Виховання патрiотизму на прикладах звичаїв козацтва
Виховання патрiотизму на прикладах звичаїв козацтва
Свiтовi процеси, глобалiзацiя й iнформатизацiя, вiдкритiсть пострадянських держав свiтовому спiвтовариству обумовлюють пильну увагу вчених до дослiдження питань духовно-морального виховання пiдростаючого поколiння. У суспiльствi вiдчувається свiтоглядна порожнеча, що виникла пiсля вiдторгнення старої iдеологiї; культ грошей, наживи, нав'язування аморальної думки про те, що всi способи збагачення прийнятнi, що негативно позначається на моральностi молодi. Засобу масової iнформацiї здебiльшого спотворюють духовну скарбницю - росiйська мова. Досить перелiчити тiльки назви телепередач: «Топ-гир», «Брейн-ринг», «Повний фейшн», «Дизайн-ревю», «Дог-шоу», частi газетнi фрази типу: «ексклюзивне iнтерв'ю про ноу-хау в маркетингу дав представник мерiї». У програмi телепередач iз 80 назв - 57 iншомовнi. Рекламнi вивiски усiянi новомодними словами, про значення яких багато хто й не думають.
Актуалiзацiя проблеми пiдсилюється тим, що в умовах росту нацiональної самосвiдомостi, сучасна педагогiчна наука всi частiше звертається до iсторичних пам'ятникiв, культурним традицiям, зокрема, традицiям козацтва як засобам виховання пiдростаючого поколiння. Традицiя - поняття багатогранне. Вона проявляється в дiї, що детермiнує, минулого на сьогодення й майбутнє. На перший погляд створюється парадоксальна ситуацiя: минуле тому i є минулим, що воно вже iснує, але разом з тим не можна не визнати, що минуле зберiгається й у сьогоденнi, впливає на дiйснiсть й у такий спосiб живе. Тому в науковому змiстi минуле варто iнтерпретувати не як небуття, а, навпроти, як особливу форму буття. Традицiя й виражає життя минулого в сьогоденнi й майбутньому. Традицiя виступає як iсторична передумова (пiдстави) i як засiб формування системної цiлiсностi. Наявнiсть традицiй служить специфiчно соцiальною основою об'єднання людей у те або iнше спiвтовариство - економiчне, полiтичне, наукове, релiгiйне й т. д. Як закон iнтеграцiї суспiльних вiдносин традицiя тiсно зв'язана зi специфiчними механiзмами соцiального спiлкування, суспiльної психологiї, iдеологiї. Дотримуючись звичаїв, дотримуючи ритуалiв, люди тим самим поєднуються в певну спiльнiсть. Традицiї, на наш погляд, не тiльки зобов'язують, але й зв'язують, i ця їхня сторона не менш важлива, чим перша; правилами поведiнки, способом дiй спiльнiсть зв'язується й стабiлiзується. У традицiях виражається спiльнiсть й якоюсь мiрою класифiкацiя членiв групи, тут iндивiд пiдкоряє себе спiльностi.
з минулим - традицiями й надбанням суспiльства сприяють самобутностi, охоронi культурної спадщини й з'єднанню їх з потребами розвитку суспiльства. У своїх роботах цi вченi пiдкреслюють думку про те, що без дотримання традицiй неможливо нi творчiсть, нi новаторство. Традицiї з'являються в результатi кiлькаразового повторення, перевiрки часом. Те, що зберегла в собi культура у виглядi традицiй, пiдтверджує свою значимiсть для суспiльства, користь для особистостi. Усяка новацiя в культурi, що має глибокий змiст i цiннiсть, перевiряється часом, заново оцiнюється кожним наступним поколiнням.
Виховання пiдростаючого поколiння – це проблема, яка стала перед Українським суспiльством не сьогоднi. Як же ця проблема вирiшується в Росiї? Як i в Українi так i в Росiї мiцнi традицiї козацтва. Незважаючи на регiон цi традицiї мають багато спiльного. Розглянемо бiльш уважно культурну спадщину Уральського козацтва.
Сьогоднi в культурологiї реально обговорюється питання про iснування росiйської цивiлiзацiї. Усе бiльше ми звертаємося до iсторiї, фiлософiї, до добуткiв Н. А. Бердяєва, В. С. Соловйова, В. И. Вернадского, у яких обґрунтоване розходження iдеалiв: iдеал Заходу - матерiальне благополуччя, iдеал Росiї - перетворення душi (П. А. Флоренский).
Росiя - багатонацiональна держава. На знаннi джерел козацтва, його сакральних традицiй, рiдного фольклору виховується iнтерес i повага до культури iнших народiв. Козацтво є хоронителем найвищих духовних i моральних цiнностей. Козацтво сформувало сакральний компонент, що вiдсутнiй в iнших соцiальних системах. Воно має високу iдею у формi Свята Русь або Мати - Сиру Земля й зберегло цю константу, трансформувало через столiття в сучаснiсть. На безкрайнiх просторах Росiї сформувалося й залягало в духовно-психологiчному кодi нацiй на генетичному рiвнi iстинно синiвська любов i шанобливiсть до Матерi - Сирий - Землi. Козаки ставилися до землi з найбiльшою любов'ю, i всi сказання говорять, що Земля платила їм тим же. У травнi справлялися «iменини землi»: у цей день її не можна було турбувати - орати, скопувати. Земля була свiдком урочистих клятв: при цьому її стосувалися долонею, а те виймали шматок дерну й покладали собi на голову, мiстичним образом роблячи неправду неможливої: уважалося, що Земля не стане носити ошуканця. Був час на Русi, коли замiсть нинiшньої присяги у звичаї було ходити по межi зi шматком вирiзаного на спiрному полi дерну на головi. Це було рiвносильне кращому доказу законних прав людини.
Клятва над землею довгi роки зберiгалася в народi: «Нехай прикриє мене Мати - Сиру Земля навiки!», - говорив що клянеться, правою рукою осiняючись хрещеним прапором, а в лiвої тримаючи кому землi. Старi, що дотримуються дiдiвських завiтiв люди запевняли, що, якщо збирати на сiмох ранкових свiтанках по жменi землi iз семи могил добрих небiжчикiв, те ця земля буде рятувати людину вiд усяких лих-напастей.
Багато чого коштує жменя рiдної землi, що й у наш час беруть виїжджаючi iз собою на чужину. Вiдношення до землi козака збереглося в прислiв'ях i приказках, що дiйшли до наших днiв: «Вiд землi взятий, землею годуюся, у землю пiду!»; «Мати - Сиру - Земля всiх годує, усiх напуває, усiх одягає, всiх своїм теплом пригрiває!». Козак iз благоговiнням дивився на землю, iменуючи її святою, родною. Звiдси й вiдношення: «На рiднiй землi хоч умри, але з її не сходь!»; «На якiй землi народився - там i боговi молися!»
Збереження й вивчення традицiй козацтва необхiдно, тому що цi традицiї довели своє право на iснування.
Уралi, окремi елементи iгор ще довгий час зберiгалися в станицях. Юнака iз двадцяти, тридцяти й бiльше станиць на чолi з отаманами й старими прибували в призначене мiсце. Прибувала молодь на кращих конях i з покладеним озброєнням (пiкою, рушницею, шашкою, луком й iншими предметами). Табiр розбивався серед долини. Молодi козаки були роздiленi на окремi загони, одночасно всi загони займалися рiзними вправами. Однi учасники iгор брали участь у перегонах, iнших - у стрiлянинi по мiшенях, третi - демонстрували вмiння володiти шашкою й рушницею на повному скаку. Верхи майстерностi вважалося пiдняття якого-небудь предмета (на землi стелили бурку й клали на неї батiг, монету або iнший предмет), коли кiнь iз сiдоком стрiмко йде навскач. Улаштовувалися двобої мiж окремими козаками, найбiльш вiдважнi зав'язували дiйсний бiй нагайками. Молодi козаки показували своє вмiння на конях у всьому вiйськовому спорядженнi перепливати рiку. Важливо було досягти протилежного берега якомога швидше. По вечорах у днi проведення iгор улаштовувалися кулачнi бої. Юнаки вступали в рукопашну сутичку, демонструючи витривалiсть, смiливiсть, силу, спритнiсть, умiння постояти за себе й товаришiв. На рани й травми в цих iграх уваги не обертали. Перемога в кулачних боях цiнувалася не менше, нiж в iнших видах змагань. Пiдсумки вiйськових iгор пiдводив вiйськовий отаман. Тих, хто вiдзначився моторнiстю, влучнiстю в стрiлянинi, умiнням володiти шашкою, нагайкою й т. д. отаман обов'язково нагороджував особисто. Нагороди були невигадливими: вуздечки, прилади до сiдла, зброя й iншi речi. Успiхами синiв дуже пишалися i їхнi батьки, i родичi.
благословення, пiд час якого батько благословляв iконою, а мати вiшала на шию синовi образок i мiшечок з рiдною землею. Одержавши благословення, козак виходив на двiр i сiдав на коня. Далi вiн їхав до церкви, де служили молебень. У церкви збиралися всi, хто йшов на службу. До околицi їх проводжало все село, спiвали пiснi, а iнодi й накривали столи. Коня до околицi пiд вузди могла вести дружина або наречена козака. Не менш цiкавими були традицiї зустрiчi козакiв, якi вiдслужили. Молодих людей, що повертаються, зустрiчала вся станиця на чолi з отаманом. Старший урядник рапортував отамановi про завершення служби. Потiм усе вiдправлялися в храм, де вiдбувався вдячний молебень. Звичайно козаки приносили в храм iкони, хрест, Євангелiє. Вiдслужив молебень, усе йшли до станичного правлiння, де служивим пiдносили станичнi хлiб-сiль. У вихованнi чоловiка-захисника, бiйця, добувача - iснували столiттями сталi традицiї. У вихованнi дiвчинок таких традицiй не було: вони мiнялися залежно вiд розумiння козаками ролi родини й жiнки в нiй.
приносили все, що є в кого саме смачне. Використалися й станичнi запаси риби й м'яса. Існував i звичай запрошувати старих для частування. Що запрошує йшов по вулицi без шапки й вимовляв: «Прошу покiрно, що люблять гостi!». Пригощали вiд душi.
кiл, на нього надягали колесо вiд воза, а до нього крiпили чеку (жердина) i полозки (санки). У молодi цiкаво проходили катання на трiйках, грали в «кучу-малу». Молодi козаки змагалися в перегонах на перегонки, стрiляли на ходу в пучки соломи.
народнi пiснi, козаки ходили, друг до друга в гостi на млинцi. Органiзовувалися показовi перегони й стрiлянини. Пiдготовка до них iшла протягом мiсяця. Молодi люди днями не виходили зi стаєнь, пiклуючись про своїх скакунiв, У святковi днi хлопчики також улаштовували перегони наперегони. У кожному будинку салютували з рушниць i пiстолетiв. Дiти стрiляли з маленьких гармат, якщо не було в когось такої iграшки, дорослi виготовляли їм саморобний вогнепальний пристрiй iз трубчастих костей тварин.
Веселощами на Масленiй були охопленi всi. Вiра при цьому практично не мало значення. Найважливiше - кожний почував себе членом єдиної козачої родини. Бiльше численнi й тривалi звеселяння влаштовувалися на Великдень - саме яскраве свято весняного циклу. Великоднi торжества починалися з вербної недiлi. Цей день присвячувався дiтям. У станицях, мiстах, слободах органiзовувалися ярмарки з рiзними поданнями (ученi ведмедi, блазнi, купальнi подання). Дiтям купували обновки й подарунки з побажаннями (зi значенням). Дiтей шльопали по особi пучками квiтучої верби, присуджуючи: «Верба через море, дай верба здоров'я! Верба, хльост, бий до слiз, не я б'ю, верба б'є. Бери лозинку, виганяй скотинку!». Ця процедура по народному повiр'ю мала цiлющу силу - пилок, потрапляючи на слизувату оболонку очей i носа, викликала чхання й появу злiз. Органiзм дитини рiзко пiдбадьорювався.
У великоднiх готуваннях брали участь всi жителi станиць. Особлива увага придiлялася обрядовiй їжi - паскам, сирнiй пасцi й «писанкам» - красиво розписаним натурального або зробленим iз цукру яйцям, найдавнiшi елементи весняної слов'янської обрядовостi проглядаються в численних iграх з фарбованими яйцями домашнього птаха - в «носочки», «у котушки», в «ковзанки». У кожнiй станицi пiд час Великодня обов'язково влаштовували гойдалка, грали в пальники, водили хороводи. Вiдзначалася в козакiв i Трiйця. Вiдзначаючи це свято, як православний, ушановували рослиннiсть, що розпустилася, щоб забезпечити її рiст i плодоносiння. Для цього обов'язково в суботу пiд Трiйцю косили траву (в основному чебрець) i розстеляли її в куренi. На Трiйцю дiвчини надягали вiнки, сплетенi iз трав i квiтiв, гуляли в них, а потiм кидали в рiку з метою, визначити в яку сторону має бути вийти замiж.
вiнки, спiвали пiснi, стрибали через вогонь, шукали квiти папоротi. Священнослужителi в цей день святили воду в колодязях, а присутнi обливали один одного водою. У цей день обов'язково збирали лiкарськi трави.
пiснями все разом iшли в лiс для заготiвлi плодiв, ягiд, меду.
Як суспiльне свято, на Уралi вiдзначався день Покрова Пресвятої Богородицi. У цей день улаштовували перегони, змагання й обов'язково органiзовували поминальний обiд з випивкою й пiснею на згадку про всiх загиблих козакiв. До свята Покрова Пресвятої Богородицi козаки управлялися з усiма польовими роботами. Пiсля чого звичайно починали грати весiлля. Весiлля посiдали перше мiсце в побутовiй обрядовостi козакiв. З XIX столiття весiльний ритуал перетворилося в струнку систему, що включила в себе елементи спiльнослов'янського весiлля в сполученнi з мiсцевими обрядами. Весiльний ритуал поєднував безлiч компонентiв - ритуальних дiй символiчного, магiчного й iгрового характеру; елементiв матерiальної культури (одяг, головнi убори, весiльнi вiзки, прикраси жител); словесного й музичного фольклору. Заручини одне з дiй весiльного циклу. Вони проходила в кiлька етапiв. Спочатку проходили оглядини. У будинку нареченої наречений i його батьки знайомили - «оглядали» наречену. Якщо наречена сподобалася, до неї через кiлька днiв засилали сватiв. Обряд засилання сватiв мав велике значення у всiх заручинах - на ньому врочисто й офiцiйно домовлялися про умови шлюбу У цей же вечiр, як символ успiшного закiнчення переговорiв, майбутнiх нареченого й наречену зводили (пiдводили друг до друга) посерединi свiтлицi (зводи). Із цього моменту вони ставали нареченим i нареченою. До вiнчання йшла активна пiдготовка до весiлля. У будинку нареченої збиралися подружки й готовили додане до весiлля. За кiлька днiв до весiлля додане переносилося в будинок нареченого. Все додане: перину, подушки, великi речi, прикрашенi штучними квiтами й червоними стрiчками гостi брали в руки й несли по вулицях з метою показати додане як можна бiльшому числу кiтелiв станицi. Демонстрацiя доданого супроводжувалася пiснями й примовками. Пiсля переносу доданого до нареченого хлопець i дiвчина одержували в будинку нареченої офiцiйна згода на створення родини. Із цього часу в будинку нареченої збиралася молодь на вечори, де прославляли майбутнього чоловiка й жiнки. У день вiнчання наречений iз загоном близьких друзiв (верхи на конях) i родичами в бричках (у вiзках) «викуповував» у молодшої сестри або брата нареченої її косу в червоному (бiля iкони) куту хати й вiз майбутню дружину в церкву. Пiсля церкви молоду дружину везли в будинок молодого чоловiка, де за традицiєю повивали жiночим головним убором. Як правило, цей обряд робили свахи з боку обох молодят. Пiд час обряду подруги нареченої тримали шаль, за його свахи розчiсували одну дiвочу косу на двi жiночi коси. Існувало повiр'я, чия сваха швидше заплете косу, той iз чоловiка й жiнки й буде очолювати в родинi. Обидвi коси закрiплювалися на потилицi, на них надiвався ковпак. Ковпак дарувала майбутнiй невiстцi свекруха. Пiсля цього обряду повивання починався весiльний бенкет. Традицiйно на бенкетi були, поздоровлення, звучали тости, пiдносили подарунки. На весiллi сама шановна людина вимовляла привiтальний тост. Наступного дня пiсля вiнчання веселощi тривали. Обов'язково були гостi, одягненi ведмедем, козлом, циганом. Вони на всьому шляху величали молодих i пригощали всiх зустрiчних. Весiлля закiнчувалося ввечерi в будинку нареченого кликаним обiдом. За традицiєю, всiх рiдних i знайомих, хто не був на весiллi, молодi повиннi були вiдвiдати вдома.
Повага козакiв сiмейного життя сприяло змiнi положення жiнки-козачки» Пiд час вiдсутностi чоловiка, а козак проводив бiльшу частину життя поза будинком, жiнка повинна була пiклуватися про благополуччя родини, господарювати, бути готової до захисту свого будинку вiд будь-яких зазiхань. З роками козачки одержували усе бiльше цивiльних прав. Уже допускалася присутнiсть лiтнiх козачок на зборах чоловiкiв, їм могли й надати слово для виступу. Роль жiнки в родинi особливо зросла з розвитком землеробства на Пiвденному Уралi. Тривала вiдсутнiсть чоловiка (дiйсна служба козака, походи, вiйни) змушували жiнку самої звiстки все господарство, виховувати дiтей, пiдтримувати будинок. Главою родини в козакiв завжди вважався батько. У випадку його смертi влада переходила до брата загиблому або старшому синовi. Тепер при смертi глави родини права його переходили до матерi, навiть якщо в будинку жив старший син з родиною. У родинах козакiв зложилася традицiя подолу працi пiд загальним керiвництвом матерi. Характерна минулого взаємна пiдтримка й допомога. Якщо хазяїн будинку, козачка нiколи не буде виконувати його роботу. У його ж вiдсутнiсть вона й оре, i молотить, i косить. Чоловiкам допомагала дружина, дiти - батькам. Чоловiка виконували найважчу роботу - вони косили хлiб, жiнки в'язали його в снопи, чоловiка возили снопи, старi й дiти - молотили; малi дiти стерегли худобу, поганяли коней при оранцi.
порядок у дворi й на скотному базу. У силу особливостей вiйськового побуту на Пiвденному Уралi iсторично вироблявся особливий тип жiнки - безустанної трудiвницi, смiло й енергiйно и приймаючої на себе всi працi чоловiка. Для появи таких рис характеру в жiнки необхiдно вiдповiдне виховання дiвчинок у родинi. До 13 рокiв вони грали в однi iгор iз хлопчиками, знайомлячи з азами вiйськового мистецтва, у тому числi, навчаючись їздi на конi. час, Що Залишився вiд iгор, вони проводили, беручи участь у готуваннi їжi й шиття. З роками дiвчини вдосконалювалася у веденнi господарства. Вона повинна була вмiти шити, прикрашувати вiзерунком ковдра або каптан, готовити, доглядати за худобиною й т. д. Для молодої господарки вважалося престижним освоїти всi премудростi ведення домашнього господарства. Згодом дiвчинок стали вiддавати вчитися в школу. Щонедiлi й у свята дiвчинки й дiвчини надягали саме ошатне плаття й з бабусями йшли до заутренi, до обiднi й до вечернi. По вечорах їм дозволялося сидiти й гуляти на ґанку свого будинку, але вони зобов'язанi були щораз ховатися, якщо помiтять молодого чоловiка.
Волелюбнi, вiльнi козаки дуже любили свою Батькiвщину. Любов до Батькiвщини асоцiювалася в них з любов'ю до Вiтчизни, Уралу - панотцю, якого вони називали ласкаво: «годувальник рiдний». Необхiдно вiдзначити терпимiсть козацтва, в основi своєї православного, до збереження елементiв культури iншими народами. В основi вiри козакiв лежить глибока iдея любовi до ближнього, козак готовий «покласти душу свою за друга своя». Почуття особистої вiри, «Бог у душi» - не заважало жити козакам за законами общинного братерства. Козак умiє цiнувати волю вище всього й хоробро неї захищати.
У суворому життi козакiв завжди перебував час для вiдпочинку. Традицiйно вiльний час проводили по-рiзному не тiльки чоловiки й жiнки, але й люди рiзних вiкiв. Старiйшини справами займалися до середини дня. час, Що Залишився, до вечора вони проводили в iграх, розвагах. На майданi влаштовувалися iгри в шахи, шашки. З бiльшим задоволенням старi дивилися бiйцiвськi двобої - боротьбу двох борцiв, тiла яких змазувалися жиром. Багато часу старiйшини проводили в бесiдах. Як правило, пiд час бесiд у срiбних чашах подавали вино й мiцний мед. Гостей годували вiд душi. Радiсть хазяїновi доставляла похвала про прийом гостей: «Я в його був i вино пив».
Молодi козаки грали на площi в костi й бабки. Ігри цi дозволяли розвивати таку влучнiсть, що, кидаючи каменями в птахiв i зайцiв, мисливцi вбивали їх.
У станової хати щодня молодi козаки збиралися на розмови. Збиралися чоловiки в коло, в'язали мережi, рибальськi знаряддя типу пасток, тенета (мережi для лову звiрiв i птахiв). Розвиток землеробства вимагало виготовлення й ряд пристосувань для обробки землi. Їх також робили козаки власноручно. Пiд час роботи слухали розповiдi лiтнiх односiльчан про їхнi походи, бої й перемоги. Молодi люди захоплювалися розповiдями, просили ще що-небудь розповiсти. На подяку пiдносили заздоровнi кружки з медом. Якщо ж бувалi козаки хотiли вiдзначити хоробрiсть молодих козакiв могли вдостоїти кухлем меду що вiдрiзнилися. Цей жест розглядався як значна нагорода. На таких зборах козаки спiвали козачi пiснi.
спiвати пiснi й пiд їхнi наспiви танцювати. Пiд наглядом бабусь дiвчини в теплу пору року виходили на вулицю водити хороводи. Чоловiка могли тiльки здалеку любуватися забавами дiвчат. Узимку молодi дiвчини могли качатися на каталках (сковзати на ногах по льоду з розбiгу). Основною умовою для молодих козачок була умова не затримуватися на вулицi до пiзнього вечора.
Дiти козакiв грали в тi ж iгри, що й дорослi. Грали в жмурки та гилку.
смiливi, слухнянi, жвавi, витривалi, невтомнi особини. Використалися вони, для кавалерiйських цiлей.
- хто такi козаки i яке мiсце займають вони в росiйської iсторiї. Феномен козацтва розглядався в працях видних iсторикiв Х V Ш столiття: Г. З. Байєра, Н. М. Карамзiна, А. И. Ригельмана, В. Н. Татищева. Пiзнiше до цiєї проблеми пiдключилися С. М. Соловйов, Н. И. Костомаров, Н. О. Ключевский. Значно активiзувалася робота вчених по вивченню iсторiї козацтва в XIX - початку ХХ вв. Вагомий внесок у вивчення козацтва Пiвденного Уралу внесли виднi iсторики: В. С. Кобзов, Н. С. Шибанов, А. И. Бiлий, В. А. Іванов, С. М. Чавунiв, Л. И. Футорянский, Д. А. Сафонов, В. Г. Семенов.
У традицiях козацтва ми видiляємо тенденцiю захисту Батькiвщини, у цiлому святої Русi й духовну установку. Козача традицiя пов'язана з установками на духовну єднiсть. Духовна єднiсть - це «константа, що була вищої, котру не можна порушити й за яку людина йшла на смерть» (Т. Ю. Скопинцева).
Видатний вчений-культуролог К. Левi-Стросс вiдзначає, що «кожному народу властива своя культурна традицiя, як у матерiальному, так й у духовному планi. Нацiональна традицiя створюється нацiональною єднiстю , об'єднаними загальною мовою, територiєю, економiкою, етнiчним самосвiдомiстю».
Дiяльнiсть будь-якого народу в областi культури розглядається в дiалектичнiй єдностi процесiв стадiя творення, творчостi i стадiя навчання, оволодiння, освоєння, людської дiяльностi. Реалiзується механiзм «соцiальної спадковостi»: кожне нове поколiння людей засвоює досягнутi попередньою людською дiяльнiстю знання, умiння, навички, цiнностi, вiдбувається прилучення нових поколiнь людей до досягнутого на даному iсторичному етапi рiвню розвитку культури. В людськiй дiяльностi при єдностi процесiв створення та оволодiння культурою вiдбувається творення тих самих знань, умiнь, навичок, цiнностей, якi залишаються в дiяльностi наступних поколiнь людей.
Таким чином, самобутнiсть народної козачої культури базується на духовностi, гармонiчному сполученнi моральних, естетичних, iнтелектуальних цiнностей. Детермiнована свiтоглядом i вiдбита в структурi «Я» - концепцiї особистостi, система цих цiнностей носить духовно-моральний характер.
середовище), соцiальнi (соцiальнi структури), бiологiчнi (антропологiчний тип) i господарськi фактори. Пiд впливом цих факторiв i природного середовища зложилася деяка подiбнiсть мови, вдач, звичаїв, побуту й психологiчних характеристик. У процесi виховання козаки опиралися на подання про спiльнiсть походження й iсторичних доль, участь в iсторичних подiях, на зв'язок з мовою й «ґрунтом». Сплав культур, етнокультурна спiльнiсть породили на Пiвденному Уралi козачу культуру.
Видiлення козачих традицiй це стiйкий трансльований компонент змiсту утворення. Ефективнiсть процесу духовно-морального виховання забезпечує комплекс педагогiчних умов: розгляд поняття «духовно-моральна вихованiсть учня», нацiональна культура; визначення виявлених традицiй козацтва Пiвденного Уралу як регiональний компонент духовно-морального виховання, що стимулює мотивацiю учнiв на вивчення традицiй, прийняття як зразок органiзацiї життєдiяльностi; забезпечення естетики мiжособистiсних вiдносин батькiв, учителi, учня, можливiсть створення духовно-моральне виховне середовище.
Таким чином, духовно-моральне виховання учнiв на традицiях козацтва має культурнi й психолого-педагогiчнi передумови:
Духовно-моральне виховання на традицiях козацтва Пiвденного Уралу - виступає одним з напрямкiв удосконалювання регiонального компонента змiсту утворення й перебудови позакласної роботи на основi ознайомлення учнiв iз сiмейно-побутовими, вiйськовими, культурними традицiями, закрiпленими в обрядах, пiснях, танцях, промислах, ремеслах. Традицiї козацтва Пiвденного Уралу дозволяють прищепити учнем духовно-моральний iмунiтет проти вульгарностi, аморальностi: у них укладене висока цнотливiсть, пафос добра й правди, високої духовно-моральної культури, патрiотизму, пошуки краси вiчної й неминущої.
Список лiтератури
2. Соколова Л. Б. Становлення культури педагогiчної дiяльностi. –К., 2003
3. Власова Т. И. Виховання духовностi особистостi. – К., 2006
6. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. – М.: Искусство, 1979
|
