Історичнi типи захiдних пiдприємцiв
В однiй iз своїх останнiх робiт Ф. А. Хайєк писав, що розширений порядок людського спiвробiтництва, який виник на Заходi (як вiн сам зауважує, «порядок, який найчастiше, хоча й невдало, називають капiталiзмом») виник iз ненавмисного наслiдування певним «моральним практикам». У цьому роздiлi робиться спроба проаналiзувати особливостi господарського етносу («господарського мислення») захiдних пiдприємцiв рiзних часiв i з'ясувати, якi саме «моральнi практики» були пов'язанi з певного роду господарською практикою.
Інструментом дослiдження стали сформованi iсторичнi типи пiдприємцiв. Для одержання цих iдеальних конструктiв пiд час аналiзу прикладiв пiдприємницької дiяльностi рiзних епох виявлялися специфiчнi особливостi, що принципово рiзнилися мiж собою. Такi особливостi вiдокремлювалися, у деяких випадках iстотно посилювалися та групувалися як цiлiсний комплекс ознак, притаманних певному iсторичному перiоду. Таким чином, застосовувалася процедура iдеальної типiзацiї, подiбна до тiєї, яку використовував М. Вебер.
був обумовлений не стiльки їх поширенiстю, скiльки «типовiстю» у веберiвському розумiннi. (Вiдзначимо, що Вебер трактував iдеальний тип як вираз «iнтересу епохи».) Вказанi персонажi яскраво виражають дух своєї iсторичної доби, його унiкальнiсть i своєрiднiсть (зрозумiло, що мова йде про господарську сферу життя). Важливо також i те, що купець, протестапт-першобуржуа, капiтан iндустрiї, менеджер-iнноватор були активними провiдниками соцiально-економiчних змiн, тобто виконували функцiю пiдприємцiв. Нагадаємо, що, згiдно iз запропонованим И. Шумпетером визначенням, пiдприємництво являє собою iнновацiйне змiнювання способу господарювання.
Делегування повноважень: рядовi члени пiдприємницької органiзацiї вiдчуженi вiд процесу прийняття рiшень, власностi та результатiв працi.
Ставлення до конкуренцiї, реклами та цiнових знижок: конкуренцiя сприймається негативно, реклама та приваблювання покупця низькими цiнами вважається ознакою поганого топу.
У перiод середньовiччя головним суб'єктом пiдприємницької дiяльностi був насамперед купець. Вiн одночасно виступав у ролi торговця, фiнансиста, органiзатора виробництва. Купець раннього перiоду (тобто починаючи з XI ст., коли вiн став постiйним компонентом суспiльства) – персонаж, що iстотно вiдрiзнявся вiд купця розвинутого та пiзнього середньовiччя. У цьому випадку показовою є дiяльнiсть вiкiнгiв. Експедицiї вiкiнгiв були тiсно пов'язанi з торгiвлею. Але, як свiдчать iсландськi саги, торгова поїздка скандинава нерiдко завершувалася його нападом на мiсцевих жителiв, i те, що не вдавалося вимiняти, вiн забирав силою.
Однак тi купцi раннього перiоду, якi не займалися розбоєм, були також досить войовничi. їм доводилося вирушати в далекi країни, мандрувати серед чужих людей, зустрiчаючи па своєму шляху багато небезпек. Прибуток вiд торгiвлi рiдкiсними товарами мiг бути досить великий, але не меншим був i пов'язаний з ним ризик. Соцiальний та економiчний ризики змушували купцiв вкладати свої прибутки у бiльш надiйну сферу земельного володiння або давати позики пiд процент.
У «Королiвському дзеркалi», що описує рiзнi верстви Норвегiї першої половини XIII ст., наводиться характеристика якостей, якi повинен був мати купець того часу. Зазначається, що людина, яка збирається стати купцем, наражається у своєму життi на багато небезпек. Тому в чужих землях вона повинна постiйно бути обачною, а на морi вмiти швидко приймати рiшення i мати мужнiсть. Для того щоб завоювати загальну прихильнiсть, їй треба показувати себе вихованою i приємною особою. Особливу обачливiсть слiд було проявляти, обираючи собi компаньйона.
Один iз засадничих моментiв господарського етносу пiдприємця-купця полягав у тому, щоб досягти якомога вищих цiн, щоб з можливо меншим обiгом отримати високий прибуток: малий обiг – велика вигода, – ось дiловий принцип того часу. І не лише дрiбних, напiвремiсницьких виробникiв. Правилом голландсько-остiндської компанiї, наприклад, було вести «малi справи з великою вигодою». «Мається на увазi, головним чином, збут багатим, адже вiн завжди зручнiший, анiж збут для широкого загалу. Вiдображенням такого свiтогляду була теорiя письменникiв-економiстiв, якi протягом усього XVII та XVIII ст. були захисниками високих цiн».
Ставлення до конкуренцiї та клiєнтури вiдповiдало характеру ведення справ: усi хочуть мати спокiй, вiдчувати стабiльнiсть. Клiєнтура ототожнювалася з певним територiальним анклавом, який був вiдведений в ексклюзивну експлуатацiю окремому комерсантовi. Було заборонено будь-яке «полювання на клiєнтiв». Вважалося аморальним вiдбивати у своїх сусiдiв покупцiв. Купецькi статути забороняли втручатись у торговi справи iнших шляхом манiпулювання цiнами або вести торгiвлю так широко, що це призводить до банкрутства iнших. Досить тривалий час iснувало негативне ставлення до комерцiйної реклами; засуджувалося наголошування на особливих перевагах, якими начебто одне пiдприємство вiдрiзняється вiд iншого. Як найбiльша ганьба для комерсанта розцiнювалися оголошення, що сповiщали про нижчi, нiж у конкурентiв цiпи.
Негативне ставлення до перебудови органiзацiйних засад ведення торгiвлi (скорочення кiлькостi посередникiв, приваблювання клiєнтури за допомогою цiнових знижок, використання реклами тощо), яка водночас iз пiдвищенням прибутку призводила до безробiття, збиткiв або банкрутства iнших суб'єктiв господарської дiяльностi, мало своє продовження у негативному ставленнi до технiчних новацiй у виробництвi. Тут так само панує думка: прогрес, новацiї бажанi лише тодi, коли вони не руйнують людського щастя. Здешевлення товару не варте тих слiз, якi воно спричинило сiм'ям безробiтних. Так, наприклад, у 1684 роцi у Францiї був заборонений ткацький верстат, який виробляв панчохи, переважно через побоювання, що вiн може зменшити бiдним людям їх заробiток.
Наприкiнцi середньовiччя становище дiлової людини в суспiльствi дещо змiнюється. Перш за все, посилюється її впливовiсть. У багатьох мiстах Європи купецька верхiвка, сконцентрувавши у своїх руках величезнi багатства, утворює патрицiанський прошарок мiста, який мав вирiшальний вплив на його управлiння.
Окремо треба вiдзначити прагнення купцiв-патрицiїв до розкiшного життя. Для того щоб пiдняти свiй престиж у суспiльствi й справити належне враження, вони будують кам'янi будинки i палаци; в одязi й прикрасах вони змагаються зi знаттю. Л. Б. Альбертi у своїх трактатах наголошував па тому, що необхiдно бути ощадним, адже ощадливiсть – гарантiя незалежностi. Однак, на його думку, не треба бути i скупим. Особливо не слiд економити на витратах, що забезпечують престиж сiм'ї, її добре iм'я та славу.
вiд комуни розмiри своїх прибуткiв, для того щоб ухилитися вiд сплати податкiв, i всiляко демонструй, що в тебе лише половина того, чим насправдi володiєш; завжди товаришуй iз тими, хто стоїть при владi, i приєднуйся до тiєї партiї, що є найсильнiшою; нiкому не довiряй: анi слугам, анi родичам, анi друзям, адже люди грiховнi й переповненi обманом та зрадою; там, де йдеться про грошi, не знайдеться родича чи друга, який подбає про тебе бiльше, анiж про себе.
Вiра Мореллi примирює Бога та купецьке сутяжництво. У цьому вiй не оригiнальний. У розрахункових книгах купцiв i торгових компанiй велися особливi «рахунки Бога». Сюди вносилися тi суми, якi купцi жертвували на бiдних та богоугоднi заклади, для того щоб застрахувати свої душi вiд неприємностей пiсля смертi. Із Творцем обходилися як iз членом купецької компанiї, i розмiри Його частки залежали вiд величини прибутку, отриманого компанiєю. Дiлова людина епохи Вiдродження поєднувала релiгiйнiсть iз рацiональнiстю, благочестя – з аморальнiстю; вона намагалася перебудувати стосунки мiж мораллю та релiгiєю таким чином, щоб вiра в Бога не була перешкодою для її не дуже чистих операцiй.
Усупереч загальноприйнятим схематизацiям генезису капiталiзму, наслiдком розвитку ринку на початку XVI ст. були не тiльки поява мануфактурного виробництва й надбання буржуазних рис традицiйним «середнiм прошарком», а й химерна трансформацiя самої феодальної практики. «Наживали» iз землевласникiв, як i представники молодого торговельно-промислового прошарку, прагнучи до великих грошових статкiв за рахунок надзвичайної експлуатацiї не вiльнонайманих, а крiпакiв або наполовину вiльних виробникiв.
й купцiв фернхендлерiв, не пов'язаних з нацiональним виробництвом i орiєнтованих на «далеку» посередницьку торгiвлю. «Торговельно-лихварськi капiтали Фугтерiв, Вельзерiв та Інгофiв лише незначною мiрою витрачалися на пiдтримку мануфактур, друкарень, ливарень та iнших ранньокапiталiстичних пiдприємств; левова їх частка позичалася церковним i свiтським феодалам, iмператоровi». Процентнi борги сплачувалися вiдповiдно не за рахунок капiталiстичної, а за рахунок модернiзованої феодальної експлуатацiї, а також вiйськових авантюр. Злиденнiсть населення зумовлювала ще бiльше зростання податкiв, що непосильним тягарем лягали на виробника, позбавляючи його стимулу до працi.
капiталiзму. На початку XVI ст. передбуржуа вже програє представникам цiєї мафiї у прозаїчнiй утилiтарностi, якої вiн перший почав учитися в XV ст. Вiн уже був неспроможний зрiвнятися зi своїми феодальними конкурентами в мистецтвi визискування та утримання вже готового грошового прибутку.
Становище раннього буржуа на початку XVI ст. було трагiкомiчним. Вiн не може нi повернутися до виробництва, яке не знає додаткової вартостi, нi зрiвнятися зi своїми феодальними конкурентами в мистецтвi визискування й утримання вже готового грошового прибутку. Як учасник клопiтного й оборотного процесу, вiн протягом тривалого часу потребував не просто виправдовуючого, а мобiлiзуючого та iнспiруючого свiтогляду, який – нехай iррацiональним, символiчно опосередкованим шляхом – вiдтворював би в людинi дефiцит цiлеспрямованостi, характеру й волi.
Таким свiтоглядом для раннього буржуа Захiдної Європи стала етика протестантизму. Протестантизм, як певного роду моральна практика, виконував в особистому життi та господарськiй практицi першобуржуа кiлька функцiй.
1. Адаптацiйна функцiя.
Протестантизм допомагав першобуржуа внутрiшньо подолати абсурднiсть ситуацiї, що виникала внаслiдок вiдчуження результатiв його господарювання та неможливостi протистояти неофеодальним конкурентам. Цьому сприяли вимоги вбогостi духу, якi виразно охарактеризував предтеча протестантства Майстер Екхарт. Вбогий духом, у його розумiннi – це людина, яка нiчого не бажає, нiчого не знає, нiчого не має. Йдеться про незалежнiсть особи вiд суб'єктивної волi (прагнень), суб'єктивного знання, вiд прив'язаностi до матерiальних благ (але не їх вiдсутнiсть).
Вбогiсть духу стала психоемоцiйним джерелом етичного ригоризму та нонконформiзму протестантiв-першобуржуа. Вона допомагала першобуржуа, з одного боку, протистояти поширеним у суспiльствi цiнностям утилiтарного меркантилiзму й гедонiзму, а з другого – позбавляла вiд фрустрацiй, пов'язаних iз самоiдентифiкацiєю. У такий спосiб свiтський аскетизм сприяв збереженню структури рацiонально-капiталiстичного господарювання (на той час маргiнальної) в системi соцiуму.
На думку Вебера, одну з ключових ролей у протестантизмi вiдiграло вчення про покликання (Beruf), яке розглядало будь-який вид практичної дiяльностi (професiю) засобом служiння Богу. Протестант мав стiйко зносити життєвi труднощi i сприймати їх як випробування його вiри. Неробство, гедонiзм вважалися грiховними. Успiхи у професiйнiй дiяльностi слугували опосередкованим доказом обраностi особи до спасiння.
Учення про покликання стимулювало трудову активнiсть, сприяло нагромадженню капiталу та його iнвестуванню в раниьокапiталiстичнi пiдприємства. Якщо своєю головною метою середньовiчний купець бачив укладення нагромаджених протягом життя коштiв у стабiльний, менш ризикований прибутковий капiтал – землеволодiння, ренту, посаду тощо, то першобуржуа-протестант навiть не припускав думки витратити грошi на комфортну бездiяльнiсть. Чистий прибуток в умовах свiтської аскези повертався до обiгу, нагромаджувався для вiдкриття або розширення справи.
незабезпеченого ринку, що тiльки-но формувався, протестантизм опосередковано сприяв, говорячи сучасною мовою, зменшенню ризикiв пiдприємницької дiяльностi та трансакцiйних видаткiв.
Делегування повноважень: менеджери адмiнiстрацiї беруть участь у процесi прийняття вiдповiдальних рiшень, однак вони вiдчуженi вiд власностi та результатiв дiяльностi пiдприємства.
Стратегiї пiдвищення прибутковостi: скорочення видаткiв завдяки концентрацiї виробництва, регламентацiї i витiсненню живої працi, стандартизацiї товару та його випуску великими серiями.
знижки стають обов'язковим елементом маркетингу.
Майже до кiнця XVIII ст. негоцiант усе тримав у своїх руках: вiн був водночас торговцем, банкiром, страхувальником, промисловцем. Лише па початку XIX ст., з початком епохи iндустрiалiзацiї, тобто коли технiчна модернiзацiя набула значних висот, з'явилися промисловцi – «капiтани iндустрiї», новi активнi персонажi пiдприємницької дiяльностi. Вони ставили перед собою такi завдання: контролювати найважливiшi моменти в технологiчних процесах, тримати в руках майстрiв i робiтникiв, нарештi, добре знати ринки, щоб бути здатними самим орiєнтувати своє виробництво. Вони прагнули позбавитися вiд посередництва купця, щоб самим контролювати закупiвлю й доставку сировини, її якiсть, регулярнiсть надходжень.
масового виробництва стверджується нова iдеологiя пiдприємництва. Центральним моментом у цiй iдеологiї стало «розширення справи». Здешевлення виробництва завдяки його рацiоналiзацiї стало головним засобом досягнення такої мети.
велику iнтенсивнiсть обiгу, найшвидше транспортування ресурсiв, iнформацiї. Господарський етнос пiдприємцiв вiдповiдно до трансформацiї мети господарювання також зазнав змiн. Насамперед поведiнка пiдприємця пiдлягала абсолютнiй рацiоналiзацiї, хоч би якої сторони справи вона торкалася.
Якщо рацiональне впорядкування господарської практики протестанта-першобуржуа було його особистим вибором (точнiше, зумовлювалося його особистими релiгiйними переконаннями), то тепер рацiоналiзацiя мала примусовий характер, оскiльки диктувалася законами вже сформованого ринку, передусiм – конкуренцiєю. Мiсце свiтського аскетизму – внутрiшнього джерела рацiональної регламентацiї господарської поведiнки – тепер посiв професiйний прагматизм.
Прагнення до розширення справи з метою отримання бiльш високих прибуткiв (перш за все через розширення збуту) створило нову практику взаємодiї зi споживачем товарiв та послуг. У цьому питаннi новий дiловий принцип суттєво вiдрiзнявся вiд традицiоналiстського ведення справи, оскiльки вiн передбачав: 1) будь-що привернути увагу покупця, 2) збудити бажання купити. Мабуть, не треба вказувати, що поширеним засобом досягнення цих завдань стала реклама. Зайвим буде нагадувати також i про те, що досягалася поставлена мета завжди з вiдчуттям добропристойностi та мiри.
почуття солiдарностi щодо колеги принцип «свободи лiктiв». Продаж за демпiнговими цiнами став одним iз засобiв торгових вiйн iз конкурентами.
Вiдмiнною рисою розвитку пiдприємництва в Англiї доби промислового перевороту XVIII – початку XIX ст. було поєднання пiдприємницьких та iнженерно-новаторських функцiй в однiй особi. Індустрiальна епоха тут змiнила стан речей. Хоча багато хто з «капiтанiв iндустрiї» починав свiй бiзнес на ґрунтi власних винахiдницьких здобуткiв (наприклад, Форд), з розширенням справи вони вже меншою мiрою у своїй дiяльностi спиралися на винахiдницьку чи iнженерну майстернiсть. Зi зростанням великомасштабного виробництва iнженернi функцiї стали компетенцiєю виробничих експертiв, якi мають платню, другого ешелону заводських менеджерiв. Що ж стосується хазяїна, то вiд нього вимагалося тепер тримати руку на пульсi керiвництва промисловою стратегiєю, укладання та розривання союзiв, вибору учасникiв прориву для руху вперед, нагляду за всiєю роботою.
то з початком епохи масового виробництва настанови пiдприємництва набувають рис наукових знань. Зокрема, наукове обґрунтування здобувають принципи менеджменту. Ф. У. Тейлор був одним з перших, хто протиставив наукову органiзацiю працi традицiйнiй точцi зору на мiсце i роль робiтника у виробничому процесi.
Колишня фiлософiя управлiння або, як її називав Тейлор, фiлософiя «iнiцiативи та винагороди» покладала всi внутрiшнi проблеми виробництва па робiтника i надавала йому свободу вирiшувати їх на свiй розсуд, одночасно покладаючи на нього вiдповiдальнiсть за результати роботи. На противагу цьому, наукова органiзацiя працi початку XX ст. передбачала шляхом скрупульозної регламентацiї трудових процесiв вивiльнити робiтника, дрiбного службовця вiд необхiдностi приймати принциповi виробничi рiшення i таким чином нести вiдповiдальнiсть за наслiдки виробництва. Згаданi функцiї делегувалися адмiнiстрацiї пiдприємства. Вiдтак рядовий працiвник був позбавлений можливостей проявляти в своїй роботi творчу (читай – пiдприємницьку) iнiцiативу. Вiдчуження живої працi через подрiбнення та регламентацiю робочих операцiй набуло свого апогею в технологiї конвеєрного збирання.
вiн завжди наполягав на власному баченнi проблеми, своїх менеджерiв вважав «помiчниками». Якщо «помiчник» зважувався суперечити Форду або самостiйно приймати важливе рiшення, вiн ризикував бути звiльненим.
Форд надзвичайно тонко вiдчував ринок, його вимоги й можливостi, добре знав нюанси маркетингу. У своїй книзi «Моє життя, мої досягнення» вiн вiдзначав, що вузькiсть споживчого ринку, який становили головним чином заможнi люди, призводить до домiнування погляду, що кiлькiсть покупцiв обмежена, а вiдтак необхiдно обiйти конкуренцiю. Ламаючи традицiйну точку зору, яка була успадкована вiд кустарно-ремiсницького виробництва, Форд стверджував, що завжди знайдеться покупець на будь-який товар, головне, щоб цiна була для нього прийнятною.
Прагнучи зробити автомобiль доступним для багатьох i в такий спосiб розширити збут, Форд розпочав у 1909 р. випуск лише однiєї моделi «Т». Концентрацiя i стандартизацiя виробництва дала змогу знизити цiну настiльки, що обсяг збуту досяг нечуваних для того часу розмiрiв. Трохи пiзнiше було проголошено програму «П'яти доларiв», яка вдвiчi збiльшувала заробiтну платню робiтникiв. Нова зарплатня стимулювала дисциплiну працi, а крiм того, заохочувала робiтникiв до стiйкого споживання товарiв тривалого користування, що в свою чергу робило їх залежними вiд високої зарплатнi.
В американськiй лiтературi iснує багато легенд, що вихваляють «капiтанiв iндустрiї» як талановитих органiзаторiв масового виробництва, безкорисливих фiлантропiв та альтруїстiв. Насправдi багато з них являли собою симбiоз промисловцiв i «баронiв-розбiйникiв», якi рацiоналiзували експлуатацiю людей i ресурсiв згiдно з iдеологiєю соцiального дарвiнiзму. Деякi «прославилися» завдяки протизаконними методами конкуренцiї, пiдступними iнтригами, пiдкупом чиновникiв.
Делегування повноважень: рядовi працiвники залучаються до самостiйної розробки та реалiзацiї iнновацiй на правах спiввласникiв з умови прийняття на себе частини ризику; працiвники долучаються до власностi завдяки проведенню полiтики «участi в доходах», пiльгового продажу акцiй тощо.
І Стратегiї пiдвищення прибутковостi: застосування наукомiстких технологiй, ставка на високу якiсть товару, орiєнтацiя на iндивiдуальнi потреби споживача.
конкурентам технологiй).
Й. Шумпетер звертав увагу на те, що соцiальнi змiни й технiчний прогрес iз часом зруйнували функцiю iндивiдуального пiдприємництва, а разом з ними було пiдiрване соцiальне становище пiдприємця-iндивiдуала, який є приватним власником. Його роль була i є однiєю з форм iндивiдуального лiдерства, що ґрунтувалася на авторитетi особи та особистiй вiдповiдальностi за успiх усього пiдприємства. Економiчний i технологiчний прогрес дедалi бiльше стає справою колективiв висококвалiфiкованих фахiвцiв, якi продукують необхiднi для виробництва рiшення й примушують функцiонувати свої винаходи передбачуваним чином. На змiну пiдприємницькому генiю окремої особи, що спиралася на iєрархiчний виконавчий апарат бюрократiї, поступово приходить колективна iнiцiатива i вiдповiдальнiсть усiх членiв пiдприємницької органiзацiї.
Принципово змiнився склад пiдприємницьких органiзацiй. Якщо ранiше основну масу працiвникiв становили представники робiтничих професiй, то в постiндустрiальному суспiльствi їхня питома вага значно скорочується. Найчисленнiшою стає частка «бiлих» та «синiх» комiрцiв – високоосвiчених професiоналiв. Ускладнення технологiй, пiдвищення вартостi устаткування, загострення конкурентної боротьби, пiдвищення вимог до якостi та гнучкостi виробництва – все це вимагало розширення самостiйностi працiвника i пiдвищення ступеня вiдповiдальностi, що покладалася на нього.
НТР внесла змiни не лише в економiчне, а й у соцiальне життя суспiльства. Умови працi викликали щораз активнiший протест працiвникiв, чия квалiфiкацiя помiтно зросла, рiвень життя пiдвищився, а культурнi потреби iстотно розширилися. Значення оплати працi не зменшилося, але цьому фактору довелося потiснитися i дати мiсце нематерiальним потребам – бажанню ствердити себе як особистiсть, проявити свiй творчий потенцiал, усвiдомити себе гiдним членом суспiльства.
який описав два принципи оцiнювання ставлення людини до працi у виглядi теорiї (моделi) «X» та теорiї «Y». Згiдно з теорiєю «X», людина є лiнивою та безiнiцiативною, усi її думки зосередженi на тому, яким би чином ухилитися вiд роботи i вiдповiдальностi. Цим обґрунтовується необхiднiсть усебiчного контролю i детальної регламентацiї, якi насправдi сковують iнiцiативу, позбавляють волi та iнтересу до роботи. Такий пiдхiд вимагає суворо iєрархiчного пiдкорення i призводить до розростання управлiнського апарату, який вбачає своє призначення у рацiональному розподiлi всiх до останньої дрiбницi ресурсiв та контролю за їх використанням.
За теорiєю «Y», людина, навпаки, радше є працелюбною, анiж лiнивою, вона прагне вiдзначитися на роботi, охоче бере на себе вiдповiдальнiсть, навiть бажає її; людину переповнюють iдеї та честолюбнi задуми, головне для неї – реалiзацiя свого творчого потенцiалу, а матерiальна винагорода вiдходить при цьому на другий план. Така передумова передбачає необхiднiсть надання людям максимальної самостiйностi, яка вивiльняє i обертає на користь справi їхню творчу енергiю. Вiдпадає потреба у громiздких органiзацiйних структурах; рiвень контролю i ступiнь регламентацiї, що вважалися ранiше необхiдними, стають не лише непотрiбними, а й шкiдливими.
Теорiя «X» вiдповiдає iндустрiальному суспiльству з його здебiльшого непривабливою монотонною працею, що легко пiддається нормуванню та перевiрцi. Час теорiї «Y» настав з початком переходу iндустрiального суспiльства в iнформацiйне, яке має у своєму розпорядженнi якiсно iншу виробничу базу, що змiнила характер самого процесу працi.
Прикладом компанiї, дiяльнiсть якої репрезентує практику застосування передових методiв господарювання може слугувати ІБМ. У системi управлiння ІБМ втiлюються новiтнi досягнення управлiнської думки (передусiм неформальної школи). Важливим також є той момент, що ІБМ бере безпосередню участь у створеннi iнформацiйних технологiй, тобто за характером виробництва сприяє становленню iнформацiйного суспiльства.
Знайомство з роботами топ-менеджерiв ІБМ Ф. Роджерса та Д. Мерсера дає змогу виявити цiкаву особливiсть: гуманiстичнi принципи управлiння доповнюються i переплiтаються з певними маркетинговими настановами, оскiльки одне без другого не працює. Стратегiї маркетингу i менеджменту в цiлому зорiєнтованi на створення гармонiйних взаємин, по-перше, всерединi пiдприємства, по-друге – пiдприємства iз зовнiшнiм свiтом.
Аналiз досвiду ІБМ надає можливiсть встановити, що налагодження гармонiйних стосункiв усерединi компанiї та її адаптивнiсть до умов зовнiшнього середовища передусiм досягаються ставкою на людину, що самореалiзується (на вiдмiну вiд людини економiчно детермiнованої). Така полiтика складається з двох основних стратегiй. Перша характеризується гаслом «Головне багатство компанiї – її люди». Компанiя залучає до себе найбiльш здiбних i талановитих, постiйно працює над пiдвищенням їхньої квалiфiкацiї i намагається утримувати їх у себе. Друга складова полягає в заохочуваннi самостiйностi й пiдприємливостi, а також наданнi спiвробiтникам можливостi повнiше реалiзувати свiй потенцiал.
Пiдґрунтям стимулювання внутрiшнього пiдприємництва (iнтрапренерства) в структурах ІБМ слугує корпоративна культура, елементами якої є певний набiр переконань, спiльних цiнностей. В ІБМ це повага до людини, прагнення до досконалостi та надання покупцевi найкращого обслуговування. Велику роль також вiдiграє матерiальний iнтерес. Найсуттєвiше вiн виступає у формi участi спiвробiтникiв у капiталi компанiї. В ІБМ вони мають право на придбання її акцiй за цiнами, що становлять 85% їх ринкової вартостi; щоправда, на суму до 10% своєї заробiтної плати.
спiвробiтникам, прiоритетнiсть горизонтальних зв'язкiв над вертикальними, сприяння ентузiастам i терпимiсть до невдач. Делегування повноважень, тобто самостiйнiсть у прийняттi рiшень, ґрунтується на переконаннi, що справу найкраще знає та людина, яка нею займається.
Для боротьби з бюрократичними тенденцiями в ІБМ iснують двi програми: «дикi качки» та «незалежнi господарськi одиницi» (НГО). Ідея «диких качок» полягає в тому, що в компанiї мають бути люди, зараженi її культурою i водночас не пiдвладнi її бюрократiї. На кiлька рокiв цi люди отримують повну свободу в здiйсненнi проектiв, якi вони запропонували i якi здобули схвалення. Програми НГО стали вiдповiддю па закiнчення ери масового виробництва, за якої наука була вiддалена вiд виробництва. НГО являють собою внутрiшнi фiрми ІБМ. За їх допомогою компанiї вдається зберегти iнiцiативних та честолюбних спiвробiтникiв, що прагнуть до самостiйностi. Компанiя-хазяїн залишає в себе всi або бiльшу частину акцiй нової фiрми, а тi, що залишилися, отримують iнiцiатори її створення, якi беруть на себе частину пов'язаного з проектом ризику. В ІБМ керiвництво корпорацiї дає змогу НГО мати власнi ради директорiв, захищаючи їх таким чином вiд втручання бюрократiї iз центру. Т. Пiтере i Р. Уотермен стверджують, що, починаючи з середини 50-х рокiв (тобто практично з початку електронної ери), всi великi iнновацiї ІБМ виникали поза межами формальної системи дослiджень i розробок. Самостiйнi iнiцiативнi групи, зокрема, були задiянi пiд час розробки такого проекту, як персональний комп'ютер.
Д. Мерсер визначає органiзацiйну форму ІБМ як «клiтинно-органiчну структуру» й описує її за допомогою понять бiологiї. Первинним елементом цiєї структури є клiтина (людина, але частiше група), зв'язок якої iз зовнiшнiм свiтом здiйснюється по її вiдростках, i вона сама вирiшує, у яких напрямках їй слiд випускати цi вiдростки. Отримання i вiддача iнформацiї (обмiн) стає майже єдиною функцiєю дiлової клiтини. її поведiнку визначають не лише зовнiшнi подразники, а й внутрiшнiй код – ДНК (принципи i культура фiрми). Завдання менеджерiв компанiї полягає в тому, щоб забезпечити цi амебоподiбнi колонiї середовищем, ресурсами i культурними цiнностями.
Зiставлення iдеальних типiв захiдних пiдприємцiв рiзних епох, виявлення вiдмiнностей в їх структурi дали можливiсть визначити особливостi змiн у практицi пiдприємництва та господарському етносi пiдприємцiв. Насамперед необхiдно вiдзначити такi тенденцiї:
в) зростання впливу внутрiшнього клiмату та корпоративної культури на конкурентоспроможнiсть пiдприємницької органiзацiї.
|
