миргородська капела бандуристiв пiд керуванням І. Скляра. Капелянам доводилося супроводжувати похорони загиблих воїнiв, виступати в окопах на передовiй, в госпiталях.
Бандуристи, де б вони не перебували – чи в тилу ворога, чи в дiючiй армiї – своїми патрiотичними пiснями i думами помагали в боротьбi з ворогами Вiтчизни.
Учитель: Кобзарство – це самобутнє явище свiтової культури. А справжнє мистецтво, слава про нього воiстину не мають кордонiв. Саме про це наступна 5та сторiнка нашого журналу: “Свiтова слава українського кобзарства”.
Третiй учень: Українськi кобзарi та лiрники уже в ХVІ ст. були вiдомими в Захiднiй Європi. Великою популярнiстю тут користувалися нашi бандуристи Войташек, Веселовський, Бiлоградський.
А iм’я народного спiвця Остапа Вересая привернуло увагу не тiльки української та росiйської громадськостi. Воно потрапило й на сторiнки перiодичних видань Францiї, Англiї, Польщi, Австрiї, Нiмеччини. Вiн був запрошений на ІІІ Археологiчний з’їзд, який проходив у 1874 роцi в Києвi. О. Вересай буквально полонив делегатiв з’їзду своїм майстерним спiвом та грою на кобзi. А французький вчений Альфред Рамбо його назвав законним нащадком Бояна й iнших “солов’їв” минулих часiв.
Традицiї кобзарства нiколи не переривались.
І ось аж через 84 роки, тепер уже на ІV Мiжнародному з’їздi учених-славiстiв (Москва, 1958 р.) звучить голос ще одного вiдомого кобзаря – Єгора Мовчана. Деякi з делегатiв порiвнювали мелодiї дум у виконаннi Мовчана з музикою Бетховена.
Четвертий учень: Свiтову славу українського кобзарства згодом примножили цiлi колективи цього самобутнього жанру мистецтва. Так у 1969 роцi Державна Заслужена капела бандуристiв УРСР, гастролюючи в Японiї, буквально зачарувала меломанiв цiєї країни. Капела за ЗО днiв вiдвiдала І8 мiст i дала 22 концерти, на кожному з яких бувало по 4-6 тисяч глядачiв.
Складна її доля. Будучи вивезеною з Києва в роки Великої Вiтчизняної вiйни до фашистської Нiмеччини, з Божою допомогою уникнувши кремацiйної печi, зберiгши свiй кiстяк, так трапилось, що через табiр перемiщених осiб опинилась капела у Сполучених Штатах. Живучи далеко вiд Батькiвщини, капеляни не забули рiдну землю, рiдну мову, культуру й гордо розносять славу українського кобзарства по всьому свiту.
Наперед виходять 5-6 учнiв i зачитують вислови дiячiв культури рiзних народiв про українську пiсенну культуру, про українське кобзарство:
Українськi пiснi та думи, з їх скорботою, близькi всiм, сповненi великого вселюдського змiсту.
3 давнiх-давен славилася українська земля своїми спiвцями-бандуристами. В їхнiй музицi вiдбита iсторiя народу, його славне героїчне минуле, а в пiснях втiленi його мрiї про щастя.
М. Тодоров (Болгарiя).
З. Педросо (Португалiя).
Музичний талант українського народу добре вiдомий в усьому свiтi.
Акiра Хасiмото (Японiя).
Хай живуть у вiках iмена славних спiвцiв-кобзарiв!
Слава ж талановитому народу українському, який створив яскравi зразки народної поезiї!
ЛИТЕРАТУРА
1. Боржковський В. Лирники //Киевская старина – 1889. - №11
2. Гнатюк В. Лiрники. Лiрницькi пiснi, молитви, слова, звiстки i т. и. про лiрникiв повiту Бучацького // Етнографiчний збiрник. – Львiв, 1896
|
