Емпатiя у педагогiчному спiлкуваннi
Мiнiстерство освiти та науки України
Ім В. Г. Короленка
Кафедра психологiї
Виконала
факультету
групи
Полтава
У Концепцiї нацiонального виховання розглядаються основнi завдання, принципи роботи школи України, вимоги до органiзацiї виховної роботи в системi освiти (Україна XXI ст).
Педагогiчне спiлкування
- це професiйне спiлкування вчителя з усiма учасниками навчально-виховного процесу, яке спрямоване на створення оптимальних умов для здiйснення мети, завдань виховання i навчання.
Культура педагогiчного спiлкування
включає загальну культуру людини, психолого-педагогiчнi знання, вмiння та навички, вiдповiдний емоцiйний настрiй та спрямованiсть педагога на ефективну дiяльнiсть.
Стадiї педагогiчного спiлкування:
моделювання майбутнього спiлкування; початок взаємодiї; корекцiя i уточнення прийомiв впливу, вербальне та невербальне спiлкування; керування спiлкуванням i корекцiя; аналiз здiйсненої системи спiлкування; моделювання майбутньої дiяльностi. Видатнi педагоги А. Макаренко, В. Сухомлинський та iншi про мудру владу педагога в спiлкуваннi. "Мистецтво i майстернiсть виховання полягають у тому, щоб умiти бачити себе в образi вихованця, в тiй iстотi, що мислить, вiдчуває, переживає, iстотi, яку ми творимо з маленької дитини" (Сухомлинський В О. - Вибранi твори. - Т. 2. - С. 559).
1) Інформацiйно-комунiкативнi;
3) Афективно-комунiкативнi (визначення, вплив емоцiй людини).
Прояв функцiй спiлкування на рiзних етапах навчально-виховного процесу.
Педагогiчний такт i стиль спiлкування.
Стиль
педагогiчного спiлкування - прояв педагогiчної технiки (методики) у взаєминах. Залежить вiд особистих якостей людини, загальної культури, професiйної компетенцiї, педагогiчної iнтуїцiї.
Класифiкацiя: класифiкацiя:
активно-позитивний, ситуативний, пасивно-позитивний, пасивно-негативний, активно - негативний. Характеристика стилiв.
ТактПедагогiчний такт
- форма функцiонування педагогiчної етики, норма моральної поведiнки вчителя.
Вимоги педагогiчного такту:
максимум iнформацiї про педагогiчну ситуацiю; вмiння оцiнювати ситуацiю; врахування характеру взаємодiй, особливостей учнiв, об'єктивнi i суб'єктивнi обставини тощо; передбачати ефективнiсть результату, наслiдки впливу; особлива чуйнiсть до “важких" дiтей; витримка, об'єктивнiсть, гуманiзм, педагогiчний оптимiзм; вмiння “пiднятися до рiвня дитини” (Я. Корчак). "Ми, вчителi, повиннi розвивати, поглиблювати в своїх колективах нашу педагогiчну етику, стверджувати гуманний початок у вихованнi як найважливiшу рису педагогiчної культури кожного вчителя" (В. Сухомлинський). Приклади культури поведiнки вчителiв.
Вимоги до культури педагогiчного спiлкування:
виправдовувати довiру держави, суспiльства;
дотримуватися педагогiчної етики;
поважати людей;
бути готовим до дiалогу з людиною у кожнiй ситуацiї;
розвивати фiзичну й духовну витривалiсть, загальну культуру спiлкування.
Правила спiлкування:
1) єднiсть слова i справи;
2) вимогливiсть до себе та iнших;
3) зiбранiсть у справах, вчинках, словах;
4) чеснiсть, обов'язок, педагогiчна i громадська вiдповiдальнiсть;
5) увага, чуйнiсть, терпiння, наполегливiсть;
6) самоаналiз ефективностi педагогiчного впливу;
7) самокритичнiсть, вмiння виправляти власнi помилки;
мускульної мобiльностi, зiбраностi; керування психiчним й емоцiйним станом;
вмiння "подати" себе в спiлкуваннi;
органiзацiї i творчого розвитку спiлкування;
ознайомлення з психолого-педагогiчною лiтературою, спостереження, спецiальнi вправи, постiйне спiлкування, громадська активнiсть, розвиток педагогiчних, комунiкативних, ораторських здiбностей, вдосконалення загальної культури. Заповiдi педагогiчного спiлкування:
1. Вiдносини з дiтьми - фундамент дiяльностi педагога.
2. У спiлкуваннi виходити з мети, завдань виховання, iнтересiв дитини.
3. Орiєнтуватись на спiврозмовника.
4. Не обмежуватися iнформацiєю, аналiзувати мотиви.
5. Усвiдомлювати психологiчну атмосферу (спiвпереживати).
6. Самокритичнiсть. Не жалiтися на учнiв.
8. Тактовнiсть. Взаємнiсть у спiлкуваннi.
9. Динамiка, розвиток, iнiцiативнiсть у спiлкуваннi.
10. Уникати моралiзму та негативних установок спiлкування.
11. Виключати "голу" критику. Вчасно похвалити чи пожурити. "Не бiйтесь бути ласкавими" (В. Сухомлинський). Частiше посмiхатись, схвалювати, заохочувати.
12. Розвивати комунiкативну пам'ять, уяву, увагу, загальну культуру.
функцiї: комунiкативну, iнтерактивну та перцептивну.
Комунiкативна функцiя забезпечує обмiн iнформацiєю iндивiдуально чи через засоби масової iнформацiї (ЗМІ) без обмежень у часi та просторi i є необхiдною умовою наступностi розвитку генерацiй, свiтового прогресу. Обмiн iнформацiєю передбачає i певний вплив на людей, їх поведiнку, характер дiяльностi, суспiльну свiдомiсть, тобто реалiзовується функцiя впливу або iнтерактивна функцiя. Проблема ефективностi впливу ЗМІ на аудиторiю, iндивiда є однiєю з провiдних у сучаснiй теорiї масової комунiкацiї. Пiд цим поняттям найчастiше розумiють змiну поведiнки, уявлень, думок читача, слухача чи телеглядача, якi викликанi дiєю ЗМІ. У вiдкритих суспiльствах ЗМІ впливають насамперед об’єктивнiстю подання новин та iнiцiюванням дискусiй. В Українi, за словами Олександра Майбороди (газета “День”), “надто багато газет i журналiв стали рупорами суб’єктивних поглядiв своїх спонсорiв та упередженими учасниками дискусiй". Згiдно з опитуванням, яке провiв Київський центр полiтичних дослiджень i конфлiктологiї, понад 67 вiдсоткiв журналiстiв у регiонах вважають, що мають реальнi, хоча й обмеженi, можливостi впливу на мiсцеву полiтику. А тих, хто вiрить у можливiсть свого впливу на громадську думку, - 92 вiдсотки. Таким чином, особистiсть самого журналiста i його роль у ЗМІ є надто вагомими у здiйсненнi наступної функцiї спiлкування - перцептивної (функцiї сприйняття), тобто, аналiзуючи подану iнформацiю в пресi чи теле/радiопередачi, людина сприймає почуте через образ самого журналiста, його iнтелектуально-психологiчнi якостi, внутрiшнiй свiт, ставлення його до подiй. У свою чергу, перцептивна функцiя в сучаснiй психокомунiкативiстицi передбачає також здатнiсть журналiста сприймати свiт очима iнших, розумiти його так, як вони, аналiзувати факти з їх позицiй, висловлювати свої оцiнки i надавати можливiсть продискутувати подану ним iнформацiю. Отже, мова йде про одну з найголовнiших граней журналiстської творчостi - феномену емпатiї - здатностi розумiти думки, почуття i потреби людей, чутливо заглиблюватись у суть подiї, явища тощо, глибоко вiдчувати стан iншої особи чи групи людей, сприймати i розумiти їх вчинки.
" означає спрямований (скерований) усередину. Емпатiю вивчали такi авторитетнi дослiдники, як К. Роджерс, К. Рудестам, Є. Мелибруда, Г. Андреєва, Г. Перепечина та iн. Вони одностайнi в тому, що емпатiя проявляється насамперед у спiлкуваннi. Єдиного визначення даного поняття в наукових розвiдках немає. Г. Перепечина пiдкреслює, що найчастiше повторюються чотири дефiнiцiї емпатiї:
2) глибоко чутливе сприйняття подiї, природи, мистецтва;
Вивченням емпатичних здiбностей до недавнього часу переважно займались дослiдники соцiальної психологiї та психотерапiї. В останнi роки феномен емпатiї розглядають як важливий чинник професiоналiзму журналiста. Розрiзняють емпатiю когнiтивну та емоцiйну. У журналiстськiй дiяльностi вiддають перевагу когнiтивнiй (iнтелектуальнiй), оскiльки емоцiйна емпатiя обов”язково передбачає спiвпережиття та спiвчуття, що, на думку деяких дослiдникiв, зумовлює суб’єктивний пiдхiд до висвiтлення теми. Важко погодитись з цiєю тезою, оскiльки журналiст завжди апелює не тiльки до розуму конкретної людини, але й має на метi вплинути на її почуття, iнформуючи, наприклад, про вiйну у Чеченiї, екологiчнi проблеми, людськi трагедiї тощо. Інформацiя без будь-якого аналiзу уже своїм змiстом викликає певнi емоцiї, формуючи водночас певне ставлення до повiдомлюваного.
Вiдчуття та сприймання належать до важливих пiзнавальних процесiв. Вiдчуття розвиваються в онтогенезi (термiн увiв нiмецький бiолог Е. Геккель. Грецьке on (ontos) означає єство i … генез - iндивiдуальний розвиток органiзму, сукупнiсть перетворень, яких зазнає органiзм вiд зародження до кiнця життя) й можуть удосконалюватися пiд дiєю спецiальних вправ. Сприймання iстотно вiдрiзняється вiд вiдчуттiв. Йому властивi предметнiсть, цiлiснiсть, константнiсть, структурнiсть i навiть узагальненiсть.
До вищих пiзнавальних процесiв належать мислення, уява, мовлення, якi значною мiрою визначають свiдомiсть особистостi. Психологи розробили тести дослiдження аналiтичностi та рефлексивностi мислення, продуктивностi та iндивiдуальних особливостей уяви, творчої уяви, ригiдностi мовлення, темпу усної мовної дiяльностi, еготизму дiалогiчного мовлення, рiвня егоцентризму, емоцiйного вiдгукування, розумових здiбностей та iн. Бiльшiсть з названих методик дають можливiсть розвивати емпатичну здатнiсть студентiв-журналiстiв за умови їх ефективного застосування.
Cоцiально-економiчнi перетворення в Українi зумовлюють значнi змiни у системi професiйної освiти. “Наше сьогодення вимагає вiд нацiональної вищої школи взагалi i вiд кожного навчального закладу, спираючись на кращi традицiї i досягнення професiйної освiти та психолого-педагогiчної науки, кардинально переглянути сам пiдхiд до органiзацiї навчально-виховного процесу, до змiсту фахової пiдготовки i виховання студентської молодi, до розробки i впровадження перспективних технологiй навчання” (1,C. 226). У зв’язку з вирiшенням завдань реалiзацiї iдеї створення нацiональної системи соцiально-психологiчної служби актуальною є пiдготовка висококвалiфiкованих фахiвцiв у галузi практичної психологiї. Особливостi суспiльного життя ставлять жорсткi вимоги до особистiсних та професiйних якостей психолога-практика. Проблема освiтньо-квалiфiкацiйної характеристики сучасного психолога, побудова моделi його особистостi активно дослiджується науковцями (2,3,4,5,6).
Наявна система пiдготовки практикуючого психолога зорiєнтована головним чином на оволодiння ним певною системою теоретичних знань, спецiальних умiнь i технiк. Однак успiх професiйної дiяльностi психолога залежить у великiй мiрi вiд його особистiсних характеристик: системи цiнностей, психологiчної культури, самосвiдомостi, соцiально-перцептивного iнтелекту тощо. Тому поряд iз свiтоглядною та професiйною пiдготовкою майбутнiх фахiвцiв особливого значення набуває особистiсна пiдготовка психолога-практика, метою якої є формування професiйно значущих якостей особистостi, її гуманiстичної спрямованостi, психологiчної культури, здатностi до професiйної iдентифiкацiї (6, С. 242-248).
Розробка особистiсного пiдходу-дуже складна теоретична i практична проблема. Гуманiстичний пiдхiд дає можливiсть сприймати людину як ”вiдкриту можливiсть” самоактуалiзацiї. В рамках гуманiстичного напрямку людина розглядається як неповторна унiкальна цiлiснiсть, якiй притаманний певний ступiнь свободи вiд зовнiшньої детермiнацiї завдяки тим цiнностям, якими вона керується. Гуманiстичний пiдхiд у розумiннi сутностi особистостi пов’язаний з iменами К. Гольдштейна, А. Маслоу, Дж. Олпорта, К. Роджерса, Р. Мея, Е. Фрома, К. Хорнi, В. Франкла та iн. Сучаснi вимоги до формування особистiсного пiдходу представленi у дослiдженнях таких вiдомих психологiв, як К. О. Абульханова-Славська, В. В. Давидов, В. О. Моляко, Л. М. Проколiєнко, І. С. Якиманська, О. Г. Асмолов, В. В. Столiн, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко та iн. Питання необхiдностi особистiсного пiдходу у психологiї та педагогiцi неодноразово порушувались у працях В. О. Сухомлинського, І. С. Кона, А. В. Петровського, Б. О. Федоришина, І. Д. Беха та iн.
1. Основы педагогического мастерства / Под ред. И. А. Зязюна. - Москва, 1989. - Раздел III.
2. Педагогiчна майстернiсть / Пiд ред І. А. Зязюна. - К., 1997. - Роздiл 7.
3. Кан-Калик В. А. Учителю о педагогическом общении. - Москва: Просвещение, 1987.
4. Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. - Москва, 1987.
6. Загвязинский В. И. Педагогическое творчество учителя. - Москва, 1987
7. Львова Ю. Л. Творческая лаборатория учителя. - Москва, 1985
8. Мачуська Г. М. Формування культури спiлкування суб'єктiв навчально-виховного процесу // Педагогiка i психологiя. - 1997. - №3.
10. Сеульский Р. П. Учиться быть учителем. - Москва, 1986.
11. Сухомлинський В. О. Павлиська середня школа. Сто порад вчителю // Вибр. твори в 5т. - К., 1997. - Т. 2.
|
