"Автор-текст-читач" (за матерiалом новели Дж. Селiнджера "Блакитний перiод де Дом'є Смiта")
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ТВОРЧА РОБОТА
на тему:
(за матерiалом новели Дж. Селiнджера «Блакитний перiод де Дом
’
студентка 210 групи
Загадковiсть Селiнджера не перестає до цих пiр нас дивувати. Пiсля опрацювання великої кiлькостi теоретичної лiтератури та самого твору Селiнджера, я зрозумiла, що герой новели на початку неспокiйно почувається в Нью-Йорку, потiм вiн радiє мiсцю викладача заочних курсiв в Канадi, вiдчуває пiднесення, порив, збудження, пiсля того, як помiчає талант в монахинi Ірми, й пiзнавши стан великого здивування i вiдвертостi, приходить до задоволення, по-новому починає ставитися до тих життєвих проблем, якi ранiше не розумiв i якi здавалися для нього нерозв’язними. «Внезапно (я стараюсь рассказать этобез всякого преувеличения) вспыхнуло гигантское солнце и полетело прямо мнев переносицу со скоростью девяноста трех миллионов миль в секунду. Ослепленный, страшно перепуганный, я уперся в стекло витрины, чтобы неупасть. Вспышка длилась несколько секунд. Когда ослепление прошло, девушкиуже не было, и в витрине на благо человечеству расстилался толькоизысканный, сверкающий эмалью цветник санитарных принадлежностей» . Судження по цьому приводу виказувались з позицiй фрейдизму, екзкстенцiалiзму, мiстицизму i т. д.Слiд зазначити, що текст у текстi сприймається лiтературознавцями як своєрiдна гiперриторична конструкцiя, притаманна розповiдним текстам. Ознакою цiєї побудови є те, що основний текст спрямований на опис або написання iншого тексту, що й визначає змiст усього твору. Роль вставної новели переважно вiдiграє розповiдь персонажа, iсторiя пошуку та вiдкриття певних документiв, написання художнього твору чи наукового трактату. Читач стає спiвучасником своєрiдної гри мiж текстами, кожен iз яких претендує на достовiрнiсть i нацiлений на пошук меж мiж реальнiстю та iлюзiєю.
у текстi” – це специфiчна риторична структура, при якiй вiдмiнностi в закодуваннi рiзних частин тексту постають чинником авторської побудови та читацького сприйняття. Така побудова, перш за все, загострює момент гри в текстi: з позицiї iншого способу кодування, текст набуває рис пiдвищеної умовностi, пiдкреслюється його iгровий характер: iронiчний, пародiйний, театралiзований смисл тощо. Митець, асоцiйований у читацькiй свiдомостi з постмодернiстом, розвiнчує чиннi мiфи, водночас створює й обiгрує новi, вдаючись до високохудожнiх мiстифiкацiй.
культури (дискурс). Необхiдно було визначити тi елементи тексту, якi розглядалися в аспектi впливу на свiдомiсть. У результатi цiєї частини дослiдження, я отримала необхiдну методологiю для видiлення елементiв тексту як художнього твору.
"Автор-Текст-Читач" я намагалась розглядати у кiлькох аспектах - психологiчному, лiнгвiстичному, лiтературознавчому. Проте найбiльш формально i точно ця модель розглядається у теорiї iнформацiї. Саме цю модель запозичили iншi науки, що зачiпають комунiкативний акт - вiд семiологiї до структурного лiтературознавства. Я обрала варiант, що був запропонований iталiйським семiологом Умберто Еко. Автор розглядається як адресант, при цьому у його свiдомостi знаходяться i джерело iнформацiї, i передавач iнформацiї. Текст є сигналом, тобто закодованою iнформацiєю, що посилаються до адресата. Читач є адресатом iнформацiї, його свiдомiсть приймає сигнал, декодує його та реагує на отриману iнформацiю, якщо це потрiбно. Цiкаво було б розглянути, яким чином вiдбувається вплив на свiдомiсть адресата у межах комунiкативного акту, у яких частинах цього процесу можна свiдомо регулювати цей вплив. Я визначила загальну картину впливу на свiдомiсть, а також вiдзначила важливi процеси кодування i декодування сигналу (тобто створення i сприйняття тексту). Їх можна розглядати з лiнгвiстичної точки зору, i саме вони грають важливу роль у сприйняттi тексту.
Читаючи новелу, можна помiтити, що автор, використовуючи поняття загальностi, змушує сприймати деякi факти як загальноприйнятi i безсумнiвнi: «Его никто не понимает». Також автор опускав джерело iнформацiї, коли не вказувалося до моделi свiту кого вiдносить дане судження i воно стає всезагальним: «Он даже не сомневался, что она был самым лучшим кандидатом». За допомогою номiналiзацiї я сприймала процес як стан, тобто як щось, на що неможливо вплинути чи змiнити : «Она знает о своем страхе перед темнотой», замiсть «Она знает, что боится темноты». Однi читачi думають, що головне – це зрозумiти новелу, iншi – випробувати естетичне насолодження. Я, мабуть належу до того типу читачiв, якi читають твiр, заради насолоди.
Вiддалення автора це не просто iсторичний факт, нинi текст створюється й читається таким чином, що автор на всiх його рiвнях вiдсутнiй. Для тих, хто вiрить в автора, вiн завжди здається в минулому по вiдношенню до текста. Текст i автор самi по собi знаходяться на загальнiй осi. На мою думку, автор «виношує» книгу, тобто передує їй. Мiркує, страждає, живе заради неї.
В новелi Селiнджера функцiя «автор» насправдi не є просто-напросто реконструкцiєю, яка виступає як iнертний матерiал. Будь-який текст несе певну кiлькiсть знакiв, якi посилають нас до автора.
Лотман зазначає, що текст – це не просто повiдомлення, вiн здатний вступати в складнi стосунки з оточуючим культурним контекстом i читацькою аудиторiєю й при цьому «знаходить якостi iнтелектуального пристрою: вiн не лише передає вкладену в нього ззовнi iнформацiю, але й трансформує повiдомлення i виробляє новi». Саме «Голубий перiод де Домь’є Смiта», проявляючи iнтелектуальнi якостi, перестає бути лише посередником в актi комунiкацiї. Вiн стає рiвноправним спiвбесiдником, який володiє високим рiвнем автономностi. Я гадаю, що i для автора, i для читача вiн може виступати як самостiйне iнтелектуальне утворення, яке вiдiграє активну i незалежну роль в дiалозi. Тому древня метафора «бесiдувати з книгою» виявляється наповнена глибоким змiстом.
само; письменник створює текст не як витвiр мистецтва, але читач сприймає його естетично; письменник створює художнiй текст, але читач не здатний ототожнити його з якимось з тих видiв органiзацiї, якi для нього вичерпує поняття художностi, сприймає його з точки зору нехудожньої iнформацiї.
На мою думку, сприйняння художнього тексту – завжди боротьба мiж читачем i автором. Пiсля сприйняття деякої частини тексту, читач «добудовує» своє. Наступний хiд автора може зруйнувати цю здогадку. Ще наступний хiд автора може пiдтвердити цю здогадку i зробити подальше читання безкорисним. Але подольшi дiї автора знову висувають цi двi можливостi. І так до тих пiр, поки автор, перемiгши попереднiй художнiй досвiд, естетичнi норми читача, не нав’яже йому свою модель свiту, своє розумiння структури дiйсностi. Цей момент i буде кiнцем твору, який може наступити ранiше, нiж кiнець тексту.
Таким чином, у постмодернiй естетицi текстуальна гра постає одним iз її елементiв, а наявнiсть “тексту в текстi” сприймається як ознака фрагментарної картини свiту в добу, коли знання змiнює свiй статус i вже не може бути визначеним через метаоповiдь. Якщо в модернiй естетицi - естетицi величного - вставнi конструкцiї слугують перш за все посиленню психологiчних колiзiй, загостренню духовної iнтуїцiї митця, то для постмодернiстiв текст у текстi - це своєрiдне поле гри, орiєнтоване та реципiєнта- iронiчного iнтелектуала, спiвучасника текстуальних змагань.
|
