"Клён ты мой опавший…" Сергiя Єсенiна
Доклад
Аналiз лiричного твору «
Клён ты мой опавший…
»
Сергiя Єсенiна
Лозонюк Євгенiї
Что стоишь нагнувшись под метелью белой?
Или что увидел? Или что услышал?
Словно за деревню погулять ты вышел.
И, как пьяный сторож, выйдя на дорогу,
Ах, и сам я нынче чтой-то стал нестойкий,
Не дойду до дома с дружеской попойки.
Там вон встретил вербу, там сосну приметил,
Распевал им песни под метель о лете.
Только не опавшим, а вовсю зеленым.
И, утратив скромность, одуревши в доску,
Как жену чужую, обнимал березку.
28 ноября 1925
за власним бажанням i з єдиною метою: вберегтись вiд судового переслiдування. У клiнiцi, де лiкувався поет, добре знають про цей факт i розказують, що у цей день, 28 листопада, люди у чорних шкiряних плащах приходили за ним, але Єсенiну допомогли, у клiнiцi повiдомили, що хворого переведено до iншого корпусу… У цiй клiнiцi, на другому поверсi, бувша палата Єсєнiна … а у саду, трохи вiдiйшовши вiд дорiжки – старий клен…На дворi сиро i холодно, сильний вiтер, останнiй кленовий листок змагається за життя, - i поет не може стримати слiз: "Клен ты мой опавший!.." Нi, вiн ще боротиметься, вiн живе на своїй землi, правда буде на його боцi! Але…через мiсяць поета не стало…
В основi лiричного твору – пейзажна лiрика, яка порiвнюється i протиставляється з iнтимною лiрикою у широкому розумiннi, або вужче – «переживання неживої природи» i переживання людини. Це є темою твору. Проблему твору пiдказує ситуацiя, у якiй вiн був написаний, i самооцiнка поета, його життя i дiй: швидкоплинне життя людини.
Композицiйно твiр дiлиться на двi частини: опис клена-сторожа, що нiби-то вийшов на околицю села у заметiль напiдпитку i вiдморозив ногу «потонувши» у сугробi; i метафоричне спiвставлення клена з опальним, хворiючим поетом. Сергiй Єсенiн частiше за все звертався до простої, селянської природи, серед якої вирiс i яка була йому рiдною, знайомою i дорогою. Епiтети, порiвняння i метафори поет знаходить у простiй народнiй мовi: порiвняння клена iз п‘яним сторожем у другiй строфi пiдсилює образ простого, далекого вiд цивiлiзацiї села, просторiччя «чтой-то» є характерним для росiйської «глубинки». Але з самих перших слiв зi сторiнки з вiршем вiє нiжнiстю i сердечнiстю. Це тому, що автор ласкаво звертається до вкритого кригою дерева-сторожа: клену, ти мiй опавший! – автор вживає присвiйний займенник «мiй» - так часто люди звертаються до рiдних i близьких, наприклад: брате мiй!, або: мiй коханий… Далi вiд рядкiв вiє легким смутком, бо епiтети опавший i «зальодянiлий» поєднуються з обставинами: клен стоїть пiд заметiллю на околицi, сам-один. Поет детально вимальовує картину, повсякчасно використовуючи прийом одухотворення. Ось його клен «вийшов на дорогу», ось вiн стоїть безпомiчний, «потонув у заметi», вiдморозив «ногу».
Вiрш написаний шестистопним хореєм (кожна строка має 12 складiв – 6 стоп у строцi). Рима у вiршi жiноча, наголос припадає на передостаннiй склад. Рима має особливе емоцiйне значення для вiрша. У першiй строфi пiд наголосом опиняються i чергуються голоснi «а-є», «у-є» що створює вiдчуття туги, тужливого вiдмирання, «увядания».
Клен ты мой опа
вший,
клен заледене
лый,
у
е
лой?
У п‘ятому стовпчику на фонетичному рiвнi чуємо чередування наголошених голосних а-е, о-е, що звучить дуже мелодiйно, наспiвно, таке благозвуччя допомагає поетовi передати настрiй i тi мелодiї, що вiн наспiвував деревам пiд заметiль. І самi звуки завиваючої хуртовини чуються, вiдчуваються майже фiзично, завдяки наголошеним голосним «у-є» .
Не можна не помiтити протяжне повторення голосної «о» у третiй i четвертiй строфi.
Доповнює i пiдкреслює вiдчуття туги, додає до нього неспiшний плин роздумiв лексична анафора у перших двох рядках перших двох стовбцiв (клен-клен, или-или). При чому у другому стовпчику знаходимо ще i синтаксичну епiфору «увидел-услышал», схожу стилiстично на просте, неспiшне народне розпитування: що там видно-чути? Читача та слухача такий прийом зразу нацiлює на неспiшне, роздумливе сприйняття, на той самий лад, на який налаштований був сам Єсенiн, коли, дивлячись крiзь холодне скло, згадував, розмiрковував, сумував. Такий формат розмови перетiкає i у другу половину вiрша, коли Есєнiн, вже розказуючи про себе, говорить: там ось зустрiв вербу, там сосну примiтив (там-там). І протяжнiсть голосних, що повторюються, i анафоричнi повторення слiв надають лiрицi особливої мелодiйностi, протяжностi, пiсенної тужливостi. Вiрш давно було покладено на музику, i пiсню цю спiвають i переспiвують на свiй лад рiзнi спiваки.
засуджує таку ситуацiю i нетверезий стан, а злегка досадує, каже ах вказує на те, що час у лiричному творi теперiшнiй, по вiдношенню до внутрiшнього оповiдача – «нынче» - слово можна розумiти у двох значеннях: сьогоднi або у цю пору, в будь якому випадку, час теперiшнiй.
приметил, распевал). Важко сказати, чи це автор щенно примiтив-зустрiв старих знайомих (образи цих дерев є наскрiзними для поезiї Єсенiна), чи поет пригадує себе у такому станi.
Драматизм ситуацiї враз пiдсилюється дiєсловом, що рiзко вiддаляє поета вiд певних подiй – «казался». Так що ж з Єсенiним вiдбувається насправдi?! Пам‘ятаючи обставини життя, в яких написано твiр, i те, що через мiсяць молодий поет помер, саме по собi напрошується припущення, що Єсенiн, якому на той час було всього тридцять, нiби «роздвоївся»: вiн справдi зараз, у теперiшньому часi, як зелений клен обiймає березку, але друга його половина бачить це все нiби на вiдстанi i розумiє, що таким лише все здається…Просте дiєслово «казался» у контекстi звучить до болю трагiчно хочеться вигукнути, струснути поета за плече: «Сергiй Александрович, Ви ще зараз молодi, сповненi творчих сил!!..» Та поет сам-собi видавався таким ось…видавався колись, у певний перiод часу, певний промiжок життя, який вiн так яскраво вимальовує. Епiтет «вовсю» пiдкреслює якесь буйство енергiї, невичерпнiсть, розквiт життя, коли ще є куди «розiгнатися» - i поет поринає у той стан, коли буйство молодостi зсуває кордони норм i плутаються образи, стан його влучно передає i пiдкреслює сталий народний вираз: «одуревши вдоску».
Лесксико-семантичний рiвень пiдказує, що останнi рядки вiрша є емоцiйною кульмiнацiєю, адже саме там iде емоцiйне нарощування: зпочатку «утратив совесть» а далi «одуревши в доску» - просторiччя, що має дуже яскраве емоцiйне забарвлення. Але…часова форма дiєслiв (встретил, приметил, распевал, казался, обнимал) натякає на те, що це все вiдбувалось у недалекому минулому. Ось яким буйним i веселим не так давно автор собi здавався, вiн зараз дивиться на зальодянiлий клен, i пригадує щось недавнє, нiби-то вiн зараз нiяк не дiйде до дому с товариської зустрiчi, у холод i стужу розспiвує пiснi вербам i соснам про лiто.
У невеликому за обсягом, але ємному лiричному вiршi автор генiально «запечатлил» той момент у своєму життi, коли його буйна, квiтуча молодiсть раптом опинилась пiд зимовим вiтром життя, i наспiвуючи пiснi пiд життєву заметiль про лiто, молодостi цiй судилося загинути у сувору зиму диктатури комунiзму , що хворiла на фобiю вiльнодумства та самовираження. Єсенiн думав, що вiн ще квiтне, але того листопадного дня вiн пророче порiвняв себе з кленом, якого спiткала нещасна доля.
|
