Іван Ірлявський

Іван Ірлявський Науково-пошукова робота з української лiтератури Виконала: Костик Марина Ужгород 2010 Вiн сам назвав свою творчiсть поезiєю бурхливого життя, а себе –поетом неспокiйних буднiв, яких на його долю справдi випало аж занадто. десятилiття не дожив навiть до того короткого вiку, що судився Ісусу Христовi. Прописався ж не тiльки у вiдведеному йому земному часi, нашiм сьогоденнi, а й у прийдешностi. фашистської окупацiї. Книги І. Ірлявського, виданi у 1938- 1942 рр. в Празi, майже не потрапляли в окуповане Угорщиною Закарпаття. Тi ж, що дивом опинилися тут, були знищенi угорським окупацiйним режимом у 1939-1944 рр. , а пiсля 1944-го радянським. У громадських книгозбiрнях – тотально. Лише у спецфондах наукової бiблiотеки Ужгородського унiверситету пiд надiйними замками зберiгався один- єдиний примiрник його збiрки «Бростi» - iз воз’єднанням Закарпаття з Україною iм’я поета було пiд забороною. Окремих його соратникiв час вiд часу називали, обливаючи брудом, його послiдовно замовчували, кинувши у небуття, що обернулося непоправною шкодою для мистецького життя краю й України, наклало лихий карб на долю рiдних i близьких. І все ж на зло коричневiй чумi ХХ столiття – фашизму- та червонiй сталiнсько-брежнєвськiй тиранiї вiн не канув у Лету. У своїм добродiйствi вiн жив у серцi брата Василя (1914-1995), що донедавна берiг тепло родинного вогнища у їхньому рiдному селi, як i в пам’ятi друзiв i близьких, а також широкої української дiаспори дальнього зарубiжжя – в Канадi та США , Англiї i Нiмеччинi, де про нього писали й друкували його поезiї у колективних збiрниках й антологiях. посiдає почесне мiсце в iсторiї лiтературного розвитку дорадянського Закарпаття». Кiнцем цього ж року постать поета введена в «Українську лiтературну енциклопедiю»,а вiдтак i в iсторiю української лiтератури. Ряд публiкацiй з творчої спадщини поета i матерiалiв про нього з’явилося у перiодичнiй пресi, збiрниках та альманахах. Особливо багато зусиль для введеня поета як представника празької поетичної школи в лiтературний процес доклав українiст зi Словацької академiї наук Микола Неврливий, який видав також у Києвi для широкого читацького загалу України повноважним збiрником твори всiх українських поетiв, що належали до ’’празької школи’’. Нинi поєтична творчiсть І.Ірлявського вивчається й в школах Закарпаття на уроках лiтературного краєзнавства. У 90-х роках його постать випрозорюється дедалi бiльше i, як справедливо визначає один iз дослiдникiв, «наразi можемо ствердити що творчiсть І.Ірлявського якiсно увиразнила творчу палiтру української поезiї 30-40-х рокiв. Його поєзiя внесла у лiтературний процес свiжий гiрський струмiнь, позначений мотивами любовi до рiдної землi та мужнiми поривами до героїчного чину. Соратник О. Ольжича i О. Телiги, Іван Ірлявський залишив помiтний слiд в iсторичнiй свiдомостi української нацiї.» Народився Іван Іванович Рошко – таке його справжнє iм’я – 17 сiчня 1919 року на Ужгородщинi, у напрочуд мальовничому селi Ірлява, розсiченому рiчкою Старою, притокою Латорицi, на двi нерiвнi частки. На бiльшiй, правобережнiй, горбистiй одразу за обiстями й нивами з церквою, дзвiницею та сiльським кладовищем виднiється масив знаменитих середнянських виноградникiв, на меншiй з рядочком хат на березi Старої починається долина, що через низиннi села Мукачiвщини та Ужгородщини тягнеться до Латорицi й Тиси i далi, далi аж ген до Дунаю, так щиро оспiваного у пiснях Іванових краян. Це вони, його предки з iсторичного Закарпаття, ще у сивi часи створили й знамениту українську народну спiванку про Штефана воєводу – «Данаю,Дунаю, чему смутен течеш …», якiй ще у ХVI сторiччi судилося стати першим документованим записом щедрої української народної пiсенностi. За рiкою, край села, поруч з берегом стояла й давня дерев’яна хата його батькiв. Нинi хiба старезнi верби та вiльхи над Старою, може, вже й не свiдки Іванового дитинства, проте достаменно з того давнього кореня, пам’ятають, як вiн весною та влiтку сидiв на березi рiчки у задумi, снував думи – рядки, що вiдтак ставали вiршами: Мої буднi п’янiли вiд долi у розмаю, в весняних вiнках, там, де простiр ширяє на доли, там,де закрут, де рiдна рiка… …Я iз серцем схвильованим слухав, бiля мене шумiла вода: тому часто над нею сiдав. Менi вiльха, що воду корiнням ссала в себе, спiвала тодi, як роками зростають горiння, як пориви живуть молодi. Мої буднi, мої побратими, не тужили,а гордо росли, i в них дух заплiднявся єдиний. наче соки весною до слив. Як теплої пори ступав вiд батькiвського порога на зовсiм-зовсiм близькi луки-лази й повертався обличчям до сходу сонця, його вражала широка просторiнь iз сусiднiми Бенедикiвцями на передньому планi за ровiнню, а в далечинi за гарної погоди на обрiї в димцi виднiвся й древнiй Мукачiвський замок. Обернувшись назад, очима застигав на клинах лiсу за сусiднiми селами Андрашiвцi, Кузьмино та Кальник, за якими перед ним поставала велична панорама Вiгорлат- Гутинського ( Ужгородо-Хустського) гiрського пасма з далекою- далекою, здавалося тодi, горою Маковицею пiд самим небокраєм. Лiворуч, за верболозами, погляд вихоплював плесо Старої, її крутий кременистий протилежний берег, нивки та пагорки за рiдним селом, курну тополину дорогу – нею восени сельчани його безлiсої Ірляви здалеку, з-пiд Маковицi, доставляли припаси дров на всю, уже близьку, таку довгу холодну зиму. Ближче, на рiчцi мiж Ірлявою й Андрашiвцями, стояв давнiй водяний млин з мельником-характерником. Усе це, а ще й чи не кожна билинка, рiдна домiвка, обiйстя, мати, батько, брат, сельчани, їх побут, складало вiдтак реальний свiт його вiршiв, зiгрiтий теплом власного серця: Як падала на рiчку тiнь зрадлива крiзь боязливе листя таких верб, як в життi гомонiв останнiй серп (« Як падала на рiчку») Або в iншiй поезiї: вози котились з деревом сюди,- колеса - чути – ще донинi плачуть, погонич свище молодий. ногами вишиваючи узори у поросi щодня. («Вересень») малям зi старшим братом веснами ходив по жовту глинку – нею мати бiлила в хатi стiни перед Великоднем), початковою школою неподалiк iз сумлiнними вчителями,- трималася укорiненої традицiйної народної культури й моралi, обрядовостi i звичаєвостi. На цих первiсних пластах почали формуватися свiтобачення та художнiй свiт громадянина i письменника І. Рошка- Ірлявського. Мати, чию жiночу м’якiсть, теплоту i ласку вiн взяв iз собою назавжди, померла рано, ще перед тим, як вiн пiшов до школи. Батько пiзнав широкi свiти- тричi їздив в Америку, аби заробити якийсь грiш, два роки воював на фронтах Першої свiтової вiйни, як вiйськовополонений австро-угорської армiї досить тривалий час перебував на Полтавщинi й повернувся додому 1918 року – з його живих оповiдей постали у вiршах сина образи українського степу. По смертi дружини батько залишився вдiвцем до кiнця своїх днiв. Заробленi грошi потратив на купiвлю землi й деревини на нову хату на iншiм мiсцi. Старшого дванадцятилiтнього сина Василя пiсля першого класу гiмназiї забрав додому – на ґаздiвствi не мiг обiйтися без помiчника. Меншому, на 5 лiт молодшому Івановi, дав змогу вчитися. Пiсля закiнчення шести класiв народної (початкової) школи у рiдному селi, мiсцевi вчителi допомогли здiбному учневi пiдготуватися до здачi екзаменiв за горожанську (неповну середню) школу екстерном, але оскiльки в Мукачевi його на подальше навчання не прийняли за вiком, провчився ще рiк в Ужгородi – брат Василь двiчi на тиждень носив йому їжу, грошей вистачало лише на плату за квартирування. заклад очолював краянин-патрiот, знаний педагог i громадський дiяч Августин Штефан, вчителями працювали вiдомий у свiтi музикант-хоровик, у минулому диригент знаменитої капели О. Кошиця, диригент хорiв у Мукачевi та Ужгородi Олекса Приходько, закон Божий у рiзний час викладали поет Зореслав та прозаїк Юрiй Станинець. Спецiальнi дисциплiни вiв iнженер Василь Чапля, а в майбутньому педагог вищої школи, вчений-кiбернетик, iнженер Леонiд Мосенз – поет, прозаїк, публiцитс, перекладач – викладав українську мову та лiтературу, Івана Рошка- Ірлявського з першого року навчання часто бачили в його товариствi. На цей час припадає розбудова в Закарпаттi за участю Олега Ольжича осередкiв органiзацiї українських нацiоналiстiв з двома вiддiлами- пiдпiльним i пропагандистським. Останнiм проводить широку практичну роботу по вихованню молодi в українському соборницькому дусi. Поряд зi старшими товаришами: Дмитром Бандусяком, Махайлом Габовдою, Петром Стерчом, Михайлом Кiштулинцем, - Іван був у академiї активним членом ОУН. Вiдтодi нацiональна iдея жила в його єствi як поклик i дiя творити Соборну Україну за будь-яких умов, боротися за її державнiсть з пам’яттю про часи Мазепи, Української Народної Республiки й бiльш давнi. Вiн мав глибокi знання з iсторiї рiдного краю i України. З дитинства задумливий, iнодi весь у собi, здавався надто тихим, аж сором’язливим, не дуже говiрливим. Коли ж вступав у розмову, кожен помiчав його розсудливiсть i гострий розум, а при нагодi вiдчував i його зiбранiсть й твердiсть духу. В академiї вчився на найвищi оцiнки. Любив i умiв спiвати, мав прекраснi голосовi данi. Придбавши мандолiну, навчився добре грати на нiй. Із ровесниками-сельчанами, що теж продовжували навчання: Ільком Газудою (пропав безвiсти у вирi Другої свiтової вiйни) та Василем Левкуличем (по вiйнi актором муздрамтеатру в Ужгородi), - часто сходилися в Ірлявi, спiвали у супроводi власної гри на мандолiнi й гiтарi, проводили окремi культурницькi акцiї. Пiсля закiнчення Торговельної академiї у 1938 роцi почав працювати в Пiдкарпатському банку в Ужгородi, подав документи в Прагу, щоб продовжити навчання у вищiй школi за уже здобутим фахом. Та подальшi дiї, їх бурхливий вир, змiнили намiри – вiн зробив свiй вибiр не на користь продовження навчання. Уряд Чехо-Словачини у жовтнi нарештi надав автономiю Пiдкарпатськiй Русi, як Прага офiцiйно iменувала його край, а 2 листопада згiдно з рiшенням Вiденського арбiтражу, якi з плином часу були визнанi неправомiрними, Закарпаття було перекраяне, його столичний Ужгород, Мукачево та Берегово вiдiйшли до Угорщини – вона вимагала весь край. Столицю спiшно було евакуйовано до Хуста, iз самих початкiв автономiзацiї з головою поринув у працю по становленню i розбудовi Карпатської України – її громадського й лiтературно-мистецького життя, полiтичного устрою, iнформацiйного простору, як нинi прийнято казати, формуванню оборонної iнституцiї – Карпатської Сiчi, що було вкрай важливо за умов масового тероризму на теренах краю, органiзованого потужними державами – Угорщиною та Польщею. Перебуваючи в Хустi, вiн практично редагує вiдомий тодi журнал « Пробоєм», що виходив у Празi. В останньому числi часопису за 1938 рiк, яке охоплювало три останнi мiсяцi року, вмiщено три його матерiали на злобу дня, бiльше – було вирiшено, що вiдповiдальним редактором залишається Степан Росоха, який став функцiонером в урядi, «але формально видавцем «Пробоєм» буде i надалi Дмитро Галай, а редактором – Степан Бреза. Насправдi редактором став Іван Рошко-Ірлявський. У Хустi І.Ірлявський бере також активну участь у роботi очолюваної Олегом Ольжичем лiтературно-мистецької громади «Говерля», яка об’єднувала видатних поетiв, письменникiв i образотворчих митцiв, як Ольжич, Улас Самчук, Горлiс-Горський, В. Ґренджа-Донський, Іван Рошко-Ірлявський, Михайло Михалевич, А. Патрус та ряд iнших. сюди за 200 рокiв перед тим. Тут вiн разом з прем’єр-мiнiстром Карпатської України Юлiєм Раваєм, художником Миколою Бутовичем, керiвником театру «Нова сцена» Юрiєм Шерегiєм та його акторами вiдчули, « що вони мають приятелiв: рiдню, яка з ними хотiла подiлитись горем, що спiткало їх, оборонцiв їхньої i нашої Срiбної Землi». На початку травня І. Ірлявський перебрався до Нiмеччини, де незважаючи на слабке здоров’я, якийсь час працював шахтарем задля шматка хлiба, поки влiтку того ж року не опинився у Празi, яка впродовж трохи бiльше нiж двох наступних рокiв була мiсцем його проживання, працi i творення в оточеннi досить широкої, а головне – творчо могутньої української журналiстської i лiтературно-мистецької громади. Чехословацьке громадянство свiдомо не прийняв, до кiнця життя залишаючись громадянином Карпатської України. У Празi проживало й працювало тодi також чимало чiльних дiячiв Карпатської України. – лiта 1941 рр.,який значно побiльшив обсяг i розширив авторський колектив , а також української газети – тижневика «Наступ», перенесеного iз Закарпаття в Прагу, i безплатного двотижневого додатку до нього – часопису українознавства « Нацiоналiст», якi розповсюджувалися тодi в усiй європейськiй та заокеанськiй українськiй дiаспорi. Були ще й книжки у серiї « Книгозбiрня «Побоєм». Викроював при тому час для творчостi – поезiї та статтi І. Ірлявського систематично з’являлися на шпальтах згаданих перiодичних видань. На вулицях Праги його можна було зустрiти з розбухлим портфелем, наповненим рукописами, переважно власних вiршiв. Тут вiн написав i видав другу i третю поетичну книги, iнтенсивно працював над четвертою та новою поемою. Наприкiнцi лiта 1941 р. як член Культурної референтури ОУН з очолюваною О. Ольжичем похiдною групою І.Ірлявський з краянином Іваном Рогачем, його сестрою Анною, iншими побратимами добрався до щойно окупованого нiмцями Києва. Добиралися не на нiмецьких штиках, як дехто твердить, а пiдпiльно, невеличкими групками. Інший член цiєї реферантури, який виконував подiбнi функцiї у сусiдньому з Києвом Васильковi засвiдчує, що завданням Культурної референтури ОУН було «казати правду про нiмецьку окупацiю України, бо ж деякi села навiть вiтали нiмецьких воякiв хлiбом i сiллю. Ми мусили вiдкривати людям очi, пiдкреслювати, що бiльшовицький окупант вiдiйшов, а нiмецький приходить… треба було зблизитись iз нацiонально свiдомими українцями, яких не вiдтягли на схiд, i разом з ними органiзувати мiсцеве життя в умовах гiтлерiвської окупацiї, пiдготувати їх до евентуального повстання». У Києвi І.Ірлявський теж займався органiзацiєю мiського життя - iнформацiйного та лiтературно-мистецького життя столицi й України. Іван Рогач, - крiм iнформацiйного, ще й громадського, самоврядного, бо був також i членом мiської управи. На долю Ірлявського випала органiзацiя Спiлки письменникiв, секретарем якої вiн став, а також участь в редагуваннi газети « Українське слово», зокрема Ірлявський редагував його двотижневий лiтературно – мистецький додаток « Лiтература i мистецтво», який пiзнiше, з прибуттям до Києва наприкiнцi жовтня О. Телiги вiд листопада мав назву « Лiтаври». «Українське слово» виходило кiлька разiв на тиждень, розходилося по Українi тиражем вiд 20 до 50 тисяч. Нашим поколiнням зовсiм невiдоме спрямування цiєї газети. Тож наведемо малесенький штрих з передової статтi І. Рогача у недiльному номерi вiд 26 жовтня 1941 р. – «Вiчний дух української людини», наскрiзь пройнятої українськими державними iдеалами, з кiнцiвкою: « У сьогоднiшнього українця в його пiдсвiдомостi нагромаджено багато енергiї, багато творчої енергiї, багато творчих поривiв українських предкiв. Цю енергiю треба збудити! Мусить кожний знайти себе i всупереч твердiй дiйсностi, всупереч 23 – лiтньому нищенню i голоду мусимо додати свiтовi доказ, що ми живемо …Геть пригнiченiсть,геть прихнюпленiсть, геть все, що нагадує нам неволю, геть все неприродне українськiй людинi. Надiйшов час, щоб ми знову випростали свою українську спину i ступили на дальший наш життєвий шлях твердою українською ногою, в якiй вiдчувається стопа i княжих дружинникiв,i козацьких предкiв, i всiх борцiв за краще українське майбутнє!» Певна рiч, творення української держави зовсiм не входило у плани Гiтлера. 9 лютого пiд час масових арештiв у Києвi І.Ірлявського теж арештувало гестапо. Вiн знав уранцi, що гестапо уже веде всю чорну роботу, зайшов до заступника голови Спiлки письменникiв, розповiв йому, той з дому не вийшов, а вiн вирiшив пiти до Спiлки – там його разом з О. Телiгою та iншими українськими пiдпiльниками i взяли. 21 лютого 1942 р. стрiмкий лет Івана Ірлявського до поетичних i громадянських вершин обiрвала у Бабиному Яру безжальна гестапiвська куля. Того ж дня там же були розстрiлянi десятки українських патрiотiв – цвiт української нацiї. Серед них – Олена Телiга, його земляки, патрiоти-пiдпiльники Юрко Борош iз Кальника, Василь Кузьмик iз Великого Бичкова, називають при цьому й Івана Рогача та його сестру Анну, але є й iнше свiдчення, що останнiх знищили у спецмашинi – газовiй камерi ще у груднi 41-го. Причиною розстрiлу І.Ірлявського, зокрема в уже згаданiй «Українськiй лiтературнiй енциклопедiї», називають його вiдмову вiд запропонованої йому гiтлерiвцями посади редактора профашистської газети, що прийшла на змiну «Українському словi» - «Нове українське слово». Персонально, може, й так. Насправдi причина глибша. Гiтлерiвська спецслужба протягом листопада – грудня –сiчня не їла хлiб даремно. Властивим спецслужбам методами поступово розкривала намiри пiдпiлля, коли ж у груднi у Львовi пiдпiльники-оунiвцi проголосили українську державнiсть, сумнiвiв не стало: метою ОУН є безкомпромiсна визвольна боротьба за створення Соборної України, в тiм числi в Боях Української Повстанської Армiї, яка сформувалася, iз до зубiв озброєним гiтлерiвським фашизмом. Тож у лютому 1942-го гестапо й провело в столичному Києвi зачистку мозкового центру антифашистського нацiоналiстичного пiдпiлля, подiбно до якого дiяли й антифашистськi органiзацiї iнших країн Європи – «Вiльна Францiя « та Французький нацiональний комiтет. Вiче народного визволення Югославiї, Нацiонально – визвольний комiтет Албанiї тощо. «Моя весна»(1940), «Вересень», четверта вийшла, як уже належав Вiчностi – «Бростi (1942). Усi видрукувалися в Празi. До своєї першої книжки йшов довго. Вiршувати почав, мабуть, ще в Ірлявi що на Ужгородi. Первiсним його навчителем поетичного мистецтва була народна пiсня i ширше – народне слово. Я лиш пiснi, що над колискою не доспiвалися давно… Я лиш пiснi, що тихо низкою виводив пiд вiкном, - зiзнався пiзнiше у поемi « Вересень». А ще учнем 1-А класу Мукачiвської торговельної академiї подав на конкурс рукописну збiрку «Першi зорi»(1935). Вона творилася, коли автор уже спiлкувався з Леонiдом Мосендзем. Рецензентом збiрки став Олег Ольжич, якому її передав редактор журналу «Пробоєм» Степан Росоха. Була це «велика збiрка вiршiв», а резюме рецензента таке : «вiн є дуже талановитим, i якщо попрацює над собою, буде великий поет». Перед самим пiдведенням пiдсумкiв конкурсу у 1936 р. автор несподiвано звернувся до редактора з листом – проханням не друкувати цiєї збiрки, вона не годиться – з часом пришле зовсiм iншу. Умiння глянути на власний витвiр критично i у бiльш зрiлому вiцi – явище рiдкiсне, воно йому було притаманне, до свого поетичного ремесла i надалi ставився дуже серйозно. Раннi його спроби, i чималi,залишилися в батькiвськiй домiвцi, що задокументовано у вiршi – посланнi «Рiднi». В тiснiм крузi, в зимовiй порi, коли жити вам тяжко, найгiрше, мої першi читаєте вiршi. Становлення таланту І.Ірлявського як поета професiйного – його поетика нiколи не була суто народно-пiсенною – сприяло творче оточення. Це i є поети – земляки, що виступали разом з ним на шпальтах одного i того часопису, з яким вiн ретельно знайомився ще вiд 1935 р.: В.Ґренджа – Донський, Ю. Боршош – Кум’ятський, Зореслав, І. Колос, Боєвiр, Ф. Потушняк,М. Рiшко. Далi - поети «празької школи» :Євген Маланюк (1897 – 1968), Леонiд Мосендз (1897 – 1948 ),Олекса Стафанович (1899 – 1970), Оксана Лятуринська ( 1902 – 1970),Олег Ольжич (1907 – 1944 ),Олена Телiга (1907 – 1942), Іван Колос (1911 – 1993), Андрiй Герасевич ( 1917 – 1947). Були вони вихiдцями зi всiєї України – Сумщини, Подiлля i Волинi, Галичини i Закарпаття. Вiн був наймолодшим талановитим представником празької поетичної школи. У їхнiй творчостi « досягла українська мiжвоєнна поезiя найвищого рiвня …Всi вони були зближенi свiтоглядово, стильово й тематично. Їхня творчiсть була спрямована найчастiше в минуле України, набирала часто iсторiософiчної наснаги, акцентувала вузловi перiоди iсторiї, перегукувалась iз сучаснiстю… Стильово цi поети були переважно неоромантиками. Динамiчна напруга їхнього вiрша вiдбивала їхню неспокiйну епоху. Фiлософською й психологiчною заглибленiстю вони iнклiнували також до неокласики, яку за свiтовiсть щиро вiтали. Вiд радянської поезiї їхня творчiсть вiдрiзнялась своїм волелюбством, не декларативним,але дiяльним патрiотизмом. Це була поезiя вiльного свiту, вiльного вияву iдей i почувань. Ще одним сприятливим фактором становлення поета була фахова лiтературна критика, що вiдгукувалася на кожну його книгу, живе спiлкування з лiтературними критиками М. Мухином та О. Лащенком. Уже про першi публiкацiї І.Ірлявського в перiодицi упродовж 1937 – перших мiсяцiв 1938 рр. iнший молодий представник празької поетичної школи Андрiй Герасевич писав, що цим вiршам притаманний м’який лiризм i сила «цiлком нового i оригiнального матерiалу». Збiрка «Голос Срiбної Землi», епiграфом для якої взято рядки Є. Маланюка: Що з тишою душа не помирилась, - зi сподiваннями розбудови української державностi: Сковзає за обрiй – в далечiнь… Надходить нiч… Готуються i свiтять тi, що пiдуть у морок ночi, тiнь… Сини Землi, що довгий час мовчали - козацьких коней, - а тепер повстали за неозорий край свiй, за степи. Вiн нiби передчував майбутнi бої i у сонетi « Хочу» висловив настанову – кредо собi : « iти по бажанню серця», «жить душею, як поет» задля своєї честi й доброти, щоб увiйти у рiдне володiння не проданим, а чесним, як аскет … як незагойна рана,через усю подальшу творчiсть. Поет починає об’єднувати твори у цикли, лiричний струмiнь збагачується часточкою епiки. Книга творить фраментальний злiпок бiографiї поета – зовнiшньої i внутрiшньої, почуттєвої, - вiд перших своїх крокiв до часу написання. «Вересень» - лiро-епiчна поема з переважанням лiричного струменя. Одразу пiсля її виходу в свiт критик захоплювався нею як одним iз найпомiтнiших явищ української поезiї в дiаспорi. Ця цiльна рiч – неквапна, лiрично-схвильована образна розповiдь поета коханiй про прожите й пережите ним вiд народження до часу оповiдi, освiдчення в коханнi через освiдчення овидам, рiдному селу, шляхам – дорогам, якими пройшло його серце. Усе це оживає в поемi кадрами-картинами. вiра у незнищенiсть українського народу,його державностi, що має глибокий корiнь у вiках, «док’ ласка Всевишнього щедро землi дає невiдомих героїв». Останнiм його твором бала, судячи з назви, iсторiософська поема «Послiднiй з роду». Слiди її загубилися в Києвi несподiваним арештом автора. iдеї, але, крiм поета, в текстах живе i фахiвець-господарник, фаховий фiнансист, полiтик, лiтописець-патрiот, що не мiг не вилити на пергамент своїм стилом власних почуттiв. Вiн прожив 23, усього 23 роки. Багато хто, бiльшiсть, окрiм рiдкiсних одиниць, у тому вiцi ще лише починають роздумувати, що мають робити. Вiн звершив багато у свої двадцять три. Його коротке життя потужним зблиском метеора осяяло безсмертне небо України. Вiдсвiт сяє нам,сяятиме й нащадкам нашим. Голос Івана Ірлявського – голос його Срiбної Землi, - природний, без надривiв i фальшу, як життя трударя-закарпатця, мужнiв вiд книги до книги й раптово обiрвався на крутiй висхiднiй до верховин. Увiбрав думи й почування автора, одного з несхитних борцiв за державнiсть Соборної України й творцiв вiдродження рiдного народу в Карпатах пiд час другого його сплеску в 20-х – 30-х роках XX столiття. І якщо перша хвиля його вiдродження наприкiнцi XVII - на початку XIX столiття, яка асоцiюється з iменем його родоначальника, єпископа Андрiя Бачинського берегла народну душу краян вiд насильницької мадяризацiї упродовж усього XIX столiття, друга сформувала їх менталiтет як нацiональний український, дала Закарпаттю першу за весь перiод середньовiччя, нової та новiтньої iсторiї державнiсть – Карпатську Україну з парламентом – Сеймом, державним гербом – тризубом, державним жовто-блакитним прапором та державним гiмном «Ще не вмерла Україна». Зi своєю армiєю – Карпатською Сiччю, воїном якої був i поет. Творцi Карпатської України передбачали у майбутньому, iз формуванням державностi на принципах соборностi всiх українських земель, входження Закарпаття до складу Соборної України. Тому й бiснувався Сталiн i його сатрапи, як тiльки зводилася на ноги Карпатська Україна, тому й нищив закарпатцiв-патрiотiв фашизм – як гортiївський, так гiтлерiвський. І. Ірлявський належав до поколiння закарпатських лiтераторiв i митцiв, якi у 20-х на початку 40-х рокiв пiсля довгих блукань манiвцями знайшли нарештi мiцне опертя в духовних надбаннях рiдного народу, його народному мовленнi, його пiснi, казцi, легендi, переказi, святi, обрядi, звичаєвостi, сакральнiй та народнiй архiтектурi, витворах народних митцiв. З їх приходом у лiтературному й мистецькому життi краю утвердився народовецький напрям. Не втративши чiткої своєрiдностi, твори художньої iнтелегенцiї краю стали органiчною часткою нацiональної лiтератури та мистецтва, чи це було мистецтво словесне, музичне, хорове та iнструментальне, образотворче з полотнами Бокшая, Ерделi, Контратовича, Манайла та їх соратникiв, театральне з постановками Руського народного театру «Просвiти» в Ужгородi або «Нової сцени» в Хустi. Поезiя та публiцистика Івана Ірлявського поруч з лiрикою Василя Ґренджi -Донського, Юрiя Бороша-Кум’ятського, Зореслава, Федора Потушняка, Івана Колоса, Боєвiра, Андрiя Патруса-Карпатського, прозою Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Юрiя Станинця, сатирою i гумором Марка Бараболi, стала незрушним фундаментом нової, у певному сенсi можна сказати – модерної, української лiтератури на Закарпаттi. ЇЇ нiхто не привносив зовнi, не насаджував, вона природно постала з душi народного генiя в особах його чiльних представникiв. І хоча в 30-х – на початку 40-х рокiв iз цiєю лiтературою iснували тутешняцький напрям , найвиразнiшим представником якого був Бобульський, виходець iз Буковини, та напрям русофiльський, їх представники не дали творiв вражаючих, якi започаткували б якусь нову нацiональну лiтературу чи стали б помiтним явищем лiтератури росiйської. На лiтературi ж українськiй, народнiй до якої тяжко й довго, ще вiд Івана Пастелiя у XVII-му та Василя Духновича на початку ХІХ столiття, йшло Закарпаття, незважаючи на шалену мадяризацiю , чехiзацiю, холоднi сталiнськi вiтри та хитромудрi, нiвелюючi все мiсцеве бережнєвськi iдеологiчнi догми, у повоєнне п’ятдесятилiття постало словесне мистецтво ширшого дiапазону з розгалуженим розмаїттям поезiї та прози, драматургiї, дитячої лiтератури i публiцистики, перекладiв. І хай радянське iдолопоклонство язичницького зразка наклало на неї свою злу печать, у вершинних здобутках виявилася гiдною продовжувачкою зрушень, що були започаткованi лiтераторами часiв нацiонального вiдродження краю у 30-х роках. Саме їх мiцнюща закорiненiсть у рiдний ґрунт , їх iдеї та естетичний досвiд у значнiй мiрi зберегли митцiв - закарпатцiв вiд повної художньої iмпотенцiї, людської i мистецької деградацiї у плинi довгих радянських десятилiть. Завдячуючи їм лiтература краю, як i образотворче, музичне чи театральне мистецтво, не тiльки вистояли, але й досягли помiтного розвитку. Подальше їх пiднесення залежить насамперед вiд того, наскiльки вглиб i вшир зможуть митцi ввiйти в народну духовнiсть, оплодотворивши її набутками свiтової цивiлiзацiї, наскiльки багатовiковий, чи не мiльйоннорiчний , досвiд людського буття на теренах Закарпаття включно iз щойно минаючим i завтрашнiм днем стане формантом лiтератури i мистецтва. рiднi пенати , в Україну, за щасну державницьку долю якої вiн положив на плаху своє квiтуюче молодiстю життя. Весною 2002 року на Закарпаттi започатковано конкурс художнього слова iменi Івана Ірлявського для декламаторiв у номiнацiях поезiї, прози, власної творчостi, гумору та сатири, а також бардiвської пiснi, який стане традицiйним. Згiдно iз розпорядженням Закарпатської обласної державної адмiнiстрацiї пiдготована i йде до широкого читача ця, на нинiшнiй день найповнiша, книга його творiв, планується встановлення пам’ятного знака в рiдному селi.