Генезис поняття "технологiчна культура"
Нiконенко Ганна.
Реферат на тему «Генезис поняття«технологiчна культура»
Сучасний етап розвитку педагогiчної освiти України визначається тенденцiями до iнтеграцiї в європейський освiтнiй простiр. Подальша демократизацiя системи освiти, її гуманiзацiя, здiйснення особистiсно зорiєнтованого пiдходу до учня зумовлюють iстотнi змiни освiтнiх прiоритетiв i висувають принципово новi вимоги до професiйно-педагогiчної пiдготовки вчителя.
Фахова досконалiсть сучасного вчителя все бiльше характеризується рiвнем його педагогiчної культури, що визначає ефективнiсть педагогiчних дiй.
У сучасних психолого-педагогiчних дослiдженнях придiляється значна увага певним аспектам професiйної пiдготовки майбутнього вчителя, зокрема змiстовi педагогiчної освiти (А. М. Алексюк, А. М. Бойко, С. У. Гончаренко, В.І. Євдокимов, М. Б. Євтух, І. А. Зязюн, В.І. Луговий, І. П. Пiдласий, І. Ф. Прокопенко, В. В. Сагарда, Г. В. Троцко), вдосконаленню технологiй навчання майбутнього вчителя (В.І. Бондар, О. Г. Мороз, О. Я. Савченко, Т. С. Яценко та iн.), пiдготовцi майбутнiх учителiв до формування творчої особистостi учня (В. О. Моляко, С. О. Сисоєва), професiйнiй готовностi до педагогiчної працi (К. М. Дурай-Новакова, Л. В. Кондрашова, В. О. Моляко, В. О. Сластьонiн), педагогiчнiй компетентностi як сукупностi якостей, що визначають ефективнiсть професiйно-педагогiчної пiдготовки (В. П. Бездухов, Ю. В. Варданян, В. Г. Моторiна, Г. О. Миханi, Л. Л. Хоружа), порiвняльному аналiзовi моделей професiйної пiдготовки вчителя (Н. В. Абашкiна, О. В. Сухомлинська, Л. П. Пуховська), формуванню професiйної культури майбутнього вчителя та окремих її складникiв (В. М. Гриньова, В. Й. Гриньов, Т. В. Іванова, Н. Б. Крилова, Н. В. Морзе, В. О. Семиченко, Л. В. Столяревська).
Водночас технологiчна культура вчителя не знайшла спецiального вивчення у психолого-педагогiчних дослiдженнях. Аналiз наукових розробок з окресленої проблеми засвiдчує, що дослiдження технологiчної культури вчителя знаходяться на периферiї наукового пошуку. Передусiм вiдсутнi роботи, в яких науково обґрунтованi саме поняття, змiст, система i чинники формування технологiчної культури майбутнiх учителiв у процесi професiйно-педагогiчної пiдготовки.
В умовах формування iнформацiйно-технологiчного суспiльства та пiдготовки вчителя нової генерацiї особливого значення набуває проблема технологiчної культури вчителя iнформатики.
Таким чином, суперечнiсть мiж об’єктивною необхiднiстю пiдготовки вчителя iнформатики, здатного до виконання професiйної дiяльностi в умовах упровадження педагогiчних та iнформацiйних технологiй, з одного боку, i вiдсутнiстю науково обґрунтованого варiанта педагогiчної технологiї формування технологiчної культури у процесi професiйно-педагогiчної пiдготовки студентiв - майбутнiх учителiв iнформатики, з iншого боку, дозволили сформулювати наукове завдання
культури набула в контекстi загальноєвропейської iнтеграцiї України з орiєнтацiєю на цiнностi загальносвiтової культури, впровадження європейських норм i стандартiв в освiту, науку й технiку. Проте iнтеграцiя до загальноєвропейськогоiнтелектуально-освiтнього та науково-технiчного простору, намаганнявстановити європейську культурну iдентичнiсть не повиннi призвести до втратикращих нацiональних традицiй. Українська культура має свою унiкальнiсть,своє мiсце i роль у становленнi загальноєвропейської культури. Ось чому на тлiiнтеграцiйних процесiв необхiдно забезпечити її збереження i розвиток. Адже, як зазначено у Болонськiй декларацiї, життєздатнiсть i ефективнiсть будь-якої
цивiлiзацiї, її творчою iнтенцiєю [1, с. 11]. На думкуВ. Кременя, В. Андрущенка саме культура усуспiльствi є гарантом його стабiльностi.
Збереження європейського культурного багатства i мовної рiзноманiтностi повинно ґрунтуватися на культурнiй спадщинi рiзних традицiй. Європа завжди була рiзноманiтною щодо культури i мов, однак її майбутнє залежить вiд спроможностi органiзувати те цiнне розмаїття так ефективно, щоб мати позитивнi результати. Нагальнiй потребi взаємного пiзнання i взаємодiї рiзних культур при побудовi єдиної Європи багато уваги придiлено у Великiй хартiї унiверситетiв, якi є хранителями традицiй європейської культури. Проте, як стверджує В. Межуєв, культура - це не тiльки важливе наукове поняття, без якого не може обiйтися жодна галузь
суспiльно-теоретичного знання, а й реальна проблема сучасного iсторичного
великої кiлькостi її визначень. І якщо в 1952 роцi антропологи А. Кребер i К. Клакхон наводять 164 формальнi визначення поняття культури, то вже в
1963 роцi систематизованих ними дефiнiцiй культури було 257 [3]. На
сьогоднi, за твердженням B. C. Полiкарпова, iснує бiльше п'ятисот
тлумачень поняття культура [3, 8]. Жодне поняття, на думку В. М. Межуєва, не викликає такого розходження в поглядах, такої рiзноманiтностi суджень i визначень, як поняття "культура". Така багатозначнiсть формулювань свiдчить про полiфункцiональнiсть, мiсткiсть i рiзноманiтнiсть даного поняття, що пояснюється широтою використання цього термiна в конкретних дисциплiнах. Дослiдник А.І. Арнольдов пояснює складнiсть наукового аналiзу поняття "культура" складнiстю i багатограннiстю самого цього соцiального явища як специфiчного способу життєдiяльностi, що включає рiзнi сторони людського iснування, зв'язки i вiдносини людини з навколишнiм свiтом. М. Гончаренко критикує позицiю деяких учених стосовно "малоцiнностi" теоретичних дослiджень без наявностi визначень культури. На думку дослiдника, вичерпних визначень взагалi не буває. Тим бiльше, як зазначає Louis S. Jeevanantham, поняття "культура" може набувати рiзних значень залежно вiд мети, з якою воно використовується [3].
У цьому контекстi цiкавими є результати дослiдження А. Кребера, якi наводить у своїй роботi С. Прийма. Дослiдник, аналiзуючи та класифiкуючи зiбранi ним дефiнiцiї культури, виокремлює:
• дескриптивнi визначення культури, що обмежуються лише перелiком
складових культури;
культурної спадщини;
• нормативнi визначення, якi наголошують на пiдпорядкуваннi людської
поведiнки загальним взiрцям, цiнностям i моделям;
Значне пiдвищення iнтересу до дослiдження проблеми культури викликало швидкий рiст визначень поняття "культура". Термiн "культура", як зазначає В. Межуєв, як самостiйна лексична одиниця iснує лише з XVIII столiття. До цього часу вiн використовувався в словосполученнях, визначаючи "функцiю чого-небудь": "cultura juris" ("виробка правил поведiнки"), "culturascientiae" ("придбання знань, досвiду"), "culturalitterarum" ("вдосконалення писемностi") [3]. Дослiдник стверджує, що у бiльшостi лiнгвiстiв не викликає сумнiву те, що своїм походженням як лексичної одиницi термiн "культура" зобов'язаний латинському слову "colere-culture", що означає обробку землi. В класичнiй латинi це слово використовується, як правило, саме в цьому сполученнi. І тiльки з часом термiн "культура" все частiше став використовуватися саме в значеннi освiченостi, вихованостi людини [2]. Як зазначає дослiдник І. Пасисниченко, поняття "культура" в його сучасному розумiннi було введене англiйським етнографом та iсториком культури Е. Тайлором у 1871 роцi в роботi [267]. Проте, як стверджують дослiдники А. Кребер i К. Клакхон, бiльше п'ятдесяти рокiв воно не знаходило вiдображення в жоднiй американськiй чи англiйськiй енциклопедiї. Перша чiтка дефiнiцiя поняття "культура" з'явилася лише в 1930 роцi [4]. З плином часу поняття культури не тiльки природно збагачувалося змiстом, а й варiювалося залежно вiд того, в якому аспектi розглядалися тi чи iншi культурнi явища [5]. У Великому енциклопедичному словнику поняття "культура" визначено як сукупнiсть створених людиною в ходi її дiяльностi i специфiчних для неї життєвих форм, а також сам процес їх створення. У цьому значеннi поняття культури — на вiдмiну вiд поняття природи — характеризує свiт людини i мiстить у собi цiнностi i норми, вiрування й обряди, знання й умiння, звичаї i настанови (включаючи такi соцiальнi iнститути, як право i держава), мову i мистецтво, технiку i технологiю тощо. Рiзнi типи культури характеризують визначенi iсторичнi епохи (антична), конкретнi суспiльства, народностi i нацiї (культура майя), а також специфiчнi сфери дiяльностi (культура працi, полiтична культура, художня культура) [4].
• iiиилилшiчш визначення, якi акцентують увагу на процесах навчання таформування культурних умiнь, враховуючи вплив культури на особистiсть iндивiдiв;
• структурнi визначення, що зосереджують увагу на внутрiшньо культурнихзв'язках та iнструментальному характерi культури;
• генетичнi визначення, якi тлумачать культуру як специфiчно людську
форму адаптацiї до навколишнього середовища, пiдкреслюють роль мови
Ось чому в сучаснiй культурологiчнiй лiтературi використовуються не
конкретнi визначення поняття культури, а рiзнi пiдходи до її вивчення. Зокрема, автори працi [270], що присвячена теорiї та iсторiї свiтової i вiтчизняної культури, видiляють такi пiдходи: антропологiчний, соцiологiчний, фiлософський, дiяльнiсний та аксiологiчний [4]. У працi [6] наведено перелiк, що складається з цiлiсного, компетентнiсного, особистiсно-дiяльнiсного, культурологiчного та аксiологiчного пiдходiв до розумiння сутностi поняття культури. Дослiдник В. Межуєв виокремлює емпiричний, аксiологiчний, антропологiчний, iсторичний, цiлiсний, дiяльнiсний пiдходи до пояснення культури [4]. З метою впорядкування множини визначень поняття "культура", А. Кармiн наводить таку їх типологiзацiю: антропологiчнi, цiннiснi, соцiологiчнi, iсторичнi, функцiональнi, символiчнi, описовi, нормативнi, адаптивнi, семiотичнi, психологiчнi та дидактичнi [4].
Аналiзуючи наведенi перелiки пiдходiв, зазначимо що:
• Фiлософський пiдхiд до осмислення культури, на наш погляд є
недостатнiм для цiлiсного розумiння теорiї культури, адже, як
"... культура втiлена у
всiх галузях людського життя, що, у свою чергу, потребує врахування
їхньої конкретної специфiки" [5],
• Не пояснює сутностi поняття "культура", на нашу думку, i
антропологiчний пiдхiд. Антропологiчна тенденцiя, що знайшла своє
вiдображення в розвитку конкретних наук про людину, базується на визнаннi будь-якого способу людської дiяльностi.
• Цiлiсний пiдхiд - це спосiб дослiдження, програма дослiдної роботи, яка визначає, як, яким чином дослiджувати об'єкт, але не вiдповiдає на питання щодо сутностi культури.
• Не зрозумiлим залишається i сутнiсть компетентнiсного пiдходу, який, на думку В. Гриньова, "... орiєнтує дослiдника на визначення певних вимог до освiтньої пiдготовки студентiв" [6].
Коротко охарактеризуємо зазначенi пiдходи.
Визначення культури як специфiчного способу людської дiяльностi лягло в основу так званого дiяльнiсного
пiдходу, прихильниками якого стали В. Давидович, Ю. Вишневський, В. Жариков, Ю. Жданов, Н. Злобiн, М. Коган, Е. С. Маркарян, О. Ханова, 3. Хелус та iн.
У сучасному пiзнаннi поняття дiяльностi вiдiграє центральну, методологiчну роль, оскiльки саме за його допомогою дається унiверсальна характеристика людського свiту. Саме через призму принципу дiяльностi, на думку Е. Юдiна, вiдкривається цiлiсний спосiб бачення тiєї чи iншої соцiальної реальностi i створюється можливiсть узагальненого пояснення рiзних соцiальних явищ з однiєї теоретичної позицiї [5]. Дослiдник називає дiяльнiсть '"унiверсальним пояснювальним принципом", який поєднує емпiричну достовiрнiсть з теоретичною i методологiчною конструктивнiстю [5, 6].
Концепцiя дiяльностi лежить в основi розкриття сутностi багатьох явищ, зокрема i такого, як культура. Недаремно автори монографiї [6] зазначають, що дiяльнiсний пiдхiд - прагнення пояснити культуру, виходячи з сутностi людської дiяльностi, є методологiчно важливим витоком будь-якого сучасного культурологiчного дослiдження.
Лiтература
1. Александрова М. В. Культура та цивiлiзацiя: становлення проблематики в українськiй фiлософськiй думцi (кiнець ХІХ початок ХХ столiть): автореф. Дис.. канд.. пед.. н: 17. 00. 01 Х, -2003-17с.
2. Межуев В. М. Культура и история. - М. Политиздат, 1977. - 199с.
5. Прийма С. М. Формування технологiчної культури майбутнiх учителiв iнформатики у процесi професiйно-педагогiчної пiдготовки // Зб. наук. пр. БДПІ - Вип. 3. Серiя: Педагогiчнi науки. – Бердянськ: БДПУ, 2005. – С. 162-174.
6. Прийма С. М., Чорна Ж. А. Технологiчна компетентнiсть як компонент професiйної пiдготовки майбутнього вчителя // Гуманiзацiя навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. – Вип. XX. – Слов’янськ: ВЦ СДПУ, 2003. -С. 130‑132.
|
