Вклад Х.Д. Алчевської у розробку методики читання

Вклад Х. Д. Алчевської у розробку методики читання Курсова робота "Вклад Х. Д. Алчевської у розробку методики читання" Вступ Багату i велику культурну спадщину має Україна. Немале мiсце в цiй скарбницi займає педагогiчна спадщина. Тiльки в наш час в усiй своїй величi постали перед народом дорогi для нас, безсмертнi педагогiчнi iдеї Шевченка, Франка, Грабовського, Лесi Українки, Ушинського тощо. Проте чимало цiнної педагогiчної спадщини залишається у нас ще не дослiдженою. Це передовсiм стосується спадщини тих прогресивних педагогiв, дiячiв народної освiти, якi в дореволюцiйний час на Українi, в умовах жахливого соцiального i нацiонального гноблення, коли царизм забороняв українську школу. Серед цих дiячiв особливо цiкавою для нас є свiтла постать харкiвської вчительки, яка все життя вiддала справi народної освiти в повному розумiннi цього слова, Христини Данилiвни Алчевської. Х. Д. Алчевська була вiдома своєю просвiтницькою i педагогiчною дiяльнiстю не лише в Українi, а й далеко за її межами. Христина Алчевська мiстила у собi рiдкiсний дар теоретика, експериментатора, педагога. Вважаючи народну освiту одним iз головних факторiв розвитку суспiльства, Алчевська намагалася використати її на благо культурного i духовного вiдродження рiдного краю. Вiдмiнними принципами її вчення про виховання i освiту молодi, дорослих є народнiсть, демократизм, гуманiзм. Педагогiчнi iдеї народної вчительки знайшли вiдображення в творах: «Передумане i пережите» (1912), «Пiвроку iз життя недiльної школи», «Історiя вiдкриття школи в селi «Олексiївка», а також у визначних працях «Що читати народовi?» та «Книзi для дорослих». У них були викладенi прогресивнi думки про органiзацiю народних недiльних шкiл, про завдання, форми, методи та методику виховання i освiту дорослих, про роль особистостi вчителя. Х. Д. Алчевська – органiзатор i незмiнний керiвник славнозвiсної Харкiвської жiночої недiльної школи. Понад пiвстолiття школа Алчевської «була лабораторiєю, де розроблялися методи занять з дорослими», куди приїздили знайомитись з органiзацiєю роботи i веденням справ представники недiльних шкiл з усiєї України. Х. Д. Алчевська об′єднала навколо себе прогресивнi кола вчених, письменникiв тощо. Вона була впевнена, що тiльки освiта допоможе народу прозрiти, виховати в собi прекраснi людськi якостi. Великого значення надавала Алчевська вивченню української мови. Саме любов до рiдного слова спонукала її, палку ентузiастку, сповнену жадоби до суспiльної дiяльностi, пристрасно люблячи свою рiдну Україну, прийти в школу з iдеєю вчити своїх землякiв на їхнiй рiднiй мовi. Сама Алчевська бездоганно володiла українською мовою i виразною дикцiєю. В часи заборони української мови, в днi, коли навiть український одяг вважався нелегальним i його забороняли носити на вулицi, вона вчила харкiвську молодь саме цiєю, рiдною мовою. Вона з великою повагою ставилася до визначних синiв українського народу – Шевченка i Франка, до видатного вченого Потебнi, до талановитого поета Мови та iн. І не випадково, що саме з iнiцiативи Х. Д. Алчевської на кошти її сiм’ї перший у свiтi пам’ятник Т. Г. Шевченку було поставлено в садибi Алчевських. Педагогiчна дiяльнiсть Алчевської досi не вивчена, її творча спадщина залишається не дослiдженою i маловiдомою. Але в умовах вiдродження духовностi українського народу, який завжди дорожив вихованням пiдростаючих поколiнь, ця спадщина має особливу неоцiненну вартiсть… Метою нашої роботи є дослiдити вклад Х. Д. Алчевської у розробку методики читання, освiти дорослих, зокрема жiночої. Об’єктом дослiдженн я є педагогiчна спадщина Х. Д. Алчевської. Предметом дослiдження є робота Христини Алчевської на нивi народної освiти у Харкiвськiй недiльнiй школi. Джерельною базою роботи було опрацювання 10-ти публiкацiй. Курсова робота складається з вступу, 3-х роздiлiв, висновку та списку використаної лiтератури. Життєвий i творчий шлях вiдчували його ласку. В родинi Журавльових було «гнiтюче важко». Чималий посаг матерi швидко сплив, i сiм’я жила бiдно – на одну вчительську платню батька. часом несправедливо ображав мою бiдну матiр, що страшенно обурювало проти нього моє дитяче серце. Вiн не любив нас, дiтей, а братiв моїх нещадно бив. Батько також чинив розправу i над дiвчатами, крiпачками моєї матерi: їх клали на пiдлогу, в головах їх сидiв один мужик, тримаючи жертву за плечi, в ногах другий, а батько, весь почервонiлий вiд лютi, з спотвореним обличчям, нещадно бив нещасну, незважаючи на її одчайдушнi крики. Це вiдбувалося щоразу… Почувши страдницькi стогони, ми вривалися в кiмнату батька, ставали перед ним на колiна, складали руки i, ридаючи, повторювали: «Перестань, перестань; вона бiльше не буде!» У дитинствi батько забороняв Алчевськiй учитися. Вiн говорив уїдливо: «Навiщо дiвчинi грамота? Щоб писати любовнi записки?» Мабуть i це було причиною того, що дiвчина ненавидiла батька. Мiж iншим, грамотнiсть серед дiвчат її стану була досить розповсюджена. І тому, не зважаючи на заборони батька, дiвчина навчилася читати i писати самотужки, пiдслуховуючи через шпаринку дверей уроки, якi проводив семiнарист з її братами. Незвичайнi здiбностi у дiвчини виявились ще в дитинствi. Про це свiдчить хоча б те, що вона навчилася читати i писати ранiше, нiж брати. Бiльше того, коли брати вчилися в гiмназiї, Христя писала за них твори, на високий рiвень яких звертали увагу вчителi. Нерiдко на полях зошитiв хлопцiв вони зазначали: «Прекрасно», «Чудово», «Вiдчувається безсумнiвний талант». Згодом Христя почала писати твори й за iнших гiмназистiв, заробляючи таким чином грошi на книжки i навчальнi посiбники для братiв. З раннього дитинства Христя захоплювалась читанням. Дуже скоро вона перечитала з батькової бiблiотеки майже всi книжки, якi живили її дитячу уяву. Дiвчина не лише переживала радостi та прикростi героїв творiв, а й робила їх дiйовими особами своїх iгор. Христина нерiдко влаштовувала справжнi читання на кухнi крiпакам: «…Я вiдчувала якийсь особливий iнтерес до кухнi, куди нам, дiтям, заборонено було ходити. Я дуже любила всiх материних крiпосних слуг, i вони любили мене. І ось, коли батько i матiр не бували дома, або ж вони були зайнятi гостями, я пробиралася потихеньку в пiдвальний поверх, в кухню, зi своєю любимою книжкою в руках, сiдала на почесне мiсце, на лаву, за великим бiлим людським столом, – i починалося голосне читання. Мабуть, у це читання я вкладала багато чуття i виразностi, бо аудиторiя моя слухала мене, затамувавши подих, i в кухнi лунав то дзвiнкий смiх, то стриманi зiтхання жiнок. Вже тодi мiж мною i народом лягли якiсь невловимi зв’язки, що зблизили нас навiки». Знайомство з побутом простих людей, з їхнiм життям заклало в серце маленької Христi зернятко любовi, поваги, спiвчутливе ставлення до цих знедолених людей. Усi цi риси згодом виявились у Х. Д. Алчевської – громадянина i педагога. вiйна викликала в її дитячому серцi такi почуття, якi примусили звернути на себе увагу навiть столичну газету, що в 1854 р. повiдомляла:» Ми одержали листа з Курська з надiсланими вiршами дванадцятирiчної дiвчинки Христини Журавльової до дев’ятирiчного її брата х приводу теперiшньої вiйни. Зi слiв вiдправника листа, дванадцятирiчна дiвчина зовсiм не навчилася пiїтики, мало знайома з українською граматикою i, правду кажучи, вiршi її неправильнi. Та в них яскраво сяє українське почуття i народна войовничiсть. Христина Журавльова – онука по своїй матерi хороброго генерала Вуїча. Бiльш глибоке знайомство з життям простого народу вiдбулося у Христi тодi, коли вона разом з батьками у дев’ятирiчному вiцi переїхала до Курська. Тут, у маєтку знайомих Маличич, у селi Маличич, Христина Данилiвна Алчевська ближче знайомиться з життям селян, бачить горе, безпросвiтну темряву й безвихiднiсть трудового народу. Вона починає розумiти, що тiльки набутi знання допоможуть трудовому народовi стати вiльним i досягти кращого майбутнього. І тут вона вперше пробує свої сили на нивi народної освiти – вчить грамотi селянських дiтей. Однак вiдчуває, що цього занадто мало, що вона може дати народовi. І вона, з усiм запалом молодостi, вiддається боротьбi проти соцiального i нацiонального гнiту народiв. У шiстнадцять рокiв Христю спiткало велике горе – померла мати. Життя її, й без того безрадiсне, стає ще гнiтючiшим. Лише захоплення книжками i мрiя про майбутню роботу серед знедоленого народу полегшують її iснування. Роки юностi Х. Д. Алчевської спiвпали з перед реформаторським перiодом (кiнець 50-х рр. ХІХ ст.), коли в Росiї рiзко загострились класовi суперечностi. Прогнилий крiпосний лад показав свою неспроможнiсть задовольнити зростаючi потреби суспiльства. В країнi створювалась революцiйна ситуацiя. Починався новий перiод визвольного руху, який очолила революцiйна демократiя. Христя почала вiдвiдувати гуртки молодi, «де багато читали, дискутували, багато говорили про народ, про роботу для народу». Вона знайомиться з полiтв’язнем Левченком, якого безнадiйно хворим на сухоти вiдпустили додому, бачить у ньому свого однодумця. Пiзнiше, пiд час росiйсько-турецької вiйни 1877–1878 р., в перемогу якої внесла свою частку i Х. Д. Алчевська, допомагаючи пораненим солдатам у госпiталях Харкова, народна просвiтителька, узагальнюючи спостереження, впевнена у правотi своїх висновкiв, писала: «…Якщо iснує теплота сердечна, чеснiсть, поезiя, задушевнiсть, щирiсть, то це саме серед простого народу. Якщо вiрити в майбутнє України, то тiльки покладаючи всi надiї на цей дивовижний, великодушний, самовiдданий народ. Якщо чекати месiї, який врятує нас, то тiльки вiд нього.» Революцiйно-демократичний рух 60-х рр., що дедалi поширювався, захопив i юну Христю. Про це вона з гордiстю згадувала: «З усiм запалом молодостi я вiддалася цьому руховi». Це вона в пору своєї юностi пiд псевдонiмом «Українка» листувалася з О.І. Герценом. Вiдомо два листи Х. Д. Алчевської до О.І. Герцена. Перший, написаний у 1859 р., був опублiкований у журналi «Житє i слово» за 1895 р. М. Драгоманов у передмовi до листа зазначав: «У паперах Герцена (псевдонiм «Іскандер») ми знайшли лист до нього дiвчини, котра пiдписалась «Українка», i публiкуємо його як документ з тодiшнього громадського життя». У листi насамперед говорилось про роль О.І. Герцена у тогочасному суспiльному життi, яку вiдводила йому революцiйно настроєна молодь, показується ставлення прогресивної iнтелiгенцiї до палкого борця проти самодержавства i крiпосництва, продовжувача революцiйних традицiй декабристiв, видавця «Колокола», нездоланного «володаря душ», автора заклику «В народ! До народу!» «Іскандере!…Журнал Ваш жадiбно читають по всiй Українi… Ми чекаємо вiд Вас заповiдi, з якої i ми б навчилися бути посильно корисними нашому народовi, що так довго страждав i тепер ще страждає вiд неуцтва. Говорiть! Ми слухаємо Вас, ми чекаємо вiд Вас слова, як в посуху чекають дощу, як кораблi, що стоять на якорi, чекають вiтру… Говорiть, Іскандере! До Вас прислухається вся Україна, за винятком хiба-що кiлькох старих душею, закостенiлих у своїх вiкових забобонах i якi не згоджуються вiдступити вiд них; але боротьба з ними не страшить нас; боротися можна лише з рiвним собi ворогом, а у цих панiв немає переконань, у них є тiльки впертiсть; чого варта вона перед величезною силою нашого переконання? Залиште мертвим ховати своїх мерцiв…» майно своїх селян своєю власнiстю i якi користувалися всiм цим, як власною рiччю». кораблi з якорiв… йдемо вперед, до свiтла чистої, святої iстини…». Якщо цей лист Алчевської не був опублiкований свого часу О.І. Герценом, зважаючи на те, що «Українка» писала його не для друку, а як особисте звернення до редактора, то її вiдозва «До українських жiнок» за тим же псевдонiмом була вмiщена в журналi «Колокол» 8 березня 1863 р. Авторка вiдозви гаряче закликала жiнок всiєї України виступити на захист повстання за нацiональне i соцiальне визволення польського народу: «Сестри! В українськiй iсторiї найдорожчими для кожного iстинного патрiота сторiнками завжди були тi, що говорять про повалення ярма монгольського… що воно може примусити нас робити справи, найогиднiшi для нашої честi i совiстi… Сестри! Не допустимо наших чоловiкiв, братiв, синiв остаточно згубити себе… Приймiть слова, серцем посланi Вам вiд щирого серця сестри.» Герцен пiсля опублiкування вiдозви Алчевської закликав усiх чесних людей наслiдувати її приклад i поспiшити заявити, щоб нечиста мова ворогiв визвольного руху заглушилася справедливим «криком обурення». Незважаючи на офiцiйну заборону Х. Д. Алчевська з юних рокiв вивчала i пропагувала творчiсть великого Кобзаря, словом та iменем його запалювала серця i душi молодого поколiння. Гортаючи щоденники Х. Д. Алчевської за 60-тi роки мимоволi звертаємо увагу на сторiнки, присвяченi Т. Г. Шевченку: «Я до того зачитуюся ним, що i плачу i смiюся – нiби переживаю з Оксаною i Марком i їх радощi, i їх горе. Скiльки задушевного чується у цих вiршах, просто не можливо вiдiрватися, особливо подобається менi «Наймичка» – досi болять очi, так я… плакала». Про захоплення Х. Д. Алчевською творами великого Кобзаря, про любов до народного поета свiдчить її автобiографiчний лист до вiдомого українського письменника М.І. Павлика: «Юна, запальна… я так читала «Наймичку», «Катерину», «Тополю» та iншi твори нашого генiального поета, що не було слухача, починаючи вiд хати й кiнчаючи панськими хоромами, в яких я не викликала б слiз…». У заснованiй Алчевською школi «Шевченко вiдiграє почесну роль». І в роки репресiй… – згадувала Христина Данилiвна, – я роздавала «Кобзар» Шевченка направо i налiво – цей Новий завiт української лiтератури i… зберегла українську пiсню. Вийшовши у 1862 р. замiж за українця Олексiя Кириловича Алчевського, Христина Данилiвна переїхала з чоловiком до Харкова, де жила i працювала до кiнця свого життя. Х. Д. Алчевська завжди вiдчувала пiдтримку свого чоловiка, Олексiя Алчевського (1835–1901), українського промисловця i банкiра. У серединi 70-х рр. подружжя Алчевських розбагатiло. Проте в рiк кризи (1901) чоловiк збанкрутував. І хоча йому було видiлено кредит, але в такiй сумi, що не влаштовувала О. Алчевського, i вiн у вiдчаї кинувся пiд колеса потягу. Перед трагiчною смертю вiн залишив листа своєму сину Григорiю, де сповiщав, що своєю смертю вiн рятує сiм’ю. Найбiльш яскраво виявила свої творчi сили i талант Х. Д. Алчевська в прогресивнiй боротьбi 60-х рокiв за створення i поширення недiльних шкiл для трудящих. Навчившись читати «по-малоросiйськи», вона стала працювати в недiльнiй школi, навчати iнших за маленькими рiзнокольоровими книжками, що видавались тодi «Громадою» i називалися «Метеликами». Громада боготворила цю енергiйну жiнку i називали її «Гетьманшею». А юний поет Мова (Василь Лиманський) присвятив їй такi вiршi: Не за приваби за ласнi, Що iнших манять i в вiснi, Не як мету свого бажання Таємних мрiй i спогадання, А як народа свого жiнку, Привiтну й щиру українку. Кохаю, панi, я за теє, Що серце Ваше молодеє Од його радощiв смiється, Його жадобою горить, Його уразами болить,… Однак не довго святкувала Україна весну свого вiдродження. Настали часи репресiй. Були забороненi в школi малоросiйська книга, пiсня. Проте Х. Д. Алчевська продовжувала працювати в недiльнiй школi. Ця нелегальна недiльна школа Алчевської проiснувала майже вiсiм рокiв. І тiльки у 1869 р., коли у Харковi було створено Товариство поширення грамотностi серед народу, Х. Д. Алчевська зi своїми колегами ввiйшла до його складу, з’явилася можливiсть порушити питання про офiцiйне вiдкриття недiльної школи. Однак у Алчевської не було диплома на право викладання. Довелося складати екзамени. Тiльки у 1870 роцi було отримано дозвiл на легальне вiдкриття недiльної жiночої школи, очоливши яку, Х. Д. Алчевська виявила себе талановитим педагогом, методистом, органiзатором народної освiти. в дусi демократичних iдей. У недiльнiй жiночiй школi прищеплювалась учням любов до рiдної мови. дiяльнiсть Алчевської, називали «перевертнями». Але перехiд Алчевської, з метою легалiзацiї, на навчання росiйською мовою зовсiм не означав зневажання мови української. Навпаки, i українська мова, i українська пiсня залишались у школi поряд з братньою росiйською. Читаючи селянам Шевченка, Шекспiра, Островського, Кропивницького, учителька приходила до глибоко iнтернацiональних висновкiв про те, що яскравi образи, створенi великими талантами, близькi i зрозумiлi не лише їх народу, а i всiй людськостi, бо мiстять у собi загальнолюдськi муки, радощi i страждання. Любов до рiдної мови, до України вчила Алчевська i своїх дiтей. Старший син Х. Д. Алчевської Григорiй Олексiйович (1866–1920) – український композитор, автор симфонiї «Альоша Попович», численних романсiв та теоретичних праць про вокальну технiку. Іван Олексiйович Алчевський (1876–1917) – росiйський i український спiвак. Виступав у рiзних оперних театрах Росiї, Захiдної Європи i США. Дочка Х. Д. Алчевської – Алчевська Христя Олексiївна (1882–1931) – українська поетеса i педагог. Авторка збiрника «Туга за сонцем», «Пiсня життя», «Моєму краю», «Пробудження», поеми «Луїза Мiшель» тощо. Українська поетеса Христя Алчевська унаслiдувала вiд своєї матерi вiру в те, що над Батькiвщиною встане зоря визволення – «ночi темної не буде», що прийде час, коли «рознесеться, залунає… пiсня волi, пiсня сонця». Молодший син Х. Д. Алчевської – Микола Олексiйович нiби прийняв з рук матерi естафету боротьби за грамотнiсть трудящих i стрiмко понiс її далi в нове життя, новим поколiнням. Микола Алчевський став визначним українським педагогом, активним працiвником у системi позашкiльної освiти та вищої школи в Українi, професором. Микола Олексiйович Алчевський був одним з перших органiзаторiв нової системи освiти дорослих. Просвiтницька дiяльнiсть Х. Д. Алчевської була класово ворожою трудящим, «не загинула їх чудова благотворна дiяльнiсть». У своєму педагогiчному щоденнику Алчевська згадувала: «Я дуже добре пам’ятаю те горе, той смуток, з яким ми змушенi були оголосити дiтям про закриття школи, i пам’ятаю вiдчай та плач дiтей…». За бiльш нiж пiввiкове iснування Харкiвської школи на її шляху, як i на шляху iнших недiльних шкiл, поставало безлiч всiляких перешкод. І слабкi духом i вiрою залишали їх. Х. Д. Алчевська на все життя зберегла вiрнiсть мрiї своєю юностi. І мрiя ця – навчання трудового народу. Проте здiйснилася вона не вiдразу. У першi днi переїзду з Курська до Харкова у культурному мiстi… я вся полум’янiла бажанням поринути в громадську дiяльнiсть i зробити в життi щось таке велике, хороше». У цiй нелегальнiй недiльнiй школi, розповiдає Х. Д. Алчевська у щоденнику, навчалося 50 учениць, вчилися групами по 10–20 чоловiк, вiдповiдно до обставин i умов квартири. Викладала у школi Алчевська крадучись. Її переслiдували, залякували, примушували час вiд часу припиняти заняття, але школа продовжувала iснувати в пiдпiллi. Все життя Алчевська не могла примиритися з самодержавним гнiтом, – вона не була лiбералом: «Я нiколи не була в ролi жандарма i нiколи не буду… Я думала: невже суспiльна дiяльнiсть можлива лише з компромiсами i з пiдлотами?. Учнiвська молодь нагороджена вовчим бiлетом пiд назвою: «Інструкцiя для народних шкiл». Де ж почерпнути їм сили – цим жалюгiдним народним школам, якщо все, що чесне, розумне, правдиве, вiдгороджене вiд них китайською стiною!». зробила великий крок уперед: iз школи грамотностi перетворилася у повну елементарну школу, яку варто вiдвiдати кожному, бачити на дiлi застосування кращих методiв навчання з усiх предметiв елементарного курсу». А через 10 рокiв М. О. Корф писав, що Харкiвська недiльна школа, десятирiчному досвiду якої Україна зобов’язана за розробку питань органiзацiї недiльних шкiл, i за розробку програм, «безумовно заслуговує в багатьох вiдношеннях називатися зразковою». Харкiвська жiноча недiльна школа була не лише зразковим навчальним закладом нового типу, а й своєрiдним громадським методичним i об’єднуючим центром недiльних шкiл всiєї України, який вiдiграв велику роль в їх розвитку i поширеннi, у становленнi майбутньої системи освiти дорослих. Це яскраво пiдтверджують документи зв’язкiв Харкiвської недiльної школи з навчальними закладами такого типу багатьох губернiй Росiї, культурних центрiв Бiлорусiї, Грузiї, Казахстану, Киргизiї, ряду зарубiжних країн, зокрема, Францiї, Польщi, Нiмеччини тощо. « Пропаганда – одна з улюблених справ Христини Данилiвни, – вiдзначали її сучасники, – яку вона вмiє вести, не шкодуючи нi зусиль, нi часу»… Наслiдуючи кращi традицiї недiльних шкiл перiоду першої революцiйної ситуацiї (1859–1861), школа Х. Д. Алчевської розглядала свою дiяльнiсть як суспiльну. Вона була вiдкрита для всiх, хто хотiв запозичити її досвiд, i з вдячнiстю сприймала поради i зауваження щодо своєї дiяльностi. Популяризацiї Харкiвської недiльної школи служили органiзованi Х. Д. Алчевською рiзноманiтнi виставки, в тому числi i зарубiжнi, а також регулярнi її публiкацiї, складання анкет, збiр рiзних даних, в тому числi статистичних. Все це сприяло тому, що Харкiвська недiльна школа за виразом самої Алчевської, перетворилась немов би в маленьке « мiнiстерство недiльних шкiл». «Та нiхто, звичайно, так не цiнить значення школи, як тi нижчi верстви населення, для яких i iснує ця школа», – заявив Д. Мiллер, один iз сучасникiв Х. Д. Алчевської. Дуже характерним з цього приводу є лист селян з сiл Олексiївки, Михайлiвни i хутора Троїцького, де були вiдкритi недiльнi школи: « Вельмишановна добродiйко Христино Данилiвно! Дякуємо, шануємо i вельми вiтаємо Вас,… за ваше щире пiклування про нас, бiдних i темних селян. Завдяки Вашим заходам i пiклуванням, в нашому глухому закутку в хмарнi i грiзнi часи, як 1879 р. засвiтився i в нас лiхтар народної освiти. Ми учнi того лiхтаря, який сяє i свiтитиме дiтям i онукам нашим,…!» На її думку, навчання повинно вестись рiдною мовою, послiдовно, доступно. Навчальний процес повинен вiдзначатися застосуванням найефективнiших прийомiв, форм i методiв навчання. Оскiльки в системi багато уваги придiлялось практицi, то у недiльнiй школi використовувались словеснi i практичнi методи навчання, високо цiнувались самостiйнi судження, висновки, пошуки. Уже в першi роки офiцiйного iснування Харкiвської недiльної школи її вчителi наполегливо працювали над виробленням програм викладання. Так, у 1885 р. вчителi школи Х. Д. Алчевської здiйснили перше видання вироблених i апробованих ними «Програм з усiх предметiв навчання в недiльнiй школi для дорослих i малолiтнiх учнiв». 1. Програма – план з предметiв навчання в групах неписьменних. 2. Програма з курсу української мови для всiх груп недiльної школи. 3. Програма з читання для груп дорослих, що закiнчили вивчення алфавiту. 4. Програма з пояснювального читання для малолiтнiх, що закiнчили азбуку. За цими програмами, згодом, майже три десятилiття велося викладання У бiльшостi недiльних шкiл України. Цей успiх пояснюється тим, що програми були складенi на основi дидактичних принципiв i передового педагогiчного досвiду. Насамперед рекомендувалися найкращi посiбники, за якими передбачалося вести навчання: «Рiдне слово», «Дитячий свiт» К. Д. Ушинського, «Нова азбука» Л. Толстого та iн. Одночасно Х. Д. Алчевська, будучи послiдовником Ушинського, застосовує в недiльнiй школi звуковий метод навчання, розроблений К. Д. Ушинським. У Харкiвськiй недiльнiй школi Алчевської було започатковано метод пояснювального читання i бесiди. З багатьох предметiв були розробленi i апробованi безпосередньо в школi програми бесiд та методичнi вказiвки щодо їх проведення. Вчителi школи Х. Д. Алчевської широко популяризували принцип наочностi навчання. Рекомендувалися наочнi посiбники, якi слiд використовувати на тому чи iншому уроцi з того чи iншого предмету. Важливою складовою частиною загальної системи навчання в школi Алчевської була критико-бiблiографiчна робота, керiвним центром якої виступала бiблiотека. Все це стало передумовою для розробки i вдосконалення методiв i прийомiв: - позакласного читання; - проведення бесiд i складання вiдгукiв на прочитанi книжки; - створення критико-бiблiографiчного покажчика « Що читати народовi?»; - створення численних каталогiв, рекомендацiйних спискiв лiтератури. питання, що виникали у життi навчального закладу. Виховна робота в недiльнiй школi була невiд’ємною частиною процесу навчання. Одним з найефективнiших засобiв у виховнiй роботi вчителi вважали шкiльнi свята. Особливої уваги надавали святкуванню ювiлейних дат письменникiв. Також практикувалися прогулянки на природу, вiдвiдування театру. Це не тiльки збагачувало свiтогляд учнiв, але й прищеплювало високо естетичнi почуття. Уже в перший навчальний рiк (1870/71) офiцiйного iснування школи в нiй навчалося понад 100 учениць i працювало 22 викладачi. Почесним попечителем школи стала А. П. Вернадська: вона взяла на себе цi обов’язки за проханням Х. Д. Алчевської, щоб усунути офiцiйнi формальностi, якi стояли на шляху вiдкриття школи. Учителi Харкiвської недiльної школи працювали не тiльки без будь-якої винагороди, а ще й вносили певну суму на утримання школи. Росiйський педагог Д. Д. Семенов, вiдвiдавши школу у 1877 роцi, висловив сумнiв з приводу того, чи може iснувати школа, якщо праця вчителiв не буде оплачуватися. Це питання обговорювалось на педагогiчних збора; було вирiшено працювати й далi без оплати. Х. Д. Алчевська у листi до Д. Д. Семенова з цього приводу писала: «Невже все можна купити i продати за грошi?… Школа наша iснує ще мало часу, але я вiрю, твердо вiрю, що вона iснуватиме багато рокiв, зростатиме, розвиватиметься, i час вiдповiсть Вам на запитання: «Чи можливi неоплачуванi вчителя?». У першi роки iснування школи всi її учнi подiлялися на групи вiд 2 до 8 чоловiк, в яких вони навчались увесь час. І хоча школа тодi й ставила завдання навчити в основному грамотi, такий порядок розподiлу був дуже незручний, оскiльки до однiєї групи потрапляли учнi з рiзною пiдготовкою. Але згодом цей порядок був змiнений: до груп зараховували лише неписьменних i малописьменних, а письменних залежно вiд пiдготовки зараховували до пiдготовчого, першого або другого класiв. У групах дотримувались так званого «класного викладання», коли один учитель вiв заняття весь час; у класах практикувалося «предметне навчання» – кожен предмет вiв окремий учитель. Великого значення надавали у Харкiвськiй недiльнiй школi самоосвiтi вчителiв. З цiєю метою, поряд iз бiблiотекою для учнiв, у школi з перших днiв її iснування ретельно комплектувалася бiблiотека для вчителiв. Самоосвiтi вчителiв сприяло також читання i обговорення на зборах педагогiчних щоденникiв, до яких у школi Х. Д. Алчевської ставились надзвичайно уважно: «Довiряючи педагогiчному щоденнику свої промахи i удачi, свої погляди i мiркування, спостереження i висновки, учителька звикає ставитись до справи розумно, критично; вона завжди тодi матиме пiд рукою матерiал, який дасть можливiсть порiвняти минуле з сучасним, вiдчутно перевiрити рух вперед – як власний, так стосовно до своєї справи. Щоденник повинен допомагати з’ясовувати ставлення вчителiв до школи, до учениць, нарештi, вiн допоможе виявити характер, здiбностi, iндивiдуальнi якостi кожної ученицi», – з’ясовувала Христина Данилiвна. школи. З iнiцiативи Алчевської, пiд її керiвництвом i за її найактивнiшої участi учительки Харкiвської жiночої недiльної школи склали критичний анотований, iз широким використанням вiдгукiв читачiв покажчик книг для народного i дитячого читання. – «Що читати народовi?» Найбiльше мiсце у покажчику вiдведено аналiзу художнiх творiв. Таке ставлення до художньої лiтератури аргументувала у своєму листi до А. П. Чехова сама Х. Д. Алчевська. «Нас, учительок недiльних шкiл, дуже цiкавить питання, як сприймає малописьменний читач художнi твори, Якi звичайно вважаються здобутком iнтелiгентного суспiльства». Другим за кiлькiстю розглянутих видань був iсторичний роздiл – 559 книг. Алчевська вiдстоювала «самосвiдомiсть i любов до рiдної мови, до рiдної пiснi». Тут рекомендувалися твори І. П. Котляревського, Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка, Є. П. Гребiнки, Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Панаса Мирного П. А. Грабовського, В. С. Стефаника тощо. В iнших томах популяризуються твори Елiзи Ожешко, Болеслава Пруса, С. Бiчер-Стоу та iнших. Найчастiше у цьому покажчику рекомендувалися твори Т. Г. Шевченка. Рекомендуючи для читання «Наймичку», Алчевська водночас пропагує «Кобзар». У той час, як лiберальнi просвiтяни твердили, нiби селяни не розумiють творiв Шевченка, Алчевська рiшуче це заперечувала, доводячи, що «Кобзар» користується великою популярнiстю i його розумiють цiлком. «Катерину» Алчевська оцiнює як загальновiдому прекрасну поему Шевченка. «Княжна» розглядається як твiр глибоко народний. Про повiсть «Музикант» Алчевська писала, що в нiй є мiсця, сцени, де видно великого поета України, i при тому вона сповнена, як i вся поезiя Шевченка, благородства думки, обурення проти зла, проти насильства людини над людиною, яке так повно втiлено було в крiпосництвi. Т. Г. Шевченко Христина Данилiвна називала – «наш народний генiй», оповiдання про його життя, його твори рекомендувала гаряче i повсюдно. Із творiв Марка Вовчка у посiбнику Алчевської рекомендується, насамперед, «Козачка». «Горпина». «Одарка», «Три долi», «Кармелюк» та iн. У школах i гуртках Алчевської твори Марка Вовчка викликали почуття обурення i протесту проти соцiального гноблення. Про твори « Козачка», «Одарка», «Горпина» Алчевська записала: « Всi три оповiдання овiянi таким сумним колоритом, що залишають у душi читача найболючiшi враження». У покажчику «Що читати народовi?» представленнi твори П. Грабовського, письменника, який у цей час знаходився на каторзi. Треба було мати досить мужностi й симпатiї до героїчних синiв народу, щоб в епоху наростання масового революцiйного руху, напередоднi першої росiйської революцiї зумiти провести «через перепони i рогатки цензури» такi книжки, як «Кобза» П. А. Грабовського, яка вийшла пiд псевдонiмом «Павло Граб». Твори Грабовського закликали народ до боротьби за свiтлi iдеали, за щасливе майбутнє. Характерною є особлива увага до творiв великого українського революцiйного демократа І. Франка. Для читання в широких масах трудящих i в школах Алчевська рекомендує «Добрий заробок», «До свiтла», «На днi», «Малий Мирон» та iн. у виглядi податкiв, що ведуть до повного розорення i без того небагатого сословiя… Цiкава тема, задушевний i сердечний тон оповiдання роблять його доступним i для пiдлiткiв». У сiм’ї Х. Д. Алчевської великий український письменник користувався дуже глибокими симпатiями. «Апостолом свiтла» називала великого Каменяра дочка Х. Д. Алчевської Х. О. Алчевська, присвятивши йому вiрш «Іван Франко й Ганна». Христина Олексiївна зiзналася Павликовi, що саме пiд впливом Франкового «Мойсея» вона писала свою поему «Кудеяр». Необхiдно зазначити, що Алчевська пiдхоплювала i несла в свою недiльну школу найновiшi досягнення української реалiстичної лiтератури кiнця ХІХ – початку ХХ ст. Так, наприклад, з» явилося оповiдання письменника, що тiльки починав свiй славний шлях, «П» ятизлотник» М. Коцюбинського – i Алчевська вiдразу ж включає його до списку, рекомендованих до читання творiв: «Це талановите оповiдання письменника заслуговує на увагу i придбання його в народнi бiблiотеки. Годиться для будь-якого вiку», – пише Алчевська. Також увагу педагогiв привертають оповiдання письменника «Харитя», «Ялинка», «Маленький грiшник» тощо. Книга «Що читати народовi?» являла собою, за визначенням сучасникiв Алчевської, «вищою мiрою цiнне джерело для ознайомлення з ростом критичної думки народу i тими наслiдками, до яких ця думка приходить пiд впливом читання кращих творiв свiтової лiтератури. У цьому вiдношеннi книга «Що читати народовi?» є найбiльшою спробою вияснення всього великого значення для народного життя, проникнення в народне середовище кращих творiв лiтератури. Широковiдомi письменники, дiячi прогресивної культури гаряче привiтали працю Х. Д. Алчевської «Що читати народовi?» «Вихiд у свiт книги, – писала сама Алчевська, – був для нас справжнiм трiумфом: не було, здається, жодного журналу, жодної газети, якi б не вiдгукнулися захоплено на цю працю». Глiб Успенський вважав появi книги надзвичайним явищем в тодiшнiй «засушуючiй душу життєвiй пустотi». Лев Толстой називав її розумною книгою: «Вона, Ваша книга… викликала рух, розворушила питання, що дрiмало. Спасибi їй…». В.І. Немирович-Данченко, зустрiвшись з Х. Д. Алчевською на Всесвiтнiй виставцi у Парижi, на якiй експонувалися першi два томи покажчика «Що читати народовi?» сказав: «Ви гадаєте, що Ви склали книгу для вчителiв, але якби Ви знали, яке велике значення вона має для нас, письменникiв. Менi нiколи не спадало на думку перевiрити, що говорить про мене народ, i я боязко перебiг по сторiнках, вiдведених для спостереження за моїми оповiданнями. Читаючи їх, я бачив на власнi очi душу цих загадкових для нас людей, i вона викликала в мене значно бiльший iнтерес, нiж знайома менi душа iнтелiгентної людини». Все життя Алчевська захоплювалась чудовими українськими пiснями, рiдною українською мовою, слухала простий народ з його дзвiнким поетичним словом. НЕ лише цим виданням, а й усiєю своєю дiяльнiстю педагог обстоювала любов до рiдного слова, прагнула донести до учениць найкращi зразки української лiтератури ХІХ – початку ХХ столiття. Так, видатний український композитор М. В. Лисенко захоплено вiдзначив пройдений Алчевською славний шлях «невпинної працi для народної освiти». Український композитор Я. С. Степовий присвятив їй в честь 50-рiччя педагогiчної дiяльностi кантату: …І йде вона смiливо в бурю i негоду, І кличе: «Доб’ємось розцвiту народу, Ще свiтла, ще сонця i сили подай. Життя i дiяльнiсть Христини Данилiвни Алчевської – це приклад самовiдданої працi, вiрного служiння справi народної освiти. Її безкорислива суспiльна, культурна i педагогiчна дiяльнiсть здобули високу оцiнку прогресивної громадськостi України. У буквальному розумiннi Х. Д. Алчевської не була нi «розкаяною дворянкою», нi «рiзночинною», анi «мученицею-робiтницею». Та все своє життя вона залишалась воiстину самовiдданою просвiтительною народу, i про неї можна сказати словами О. Н. Коллонтай, що вона належить до тих «свiтлих жiнок», якi зумiли стати вище своїх класових iнтересiв, знехтувати ними заради торжества мети iншого класу, присвятити своє життя «iдеалам соцiальної справедливостi» i своїм громадянським подвигом, своєю безмiрною вiдданiстю справi народної освiти зчудувати свiт, заслужити довiчної шани поколiнь. Заслуга Алчевської полягала насамперед у тому, що вона, незважаючи на заборону i переслiдування царськими властями, зумiла вiдстояти свою школу, яка понад пiвстолiття, особливо на другому етапi визвольного руху, вiдiграла важливу роль у боротьбi прогресивної громадськостi за поширення освiти i знань серед трудового народу, за розвиток i популяризацiю недiльних шкiл усiєї України. Постiйно збагачуючи досвiд i творчо вдосконалюючи систему роботи, Харкiвська недiльна школа стала провiдною у розробленнi основних питань органiзацiї i ведення навчання дорослих. Навчальний процес у нiй мав демократичне спрямування i вiдзначався застосуванням найефективнiших прийомiв, форм i методiв викладання. органiзацiя шкiльного музею, влаштування виставок, як i вивчення i узагальнення досвiду вчителiв i вдосконалення їх педагогiчної майстерностi, становлять безперечний iнтерес i нинi, можуть творчо використовуватися у роботi загальноосвiтнiх шкiл i позашкiльних закладiв. Розгорнувши широку дiяльнiсть, Харкiвська школа «перетворилася немовби в мiнiстерство недiльних шкiл». І в цьому величезна роль Алчевської. Як вiдзначали сучасники, до неї «сходилися нитки з усiх мiсць, де вiдкривалися недiльнi школи, i вона не тiльки з’єднувала їх у себе, а й сплiтала їх мiж собою». Майже 60 рокiв працювала Алчевська з народом i для народу. Переборюючи неймовiрнi труднощi, вона крiзь темряву несла людям свiтло. За свою працю не взяла вона в людей нi гроша – їм же оддавала все: i матерiальнi надбання, i духовнi сили, i сповнене до трудової людини серце. Це справдi – подвиг життя, красивий i величний. Створена i прославлена Алчевською на весь свiт Харкiвська недiльна школа була й залишається в пам» ятi народнiй гордiстю нашої Вiтчизни. (Францiя, 1889). Її було обрано вiце-президентом Мiжнародної лiги освiти. Багато освiтнiх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом. Петербурзьке i Московське економiчнi товариства нагородили її золотими медалями. На виставках в Антверпенi, Парижi, Чикаго покажчику «Що читати народовi?», створеному з iнiцiативи i пiд керiвництвом Христини Данилiвни, також присудженi найвищi нагороди. випускникiв, громадських дiячiв, працiвникiв редакцiй педагогiчних журналiв i газет. Проте до глибокої старостi вона була в немилостi у царської влади. Лише пiсля Жовтневої революцiї вiдчула пiклування про себе: як «вiдома дiячка народної освiти» отримала одну з перших персональних пенсiй. 15 серпня 1920 року померла у Харковi Х. Д. Алчевська. Її невтомна дiяльнiсть є високим прикладом служiння народовi.