Вплив середньовічних університетів на формування середньовічної науки

Вплив середньовiчних унiверситетiв на формування середньовiчної науки Вступ 1. Середньовiчнi Унiверситети як фактор формування захiдноєвропейської науки 1. 1 Унiверситет i його становлення 1. 2 Освiта в середньовiчному суспiльствi 1. 3 Концепцiї Унiверситету 2. Розвиток науки в епоху Вiдродження 2. 2 Свобода i свiтський iндивiдуалiзм. 2. 3 Проникнення гуманiзму в унiверситети Висновок Вступ Будь-який прогрес суспiльного розвитку пов'язаний з передачею культурно-iсторичного досвiду вiд поколiння до поколiння. Цiлком природно, що, роблячи вiдкриття в пiзнаннi свiту (гуманiтарнi, технiчнi, природничо-науковi), люди прагнули передати цi знання нащадкам. Певної стадiї розвитку кожного суспiльства, як правило, вiдповiдає i певна система освiти. В кожному суспiльствi iснує свiй механiзм пiзнання науки та отримання освiти. Поки сума знань про навколишнiй свiт була невеликою (на раннiх етапах розвитку людського суспiльства) i зводилася швидше до досвiду пристосування до навколишньої дiйсностi, а не до її пiзнання, питання про способи передачi цих знань не вимагало вiд людей спецiального осмислення. Але на пiзнiших етапах культурного розвитку, з появою основ не тiльки емпiричного, але i теоретичного наукового пiзнання, великi мислителi стали звертатися до аналiзу шляхiв ефективностi процесу передачi накопичених знань. Так з'явилися першi науковi та педагогiчнi теорiї i практичнi моделi навчання i виховання. Так, середньовiччя в нашiй свiдомостi асоцiюються перш за все з трьома його iнститутами - Церквою, Імперiєю i Унiверситетом. З них два перших прийшли в середньовiччя з античностi, i лише унiверситет народжений саме середньовiччям. Раннє Середньовiччя iнодi називають "темними столiттями". Перехiд вiд античностi до Середньовiччя супроводжувався в Захiднiй Європi глибоким занепадом культури. Не тiльки варварськi вторгнення, що знищили Захiдну Римську iмперiю, привели до загибелi культурних цiнностей старовини. Не менше руйнiвним, нiж удари вестготiв, вандалiв i лангобардiв, стало для античної культурної спадщини вороже вiдношення з боку Церкви. них продовжувалася культурна традицiя, що зв'язувала рiзнi епохи. Але час йшов. Мiстам i мiцнiючим державам, що ростуть, потрiбно все бiльше освiчених людей. Потрiбнi було суддi i урядовцi, лiкарi i вчителi. Прийшла черга утворення вищих шкiл - унiверситетiв. Об’єктом даного дослiдження Предметом дослiдження є змiст впливу середньовiчних унiверситетiв на формування середньовiчної науки. Мета дослiдження Завдання даного дослiдження: · Проаналiзувати вплив унiверситетiв як фактору формування середньовiчної науки; · Дослiдити наукову дiяльнiсть унiверситетiв в добу середньовiччя та вiдродження; · Історичний; · Структурно-функцiональний; · Системний · Понятiйно-категорiальний; · Емпiричний; Гiпотеза дослiдження полягає у впливi середньовiчних унiверситетiв на формування середньовiчної науки та науки вiдродження, а саме яким чином та в якiй мiрi вiдбувався даний вплив, i чи вiдбувався вiн взагалi. 1. Середньовiчнi Унiверситети як фактор формування захiдноєвропейської науки понять (iдей). Ідеї iснують не реально, а як результат нашого пiзнання. Характеристики єства: кiлькiсть, якiсть, вiдношення, мiсце, час, положення, стан, дiя, страждання. Перший принцип - не створить матерiї. Матерiя вiчна, але вона iснує як можливiсть речей. Вона пасивна i нерухома. Активний початок - форма, джерело руху, яке iснує зовнi матерiї. В результатi дiї форми на матерiю виходить рiч. Бог безтiлесний, його єство - неможливiсть. Щонайвища дiйснiсть - це розум. Людина - полiтична тварина. Працi: "Метафiзика", "Фiзика", "Полiтика", "Про тварин" i iн. (2; 29) Наука Середньовiччя (14-16 ст.) характеризується двома основними ознаками: по-перше, не створювалися окремi самостiйнi теорiї, а використовувалися компоненти фiлософських систем для побудови реального освiтнього процесу. По-друге, науковi переконання знаходилися пiд сильним впливом релiгiї, i всi погляди на науку розвивалися виключно в межах релiгiйної iдеологiї. Схоластика, догматизм, механiчне заучування, навчання не на рiднiй, а на латинськiй мовi - цi i iншi ознаки навчання вiдображають загальну соцiальну обстановку "похмурого Середньовiччя" з його нетерпимiстю до всього, що виходило за рамки релiгiйних канонiв. Така поляризацiя не могла не привести до активiзацiї гуманiстичних тенденцiй. І на противагу схоластичнiй науцi середньовiччя виникли прогресивнi iдеї мислителiв епохи Вiдродження. 1. 1 Унiверситет i його становлення Сам термiн universitas спочатку означав "цiлiснiсть", "сукупнiсть". Наприклад: universitas rerum - сукупнiсть всiх речей; universitas - всесвiт. Термiн universitas litterarum означав "всi галузi наук", буквально, "сукупнiсть всiх книжкових знань", на вiдмiну вiд практичних знань (ремесла, вiйськова справа, торгiвля). "товариство", "купецька гiльдiя", "цех", "комуна" (universitas civium - "мiська комуна"). Тому союз, "цех" викладачiв i учнiв представляв свого роду "науковий цех", "гiльдiю учених i учнiв", universitas magistrirum et scholarium або universitas studentium ("товариство викладачiв i що вчаться") або ж одним словом studentes (вчителi, що вчаться). Втiм зустрiчаються i такi словосполучення як magistri et discipuli ("вчителi i учнi"), що означали власне корпорацiю з особливими виборними органами самоврядування i великими привiлеями. В кiнцi XII в. - початку XIII в. товариства, корпорацiї вчителiв i студентiв стали iменуватися просто universitas, тобто "унiверситетами". Але спочатку, формальна, легiтимна i органiзацiйна структура унiверситетiв була копiєю цехової органiзацiї. Першим в Захiднiй Європi був заснований унiверситет в Болонi. Виникла ще в XI столiттi вища правова мiська (тобто вiдокремлена вiд церкви) школа в 1088г. одержала статус унiверситету. "Один з найстародавнiших унiверситетiв - Болонський - мав повну пiдставу вважати першим роком свого iснування 1088 р., коли в скромнiй обстановцi на берегах Рено вiд iменi iмператора Фрiдрiха Барбароси була оголошена його органiзацiя". В ньому читалися лекцiї з римського права. За нею слiдує вища медична школа в Салерно, Паризький унiверситет (1200), Кембрiджськiй (1209), Празький, оснований Карлом IV в квiтнi 1348, Вiденський (1365), Гейдельбергськiй (1385) i багато iнших. Італiйськi i французькi (особливо Паризький) унiверситети були зразками для наслiдування i формування унiверситетiв в iнших країнах.(4; 105) Вiдмiннiсть Паризького унiверситету вiд iнших полягала в тому, що об'єднуватися тут почали не школярi, а викладачi, якi самi були студентами старших курсiв. У цей перiод практично всi грамотнi люди належали до одного стану (духiвництва). Їх навчання проходило в школах, створених знову ж таки представниками духiвництва. Найтиповiшими були монастирськi, соборнi i приходськi школи. Монастирськi школи дiлилися на внутрiшнi i зовнiшнi. Вони давали найповнiшу освiту в порiвняннi з iншими. Великим плюсом звичайно була можливiсть доступу до монастирської бiблiотеки. Та i бiльшiсть найосвiченiших людей того часу була ченцями. Перш за все, вивчалася латинська мова. Санкт-галенський абат Соломон вимагав, щоб молодшi учнi вiтали його латинською прозою, середнi - ритмiчними вiршами, якi складалися на слух, а старшi - метричними вiршами, якi складалися по книгах. Спочатку вивчалося читання, рахунок i церковний спiв, потiм граматика з читанням доступних авторiв i елементами решти вiльних наук. Для небагатьох здатних проводилися iндивiдуальнi заняття по богослов'ю. Користувалися пiдручниками Алкуїна, Бiди Високоповажного, Ісiдора Севiльського, Марцiана Капели, Доната, їх коментували, на полях виписували переклади латинських слiв (глоси). Широко використовували античних авторiв. Учнi, що починають, читали Катона, Вергилiя, потiм переходили до Плавту, Цицерону. Дуже любили читати платонiвський дiалог "Тiмей". До текстiв третього ступеня трудностi вiдносилися Вергилiй, Горацiй, Овiдiй, Саллюстiй. Писали твори у вiршах i прозi на латинi. З грецької мови бралися азбука, окремi слова i фрази символу вiри, молитов i лiтургiї. Знавцiв грецької мови було небагато. Риторичнi прийоми не використовувалися, до Цицерона зверталися не часто.(5; 91) Комбре - на математицi. З'являються бродячi студенти. Та все ж головним турбуванням монастирiв була не фiлологiя, а богослiв'я. Складалися i переписувалися коментарi до Священного Писання. На початку II тисячолiття в Європi починають дiяти новi соцiально - економiчнi i полiтичнi чинники: розвиток мiст i поява мiських комун, пiдйом сiльського господарства, розвиток торгiвлi. Розвиток нових форм торгiвлi i певною мiрою ремесла викликає необхiднiсть в грамотних людях. Це привело до збiльшення кiлькостi шкiл, для яких було також готувати грамотних викладачiв. Розширяються зв'язки з мусульманськими територiями. Знайомству з вищою арабською культурою сприяли i хрестовi походи, i рiзнi взаємостосунки (вiд вiйни до союзу) в Іспанiї i Пiвденнiй Італiї. З'являються новi соцiальнi групи, ускладнюються рiзнi форми державних утворень. Крiм того, для Європи була характерна конкуренцiя рiзних iнститутiв влади, наприклад, папства i iмперiї. (7; 32) Це приводило до ускладнення права i зростання рiзних управлiнських структур. Рiзко росте необхiднiсть в грамотних людях i фахiвцях, що привело до виникнення нової системи вищої освiти, тобто до створення унiверситетiв. 1. 3 Концепцiї Унiверситету що викладач, пропрацювавши декiлька рокiв в одному мiсцi, переїздив в iнше. А за найвiдомiшими вчителями спрямовувалися i студенти. В цих умовах не могло бути i мови про такий же строгий контроль, як в монастирськiй школi. І ця свобода призводила до того, що унiверситети набагато краще уловлювали потреби суспiльства. Необхiднiсть у фахiвцях, яку вже не могли задовольнити монастирськi школи, привела до появи нових iнститутiв. Так, в мiстах з'являються мiськi школи (магiстратськi, цеховi, гiльдiйськi). Тут вперше почали навчати дiтей на рiднiй мовi, звертати увагу на повiдомлення корисних знань. Але були необхiднi i iнститути, що дають вищу освiту. Тому починають складатися позацерковнi союзи вчених. Саме так виникли медична школа в Салерно, юридичнi школи в Болонье i Падує. (6; 135) Необхiднiсть появи нових форм освiти розумiли i властi. Починаючи з 12 столiття, з'явилися першi унiверситети. Вони створювалися як вищi освiтнi установи. Назва пiшла вiд латинського слова "унiверсум", тобто спiвтовариство. Щоб стати унiверситетом, установi потрiбно було одержати папську буллу (указ) про своє створення. Своєю буллою тато римський виводить цi школи з-пiд контролю свiтської i, частково, мiсцевої церковної влади. Тата узаконювали iснування унiверситету. д.. Але вони признавалися тiльки там, де iснувала влада, що узаконила цi установи, наприклад в рiдному мiстi. А дипломи унiверситетiв признавалися всiм католицьким свiтом. Диплом, що одержав, людина мiг викладати i працювати в будь-якiй католицькiй країнi. Тiльки в 14-15ст. унiверситет стане окремою академiчною установою. Широко була розвинена практика отримання освiти у окремих свiтських учених. Але тiльки в Захiднiй Європi виник унiверситет як спецiальна органiзацiя для освiти. Його специфiку визначали три найважливiшi моменти - автономiя, виборнiсть властей i дискусiя як основа навчання i науки. Найважливiшою вiдмiннiстю унiверситету була його значна незалежнiсть вiд рiзних властей, будь то церковнi або свiтськi. Влада в унiверситетi вибиралася, i тут велику роль виконував авторитет, завойований в дискусiях. Унiверситет володiв цiлим рядом прав i привiлеїв: - право вивчати не тiльки сiм вiльних мистецтв, але i право (цивiльне i канонiчне), теологiю, медицину. - право одержувати частину бенефiциальних церковних доходiв на навчання. - право володаря ступеня з однiєї школи викладати в будь-якому iншому унiверситетi без додаткових iспитiв (ius ubique docendi). - особлива пiдсуднiсть для студентiв - по своєму вибору або перед вчителями або мiсцевим єпископом замiсть загальної пiдсудностi мiським суддям. Так в Парижi вони пiдлягали суду ректора або паризького (королiвський намiсник Парижа), але не мiсцевому суду городян. Були i iншi привiлеї, що носили в основному мiсцевий характер. Таким чином, перед нами, по сутi, iдея "вченого цеху". Скрiзь стало складатися загальне позначення "studentes": так iменувалися не тiльки учнi, але все, хто "вивчає", тобто присвячує себе науковим заняттям, вчителi i учнi. Таким чином, цi асоцiацiї органiзовувалися за зразком ремiсничих i купецьких гiльдiй i прагнули добитися корпоративностi, тобто затвердженого вищою владою права мати загальну власнiсть, обиранi посадовцi, складенi самими членами асоцiацiї статути, друк, власний суд. Боротьба за цi права пнулася довго i нове слово "унiверситет" викликало таку ж неприязнь, як слово "комуна". До 1500 року в Європi iснувало вже 80 унiверситетiв, чисельнiсть яких була сама рiзна. В паризькому унiверситетi в серединi 14 столiття навчалося близько трьох тисяч чоловiк, в празькому до кiнця 14 столiття - 4 тисячi, в кракiвському - 904 люди. "факультет вiльних мистецтв", а надалi фiлософський факультет, де проходило поглиблене вивчення "семи вiльних мистецтв". Наступним пiсля фiлософського факультету був медичний, потiм юридичний i, нарештi, найпрестижнiший - теологiчний. Методика викладання на всiх факультетах була строго канонiзована. Аксiоматичний рiвень освiти на будь-якому факультетi був строго певним набором текстiв. Текстуальним каноном на нижчому факультетi були логiчнi твори Арiстотеля, так званий "Органон", на медичному факультетi базисними текстами були роботи Гiппократа i Галена, на юридичному - церковне право (canones et decreta) i римське право (Кодекс Юстiнiана), на теологiчному - Священне писання i iншi догматичнi тексти. навiть в 12-13 рокiв вступав до унiверситету на пiдготовчий факультет. Тут вiн вивчав "сiм вiльних мистецтв" (septem artes liberales), що складалися з двох циклов- "трiвiум" (trivium - "перехрестя трьох шляхiв знань": граматика, риторика, дiалектика) i "квадрiвiум" (quadrivium - "перехрестя чотирьох шляхiв знання": музика, арифметика, геометрiя, астрономiя). На навчання на факультетi вiльних мистецтв йшло в середньому приблизно п'ять-сiм рокiв. Цей термiн мiг бути менше або бiльше залежно вiд конкретного студента i мiсцевих традицiй. Той, що проучився першi 2 роки одержував ступiнь бакалавра, прослуховуючий повний курс магiстра вiльних мистецтв. Тепер вони мали право викладати на своєму факультетi або продовжити навчання на iнших Факультет Вiльних мистецтв закiнчували приблизно третина студентiв. Навчання медицинi i праву займало ще приблизно шiсть рокiв. Богослов’ю вчилися мiнiмум 8 рокiв. А частiше навчання затягувалося на 15-16 рокiв. Тiльки пiсля вивчення "фiлософiї" надавалося право поступати на старшi факультети: юридичний, медичний, богословський.(9; 252) Термiн навчання мiг змiнитися в будь-яку сторону. Причинами могли бути як здiбностi конкретного студента, так i його положення. Подивимося на прикладi пiдготовчого факультету, що представляв собою процес навчання. Учбовi заняття в унiверситетi були розрахованi на весь навчальний рiк. Роздiлення на пiврiччя або семестри з'являється лише до кiнця середньовiччя в нiмецьких унiверситетах. Правда, навчальний рiк дiлився на двi нерiвнi частини: великий ординарний учбовий перiод (magnus ordinarius) з жовтня, а iнодi з середини вересня i до Великодня, а також "малий ординарний учбовий перiод (ordinarius parvus) з Великодня i до кiнця червня. Учбовий план, проте, складався на весь навчальний рiк. Три основнi форми викладання: Лекцiї. Повний, систематичний виклад учбового предмету, за програмою, висловленою в статутах, в певний годинник називалося lectio. Цi лекцiї дiлилися на ординарнi (обов'язковi) i екстраординарнi (додатковi). Рiч у тому, що в середнi столiття учнi не слухали курс якоїсь певної науки, скажiмо, курс фiлософiї або римського права i т. п. Тодi говорили, що такий-то викладач читає або такий-то студент слухає таку-то книгу. Однi книги вважалися важливiшими i обов'язковими (ординарними) для учня, iншi - менш важливими i необов'язковими (екстраординарними). Вiдмiннiсть лекцiй зумовила i роздiлення викладачiв на ординарних i екстраординарних. Для ординарних лекцiй, як правило, призначався уранiшнiй годинник (з свiтанку i до 9 годин ранку), як зручнiшi i розрахованi на свiжiшi сили слухачiв, а екстраординарнi читалися в пiсляобiднiй годинник (з 6 до 10 годин вечора). Лекцiя продовжувалася 1-2 години. Перед початком лекцiї викладач робив короткий вступ, в якому визначав характер роботи над книгою i не гребував саморекламою. Головна задача викладача полягала в тому, щоб звiрити рiзнi варiанти текстiв i дати необхiднi роз'яснення. Статути забороняли студентам вимагати повторення або повiльного читання. Учнi повиннi бути на лекцiї з книгами. Це робилося для того, щоб примусити кожного слухача безпосередньо знайомитися з текстом. Книги ж у той час були дуже дорогi, тому Учнi брали тексти напрокат. Вже в XIII столiттi унiверситети почали накопичувати рукописи, копiювати їх i створювати власнi зразковi тексти. Аудиторiй в сучасному значеннi слова довго не iснувало. Кожний викладач читав певному кругу своїх учнiв в будь-якому найнятому примiщеннi або у себе удома. Болонськi професори однi з перших стали влаштовувати шкiльнi примiщення, а з XIV столiття мiста стали створювати суспiльнi будiвлi для аудиторiй. Так чи iнакше, учнi, як правило, групувалися в одному мiсцi. В Парижi це була вулиця Соломи (Фуар), названа так тому, що студенти сидiли на пiдлозi, на соломi, у нiг вчителя. Пiзнiше з'явилася подiбнiсть парт - довгi столи, за якими умiщалося до 20 чоловiк. Кафедра стала влаштовуватися на пiднесеннi, пiд балдахiном.(8; 25) _Repetitio. Це докладне пояснення окремого тексту з рiзних сторiн, з урахуванням всiх можливих сумнiвiв i заперечень. В Паризькому унiверситетi частiше це була перевiрка всiх джерел по рiзних рукописах, що вiдносяться до певної приватної проблеми, i проглядання вiдповiдних коментарiв в рiзних творах. В нiмецьких унiверситетах вони проходили у формi дiалогу мiж вчителем i учнем. Вчитель ставив питання i по вiдповiдях судив про успiхи учня. Була i ще одна форма - повторення частини прочитаного. В цей же час готувалися до диспутiв. придбаних знань. В них на перше мiсце висувалася дiалектика. Теми диспутiв були найрiзноманiтнiшi. Дозволялися i жартiвливi питання, але не негожого характеру, хоча з погляду нашої моралi вони i можуть показатися такими: Унiверситетськi властi прагнули на диспутах до академiзму. Заборонялися рiзкi вирази, крики i образи. Але проте диспути дiйсно часто переходили в битви магiстрiв i студентiв. Не рятував i дубовий бар'єр i в справу йшли не тiльки вагомi, але i важкуватi аргументи Пiсля закiнчення навчання студент витримував iспит. Його приймала група магiстрiв вiд кожної нацiї на чолi з деканом. Студент повинен довести, що читав рекомендованi книги i брав участь у встановленiй кiлькостi диспутiв (6 у свого магiстра i 3 загальноунiверситетських). Цiкавилися тут i поведiнкою школяра. Потiм його допускали до публiчного диспуту, на якому належало вiдповiсти на всi питання. Нагородою був перший ступiнь бакалавра. Два роки бакалавр асистував магiстру i одержував "право на викладання" (licentio docendi), стаючи "лiценцiатом". Через пiвроку вiн ставав магiстром i повинен прочитати урочисту лекцiю перед бакалаврами i магiстрами, дати клятву, влаштувати бенкет. Бакалаври i магiстри. І змiстовно, i формально процес отримання знань був достатньо жорстко регламентований. Учень проходив курс вибраного їм факультету в строго встановленому порядку: щоб мати право пiсля закiнчення встановленого термiну представитися до iспиту, вiн повинен було прослуховувати у вказанiй послiдовностi вказане число певних лекцiй i бути учасником певного числа диспутiв. Пiсля того, як випробовуваний складав цей iспит, вiн ставав володарем першого вченого ступеня - звання бакалавра (baccalaurius). Далi цикл лекцiй, диспутiв i здача чергового iспиту повторювалися, але за ускладненою програмою, i привласнювався новий вчений ступiнь "магiстра" (magister) або доктора (doctor), причому звичайно "магiстр" працював на "нижчих" факультетах, а "доктор" - на вищих. (11; 56) Формальна ступенева система була на перший погляд вельми ефективною. Проте всi без виключення знання, засвоюванi на лекцiях i диспутах i демонструвалися потiм на iспитах, були чисто академiчними, жодним чином не пов'язанi з реальними професiйними навиками. Якщо ми вiзьмемо два типи знань, що мають мiсце у фiлософiї Аристотеля, "теоретичне" (theoreia) i "практичне" (praxis), то перше було гiпертрофований, а друге iгнорувалося. В результатi, покидаючи alma mater, випускник виявлявся "книжковою людиною" (homo literatus), часто не здатною вирiшувати якi-небудь практичнi задачi. Варто вiдзначити, що аж до XVII в. випускники медичного факультету не займалися лiкуванням. Закiнчуючи цей роздiл, має сенс трохи пригадати про вищi науки. Їх було три Теологiя, Юриспруденцiя i Медицина. Теологiя (Богослов’я). Основне викладання велося по "Сентенцiях" Петра Ломбарда, включаючи думки найавторитетнiших теологiв по рiзних спiрних моментах Бiблiї. (6; 151) Юриспруденцiя. Безумовно, найбiльша кiлькiсть студентiв, що перейшли на вищi курси, спецiалiзувалася по цiй дисциплiнi. Слiд врахувати, що iснувало декiлька джерел законiв. Це: - Канонiчне право, засноване на рiшеннях церковних соборiв, тат i iнших iєрархiв церкви. Але в практичнiй дiяльностi юристам необхiдно було також знати i мiсцевi закони. Свої закони видавали рiзнi феодальнi правителi, наприклад король Францiї. Взагалi, свої правила i закони мiг встановлювати кожний бiльш менш незалежний государ, будь то феодал або мiсто. Вiдносини мiж ними також регулювалися законами, будь то норми служби, кiлькiсть i розмiри рiзних поборiв, роздiлення рiзних повноважень i т. д. В результатi в кожнiй провiнцiї iснували свої мiсцевi закони, якi могли копiювати або суперечити загальному праву. Медицина. Включала вчення про чотири рiдини, якi очолюють в людинi кровi, слиз, жовч i чорну жовч. Вважалося, що хвороби виникали вiд порушення спiввiдношення цих рiдин. В лiкуваннi велику роль виконували кровопускання i клiзми. Широко використовувалися рiзнi пахощi. У сучаснiй науцi iснує декiлька точок зору на термiн "Вiдродження". В широкому розумiннi цей термiн визначає етнокультурний злiт, вибух нацiональної свiдомостi, активiзацiю розвитку нацiональної культури. У вузькому значеннi йдеться про певний перiод розвитку свiтовою, в першу чергу європейської, культури в перiод з кiнця XII столiття (Італiя) до початку XVII столiття (в деяких європейських країнах, наприклад, в Англiї, Португалiї, Польщi, Українi - дещо пiзнiше) i переслiдує мету визначити набiр рис, що дозволяють типологiчно вiднести конкретну нацiональну культуру до типу ренесансних. Саме таке значення термiну "Вiдродження" ("Ренесанс") прийнято вживати. Сам термiн "вiдродження" для характеристики епохи XIV-XVI столiття був введений її сучасниками - iталiйськими гуманiстами. Генетично пов'язаний з релiгiйно-етичним поняттям "оновлення", цей термiн придбаває у вказаний перiод принципово iнше значення: оновлення культури, пiдйом лiтератури, мистецтва, науки пiсля їх тривалого занепаду в середнi столiття - до речi сказати, i останнiй термiн теж був творiнням ренесансних гуманiстiв: "епоха посерединi" (мiж античнiстю i Ренесансом). Таким чином, вже в оцiнках самих дiячiв цiєї епохи Вiдродження панування "середньовiчного варварства" (що, як вiдомо, було щонайменше несправедливо у вiдношеннi до власних культурних витокiв). Проте iталiйський поет Франческо Петрарка будує концепцiю "похмурих столiть", бачивши тiльки глибокi вiдмiнностi мiж культурою античностi i наступною за нею епохою Середньовiччя i, навпаки, тiсний спадковий зв'язок мiж античнiстю i сучасним перiодом (епохою Вiдродження). Гуманiсти наступних поколiнь не приховували свого презирства до "неуцтва i варварства" середнiх столiть i енергiйно "вiдроджували античнi традицiї", вважаючи себе їх прямими продовжує. на уламках античної культури, залишених варварами. Середньовiччя - це та ж античнiсть, але у варварському сприйняттi i виконаннi. Проте не потрiбно думати, що середньовiчна культура є якоюсь неповноцiнною тому, що вона стала поєднанням уламкiв античностi i варварства. Новий iмпульс розвитку європейської культури виразився в епосi, яку прийнято називати Вiдродженням (Ренесанс). В рiзних країнах Захiдної Європи вона охоплює перiод з XIV в. по початок XVII в. Культурою Вiдродження були успадкованi дохристиянськi iдеї i образи, але християнство не могло не накласти на неї вiдбиток. Язичницька життєвiсть i християнське упокорювання доповнювали одна одну в культурi Вiдродження, їх поєднання народжувало iдеали гармонiї i рiвноваги. (10; 61) Гуманiзм означає не тiльки те, що людина признається вищою цiннiстю, але i те, що людина оголошується критерiєм всякої цiнностi. Ця межа гуманiзму була виражена в античностi Протагором: "Людина є мiра всiх речей". Такий погляд припускав самопiзнання людини. Нарештi, поетизацiя людини i всього людського спричиняла за собою естетичне сприйняття дiйсностi, пристрасть до прекрасного i пiднесеного. Гуманiзм Вiдродження, не заперечуючи, що людина створена за образом i подобою Бога, разом з тим затверджував право людини на безмежну творчiсть. Саме в творчостi, вважали гуманiсти, повинна, перш за все, виявлятися подiбнiсть людини Богу. 2. 2 Свобода i свiтський iндивiдуалiзм Як правило, гуманiсти не виступали проти релiгiї. Але звеличивши людину, роблячи з нього подiбнiсть титана, вони вiддiляли його вiд Бога, якому вiдводилася роль творця, що не втручається в життя людей. Людина стала релiгiєю гуманiзму вiдродження. Тому Л. Н. Толстой писав про Вiдродження як про епоху руйнування релiгiї, втрати вiри, торжествi безвiр'я. Гуманiсти критикували догматичну, ритуальну сторону християнської церкви, католицького духiвництва, не бачили в ньому нiяких переваг перед простими вiруючими. Італiйський поет Данте Алiг’єрi (1265-1321) в "Божественнiй комедiї" посилав римських Пап в пекло або в рай залежно вiд їх поведiнки за життя, а не вiд сану. Гуманiсти розумiли звiльнення думки не тiльки як подолання залежностi вiд церковних догматiв. Свобода бачилася в подоланнi залежностi вiд групової, колективної свiдомостi. Для вiльної думки необхiдна, перш за все, особа. Такий погляд був iдеологiчним обґрунтовуванням iндивiдуалiзму, який ставав характерною межею епохи. Молода буржуазiя, що не мала родовитостi i знатностi, могла сподiватися лише на особистi якостi, на власнi розум, смiливiсть, заповзятливiсть, якi цiнувалися бiльше, нiж благороднiсть походження i слава предкiв. (3; 41) територiї iмперiї), з них 9 були заснованi з середини XV в. "Молодi" унiверситети зберiгали роль оплоту боротьби церкви з єрессю, вони так само, як "старi", одержували привiлеї на цензуру книг; їх викладачi були зобов'язанi негайно спростовувати "помилковi думки", що розходилися з навчанням церкви, якщо вони зустрiчалися в текстах, якими користувалися при навчаннi студентiв. Саме це навчання ґрунтувалося тодi на застарiлих, столiттями пiдручниках i методах викладання, що не мiнялися. Вони не зазнали змiн у зв'язку iз спробами все ж таки вiдновити схоластику або черговим зверненням до Хоми Аквiнському, або орiєнтацiєю на вужi скостенiлий оккамiзм. Принциповi вiдмiнностi мiж цими двома шляхами схоласти, нiколи виявленi рiзко, у епiгонiв згладилися. Це наочно виразилося в практицi викладання ряду унiверситетiв (в Майнце, Вiттенбергу): лекцiї з фiлософiї читалися тут двiчi, "томiсти" i "оккамiсти" змiнювали один одного, рiзними способами трактуючи однотипнi питання, але незмiнно залишаючись у межах ортодоксiї. Результатом подiбної зануреної не стiльки в пошук iстини, скiльки в хитросплетiння аргументування i готовi формули стало нiвелювання особи ученого - за цiле сторiччя схоластика не дала жодного творчо видатного iменi. Навiть Р. Бiль, якого в iсторiографiї наших днiв деколи вважають останнiм видним нiмецьким схоластом (вiн помер в 1495 р.), був лише майстром спрощення i загострення теологiчних питань, але не дiйсним вiдкривачем нового. (9; 25) "реформацiї унiверситетiв". Їх проникнення в унiверситети на перших порах було мирним. Його полегшували ще не подоланi зв'язки раннього нiмецького гуманiзму з схоластичною традицiєю, сприяння ряду князiв, що прагнули змiцнити свiй вплив на унiверситети. а також конкуренцiя вищих шкiл, де поява "знаменитостей" збiльшувала притоку студентiв, а з ним i доходи. Як правило, гуманiсти починали з читання не обов'язкових для вiдвiдин лекцiй на артистичних (фiлософських) - факультетах, пiдготовчих для "вищих" факультетiв теологiї, має рацiю, медицина. Незабаром деяким гуманiстам вдалося змiцнитися навiть на двох останнiх факультетах, проте теологiчнi факультети були i залишилися бастiонами схоластики. Сам процес "освоєння" гуманiстами унiверситетiв був тривалим i нерiвномiрним в рiзних територiях Нiмеччини. В цiлому вiн продовжувався протягом всiєї другої половини XV - почала XVI в. Рiзко розширявся круг стародавнiх авторiв, що вивчаються, гострiй критицi пiддавалися традицiйнi пiдручники, формалiзм схоластичної логiки, працi середньовiчних коментаторiв. Як i в Італiї, головним принципом ставало звернення до першоджерел, зокрема до новiтнiх. Використовувалися тексти, обчищенi вiд середньовiчних спотворень методами iсторико-фiлологiчної критики, приклади якої дали iталiйцi. Головним способом донесення знань як i ранiше залишалося читання i коментування текстiв, буквальне i iносказання, проте змiнилися i самi авторитети, на якi спиралося таке викладання, i пiдхiд, до них. вiн доповнювався iнтересом до географiї, медицини, астрономiї, математики. В структурi нiмецької гуманiстичної культури роль природознавства виявилася бiльшою, нiж в аналогiчнiй за часом французькiй або англiйськiй ренесанснiй культурi. (9; 33) Зростання прагнень реформацiї в Нiмеччинi i виняткова гострота цiєї проблематики в країнi зумовили i iншi специфiчнi риси гуманiзму. Питома вага етико-релiгiйних i церковно-полiтичних питань, мимо яких не пройшов жодного з нiмецьких гуманiстiв, в цiлому була тут бiльш значна, нiж в Італiї тiєї ж пори. Характерною межею був i пронизливий всю дiяльнiсть гуманiстiв загально нiмецький патрiотизм, постiйна тяга до виховання нацiональних цивiльних вiдчуттiв i iнтересiв. Гуманiсти хворобливо вiдчували контраст мiж "минулою славою" iмперiї i полiтичною слабкiстю роздробленої вiтчизни. Патрiотичнi iдеї в результатi нерiдко набували гiпертрофованого характеру, вироджуючись в нацiоналiзм, а "вiтчизна" змiшувалася з "iмперiєю". (12; 19) i його пiвнiчної гiлки. Але iдеал рiзносторонньої творчостi, що затвердився в Італiї, "унiверсальної людини", як i французький аристократично забарвлений зразок гармонiйно розвиненого придворного, в Нiмеччинi практично не одержали розповсюдження естетичною метою - вдосконаленням смаку, мови i стилю по зразках класичної латинi. У вiдношеннi до мови ясно розкрилася своєрiднiсть естетичних представлень нiмецьких гуманiстiв: невiддiльнiсть естетики вiд етики, домiнуюче значення останньої, iншi, нiж в Італiї, вiдтiнки естетики - перевага не гармонiйних, а експресивних форм, спадщина багатовiкових народних тяжiнь, що iсторично склалися. В нiмецькому гуманiзмi набули широке поширення рiзнi види сатири, автори охоче користувалися прийомами гiперболи i гротеску. (4; 51) обiзнаних в нормах нової, свiтськi орiєнтованої культури, а у якiйсь своїй частинi i що керуються ними. Правда, чималу їх частку склали тi, хто засвоював гуманiзм чисто формально, поверхнево, для кого вiн виявився лише модою. Іншу велику групу склали численнi рядовi учасники гуманiстичного руху, носiї i виразники його "загальних мiсць". Їх сукупну роль не можна недооцiнювати: вони додавали стiйкiсть середньому рiвню досягнень нової культури, сприяли її розвитку вшир. Порiвняно невеликий в Нiмеччинi круг видатних гуманiстiв, якi змогли пiднестися в своїй дiяльностi до творчостi загальнонацiональної, а у рядi випадкiв - i європейського культурного значення. 2. 4 Наука Вiдродження Якщо в мистецтвi Вiдродження загальним iдеалом i природним критерiєм стала плотська тiлеснiсть, то в науцi ця роль вiдводилася рацiональнiй iндивiдуальностi. Не iндивiдуальне знання або думка, а достовiрнiсть самої iндивiдуальностi виявлялася iстинною пiдставою рацiонального пiзнання. Все в свiтi можна поставити пiд сумнiв, безперечний тiльки факт самого сумнiву, який є безпосереднiм свiдоцтвом iснування розуму. Таке самопiзнання розуму, прийняте як єдино iстинна точка зору, є рацiональною iндивiдуальнiстю. Наука Вiдродження мало вiдрiзнялася вiд мистецтва, оскiльки була результатом особистого творчого пошуку мислителя. Художник - це шукач iстинних образiв, мислитель - шукач iстинних iдей. У художника є технiка зображення, у мислителя - технiка прояснення, або метод пiзнання. Мислитель здатний проникнути за межi плотського свiту в задуми Творця. І як в творчостi художника продовжувалося творення миру на основi досконалих образiв, так i в творчостi ученого вiдкривалися задуми Бога про свiт. Може показатися дивним, але традицiя бачити в чистому розумi засiб збагнення Бога i його задумiв, якої дотримувалися вченi Вiдродження, розвивалася в середньовiчному мiстицизмi. Ця традицiя бере початок ще в античностi - в навчаннях пiфагорiйцiв, у фiлософiї Платона. Чим могло харчуватися переконання Платона в тому, що йому було дано осягнути свiт iдей, по моделi якого створений мир речей? Ідея є самоочевиднiсть розуму, узятого без жодних образiв, сама виступаюча iнструментом створення i конструювання образiв. Ідея, яку з превеликою працею може осягнути смертний, є в той же час початковий принцип побудови буття, а значить, повинна бути i принципом побудови iстинного знання. Так було у Платона, але М. Екхарт, думку якого ми вже приводили, теж був переконаний, що мислитель, що пiзнає Бога "без допомоги образу", стає тотожним Богу. Вченi Вiдродження також вважали, що iстини, що вiдкриваються розумом i не мають наочного виразу, данi як би самим Богом. З одного боку, ученi вiддавали дань своєму часу, коли прийнято було вважати, що вищi iстини можуть бути встановленi тiльки Богом. З другого боку, в апеляцiї до Бога був своєрiдний "героїзм послiдовностi". Адже логiка мислення вимагала виходу за межi уяви, тобто в сферу неназваного, яке все ж таки потрiбне було якось назвати i позначити. Знання про те, що не можна представити наочно, що є протиприродним з погляду земного iснування, тiльки в Новий час стали називати природними законами природи, а мислителi Вiдродження посилалися на Бога або на унiверсальний Розум. (7; 53) Хоча свiдомiсть учених Вiдродження була сумiшшю рацiоналiзму i мiстицизму, потрiбно вiдзначити, що їх Бог - це не старозавiтний Бог, що заборонив Адаму куштувати плоди "пiзнання добра i зла". Саме ця обставина служила пiдставою для переслiдувань деяких учених iнквiзицiєю. Католицька церква надавала протидiю навчанню Миколи Коперника (1473-1543) про гелiоцентризм. Жертвою переслiдування став iталiйський фiлософ Джордано Бруно (1548-1600). Був зраджений суду iнквiзицiї Галiлео Галiлей (1564-1642), якого звичайно вiдносять до основоположникiв науки Нового часу. Вiн роздiляв iдею вiдродження та самовiдречення людини, одним iз слiдств якої з'явився науковий свiтогляд. Ця iдея була представлена ще в навчаннi Миколи Кузанського (1401-1464), одного з якнайглибших мислителiв Вiдродження; по його думцi, єство людської особи є вираз нею загального, тобто Бога. А iталiйський фiлософ Пiко Делла Мiрандола (1463-1494), автор знаменитої "Мови про гiднiсть людини", затверджував, що якщо Бог є творцем себе самого, то i людина повинна теж створювати себе сам. Гуманiстична спрямованiсть Вiдродження виявлялася в тому, що науковий свiтогляд епохи був пов'язаний з проблемою людського iснування. (5; 232) Вчення про суспiльство i державу. Природно, що найяскравiше цей зв'язок виявлявся в гуманiтарних науках, якi дiячi Вiдродження розглядали як засоби виховання. Канцлер Флоренцiї Колюччо Салютатi (1331-1406) вважав за можливе створення царства добра i милосердя на Землi, наголошуючи при цьому на необхiдностi визнання свободи волi у людини. Леонардо Берунi (1370-1441), iнший канцлер Флоренцiї, розвивав теорiю цивiльного гуманiзму, демократiї i свободи, вважаючи їх природними формами спiльностi людей. Найважливiшим етичним боргом, вважав вiн, є служiння суспiльству, республiцi. Природний погляд на державу розвивав Нiкколо Макiавеллi (1469-1527). Вiн заперечував божественнiсть полiтичної влади, рахував полiтичну боротьбу рушiйною силою iсторiї. Його твiр "Государ" (1513) був настiльною книгою багатьох найбiльших полiтичних дiячiв рiзних країн. Один iз засновникiв вчення про природне право, голландський юрист, соцiолог i дипломат Гуго Гроцiй (1583-1645), вважав, що це право ґрунтується не на волi Бога, а на природi людини i основними принципами такого права є особиста свобода, недоторканнiсть власностi, дотримання договорiв, справедливе покарання за злочин. Соцiальними навчаннями закладалися основи буржуазної демократiї i державностi. (7; 155) Малюючи iдеал людської особи, дiячi Вiдродження пiдкреслювали її доброту, силу, героїзм, здатнiсть творити i створювати навкруги себе новий свiт. Неодмiнною умовою для цього iталiйськi гуманiсти Лоренцо Валла (1407 1457 рр.) i Л. Альберта (1404 1472 рр.) вважали накопиченi знання, якi допомагають людинi зробити вибiр мiж добром i злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з iдеєю свободи його волi: особа сама обирає свiй життєвий шлях i сама вiдповiдає за свою долю. Цiннiсть людини стала визначатися його особистими достоїнствами, а не положенням в суспiльствi: "Благороднiсть немов якесь сяйво, витiкаюче вiд чесноти i освiтлюючи її володарiв, якого б походження вони не були". ( З "Книги про благороднiсть" Поджо Браччолiнi, iталiйського гуманiста XV столiття). Культура Ренесансу формувалася як заперечення середньовiчних догматiв, але в нiй не мiг не виявитися вплив середньовiчної культури. Це переважання бiблiйних тим сюжетiв, вплив схоластики, бiльшiсть замовлень майстрам робила церква. Вiдродження - це час висунення на 1-й план живопису через прагнення мистецтва Ренесансу пiзнати i вiдобразити реальний мир, його красу i рiзноманiтнiсть. Наступала епоха стихiйного i буйного самоутвердження людської особи, що звiльняється вiд середньовiчної корпоративностi i моралi, що пiдпорядковує iндивiда цiлому. Епоха Вiдродження - час великих вiдкриттiв, великих майстрiв i їх видатних творiв. На нiй наголошено появою цiлої плеяди художникiв-учених, серед яких перше мiсце належить Леонардо да Вiнчi. Характерною межею Ренесансу був тiсний зв'язок науки i мистецтва. Це зумовило титанiзм осiб Вiдродження: майстри Ренесансу, особливо Високого, сумiщали в собi i художникiв, i поетiв, i iнженерiв, i музикантiв. Своєрiдний характер мало пiвнiчне Вiдродження (Нiмеччина, Нiдерланди, Францiя). Воно вiдстає вiд iталiйського на цiле сторiччя. В мистецтвi пiвнiчного Вiдродження бiльше середньовiчного свiтогляду, впливи релiгiї, символiки. Фiлософською основою пiвнiчного Ренесансу був пантеїзм, який, не заперечуючи Бога, як би розчиняє його в природi. Засновником i найбiльшим представником пiвнiчного Вiдродження був Альбрехт Дюрер. Вiн був теоретиком мистецтва, першим в Нiмеччинi створив працю про перспективу. Дюрер був автором безлiчi картин, гравюр, гравюр на деревi, малюнкiв i акварелей. Вплив пантеїзму зумовив появу пейзажу як самостiйного жанру. (9; 112) i суперечлива. Багато що в нiй ще органiчно пов'язано iз загальноєвропейською середньовiчною культурою, але одночасно в нiй з'являються новi риси, що передують розвитку Ренесансу. Висновок Хома Аквiнськiй, Дунс Скотт, Вiльям Оккам i iн. Середньовiчнi унiверситети були складним органiзмом, що стояв в центрi культурного життя Європи i чуйно реагував на всi перипетiї соцiальної i класової боротьби. В них концентрувалася розвиток науки того часу. Велика роль середньовiчних унiверситетiв в розвитку культури. Вони сприяли iнтернацiональному культурному спiлкуванню. Унiверситетське середовище, збудоване на вiльнодумствi i виборностi влади, сприяло формування нового менталiтету, заснованого на пошанi до особи людини i умiння висувати i боронити в суперечках новi iдеї. вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумiннi iталiйського Ренесансу, - писав його знавець А. К. Джiвелегов, - мала на увазi окрему особу. Гуманiзм доводив, що людина в своїх вiдчуттях, в своїх думках, в своїх вiруваннях не пiдлягає нiякiй опiцi, що над ним не повинне бути силою волi, що заважає йому вiдчувати i думати, як хочеться". В сучаснiй науцi немає однозначного розумiння характеру, структури i хронологiчних рамок ренессанського гуманiзму. Але, безумовно, гуманiзм слiд розглядати як головний iдейний змiст культури Вiдродження, невiддiльної вiд всього ходу iсторичного розвитку Італiї в епоху розкладання феодальних i зародження капiталiстичних вiдносин, що почалося. Гуманiзм був прогресивним iдейним рухом, який сприяв затвердженню засобу культури, спираючись, перш за все на античну спадщину. Італiйський гуманiзм пережив ряд етапiв: становлення в XIV столiттi, яскравий розквiт наступного сторiччя, внутрiшню перебудову i поступовi упади в XVI столiттi. Еволюцiя iталiйського Вiдродження була тiсно пов'язана з розвитком фiлософiї, полiтичної iдеологiї, науки, iнших форм суспiльної свiдомостi i, у свою чергу, надало могутню дiю на художню культуру Ренесансу. Вiдродженi на античнiй основi гуманiтарнi знання, що включали етику, риторику, фiлологiю, iсторiю, виявилися головною сферою у формуваннi i розвитку гуманiзму, iдейним стрижнем якого стало вчення про людину, його мiсце i роль в природi i суспiльствi. Це навчання складалося переважно в етицi i збагатило в самих рiзних областях культури ренесансу. Гуманiстична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманiсти по-новому пiдiйшли до питання соцiальної етики, В рiшеннi яких вони спиралися на уявлення про потужнiсть творчих здiбностей i волi людини, про його широкi можливостi побудови щастя на землi. Важливою передумовою успiху вони рахували гармонiю iнтересiв iндивiда i суспiльства, висували iдеал вiльного розвитку особи i нерозривно пов'язаного з ним вдосконалення соцiального органiзму i полiтичних порядкiв. Це додавало багатьом етичним iдеям i навчанням iталiйських гуманiстiв яскраво виражений характер. Список лiтератури 1. Культурология. История мировой культуры: Учебное пособие для вузов / Под ред. проф. А. Н. Марковой. - М, 1995. "Наука", М 1976 г. 3. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989. 4. Н. А. Дмитриева "Краткая история искусств" Выпуск I и выпуск II 1991г. 5. Энциклопедия: "Всемирная история." Том 1. Гл. Редактор Мария Аксёнова. Москва "Авант +" 1997 год. Стр. 351 6. Западная философия. "От истоков до наших дней: Средневековье". Джованни 7. Реале и Дарио Антисери. ТОО ТК "Петрополис" Санкт - Петербург 1995 год. 8. История средневековой философии. Фредерик Копстон. "Энигма" Москва 1997 год. 9. Интеллектуалы в средние века. Жак Ле Гофф. Аллерго - Пресс. Долгопрудный 1997 год. 10. История средних веков А. Я. Гуревич, Д. Э. Харитонович. Москва, ИНТЕРПРАКС 1995 год "Из истории человеческого общества". Том 8. Академия педагогических наук СССР. Издательство "Просвещение" Москва 1967 год "Большая Энциклопедия". Гл. Редактор А. М. Прохоров. Москва 1989 год.