Вiтчизняна iсторiя в системi пiдготовки спецiалiстiв вищої квалiфiкацiї.
Сучасний розвиток українського суспiльства характеризується поглибленим iнтересом до минулого. Це не випадково. Адже чи не вперше громадськiсть України отримала можливiсть знайомства з широким спектром iсторичних джерел, розмаїттям поглядiв видатних iсторикiв, науковими версiями рiзних iсторичних шкiл.
У незалежнiй Українi створилися сприятливi умови для розвитку iсторичних знань, перегляду застарiлих понять, розвiнчання закоренiлих стереотипiв, вiдкритої дискусiї iз спiрних проблем, використання з цiєю метою найсучаснiших прийомiв i методик. На базi таких змiн з’явилося надзвичайно багато iсторичних статей, есе, дослiджень, монографiй, пiдручникiв, навчальних посiбникiв i т. д., в яких iнодi подача одних i тих самих iсторичних подiй, їх оцiнка докорiнно вiдрiзняються один вiд одного. Трапляється, що на змiну старим iсторичним мiфам вибудовуються новi, якi не менше попереднiх спотворюють iсторичну правду.
Розiбратися з цiєю рiзнобарвнiстю у висвiтленнi минулого та його оцiнцi буває складно не тiльки просто зацiкавленому читачевi, а й навiть професiйному iсторику. Тому автори пропонованого навчального посiбника, який адресований студентам дистанцiйної та заочної форм навчання, намагалися подати матерiал у найбiльш рацiональному i системному виглядi з дiаграмами та схемами. Тут вра-ховується, що посiбником будуть користуватися, головним чином, студенти технiчних вищих навчальних закладiв, якi всiма iншими навчальними курсами привчаються до графiчної лаконiчностi сприйняття змiсту навчального предмета.
Цьому сприятимуть i додатки, якi мiстяться в кiнцi книги.
Автори тiшать себе думкою, що пропонований посiбник на тiльки роз-ширить i систематизує наявнi знання з iсторiї, але й привчить студентiв читати та аналiзувати iсторичну лiтературу, допоможе формуванню цiлiсного уявлення про багату, самобутню iсторiю своєї Вiтчизни, виховає їх справжнiми патрiотами.
Тема 1. Вiтчизняна iсторiя в системi пiдготовки спецiалiстiв вищої квалiфiкацiї
Пiдготовка спецiалiстiв вищої квалiфiкацiї будь-якого профiлю передбачає поглиблення знань з курсу вiтчизняної iсторiї. Це зумовлюється принаймнi трьома постiйно дiючими факторами:
1) зростанням ролi iсторичних знань в життi суспiльства;
2) розвитком iсторичної науки, пiдвищенням ефективностi теоретичних дослiджень на основi нових методик;
3) необхiднiстю корекцiї iсторичного свiтосприйняття, пов’язаною з вiко-вими змiнами тих, хто навчається. Учнi 7-8 класiв мають одне розумiння iсторiї i дещо iнше (можливо зовсiм) – у тих, хто має повну середню освiту.
Основною формою навчальної роботи у вищих навчальних закладах студентiв заочної та дистанцiйної форм навчання є самостiйна робота з пiдручниками та рекомендованою викладачами лiтературою, iншими джерелами вивчення iсторiї.
- розширення i систематизацiї наявних iсторичних знань, пiднесення їх до наукового рiвня, подолання нерiвностi розумiння iсторичних подiй, пов’язаної з вiковими особливостями їх освоєння;
- формування цiлiсного уявлення про iсторiю як “безмежну кiлькiсть iсторiй усiх аспектiв людського життя”, а не тiльки iсторiї полiтичної влади;
- ознайомлення з джерельною базою, iсторiографiєю, методологiєю iсторичної науки, новими концепцiями i пiдходами до висвiтлення iснуючих проблем в iсторiї;
- опанування основами методики наукового пошуку, використання всiєї сукупностi iсторичних джерел для якомога повнiшого i правдивого розкриття поставленої проблеми;
- вироблення практичних навикiв використання iсторичних знань для прийняття рiшень, обстоювання своїх поглядiв на ту чи iншу проблему, толерантного ставлення до думок опонентiв.
На пiдставi здобутих знань студенти повиннi вмiти обґрунтувати значення вивчення iсторiї для змiцнення держави, розвитку суспiльства, особистого життя.
Саме це є головною метою вивчення курсу “Історiя України” у вищому навчальному закладi.
iсторичних дисциплiн, основних пiдходiв до перiодизацiї iсторiї України та найвидатнiших українських iсторикiв, соцiальних функцiй iсторичних знань, головних факторiв та закономiр-ностей iсторичного процесу...
Такий, далеко не повний, обсяг матерiалу, який постає перед тим, хто вивчає iсторiю.
Подолання труднощiв процесу пiзнання можливе за допомогою сукупностi пiзнавальних принципiв та дослiдних методiв, якими займається спецiальна наукова дисциплiна – методологiя iсторичної науки. За визначенням методологiв принципиiсторичного пiзнання – це правила пiзнавальної дiяльностi, виробленi для себе наукою з метою отримання справжнього знання. Головними з них є:
- об’єктивностi – вiн вимагає при дослiдженнi брати якомога бiльшу суму матерiальних i духовних факторiв, а не лише, якi нам подобаються;
iсторичними подiями;
- логiчностi– вимагає, щоб вивчення iсторичних факторiв велось вiд-повiдно до категорiй i законiв мислення;
- апартiйностi– дослiдник зобов’язаний абстрагуватись вiд своїх полiтичних та партiйних симпатiй i прагнути об’єктивно вивчати iсторичнi подiї, а не з позицiй певного класу чи соцiальної групи.
- хронологiчний – дослiдження iсторичних подiй у послiдовно-часовому вимiрi;
- порiвняльний – зiставлення iсторичних подiй з метою глибшого їх вивчен-ня, виявлення взаємозв’язкiв чи їх вiдсутностi;
- ретроспективний – аналiз минулих подiй, зв’язкiв, вражень тощо;
- структурно-системний – вивчення закономiрностей розмiщення i поєд-нання в єдине цiле окремих iсторичних фактiв, подiй, явищ;
- статистичний– вивчення кiлькiсної сторони суспiльних явищ у нерозривному зв’язку з їхньою якiсною стороною;
- контент-аналiз – дослiдження й аналiз змiсту iсторичних документiв та iншi.
Першою почала осмислювати iсторiю як науку – церква. Її видатнi дiячi створили лiтописи, в яких зафiксували найбiльш важливi подiї i дали їх iнтерпретацiю. З якого часу ведеться лiточислення точно не вiдомо, але вже з ХІІ ст. вiдомi iмена лiтописцiв Никона, Нестора, Іоанна. Найбiльш давнiми творами є: “Лiтопис Руський”; Київський; “Повiсть врем’яних лiт”; Галицько-Волинський лiтопис. У XIV – першiй половинi XVI ст. вiдомi лiтописи – Литовський, Короткий, Київський, Биховця, з кiнця XVI – першої половини XVII ст. – Густинський, Баркулабiвський, львiвський, Межигiрський, Острозький... У другiй половинi XVII – початку XVIII ст. – стали широковiдомi козацькi лiтописи: Самовидця, Григорiя Граб’янки, Самiйла Величка.
Серед вчених-iсторикiв, якi в рiзнi часи створювали справдi науковi працi з iсторiї України є багато славних iмен. Одним iз перших в цьому ряду, крiм уже згадуваних лiтописцiв, можна назвати ректора Київської колегiї Інокентiя Гiзеля. Його пiдручник iсторiї “Синопсис”, виданий вперше у 1674 роцi, витримав багато видань i став вiдомим не лише в Українi, а й в Росiї. Це був перший системний виклад iсторiї України.
В другiй половинi ХVІІІ ст. з iдеями збереження iсторичної традицiї дер-жавностi й пам’ятi про кращi часи рiдного краю виступили український лiтератор Василь Капнiст, iсторик Григорiй Полетика i його син, також iсторик, Василь Полетика.
(1765); “Зiбрання iсторичне” Степана Лукомського (1770); “Лiтописне повiствування про Малу Росiю i її народ i козаках взагалi” Олександра Рiгельмана (1785-1786); “Історiя про Малу Росiю” Михайла Антоновського (1799); “Записки про Малоросiю” Якова Марковича (1798) та iнших.
Величезний вплив на тодiшнє суспiльство справив вихiд “Історiї Русiв” (1846). Ця безiменна книга професiйного iсторика боронила українську автономiю, намагалася пiдвести пiд неї правову основу, пiдiймала моральний дух народу. Її високо цiнував О. С. Пушкiн. Вiн першим опублiкував уривок з неї в своєму “Современнике”.
iсторикiв можна вiднести Т. Г. Шевченка, якого П. Кулiш небезпiдставно називав першим нашим iсториком.
У другiй половинi ХІХ i початку ХХ ст. центральне мiсце серед iсторикiв України посiдав професор Київського унiверситету В. Д. Антонович, який заснував “Київську школу iсторикiв”. До неї належали Д.І. Багалiй, І. А. Линниченко, М. С. Гру-шевський. Плiдно працюють у цей час О. М. Лазаревський, О.І. Левицький, М. П. Дра-гоманов, М. В. Довнар-Запольський, Д.І. Яворницький, Д.І. Дорошенко, Н. Д. Полонсь-ка-Василенко, Єфименко О. Я. – перша жiнка, яка здобула вчений ступiнь доктора iсторичних наук. Росiянка за своїм походженням, створила один iз перших син-тетичних курсiв: “Історiя українського народу”.
Безперечно, найвидатнiшим iсториком України став М. С. Грушевський (1866-1934). Вiн написав близько двох тисяч робiт, в яких розробив наукову схему на-цiональної iсторiї. Його заслугою є створення Львiвської “школи iсторикiв”, представники якої І. Крип’якевич, С. Томашевський, О. Терлецький, В. Герасимчук, М. Кордуба та iншi зробили чималий внесок в розробку рiзних проблем iсторiї України. До цього перелiку можна добавити прiзвища С. О. Єфремова, М.Є. Слаб-ченка, І.І. Огiєнка, Є. Д. Сташевського, О. П. Оглобiна, В. К. Липинського, О. Я. Шуль-гiна. Згодом частина їх була звинувачена в антирадянськiй дiяльностi i репресована. Іншi змушенi були емiгрувати.
За радянських часiв видне мiсце серед iсторикiв України займали: О. К. Касименко – директор Інституту iсторiї АН України, iсторики: І. О. Гуржiй, Г. К. Гуслистий, В. А. Голобуцький, В. А. Дядиченко, Ф.Є. Лось, А. В. Лихолат, М. А. Рубач, Ф. П. Шевченко, Ф. О. Ястребов та багато iнших.
І. Ф. Курас
Всi вони писали в рамках офiцiйної доктрини. Спроби окремих з них (М. Брайчевського, О. Апанович) вийти за цi межi рiшуче припинялися, i тiльки в наш час стало можливим вiдiйти вiд нав’язаних стереотипiв української iсторiї. На цiй царинi нинi успiшно працюють такi iсторики, як В. Ф. Верстюк, В.І. Сергiйчук, С. В. Кульчицький, Ю.І. Шаповал, П. С. Сохань, В. Г. Степанков, В. А. Смолiй, П. П. Толочко, В. М. Даниленко, В. П. Шевчук, Н. М. Яковенко та iншi.
Історики Ф. Г. Турченко, П. П. Панченко, С. М. Тимченко, В. Г. Сарбей пiд-готували новi пiдручники з iсторiї України для учнiв середнiх шкiл. На допомогу вчителям та учням середньої школи за редакцiєю І. З. Пiдкови i Р. М. Шуста видавництво “Генеза” видало у 1993-1999 рр. тритомний “Довiдник з iсторiї України”. Це одна iз перших спроб такого видання, яке з успiхом можуть використати студенти вузiв. У 1996 роцi пiд такою назвою вийшла в свiт книга М. Котляра i С. Кульчицького. В нiй автори придiлили належну увагу спiрним проблемам, а також тим, якi ранiше висвiтлювалися тенденцiйно або ж хибно.
З’явилися новi пiдручники i навчальнi посiбники для студентiв вищих навчальних закладiв. Серед них привертають увагу “Історiя України” І. К. Рибалка, “Курс української iсторiї” В. Й. Борисенка, “Історiя України” О. Д. Бойка, “Історiя України” В.І. Семененка i Л. О. Радченко, “Історiя України” Б. Д. Лановика, Р. М. Ма-тейко, З. М. Матисякевича, “Нарис iсторiї України з найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст.” Н. М. Яковенко та iншi.
Книга О. Субтельного “Україна: iсторiя” визнана кращим викладом української iсторiї англiйською мовою. Схвально вiдгукнувся про неї читач України. Тут вiн зустрiвся з новими пiдходами до вивчення iсторичних фактiв, якi суттєво вiдрiзняються вiд тих, що були прийнятi в недалекому минулому у нас. Ознайомлення з цiєю багатою за змiстом лiтературою допомагає по-новому подивитися на суть подiй, правильно їх iнтерпретувати i робити вiдповiднi висновки.
При цьому слiд пам’ятати, що сам процес дослiдження минулого проходить через суб’єктивне мислення вчених, кожен з яких бачить iсторичний процес по-своєму. Це позитивне явище, бо наявнiсть рiзних позицiй, методiв дослiдження, логiчних конструкцiй, висновкiв створює можливiсть наблизитися до вiрогiдного розкриття минулого через багатоварiантнiсть до монiзму. Бiльше того, з висоти нового часу, коли втихають iдеологiчнi пристрастi i зникає кон’юнктурщина, наше знання набирає зваженого, толерантного, достеменного характеру.
Проте, необхiдно враховувати методологiчне зауваження вiдомого сучасного українського iсторика Наталiї Яковенко, що “звертаючись до минулого, дослiдник має справу не з фiзично iснуючим предметом дослiдження, а з конструктом власної уяви”. Отже, все залежить вiд квалiфiкацiї, порядностi i совiстi дослiдника.
На основi аналiзу сучасної iсторичної лiтератури можна зробити наступнi висновки: об’єктомвивчення iсторiї України як науки є дослiдження в хронологiчнiй послiдовностi минулого українського народу в усiй його варiантностi i багато-значностi з метою бiльш ґрунтовного розумiння сучасностi, перспектив i шляхiв майбутнього. Іншими словами, щоб знати куди i як йти, потрiбно знати звiдки i як ми прийшли.
з яких складається система життєзабезпечення української нацiї в найрiзноманiтнiших проявах. Водночас iсторiя України розглядає взаємовiдносини українцiв iз вкрапленими в їх середовище iнших народiв.
Історична наука починається iз вивчення iснуючих i виявлення нових фактiв, подiй, матерiалiв, якi безпосередньо чи опосередковано несуть iнформацiю про дослiджуване явище.
Носiї iнформацiї про минуле називаються iсторичними джерелами. Головнiшi з них подано на рис. 1. 2. Їх дослiдженням займається спецiальна наукова дисциплiна – джерелознавство. Без джерел неможливе iсторичне пiзнання. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення iсторичного факту, який вiдбувся до цього або вiдбувається зараз.
На вiдмiну вiд багатьох науковцiв iншого спрямування, iсторик не може повторити явища, подiї, процеси, якi дослiджуються. Якщо хiмiк, фiзик, навiть соцiолог може безлiч рокiв проводити експерименти, змiнювати умови, то iсторик цього зробити не може. Явища, якi вiн вивчає, минають. Вони неповторнi, одноразовi, унiкальнi.
Тривалий час iсторичними джерелами нехтували, особливо тодi, коли їх змiст не зовсiм збiгався або йшов в розрiз з прийнятими концепцiями. В такому випадку, коли факти свiдчили про iнше, їх просто iгнорували, не брали до уваги. Так спотворювалася iсторична правда. Зараз створилися сприятливi умови для викорiнення такої шкiдливої, навiть злочинної, практики.
були речами, знаряддями, документами, якi призначались для того чи iншого вжитку. Джерела можуть нести вiдкриту чи приховану, важливу чи другорядну, достатню чи недостатню, правдиву чи спотворену iнформацiю.
На допомогу дослiднику iснує велика група (понад 60) спецiальних iсторичнихдисциплiн, якi вивчають iсторичнi джерела, розробляють методику i технiку їх дослiдження та використання. Вони створюють арсенал засобiв роботи з джерелами i є необхiдним iнструментарiєм творчої лабораторiї дослiдника.
– археографiя – вивчає i розробляє методи публiкацiї iсторичних до-кументiв i джерел;
– археологiя – наука, що вивчає минуле за речовими джерелами;
– архiвознавство – вивчає iсторiю розвитку архiвної справи;
– берестологiя – вивчає вирiзьбленi на берестi рукописнi писемнi пам’ятки часiв Київської Русi;
– бiблiографiя – галузь знання про книгу, що має своїм завданням:
в) розробку принципiв i методiв оформлення посилань на джерела та списку використаної лiтератури;
г) принципи i методи органiзацiї бiблiографiчної роботи;
– бонiстика – дослiджує iсторiю розвитку паперових грошей;
– генеалогiя – аналiзує i викладає в хронологiчнiй послiдовностi матерiали про походження, родиннi та iншi зв’язки родiв;
– демографiя – вивчає населення, його стан i змiни; процеси природного вiдтворення й мiграцiї, професiйний, соцiальний, вiковий склад населення тощо;
– нумiзматика – наука про монети;
– сфрагiстика – вивчає печатки як самостiйнi пам’ятки iсторiї;
– фольклористика – вивчає основнi закономiрностi розвитку народу через записування i дослiдження усної народної творчостi;
– хронологiя – встановлює точнi дати iсторичних подiй i джерел, пере-водить на сучасне лiточислення дати iнших лiточислень та календарiв; виявляє послiдовнiсть iсторичних подiй у часi;
– топонiмiка – вивчає географiчнi назви в їх iсторичному розвитку;
– перiодизацiя – покликана виявити, визначити i допомогти зрозумiти суть корiнних змiн, що вiдбуваються в суспiльствi на тому чи iншому промiжку часу.
В iсторичнiй перiодизацiї розрiзняють такi найбiльш вживанi складовi:
– перiод (звiдки перiодизацiя) – промiжок часу, протягом якого вiдбувається певний iсторичний процес;
– епоха – якiсно новий перiод iсторичного розвитку;
– доба – великий промiжок часу, який характеризується визначними по-дiями в iсторiї;
– стадiя – ступiнь у розвитку певного iсторичного явища, що має свої якiснi особливостi;
– момент – певний промiжок часу у розвитку iсторичного явища.
На сьогоднi, з рiзних причин, не iснує єдиної загальнообов’язкової перiо-дизацiї iсторiї України. Рiзнi автори i iсторичнi школи, в залежностi вiд свого бачення, дають власну перiодизацiю за роками правлiння найвищої посадової особи у державi (царистська); визнанням народних мас головною рушiйною силою iсторiї та великими народними рухами (народницька); складовими розвитку держави (державницька); змiною соцiально-економiчних формацiй (формацiйна); прогресом i змiною цивi-лiзацiй (цивiлiзацiйна); часом дiї (iснування) проблемних суспiльних явищ: ко-рiнезацiя, колективiзацiя, Вiтчизняна вiйна тощо.
Сучаснi дослiдники намагаються поставити в центр iсторичної науки людину з її потребами, правами i обов’язками, цiннiсними орiєнтацiями, стереотипами поведiнки, менталiтетом, мiжособистiсними i громадськими зв’язками, при цьому досягти конкретностi, фактичної точностi, лаконiчностi вiдповiдно до вимог сучасних iнформацiйних технологiй.
На наш погляд, найбiльш вдало охоплює всю iсторiю у розвитку України наступна перiодизацiя (рис. 1. 3):
Успiшне оволодiння минулим залежить вiд здатностi iсторика “…будувати переконливi системи перiодизацiї i розробляти рiзноманiтнi пiдсистеми всерединi найбiльш масштабних”
Жак Ле Гофф
Деколи ми можемо почути: “Кому i навiщо потрiбна ця iсторiя? Потрiбно жити сьогоденням”. На це можемо вiдповiсти давньоримським висловом: “iсторiя – це наука життя”. Тобто, здобутi в ходi її вивчення iсторичнi знання – суттєва умова свiдомої i коректної дiяльностi, ключ до розв’язання багатьох як професiйних, так i загальних проблем, засiб пiднесення власного авторитету, дорога до добробуту i громадського визнання. Вона вчить розбиратися в хитросплетiннях внутрiшньої i зовнiшньої полiтики, в програмах i дiях полiтичних партiй, свiдомо ставати на певну точку зору, аргументовано вiдстоювати її в рiзноманiтних ситуацiях.
Історичнi знання виховують патрiотизм, вiру у свої сили, дають використати досвiд минулого заради сьогоднiшнього i прийдешнього. Через це iсторiї потрiбнi правда, правда i ще раз правда.
Цiннiсть iсторичного знання насамперед полягає в тому, що воно виконує цiлий ряд соцiальних функцiй, якi сприяють суспiльству вирiшувати проблеми, що виникають. Дослiдники вiдзначають такi головнi соцiальнi функцiї iсторичної науки: науково-пiзнавальну, прогнозуючу, соцiальноїабоiсторичноїпам’ятi, виховну.
найголовнiше мiсце посiдає науково-пiзнавальна, змiстом якої є задоволення потреб людей в знаннi законо-мiрностей розвитку суспiльства в його конкретному проявi. Без глибокого знання цих закономiрностей дiяльнiсть людей носить невпорядкований i не завжди рацiональний характер тому, що закони розвитку суспiльства об’єктивнi i дiють автоматично незалежно вiд того, знають їх люди чи нi.
Якщо ж люди пiзнали цi закономiрностi i свiдомо дiють вiдповiдно до їх вимог, то вони досягнуть позитивних результатiв, i навпаки дiяльнiсть всупереч об’єктивним законам приречена на поразку, небажанi вiдхилення, невдачi.
Знання закономiрностей розвитку суспiльства цiкавить нас i з iншого боку. Вони – основа науково обґрунтованого управлiння всiх рiвнiв, тому умiння їх засто-сувати на практицi вiдкриває перспективу особистого, службового i професiйного просування, громадського i державного визнання. А це, як вiдомо, i престиж, i добробут, i пiднесення авторитету опанованої спецiальностi. Разом з тим це й зростання авторитету держави. Зайвими виявляться численнi iноземнi радники. Нашi фахiвцi справляться з будь-якими проблемами самостiйно.
Ще один аспект проблеми. Вивчення iсторiї створює кожному майбутньому спецiалiстовi можливiсть самопiзнання. Це самопiзнання допомагає визначити свою життєву позицiю i вiдповiдно до неї йти життєвим шляхом, уникати непродуманих вчинкiв, вiдстоювати власнi принципи. До речi, ця позицiя дiє у зворотному напрямi i, як правило, активiзує зусилля на досягнення поставленої мети, в тому числi, до-помагає уточнити правильнiсть чи хибнiсть вибору професiї.
Історiя народу – це книга пам’ятi. В нiй записанi успiхи, хиби, недоробки – вся картина iснування українського суспiльства. В цьому планi iсторична наука забезпечує зв’язок поколiнь i таким чином виступає передумовою розвитку цивiлiзацiї. Жодне поколiння не починає свою дiяльнiсть з нуля, а з освоєння досягнень минулого, опирається на нього в своїй соцiальнiй практицi.
Таким чином, iсторiя виступає посередником мiж минулим i сучасним. Вона зберiгає матерiальну культуру, необхiднi елементи духовностi, без якої неможливе iснування нацiї: мову, культуру, менталiтет, звичаї, обряди – всю сукупнiсть вiдмiнностей, притаманних українському народу, якими вiн вiдрiзняється вiд iнших у загальнолюдському сузiр’ї. Інакше кажучи, ми зберiгаємось як нацiя, всупереч спробам знищення, завдяки iсторичнiй пам’ятi – передачi з поколiння в поколiння рис, якi характеризують українцiв як бiологiчний рiзновид людей i соцiальний унiкум.
i в зв’язку з цим дати в руки могутнє знаряддя впливу на поточний i тривалий перебiг подiй. Реальний соцiальний прогноз, заснований на знаннi закономiрностей суспiльного розвитку, аналiзi попереднього досвiду i його тенденцiй, дозволяє:
б) визначити позитивнi й негативнi сторони очiкуваної подiї, явища;
в) вжити заходiв якщо не вiдвернення, то пом’якшення дiї негативних факторiв;
г) зробити спробу змiнити розвиток подiй у бажаному руслi.
i суспiльних iнтересах.
її механiзмами (iнтер-поляцiєю, моделюванням, громадськими опитуваннями, оцiнками експертiв i тощо.) i навчитись користуватися ними на практицi. Тiльки тодi буде виявлено саме спрямування суспiльного розвитку.
Неперехiдною цiннiстю iсторичної науки виступає її виховна функцiя. Доносячи досвiд минулого до сучасникiв, iсторiя вiртуально залучає їх до спiвучастi у грандiозних подiях, народних стражданнях, злетах i падiннях. Цей досвiд, закарбо-ваний у соцiальнiй пам’ятi, має високий виховний потенцiал, здатний перетво-рюватися в реальнi почуття, моральнi норми i принципи, проявлятися у вчинках i нормах поведiнки. Вченi вважають, що немає бiльш повчального, нiж iсторичний досвiд. Вiн перевищує своєю рiзнобарвнiстю найпалкiшу i смiливу уяву. Факти минулого, незалежно вiд суб’єктивного побажання iсторика, несуть у собi могутнiй виховний заряд, роблять людей кращими, людянiшими.
Не випадково у критичнi перiоди життя народу загострюється його iнтерес до iсторiї. Історична пам’ять стає джерелом його морального оновлення, духовної сили, полiтичної енергiї. Тут вiн черпає пiдтримку, яка допомагає вийти iз найскладнiшої ситуацiї.
Енергiя народу в такi часи настiльки велика, що дає право видiлити мотивацiйну функцiю iсторiї. Саме енергiя є рушiйною силою, мотивом масових народних рухiв, дiй окремих груп i особистостей.
Голос минулого, його героїчнi сторiнки завжди надихають сучасникiв, стають активною творчою силою у їх дiяльностi. Цю здатнiсть iсторiї пiдносити творчу iнiцiативу, йти на пожертву широко використовують на практицi.
Розглянутi функцiї iсторичної науки переконливо свiдчать на користь не-обхiдностi завершення розпочатої в школi iсторичної освiти, пiднесення її на новий рiвень, формування цiлiсного уявлення про суспiльний прогрес, використання багатих можливостей iсторичних знань в iнтересах власного авторитету i розв’язання складних завдань розбудови держави. Нам, українцям, розумiти це потрiбнiше, нiж будь-кому, оскiльки постало нагальне завдання створення iсторично свiдомої нацiональної елiти – носiя державницької iдеї, виразника i захисника нацiональних iнтересiв, керiвника народу в оборонi i поступi.
За думкою одного iз сучасних дослiдникiв В. Коваля, вiдсутнiсть такої елiти стала причиною того, що український народ, один iз найбiльших в Європi, не змiг вiдновити свою державу в пiслямонгольський перiод. Згодом тодiшня українська елiта, яка вiдцуралася мови народу, стала на службу Вiльнюсу, Варшавi, Москвi. Найгiрше повелася українська компартiйна номенклатурна елiта, яка не тiльки зреклася, за поодинокими винятками, своєї мови, але й виморювала голодом власний народ на догоду тоталiтаризму.
“Нацiєю без лордiв” – назвав становище, яке склалося з українською елiтою, дослiдник проблеми, доцент кафедри iсторiї та країнознавства Хмельницького нацiонального унiверситету В.І. Яременко. За його думкою, iнертнiсть i збайдужiлiсть української елiти до суспiльних проблем були завжди причиною занепокоєння кращих її представникiв. Т. Г. Шевченко, наголошує вiн, буквально волав, намагаючись пробитися до заснулої нацiональної та християнської свiдомостi бiльшостi представникiв української елiти.
Збайдужiлiсть елiти (i в нашi днi) прирiкає народ, який вона покликана очолювати, на помикання ним з боку iнших, вiдкидає його назад у недорозвинутi, загальмованi цивiлiзацiї, навiть у примiтивнi суспiльства. Напевне, не випадково кожен народ, нацiя, народнiсть, навiть плем’я i рiд, плекають свою елiту.
Таке ж завдання стоїть перед українським народом. Йому нiде бiльше взяти елiту, як сформувати i виплекати її з випускникiв вищих навчальних закладiв. Це повиннi бути професiонали вищого ґатунку, якi пишаються своїм українським походженням, знають українську мову i звичаї, знають iсторiю власного народу i черпають з неї повними пригорщами досвiд минулого заради сьогоднiшнього i майбутнього.
Все сказане вище пiдтверджує необхiднiсть вивчення iсторiї студентами всiх спецiальностей, тому що цi знання – суттєва умова свiдомої i коректної дiяльностi, ключ до розв’язання багатьох як професiйних, так i загальних проблем, метод пiднесення власного авторитету, дорога до добробуту i громадського визнання.
Зрештою, iсторiя вчить розбиратися в хитросплетiннях внутрiшньої i зовнiшньої полiтики, в програмах i дiях полiтичних партiй, свiдомо ставати на певну точку зору, аргументовано вiдстоювати її в рiзноманiтних дискусiях.
| 
