Іван Франко
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Бiографiя та творча дiяльнiсть І. Франка.
1. 2. Лiтературна та просвiтницька дiяльнiсть
1. 3. Громадсько-полiтична та наукова дiяльнiсть
РОЗДІЛ 2. Соцiально - полiтичнi погляди i дiяльнiсть І. Франка.
2. 1. Позитивiзм у соцiальнiй фiлософiї І. Франка
2. 2. Проблеми соцiального прогресу у творчостi І. Франка
2. 3. Полiтичнi погляди та проблема української державностi
РОЗДІЛ 3. Вплив iдей І. Франка на сучаснi соцiологiчнi iдеї
ВИСНОВКИ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
На початку XX ст. соцiально-полiтична думка в Українi вiдображала перехiд українського нацiонально-визвольного руху вiд стадiї культурного українофiльства i просвiтництва до органiзованого просвiтництва народу i активiзацiї боротьби за визволення народу з-пiд гнiту помiщикiв i капiталiстiв. Своєрiдним кредо ряду полiтичних мислителiв в Українi ставала пiдтримка i розвиток нацiонального руху за встановлення державностi в Українi.
Особливе мiсце в українському нацiональному русi, розвитку української культури, соцiально-полiтичної та фiлософської думки належить Івану Франку. Життєва доля письменника стала прикладом того, як з-пiд низенької стрiхи селянської хати можна сягнути пiднебесних iнтелектуальних висот i збагатити духовний спадок свiтової культури.
Одна з основних iдей І. Франка - думка про те, що найбiльшою цiннiстю на землi є не просто людина, а "правдивий живий чоловiк, бо така людина - носiй духу, а той дух є "вiчний революцiонер". Отже, духовний свiт людини - її найдорожче надбання. Думка І. Франка замiшана на почуттях i розумiннi благородностi матерiї людського духу. "Дух, що тiло рве до бою", дух любовi й справедливостi, знання й громадянської самопожертви, вiри в щасливу майбутнiсть - це дух iстинно франкiвський, каменярський, молодий i переможний. Франко говорить, що, на жаль, людина цiлком природно пiдламує собi "крила духовностi", втрачає потяг до iдеалу, стає жертвою громадського песимiзму й збайдужiння. Франкiвська соцiологiя породжує досить важливу i актуальну iдею: людина носить вiчнiсть у своїй уявi, в iлюзiях i думках, у муках свого сумлiння, а тому в сферi духу панує, власне, та найдорожча рiзнорiднiсть, яка робить людей несхожими, цiкавими i цим дає людям основу для їхньої єдностi, для братерства i любовi.[16, 112]
Лише останнiм часом з’являються ґрунтовнi монографiчнi працi про окремi гранi творчої особистостi письменника. Це, насамперед, книги І. Денисюка, М. Гнатюка, В. Корнiйчука, Б. Тихолоза, В. Рiзун, Т. Трачук та iнших авторiв.
багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинiшнього суспiльства не тiльки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публiцистику i масову комунiкацiю, але й виходячи iз значно ширшого, фiлософського, соцiально-полiтичного вимiру ролi Івана Франка в iсторiї України, розвитку нацiонального iнтелекту. Навчально-методичнi, монографiчнi працi про Франка присвячувалися окремим питанням i перiодам його дiяльностi, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманiтнiсть i полiтичну багатоаспектнiсть його творчостi.
у дiаспорi, брошурах i статтях, опублiкованих у наукових збiрниках та у перiодицi.
та полiтичного характеру. Свою дiяльнiсть та переживання про долю українського народу вiн виражає в своїх творах. Іван Франко написав сто оповiдань та десять романiв i повiстей. Але основними соцiологiчними та суспiльно-полiтичними роботами Івана Франка являються, близько 100 друкованих праць, бiльшiсть з них присвяченi селянському руховi i революцiї 1848 р. в Галичинi та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Батькiвщина» (1884), «Польське повстання в Галичинi 1846 р.» (1884 р.), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичинi» (1898 i 1913 рр.), «Причинки до iсторiї 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руськi» (1895 р.), «Поляки й русини» (1897 р., нiмецькою i українською мовами), «Новi причинки до iсторiї польського суспiльности на Українi в XIX ст.» (1902 р.), «Русько-польська згода i українсько-польське братання» (1906 р.). Інститут iсторичної працi Франка: причинки до iсторiї Церкви (2 розвiдки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 i 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр.» (1898 р.), «Що таке поступ» (1903 р.), «Стара Русь» (1906 р.), «Тен як iсторик французьської революцiї» (1908 р.), «Причинки до iсторiї України-Руси» (1912 р.), статтi з старої iсторiї України та багато iн.
Отже, спираючись на викладене вище, ми можемо визначити основну цiль даної роботи, яка полягає у дослiдженнi особливостей соцiально-полiтичних поглядiв І. Франка.
Поставлена цiль обумовила необхiднiсть вирiшення ряду взаємопов’язаних завдань:
· розглянути соцiально-полiтичнi погляди i дiяльнiсть І. Франка;
· проаналiзувати вплив iдей І. Франка на сучаснi соцiологiчнi iдеї;
РОЗДІЛ 1. Бiографiя та творча дiяльнiсть І. Франка
1. 1.
Раннi роки життя та навчання
сiльську школу в Ясеницi-Сiльнiй, потiм протягом трьох рокiв — василiанську нормальну школу в Дрогобичi, пiсля чого в роках 1868—1875 — Дрогобицьку реальну гiмназiю, яку закiнчив з вiдмiнними оцiнками. В 1875р. записався дiйсним слухачем на фiлософський факультет Львiвського унiверситету, де вивчав класичну фiлологiю у професорiв Венцлевського i Цвiклiнського, українську мову та лiтературу у професора Огоновського, педагогiку у професора Черкавського, психологiю i антропологiю у доктора Охоровича, а також курс нацiональної економii у професора Бiлiнського.
"Друг", що видавався студентським товариством "Академический кружок", i разом з iншими членами цiєї редакцiї влiтку 1877 р. був вплутаний у полiтичний процес, який перервав його студiї. Пiсля восьмимiсячного слiдчого арешту, незважаючи на цiлковиту вiдсутнiсть викривальних матерiалiв, його обвинуватили в таємнiй змовi, в основному на пiдставi направленого йому листа вiд М. Драгоманова, який запропонував йому наукову поїздку до Пiвнiчної Угорщини, i засудили на шiсть тижнiв арешту. Цей вирок позбавив його державної стипендiї, яку вiн отримував перед тим протягом двох рокiв. А проте Іван Франко продовжував далi свої унiверситетськi студiї, одночасно заробляючи на прожиток рiзними лiтературними i публiцистичними працями українською i польською мовами.
було цiлком ясним, що вiн з тим процесом i обвинуваченими в ньому особами анi не був знайомий, анi не мав нiчого спiльного. З того часу вiн проживав два роки на селi, а в 1883 р. одержав замовлення вiд помiщика Володислава Федоровича у Вiкнi написати бiографiю його батька, що був вiд 1848 р. депутатом райхстагу. Для того Іван Франко дослiдив багатий родинний архiв пана Федоровича i працював у Львовi, де вiн став спiвробiтником українського часопису "Дiло", над вивченням iсторiї Галичини, а також галицько-українського нацiонального i лiтературного розвитку. З тою метою вiн назбирав чимало старих i нових друкiв, листiвок, газет, рукописiв i кореспонденцiй. В роках 1885 i 1886 вiн вiдвiдав Росiю, i зокрема Київ, де одружився. В 1886 р. став редактором лiтературного журналу "Зоря", в якому з 1883р. опублiкував багато своїх праць. В 1887 р. став постiйним спiвробiтником польської газети "Kurjer Lwowski". В 1889р. його вплутали третiй раз у полiтичний процес i пiсля десятитижневого ув'язнення знову звiльнили, бо слiдство не могло пред'явити йому найменшого обвинувачення у будь-якому правопорушеннi.
В 1890 р. Іван-Франко сподiвався, що нарештi матиме можливiсть здiйснити свiй здавна плеканий намiр — закiнчити унiверситетськi студiї. Тому що згiдно з мiнiстерським розпорядженням, що появилося в той час, для одержання диплому йому не вистачало ще одного семестру, Іван Франко звернувся до колегiї професорiв Львiвського унiверситету з просьбою дозволити йому записатися на один семестр в цей унiверситет. Однак його просьбу вiдхилено, не називаючи причин, тому вiн був змушений записатися на один семестр до Чернiвецького унiверситету. Тут вiн вiдвiдував лекцiї у професорiв Смаль-Стоцького i Калужняцького i одержав диплом. Восени 1892 р. змiг нарештi здiйснити свою здавна лелiяну заповiтну мрiю: Іван Франко поїхав до Вiдня, щоб поповнити свої знання iз славiстики. Записавшись звичайним слухачем, вiн вiдвiдував протягом семестру лекцiї у професорiв Ягича, Пастрнека, Мюльбахера i Паулiчке, а також брав участь в роботi славiстичного семiнару. З його лiтературних i наукових творiв, що займають перiод уже близько двадцяти рокiв, можна назвати лише тi, якi свiдчать про його працю над загальною i слов'янською лiтературами та етнографiєю. Можна без зарозумiлостi сказати, що саме цiєї науковий, чисто iдеальний iнтерес пiдтримував його у суворих випробуваннях, якi судилося йому перенести, тож, незважаючи на тяжкi удари долi, вiн нiколи не зраджував великої мети — бути корисним своїй батькiвщинi i, насамперед, своєму українському народовi.[13, 257-261]
1. 2. Лiтературна та просвiтницька дiяльнiсть
Працюючи над європейськими i слов'янськими лiтературами, Іван Франко перш за все намагався перекласти те, що в них найкраще, на свою рiдну мову. Уже в гiмназiї переклав двi драми Софокла, кiлька частин з "Пiснi про Нiбелунгiв" i т. п. Пiд час унiверситетських студiй читав вiн особливо багато росiйською мовою, а також переклав окремi оповiдання Помяловського, Салтикова-Щедрiна, роман "Що робити?" Чернишевського. У 1879 р. з'явився його переклад "Каїна" Байрона, а в 1882 р. — перша частина "Фауста" Гете з розвiдкою про цей твiр. Того ж року переклав також "Мертвi душi" Гоголя, а перед тим ще одне оповiдання Глiба Успенського, деякi вiршi Гете, Вiктора Гюго, Гейне, Ленау, Фрейлiграта, Шеллi, Некрасова ("Жiнки Росiї"). За останнi роки опублiкував переробку "Бiдного Генрiха" Гартмана фон Ауе (1891 р.), томик вiршiв Гейне (в т. ч. "Нiмеччина. Зимова казка", "Диспут" та iнше) з бiографiчним нарисом про поета, кiлька болгарських народних пiсень — усе в українських перекладах. Крiм того переклав "Тiрольськi елегiї" та iншi вiршi чеського сатирика Карла Гавлiчека-Боровського, дещо Святоплука Чеха, Ярослава Врхлiцького i Яна Неруди.
З цiєю перекладацькою роботою йшло завжди в парi намагання самому краще пiзнати окремих авторiв i вiдповiднi лiтературнi течiї i зробити їх доступними для iнших. Так виникли його лiтературно-iсторичнi нариси й характеристики, написанi українською i польською мовами: про Гощинського, Теофiля Вишневського, Богдана Залеського, Салтикова-Щедрiна, Льва Толстого, про тогочасний росiйський тенденцiйний роман ("Обрусителi","Бледнов" та iн.), а також про вплив Мiцкевича на українську лiтературу.
Бiльшiсть цих праць повинна була передовсiм вiдкрити вiдповiдного автора сусiдньому народовi. З цього погляду тут треба згадати також нариси про Тургенева (українською мовою) i про Шевченка (польською), а також про Емiля Золя, натуралiстичний роман "La terre" в порiвняннi з "Владою землi" Глiба Успенського (польською мовою).
Історiя українського лiтературного i духовного розвитку була вiддавна улюбленим предметом його дослiджень. Насамперед ним був найвидатнiший i найбiльш оригiнальний поет України Тарас Шевченко, постать i поетична спадщина якого прикували його увагу. З 1881 р. вiн опублiкував або написав такi працi, що стосуються цього поета: аналiз його творiв "Гайдамаки", "Кавказ", "Сон", "Тополя", "Перебендя", потiм загальну характеристику його життя i творчостi (українською i польською мовами). Запропонований i обгрунтований Івано-Франком подiл творчостi Шевченка на чотири перiоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданнi "Кобзаря". Бiльшi або меншi статтi, матерiали та критичнi замiтки написав також до бiографiй таких українських письменникiв: Федьковича (аналiз поданих ним суперечливих вiдомостей про його молодiсть), Свидницького, Руданського, Мордовцева, Скоморовського, Могильницького i Шухевича. Іван Франко працював також грунтовно i над давньою українською лiтературою, особливо з середини XVI ст. Йому вдалося знайти невiдомi досi рукописнi матерiали з iсторiї цiєї лiтератури з XVI, XVII i XVIII столiть: збiрку творiв Івана Вишенського, релiгiйну драму “Dialogus de passione Domini” з середини XVI ст., багато рукописних збiрок легенд i апокрифiв, духовних i свiтських пiсень i т. iн. Так виникли його дослiдження i повiдомлення про новi матерiали для вивчення Івана Вишенського, про деякi українськi апокрифи, про львiвського епiскопа Йосифа Шумлянського i його книгу "Метрика" та iншi, що були написанi переважно росiйською мовою i опублiкованi пiд псевдонiмом "Мирон" в "Киевской старине". Вишенському вiн присвятив також докладну спецiальну працю, у якiй спершу детально проаналiзував усi його твори, а зiбранi при цьому данi намагався використати для створення науково обґрунтованої бiографiї цього письменника.
Написавши в 1888 р. для варшавського тижневика "Сiоз" кiлька нарисiв про українську лiтературу XVIII ст., Іван Франко почав працювати над цiєю майже недослiдженою дотепер епохою галицько-українського духовного розвитку, про яку Огоновський, наприклад, у своїй "Історiї лiтератури" зовсiм не згадує. Особливо займався вiн "Богогласником" (збiрник давнiх i новiших релiгiйних пiсень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зiбраний ним значний матерiал, вiн був змушений перервати цю роботу через брак допомiжних наукових засобiв. Лише одна глава цього дослiдження — про релiгiйнi коляди — була опублiкована уривками в "Дiлi". Свої погляди на найважливiшi фактори українського лiтературного розвитку до початку XIX ст. вiн виклав стисло у лекцiї, яку прочитав в червнi 1892 р. в iсторичному товариствi у Львовi i яка згодом була надрукована пiд заголовком "Характеристика лiтератури руської у ХVІ-ХVIIІ ст.".[15, 141-145]
Проблеми виникнення держави, її розвитку функцiй, соцiальної сутi займають значне мiсце в творчостi Івана Франка громадсько-полiтичного дiяча. Вiн навчався у Львiвському унiверситетi. Письменник першим заснував у цих краях партiю європейського зразка. Називалася вона «радикальна партiя». Мала свiй електорат, програму, i найважливiше (чого потiм не мали iншi партiї) — у неї був механiзм дiй. Генiальнiсть Франка полягала в тому, що, знаючи тодiшню конституцiю Австро-Угорщини, вiн знаходив у нiй такi ходи, сентенцiї, що дозволяли висувати визначенi питання i проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостiйностi України. Партiя мала програму-мiнiмум i програму-максимум. Мiнiмум — створення Галицької автономної областi, максимум — соборної України, яка б об'єднала всiх українцiв. Українцi захiдного регiону були рiшуче переконанi, що є окремим народом i не мають нiчого загального з українцями Великої України так само, як i з поляками.
Тодiшнi держава i парламент визнавали радикальну партiю. Вона брала участь у виборах, офiцiйно виставляла своїх кандидатiв i прагнула створити парламентську фракцiю. Вибори тодi проходили на двоступiнчастiй основi. Спочатку сiло вибирало представника, а потiм вiн йшов голосувати за конкретного кандидата, на який одержував «рознарядку». Якби хоча б третина українських сiл вибрала кандидатiв, що захищали українське питання, тобто тих, хто погоджувався з програмою радикальної партiї Франка, то, вiдповiдно, можна було б смiливо говорити про парламентську фракцiю i пiднiмати питання про створення української автономної областi. Але вже в тi часи суспiльство хворiло на тi ж лиха, що i зараз. І тих, хто голосував, i тих, хто висувався в депутати, перекуповували за «ковбасу». З'явилося навiть таке поняття, як «хрум». «Хрум» був сильнiший високих полiтичних iдей. Тому тричi (стiльки разiв радикальна партiя брала участь у виборах в австрiйський парламент) її кандидати, у тому числi й Іван Франко, фактично програвали на виборах. Не бiльш трьох-п'яти депутатiв вiд партiї були присутнi в парламентi. Франко так нiколи i не став депутатом австрiйського парламенту.[4, 207-210]
Радикальна партiя нараховувала кiлька тисяч членiв, мала свої друкованi органи, партiйнi осередки були майже в кожнiм селi. За вiсьмох рокiв свого iснування вона провела бiля двадцяти з'їздiв, на яких приймалися програмнi документи, обговорювалися передвиборна тактика, проекти рiзних законiв. Чи були прийнятi цi закони — це вже iнше питання, принаймнi на цьому напрямку партiя поводилась дуже активно. Але варто врахувати i те, що обранi вiд партiї депутати, складаючись у парламентi, мали визначенi привiлеї. Влада i тодi вмiла створити для них привабливе «корито», виховуючи бажання бути вождем, поводирем народу, гетьманом, лiдером, опiкуном, керiвником i т. п. (усього Франко нараховував бiля тридцяти таких епiтетiв). До речi, вiн передбачав всi етапи розвитку партiй: спочатку вона росте, потiм у нiй починає видiлятися велику кiлькiсть лiдерiв, а незабаром вона, як правило, розлiтається. Пiсля чергових, третiх виборiв i поразцi на них радикальної партiї в усьому обвинуватили Франко як її керiвника i головного iдеолога. У 1898 роцi радикальна партiя розпалася, утворивши вiдразу п'ять рiзних по орiєнтацiї невеликих партiй. Якийсь час пiзнiше Іван Франко разом з Михайлом Грушевським намагався створити нацiонал-демократичну партiю, але потiм зiйшов з полiтичної арени назавжди. Вiн бачив за фасадом гасел, високих слiв вiдверте фразерство, прагнення улаштовувати свої особистi справи, то, що ми називаємо сьогоднi «будувати Україну у власнiй кишенi». Це усе було i тодi... І не бачити цього Франко не мiг.[5, 214-216]
Отже, Іван Франко - одна з найбiльш видатних фiгур української, вiтчизняної i свiтової лiтератури, науки, громадсько-суспiльної та полiтичної дiяльностi кiнця XI - початку XX в. Суспiльно-iсторичнi умови в Росiї, на Українi й у Галичинi, що знаходилася тодi пiд владою Австро-Угорщини, наклали яскравий вiдбиток на його свiтогляд i напрямок лiтературної, наукової, громадсько-суспiльної i полiтичної дiяльностi. Революцiйний демократ i соцiалiст (спершу "iз симпатiї", потiм - "по переконанню") знайомий з марксизмом i близький до сприйняття ряду головних його iдей, вiн з'явився титанiчною фiгурою iсторичного переходу, переходу вiд революцiйно-демократичного до пролетарського етапу визвольного руху, i в цьому розумiннi - видатним новатором у розвитку суспiльної думки i естетичної свiдомостi на Українi. У цих сферах вiн багато чого iсторично завершував, а ще бiльше - вiдкривав, передбачаючи майбутнє. Тому i виконана глибокої справедливостi його знаменита самохарактеристика- "пролог, не епiлог".
Іван Франко серйозно цiкавився фiлософськими проблемами, вiн був добре ознайомлений iз сучасною йому соцiальною фiлософiєю, вмiло користувався нею у своїх науково-публiцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного її носiя мав свiй власний тверезий погляд, який завжди виходив з позицiї здорового глузду.
І. Франко протиставляє iррацiоналiзмовi та рiзного роду iдеалiстичним системам. Слiд зазначити, що І. Франко не дотримувався строго тих визначень рацiоналiзму, якi подавали iсторики фiлософiї, аналiзуючи рiзнi iсторико-культурнi епохи. Адже вiдомо, що рацiоналiзм, починаючись ще з Парменiда, проходить усi епохи i в кожнiй з них вiдiграє свою роль. Ця роль була i позитивна, i негативна. Адже рацiоналiзм, скажiмо, середнiх вiкiв рiзниться вiд рацiоналiзму доби Вiдродження чи Нового часу. Рацiоналiзм не завжди мирно спiвiснує з iррацiоналiзмом чи iнтуїтивiзмом, феноменологiєю. У рiзнi епохи мислителi то захоплюються рацiоналiзмом, то розчаровуються у ньому. Навiть у часи І. Франка, на межi XIX i XX столiть, вiра в необмежену силу людського розуму була втрачена (позитивiзм, неопозитивiзм та iншi течiї); на порядок денний стає критика класичного рацiоналiзму з його iдеалами могутностi розуму i нiчим не обмеженої рацiональної дiяльностi людини. Ця критика ведеться i з позицiй iррацiоналiзму (фройдизм, iнтуїтивiзм, прагматизм та екзистенцiалiзм), i в дусi помiркованого, обмеженого рацiоналiзму, пов'язаного вже не стiльки з логiчною проблематикою пiзнання, скiльки з пошуком соцiокультурних основ i меж рацiоналiзму.[17, 29]
де значною мiрою розвивалися позитивiстськi системи. Останнi не могли не позначитися на становленнi І. Франка як соцiолога. Звичайно, скажемо наперед, позитивiзтом у класичному розумiннi цього слова І. Франко не був, однак багато цiкавого, того, що вiдповiдало його думкам i переконанням, вiн мiг використати, знайомлячись з творами репрезентантiв цього соцiологiчного напрямку.
Сам позитивiзм був досить таки поширеною течiєю, яка розпочала своє буття у 30-х роках XIX ст. її засновником вважається французький соцiолог Огюст Конт, якого, до речi, часто цитує І. Франко. У початковому тлумаченнi О. Конта позитивiзм означав вимогу до соцiологiв вiдмовитися вiд пошукiв першопричин, будь-яких субстанцiйних начал i взагалi надчуттєвих сутностей. Цi пошуки позитивiсти характеризували як безплiдну «метафiзику» i протиставляли їм намагання побудувати системи «позитивного» знання, тобто знання, ворожого спекуляцiям, знання безперечного i точного, знання, що опирається винятково на факти. Соцiологiчним гаслом О. Конта була формула «прогрес i порядок». Суспiльствознавство, на думку О. Конта, має перетворюватися також у «позитивну науку». У позитивiзмi були вираженi характернi риси буденної свiдомостi початку XX ст. До цих рис слiд вiднести яскраво виражений практицизм, зневiру в пiзнавальнi здатностi людини i заперечення можливостей твердо обгрунтованого наукового прогнозування майбутнього стану суспiльства. У буденнiй свiдомостi поряд iдуть ворожiсть до iдеалiзму, дiалектики та фетишизацiя "щоденного здорового глузду". Позитивiсти тлумачили науковi закони у природознавствi та соцiологiї як лише фiксацiю спiвiснувань i що найбiльше — функцiональних залежностей мiж явищами. Наука для позитивiстiв була не бiльш нiж засiб зручного i «економного» огляду багатоманiтностi вiдчуттiв суб'єкта та кермо вузькоутилiтарної орiєнтацiї майбутнiх вiдчуттiв. Позитивiсти заперечували можливiсть iснування наукових теорiй соцiального розвитку, а науковий соцiалiзм та комунiзм прирiвнювали до мiфiв та релiгiйних догм, котрi позбавленi наукового значення.
Франковi симпатiї до позитивної соцiологiї досить яскраво вираженi у статтi «Наука i її взаємини з працюючими класами». Так, І. Франко пише: «Чи тi природничi науки, якi виросли з неточних i розрiзнених дослiджень грецьких натуральних соцiологiв i александрiївських учених, можуть витримати порiвняння з громаддям теперiшнiх природничих знань, з докладнiстю i точнiстю теперiшнiх дослiджень, з добросовiснiстю i логiкою теперiшнього наукового аналiзу? Чи спекулятивна грецька соцiологiя Платона i системи Арiстотеля, яким на кожнiм кроцi бракує фактiв, спостережень, описiв, — чи можуть вони йти в порiвняння з сучасним розвитком позитивної соцiологiї, — вони, що мiстять у собi заледве слабкi її зародки?».[1, 130] Цю цитату не слiд ототожнювати з так званою матерiалiстичною критикою iдеалiстичної соцiологiї. Звичайно, І. Франко дуже критично ставився до спекулятивної соцiологiї Платона, до системи Арiстотеля, але критикував учення тих класикiв давньогрецької соцiологiї радше з позицiй позитивiзму, нiж матерiалiзму. З тих самих позицiй вiн виступав проти iдеалiстичних настанов Гегеля, Шопенгауера чи Гартмана. В такому ж планi маємо i критику І. Франка соцiологiї життя Фрiдрiха Нiцше. І. Франковi бiльше iмпонує позитивне знання, позитивна наука, яка має справу з конкретними фактами. Вiн, зокрема, пише: «Справжня наука не має нiчого спiльного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими iдеями, з жодними внутрiшнiми свiтами, що керують зовнiшнiм свiтом. Вона має лише справу зi свiтом зовнiшнiм, з природою, — розумiючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тiльки пiдпадає пiд наше пiзнання: також i люди з їх поступом, iсторiєю, релiгiями, i всi тi незлiченнi свiти, що заповнюють простiр. Сама людина є тiльки одним з нескiнченних створiнь природи. Тiльки природа дає людинi засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкошi i щастя. Природа є для людини всiм. Поза природою нема пiзнання, нема iстини. І лише природа є тiєю книгою, яку людина мусить постiйно читати, бо тiльки з нею може з'явитися для людини блаженна правда».[1, 132]
Саме духовнi властивостi дають людинi "здатнiсть жити й працювати спiльно, мислити, вiдчувати, робити висновки, спостерiгати; вони роблять її людиною в повному значеннi цього слова".[14, 161]
"мiльйони яких складають все людство". Одночасно вона належить до певного етносу, риси якого вiдбиваються в особi iндивiда. Оскiльки людина живе в суспiльствi, то вона виробила певнi "поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття iстинностi, справедливостi, правди, приязнi та добра. Цi поняття є основою моральностi".[14, 161] Саме мораль "змiнює тваринну природу людини робить її здатною до сприйняття щастя, як внутрiшнього самозадоволення, так i суспiльного, що ґрунтується на узгодженiй працi всiх людей i на братськiй взаємнiй любовi".[14, 161] У поняттi людини Франко бачив єднiсть духа i тiла, як єднiсть нерозривного цiлого, в особi iснуючого. У цiй єдностi вiн бачив живу силу, яка творить i керує життям.
формi суспiльної свiдомостi, котра може перебудувати свiт на краще. Правда, тут І. Франко вводить ще одну категорiю - категорiю працi. Без суспiльно-корисної працi сама наука є безплiдною. Людина, пише І. Франко, досягне щастя аж тодi, «... коли наука i праця зiллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспiльства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки. І народи тiльки тодi зможуть досягнути щастя i свободи, коли всi будуть вченими працiвниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливостi якнайвсебiчнiше, i коли кожен буде у змозi використовувати свої сили на добро загалу i на добро своє власне». Франко вiрив у можливiсть удосконалення людини i суспiльства завдяки науцi i працi, бо це було, на його думку, вже щось конкретне i цiлком можливе i не лежало «поза межами можливого».[14,162] Адже i наука, i праця у позитивному їх розумiннi були для Івана Франка тим, що є природне i реальне, тим, що позбавляє якихось iдеалiстичних метафiзичних понять, абстракцiй, схоластики в гiршому її розумiннi.
Іван Франко доводив, що не iснує прямої залежностi у розвитку матерiальної i духовної культур, i не матерiальна стимулює розвиток духовної, а здебiльшого навпаки.
Вiн не сприймав знамениту марксiвську тезу про те, що суспiльне буття визначає суспiльну свiдомiсть. Важливим для І. Франка є фактор волi у суспiльнiй свiдомостi. Звичайно, не слiд звинувачувати мислителя у волюнтаризмi, хоча цей елемент присутнiй у його фiлософських сентенцiях, але саме цей елемент пов'язаний з реальним i позитивним знанням реалiй.[6, 148]
Івана Франка не можна вважати позитивiстом у класичному розумiннi цього слова. Вiн не був позитивiстом-теоретиком. У соцiальнiй фiлософiї І. Франка позитивiзм проявився на практицi i вiдiграв таки позитивну роль у його науково-просвiтницькiй дiяльностi.
Адже, позитивна роль І. Я. Франка полягала в тому, що вiн бiльше iмпонував позитивне знання та позитивну науку, яка має справу з конкретними фактами.
Акцентує увагу, що саме духовнi начала вiдрiзняють людину вiд iнших природних речей , у тому числi й тварин. У поняттi людини Франко бачив єднiсть духа i тiла, як єднiсть нерозривного цiлого, в особi iснуючого. У цiй єдностi вiн бачив живу силу, яка творить i керує життям.
2. 2. Проблема суспiльного прогресу
у
творч
o
стi І. Франка.
критерiї застосувати, щоб визначити нашу нинiшню ситуацiю i суспiльний прогрес взагалi? Що визначальне у тлумаченнi цього поняття?[16, 93]
Над пошуком вiдповiдi на такi питання замислювалися кiлька поколiнь мислителiв, якi виробили рiзнi критерiї суспiльного поступу - вiд розвитку продуктивних сил i виробничих вiдносин до самої людини, її знань i її свободи дiяння. Мiркував над цими проблемами й Іван Франко. Його статтi й розвiдки свiдчать про те, що в питаннi суспiльного поступу думки мислителя зазнали певної еволюцiї. Це видно, наприклад, iз порiвняння статей 1878 р. «Наука i її взаємини з працюючими класами», «Що таке соцiалiзм» або «Мислi о еволюцiї в iсторiї людськостi» (1881) з працею «Що таке поступ?», написаною 1903 р. — через 25 рокiв пiсля юнацького захоплення iдеями соцiалiзму.
на свiт, навчається, трудиться, взагалi живе. Перебуваючи пiд сильним впливом модних у його часи новiтнiх дiй тогочасного суспiльства соцiалiстичних iдей, юний І. Франко вважає, що «того щастя вона (людина) досягне аж тодi, коли наука i праця зiллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспiльства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки»[9, 229].
за iснування i, навпаки, коли людина починає контролювати цi обставини i отримує над ними певну перевагу. Цi чинники формують, з одного боку "одинокiсть", прагнення до автономностi людини, з другого — людську солiдарнiсть. Вчений видiляє такi рубежi становлення людини i суспiльностi, як вiдкриття i вживання вогню, формування мови, моральностi, культури сiм'ї, виникнення держав i релiгiї. Одним iз чинникiв державностi вiн вважає вiйни мiж племенами. Вiйни поширювали знання людей, а внаслiдок формування вiйськового прошарку клали пiдвалини до подiлу суспiльства на верстви. Виникаюча державнiсть i релiгiя спричиняють появу полiтичної влади, тобтo панування одних над iншими. Зростаючи, рiзнi форми нерiвностi, насамперед майнова, ведуть до полiтичної тиранiї, що була головною формою державностi у стародавньому свiтi, особливо на Сходi. Тиранiя — безмежна влада тирана за вiдсутностi будь-яких прав у пiдданих. Безмiрне багатство царiв та їхнiх сатрапiв має зворотньою стороною безмiрну матерiальну нужденнiсть рабiв i «вiльних пролетарiїв». Такий устрiй веде до формування суспiльних сил, що повалять його.
І. Франко був дуже компетентний у соцiалiстичному розумiннi соцiального поступу. Це засвiдчують його подальшi слова: «І народи тiльки тодi зможуть досягнути щастя i свободи, коли всi будуть вченими працiвниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливостi якнайвсебiчнiше, i коли кожен буде у змозi використовувати свої сили на добро загалу i на добро своє власне».[9, 229] Подiбнi думки досить широко обґрунтовуються у статтi «Що таке соцiалiзм?» Привабливiсть цього ладу, який І. Франко, безсумнiвно, вважає прогресивнiшим, нiж тогочасний суспiльний устрiй, полягає, на думку мислителя, у «загальнiй, народнiй, общиннiй власностi» замiсть «приватної власностi капiталу», у «всебiчному розвитковi кожного громадянина» замiсть «суспiльних класiв». Такий всебiчний розвиток тiсно пов'язаний iз працею в «рiзноманiтних робiтничих галузях». Не буде, вважає І. Франко, при такому ладi слiпої конкуренцiї, замiсть неї — «вiльний договiр общини з общиною, народу з народом». «Замiсть нинiшнiх злиднiв i боротьби за iснування — сталий добробут, що грунтується на постiйнiй працi, а також невпинний розвиток усiх вроджених здiбностей кожного громадянина».[9, 229] Мислитель, розумiв, що боротьба за iснування, постiйна слiпа конкуренцiя принижує людину, зводить її до рiвня тварини. Людина прагне до щастя й добробуту вiд самого початку свого життя, а тваринна боротьба за iснування заважає їй осягнути «певний iдеал людської досконалостi». Такого iдеалу людина, на думку молодого І. Франка, може досягнути лише «при соцiалiстичному ладi як найвiльнiшому й такому, що забезпечує народовi матерiальне iснування». Найганебнiшим, найвiдсталiшим явищем, що заважає суспiльному прогресовi, І. Франко вважає «внутрiшнє соцiальне рабство», поряд з яким взагалi нiчого не означає незалежнiсть полiтична.[9, 229]
пiдвладна загальним законам еволюцiї. Захоплений iдеями соцiалiзму, І. Франко вважає, що еволюцiя суспiльного ладу можлива за умови еволюцiї поняття «органiчна iстота—тварина—людина». Коли люди стануть «тiльки людьми», то у їхньому суспiльствi все буде по-людському, бо люди перестануть бути «панами i слугами». Лише такi свiдомi своєї «людськостi» люди зможуть створити вiльну громаду — суспiльство вiльних особистостей, де немає необхiдностi насильства, диктатури, обмеження свободи. Держави не буде у такiй громадi, бо «над народом не буде управи згори, а сам народ здолу управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується i сам обороняється»[9, 230].
повiрити, що молодий І. Франко публiкував думки, у якi сам не вiрив, яких сам не подiляв. Чи не про це свiдчить його ув'язнення? З юних лiт Франка-мислителя хвилювала доля своєї країни, свого народу. Щоденнi спостереження над життям талановитого й працелюбного народу змушували Франка-будителя нацiональної свiдомостi шукати шляхiв поступу i вказувати їх широкому загалу.
Через 25 рокiв пiсля захоплення соцiалiзмом як справедливим i прогресивним суспiльним устроєм, що забезпечує щастя i вiльний розвиток кожнiй людинi, І. Франко пише працю «Що таке поступ?». З висоти власного життєвого досвiду, зi спостережень над розвитком еволюцiйних процесiв у свiтовiй цивiлiзацiї вiн робить висновок, що поступ, хоч вiн i має «двa значення: все змiнюється, але чи на краще, чи на гiрше?»[2, 22], все-таки веде до добра. Такий висновок переконливо доводить XX ст., коли людство пiшло у розвитку знарядь працi, способу виробництва продуктiв i в органiзацiї свого життя далеко вперед, якщо порiвнювати його стан з перiодом виникнення людини на Землi.
Суспiльний прогрес — явище неоднорiдне i нерiвномiрне, часто на цьому шляху люди втрачають багато позитивних надбань, хоча по дорозi вперед «знаходять все щось нового». Поступом на шляху еволюцiї людства І. Франко визнає подiл працi, адже вiн веде до прискорення процесу працi, її вдосконалення.
Однак Франка-фiлософа i соцiолога хвилюють насамперед внутрiшнi пружини поступу — самопочуття людини. Вiн iлюструє це, порiвнюючи людину-лiсовика i людину, яка живе серед iнших людей, тобто представника цивiлiзованого свiту. Лiсовий чоловiк, «що має, те все зробив собi сам, i не потребує нiчого бiльше. В тiм, що робить, вiн звичайно не потребує помочi iнших... Його зв'язок з громадою, державою чи народом майже не iснує»[7, 148]. Цей стан для такої людини є цiлком задовiльний. Важливо те, що вона цiлком щаслива, насолоджується своєю свободою. Цивiлiзацiя ж призвела до того, що «освiчений чоловiк мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуче своєї рiднi, своєї громади, свого краю, своєї держави — тисяч i мiльйонiв людей, яких вiн у своєму життi не бачив, не знає... Вiн поносить жертви i тягарi для цiлей, яких найчастiше не розумiє»[7, 149]. Отже, якщо вимiрювати суспiльний поступ мiрилом щастя i свободи людини, то XX ст. порiвняно з первiсним людським iснуванням у самотинi аж нiяк не є прогресивне. Людина втратила свою свободу, стала рабом суспiльних вiдносин, вона глибоко страждає i не може бути щасливою.
Виходячи з теорiї еволюцiї видiв Ч. Дарвiна, iсторики стверджують, що «вся людська iсторiя — це ненаситна боротьба, ведена рiзними способами, а все для єдної цiлi, аби удержати себе i своє потомство».[9, 232]
Поступ у тому, що в цiй боротьбi виживають сильнiшi, краще пристосованi до умов. Неминучим витвором боротьби за iснування є нерiвнiсть, насамперед не нерiвнiсть людей. Отже, сама природа дбає, щоб серед людей не було рiвностi. За дарвiнiстами, пiдсумовує І. Франко, свобода боротьби повинна бути основою людської полiтики. Милосердя для слабих, поневолених — це, за такою теорiєю, фальшиве почуття, противне природi i шкiдливе для природного розвитку.
кутик, де би мiг бути собi зовсiм свобiдним i не стiсненим навiть своїми найближчими приятелями».[9, 231] Комунiстичнi iдеї важко здiйснити, визнає І. Франко, адже люди дуже рiзнi, мають неоднаковий рiвень розвитку, та й повна спiльнiсть власностi на землю не є можливою[9, 231].
К. Маркс, який вiдстоював спiльну власнiсть усiх працiвникiв на знаряддя, засоби i продукт працi як запоруку прогресивного суспiльного ладу, не змалював цього устрою в деталях. Це зробили його послiдовники. Таким устроєм, на думку нiмецьких соцiал-демократiв, пише І. Франко, має бути народна держава - «у нiй через своїх вибранцiв панував би весь народ, у нiй не було б нi визиску, нi кривди, нi бiдностi, нi темноти».[10, 263] Описуючи цю «прогресивну» державу, як її собi уявляли учнi Маркса, І. Франко вирiшує, що у такому майбутньому устрої соцiальної демократiї є багато привабливого для бiдних людей, насамперед турбота держави про кожного свого громадянина. Але чим обертається насправдi ця турбота? Сила такої турботливої держави, — пише І. Франко, — «налягала би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кожного чоловiка мусила би щезнути, занидiти... Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, а лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйнних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою»[8, 264].
Читаючи такi слова, бачимо, що І. Франко чiтко зрозумiв суть марксистського вчення про державу, що красномовно засвiдчила радянська соцiалiстична дiйснiсть. Зрозумiв вiн i те, що керманичi такої держави-тюрми матимуть «таку величезну власть над життям i долею мiлiонiв своїх товаришiв, якої нiколи не мали найбiльшi деспоти».[10, 263-264]
Як бачимо, мiрилом поступу суспiльства для І. Франка назавжди залишилися щастя i свобода людини. Вiн був глибоко переконаний, що «... само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловiковi повного щастя. Наскiльки чоловiк може бути щасливим у життi, вiн може се тiльки в спiвжиттi з iншими людьми, в родинi, громадi, нацiї. Скрiплення, утончення того почуття любовi до iнших людей, до родини, до громади, до свого народу — отеє основна пiдвалина всякого поступу: без неї все iнше буде лише мертве тiло без живої душi в ньому».[11, 56]
лих. Вiн вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землi люди не досягнуть нiколи. Свою працю «Що таке поступ?» вiн закiнчує такими словами: розвитком людства керують два фактори — голод i любов. Голод вiн розумiє як матерiальнi та духовнi потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з iншими людьми. А людського розуму, каже вiн, серед цих факторiв немає i, напевно, ще довго не буде. Це аж нiяк не означає, що в соцiальнiй фiлософiї І. Франко був песимiстом. Вiн закликає до дiї, до науки i працi. У тiй же роботi І. Франко пише: «Але се ще не рацiя, щоб ми закладали руки i байдужо дивилися, як мiцний душить слабого, як богач кривдить та висисає бiдного, як одиницi кривдять та руйнують сотки й тисячi людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землi, а ми борiмося з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тiм однiм випадку, але також про те, аби по змозi заткати джерело подiбного лиха й на будуче».[8, 53]
Іван Франко-гуманiст не сприймає вчення дарвiнiстiв про вовчу боротьбу в громадi людей, тобто про боротьбу видiв, яка є i джерелом, i рушiєм еволюцiї i у природi та суспiльствi. Основна пiдвалина суспiльного поступу, за І. Франком, не боротьба класiв, а милосердя i любов до iнших людей. Щодо земної цивiлiзацiї в цiлому, то мислитель вважає, що i в природi, i в розвитку людства поступ забезпечують два керманичi, як їх визначив И. Гете, — голод i любов. «Голод - се значить матерiальнi й духовнi потреби чоловiка, а любов — се те чуття, що здружує чоловiка з iншими людьми. Людського розуму в числi тих кондукторiв нема i, певно, ще довго не буде».[8, 56]
І. Франко виступав за еволюцiйний розвиток суспiльства, розвиток, пов'язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспiльних потрясiнь, бунтiв, революцiй i повстань. І. Франко сповiдує фiлософiю науки, фiлософiю працi, фiлософiю поступу. Вiн справдi є син народу, що вгору йде. Його девiзом є Праця, Щастя i Свобода.[8, 53-57]
стан щастя i окремої людини, i суспiльства в цiлому. Шлях до добробуту i щастя лише один — через свободу людини i гарантiю її людських прав.
Проблеми виникнення держави, її розвитку функцiй, соцiальної сутi займають значне мiсце в творчостi Івана Франка. Характеризуючи полiтичнi погляди Івана Франка, можна видiлити: аграрну проблему, її вирiшення в Галичинi, загальнi принципи розв'язання селянського питання; проблеми робiтникiв, обгрунтування їх ролi в боротьбi за соцiальне i нацiональне визволення; проблеми суспiльства i держави. На ранньому етапi творчостi Івана Франко — соцiалiст, але не виступав за диктатуру пролетарiату, натомiсть акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цiнностях. Значну увагу придiляє i проблемам економiчного, полiтичного соцiокультурного розвитку України. Йому iмпонує росiйсько-федеративний принцип устрою суспiльства. Кожна громада вiльна, i нiхто не має нав'язувати їй якiсь правила, встановлювати норми, порядок. Федерацiя — найоптимальнiша форма органiзацiї життя суспiльства.[3, 157-158]
новий».[3, 158] Пiд «всесвiтньою революцiєю» Іван Франко розумiв «не всесвiтнiй бунт бiдних проти багатих, не всесвiтню рiзанину», а «великий ряд таких культурних, наукових i полiтичних факторiв, будь вони кривавi, або й зовсiм нi, якi змiнюють всi тогочаснi поняття i основу i цiлий розвиток, у якогось народу повертають на зовсiм iншу дорогу».[3, 158] Вбачаючи в соцiальнiй революцiї докорiнне перетворення всiєї системи соцiально-економiчних i полiтичних вiдносин, Іван Франко пiдкреслював i те, що соцiальна революцiя не має обов'язково приводити до «всесвiтньої рiзнi», що є результатом тиранiї та жорстокостi панiвних сил, низького рiвня матерiального та духовного розвитку суспiльства. Далекий вiд думки, що в умовах капiталiзму вже усунена будь-яка можливiсть насильства, кровопролиття у здiйсненнi революцiї, Іван Франко пiдкреслював, що така можливiсть є, але реальнiсть її здiйснення може зменшуватися з подальшим матерiальним i духовним прогресом суспiльства. Та з прогресом суспiльства, з розширенням матерiальної i духовної сфери можливiсть у мирному завершеннi революцiї зростає. І тут Іван Франко проводить думку про освiту народу, з тим, щоб вiдвернути страшний кривавий вибух через посилення гноблення, зростання бiдностi та збiльшення пролетарiату.
В умовах же соцiалiзму держава зникає. На думку Івана Франка, державу та полiтику замiнить дiяльнiсть самих громад, спiльностей. І знову об'єднанi великi народностi або зв'язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливi мiжнароднi суперечки, вести через обраних справи мiжнародного обмiну та iн. На тому i завершиться вся влада в суспiльному устрої. Кожна громада в краю, так як кожна особа в громадi, є вiльною, порядкує у себе вдома зовсiм по-своєму, i нiхто не має права накидати їй згори якi не будь правила. Кожна громада спiлкується з iншими заради спiльної працi i здiйснення спiльних будов, що їх не в силi здiйснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерацiя), i тiльки така спiльнiсть може забезпечити лад i добру злагоду мiж громадами. Громадсько-державний принцип, що лежить в основi федерацiї осiб i громад, що створюється винятково заради iнтересiв i потреб, захищає i гарантує свободу особи i громади, громадсько-федеративний принцип визначає вiдносини мiж особою i общиною, їх права та обов'язки, залишаючи кожному необмежену свободу слова, освiти, способу життя, сусiдства, встановлення рiвностi, працi, справедливостi. Спiльно вирiшуються i спiльнi пiзнання, незгоди та iн., захист вiд зовнiшнiх ворогiв i, нарештi, громадiвсько-федеративний принцип визначає вiдносини мiж общинами, об'єднаннями та народами. Федерацiя зберiгає i захищає найширшу i найповнiшу автономiю особи, общини, народу. Правда, пiзнiше Іван Франко змiнює акценти: не вiдкидаючи федералiстськi вiдносини, вважає, що федерацiя може бути плiдною мiж самостiйними державами, пiдкреслюючи, що пропонованi концепцiї не можуть бути панацеєю вiд усiх лих i лихолiть i не можуть бути реалiзованi в тому виглядi, в якому пропонується, але сприятимуть пошуку шляхiв вирiшення проблем. Звiдси з таких позицiй розглядається iдея «народної держави», що пролунала в теорiї нiмецьких соцiал-демократiв. Розкриваючи змiст народної держави, Іван Франко вказує, що за такою програмою свiдомi i органiзованi робiтники шляхом парламентським зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануваннi одних i пригнобленнi iнших, на експлуатацiї — в народну, що панiвне становище займуть представники народу у вирiшеннi всiх проблем в iнтересах народу. Хоча тодi Іван Франко брав пiд сумнiв правоту створення народної держави, та пiзнiше, на початку XX ст., взагалi проявляє скепсiс до iдеї народної держави i робить висновок, що народна держава, зв'язаний з нею соцiалiзм соцiал-демократiв не принесуть щастя народу, не створять рай на Землi. Усунення всiх лих iснуючого ладу, його удосконалення, впровадження досягнень науки в практику — ось шлях людства, ось суспiльний прогрес,посування цивiлiзацiї по шляху прогреса.
а й релiгiйних догматiв, правил моралi, законiв природи тощо. Вiдрiзняється i розмежовується етика (сфера оцiнок, суджень про добро i лихо та iн.), науки про законотворчiсть (уявлення про те, яким має бути право, суспiльство) i власне наука про право та iн. Необхiднiсть держави обумовлюється об'єднанням окремих сил для спiльної мети, уряд пiдтримує громадську солiдарнiсть, перешкоджаючи окремим силам розiрвати суспiльну цiлiснiсть. Значне мiсце придiляється концепцiї держави, аналiзується i саме виникнення i розвиток держави, простежуються ступенi її становлення вiд утворення общин, формування суспiльних вiдносин до утворення самої держави.[3, 157 - 159]
Отже, в контекстi соцiальної концепцiї культури Іван Франко розглядає проблему соцiокультурного розвитку, простежує сам культурно-iсторичний процес.
Поступ у культурi це єднiсть надбань i втрат, пiднесення i занепад, творiння i знищення, прискорений рух вперед i складнi шляхи-дороги, застiй. Але все ж iсторiя «не знає стрибкiв, оскiльки в нiй має мiсце безперервнiсть i наступнiсть людського буття».
Звертається увага на драматичний характер соцiокультурного розвитку України (постiйна боротьба з сусiднiми народами i державами за незалежнiсть), складнiсть у вирiшеннi питань розвитку культури української нацiї. ЇЇ «окультурення» вiдбувається на розмежуваннi регiонiв: Схiд — Захiд, Пiвнiч — Пiвдень.
до України. Важливим стратегiчним завданням, що стоїть перед українською громадою є вiдтворення з величезної української етнiчної маси «суцiльного культурного органiзму».
Саме така соцiокультурна нацiональна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдських культурних здобуткiв, без яких жодна нацiя i жодна хоч i як сильна держава не може состоятися».[3, 159]
«Окультурення» української нацiї має вiдбуватися у двох основних напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколiнь до кращих надбань народу — розвиток етносу за рахунок акумуляцiї власної нацiональної спадщини i оволодiння нею; окультурення зовнi, тобто асимiляцiя культурних цiнностей iнокультур за рахунок максимально широких зв'язкiв українського народу з iншими народами окультурення зовнi, тобто асимiляцiя культурних цiнностей iнокультур за рахунок максимально широких зв'язкiв українського народу з iншими народами.
РОЗДІЛ 3. Вплив Ідей І. Франка на сучаснi соцiологiчнi iдеї.
Послiдовники Івана Франка пiдтримують та розвивають його провiднi соцiологiчнi iдеї, зокрема Роман Дмитрович Горак. Закiнчив Львiвський унiверситет iм. І. Франка та аспiрантуру. Директор Львiвського лiтературно-меморiального музею Івана Франка. Окремими виданнями вийшли твори: «Адреси пам'ятi Івана Франка у Львовi», «Адреси юностi Франка в Дрогобичi», «Іван Франко та Жовкiвщина». У спiвавторствi з Я. Гнатiвим також послiдовником І. Франка написали такi книги, як: «Іван Франко. Рiд Якова», «Соцiологiчнi погляди Івана Франка» , «Громадсько-полiтична та наукова дiяльнiсть Івана Франка», «Іван Франко. Унiверситет», «Людина i праця в творчостi І. Франка». Зiновiя Франко та Михайло Василенко наслiдували та розвивали iдеї І. Франка в книзi «Мова І. Франка». Де про «мову» вони писали не тiльки, як про мову в прямому розумiннi, а «мова» в них була, як думки та переживання народу. Послiдовники, черпають снагу i силу ковалевого сина з Нагуєвичiв для подальшої боротьби за кращу долю.
головний закон людяностi, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумiннi Франка — єдине, що здатне творити i вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гiдностi й правди.
лише для працi неможливо, вважає І. Франко. Крiм працi iснує внутрiшнє благо людини, її творче натхнення, її пiсня, здатна, бодай на певний час, вiдривати душу вiд земного, колючого, брудного i переносити її до надiї та вiри у завтрашнiй день. У Франковiй творчостi постiйно виступають двi взаємозалежнi сили, якi володiють iстотою людини i природою суспiльства. Це пiсня i праця, дух i матерiя, книжка i хлiб.
Одна з основних iдей І. Франка — думка про те, що найбiльшою цiннiстю на землi є не просто людина, а “правдивий живий чоловiк, бо така людина — носiй духу, а той дух є “вiчний революцiонер”. Отже, духовний свiт людини — її найдорожче надбання. Соцiологiя І. Франка замiшана на почуттях i розумiннi благородностi людського духу. “Дух, що тiло рве до бою”, дух любовi й справедливостi, знання й громадянської самопожертви, вiри в щасливу майбутнiсть — це дух iстинно франкiвський, каменярський, молодий i переможний. Франко говорить, що, на жаль, людина цiлком природно пiдламує собi “крила духовностi”, втрачає потяг до iдеалу, стає жертвою громадського песимiзму й збайдужiння. Франкiвська соцiологiя породжує досить важливу i актуальну iдею: людина носить вiчнiсть у своїй уявi, в iлюзiях i думках, у муках свого сумлiння, а тому в сферi духу панує, власне, та найдорожча рiзнорiднiсть, яка робить людей несхожими, цiкавими i цим дає людям основу для їхньої єдностi, для братерства i любовi.
Соцiологiчнi погляди Франка — це також заповiдь любовi до Батькiвщини й до людства., В цiлому ж, його соцiологiя — це яскраве втiлення соцiологiї українського духу початку XX ст. Де, розвивався суспiльно-полiтичний рух, у якому дiяли рiзнi течiї, що виражали iнтереси й iдеологiю рiзних класiв i суспiльних груп. І. Франко, захищав iнтереси селянства. Разом з тим викривав експлуататорську суть капiталiзму i визнав необхiднiсть його замiни соцiалiстичним ладом. Але Франко, особливо на схилi лiт, дуже критично став пiдходити до уявного майбутнього соцiалiстичного суспiльства, вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнiтити людину й завести авторитарно-тоталiтарний режим. Цю думку та iдею чiтко висловив І. Франко у працi «Що таке поступ?».
І. Франко, боровсь проти соцiального гноблення трудящих, разом з тим брав активну участь у нацiональному русi, виступав за нацiональне визволення українського народу i возз'єднання всiх українських земель.
Не вiра в земний рай чи суспiльство загального достатку, а вiра в людську дiю, в особистiсть — ось сила, яка може творити iдеал й утверджувати українську нацiональну iдею сьогоднi. Будь-яка нацiональна iдея — це стратегiчний свiтоглядний iдеал. Кожен етнос, як справедливо твердить І. Я. Франко має свою нацiональну iдею. Вiд часу зародження етносу формуються засади нацiональної iдеї. Якщо взяти Україну, то цей процес теж має iсторичнi традицiї. Досить ґрунтовно вони були осмисленi в творчостi І. Франка, де наводяться спогади про важкi часи з iсторiї України.
Ідея Івана Франка, те, що вiн обґрунтовував та допомагав своєю дiяльнiстю та творчiстю усвiдомлювати людей про полiтичнi, культурнi, релiгiйнi запити, засад українства, а також форм спiлкування з iншими народами на основi певного етапу свого розвитку, яка змiнюється й розвивається з розвитком суспiльних вiдносин та свiтовим розвитком далi.[12, 68-72]
Отже, у процесi розвитку суспiльств важливе значення мають панiвнi в них iдеї, що виражав їх І. Я. Франко. Тому, будуючи в Українi демократичну державу та громадянське суспiльство, мусимо дбати, щоб iдеї І Франка, якi працюють i можуть працювати в рамках правового поля, вiдповiдали гуманним, позитивним критерiям, спрямованим на консенсус та злагоду. На жаль, iсторiя розвитку людського суспiльства терпiла страшнi дiяння, як наслiдок того, що полiтики, а за ними й народи, заражалися химерними iдеями — нацизму, расизму, бiльшовизму, якi сiяли ворожнечу мiж людьми, приводили до насильства, протистояння, локальних i свiтових вiйн. Усього цього сьогоднi на планетi, в нашiй країнi не повинно бути, однак, на жаль, на всiх континентах є проблеми. Нинi Україна перебуває в кризовiй ситуацiї, тому, культивуючи сучасне бачення української iдеї, ми повиннi виходити з позитивних прикладiв iсторiї, а вони, безумовно, є на всiх континентах. Щоб очистити наше суспiльство вiд бездуховностi та нечистi корупцiї, звернiмося до голосу наших предкiв, який був завжди бiля нас, до так званого "духу народу",творчостi І. Франка.
ВИСНОВКИ
(заборон та приховувань творiв) мало дослiджене.
І. Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному полiтичному й культурному свiтi, яке залишилося поза його увагою i яке б не знайшло у творчостi письменника живого вiдображення. Вiн був прекрасним драматургом, вченим-фiлологом, лiтературним критиком, пропагандистом, перекладачем, iсториком, соцiологом, фiлософом.
розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє iсторiї людства, для наближення, якого вiн невтомно i з гарячковою пристрастю трудився.
Найчастiше про Івана Франка говорили як про письменника, поета, драматурга, публiциста i науковця, але менше як про соцiолога. Були i такi погляди, що Франко не був соцiологом, бо не писав соцiологiчних трактатiв, а тому його творчiсть треба розглядати тiльки з погляду лiтератури, бо такою тiльки вона є. Проте, такий пiдхiд є помилковим, бо кожний твiр можна розглядати i з соцiологiчного погляду та погляду лiтератури i вiдповiдно до цього його оцiнювати. Іван Франко був соцiологом особливого напрямку й обдарування, що пов'язував у тiй чи iншiй мiрi соцiологiю з лiтературною творчiстю.
пише про соцiологiв. Це переважно в його передмовах до видань окремих своїх творiв i перекладiв, в яких вiн говорить про здобутки європейської духовностi i культури, акцентуючи увагу на здобутки свого народу i слов'янства в цiлому, порiвнюючи їх також в чисельних своїх публiкацiях.
Звичайно, І. Франко не був професiйним соцiологом, спецiально i тiльки соцiологiєю вiн не займався, не був професором соцiологiї вищого навчального закладу, але його соцiологiчнi твори, якi, зрештою, мають науково-просвiтницьку спрямованiсть, дуже яскраво вiдображають українську соцiологiчну парадигму, у якiй досить легко поєднується "голова" i "серце", розум i почуття, постiйне невдоволення наявним, постiйнi сумнiви, питання, пошук, розум i вiра.
Аналiзуючи творчiсть та дiяльнiсть І. Франка я прихожу до висновку, що:
1. Іван Франко - одна з найбiльш видатних фiгур української, вiтчизняної i свiтової лiтератури, науки, громадсько-суспiльної та полiтичної дiяльностi кiнця XI - початку XX в. Революцiйний демократ i соцiалiст, знайомий з марксизмом i близький до сприйняття ряду головних його iдей, вiн з'явився титанiчною фiгурою iсторичного переходу, переходу вiд революцiйно-демократичного до пролетарського етапу визвольного руху, i в цьому розумiннi - видатним новатором у розвитку суспiльної думки i естетичної свiдомостi на Українi.
2. Івана Франка не можна вважати позитивiстом у класичному розумiннi цього слова. Вiн не був позитивiстом-теоретиком. У соцiальнiй фiлософiї І. Франка позитивiзм проявився на практицi i вiдiграв таки позитивну роль у його науково-просвiтницькiй дiяльностi. Адже, позитивна роль І. Я. Франка полягала в тому, що вiн бiльше iмпонував позитивне знання та позитивну науку, яка має справу з конкретними фактами. Акцентує увагу, що саме духовнi начала вiдрiзняють людину вiд iнших природних речей , у тому числi й тварин. У поняттi людини Франко бачив єднiсть духа i тiла, як єднiсть нерозривного цiлого, в особi iснуючого. У цiй єдностi вiн бачив живу силу, яка творить i керує життям.
3. В розумiннi iдеї суспiльного прогресу І. Франко видiляє насамперед людину, рiвень задоволення її матерiальних i духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди мiж людьми, як неможливий без цього стан щастя i окремої людини, i суспiльства в цiлому. Шлях до добробуту i щастя лише один — через свободу людини i гарантiю її людських прав.
4. І. Франко звертає увагу на драматичний характер соцiокультурного розвитку України (постiйна боротьба з сусiднiми народами i державами за незалежнiсть), складнiсть у вирiшеннi питань розвитку культури української нацiї. ЇЇ «окультурення» вiдбувається на розмежуваннi регiонiв: Схiд — Захiд, Пiвнiч — Пiвдень. Геополiтичний фактор вiдiграє подвiйну роль для України, створює об'єктивнi можливостi для iнтенсивного культурного обмiну i, разом з тим, визначає безперервнi безперечностi геополiтичнi акти у вiдносинах до України. Важливим стратегiчним завданням, що стоїть перед українською громадою є вiдтворення з величезної української етнiчної маси «суцiльного культурного органiзму». Саме така соцiокультурна нацiональна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдських культурних здобуткiв, без яких жодна нацiя i жодна хоч i як сильна держава не може состоятися».
5. У процесi розвитку суспiльства важливе значення мають панiвнi iдеї, І. Я. Франка. Тому, будуючи в Українi демократичну державу та громадянське суспiльство, мусимо дбати, щоб iдеї І Франка, якi працюють i можуть працювати в рамках правового поля, вiдповiдали гуманним, позитивним критерiям, спрямованим на консенсус та злагоду.
Отже, соцiологiя вiдiгравала важливу роль у життi та творчостi Івана Франка та його послiдовникiв. Для соцiологiчного свiтогляду Івана Франка характернi поєднання i морально-естетичнi проблеми при аналiзi розвитку людського суспiльства в цiлому, й людини, як особистостi, зокрема. Без сумнiву багатогранна творчiсть Івана Франка справдi гiдна великої уваги i викликає до себе постiйний iнтерес дослiдникiв у наш час.
1. Франко І. Батькiвщина - Київ, 1986, Т. 21, -457с.
2. Франко І. Що таке поступ?// Зiбр. творiв: у 50-ти т.,К., 1986. Т. 45, 511с.
4. Берко П. Нова парадигма української фiлософiї. - Дрогобич: "Коло", 2003. -315с.
6. Брагiнець А. Фiлософськi i суспiльно-полiтичнi погляди Івана Франка. - Львiв: Книжково-журнальне видавництво, 1956. -410 с.
7. Горбач Н. До питання про фiлософськi переконання Івана Франка// Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матерiали мiжнародної наукової конференцiї - Львiв, "Свiт", 1998, с. 148-150.
8. Здоровега В. Іван Франко i українська публiцистика // Збiрник праць кафедри української преси i Дослiдницького центру iсторiї захiдноукраїнської преси. Вип. 7 - 2003р. - с. 53-57.
9. Кашуба М. Ідея суспiльного прогресу в працях Івана Франка// Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матерiали мiжнародної наукової конференцiї. - Львiв, "Свiт", 1998. с. 229-231.
10. Кононенко П. П. Українська лiтература. Проблеми розвитку. -Київ, 1994. -315с.
11. Кропивницька Н. С. Ідеал як соцiологiчна проблема у творчостi І. Франка // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя - Соцiологiчнi науки. - 2000. - Вип. 2. - С. 55-62.
14. Мащенко С. Т. Основнi проблеми в iсторiї української соцiолоiї. - Чернiгiв, 2002, 258с.
15. Рiзун В., Трачук Т. Нариси з iсторiї та теорiї українського лiтературознавства: Монографiя. — К., 2005. - 251с.
16. Хамар У. В. Іван Франко про "нацiональний iдеал" // Науковий вiсник ВДУ. Журнал Волинського державного унiверситету iм. Лесi Українки. Серiя: Фiлософськi науки. - 2000. - №8. - СІ 12-115.
|
