Іван Карпенко-Карий
Мiнiстерство освiти України
РЕФЕРАТ
з української лiтератури
на тему:
Іван Карпенко-Карий
ЗОШ 1-3 ст. №4
Скрипник Ксенiї
2007
Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типiв мiг тiльки першорядний поетичний талант i великий обсерватор людського життя.
Іван Франко
драмою. Високою акторською майстернiстю, зокрема природженим вмiнням передавати найсуттєвiше у психологiчно вмотивованiй поведiнцi особистостi, вiн внiс вагомий вклад у розвиток українського театру. І як письменник, i як один з корифеїв сценiчного мистецтва Карпенко-Карий завжди залишався громадянином i патрiотом свого знедоленого краю.
Іван Карпович Тобiлевич народився 29 вересня 1845 року в селi Арсенiвнi, тепер село Веселiвка Новомиргородського району Кiровоградської областi. Його батько працював управителем помiщицьких маєткiв, походив iз збiднiлого шляхетського роду. Одружуючись, батько викупив свою дружину з крiпацької неволi, хоч у минулому її рiд був козацьким. У цiй простiй, од природи обдарованiй родинi виховалася плеяда дiячiв української культури – три брати, вiдомi пiд псевдонiмами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський i Панас Саксаганський та їхня сестра Марiя Садовська-Барiлоттi. Пiднесенням на мистецькi верховини вони насамперед завдячують матерi Євдокiї Садовськiй, що чудовим виконанням народних пiсень заронила в душi дiтей глибоке розумiння багатства й краси українського слова та першi зерна артистичного хисту.
Дитинство Івана минуло в сiльському середовищi, звiдки вiн винiс добру ознайомленiсть з життям, побутом, звичаями народу. Хоч у Бобринецькiй повiтовiй школi навчання проводилося росiйською мовою, проте вона не заглушила рiдної.
Пiдлiтком Іван пiшов на свiй хлiб, працюючи писарчуком спочатку в мiстечку Мала Виска, а потiм у Бобринцi. Багато читає, займається самоосвiтою, захоплюється аматорським театральним рухом. Коли в 1865 роцi повiтом центром став Єлисаветград, Тобiлевич почав працювати там у канцелярiї полiцiйного управлiння. Однак знаходив вiдраду в керiвництвi драматичним гуртком, до складу якого входили вчителi, в органiзацiї вистав, де також виступав i як актор. На самодiяльнiй сценi були показанi п’єси Григорiя Квiтки-Основ’яненка (“Шельменко-денщик”), Дмитра Дмитренка (“Кум-мiрошник, або Сатана в бочцi”), Петра Нiщинського (“Вечорницi”).
Коли Емським указом 1876 року було заборонено друкувати не тiльки книжки українською мовою, а й органiзовувати українськi вистави й концерти, Іван Тобiлевич разом з Марком Кропивницьким, Євгеном Чикаленком, Олександром Тарновським, Панасом Михалевичем домагаються припинення переслiдувань української культури. У його будинку поселився колишнiй активний учасник Київської громади Олександр Русов з дружиною Софiєю, яка перебувала пiд наглядом полiцiї. Тому властi запiдозрюють Тобiлевича в полiтичнiй неблагонадiйностi й у вереснi 1883 року звiльняють зi служби.
у життi Тобiлевича, писав, що тодi “усмiхнулася йому українська муза: Росiя стратила полiцiйного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого”.
i дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”), що друкувалися i виставлялися пiд псевдонiмом Іван Карпенко-Карий.
Формування свiтогляду письменника, кристалiзацiя реалiзму його лiтературної i сценiчної творчостi вiдбувалися пiд впливом передової естетичної думки. Вiн був знайомий з працями французьких енциклопедистiв XVIII столiття – Дiдро, Вольтера, Руссо, художньою творчiстю європейських письменникiв ХІХ столiття. Особливо великий вплив на Івана Тобiлевича мала полум’яна Шевченкова поезiя: її постiйно читали в родинi, обговорювали, рекомендували дiтям для декламацiї. У своїй творчостi драматург продовжує шевченкiвськi традицiї художнього дослiдження дiйсностi.
У 1887 роцi вiн живе на власному хуторi Надiя на Єлисаветградщинi, займається хлiборобством, багато часу вiддає лiтературнiй працi. Коли в 1888 роцi було знято полiцiй ний нагляд, вiн знову кидається у вир театрального життя. Саме тодi український театр корифеїв з успiхом виступає не тiльки в багатьох мiстах України, а й далеко за її межами – на Дону, Кубанi, в Поволжi, у Бiлорусi, в центральних регiонах Росiї. Ансамбль, до складу якого входили такi таланти, як Марiя Заньковецька, Микола Садовський, Панас Сакса ганський, Марко Кропивницький, на високий рiвень пiдносить реалiстичне сценiчне мистецтво. До репертуару труп входять кращi твори української i свiтової драматургiї, зокрема й драми та комедiї Івана Карпенко-Карого.
Його акторська майстернiсть вiдзначена в численних театральних рецензiях, що з’являлися в газетах багатьох мiст України, Росiї, Бiлорусi. Серед сценiчних образiв, створених Іваном Карпенком-Карим, були Возний (“Наталка Полтавка” Івана Котляревського), Назар Стодоля i Хома Кичатий з драми Тараса Шевченко, старшина Михайло Михайлович, Дiд-мiрошник, Герасим Калитка, Терентiй Пузир, Терешко з власних драм i комедiй, Хома (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi” Михайла Старицького) та Барабаш з драми “Богдан Хмельницький” того ж автора, сторож (“Про ревiзiї” Марка Кропивницького).
На думку iсторика українського театру Олександра Кисiль, Карпенко-Карий виступав на сценi природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психiчного стану людини “без рiзких зовнiшнiх ознак, без зайвих подробиць”, однак саме такий пiдхiд до сценiчного втiлення поведiнки персонажа має вважатися вершиною сценiчної майстерностi.
року остаточно пiдiрвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берлiна: оперувати хворого було пiзно. Там вiн i помер 15 вересня 1907 року. Тiло небiжчика було перевезено в Україну й поховано за його заповiтом на кладовищi сусiднього до хутора Надiя села Карлюжина.
|
