Історiя української лiтератури XIX столiття: Євген Гребiнка
:
Є. Гребiнцi належить своєрiдне мiсце в лiтературi 30— 40-х рокiв XIX ст. Найцiннiшу частину його художньої спадщини становлять байки, якi вiдiграли велику роль у розвитку нового українського письменства. Як i деякi його сучасники, Є. Гребiнка брав активну участь i в росiйському лiтературному процесi; кращi прозовi твори письменника завдяки виразнiй демократичнiй спрямованостi, гуманiстичним тенденцiям, високохудожнiй вартостi написанi в руслi естетики натуральної школи. Не випадково І. Франко назвав Є. Гребiнку «талановитим писателем росiйсько-українським».
Євген Павлович Гребiнка народився 2 лютого 1812 р. у сiм'ї дрiбного помiщика на хуторi Убежище поблизу Пирятина на Полтавщинi, де мав можливiсть познайомитися з пiдневiльним життям простого народу, його побутом i звичаями. Буйну уяву хлопця живили, зокрема, захоплюючi розповiдi про «старовину» його матерi Надiї Іванiвни, що походила з давнього козацького роду Чайковських, i особливо няньки-крiпачки про спалення ляхами Наливайка, про Змiя Горинича та iн., про що вiн згадував з великою вдячнiстю. Навчаючись у приватних учителiв, Є. Гребiнка, за спогадами одного з них, виявляв помiтний iнтерес до «слов'ян, малоросiйських гетьманiв, Котляревського «Енеїди», повiр'їв про чарiвниць, вiдьом...», взагалi до народної поезiї. Все це згодом плiдно позначилося на творчостi майбутнього письменника.
та iн.), якi, поширюючи в лекцiях передовi iдеї часу, зокрема про права на свободу, рiвнiсть i незалежнiсть людської особистостi, про необхiднiсть освiти для народу, популяризуючи твори Байрона, Монтеск'є, сприяли духовному змужнiнню своїх вихованцiв, розвитковi їх розумових i естетичних iнтересiв. Значний вплив на iдейно-естетичне формування Є. Гребiнки як письменника мала i його активна участь у лiтературному життi гiмназичної молодi, серед якої поширювалися волелюбнi вiршi О. Пушкiна i твори К. Рилєєва, «Подорож iз Петербурга в Москву» О. Радищева та «Лихо з розуму» О. Грибоедова. У лiтературному гуртку жваво обговорювали першi спроби гiмназистiв (М. Гоголя, Н. Кукольника, М. Прокоповича та iн.), якi вмiщувалися потiм у рукописних журналах та альманахах. Один з них готував i сам Є. Гребiнка, заповнюючи, за свiдченням сучасникiв, кожний номер його власними росiйськими й українськими вiршовими та прозовими творами, «переважно сатиричними». Вiдомо, що в гiмназiї Є. Гребiнка розпочав переклад «Полтави» О. Пушкiна, написав кiлька байок, п'єсу-одноактiвку «В чужие сани не садись», ряд росiйських поезiй. Прикметно, що у рiк закiнчення гiмназiї (1831) деякi з них з'являються друком: уривок «из песни 1-ой» поеми О. Пушкiна — в «Московском телеграфе», вiрш «Рогдаев пир» — в «Украинском альманахе».
Пiсля закiнчення гiмназiї та короткочасної служби в одному з «малоросiйських» козачих полкiв Є. Гребiнка наприкiнцi 1831 р. повертається до рiдного Убежища, де його дворiчне перебування проходило переважно у вiдвiдинах i прийманнi сусiдiв. Однак i тут Є. Гребiнка не залишає лiтературних занять — продовжує перекладати «Полтаву», пише байки, записує українськi народнi пiснi з мелодiями для викладача Нiжинської гiмназiї І. Кулжинського, який свого часу пiдтримав його лiтературнi спроби. Цiкавиться вiн i лiтературним життям України, зокрема «Украинским альманахом», творами Л. Боровиковського, 0. Шпигоцького та iн. У 1833 р. в «Утренней звезде» були надрукованi двi байки Є. Гребiнки — «Будяк да Коноплиночка» та «Пшениця», а також новi уривки з перекладу «Полтави» О. Пушкiна.
«колониею образованных малороссиян». Багатьох iз землякiв, зокрема по Нiжинськiй гiмназiї, вiн добре знав i завдяки їм уже з 1 лютого влаштувався чиновником комiсiї духовних училищ Мiнiстерства народної освiти, поєднуючи службу з викладанням росiйської словесностi у Дворянському полку. З 1837 р. вiн повнiстю переходить на педагогiчну роботу у вiйськово-навчальних закладах.
З перших днiв перебування в Петербурзi Є. Гребiнка зав'язує широкi знайомства з вiдомими дiячами росiйської та української культури — О. Пушкiним, І. Криловим, І. Сошенком, І. Тургенєвим, К. Брюлловим, В. Жуковським, М. Маркевичем, А. Мокрицьким та iн., вiдвiдує лiтературнi салони i сам влаштовує лiтературнi вечори вдома. Є. Гребiнка розгортає жваву лiтературну дiяльнiсть, виступає iз своїми творами на сторiнках «Осеннего вечера», «Сына отечества», «Современника», «Библиотеки для чтения», «Литературной газеты», «Отечественных записок», «Литературных прибавлений» к «Русскому инвалиду» та iн. З'явившись у столицi в роки жорстокої миколаївської реакцiї i не зрозумiвши ще всiєї складностi тогочасної суспiльно-полiтичної ситуацiї, молодий письменник iз захопленням пише рiдним про владыку обширной России, возносящего мольбы всевышнему о счастьи своих подданных». Елементами офiцiйної народностi часом позначенi у цi роки i його художньо-естетичнi погляди. З цих позицiй вiн фактично оцiнює тi чи iншi лiтературнi явища — високо пiдносить драму Н. Кукольника «Рука всевышнего отечество спасла», схвалену Миколою І, висловлює рiзко негативне ставлення до антимонархiчного «Фiлософiчного листа» П. Чаадаева, до написання О. Пушкiним «Історiї Пугачева» тощо. Щоправда, певна свiтоглядна й естетична невизначенiсть Є. Гребiнки у його художнiй творчостi, навiть 30-х рокiв, виявилася набагато менше. Адже саме тодi з'являються друком знаменитi «Малороссийские приказки» поета, якi одразу ж принесли йому популярнiсть самобутнього талановитого письменника.
Значну роль вiдiграв Є. Гребiнка в життi i творчому становленнi Т. Шевченка, з яким познайомився через І. Сошенка у другiй половинi 1836 р. Вiн пiдтримував Т. Шевченка матерiально, брав безпосередню участь у викупi його з крiпацької неволi. На лiтературних вечорах у Є. Гребiнки Т. Шевченко дiзнається про новини тогочасного росiйського й українського лiтературного життя, зближується з багатьма культурними дiячами, зокрема з майбутнiми петрашевцями М. Момбеллi та О. Пальмом. Особлива ж заслуга Є. Гребiнки в тому, що в 1840 р. при його сприяннi побачив свiт «Кобзар» Т. Шевченка.
З кiня 30-х рокiв Є. Гребiнка виступає як невтомний органiзатор українських лiтературних сил. Вiн домовляється з А. Краєвським про щорiчне видання українською мовою чотирьох «Литературных прибавлений» до «Отечественных записок». Особисто, а також через Г. Квiтку-Основ'яненка Є. Гребiнка звертається до І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Афанасьєва-Чужбинського з проханням надсилати твори до видання. Однак з цензурних причин вдалося видати 1841 р. лише альманах «Ластiвка», на сторiнках якого були опублiкованi окремi твори 1. Котляревського, Г. Квiтки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забiли, Т. Шевченка та iнших авторiв, добiрка українських народних пiсень тощо. Велику допомогу у пiдготовцi матерiалiв для альманаху надавав Є. Гребiнцi Т. Шевченко. У «Ластiвцi» були вмiщенi також два напiвбелетристичнi нариси укладача (передмова «Так собi до землякiв» i пiслямова «До зобачення»), написанi у формi бурлескної стилiзацiї i позначенi споглядально-консервативним характером, зокрема у трактуваннi принципу народностi. Не випадково вони викликали негативнi вiдгуки лiтературної критики, зокрема В. Бєлiнського. Загалом же видання в Петербурзi в тi часи українського альманаху було, безперечно, важливою подiєю, що зумовило пожвавлення українського лiтературного i культурного життя.
Лiтературна дiяльнiсть Є. Гребiнки тривала близько двох десятилiть. За цей час вiн створив багато оригiнальних i перекладних творiв українською i росiйською мовами, байок, романiв, повiстей, оповiдань, нарисiв. Виступивши в перiод гострої iдейно-теоретичної боротьби мiж представниками рiзних лiтературних течiй, Є. Гребiнка пройшов у своїй художнiй практицi, естетичних поглядах складний шлях, значну еволюцiю — вiд усталеної бурлескної традицiї, романтичних захоплень до реалiстичного мистецтва.
твором молодого автора став переклад українською мовою пушкiнської «Полтави» (окремим виданням опублiкований 1836 р. у Петербурзi). Свiй переклад Є. Гребiнка назвав «вiльним»; це виявилося у багатьох вiдхиленнях вiд оригiналу, зокрема у введеннi та вилученнi окремих сцен, в iнтерпретацiї деяких образiв тощо. Вiддав Гребiнка данину й характернiй для тогочасної української поезiї бурлескнiй традицiї, «простакуватостi» у стилi, що виявилося, зокрема, в порушеннi героїчно-романтичної тональностi оригiналу, в намаганнi наблизити оригiнал до пануючого тодi в середовищi українського читача лiтературного смаку. Це був не стiльки переклад в сучасному значеннi цього термiна, скiльки адаптацiя перекладуваного твору в iнше нацiональне середовище. Незважаючи на художню недосконалiсть перекладу, мав рацiю М. Костомаров, коли зазначав: «Перевесть «Полтаву» Пушкина на малороссийский язык — идея смелая, приносящая честь тому, кто первый счел язык способным к этому... Ценители малороссийского слова всегда будут благодарны писателю за то, что он показал его достоинство и проложил дорогу другим»1. Загалом переклад пушкiнської «Полтави» мав позитивне значення: вiн збагачував образнi засоби рiдної мови, розширював її стилiстичнi можливостi, тематичний i жанровий дiапазон нової української лiтератури.
струмiнь влився в тканину бурлеску, то в поезiї Є. Гребiнки поєднання рiзних стильових ознак, що було притаманне українськiй лiтературi того часу, позначено перевагою романтичного стилю. Вже перший його український вiрш «Човен» (1833) мав виразний романтичний характер. Провiднi мотиви його — жорстокiсть буття i безвихiдь, трагiзм вiдчуженої особистостi. Звертаючись до рiзноманiтних засобiв фольклорної поетики, зокрема успiшно використовуючи наскрiзний психологiчний паралелiзм, автор уподiбнює себе з одиноким човном у пiнявих хвилях розбурханого житейського моря. В iнших лiричних поезiях Є. Гребiнки «Українська мелодiя» («Нi, мамо, не можна нелюба любить!»), «Заквiтчалася дiвчина», «Маруся», написаних у народнопiсенних традицiях i позначених романтичним колоритом, у журливих, елегiйних тонах оспiвуються мотиви нероздiленого кохання, почуття розлуки, зради, душевних страждань, неможливостi досягнення щастя в реальному життi. Вiршi цi пройнятi зворушливими настроями, оповитi серпанком смутку й трагiзму, позначенi яскравою мелодiйнiстю й iнтонацiйною розмаїтiстю. Вливаючись у загальне рiчище пiсенної лiрики українського романтизму, твори Є. Гребiнки разом з вiршами С. Писаревського, А. Метлинського, М. Шашкевича, О. Афанасьєва-Чужбинського та iнших поетiв змiцнювали й розширювали тенденцiю до розбудови iнтимної лiрики, сприяли проникненню у сферу глибоких людських почуттiв, їх естетизацiї.
байки, Є. Гребiнка створив ряд глибоко самобутнiх, оригiнальних творiв І цього жанру. Славу йому як байкаревi принесли «Малороссийские приказки» (з присвятою «Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова»), виданi у Петербурзi в 1834 i 1836 pp. Вони були вiдзначенi _ тодiшньою критикою як один iз вагомих здобуткiв молодого українського письменника. Так, «Отечественные записки», поряд з Шевченковими поезiями, зарахували їх до творiв, що «поза всяким сумнiвом, принесуть користь пiвденноросiйським простолюдинам-читачам»2. Досить високу оцiнку дав байкам Є. Гребiнки М. Костомаров. У статтi «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» вiн зазначав: «Его «Приказки» всегда прочтутся с наслаждением: автор явился в них не пародистом, не насмешником над малороссийскою народностью и словом, но малороссийским баснописцем и превосходно показал способность малороссийского языка к апологическим сочинениям»3. Прихильно до них поставились О. Пушкiн, І. Крилов, В. Бєлiнський.
«Малороссийские приказки» Гребiнки з'явилися друком тодi, коли на сторiнках перiодичної преси точилися гострi дискусiї щодо художнiх можливостей української мови, розвитку нацiональної лiтератури, її самобутностi й народностi. Якщо, примiром, журнал «Телескоп» i газета «Молва» дiйово пiдтримували українську лiтературу, висловлювали впевненiсть у широких творчих потенцiях української мови (показовою у цьому планi була рецензiя на «Украинский альманах» 1831 p., автор якої гаряче вiтав появу цього збiрника), то критики з реакцiйного табору в «Сыне отечества», «Библиотеке для чтения» та iнших наполягали на тому, що «провiнцiйне малоросiйське нарiччя придатне лише для вираження комiчного i вульгарного». Треба вiддати належне молодому Гребiнцi, який при всiй свiтогляднiй невизначеностi не погоджувався з подiбними твердженнями. Вiн прагнув обстоювати необхiднiсть утвердження українського письменства на позицiях самобутностi й народностi. У рецензiї на другу книжку «Малороссийских повестей» Г. Квiтки-Основ'яненка Є. - Гребiнка трактує повiстi свого земляка у принципi як новий крок у цьому процесi, як явище, що виводить українську лiтературу за межi бурлескних традицiй; вiн зазначає, що в «Марусе» «кроткие чувства выражены так удачно, что... собиравшиеся хохотать до упаду при одном имени Маруси, плакали под конец повести». Твори Г. Квiтки («Добре роби — добре i буде», «Конотопська вiдьма», «От тобi i скарб»), за словами Гребiнки, «преисполнены чувства и малороссийского неподдельного юмора». І тут же вiн рiзко осуджує бездарну — i за темою, й за мовностильовими засобами — «малороссийскую васильковскую повесть» С. Д. Карпенка «Твердовский».
З просвiтительськи-реалiстичних позицiй виступив вiн i проти позбавлених життєвостi й змiстовностi окремих творiв М. Полевого, М. Загоскiна та iнших росiйських письменникiв. Ряд цiкавих критичних мiркувань висловив Гребiнка з приводу репертуару українських театрiв («Опера в Лубнах», «Провинциальные театры» та iн.), зокрема постановки на лубенськiй сценi «Козака-вiршотворця» О. Шаховського; вiн пропонує керiвниковi театральної трупи «уволить «Казака-стихотворца» в бессрочный отпуск хоть для Малороссии: пора ему отдохнуть на лаврах...» i замiсть цього вимагає: «Давайте нам пиесы Котляревского, комедии Основьяненка, нашего народного писателя, — и мы вам скажем душевное спасибо!»
приказки».
поэтом Гулаком-Артемовским». Але беручи фабули, теми, образи у своїх попередникiв (такою вже була давно усталена традицiя у свiтовiй байкарськiй культурi), Є. Гребiнка переосмислював їх вiдповiдно до своїх iдейно-естетичних уподобань, ставив у контекст сучасної йому української дiйсностi, надавав їм виразного нацiонального колориту. На переднiй план виступала тепер iндивiдуальна поетична манера українського байкаря. «Гребенка, — писав І. Франко, чiтко визначаючи самобутнiсть його байкарського доробку, — шел путем,. проложенным в русской литературе Крыловым, но шел довольно самостоятельно, не подражая Крылову, внося в свои басни украинский пейзаж и мировоззрения украинского мужика. Его сатира не широкая и не едкая, хотя далеко небезидейная, юмор свободный и далекий от шаржа. Язык прекрасный» [41, І22].
Показовою в цьому планi є одна з найдовершенiших байок Є. Гребiнки «Рибалка», в якiй використано тему й сюжетну канву вiдомої байки І. Крилова «Крестьяне и Река», проте опрацьовано їх цiлком оригiнально. Це виявилося у багатьох адаптивних моментах — у перенесеннi мiсця дiї в Україну (вже в першому рядку байки згадується рiчка Оржиця, на якiй стояв рiдний хутiр Є. Гребiнки), у введеннi образу оповiдача, через якого автор висловив своє ставлення до зображуваних подiй, та центрального iндивiдуального образу Рибалки (у Крилова — узагальнений образ селян), у замiнi окремих дiйових осiб, у створеннi ряду нових побутових картин, зокрема яскравої у дусi народної творчостi сцени вирядження Рибалки в дорогу («А далi почепив собi сакви на плечi, у люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв i ручку позивать до рiчки почвалав»).
Самобутнiсть Є. Гребiнки полягає й у тому, що основнiй, образнiй частинi розповiдi передує поширена, але цiлком умотивована своєрiдна експозицiя, в якiй у гротескних тонах висмiяно «народ письменний» — бундючне провiнцiйне панство з його зневажливим ставленням до рiдної сторони i раболiпним захопленням усiм чужоземним («арабською цифирою», «законами турецькими» тощо). Принципово пере-акцентована у Гребiнки й мораль, завдяки чому увиразнюється iдейна спрямованiсть, комiчне начало його байки. Своєрiдно, на iншому життєво-конкретному матерiалi, iншими художнiми засобами обробленi теми й мотиви криловських творiв i в таких байках Є. Гребiнки, як «Ведмежий суд» («Крестьянин и Овца»), «Грiшник» («Троеженец») та iн.
Кращi байки Є. Гребiнки (а їх переважна бiльшiсть) написанi в дусi просвiтительського реалiзму, пройнятi демократичними настроями, сповненi конкретного соцiального i нацiонально-побутового змiсту, спрямованi проти сваволi й насильства, беззаконня й несправедливостi, пануючих у тогочасному суспiльствi. У таких байках, як «Ведмежий суд»,, «Рибалка» та iн., що мають виразну життєву основу, сатирично-викривальнi тенденцiї, український поет, майстерно використовуючи алегоричнi можливостi традицiйного жанру, реалiстично змальовує хижацтво, визиск, вiдверту злочиннiсть дiй чиновникiв рiзних рангiв — волосної i повiтової адмiнiстрацiї, царського суду, жертвою яких завжди є проста, беззахисна людина.
Засобами дошкульної iронiї у байках «Вiл», «Ячмiнь», «Пшениця», «Будяк да Коноплиночка» i деяких iнших Є. Гребiнка в'їдливо висмiює жорстокiсть, зажерливiсть, зарозумiлiсть i пихатiсть панства. Свої симпатiї вiн вiддає скромним i чесним, але скривдженим i ошуканим людям працi. Поет пiдносить їхню моральну вищiсть над насильниками-помiщиками. У байцi «Ячмiнь», написанiй у дiалогiчнiй формi (розмова батька з сином), Гребiнка проводить алегоричну паралель, порiвнюючи гноблених трудiвникiв з соковитими колосками, а панiв-нероб — з «прямими колосками», зовсiм «пустiсiнькими», що «ростуть на нивi даром». Проти дармоїдiв-помiщикiв спрямована й соцiально загострена байка-мiнiатюра «Будяк да Коноплиночка», яка своєю композицiєю (першi чотири рядки — це власне байка, наступнi — авторський коментар) наближається до народної приказки. І хоча байка вiдзначається винятковою лаконiчнiстю, є в нiй i сюжет, i драматична напруга, i головне — глибоко узагальнена думка-iдея — протилежнiсть iнтересiв трудящої людини iнтересам панiв-паразитiв.
Зрозумiло, критицизм Є. Гребiнки як письменника помiрковано-просвiтительської орiєнтацiї не набував характеру соцiального протесту, оскiльки був спрямований насамперед проти «недосконалостей» свiту i людської природи, проти окремих вад тогочасного самодержавного устрою. Проте поет виходив з позицiй народних iнтересiв, i його художня розповiдь об'єктивно мала часом узагальнений характер, громадянське звучання. Так, у байках «Рибалка», «Ведмежий суд» читач знаходив гостре осудження тогочасних бюрократичних порядкiв, судового свавiлля як типового явища крiпосницької системи.
тощо (показово, що носiями цих вад нерiдко виступають представники власть iмущих). Написанi в гумористично-повчальному планi, байки цього циклу часом пройнятi iскристим народним смiхом, позначенi комiзмом ситуацiй, насиченi колоритними картинами селянського побуту. В окремих з них поет творчо використав традицiйнi мотиви, опрацьованi ще античними авторами та їх багатьма послiдовниками. Примiром, в основу «Могилиних родин» покладено чотирирядкову притчу «Гора-породiлля» Федра. Ця притча неодноразово оброблялася в мiжнароднiй байкарськiй творчостi, росiйськiй лiтературi (В. Тредiаковський та iн.), у давньому українському письменствi (збiрник Т. Колiсниченка 1758—1759 pp.), але здебiльшого лишалась моральною алегорiєю, дидактичною притчею. Пiд пером Є. Гребiнки сюжетна схема античного автора перетворилася на яскраву художню нацiональну картинку, сповнену виразної поетичностi, життєвих характерiв, реальних рис українського побуту. Замiсть традицiйної «гори» з'являється «могила», а також характерний «степ», «Прилуки» тощо. Один за одним у «Могилиних родинах» постають «чумак iз сiллю», «iз дьогтем дьогтярi», «старцi» з кобзами, «панський стадник Опанас» тощо.
У байцi «Грiшник» Є. Гребiнка звернувся до фабули байки Крилова «Троеженец», написаної з цiлком конкретного приводу. Український поет, приступаючи до опрацювання криловського сюжету, найвiрогiднiше, не знав цього та врештi це не так уже й важливо, оскiльки байка «живе не спiввiдноснiстю до даного факту, а своїм самостiйним життям художнього твору»4. «Троеженец» привабив Є. Гребiнку насамперед як художнiй твiр, але вiн докорiнно переробив його, замiнюючи сюжетнi ситуацiї, вводячи новi персонажi, пейзажнi й побутовi зарисовки, надаючи байцi виразного нацiонального забарвлення. В стилi традицiйного бурлеску виписує Є. Гребiнка, примiром, виключно характерний портрет царя («А цар був, мабуть, не макуха...» i т. д.). Жартiвливо-бурлескна манера в українського автора — вiд «Енеїди» І. Котляревського.
У деяких гумористично-повчальних байках Є. Гребiнки вiдбилося прагнення його до примирення iснуючих соцiальних суперечностей; вiн закликає дотримуватися в усьому помiркованостi, не нарiкати на долю, задовольнятися тим, що вона посилає («Цап», «Ворона i Ягня»). У байцi «Злий кiнь», адресованiй панам, автор радить лагiдно поводитися з крiпаками, приборкувати їх не батогом i силою, а ласкою.
Справжня художня байка, зазначав В. Бєлiнський, не є алегорiєю i не мусить бути нею, «але вона повинна бути повiстю, драмою, з особами й характерами, поетично окресленими. Самi уособлення в байцi повиннi бути живими, поетичними образами»5. Кращi «приказки» Є. Гребiнки належать саме до такого типу байки. У них поет дослiджує життєвi конфлiкти, надаючи образам соцiально-конкретної змiстовностi. Алегорiя в його байках — переважно позбавлена абстрактностi, в основi її — реальна дiйснiсть. У Є. Гребiнки традицiйнi (фольклорнi й лiтературнi) байковi Лисицi, Вовки, Ведмедi, Воли, як i вперше введенi алегоричнi образи (Будяк, Коноплиночка, Полова, Колоски тощо), творчо переосмисленi — це образи-типи, якi набувають у його байках, порiвняно з попередниками, чiткiшої життєво-художньої достовiрностi, соцiальних, нацiональних, професiйних ознак; це типовi, часом вдало iндивiдуально окресленi характери людей з рiзних суспiльних верств тогочасної України. Реалiстичностi iдейного змiсту своїх образiв-персонажiв Є. Гребiнка досягає засобами традицiйного спiввiднесення персонажiв з найхарактернiшими рисами їх натури (Лисиця — злодiй, лицемiр; Орел — хижак, розбiйник), використанням антитези (Хмiль — Рожа), викриттям персонажiв шляхом самохарактеристик (Мiрошник), шляхом мовної iндивiдуалiзацiї, через вчинки персонажiв тощо. Всi цi образотворчi засоби i прийоми нерiдко виступають у Гребiнчиних байках у синтезi. Часом звертається Гребiнка-художник — що особливо примiтно — i до психологiчного зображення своїх персонажiв, показу їх складного внутрiшнього свiту («Рибалка»). Крiм традицiйних персонажiв, що уособлюють людськi якостi, у байцi, як правило, є ще одна дiйова особа — оповiдач, тлумач смислу твору, його моралi. Образ оповiдача в байцi є «тим iдеологiчним центром, через який розгортається весь змiст твору, його iдейна спрямованiсть, а не лише самi мовнi форми»6. Важливу роль вiдiграє цей образ i в байках Є. Гребiнки, присутнiсть якого вiдчувається постiйно i який легко асоцiюється з самим байкарем. Образ оповiдача виступає в кращих «приказках» українського поета виразником життєвого досвiду демократичних «низiв», народної моралi («Ведмежий суд», «Рибалка», «Будяк да Коноплиночка» та iн.). Значна частина байкових творiв Є. Гребiнки побудована у формi монологiв («Пшениця», «Макiвка», «Рожа да Хмiль» та iн.), в яких вiдсутнi дiалоги, авторськi ремарки, навiть реплiки персонажiв. Окремi байки поета — це суцiльнi дiалоги, що є, по сутi, невеличкими п'єсами з своїм драматичним конфлiктом, композицiєю, характерами (примiром, «Ячмiнь»). Проте й у них присутнiсть автора-оповiдача, точнiше, його ставлення до зображуваного виявляється досить виразно. У цьому випадку пiддано iронiчному осуду паразитизм багатiїв. У переважнiй бiльшостi байок Є. Гребiнки авторська розповiдь тiсно переплiтається з дiалогами, а нерiдко й монологами самих персонажiв.
їх як художнi мiнiатюри, що в чiткiй карбованiй формi вiдображали факти реального життя. І не випадково, мабуть, вiн називає свої твори «приказками», побудованими за принципом розгортання й конкретизацiї прислiв'їв (в основi байки «Bepnsa та Болото» — мотив прислiв'я «Насмiялася верша з болота, аж i сама в болотi»; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислiв'я «Пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать» тощо). Приказки та прислiв'я, фразеологiчнi звороти, почерпнутi Гребiнкою з фольклорних джерел, входячи у внутрiшнiй лад байок, були й складовим елементом їхньої мовної структури, надавали останнiй особливої емоцiйностi, експресивної жвавостi («Як не крути, а правди нiде дiти», «Гуляй, дитино, покiль твоя година» та iн.). Окремi образнi вирази, взятi безпосередньо з народної творчостi, художньо трансформуючись пiд пером поета, поверталися до свого першоджерела у виглядi крилатих слiв («Мовчи! почують — будеш битий!», «Дурний, дурний! а в школi вчився!» тощо).
Яскравої пластичностi, поетичної колоритностi мовностилiстична палiтра Є. Гребiнки досягає i завдяки майстерному використанню ним рiзних форм дiалогу, невимушеного й динамiчного, зокрема побутового з риторичними запитаннями («Мабуть, пiдсудок?» — «Нi!» — «Так Лев?» — «Нi!» — «Так мiшок з дукатами?» — «Нi, нi!» — «Так папоротi цвiток?» i т. д. — «Могилинi родини»), специфiчно сталих — казкового походження — конструкцiй у зачинах («В далекiй сторонi, в якiй про те не знаю...» — «Грiшник»), професiйної лексики («І так опредiлили i приказали записать: «Понеже Вiл признався попеластий...» — «Ведмежий суд»). Досконало володiє Є. Гребiнка i традицiйним байковим вiршем (рiзностопним ямбом), позначеним як народнорозмовною iнтонацiєю, так i мелодiйною народнопiсенною тональнiстю.
її форми (народна казка й гумореска, драматична сценка й жартiвливе оповiдання); вiн майстерно динамiзує сюжет байкового твору, збагачує його образно-поетичну систему, наснажує виразним народно-нацiональним колоритом. «Як байкопис, — зазначав І. Франко, — займає Гребiнка перше мiсце в нашiм письменствi. Його байки визначаються ярким нацiональним i навiть спецiально лiвобережним українським колоритом, здоровим гумором i не менш здоровою суспiльною i лiберальною тенденцiєю. По дусi наступник великоруського байкописа Крилова, вiн, усе-таки, зумiв висловити свобiднiший дух українського народу» [41, 266]. Поетичнi досягнення в жанрi байки Є. Гребiнки, як i П. Гулака-Артемовського та деяких iнших авторiв передшевченкiвської доби, ставали мiцним фундаментом для його подальшого розквiту вже в межах критичного реалiзму в творчостi Л. Глiбова.
Поетичний доробок Є. Гребiнки росiйською мовою за своїм обсягом i тематикою значно ширший, нiж українською. Його росiйськi твори позначенi переважно романтичною тональнiстю; їх романтичний колорит помiтно виявляється у посиленiй увазi до сильних пристрастей, складних душевних переживань, до постiйного пошуку лiричним героєм свого мiсця в життi, до заглиблення поета у стан самотностi, до злиття з непорочною природою. Один з провiдних мотивiв лiрики Є. Гребiнки — роздуми про долю i покликання поета в суспiльствi. Лiричний автор-суб'єкт Гребiнки невдоволений жорстоким свiтом, де все «пахнет и златом, и кровью». Єдиним «властелином» його «убитой души» виступає журба — «чудная гостья... неземная» («Печаль»), i вiн поривається у небесне безмежжя, в захмарнi висоти, щоб кинути виклик тим, хто «ближних гнетет» i «честь продает» («Утешение», «Недуг», «Моя месть»). Лiричний герой з iншої Гребiнчиної медитацiї («Скала») усвiдомлює гострий конфлiкт з меркантильнiстю, з жорстокою сучаснiстю й осмислює їх як пiдступну «толпу», яка намагається «уязвить» i «растоптать» його дзвiнкi «струны», подавити поетичне «вдохновенье». Себе ж вiн бачить ураженим у серце «певцом», сповненим «пламенных дум». При цьому Є. Гребiнка майстерно використовує гiперболу, драматичну напругу, емоцiйнi монологи, влучнi антитези тощо. Загалом же його рефлективно-медитативна лiрика вiдзначається абстрактно-психологiчною характернiстю, поетикою «жахiв», часом пiдкреслено перебiльшеними романтичними штампами, пафосно-риторичною лексикою. Пiзнiше у лiрицi Є. Гребiнки з'являється образ митця-громадянина, щирого й непiдкупного, що «пел мир, и дружбу, и любовь», i його поет виразно протиставляє жорстокому тирановi, який «кровавою рукою подписывал законы рабства» («Два»). На цих та iнших поезiях Гребiнки помiтно вiдчутний вплив Є. Баратинського та iнших поетiв пушкiнської плеяди.
Широкою популярнiстю користувалися свого часу «Черные очи» («Очи черные, очи страстные...»), «Почтальон», «Песня» («Молода еще девица я была...») та iншi поезiї Гребiнки, в яких майстерно поєдналася фольклорна стихiя з романсово-пiсенним стилем доби.
Виразну народнопоетичну основу мають поезiї, написанi Є. Гребiнкою з метою ознайомити росiйського читача, кажучи його словами, «с прелестными чувствами нашей родины», — «Казак на чужбине (Украинская мелодия)», «Кукушка (Украинская мелодия»), «Украинская мелодия» («Не калина ль в темном лесе...») та iн., що були перекладами «в русские стихи малороссийских песен» (Є. Гребiнка); вони пройнятi тугою за втраченим щастям, смутком i журбою.
основi нацiональних народних переказiв. Найзначнiше мiсце серед творiв цього циклу належить драматизованiй поемi «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», в якiй, широко використавши ряд iсторичних джерел, козацькi лiтописи, народнi пiснi й думи, Є. Гребiнка правдиво показав героїку українського визвольного руху. Поема складається з двох частин — розлогого прологу i власне поеми з дев'яти роздiлiв. У пролозi, витриманому в романтичному стилi, оригiнально переплiтаються елементи фантастики й реальностi. Перед читачем постає майстерно виписана картинка весняної мiсячної ночi на Днiпрi; виступають русалки, лiсовi духи, якi оспiвують своє безтурботне iснування, i водночас «тени людей замогильних» («Тень Павлюка», «Тень Остраницы», «Тень Наливайки», а також простих людей — «Тень молодой девушки»), якi розповiдають про жорстокi знущання польської шляхти над українським народом, про неймовiрнi страждання закатованих козацьких ватажкiв. Цей пролог цiлком логiчно пiдводить читача до основної частини поеми — вiдтворення Є. Гребiнкою ряду яскравих епiзодiв нацiонально-визвольної боротьби народних мас за незалежнiсть батькiвщини. Б. Хмельницький зображений автором як мужня постать, людина рiшучого й загартованого характеру, як вiдважний i досвiдчений полководець, мудрий i прозорливий дипломат-полiтик, що у своїх дiях спирається насамперед на народнi маси, вiрить в їхнi сили й могутнiсть. Поема «Богдан», незважаючи на окремi вiдхилення вiд iсторичної правди (iдилiчне зображення життя трудящого люду, захоплене вихваляння не тiльки царя, а й «родных царей святое поколенье» тощо), в цiлому була помiтним явищем у лiтературi як одна iз вдалих спроб художнього осмислення хвилюючих сторiнок героїчної iсторiї України.
Популярнiсть Є. Гребiнцi як прозаїку принесли збiрка «Рассказы пирятинца» та iншi оповiдання («Вот кому зозуля ковала!», «Мачеха и панночка» та iн.), створенi переважно за фольклорними мотивами. На раннiй прозi письменника ще вiдчутнi впливи модних тодi О. Марлiнського та О. Сенковського; народним переказам, казкам, легендам вiн надає здебiльшого абстрактно-романтичного забарвлення, звiдси замiсть соцiально-психологiчної глибини, iндивiдуальної характерностi — пафосно-сентиментальнi сентенцiї персонажiв, їх безбарвнiсть тощо. Пробує свiдомо наслiдувати тут Є. Гребiнка i гоголiвську манеру письма, зокрема «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки», «Миргорода», однак усе це мало здебiльшого поверховий, епiгонський характер, за що його було пiддано рiзкiй критицi в пресi.
козацького вiйська у бойових дiях Росiї проти польсько-шляхетського поневолення. Засобами романтичної поетики Є. Гребiнка створює епiчнi картини iсторичних подiй, включаючи в сюжетну канву своєрiдну оповiдь про страшну помсту Франтiшка Золотаренку за розлучення його з коханою (сестрою «наказного гетьмана»). При всьому цьому вiн вдало вiдтворює поєднанi з елементами таємничостi, заклять i пророцтв риси реального народного побуту i звичаїв. Загалом же в «исторической были» Є. Гребiнка прагне до розумiння залежностi життя людини вiд iсторичних обставин.
Одним iз значних досягнень Є. Гребiнки-прозаїка є роман «Чайковский». Наближаючись за принципами опрацювання iсторичної тематики до «Тараса Бульби» М. Гоголя (хоча у романi вiдсутнi хронологiчне приурочення до подiй, iсторичнi постатi та iн.), письменник правдиво вiдтворює окремi картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Сiч як «козацкую вольницу» з її демократичними i водночас суворими законами, реалiстичними мазками змальовує привабливi образи загартованих у боях з ворогом, мужнiх i хоробрих, одержимих любов'ю до рiдної землi рядових козакiв-патрiотiв (Микита Прихвостень, Касян), чесних, доброї i широкої душi людських особистостей iз багатим емоцiйним свiтом. Життєвiстю позначений i багатоплановий, складний образ-тип лубенського полковника Івана: це вiдважний воїн, сповнений лютої ненавистi до ворога; не чуже йому й глибоке почуття людяностi, i разом з тим — типовий феодал-помiщик, жорстокий i деспотичний. В iндивiдуалiзованих образах роману Є. Гребiнка «втiлив свої уявлення про iсторичну людину. Романтичнi тенденцiї у їх змалюваннi — героїзацiя характеру й поведiнки, поетизацiя козацької стихiї, уславлення волелюбностi й гiперболiзацiя «природностi», нарештi, пiдкреслення їхньої винятковостi, продиктоване прагненням епатувати читачiв, — поєднується в романi з реа-лiстичними»7.
Роман «Чайковский», як i iншi твори Є. Гребiнки на iсторичну тематику, тiсно пов'язаний з фольклорними джерелами, народнопiсенною творчiстю. Особливо зримо риси українського нацiонального колориту в творi виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пiснi, яка органiчно вплiтається в художню тканину оповiдi i є одним iз необхiдних її компонентiв. Так, молода циганка пiснею «Барвiночку зелененький, стелися низенько...» викликає на побачення до Марини Олексiя; дружною пiснею зустрiчають козаки на Чорному морi смертоносну бурю i т. д.
У романi «Чайковский» у рядi художньо вмотивованих лiричних вiдступiв проводиться глибока антитеза — протиставлення героїчного минулого й мiзерного сучасного, цiлiсних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам iз розтлiнного помiщицького середовища —-морально потворним жалюгiдним обивателям.
критик вважав роман творчою вдачею Є. Гребiнки, «однiєю з кращих повiстей», що з'явилися протягом 1843 р. Незаперечна цiннiсть твору в героїзацiї минулого, «запорожской вольницы», в початках суспiльно-конкретного осмислення зв'язку характерiв i обставин, в активному проникненнi автора у сферу антигуманної сучасностi.
Як твори i Квiтки-Основ'яненка, Гоголя, прозовi романтичнi твори Є. Гребiнки позначенi iдейно-художнiм осмисленням iсторичної української дiйсностi, поетизацiєю героїчного минулого, виразним народнопоетичним колоритом. Вони вiдiграли важливу роль у формуваннi й розвитку в українськiй лiтературi нового, романтичного, стилю та мали позитивний вплив на творчiсть П. Кулiша, О. Стороженка, Марка Вовчка.
увагою до психологiї героїв, їх внутрiшнього свiту в безпосередньому зв'язку з соцiальним середовищем, поєднанням типових рис з iндивiдуальними, iдеєю позастанової цiнностi людської особистостi. Осмислюючи й усвiдомлюючи життєвi спостереження, плiдно використовуючи досвiд М. Гоголя, Є. Гребiнка порушує у своїх творах ряд злободенних проблем часу: правдиво вiдтворює типовi риси помiщицького побуту, безправнiсть крiпакiв («Кулик», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), зажерливiсть, користолюбство столичного й провiнцiального чиновництва («Верное лекарство» та iн.), виявляє поглиблений iнтерес до «маленької людини», її пiдневiльного становища в тогочасному суспiльствi («Лука Прохорович», «Записки студента», «Доктор» та iн.). Цi тво-ри, написанi в рiзнi роки, переконливо свiдчили про те, що письменник все впевненiше йшов до «гоголiвського напряму» в лiтературi. Проте це сходження до натуральної школи не означало, що iдейно-естетичний розвиток Гребiнки i в 40-х роках проходив без будь-яких ускладнень. Так, вiдсутнiсть глибоких iдей, проблем, надуманiсть зображуваних подiй характернi, наприклад, для таких досить примiтивних i посереднiх його оповiдань, як «Искатель счастья», «Маскарадный случай», «Калиф на час» та iнших, розрахованих на невибагливого читача.
тут автор контраст мiж нелюдським середовищем i його жертвами. В сатирично-гротескних тонах постають перед читачем помiщики Медведев i Чурбинський, бездушнi й лицемiрнi, егоїстичнi й пiдлi самодури, безглузда сварка мiж якими згубно позначається на долi їхнiх крiпакiв. З щирою симпатiєю реалiстичними барвами Гребiнка змальовує багатий внутрiшнiй свiт своїх героїв з демократичних низiв — чесних, благородних, морально чистих, безмежно вiдданих один одному. їхнє кохання вище, сильнiше за помiщицькi примхи («А я все та же, все так же люблю тебя. Чем они злее, тем больше я люблю тебя», — впевнено говорить Маша Петрушi, кидаючи, по сутi, тим самим виклик ненависним панам-кровопивцям); вони виявляють рiшучу волю у боротьбi за своє щастя, але неспроможнi вiдстояти право на нього i йдуть iз життя змученими, але нескореними. Повiсть «Кулик» за iдейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалiстичної прози. «Кулик» Є. Гребiнки, вiдзначав В. Бєлiнський, свiдчить про те, що «визначне обдарування цього автора мiцнiє i гуманне начало починає в його повiстях переважати над комiчним елементом... Особливо добре в нiй те, що автор умiв змалювати своїх героїв вiрними дiйсностi, тобто людьми нижчого класу i в той же час «людьми», i збудити до них спiвчуття, не ставлячи їх на ходулi фальшивої i нудної iдеалiзацiї [4, 456].
зокрема жалюгiдним iснуванням чиновника-рiзночинця (вiн i сам деякий час служив чиновником) у свiтi егоїстичного користолюбства, знайомиться з творчим досвiдом Гоголя, автора «Петербурзьких повiстей», який стає для нього вчителем реалiстичного бачення й вiдображення «подлого столичного мира». Не випадково, мабуть, Гребiнка одне з перших своїх оповiдань «Лука Прохорович» (1838) присвячує саме темi «маленької людини». Обравши для свого твору нескладний сюжет — полювання за «лотерейным билетом», на який випав великий виграш, автор зумiв правдиво показати бездушний чиновницький побут, окреслити ряд характерних типiв «чорнильних» бiдолах, насамперед Луки Прохоровича. При цьому Гребiнка не подає широких характеристик образiв, а обмежується окремими, але досить влучними реалiстичними штрихами. Уже з перших рядкiв оповiдання до певної мiри наголошується на типовостi головного героя, який мешкає не в «блестящих» районах столицi, а на її бiдняцькiй Петербурзькiй сторонi. Вiн, зауважує автор, лише «слыл великим мастером чинить перья». Такими ж покiрливими i безмовними виступають i колеги Луки Прохоровича — «чиновник с большим красным носом», «апельсинообразный чиновник», «чиновник с мушкой». Психологiчно влучною деталлю окреслений i портрет хабарника «с бесцветными, как старыми двухгривенными, глазами» тощо. Зображенi Гребiнкою чиновники нижчих рангiв завжди вважали себе «виновными пред властью коллежского асессора»; вони духовно спустошенi, нужденнi, у жодного з них за душею немає нi гроша. І тому кожен з них будь-якими засобами прагне заволодiти «скарбом» — лотерейним квитком кухарки (Лука Прохорович, примiром, не вагаючись, одружується з нею, а чиновник-пройдисвiт Семен Семенович — з дочкою купця Арбузина, вважаючи її власником щасливого квитка); врештi всi вони виявляються обдуреними i залишаються нi з чим.
твору Якова Івановича, його навчання в лiцеї, перебування на вiйськовiй службi, приїзд до Петербурга тощо значною мiрою нагадують факти бiографiї самого Гребiнки. Проте перед нами не виклад бiографiї автора, а оригiнальний художнiй твiр, написаний у формi щоденника, в якому постають типовi характери, реальнi обставини тогочасної дiйсностi (до речi, всi iншi подiї Гребiнка подає й оцiнює через сприйняття головного героя). Сам Гребiнка визнавав наявнiсть у цьому творi певної автобiографiчностi, але категорично заперечував трактування його як спогадiв про своє життя. У «Записках студента», писав Гребiнка в листi до свого товарища М. Новицького (травень 1841 р.), я «не представлял ни себя, ни кого другого, а развивал идею, каким образом молодой человек, с пылкими чувствами вступая в свет, малу-помалу разочаровывается и, будучи неспособен приноровиться к свету, часто падает под его ударами...»8.
М. Гоголя, — конфлiкт мрiї з дiйснiстю. Сповнений творчих сил i енергiї юний Яков Іванович поривається до пiвнiчної столицi з метою «с пользой употребить свои знания» («Долг чести зовет меня — я должен служить отечеству»). Але потрапивши туди, вiн, як i, примiром, гоголiвський Пiскарьов з «Невського проспекту», одразу ж стикається з «гадкой действительностью». Романтичнi iлюзiї героїв (як врештi дещо ранiше i їх авторiв) поступово руйнуються. Ескiзно, хоча й переконливо, в iронiчних тонах змальовує Гребiнка короткочасну службу Якова Івановича в канцелярiї одного з департаментiв, де змушений щоденно переписувати нуднi папери та ще й зносити незаслуженi докори начальника, який називав його «вольнодумцем» (Якiв Іванович завжди виправляв у паперах букву ъ, а скорочений вираз «вые. Поч.» розшифровував не «высокопочитанием», а тiльки «высокопочтением»). Не догодив Якiв Іванович i власниковi пансiону Лисицину, людинi черствiй i нiкчемнiй. Байдужий чиновний Петербург не прийняв скромного провiнцiала, не визнав чесного трудiвника — йому, хворому й голодному, дала притулок проста прачка Онисiя Карпiвна, у якої вiн i дожив останнi днi свого життя. Приречений на смерть, Якiв Іванович остаточно усвiдомлює всю iлюзорнiсть своїх юнацьких мрiй («И все исчезло, прошло как сон, как разлетается от ветра позолоченная гора облаков... Сам лежу без куска хлеба, одолжен существованием милостыне от бедной солдат-ской вдовы!..»). Вiдтворюючи страшну трагедiю «маленької» безправної людини-трудiвника, Є. Гребiнка об'єктивно наголошував на її соцiальнiй типовостi.
Реалiстичними мазками зображує Гребiнка й чиновницьке оточення свого героя. З одного боку, — нужденне iснування канцелярських писарiв, яке викликає у автора почуття жалю, а з iншого — егоїстичне й морально спустоше паразитичне життя панської верхiвки показано у в'їдливо гротескних барвах. У сатиричному свiтлi зображенi в «Записках студента» й окремi характернi риси помiщицького побуту. Тут, як i в столицi, неподiльно панують жорстокiсть, зажерливiсть, бездушнiсть, носiями яких виступають помiщики Сутяговський, Щука-Окуневський, лихвар Іванов, що оббирають i обдирають нещасного Якова Івановича, обманними шляхами прибираючи до своїх рук його батькiвський маєток.
його називається Грабуново). Наголошуючи на лицемiрствi й хижацькiй натурi цього помiщика, письменник порiвнює його з павуком, що повiльно «опутывает роковой паутиной свою жертву, выпивает у нее кровь и преспокойно возвращается в свою засаду». Загалом досконало користується автор i таким засобом художньої виразностi, як пейзаж. Показовим є, примiром, зображення осiннього ранку, «знаменитой гололедицы» на початку повiстi; воно увиразнює загальну сумну тональнiсть епiзоду, в якому йдеться про похорон головного героя твору.
Ще чiткiше розлад мiж високою мрiєю i мерзенною дiйснiстю показав Є. Гребiнка у повiстi «Доктор» (1844), в якiй Бєлiнський знаходив «багато хорошого в деталях». У центрi твору — трагiчна iсторiя життя людини нiжної й чуйної душi, чесного трудiвника, що прагнув, як i Якiв Іванович, приносити користь суспiльству. Але талановитий лiкар Іван Тарасович не в змозi вiдстояти свої свiтлi поривання, право на особисте щастя у свiтi, де панує дух гендлярства й наживи. Вiн зазнає образ з боку чиновно-мiщанських «существователей». Використовуючи рiзнi афери, Івана Тарасовича як добру й довiрливу особу одружують з гулящою Юлiєю, а потiм з її ж допомогою грабують. Вiн намагається шукати справедливостi, але свiт можновладних непереборний. Врештi вiн спивається i замерзає на вулицi з томиком «Корнелiя Непота» на грудях, подарованим ще в дитинствi його вчителем.
Розробляючи тему моральної переваги «маленької людини» над бездушним середовищем, її загибелi в умовах соцiальної несправедливостi, Є. Гребiнка досить рельєфно, засобами гострої iронiї, каламбуру, гiперболи виводить галерею користолюбцiв як життєво достовiрних характерiв, розкриває їх групову психологiю хижакiв i паразитiв. Критичне осмислення дiйсностi в повiстi дало змогу письменниковi «подати зло не одвiчною внутрiшнюю суттю кожної людини, яка тiльки чекає слушних умов для вияву, а як породження суспiльної несправедливостi»9.
Велике враження справила повiсть Гребiнки на Чехова. Ведучи мову про необхiднiсть перевидання кращих творiв минулих рокiв, вiн у листi до І. Горбунова-Посадова писав 1898 p.: «Чи не вiзьмете ви на себе обов'язок прочитати старого письменника Гребiнку? Колись я читав його з задоволенням, пригадується зворушливе оповiдання «Доктор», яке, менi здається, варто б видати»10.
У 1847 р. на сторiнках «Санкт-Петербургских ведомостей» була надрукована одна з останнiх повiстей Є. Гребiнки — «Приключения синей ассигнации», в якiй викривальний пафос, сатиричнi тенденцiї порiвняно з попереднiми творами виявилися набагато виразнiше. За iдейним задумом i композицiйною побудовою повiсть очевидно перегукувалася з «Мертвими душами» М. Гоголя. Як поїздки Чичикова з метою купiвлi мертвих душ дали можливiсть Гоголю очима свого героя оглянути майже всю Росiю i показати у всiй багатогранностi суспiльне життя, так i суб'єктивно авторська розповiдь синьої асигнацiї, що протягом багатьох рокiв переходила з рук у руки (з атласного помiщицького гаманця за пазуху його коханки, з кишенi «небритого жирного человека» до господаря корчми, з портфеля губернського секретаря в iменинному тортi до його начальника, з рук збiднiлої мiщанки до залiзної скринi старого скнари i т. д.) дала можливiсть Гребiнцi на цей раз змалювати ще ширшу картину непринадної миколаївської дiйсностi, викрити антигуманну сутнiсть зображуваних характерiв.
Персонажi Гребiнки вiдзначаються помiтно виявленою iндивiдуальною своєрiднiстю — у темпераментi, у складi мислення, в сiмейно-побутових обставинах, у їх ставленнi до людей i самих себе, в зовнiшньому портретi, мовi. Все це сприяє глибокому вiдтворенню соцiальної i психологiчної характеристики героїв. Один за одним постають перед читачем брутальний i розбещений помiщик Хома Хомич, жалюгiдний скнара Канчукевич, нахаба i гультяй Подмьоткiн, спритний шахрай Прибиткевич та iн. При всiх iндивiдуальних вiдмiнах гребiнчиних образiв провiнцiальних «существователей» рiднить психологiя паразитизму, духовне оскудiння i спустошенiсть, вiдсутнiсть будь-яких громадянських iнтересiв. Врештi кожен з них, як i всi разом, є викiнченим виявленням рiзних сторiн i тенденцiй соцiального виродження, деградацiї iснуючого суспiльства.
у перебiльшено-згущенiй конкретизацiї властивi йому найхарактернiшi негативнi риси — зажерливiсть, безмежну скнарiсть, душевну черствiсть, жорстокий егоїзм. В образi Канчукевича чимало спiльного З гоголiвським Плюшкiним, у якому Гоголь бачив «доведення до крайньої межi тих тенденцiй здирства, тiєї бездушностi, якi властивi свiтовi коробочок i собакевичiв»11. Канчукевич уособлює все найпотворнiше, що було характерним для Хоми Хомича, Прибиткевича та iн. За кiлька десятилiть вiн зумiв нагромадити величезний капiтал, лихварюючи й оббираючи кожного, хто потрапляв йому пiд руку, навiть найбiднiших мiщан. Володiючи незлiченним багатством, цей потворний раб «золота» втратив найелементарнiшу людянiсть; вiн змушує свого сина ходити в лахмiттi, бiгати босонiж у холодну погоду та iн. Автор пiдкреслює, що скупiсть Канчукевича пояснюється жадобою помсти колишнього небагатого вчителя жорстокому «жирному помещику», який занедбав його молодi лiта (скнарiсть же Плюшкiна мала iнше походження). Обравши хибний шлях для помсти, Канчукевич сам опинився пiд владою грошей i почав дiяти методами зажерливих хижакiв. Гребiнка одним iз перших (не без досвiду Гоголя) вiдчув вплив соцiальних умов, зокрема економiчних, на дiяльнiсть людини, її характер i спробував вiдтворити це (зрозумiло, не з такою художньою майстернiстю, як це робив Гоголь) на прикладi Канчукевича, «хоч, звичайно, i сам ще не повнiстю усвiдомлював глибину i причини порушеної проблеми»12.
(1848) та iн. Побудованi на безпосереднiх спостереженнях автора, цi твори рельєфно, без прикрас розкривали окремi типовi сторони здичавiлого, нiкчемного дворянського свiту, всю непривабливiсть частини мiста, де «живут десятки тысяч бедных, но честных тружеников» («Петербургская сторона»). Схвально вiдгукнувся про цей нарис М. Некрасов; за його словами, Гребiнка «дуже дотепно виставив народонаселення Петербурзької сторони, цiєї далекої провiнцiї, цього повiтового мiстечка серед розкiшної столицi Росiї»13. М. Некрасов, як i дехто з його сучасникiв, хоча i не вважав Гребiнку першорядним белетристом, загалом виявляв прихильне ставлення до нього як до письменника, «давно всiм вiдомого своєю живою розповiддю i оригiнальним гумором»14. Показово, що саме Некрасов залучив Гребiнку до спiвробiтництва у щойно заснованiм «Современнике», де була опублiкована остання прижиттєва повiсть Гребiнки «Сила Кондратьев», у якiй художньо вiдображено народження хижака нового типу — дiлка-буржуа.
У своєму лiтературному розвитку Гребiнка-прозаїк пройшов шлях вiд раннiх романтично-сентиментальних захоплень (у рядi пiзнiших творiв, зокрема у повiстях «Пиита», «Приключения синей ассигнации» та iнших вiн в'їдливо висмiяв своїх колишнiх кумирiв О. Марлiнського й В. Бенедиктова) до принципiв натуральної школи. Творчо сприймаючи iдейно-художнi досягнення Миколи Гоголя, виходячи з життєвих спостережень, Є. Гребiнка створив ряд яскравих творiв, позначених реалiстичною спрямованiстю, гуманiстичним ставленням до «маленької людини». Його проза стала надбанням як росiйської, так i української лiтератур. Кращi повiстi й оповiдання письменника, написанi з позицiй естетики натуральної школи, сприяли змiцненню «гоголiвського начала» в росiйськiй лiтературi i разом iз його класичними байками вiдiграли помiтну роль у становленнi й розвитку художнього реалiзму в новому українському письменствi.
1 [Костомаров] Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публiцистичнi i полемiчнi писання Костомарова. К., 1928. С 45.
5 Белинский В. Г. Басни Ивана Крылова // Поли. собр. соч. М., 1954. Т. 4. С. 149. Далi при посиланнi на це видання в текстi зазначаються том i сторiнка.
6 Степанов Н. Л. Мастерство Крылова-баснописца. М., 1956. С. 144.
7 Нахлiк Є. К. Українська романтична проза 20—60-х pp. XIX ст. К., 1988. С. 82.
8 Гребiнка Є. П. Твори: У 3 т. К., 1981. Т. 3. С 608.
13 Некрасов Н. А. Физиология Петербурга // Поли. собр. соч. М., 1950. Т. 9. С 148.
14 Там же. С. 144.
Список рекомендованої лiтератури
Гулак-Артемовсьтй П., Гребiнка Є. Поетичнi твори. Повiстi та опо-вiдання. К., 1984.
Деркач Б. А. Євген Гребiнка. К., 1974.
Деркач. Б. А. Крилов i розвиток жанру байки в українськiй дожовтневiй лiтературi. К., 1977.
|
