Ірена Карпа: життя і творчість. Визначний твір "50 хвилин трави"

Ірена Карпа: життя i творчiсть. Визначний твiр "50 хвилин трави" Рецензiя на твiр сучасної української лiтератури Ірена Карпа: життя i творчiсть. Визначний твiр "50 хвилин трави" Змiст 2. Несхвальнi вiдгуки, або «Лiтературою навiть не пахне» 3. «50 хвилин трави» - для пiдготовленого читача «саме то» Заключна частина карпа український письменниця стьоб 1. Вступна частина: про автора Іре́на Ка́рпа — українська письменниця, спiвачка, журналiстка. Народилася 8 грудня 1980 року. Спочатку мешкала з родиною в Івано-Франкiвську, потiм переїхала з родиною до Яремче — невеликого мiстечка у Карпатах. Там вчилася малюванню у школi мистецтв. Молодша сестра Ірени Карпи — Галина Карпа теж письменниця та головний редактор арт-журналу Аж. У 1998 р. вступила до Київського нацiонального лiнгвiстичного унiверситету на вiддiлення французької фiлологiї. Вiд 1999 Карпа є солiсткою й авторкою текстiв пiсень гурту «Фактично самi» (з 2007 «Qarpa»), музика якого становить сумiш iндастрiалу, панк-року, хардкору та психоделiчного трiп-хопу. Друкувалася в часописi «Четвер». Першою її книгою стала «Знес Паленого», видана у 2000 у Івано-Франкiвську. До цiєї книги ввiйшли, помiж iншим, повiсть «50 хвилин трави» та оповiдання «Сни Ієрихона», якi разом з оповiданням «Ґанеша i Синкопа» та так званим iнтерактивним романом «Полювання в Гельсiнкi» склали видану в 2004 видавництвом «Фолiо» книгу «50 хвилин трави». Закiнчивши навчання 2003 року, отримала магiстерську ступiнь з iноземної фiлологiї за спецiалiзацiєю англiйська та французька мови, зарубiжна лiтература. Рiк подорожувала Пiвденно-Схiдною Азiєю, наслiдком чого став роман «Фройд би плакав», виданий також «Фолiо». У 2005 Карпа починає працювати ведучою на телебаченнi (канали «ICTV», «Інтер», з вересня 2007 року по серпень 2008 року — «MTV Ukraine»). Четвертою її книгою став ще один роман — «Перламутрове порно», який вийшов у 2005 у видавництвi «Дулiби», п'ятою — роман «Bitches Get Everything», видавництва Книжковий клуб "Клуб сiмейного дозвiлля" в 2006-му. Того ж року Карпа пробує себе як акторка («Аутизм», реж. О. Анпiлогов, Україна, «Компот», реж. А. Якушенков, Росiя) та режисерка короткометражного кiно «Kyiv. Limited Edition». Знiмається в еротичних фотосесiях для журналiв «Playboy», «Penthouse», «FHM». 17 травня 2008 року одружилася з журналiстом, письменником Антоном Фрiдляндом. На початку 2009 року книжку «Добло i Зло» визнано книжкою-невдахою року — вона здобула приз «Золота булька». Водночас, за рейтингом читачiв журналу «Кореспондент» книга «Добло i Зло» ввiйшла до десятки найкращих українських книг 2009 року. Нагороди * 1999 — отримала гран-прi мiжнародного конкурсу молодих письменникiв «Гранослов». * 2006 — отримала премiю «Best Ukrainian Awards-2006» у номiнацiї «наймоднiша письменниця». [2] 2. Несхвальнi вiдгуки, або «Лiтературою навiть не пахне» Сучасна українська лiтература... Сучасна. Українська. Лiтература. А чи iснує вона взагалi як така? Є велика спокуса безапеляцiйно сказати: „НІ!”. Та все ж, доводиться видавити з себе бiльш оптимiстичне i не таке безнадiйне „Так”... Те „Так” кволе i мляве, сiре i iнертне, та все ж яке нiяке, а стверджувальне. Тому що сучасна українська лiтература iснує. Вона балансує на межi занепаду i остаточного занепаду, темряви i повної безпросвiтностi, та все таки iснує i бореться за своє iснування. Бореться тими силами, якi має. А має їх зовсiм трохи, якщо не сказати ще менше... Рахуйте самi. По-перше солiдностi (тобто кiлькостi) вiзьмемо i других, «русскоязычных писателей». Ну, а якщо серйозно, то справа навiть не в тому, якою мовою хто пише, головне – як i що, i чи вважає себе українцем в душi. Так, не просто називає, а саме ВВАЖАЄ... Але ж для того, щоби письменник був дiйсно письменником потрiбно, щоб його знали, любили, читали, а отже i розкуповували. Що з того, якщо ти вiдомий лише в якомусь забутому богом лiтературному клубi, або ж якщо твою книжку видають тиражем сто примiрникiв, дев’яносто з яких припадають пилом в книжкових магазинах? – НІЧОГО! Пусте, велике, нiкчемне НІЧОГО. Подумайте, скiльки таких писак є, i вiднiмiть їх вiд загальної кiлькостi. Це буде, по-друге. Тепер шляхом «естественного отбора» ми отримали той десяток-другий авторiв, чиї книжки розходяться тисячними тиражами, i яких можна назвати представниками сучасної української лiтератури. Але то тiльки нiбито . Чому? А тому, що половина з них, то розпiаренi зiрки i зiрочки, полiтики, актори, люди рiзного формату i якостi, будь хто, хто не має жодного вiдношення до лiтератури, та не зважаючи на це лiзе туди, i сiдає щось писати. Їхнє „щось” жалюгiдне i бездарне, нiкому не потрiбне... Але «на ура» розкуповуване фанатами а-ля письменникiв дефiс зiрок (полiтикiв, акторiв...). Як правило, їх книги навiть не читаються, а просто стоять на книжкових полицях, а схибленi фанати думають: „Супер, це ж мiй... написав, значить це класно!...” Отож два сорти: першi – чисто комерцiйний варiант (тi, що продаються ), а другi – варiант не тiльки i не просто комерцiйний (тi, що продаються, та ще й писати вмiють ). Ірена Карпа явно вiдноситься до категорiї першої . Писати не вмiє, а видається-продається. Вважається кльовою, а насправдi там тiєю „кльовизною” i не пахне... Я зробила такий висновок, купивши одну з її останнiх книжок „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)”. Купила i пошкодувала, що викинула тi 48 гривень - нi, навiть не на вiтер... Бо як сказати „на вiтер”, то вийде ще й дуже з комплiментом великим сказано. актуальна, модна, кльова письменниця... пише без слюнтявих i плаксивих, м’яких i пухнастих обгорток...” Так я i подумала, що вона пише, вже й запланувала, що вечори так два-три проведу за цiкавим читанням товщиною 238 сторiнок. Та мене настигло глибоке, широке i безрозмiрне розчарування. Я прочитала першi декiлька сторiнок i... мало що зрозумiла. „Мабуть, неуважна” – подумала я i перечитала їх ще раз. Уважно. Не зрозумiла. Плюнула на те, ну, зрештою, пару сторiнок можна i пропустити. Гаразд. Пiшла далi i впевнилася в тому, що вся книжка така ж... не стану. Отже, в „50 хвилин трави”: Сюжет: вiдсутнiй (якщо ж ну дуже пильно придивитись, то такою собi пародiєю на сюжет, з великим натягом, можна назвати iсторiю кохання та хiд розвитку стосункiв Євки i Данi) Головний герой: закомплексована, потопаюча в постiйних депресiях, схиблена на манiакальних iдеях про власну смерть, страждаюча перiодичною шизофренiєю, невпевнена в собi i вживаюча час вiд часу наркотики 19-20-21-рiчна дiвчина Євка, яка все те (вище перелiчене) намагається сховати за маскою стерви, а постiйно мiняючи, культурно говорячи, сексуальних партнерiв, доводить собi свою ж „собiвартiсть” – „Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всiх, пхала вас у себе, а потiм викидала на смiтник, одного по одному!” „Вона чекала якихось людей (перевiрка на любов, вошивiсть, родиннi почуття), дочiкувалась їх i не знала як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою iдiотську увагу...” Герої iншi: коханцi рiзних статусiв, вагових категорiй i значень. І тут своя пiрамiда – зверху головний коханець (Даня), Любов, так би мовити. Потiм низка другорядних партнерiв, якими компенсується вiдсутнiсть Данила (вiн проживає в iншому мiстi i, крiм того, весь час десь подорожує), а з самого низу довга шеренга випадкових зв’язкiв. „Клятi бiлявчики – час вiд часу вони все одно виникають. Звiсно ж за мого бажання. Звiсно ж на одну нiч, на смiшливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися у вiкно...” „Троє чоловiкiв – три зовсiм рiзнi темпераменти. Три зовсiм рiзнi лiнiї стосункiв. Одного з них кохаєш...” „... Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагiтна. Не вiд коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Даню „до того як...” А в день аборту якраз мав приїхати iнший коханець iз Берлiну...” „... Ти ж кохаєш його [Даню], а розкидаєш себе налiво i направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!” Також є: крiм цiлковитої нiсенiтницi i маразму є багато сексу: вiд доволi грубого до красивого заняття любов’ю. Щоб написати вище наведену характеристику, та й взагалi зрозумiти хоч щось з того „твору” менi довелося перечитати його двiчi. Не тому що я така тупа, а тому що зрозумiти бодай щось неможливо. Поодинокi уривки з реального життя переплiтаються з випадково спливаючими спогадами, iлюзiями i фантазiями, „накуреними галюцинацiями” i „обкуреними думками”. Ти читаєш, i губиш нитку зв’язку, перестаєш розумiти що до чого i як. Ну, скажiть як можна зрозумiти таке (подiбне спостерiгається протягом всього твору): „... Там не гiрчиця росте, а гiркий iсландський мох. Вiд нього припиняє текти iржа iз рота. А в мене що ранку з рота тече iржа. Поки не розтулю фiранок у хатi. Боюсь людей, що стоять у мене пiд пiд’їздом. Хворий асфальт – у нього соплi. Все пливе при такiй картинцi, знаєш. І букви стають курсивом, i волають усi без кiнця змiнними транспозицiями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животi. Чи там, нижче, де у чоловiкiв росте дерево з крислатими гiлками. Потiм на них дозрiвають плоди, що їх жiноцтво пожирає ось вже скiльки тисяч лiт. А смерть – то початок iншого кола. Число 13. Табула раса. Крiзь сонце сочилася тiнь. Крiзь мене зiлля. Злокривалазлива. Змив. Привiт твоїй Тiнi.” Вiдсутнiсть будь-якої логiки сюжету, зв’язку мiж реченнями-абзацами-частинами i подiями взагалi – це i є твори „кльової письменницi” Ірени Карпи. Дуже влучно сказав з цього приводу журналiст УЛП Анатолiй Ульянов: „Сюжет перетекает из одной книги в другую, центровые персонажи тоже, композиция остается стабильной, меняется лишь антураж и бэк-вокал из второстепенных персонажей – надо сказать, довольно бредовый”. [3] У всiй її книжцi „50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)” я побачила лише одну наповнену глуздом фразу, яка мабуть була написана в ти рiдкiснi хвилини перебування письменницi „в здравом уме”: „І якого я [Іреночка Карпочка], питається, загиджую iнформацiйний простiр?” Дiйсно, Ірено, якого?.. Чим вiдомiший автор, тим важче про нього писати. Бо, як не крути, чим бiльше людей читали твори того чи iншого письменника, тим бiльше думок з приводу їх форми та змiсту, iдей i тому подiбного, тим бiльше людей з вами можуть не погодитися, тим бiльше можуть звинуватити вас у суб’єктивностi. Думаю, нiхто не заперечуватиме, що тим важче писати про Ірену Карпу. Бодай зважаючи на те, скiльки про неї вже було написано. Однак я все ж таки спробую. мова постiйно нагадує нам, що це не просто зображення буденщини як вона є. Передусiм мова невтомно нагадує нам про авторський стиль, адже нiхто не писав i не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова, така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизує те, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати iнших, не прямих, як до того багато з нас звикли, шляхiв зрозумiти, проникнути в текст. А отже й обридла нам буденщина постає у зовсiм iншому свiтлi, через призму сприйняття її окремою людиною. Хай там як, та я би назвала „50 хвилин трави” словесними хащами, якi нерiдко скидаються на набiр слiв, добре присмачений матюками. Однак все ж таки щось є в цьому текстi, що утримує вашу увагу, i лише дочитавши до кiнця, продершись крiзь запони слiв, можна побачити, що це повiсть про любов, про призначенiсть двох людей одне одному i неможливiсть бути разом у цьому свiтi та тяжiння пiсля смертi. Що й казати, твори Ірени Карпи не призначенi для читачiв, якi щойно вiдкривають для себе сучасну українську лiтературу. Не призначенi й вони для надто молодих людей чи надто консервативних. Цьому на завадi стане й мова, й манера викладу, i змiст творiв, i їх iдейне спрямування. Однак для читача вдумливого, освiченого, начитаного, що любить чи бодай поважає сучасних українських письменникiв та не боїться словесних експериментiв, як то кажуть – саме то. [4] Якщо поглянути з бiльш критичної позицiї, тексти Ірени Карпи — це насамперед апологiя фрази. А її фраза, її стиль — це передусiм старий добрий стьоб. Те, що пропонує Ірена Карпа, є доволi прикольною стьоб-реальнiстю. Стьоб — це дуже прикметний феномен, який безнадiйно притаманний сучаснiй цивiлiзацiї. Яка - хай як це парадоксально прозвучить — завдяки явищам на кшталт стьобу не тiльки живе, а й виживає. Стьоб охопив найрiзноманiтнiшi сфери людського життя — полiтику, журналiстику, лiтературу, педагогiку, шоу-бiзнес тощо. Це найпрекраснiша форма спiлкування, коли можна говорити, говорити i говорити про все — цебто нi про що. Коли можна говорити зовсiм не для того, щоби тебе слухали. Але коли тебе ще й слухають, себто читають, як нинi Ірену Карпу, то про що iще можна мрiяти стьобмену або стьобвумен?[5] Дайджест подiєвих реалiй у текстах Ірени Карпи має доволi лаконiчний вигляд: головпер (себто провiдний персонаж) обов’язково й безперестанно перемiщується — iде, їде, й у процесi своїх перемiщень неухильно продукує стьоб. Карпа не обтяжує своє прозове життя-буття настирними шуканнями нових фабул чи, ще гiрше, сюжетiв. Фабульна одноманiтнiсть її текстiв так само прогнозована, як i нестiйкiсть українських полiтикiв. У її лексичному депозитарiї вистачає нонконформiстської лексики, яка дозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-iндивiдуальних вражень, що ними вирiзняються її герої, а частiше героїнi. В арсеналi цiєї лексики особливу роль вiдiграє трiумвiрат слiв, який може бути узагальнений i абстрагований як абревiатура з кiлькох вельми непристойних слiв. Цими «душевними» словоформами привабливо ряснiють тексти Ірени Карпи, наочно засвiдчуючи талант письменницi помiчати все найцiннiше-найдобрiше-найвиразнiше у своїх ескiз-персонажах, людях i навколишнiй реальностi. Заключна частина смердить бездарнiстю. Людям, молодi зокрема (бо вона i є єдиним читачем Карпи) вбили в голову: „Це справжня лiтература. Це класно”. Так, саме вдовбали, i вдовбали мiцно. Тепер вони купують тi книжки, розхвалюють їх, iнколи навiть читають, але не бачать їхньої сутностi. А сутностi тiєї нема. Бо книжки – мотлох. Впевнена, що якби українська молодь знала, що таке справжня лiтература, то Карпу б не читали. Але її читають. Тому, я сподiваюся на iнше. Безперечна iстина та, що навiть слiпим набридає одноманiтнiсть. А кожна „нова” книжка Карпи, то книжка, як сказав Анатолiй Ульянов, стара, просто у новiй обгортцi. Думаю, все ж колись її читачi те помiтять. Та як не крути, а все ж виходить, що Ірена Карпа є представником, хоч i нiкчемним, сучасної української лiтератури. Зiрка яке швидко зiйшла, але, сподiваюсь швидко й сяде... в калюжу. не стiльки зображує, скiльки вербально iнспiрує сексуальнi емоцiї. Хоча в цьому можна вiднайти свiй шарм, позаяк без будь-якого перебiльшення є пiдстави говорити про неї як про «людину слова» А це вже предметне пiдґрунтя для подальшої розважливої наукової розмови. Список використаних джерел 1. Ірена Карпа. 50 хвилин трави. – К.: «Фолiо», 2004. (http://rg-zigzag.com.ua/forum/) 3. Лєра Лауда "Ірена Карпа - лiтературою навiть не пахне..." 23 грудня2005на iнтернет-ресурсi «Хай-Вей» (http://h.ua/story/5378/) 4. «Записки Книголюба» - рецензiя видавництва Книжковий Клуб «Клуб семейного досуга» на збiрник «Жовта книга» І. Карпи вiд 5 лютого 2008 (http://books-fan.com/2011/02/05/recenziya-irena-karpa-zhovta-kniga/) 5. Ярослав Голобородько «Карпа — флореаль стьоб-реальностi». - «Дзеркало тижня» №42, 13 листопада 2010