Ґенеза поняття делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв
Ґенеза поняття делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв
й може бути охарактеризована як цiлеспрямована сукупнiсть дiй, що забезпечують погодження i координацiю спiльної працi з метою досягнення суспiльно значущих цiлей та розв’язання поставлених завдань [1, с. 5].
О. В. Кузьменко та Т. О. Гуржiй зазначають, що iдеологiя функцiонування держави на користь людини породжує такий новий елемент їх взаємовiдносин, як управлiнськi послуги — режим виконання обов’язкiв держави перед громадянами, спрямованих на створення умов, необхiдних для забезпечення належної реалiзацiї ними своїх прав i свобод. Саме до таких послуг слiд вiднести рiзноманiтнi дозвiльно-лiцензiйнi дiї державних органiв за зверненнями фiзичних i юридичних осiб. Немає сумнiвiв, що метою iснування дозвiльної системи в Українi є створення гарантiй для здiйснення громадянами своїх конституцiйних прав (недоторканностi особистостi, її гiдностi, майна тощо), забезпечення громадської безпеки i порядку. Саме цiєю метою окреслюються контури дозвiльної системи та вiдповiдного виду адмiнiстративних проваджень.
Аналiзуючи наведенi вище концепти дозвiльного провадження, вiдповiдно до яких останнє вiднесено виключно до компетенцiї публiчних органiв, зазначимо, що вiдповiднi функцiї державної влади, згiдно з чинним законодавством, делегуються також окремими недержавними структурами. Унаслiдок цього встановлена за радянських часiв парадигма дозвiльного провадження як рiзновиду виконавчо-розпорядчої дiяльностi публiчних органiв зазнає вiдчутних змiн. Так, ст. 143 Конституцiї України передбачає можливiсть надання органам мiсцевого самоврядування деяких повноважень державної виконавчої влади. Керуючись зазначеним конституцiйним положенням, Закон України «Про мiсцеве самоврядування в Українi» делегує виконкомам мiсцевих рад значний обсяг державно-владних повноважень, окремi з яких мають чiтко виражений дозвiльний характер. Зокрема, до них слiд вiднести такi: прийняття в експлуатацiю розбудованих об’єктiв у порядку, встановленому законодавством; розв’язання вiдповiдно до закону питань про проведення зборiв, мiтингiв, манiфестацiй i демонстрацiй, спортивних, видовищних та iнших масових заходiв [2, с. 166-167].
Цi концепцiї делегування повноважень органiв виконавчої влади побудованi вiдповiдно до вертикалi адмiнiстративно-правових вiдносин на принципах взаємного служiння суспiльству та державi. Прикладом такої взаємодiї може слугувати Закон України «Про участь громадян в охоронi громадського порядку i державного кордону» вiд 22 червня 2000 року [3].
України, вiдповiдно до Конституцiї України, мають право створювати на основi Закону громадськi об’єднання для участi в охоронi громадського порядку й державного кордону, сприяти органам мiсцевого самоврядування, правоохоронним органам. Члени громадських формувань пiсля обов’язкового пред’явлення посвiдчення мають право: вимагати вiд громадян дотримання правопорядку, припинення адмiнiстративних правопорушень i злочинiв, дотримання режиму державного кордону, а в разi пiдозри у вчиненнi адмiнiстративних правопорушень i злочинiв перевiряти у громадян документи, що посвiдчують особу; доставляти до правоохоронних органiв, пiдроздiлiв Прикордонних вiйськ, штабу громадського формування з охорони громадського порядку або громадського пункту охорони порядку, примiщень виконавчого органу селищної, сiльської ради осiб, якi вчинили адмiнiстративнi правопорушення, з метою їх припинення, якщо вичерпано iншi заходи впливу; встановлення особи порушника, складення протоколу про адмiнiстративне правопорушення в разi неможливостi скласти його на мiсцi вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим; застосовувати в установленому порядку заходи фiзичного впливу, спецiальнi засоби iндивiдуального захисту та самооборони. Законом гарантовано захист життя, здоров’я, честi, гiдностi, майна члена громадського формування й членiв його сiм’ї вiд злочинних посягань та iнших протиправних дiй [4, с. 499-500].
та їх членiв, що мають свою специфiку та проявляються у правоохоронному характерi, а саме в делегуваннi повноважень.
Вiдсутнiсть комплексних теоретичних розробок щодо предмета i правової природи делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв, на жаль, супроводжуються законодавчою невизначенiстю щодо змiсту структури, мiсця та ролi адмiнiстративно-правових основ делегування повноважень в органах правопорядку. Звiдси цiлком справедливо виникає ряд питань: у чому полягають критерiї поняття делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв? Якi концептуальнi основи делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв? Якi правовi основи делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв?
Так, до головних завдань що виконують правоохороннi органи України, належать: забезпечення державної полiтики з протидiї злочинностi, органiзацiя роботи органiв правопорядку щодо охорони громадського порядку на вулицях та в iнших громадських мiсцях, запобiгання й припинення адмiнiстративних правопорушень; органiзацiя здiйснення органами правопорядку профiлактичних та оперативно-розшукових заходiв з метою попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинiв, провадження дiзнання та досудового слiдства; безпосередньо здiйснення роботи з виявлення, припинення, розкриття й розслiдування злочинiв, що мають мiжрегiональний i мiжнародний характер, ведення боротьби з органiзованою злочиннiстю та наркобiзнесом, зi злочинами у сферi економiки; забезпечення профiлактики правопорушень; участь у наукових, кримiнологiчних i соцiологiчних дослiдженнях та розробцi на їх основi державних програм боротьби зi злочиннiстю й охорони правопорядку; вживання разом з iншими державними органами заходiв щодо запобiгання дитячiй бездоглядностi та правопорушенням серед неповнолiтнiх; органiзацiя на договiрних засадах охорони майна рiзних власникiв; участь у розробцi проектiв мiжнародних договорiв України з питань боротьби зi злочиннiстю, забезпечення в межах своїх повноважень виконання укладених Україною договорiв та iн. [4, с. 491].
Чiтке призначення органiв правопорядку та законодавче їх закрiплення забезпечуватиме стабiльнiсть державного апарату та стабiльнiсть державної служби [5, с. 342]. На нашу думку, правове забезпечення делегування повноважень з метою пiдтримки його нормативної бази як юридичного засобу досягнення реальної упорядкованостi системи управлiння та її ефективностi неможливо без законодавчого закрiплення прав та обов’язкiв керiвникiв служб та пiдроздiлiв правоохоронних органiв вiдносно пiдлеглих спiвробiтникiв, що повинно призвести до упорядкування внутрiшньо системних вiдносин у сферi управлiння.
дiяльнiсть на запити споживачiв, гнучко реагує та проводить вiдповiднi своєчаснi змiни в органiзацiї, що вiдповiдають виклику з боку оточення та дозволяють отримати конкурентнi переваги, що в сукупностi надають можливiсть органiзацiї вiдповiдати потребам споживачiв у довгостроковiй перспективi, досягаючи при цьому своїх цiлей» [6]. Доцiльно виокремити певнi характернi риси стратегiчного управлiння, що випливають з цього визначення.
Наведенi риси стратегiчного управлiння збiгаються з рисами державного управлiння, що є похiдними з визначення категорiї останнього: державне управлiння — цiлеспрямований органiзацiйний та регулятивний вплив держави на стан i розвиток суспiльних процесiв, свiдомiсть, поведiнку та дiяльнiсть особи i громадянина з метою досягнення цiлей та реалiзацiї функцiй держави, вiдображених в Конституцiї та законодавчих актах, шляхом запровадження державної полiтики, виробленої полiтичною системою та законодавчо закрiпленої, через дiяльнiсть органiв державної влади, надiлених необхiдною компетенцiєю [7].
Тривалий час у теорiї i практицi iснував погляд на людину як на гвинтик механiзму, «легко замiнний елемент» делегування повноважень, який, по сутi, є глибоко архаїчним i консервативним. Вiн вiдбиває погляди тих, хто не пiднявся до розумiння сутностi делегування повноважень як основи рацiонального використання спiвробiтникiв правоохоронних органах, якi виконують свої функцiї та завдання.
на певний об’єкт — пiдлеглих спiвробiтникiв, доречним є використання термiна керування. Тобто керiвник керує певним колективом. Однак термiн «керування» людина здiйснює i стосовно неживих об’єктiв — керування автомобiлем. Таким чином, можна говорити про вiдповiднiсть органiзацiйно-керiвної дiяльностi керiвника структурного пiдроздiлу правоохоронного органу щодо здiйснення адмiнiстрування внутрiшньо системних управлiнських вiдносин стосовно пiдлеглих спiвробiтникiв.
Донедавна у вiтчизнянiй теорiї та практицi не було єдиної думки щодо визначення змiсту делегування повноважень, однак нинi простежується тенденцiя до видiлення ролi менеджменту персоналу в системi рацiонального використання персоналу в дiяльностi правоохоронних органiв. Найбiльш близькими до проблеми, що дослiджується, можна назвати публiкацiї провiдних економiстiв у галузi кадрового управлiння персоналом, зокрема Г. В. Щокiна [8], Й. С. Завадського [9] та iн. Однак з позицiй делегування повноважень i правових вiдносин потрiбно ще багато зробити з метою створення нової парадигми соцiального управлiння персоналом, що вiдповiдає радикальним змiнам у дiяльностi органiв правопорядку України.
Методологiчною основою делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв є особистiсно-дiючий пiдхiд [10], системно-дiюча парадигма [11], концепцiя персоналiзацiї А. В. Петровського i В. А. Петровського. Передумови цього пiдходу ми знаходимо в працях В. М. Бехтерєва, культурно-iсторичнiй теорiї розвитку особистостi Л. С. Виготського, розробках дiяльнiсного пiдходу А. Н. Леонтьєва та iнших учених. Це iдеї, пов’язанi з позитивним особистiсним впливом iндивiда на iнших людей. Так, В. М. Бехтерєв писав, що iндивiдуальнi якостi людини можуть передаватися його постiйним контакторам [12]. Факт подовженостi особистостi в навколишньому вiдзначав Л. С. Виготський: «особистiсть стає для себе тим, що вона є в собi, через те, що представляє для iнших» [13, с. 144].
Логiчне наукове завершення цi iдеї одержали в концепцiї персоналiзацiї особистостi, висунутi в роботах А. В. Петровського та В. А. Петровського [14]. Вiдповiдно до концепцiї персоналiзацiї, в результатi соцiально обумовленого процесу суб’єкт виявляється представленим у життєдiяльностi iнших людей i його особистiсть одержує можливiсть проявитися в суспiльному життi. «Потреба iндивiда в персоналiзацiї — це глибинна й не завжди усвiдомлювана основа таких не утилiтарних форм спiлкування людей, як альтруїзм, аффiлiацiя, прагнення до суспiльного визнання й самовизначення в групi та iн. Здатнiсть iндивiда до персоналiзацiї проявляється в його дiяннях, тобто значимих змiнах соцiального буття, за якi iндивiд вiдчуває свою вiдповiдальнiсть перед суспiльством»[14].
Величезним внеском у теорiю наукової органiзацiї керування, зокрема у вивчення нормативних актiв щодо органiзацiї дiяльностi правоохоронних органiв України як вираження основ делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв, є дослiдження, проведенi вченими iз наукової школи, очолюваної академiком О. М. Бандуркою [15]. Так, управлiння виховно-виправним процесом дослiджували В. П. Пєтков, С. В. Нiкiтенко [16], органiзацiйно-правовi основи iнформацiйної полiтики — І. В. Арiстова, Б. А. Кормич [17], управлiння ОВС в особливих умовах — Ю. В. Дубко, С. О. Кузнiченко, Ю. Б. Оболенський [18], новiтня методологiя в управлiннi ОВС — О. Г. Фролова, В. В. Ковальська, О. Ю. Синявська [19].
Для розумiння сутностi делегування повноважень необхiдно розглянути поняття менеджменту в правоохоронних органах, яке може розглядатись як: 1) управлiння дiловою органiзацiєю; 2) органiзацiя ефективної роботи пiдлеглих; цiлеспрямований вплив керiвника на пiдлеглих з метою забезпечення ефективного виконання завдань, що стоять перед ними; 3) полiтика забезпечення прийняття рiшень за рахунок аналiзу чинникiв, якi впливають на його ефективнiсть; 4) адмiнiстрацiя, орган (група керiвникiв), що здiйснює управлiння як дiловою, так i адмiнiстративною (державний орган) органiзацiєю; 5) сукупнiсть знань i умiнь, що становлять основу мистецтва управлiння [7, с. 616]. Виходячи з цього, ми бачимо, що застосування делегування повноважень практично немає меж. Воно застосовується в державних i громадських органiзацiях, i там, де метою є отримання максимальної ефективностi при мiнiмальних витратах. У зв’язку з цим iснують рiзнi професiйнi модифiкацiї делегування повноважень.
Делегування повноважень в правоохоронних органах — це складовий елемент, який забезпечує взаємодiю систем, пiдроздiлiв i служб органiв виконавчої влади як єдиного цiлого з метою виконання поставлених перед ними завдань у зазначенiй галузi. Без делегування повноважень дiяльнiсть органiв виконавчої влади неможлива, як неможливе й регулювання суспiльних вiдносин, керування матерiальним виробництвом. Скрiзь необхiдна координацiя, узгодженiсть, упорядкованiсть, цiлеспрямованiсть груп людей i технiчних механiзмiв. Коли порушуються принципи внутрiшньо системних вiдносин, то в суспiльствi виникають кризовi явища, якi виявляються у зниженнi виробництва, занепадi духовностi й моралi, збiльшеннi правопорушень [2].
зараз вирiшується питання, яке мiсце посiдатиме його служба або структурних пiдроздiл, його країна серед iнших. Вiдповiдно до наказу МВС України «Про вдосконалення науково-дослiдної дiяльностi в системi МВС України» вiд 15 травня 2003 року № 491 на сьогоднi необхiдно вдосконалювати науково-дослiдну дiяльнiсть у сферi вивчення питань удосконалення органiзацiйно-правової дiяльностi та пiдготовки менеджерiв для правоохоронних органiв України [2].
Н. П. Матюхiна зазначає: «За сучасних умов поняття «менеджмент» та «управлiння» все частiше використовуються як iдентичнi, взаємозамiннi. Це знаходить вiдображення у визначеннi цих понять у фундаментальних працях вiтчизняних та зарубiжних авторiв. В Оксфордському росiйсько-англiйському словнику (1994 р.) слово «управлiння» перекладається на англiйську мову такими термiнами, як management, administration, direction (вони розглядаються як синонiми). Змiст поняття management розкривається широко та багатогранно: як спосiб управлiння, керування, направлення або контролю; мистецтво управлiння та керування; люди, якi контролюють та направляють роботу органiзацiй, а також управлiнський персонал [3, с. 7].
повноважень будь-якого рiвня необхiдно забезпечити обстановку спiвробiтництва в колективi, щоб пiдлеглi спiвпрацювали один з одним i не сперечалися. Однак чим бiльше серед них високопрофесiйних фахiвцiв, майстрiв своєї справи, тим важче керiвниковi нейтралiзувати конфлiкти й пiдсилити їх позитивну функцiю [3]. У зв’язку з цим особливої актуальностi набувають питання налагодження внутрiшньо системних вiдносин — умiння керiвника делегувати свої повноваження пiдлеглим.
При вирiшеннi проблем делегування повноважень неабияке значення мають думки тих науковцiв, якi визначають, що будь-яка людська особистiсть, як би не була обтяжена повсякденними службовими справами, вмiщає в собi цiлий свiт, iсторичний досвiд поколiнь та iндивiдуальної соцiалiзацiї. Вона причетна до найвищих справ i понять незалежно вiд того, на якому щаблi соцiальних сходiв перебуває [2]. Проте в процесi делегування повноважень нерiдко забувається аксiома давньогрецьких фiлософiв про те, що «мiра» всiх речей — людина.
Показником падiння моральної сторони менеджменту є розпад зв’язкiв мiж людьми. Державне управлiння Сократ називав мистецтвом: «Мистецтво державного управлiння — знання прекрасного й корисного; творче знання справедливостi в державi. Для того, щоб навчитися управляти iншими людьми, а це основний змiст управлiнської дiяльностi, керiвниковi необхiдно чiтко усвiдомлювати свої можливостi, своє мiсце, призначення i роль у суспiльствi» [3, с. 226].
Це необхiдно сучасному керiвниковi в системi правоохоронних органiв. Вiн повинен виступати в системi делегування повноважень як керуючий (керiвник), лiдер (формальний i неформальний), новатор нових управлiнських технологiй, психолог i педагог, органiзатор i вихователь, професiйний експерт службової дiяльностi пiдлеглих i правознавець у сферi забезпечення громадського порядку й боротьби зi злочиннiстю та iншими правопорушеннями.
здiбностi, бути тактовним i комунiкативним [4, с. 618]. Основою цих якостей є знання природи й психологiї людей.
Для суб’єктiв делегування повноважень будь-якого рангу корисною є настанова античних фiлософiв про те, що перед тим як пiзнавати свiт навколо себе, слiд пiзнавати самого себе [3, с. 40]. Результати самопiзнання дозволять ефективно реалiзувати в усiх сферах життєдiяльностi, у тому числi в сферi делегування повноважень своїм пiдлеглим, «мистецтво бути собою» i «мистецтво бути iншим», що сприяє розумiнню себе i людей, якi оточують [6]. Тiльки самопiзнання веде до якiсного здiйснення функцiї саморегуляцiї i регуляцiї поведiнки iнших людей [3].
У сучасному суспiльствi вiдчуження людини вiд людини i людини вiд самої себе стає майже всеосяжним. Пiд вiдчуженням розумiється припинення або вiдсутнiсть близькостi мiж ким-небудь [38], внутрiшнє вiддалення [39]. У психологiї поняття вiдчуження вперше використав З. Фрейд для пояснення невротичної втрати суб’єктом почуття реальностi, або втрати своєї iндивiдуальностi (деперсоналiзацiї) [4]. У сучаснiй соцiальнiй психологiї вiдчуження використовується при характеристицi мiжособистiсних вiдносин, коли втрачається почуття солiдарностi в спiльнiй дiяльностi й iндивiд протиставляється iншим iндивiдам, або коли iндивiд у групi сприймає iнших як далеких i ворожих собi, вiдкидаючи при цьому норми групи, законiв, приписiв [1]. Давньогрецькi фiлософи мистецтво державного управлiння персоналом бачили в умiннi начальникiв рятувати людей вiд вiдчуженостi [3]. Вiдчуження переборюється в процесi твердження принципiв соцiальної справедливостi й здiйснення гуманiстичних iдеалiв [4].
Ерiк Фромм диференцiював п’ять форм вiдчуження: вiд ближнього, вiд роботи, вiд потреб, вiд держави, вiд себе [3]. Вiдчуженiсть у державному управлiннi має особливий вид — бюрократизацiя. Для бюрократа навколишнi — просто об’єкт його дiяльностi. У бюрократичнiй машинi немає мiсця для окремої особистостi. Людина стає лише об’єктом управлiння персоналом, до якого керiвник не вiдчуває нi любов, нi ненависть, а тiльки байдужiсть. У професiйнiй дiяльностi керiвника-бюрократа, люди перетворюються в неживi предмети, статистичнi показники, цифри. Куди б не звернулася людина в бюрократичному свiтi, вiн почуває себе загубленим i безпомiчним.
Мiркуючи про державу i державне управлiння персоналом, І. А. Ільїн вiдзначав, що корисливi, аморальнi, продажнi люди, безсоромнi й безпринципнi кар’єристи, цинiчнi демагоги, честолюбнi й властолюбнi авантюристи, не говорячи вже про простих злочинцiв, не можуть нi створити, нi пiдтримати здоровий державний органiзм. Оскiльки держава — це органiзоване спiлкування людей, пов’язаних мiж собою духовною солiдарнiстю, та тих, хто визнає цю солiдарнiсть не тiльки розумом, але й пiдтримує її силою патрiотичної любовi, жертовною волею, гiдними й мужнiми вчинками [4].
Будь-якi масштабнi дiяння, що ведуть до корiнних змiн у суспiльствi, здiйснюють конкретнi люди шляхом конкретних вчинкiв. Кожний — вiд голови держави до громадянина та рядового спiвробiтника правоохоронного органу — вносить у процес делегування повноважень частину своєї душi, знань, досвiду, навичок, енергiї, а вiдтак делегує свої повноваження пiдлеглим. І вiд того, у якому напрямку вiдбувається персоналiзацiя, залежить ефективнiсть делегування повноважень. Держава, делегування персоналом i закон потрiбнi чесним людям, добропорядним i право слухняним громадянам. Однак аналiз iсторiї свiдчить про те, що саме цiй категорiї людей часом не вистачає рiшучостi, твердостi, органiзованостi для того, щоб персоналiзувати делегування повноважень гiдним чином, не дозволяти домiнувати негативним явищам [3].
Стан системи делегування повноважень в сучасних умовах української держави вiдповiдає науковiй теорiї глобального еволюцiонiзму, розробленої в працях деяких фахiвцiв у сферi управлiння персоналом правоохоронного органу [4]. За цiєю теорiєю будь-яка соцiальна система розвивається своїми «каналами еволюцiї». У зв’язку з корiнними змiнами в соцiально-полiтичних, економiчних i правових умовах всi соцiальнi системи вичерпали свої «канали еволюцiї» i вступили в стадiю «бiфуркацiї» (вiд лат. bifurcus «роздвоєння, подiл, розгалуження чого-небудь») — пошуку нових каналiв [7]. При цьому елементи системи необхiдним чином змiнюються, набуваючи якiсного стану, необхiдного для створення нових систем i нових каналiв еволюцiї систем.
Одним з напрямкiв цього процесу, на нашу думку, є делегування повноважень, що вiдкриває новi шляхи гуманiстичного еволюцiонування внутрiшньо системних вiдносин в системi правоохоронних органiв України. Не секрет, що Мiнiстерства i вiдомства правоохоронних структур надають стiльки уваги громадськостi, скiльки це потрiбно, адже питання функцiонування цих систем, реорганiзацiї будь-яких перетворень, особливо результатiв конкретної дiяльностi всiх пiдроздiлiв, перебувають пiд постiйною пильною увагою суспiльства. Як у краплi води концентруються всi якостi субстанцiї, так i в правоохоронних органах сконцентрованi всi позитивнi й негативнi риси державної влади [8].
Кадрова полiтика є дiйсно вузловим питанням при реформуваннi правоохоронних органiв України. Вiд того, хто буде працювати в пiдроздiлах органiв правопорядку, залежить i успiх реформ, а також основна мета, що ставиться реформою — досягнення якiсно нового рiвня дiяльностi правоохоронних органiв [8]. У зв’язку з цим в умовах демократизацiї суспiльства виняткову значимiсть мають соцiально-психологiчнi механiзми делегування повноважень в органах правопорядку. З огляду на це на сьогоднi iснує необхiднiсть дослiдження феномена правових основ делегування повноважень в системi правоохоронних органiв України.
Злободеннiсть вирiшення цiєї проблеми на сучасному етапi розвитку системи правоохоронних органiв визначається також тим, що персоналiзацiя делегування повноважень повинна привести до оздоровлення морально-психологiчного клiмату в пiдроздiлах органiв правопорядку, створення в очах населення привабливого образу спiвробiтника правоохоронного органу, який володiє не тiльки високою правовою культурою, але й досить розвиненим iмунiтетом проти негативного соцiального впливу, у тому числi й кримiнального.
Сучасний стан делегування повноважень вимагає вiд керiвництва пiдроздiлу правоохоронного органу стабiльної кадрової полiтики. Тут можна констатувати, що в досить бюрократизованих системах, до яких вiдноситься i система правоохоронних органiв, як в управлiнськiй дiяльностi, так i в нормативних актах, спостерiгається вiдсутнiсть основ делегування повноважень — безпосередньої спрямованостi до людини — учасника правовiдносин у сферi правоохоронної дiяльностi. Вiдсутнiсть державної iдеологiї i стратегiї адмiнiстративних реформ приводить до ослаблення соцiальної захищеностi як громадян, так i спiвробiтникiв правоохоронних органiв як членiв суспiльства, а це, у свою чергу, дезорганiзує й самi iнститути влади, створюючи простiр для свавiлля i неправомiрних дiй. Наявний розрив мiж iдеями правової держави й рiвнем дiйсного стану правопорядку девальвує зусилля правоохоронних органiв, знижує їх авторитет в очах населення. Гiпертрофування ж силових методiв вирiшення цих проблем пiдриває авторитет права, а в окремих випадках навiть кримiналiзує самi органи правопорядку [9].
Розвиток ринкової економiки в Українi та пов’язаний з цим процес формування нових економiчних вiдносин змусив по-новому поглянути на деякi теоретичнi аспекти делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв, критично переосмислити проблеми, що виникли, виробити адекватнi сучасним умовам розвитку економiки пiдходи до вирiшення цього питання.
Проблеми делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв ми розглядаємо з гуманiстичних позицiй [5]. «Людина як людина в жодному з людських питань не повинна виходити за межi своєї сутностi, що визначає її розум i гуманнiсть. І це єдина й гiдна її перспектива, що надає змiст її iндивiдуальному iснуванню й iсторичному розвитку людини в цiлому» [10, с. 548].
Управляти людиною набагато важче, нiж верстатом. Людина може рiзко змiнити свої погляди, рiшення, може захворiти або просто зробити помилку. Люди рiзною мiрою здатнi проявляти недисциплiнованiсть чи припускати помилок. Однi це роблять рiдко, а для iнших — це норма. Незнання конкретних людей, їх психологiчних i психофiзiологiчних особливостей є однiєю з головних причин низької ефективностi системи делегування повноважень вiд керiвника правоохоронного органу пiдлеглому [2].
функцiй держави щодо iнших суб’єктiв правовiдносин; як внутрiшня — координацiя роботи спiвробiтникiв правоохоронних органiв в делегуваннi повноважень для здiйснення зовнiшнiх функцiй. Правоохороннi послуги — система заходiв з профiлактики та припинення порушень прав людини. Вiдповiдно кадрове забезпечення було одним з елементiв у виконаннi поставлених державою перед правоохоронними органами завдань. Отже, делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв розглянуто у площинi цiлiсної системи взаємопов’язаних функцiй, якi є основою для здiйснення завдань та досягнення цiлей, що стоять перед нею. У цьому контекстi суттю менеджменту взагалi i делегування повноважень зокрема є пiдвищення ефективностi дiяльностi пiдроздiлiв правоохоронних органiв i якостi обслуговування населення.
органу до пiдлеглого. Цей процес неприпустимо зводити лише до органiзацiйної перебудови наявних органiзацiйних структур — важливо втiлити нову iдеологiю, одночасно використовуючи все найбiльш передове, найкраще, що є в нашiй країнi.
системних вiдносин, якi виникають пiд час виконання службових обов’язкiв мiж керiвником пiдроздiлу та пiдлеглим.
Це обумовлено такими обставинами:
1) нова державно-правова ситуацiя в Українi, характерною рисою якої є тенденцiя до включення у свiтове спiвтовариство, вказує на необхiднiсть приведення норм нацiонального законодавства й практики правоохоронної дiяльностi у вiдповiднiсть до загальновизнаних принципiв мiжнародного права й мiжнародно-правових документiв;
2) розробка державно-правових основ правоохоронної дiяльностi органiв правопорядку з позицiй делегування повноважень особовому складу й нормативно-регулюючої дiяльностi з метою пiдвищення ефективностi делегування повноважень набуває особливої значимостi у перiод кризового становища українського суспiльства;
3) сам статус правового регулювання делегування повноважень, на нашу думку, повинен стати принциповою основою для конструювання вiдповiдної системи внутрiшньо системних вiдносин в правоохоронних органах, без чого практично неможлива нейтралiзацiя негативного впливу на спiвробiтникiв негативних факторiв i пiдвищення ефективностi їх службової дiяльностi;
4) державно-правовi основи статусу спiвробiтника правоохоронного органу виступають теоретико-методологiчною базою для розробки й реалiзацiї довгострокової полiтики держави в областi охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями й злочиннiстю в Українi;
i конфлiктiв, проблем i протирiч у нормативно-правовому регулюваннi тощо.
У науковiй лiтературi створений певний фундамент для формування теорiї правових основ делегування повноважень у державному управлiннi i, зокрема, правоохоронних органах України.
вiд: сучасної комплексної системи навчання, добору та просування по службi спiвробiтникiв правоохоронних органiв, що ґрунтується на поєднаннi сучасних психологiчних та педагогiчних технологiй, якi мають якостi, необхiднi для найбiльш оптимального й досконалого здiйснення делегування повноважень в органах правопорядку; ефективної конструкцiї функцiонування органiзацiйно-правової системи забезпечення дiяльностi спiвробiтникiв правоохоронних органiв, що ґрунтується на концепцiї постiйного вдосконалення якостi виконання функцiональних обов’язкiв та зростання рiвня задоволення соцiальних потреб спiвробiтникiв правоохоронних органiв; оптимальної дiяльностi спiвробiтникiв правоохоронних органiв, стосовно якої є стратегiя ефективностi, спрямована на пiдвищення якостi обслуговування населення, що ґрунтується на передових методах наукового управлiння, досягнення в iнших галузях науки i правових нормах українського законодавства [8].
України, що є не просто необхiдним, а життєво важливим.
В процесi здiйснення iсторичного аналiзу поняття делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв визначили, що особливостi середовища функцiонування, призначення, виконання функцiй делегування повноважень в дiяльностi правоохоронних органiв зумовлюють створення та розвиток нормальних внутрiшньо системних вiдносин в службах та пiдроздiлах органiв правопорядку пiд час виконання ними службових обов’язкiв.
В цьому контекстi делегування повноважень в пiдроздiлах правоохоронних органiв — це нормативно-врегульований комплекс адмiнiстративно-правових дiй, спрямованих з боку керiвництва на спiвробiтникiв пiдпорядкованого пiдроздiлу (органу) з метою ефективного виконання завдань, що стоять перед правоохоронними органами, або вдосконалення та ефективного функцiонування системи органiв правопорядку як складового елементу органiв державної влади.
делегування кадровий персонал пiдлеглий
Колпаков В. К. Адмiнiстративна вiдповiдальнiсть (адмiнiстративно-делiктне право) : навч. посiб. / В. К. Колпаков. — К. : Юрiнком Інтер, 2008. — 256 с.
2. Кузьменко О. В. Адмiнiстративно-процесуальне право України : пiдручник / О. В. Кузьменко, Т. О. Гуржiй. — К. : Атiка, 2007. — 416 с.
3. Про участь громадян в охоронi громадського порядку i державного кордону : Закон України вiд 22 червня 2000 року // Офiцiйний вiсник України. — 2000. — №30. — Ст. 1248.
4. Адмiнiстративне право України : пiдручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та iн. ; за ред. Ю. П. Битяка. — К. : Юрiнком Інтер, 2006. — 544 с.
5. Оболенський О. Ю. Державна служба : пiдручник / О. Ю. Оболенський. — К. : КНЕУ, 2006. — 472 с.
6. Виханский О. С. Стратегическое управление : учебник / О. С. Виханский. — [2-е изд., перераб. й доп.]. — М. : Гардарики, 2000. — 356 c.
7. Оболенський О. Ю. Державна служба України: реалiзацiя системних поглядiв щодо органiзацiї та функцiонування / О. Ю. Оболенський. — Хмельницький : Подiлля, 1999.
9. Завадський Й. С. Управлiння / Й. С. Завадський. — Т. 1. — [2-ге вид.]. — К. : Українсько-фiнський iнститут Управлiння i бiзнесу, 1998. — 542 с.
10. Петровский А. В. Деятельностный подход к психологии коллектива / А. В. Петровский // Вопросы истории и теории психологии : избранные труды. — М. : 1984. — С. 212-228.
11. Рожков В. В. О роли личностно-деятельностного подхода в развитии личности сотрудника ОВС / В. В. Рожков // Психопедагогика в правоохранительных органах. — 1997. — №2(6). — С. 7-9.
13. Выготский Я. С. Собр. соч. : в 6-ти т. / Я. С. Выготский — Т. 3. — М., 1983. — 366 с.
14. Петровский А. В. Индивид и личность. Концепция персонализации / А. В. Петровский // Вопросы истории и теории психологии: Избранные труды. — М, 1984. — С. 228-258 ; Петровский В. А. Системно-деятельностная парадигма : концепция персонализации / А. В. Петровский // Личность в психологии: парадигма субъектности. — Ростов н/Д., 1996. — С. 393-403.
15. Бандурка О. М. Теорiя i практика управлiння органами внутрiшнiх справ України / О. М. Бандурка. — Харкiв, 2004. — 780 с.
17. Арiстова І. В. Державна iнформацiйна полiтика : органiзацiйно-правовi аспекти / І. В. Арiстова. — Харкiв : Ун-т внутрiшнiх справ, 2000. — 368 с. ; Кормич Б. А. Органiзацiйно-правовi засади iнформацiйної безпеки України / Б. А. Кормич. — Одеса : Юридична лiтература, 2003. — 472 с.
Кузнiченко. — Харкiв : Ун-т внутрiшнiх справ, 2000. — 116 с.
19. Фролова О. Г. Новiтня методологiя в управлiннi в органах внутрiшнiх справ / О. Г. Фролова. — Донецьк : ДІВС МВС України, 2001. — 312 с.
|
