Іван Багряний

Іван Багряний Вступ 1. Лiтературна спадщина Івана Багряного 2. Публiцистика Івана Багряного 3. 1 Дiєслiвна синонiмiка у прозових творах Івана Багряного 3. 2 Кольористий епiтет як ознака тоталiтарної доби Список використаної лiтератури Вступ А. Гак, Д. Нитченко, Г. Костюк. Як публiцист, І. Багряний написав сотнi рiзних статей, переважно для газети, яку вiн започаткував i довгий час редагував у Новiм Ульмi в Нiмеччинi — «Українськi вiстi», де вiн викривав систему росiйсько-комунiстичного терору й намагання поневолити, зрусифiкувати i обезкровити українську нацiю. Його перу належить також цiлий ряд вiдомих i популярних пiсень та маршiв (якi створено в pp. 1946—1956), що їх окрилив музично Григорiй Китастий, а саме: «Вставай, народе», «Пiсня про Тютюнника», «Марш Україна» («Чорними хмарами вкрита руїна»), «Гiмн української молодi» («Вперед, сини народу») — гiмн Об'єднання Демократичної Української Молодi (ОДУМ), «Марш української молодi» («Ми об'їхали землю навколо») — марш ОДУМу, «Марш поляглих», «Нема тої сили» та iн. Іван Багряний є єдиним українським письменником на емiграцiї, що дiстав ширше розголошення своєї творчостi серед чужинецького свiту. Його «Тигролови» вийшли в США, Канадi та Англiї в англiйськiй мовi. Цим твором був зацiкавлений навiть американський Голлiвуд, щоб накрутити фiльм. З англiйського перекладу було зроблено переклад «Тигроловiв» на нiмецьку, голландську та данську мови, i вийшли вони в тих країнах кiлькома накладами. «Сад Гетсиманський», що рахується критиками за найкращий з його творiв, був перекладений на французьку мову i виданий у Парижi. Герої творiв Івана Багряного цiкавi, життєрадiснi, вiдважнi i можуть бути зразком для наслiдування для молодих людей. Кожний твiр — це картина цiкавої, хоч i жахливої, доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмi, чи засланнi, чи на «волi» в комунiстичнiй системi. незалежної державностi перебувають не деiнде, а тiльки в Українi (УРСР), навiть у КП(б)У i в комсомолi. За цi думки вiн мав багато рiзних напастей i моральних ураз вiд своїх полiтичних супротивникiв у дiаспорi та комунiстiв у Радянському Союзi. Партiю УРДП Іван Багряний очолював до своєї смертi. З рамени цiєї партiї був в екзилi. Останнi п'ятнадцять рокiв свого життя І. Багряний хворiв на туберкульоз, який здобув, поневiряючись по тюрмах та засланнях Радянського Союзу. Помер 25 серпня 1963 p., маючи 57 рокiв. Похований в Новiм Ульмi в Нiмеччинi. На могилi стоїть пам'ятник роботи Лева Молодожанина. Найбiльш популярним твором І. Багряного є роман «Тигролови». Написав вiн цей твiр, перебуваючи в пiдпiллi та ховаючись вiд нiмецького гестапо в гiрському селi у Галичинi. Цей твiр здобув першу нагороду на лiтературному конкурсi 1943 р. у Львовi. «Тигролови» з'явилися вперше в журналi «Вечiрня година» в Галичинi в скороченому виглядi пiд назвою «Звiролови» 1944 р. Редагував їх i скоротив письменник Василь Чапленко, який без згоди автора змiнив назву. В Нiмеччинi, вже пiсля вiйни, Іван Багряний вiдновив повний текст «Тигроловiв» i його вперше видано в 1947 р. з багатьох його псевдонiмiв, чи як передовi в газетi «Українськi вiстi» без пiдпису. 1 . Лiтературна спадщина iвана Багряного Народився Іван Павлович Багряний 2 жовтня 1906 р. в Охтирцi на Полтавщинi (тепер Сумщина) в родинi муляра. Мати походила з селян iз Куземена. Це село поблизу вiд Грунi, бiля якого народився вiдомий гуморист Остап Вишня, в тому ж Охтирському повiтi. Вчився Багряний спершу в церковноприходськiй школi в Охтирцi, а з 1916 по 1919 р. — у так званiй Вищiй початковiй школi. З 1920 р. вiн уже навчається слюсарської справи в Охтирськiй технiчнiй школi, але, не закiнчивши, переходить до Краснопiльської художньо-керамiчної школи, яку закiнчив у 1922 р. 1926 р. вiн вступає до Київського художнього iнституту, але 1929 р. його звiльняють за нацiоналiзм. у 1925 p., друкуючи їх в журналах «Глобус», «Плужанин», «Всесвiт», «Гарт», «Кiно», «Червоний шлях», «Життя й революцiя» та iнших. Початки його творчостi позначилися впливами Шевченка та Глiбова, як це вiн i сам зазначив. що в пiзнiшi роки. На жаль, всi поезiї та оповiдання першого перiоду не збереглися. Перша книжка поезiй поета виходить 1927 р. у видавництвi «Маса» пiд назвою «До меж заказаних». Сама назва говорить за себе, що автор хоче досягти в цiй збiрцi заборонених меж. Справдi, автор вiдразу привернув до себе увагу читача i своєю смiливiстю, i свiжiстю тематики, i майстернiстю. У вiршi «Канiв», просякнутому болем за злиднi, що панували навколо, поет, дивлячись на постать великого Тараса, нiби пiзнає його журбу за нездiйсненi надiї i запитує: Чого хмурний, похмурий? Що жалiєш?.. Що хутори задрипанi нiмiють І няньчать злиднi, як в минулих днях... [1;11] І поет в сатиричнiй формi висмiює дiйснiсть, кажучи, що «Нiяк гарба прогресу в рабськiм потi не зрушить злиднiв давнього раба» [1;11]. Так розумiв І. Багряного i радянський критик Правдюк, який писав: «Для розумiння настроїв поетових досить узяти вiрш «Канiв» — i, навiвши цитати з вiрша», критик пише: «Поет глузує з iндустрiалiзацiї країни, бо це ж, мовляв, для нього «гарба прогресу». Сучаснiсть, будiвництво для Багряного тiльки «новiтнiй Вавилон», вiн намагається найти спочинок у минулому...» [1;11]. забарвлений українською символiкою, але не позбавлений також заклику до боротьби i вiри в перемогу, що характерне для всiєї творчостi Багряного. Великою сенсацiєю, що радiсно сколихнула лiтературнi кола, а разом i обурила та розгнiвала партiйно-пiдлабузницьку критику, була поява небувалої ще досi книжки. Це була «Аве Марiя», що вийшла з друку 1929 р. коштом автора в Охтирцi. Дiставши дозвiл на друк, який дав йому тодiшнiй голова «Просвiти» Борис Антоненко-Давидович, автор поставив друкарям добрий могорич i за одну нiч невеличка книжечка, розмiром 8 на 12 сантиметрiв, була надрукована. На цiй книжцi, що мала 106 сторiнок газетного паперу, було надруковано: «Видавництво «САМ». Це видання вiдразу було сконфiсковане владою, проте iз 1200 виданих примiрникiв за кiлька днiв, доки до крамниць прийшов наказ влади про заборону, 90% видання покупцi розхапали. р. в Охтирцi, в батьковiй хатi на Нижньо-Котелiвськiй вулицi, 51, всього за 22 днi. Коли автор працював над цим романом, поринувши з головою в творчiсть i забувши про весь свiт, його часто вiдвiдували студенти Охтирського педтехнiкуму. Вони, — казав Багряний, — мов повитухи при народженнi дитини, разом з ним переживали, хвилювалися i допомагали ще й тим, що носили йому махорку. «Якби не ця махорка, — розповiдав І. Багряний, — то може б я й не написав цiєї книжки. Я не мiг працювати, не куривши, а курив, як швець» [1;13]. Цю махорку І. Багряний i оспiвав в одному мiсцi у «Скельцi»: А все ж, як не кажiть, — Благословен, хто вигадав махорку!! Не легко змовчати про те, що бачив, що чув, І я тримаюсь, мiцно серце зборкав, — Двадцяту пачку допалю i тихо закiнчу, І не зiб'юсь нiде в словах... Благословен, хто вигадав махорку! Така скупа на скарги i слова! Обступить душу i не вийти з диму грому. Десь сивим мохом болi накрива... Гiрка й «рачительна» махорка Наркомпрому! [1;14] не так гостро звучав закид про безправнiсть українського народу. пiдрадянської дiйсностi це була велика радiсть для читача i для лiтератури. Весь роман насичений духом iсторiї i боротьби проти Росiї. Автор тут висловлює жаль, що Мазепа програв вiйну, розкриває царськi замiри звести нанiвець український народ. У творi зустрiчаємо багато свiжих оригiнальних образiв, метафор, мистецьких засобiв, що пiдносять роман до мистецької зрiлостi. В серединi 1932 р. Багряний подає до видавництва «Лiтература i мистецтво» свiй новий прозовий роман «Марево», але його посилають на рецензiю не куди-небудь, а до ЦК партiї, звiдки твiр повертається з негативною рецензiєю Барана, який знову закидав авторовi рiзнi iдеологiчнi збочення. Рецензiя настiльки була безнадiйно гостра, що авторовi не дали навiть копiї, що дуже рiдко траплялось. Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотiв змiнити ще назву твору i вислати його з якогось iншого мiста чи залiзничної станцiї, подавши фiктивну адресу i змiнивши прiзвище. Це б полiпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь iншому звичайному рецензентовi, а не до ЦК. Але НКВД скоро арештовує Багряного i висилає на п'ять рокiв на Далекий Схiд. Дiставши за вироком 5 рокiв заслання, Багряний перебував на Далекому Сходi, де було багато українцiв. 1936 р. вiн втiкає з-пiд опiки НКВД i переховується мiж своїх людей в Буреїнському та Сучанському районах. 1938 р. вiн осмiлюється приїхати додому, але на четвертий день його заарештовують i ув'язнюють. Вiн знову просидiв два роки й чотири мiсяцi, аж до приходу нiмцiв. Пiд час нiмецької окупацiї спершу вiн бере участь у мiсцевiй охтирськiй газетi, зрiдка мiстить статтi у харкiвськiй газетi «Нова Україна» пiд псевдонiмом «Сорок сорок», але, побачивши полiтику нового окупанта, припиняє працю в газетах. Заробляє в мiсцевому театрi, малюючи декорацiї та завiсу, пише сатиричну п'єсу «Генерал», яку хотiв поставити в Харкiвському драматичному театрi, але директор В. Кривуцький, боячись нiмцiв, не взяв її до постави. В Моршинi, в Галичинi, Іван Багряний пише свої «Тигролови», здобуваючи разом з Т. Осьмачкою на лiтературному конкурсi першу нагороду. Осьмачка дiстав її за повiсть «Старший боярин». Романом «Тигролови», що спершу вийшов у серiї «Вечiрня година» пiд назвою «Звiролови» у значно скороченому виглядi, письменник принiс у лiтературу нову тематику i нову майстернiсть. Вiн показав тут, що вiн не тiльки майстерний поет, а й прозаїк. Роман змальовує втечу з поїзда i життя в тайзi українського в'язня Григорiя Многогрiшного, його блукання по хащах Уссурiйського краю, полювання на тигрiв, на оленiв, випадкову зустрiч з мiсцевою дiвчиною-українкою, романтичнi взаємини та рiзнi пригоди. Цей роман виходить трьома виданнями українською мовою на Заходi — 1947, 1955, 1991 pp. Цей роман у 1961 i в 1963 роках виходить двома окремими накладами нiмецькою мовою в Австрiї з рекомендацiєю критики як найкращий твiр для молодi. Ще живучи у Львовi, І. Багряний нав'язує зв'язки з українським пiдпiллям, пише для упiвцiв пiснi, а пiзнiше виїжджає на Волинь i в Карпати в розташування УПА. Пише статтi, малює плакати, працює у вiддiлi пропаганди. Також бере участь у перших зборах Української Головної Визвольної Ради в Чехословаччинi. З наближенням фронту письменник переїжджає до Австрiї, а потiм до Захiдної Нiмеччини, де разом з iншими письменниками створює лiтературну органiзацiю МУР (Мистецький Український Рух). В Нiмеччинi, незважаючи на несприятливi таборовi умови, письменник розгортає активну лiтературно-видавничу дiяльнiсть, органiзовує видання газети «Українськi вiстi». Незабаром виходять з друку його новi книжки: «Золотий бумеранг», вибранi поезiї за 20 рокiв, п'єси «Генерал», «Розгром», «Морiтурi», що йшла на нiмецькiй сценi, та великий роман «Сад Гетсиманський», що викликав багато рiзних вiдгукiв. Про «Золотий бумеранг», тобто про поетичний доробок І. Багряного, дуже прихильно писав вiдомий мовознавець i лiтературознавець Юрiй Шерех: ... Це «поезiя дерзання, життєвої сили, незламної енергiї. Поезiя, що човном-душогубкою пливе в неозорiсть i неосяжнiсть». Вона «невговтана, несамовита i водночас лiрична, сповнена людського тепла, вiдкрита почуттям, як степ вiтрам... i насичена глибокою музичнiстю — такою ж мiрою вияв стихiйного таланту поета, як i солiдної української школи» [1;19]. Серед сатиричних творiв І. Багряного, вмiщених у збiрцi «Золотий бумеранг», є надзвичайно смiливий вiрш «Батiг», де автор з великою майстернiстю висмiює такий простий «твiр цивiлiзацiї», як батiг. В образi батога поет дошкульно висмiяв гнiт влади над безправною людиною. Ця тема зачiпає дiйснiсть багатьох країн свiту, та найбiльше вона пасує до радянської дiйсностi, де все ходить пiд батогом московської влади. Його iз шкiри зроблено простої Руками людськими. Давно. В старi часи. Чолом тобi, найбiльшому з усiх! [1;19] І автор, удавано славлячи винахiдника цього батога, що пережив мiльйони лiт, зазначає: — геть чисто все змiнилось. Ти чуєш? — все! І сонце вже не те. Ба, нi! Його ще навiть доточили, І рукiв'я в ньому золоте. [1;19] Роман «Сад Гетсиманський», що має 600 сторiнок, вийшов у 1950 р. i принiс авторовi новий успiх i славу. В цьому творi автор з великою мистецькою силою показав у синтетичнiй формi яскравий образ радянської тюрми i облудного фальшивого правосуддя в країнi, де «так вiльно дихає людина». Автор проводить головного героя роману Андрiя Чумака через багато випробувань i страшних ситуацiй. Вiдомий львiвський редактор i журналiст Володимир Мартинець, що також багато поневiрявся по польських в'язницях, писав про «Сад Гетсиманський»: «Признаюся, вiд часу «Землi» Стефаника i «Чотирьох шабель» Ю. Яновського нi один твiр української лiтератури не зробив на мене такого сильного враження, як Багряного «Сад Гетсиманський». Аж у цьому творi Багряний показав себе i перерiс не тiльки всiх iнших письменникiв на емiграцiї, а перерiс самого себе» [1;20]. «Сад Гетсиманський» у 1961 р. вийшов у перекладi французькою мовою. В цьому вiдношеннi Іван Багряний, мабуть, перший iз емiграцiйних українських письменникiв мав щастя познайомити iншi народи, iншi лiтератури з українським пiдрадянським життям. І в цьому велика заслуга письменника Івана Багряного. У 1957 р. Іван Багряний випускає новий роман «Буйний вiтер», у центрi якого показане життя української молодi, українського театру в одному мiстi, що дуже нам нагадує Охтирку. Поруч цього автор зумiв змалювати реалiстичними фарбами багато iнших сторiн пiдрадянського життя. Кожний роздiл у романi — це нова картина. Тут i подорож молодi до села з виставою та показ сiльських злиднiв i голоду 1933 p., i показ тамтешнього базару, що дало авторовi багато типових спостережень, i вiдвiдини монастиря, i праця НКВД, яку тут репрезентує начальник Сазонов. Та найсильнiшим моментом у романi треба вважати змалювання постави iсторичної драми «Маруся Богуславка» та напруження й боротьби, що викликала ця подiя. У творi І. Багряний знову виявив себе чудовим майстром. Роман «Людина бiжить над прiрвою» написаний був у 1949 p., a вийшов з друку у 1965, тобто через 16 рокiв, уже пiсля смертi автора. Цей твiр змальовує долю української людини у вирi Другої свiтової вiйни. Пiдсумовуючи все попереднє i взявши пiд увагу тривалу хворобу, погляньмо ще на обставини, в яких Іван Багряний творив, поставмо доробок iнших емiграцiйних письменникiв, врахуймо його сотнi палких, статей у газетi «Українськi вiстi», його полiтичну дiяльнiсть i тодi побачимо, що його здобутки, його вклад у лiтературну скарбницю i в боротьбу емiграцiї проти ворога набагато перевищують можливостi однiєї талановитої й дiяльної людини. Треба мати багато сил, великий талант, непохитну вiру у свою працю, у свiй народ, щоб невтомно працювати i стiльки зробити. Вiн справдi був одним з найбiльших лiтературних i полiтичних каменярiв нашої спiльноти на чужинi. Наприкiнцi серпня надiйшла страшна вiстка про смерть Івана Багряного. З газет довiдуємося про його останнi години життя: «25 серпня о 6 годинi вечора покiйному стало особливо погано. Вiн викликав лiкаря i сказав нiмецькою мовою: «Пане докторе, я вмираю...» [1;25]. Далi щось говорив рiдною мовою, але нiхто з присутнiх його не зрозумiв. Йому дали застрики для полегшення болю, i вiн заснув. О сьомiй годинi, при черговому обходi хворих, Івана Багряного знайшли мертвим. На його столi знайшли силу-силенну записок, проектiв, переробок i доробок написаних роздiлiв другого тому роману «Буйний вiтер». 2. Публiцистика Івана Багряного Постать Івана Багряного — одна з найяскравiших i найдраматичнiших в українському письменствi i громадянствi першої половини i середини XX ст. Переслiдуваний i караний на батькiвщинi, в УРСР, вiн не для всiх виявився бажаним i зручним i в емiграцiї, в дiаспорi — його полiтична позицiя ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепiв, а серед полiтичних супротивникiв знаходилися й такi, що погрожували йому розправою i вдавалися до засобiв кримiнальних. Замовчуваний в Українi всi повоєннi роки, вiн тiльки останнiм часом став вiдомий читачам на батькiвщинi. Тепер за його творами ставляться фiльми, з'являються дослiдження про нього. Актом справедливостi i визнання (хоч i запiзнiлого) стало присудження йому посмертно в березнi 1992 року найвищої вiдзнаки держави — Державної премiї України iменi Тараса Шевченка. Івановi Багряному було лише 25, коли його заарештували. Але молодий поет устиг уже засвiдчити свiй небуденний хист збiркою вiршiв «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголiя» (1927), в якiй образ далекої азiатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в iсторiософському планi, а контраст величного минулого i жалюгiдного сьогодення мiстив для українського читача прозорi iлюзiї; поемою «Аве Марiя» (1929) з її гiмном бунтарству i запереченням духовного рабства — теж досить небезпечний на тi часи пафос; iсторичним романом у вiршах «Скелька» (1930), який постав на основi мiсцевих народних переказiв i «антирелiгiйна» спрямованiсть якого була формою викриття експансiї росiйської православної церкви, її колонiзаторської i русифiкаторської ролi в Українi. Певно, саме неординарний характер творчостi привернув увагу чекiстiв до молодого поета, як i його незалежна вдача та приналежнiсть до запiдозреного в нелояльностi «Марсу». А втiм, пiд пiдозрою була вся українська iнтелiгенцiя. У всякому разi, iнкримiновано Багряному його ймовiрнi погляди, як видно з його «Свiдчень про свою контрреволюцiйну дiяльнiсть» (назву таким документам давали самi чекiсти), що їх вперше опублiкував у «Лiтературнiй Українi» (вiд 6 лютого 1992 року) дослiдник творчостi Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зiзнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсiм сталi» переконання: 1) «Я мушу працювати для української культури насамперед i твори мусять бути нацiональними не тiльки формою, а й змiстом. Я — український письменник» [2;6]. 2) «Нацiональну полiтику розв'язано не досить вдало, вiрнiше, в цiй справi багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українiзацiєю, а коли про це говорити, закинуть в нацiоналiзмi. Потiм: росiйськiй культурi надається перевага й створено для неї кращi умови, за рахунок нашої росiйська культура домiнує. Ми в неї в давнiй залежностi» [2;6]. 3) «В своєму культурному розвитку нам треба орiєнтуватися на Європу, а не на Москву»...[2;6]. вiддано, а мало за те маємо»...[2;6]. Неважко побачити, що, незалежно вiд того, чи це добровiльнi свiдчення, чи вимушенi, чи й самим слiдчим писанi, — вони вiдбивають настрої мислячої частини української iнтелiгенцiї, коло тем i уявлень, популярних в Українi 20-х — початку 30-х рокiв, — i саме тих, яких боявся режим i яких дошукувалися репресивнi органи. Арешт i засудження не паралiзували вольової вдачi Івана Багряного. Судячи з усього, вiн не був зляканою безмовною жертвою, а, наскiльки це виявлялося можливим за рiзних ситуацiй, вiв iдеологiчний i психологiчний двобiй iз своїми переслiдувачами — слугами системи (вiдлуння якого — i в пiзнiшому романi «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тiкав iз заслання, дiстав новий строк. Взагалi, все його життя сповнене дiї, ризику i драматичних пригод, що вiдбилися i в його творчостi. Тут треба згадати i про фатальну недугу — туберкульоз легенiв, — яку вiн дiстав чи то в тюрмi, чи то на засланнi i яка переслiдувала його до останнiх днiв, укоротивши вiку. народу характерi фашистського «визволення», знаходить шлях до українського пiдпiлля, в якiм працює в його референтурi пропаганди, пишучи пiснi, статтi, малює карикатури та плакати, бере участь у створеннi Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленнi програмових документiв, зорiєнтованих на об'єднання всiх незалежницьких сил та подолання впливу тоталiтарних i авторитарних iдеологiй, на поворот до демократичної полiтичної концепцiї. В емiграцiї, живучи переважно в Нiмеччинi, Іван Багряний виявив велику творчу енергiю в широкому iнтелектуальному i громадянському дiапазонi — як поет, романiст, публiцист, полiтичний мислитель i дiяч, органiзатор полiтичного життя. З-пiд його пера виходили поезiї, частина яких об'єднана в збiрцi «Золотий бумеранг» (1946; ця збiрка дала пiдставу Ю. Шереху-Шевельову поставити iм'я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатнiших письменникiв української емiграцiї); романи «Тигролови» (1944, друга редакцiя — 1946—1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Бiда — герой труда» (1956), «Буйний вiтер» (1957), «Людина бiжить над прiрвою» (1965), п'єси «Морiтурi», «Генерал», «Розгром» та iншi твори. Однiєю з головних тем творчостi Івана Багряного було викриття системи бiльшовицького терору, показ жорстоких i пiдступних методiв роботи каральних, органiв — тут вiн використав багатий матерiал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емiгранта з СРСР, який розповiв правду про жахливий катiвський механiзм бiльшовицької влади. Юрiй Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедiєю радянської полiтичної в'язницi» i спростував тезу про Солженiцина як першовiдкривача цiєї теми: роман Багряного з'явився набагато ранiше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подiбнiсть» «Саду Гетсиманського» i «Архiпелагу ГУЛАГ» (попри бiльшу масштабнiсть останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 i класичне українське невмiння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув i одної тисячної частки тiєї популярностi, якої осягла документальна епопея Солженiцина» [3;218]. І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» i «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладенi англiйською та деякими iншими мовами i здобулися на певний резонанс на Заходi. Багатьма європейськими мовами був перекладений i його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», що мав великий розголос серед української емiграцiї та у свiтi. Це — один iз шедеврiв багатогранної i темпераментної публiцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української полiтичної думки та iсторiю визвольних змагань, — до неї i звернемося далi. Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був вiдповiддю на облуднi заклики радянської пропаганди i на безсоромнi дiї захiдних урядiв, якi сприяли насильницькiй репатрiацiї бiженцiв до СРСР — прямо в концтабори. Це була вiдповiдь патрiота України, який хотiв використати становище емiгранта — перебування у вiльному свiтi — для боротьби за її свободу. Це був i гiркий Докiр захiднiй громадськостi, яка в бiльшiй своїй частинi слiпо не помiчала трагедiї мiльйонiв жертв бiльшовизму або й, загiпнотизована сталiнською пропагандою, вороже ставилася до втiкачiв з СРСР, як до нiбито фашистських «колаборацiонiстiв». У цьому памфлетi Багряний, зокрема, писав: «Для європейцiв i для громадян всiх частин свiту (крiм СРСР) дивно й незрозумiле, як-то може людина утiкати вiд своєї Вiтчизни i не хотiти вертатись до неї. То, мабуть, великi злочинцi, що бояться кари за свої великi грiхи перед своєю Вiтчизною? Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожiстю. де могила матерi. Для нас слово «Вiтчизна» також наповнене святим змiстом i, може, бiльшим, як для будь-кого iншого. Але не сталiнська «родiна». Менi моя Вiтчизна сниться щоночi. Вiтчизна моя, Україна, одна з «рiвноправних» республiк у федерацiї, званiй СРСР. Я не тiльки не є злочинцем супроти своєї Вiтчизни, а, навпаки, я витерпiв за неї третину свого життя по радянських тюрмах i концтаборах ще до вiйни. Вона менi сниться щоночi, i все ж я не хочу нинi вертатись до неї. Чому? Бо там бiльшовизм. Цивiлiзований свiт не знає, що це значить, i може навiть не повiрити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно» [2;7]. І далi, розповiвши «страшну правду про тамтешнiй свiт», Іван Багряний закiнчує свiй пристрасний памфлет — заклик до людської совiстi й розуму — такою вiдчайдушною пропозицiєю: «Людинi, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повiрити у все, що дiялось там, на однiй шостiй частинi свiту, за китайським муром. Нам свiт може не повiрити. Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європi, перед лицем цiлого свiту. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивiлiзованого свiту. Всi отi сотнi тисяч нас, утiкачiв вiд бiльшовизму, сядуть на лаву пiдсудних. Нехай нам влаштують суд. Ми того суду не боїмося, але вiн його боїться — Полум'яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповiдь про страждання українських робiтникiв, селян, iнтелiгенцiї (як i iнших народiв) у бiльшовицькому «раю» та про свої власнi поневiряння — стає в 40-i роки одним iз тих документiв, якi допомогли змiнити ставлення захiдної громадськостi до проблеми «перемiщених осiб», — а водночас це був i початок демiфологiзацiї сталiнського режиму. Разом з Г. Костюком, С. Пiдгайним та iншими Багряний створив Українську революцiйно-демократичну партiю (УРДП), яку очолював вiд 1948 р. до своєї смертi в 1963 р., та був iнiцiатором створення Об'єднання демократичної української молодi (ОДУМ). Іван Багряний поєднував iдею нацiонального визволення України з iдеями соцiальної демократiї та соцiальної справедливостi. Основною силою визвольного руху в Українi вiн вважав робiтникiв, селян, трудову iнтелiгенцiю. У цьому вiн був близький до Микити Шаповала — дiяча i теоретика українських соцiалiстiв-революцiонерiв у першiй третинi XX столiття. Послiдовно поборюючи те, що вiн iнтерпретував як кастовий характер деяких вiдламiв українського нацiоналiзму та вiдповiднi елiтарнi теорiї, Іван Багряний натомiсть стверджував, що «носiєм української нацiональної iдеї є нинi не каста, не клас чи якась спецiальна група, а український народ» [2;8]. Проте на вiдмiну вiд своїх опонентiв, якi також залюбки оперували поняттям «український народ», вiн зупиняється над соцiальним змiстом цього поняття: «Робiтничо-селянська сьогоднiшня Україна має вiдмiнну соцiальну структуру, вiдмiннi передумови, що зумовлює наповнення нацiональної iдеї вiдповiдним змiстом, отiєю «своєю правдою» [2;8]. Та «своя правда» виходить вiд першоджерел — вiд iнтересiв цiлого того народу i ставить ту народну правду, «смердiвську» правду, що дуже мало має спiльного з кастовою правдою iдеологiв «Нацiоналiзму». Як одне з найважливiших завдань І. Багряний завжди висував: «Об'єднати всю рiзномовну i рiзнорiдну масу населення України в єдину українську цiлiсть» [2;9]. Публiцистика Івана Багряного є квiнтесенцiєю нацiональної гiдностi i суверенностi, обстоюванням повноти нацiонального буття. Вона подає приклад послiдовного, безкомпромiсного i аргументованого викриття росiйського великодержавного шовiнiзму — як у його популярно-вульгарних формах, так i в «прогресистських» та «iнтелектуалiстських». У нього була та швидка i непомильна реакцiя на iмперiалiстичний подразник, якої так бракує нинiшнiй публiцистицi... Соцiалiзм, комунiстичну iдеологiю Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, — вiн внутрiшньо пережив її, вижив, вiдродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точнiше й справедливiше, нiж iншi, вiд початку до неї далекi; тому бачив її «зсередини»; тому мiг давати прогнози, що справджувалися. У згаданому памфлетi «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав: «Я вернусь до своєї Вiтчизни з мiльйонами своїх братiв i сестер, що перебувають тут, в Європi, i там, по сибiрських концтаборах, тодi, коли тоталiтарна кривава бiльшовицька система буде знесена так, як i гiтлерiвська. Коли НКВС пiде вслiд за гестапо, коли червоний росiйський фашизм щезне, як щез фашизм нiмецький. [2;12]. Ми є. Були. І будем Ми! Й Вiтчизна наша з нами. 3. Мова творiв Івана Багряного   3. 1 Дiєслiвна синонiмiка у прозових творах Івана Багряного Розглянемо приклади дiєслiвної синонiмiки прозових творiв видатного майстра слова, лауреата Шевченкiвської премiї І. Багряного. розповiдати, розказувати, оповiдати, списувати, розгортати картини, городити абстракцiї, малювати перспективу, принесли люди, напала балакучка, розважати молодь оповiданнями, пiднести краєчок заслони. Найзагальнiшим щодо значення та частоти вживання є синонiм «Дiдусь помалу про свiт, що колись був молодим, а тепер старiє разом з ним» [4;256]; « - А пливли ж... Але я тобi не годна про все розповiсти. То нехай дiд колись» [5;69]. Семантичне близьким до попереднього є синонiм розказувати , «... але дiвчина стала їм в пригодi – розказала, як їм iти i кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрiбно» [5;176]. Зазвичай письменник уживає це дiєслово тодi, коли треба розказати про окрему, конкретну ситуацiю, що, як правило, недавно вiдбулася, буденна, життєва, не вимагає процесу обдумування: « - Ну, як же живеш, Пятро?! Розказуй, розказав Пятро, що хоч "їроплан" i не його, але вiн мусить шукати» [5;131]; «А тепер розказуйте... - Ви давно з волi? - запитав хтось» [6; 66]. Коли потрiбно пiдкреслити, що розповiдають, нанизуючи одну оповiдь на iншi, автор залучає синонiм оповiдати: « Карапетьян помовчав пiсля такого вступу, а тодi почав оповiдати фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прабабуся – перська Шехеразада свої фантастичнi новели «тисяча й одної ночi» [4;83]. В iншому епiзодi синонiм on овiдати вiдтворює поважнiсть процесу розказування, творить уповiльнений темпоритм оповiдi: «Найперше Карапетьян, перед тим як почати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва...) в формi чорта Мефiстофеля, до речi, в профiль дуже подiбного до самого Карапетьяна, - натоптав її махоркою, припалив у iнженера Н, а тодi затягнувся, пустив хмару диму... » [4;82]. (а його староста вибрав у число найкращих оповiдачiв) про свої лiтунськi рейди, про авiацiю взагалi, про свої зустрiчi з Махновським, Чкаловим, Ляпiдiєвським тощо, - камера завмирала, полонена цiєю людиною, його чудесним даром слова, крилатим летом його думки й його душi» [4;330]. Синонiм оповiдати вказує i нате, що розповiдають про щось важливе, навiть величне з погляду оповiдача. Льотчик Шклярук безмежно закоханий у свою професiю. У розповiдях про неї вiн опоетизовує кожен "шрубик i гвинтик" лiтака. Тому, передаючи розповiдь персонажа. Багряний iз речення в речення вживає дiєслово оповiдати. «Вiн просто про лет у зенiтi, про людську душу, озброєну дюралюмiнiєвими крилами <...>. Вiн оповiдав про екстаз людської душi, пiднесеної в небо, розповiдав про трiумф її пiсля довгих шукань..., вiн про вiдважних лiтунiв усiх часiв i про героїв сучасностi - вiн оповiдав буденнi, простi, але захоплюючi своєю простотою речi. І вiн оповiдав про машину – оповiдав про неї, як про живу iстоту, любовно й з великим пiєтетом, називаючи всi її шурупчики й гвинтики» [5;331]. Іронiчного забарвлення набуває синонiм тодi, коли мовець нe досить серйозно ставиться до ситуацiї, про яку розповiдає. Таке вживання спостерiгаємо в авторськiй мовi щодо розповiдi п'яного Тищенка про полювання на «ведмедiв»: « - Коли гульк, - оповiдав ж тiї пеньки так порешетили.. . » [5;142]. Розмовне списувати вживается iз значенням «яскраво, образно передавати все побачене І почуте»: «І Гриць так майстерно списував весь той «цирк» i тих городян i так смiшно копiював їх, ходячи по хатi вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом i конче хотiла все те сама колись побачити» [5;195]. Замаскований спосiб передачi думок з натяками i недомовками позначається фразеологiзмом городити абстракцiї: «Тому, якщо когось з тих, хто по-езопiвському городив абстракцiї про рiзнi страхiття, хтось з тих, що сам ще не був на допитi запитував навпрост, чи його (iменно його!) справдi бито, той вiдповiдав: - Та що Ви, Бог з Вами! » [4;106]. Цiкаво, також простежити, як вживає письменник синонiми, що групуються навколо слова чекати. Дiєслово чекати характеризується унiверсальнiстю вживання. В аналiзованих творах чекати можна довгий i короткий час, напружено i спокiйно, фiзично, знаходячись у якомусь мiсцi, або ментально, чогось сподiваного, бажаного i фатального, згубного. Об'єктом чекання може бути як конкретна особа, так i щось невiдоме. Така унiверсальнiсть синонiма чекати Синонiм письменник використовує для означення внутрiшньої готовностi персонажа до певної подiї, ситуацiї: «Але на четвертiм поверсi оперативник не сказав «просто», як то ждав ждати чекати, яскраво виявляється в таких прикладах: «Ради цього, i тiльки ради цього вона стала на цей шлях, пiшла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь великої нагоди завжди, ждала її » [6;86]; «Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив i навiть, далебi, й не збирався» [6; 40]. Бiльшою iнтенсивнiстю характеризується синонiм дожидати. Близьким до попереднього є дiєслово очiкувати. дожидати дещо бiльшою зосередженiстю на внутрiшнiй готовностi особи до подiї: «Тихий i замрiяний юнак Давид, обвинувачений у сiонiзмi, в приналежностi до органiзацiї Паолей-Сiон, весь час очiкував цього моменту, але не йняв вiри, що той момент прийде, що на нього може звалитися щось страшне» [4;218]. Синонiм сподiватися вживається тодi, коли потрiбно передати не тiльки сам процес чекання, а й надiю на прихiд, здiйснення чогось: «Але в цiм свiтi змiни приходять неждано, раптово, як революцiї, подiї спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподiванiший момент. І кожен якоїсь такої подiї спершу кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже бiльше в нього не повернутися» [4;387]. У творах І. Багряного цей синонiм уживається i в заперечному значеннi: «Хлопець Зауважимо, що жоден твiр Івана Багряного не обходиться без пiснi. Сам письменник добре знав i цiнував українську пiсню. У своїх прозових творах вiн умiло використовує народну пiсню для розкриття психологiчного свiту персонажiв, вона творить вiдповiдний настрiй оповiдi та її темпоритм. Пiсня з'являється i тодi, коли епiчна оповiдь досягає найбiльшої психологiчної напруги. Найповнiше емоцiйно-образний змiст пiснi реалiзується через конкретну звукову форму. Для автора важливо не тiльки донести текст пiснi, а й викликати в уявi читача певнi звуковi асоцiацiї (гучнiсть, темп, ритм, тембр виконання). Тому важливу роль вiдiграють дiєслова, за допомогою яких автор вводить пiсню в розповiдь. Стилiстично нейтральний синонiм спiвати означає «виконувати, вiдтворювати голосом словесно-музичнi твори». Це дiєслово є найбiльш загальним i унiверсальним. Ним позначається як неквапливий, уповiльнений, так i прискорений темп виконання пiснi. голосно, дещо афектовано i неголосно, спокiйно. Цей синонiм може означати хорове i сольне виконання пiснi. І в усiх цих значеннях вiн часто зустрiчається в творах Багряного. Синонiм виспiвувати вiдрiзняється вiд спiвати об'єктом виконання. Саньковi Печенiзькому дуже сподобався вiрш, якому його навчив Андрiй Чумак. Хлопець пiдiбрав до нього мелодiю, i вiрш став пiснею, «потiм Санько приноровився цей вiрш не просто читати, а якось Синонiм виводити Багряний вживає тодi, коли потрiбно вiдзначити, що спiвають голосно, старанно виспiвуючи мелодiю: «І аж луна котилася i завмирала ген десь на Голубiй падi, i замовкали нетри, коли вона виводила оте: За лихими ворогами мiй миленький не ходить... » [5;135]. Синонiм тягнути вживається iз значенням «спiвати, витримуючи окремi високi ноти»: «А всi iншi тягнуть хiба ж так по-козацьки» [6;314]. Пiдтягувати i пiдхоплювати Синонiм пiдтягувати/пiдтягати означає «пiдспiвувати тому, хто спiває»: «Пiдпилий Сазонов (нiби пiдпилий) i собi пiдтягає смiшним своїм московським «нарєчiєм», бо мусить триматися цiєї стихiї, iнакше будеш бiлою вороною» [6;314]. пiдхоплювати : «Коли строфу доспiвували українцi, пiдхоплювали вiрмени. Кiнчали цi, починали греки. Пiсня гойдалася часом годину i нiкому не набридала» [4; 362]. заливатися. «Ти скажи! І що ж вони так гарно спiвають?! Велика маса дiтей стоїть пiвколом бiля сцени, перед маленьким диригентом, i заливається натхненно » [6;218]. Без докладного аналiзу синонiмiчнi ряди з творiв І. Багряного, якi свiдчать про багатство засобiв лексичної синонiмiї. Трудитися: трудитися, працювати, (тяжко без вiдпочинку) заст. (перев. про невдячну працю) знев. розм. iшачити. Просити: просити; пiдсил. благати, (уклiнно) бити чолом; (дуже) док. Помилитися: помилитися, обмилитися, прорахуватися; зробити помилку, дати маху, дати хука; допущено страшний обмах. Закривлятися безос. розм. заходитися, безос. дiал. заноситися. Намагатися: (наполегливо) розм. норовити. Кольористе сприймання дiйсностi, що вiдображається в конструкцiях мови, є одним iз оцiнних елементiв будь-якої культури. Словосполучення типу бiлий це усталенi фразеологiзованi звороти, якi активно функцiонують у живому мовленнi i, зокрема, виступають у ролi знакових, нацiонально зумовлених елементiв української культури. У художнiх текстах кольористичнi епiтети виконують рiзноманiтнi стилiстичнi функцiї. Без них важко уявити пейзажний опис, зовнiшнi i внутрiшнi характеристики персонажiв. Одна iз показових стилiстичних функцiй кольористичних епiтетiв у прозi Івана Багряного - розкриття сутностi зображуваної доби, доби жорстокостi, ламання людських, доль, людського приниження. Іван Багряний — майстер глибоко психологiчної оповiдi. Вiн використовує переважно книжну лексику, яка набуває в художньому контекстi додаткових значеннєвих вiдтiнкiв. У таких творах, як «Сад Гетсиманський», «Людина бiжить над прiрвою», «Огненне коло» й «Тигролови», можна побачити повний кольоровий спектр, проте семантично навантаженими, стилiстично виразними для iндивiдуальної оповiдi є епiтети Читаючи твори І. Багряного, не можна не помiтити, що вiн часто вживає епiтет сiрий« нiчим не примiтний, невиразний, безлиций » . У художньому текстi епiтет сiрий допомагає уявити узагальнений образ « сiрої людини ». Функцiонує цей епiтет у словосполученнях з лексемами людина, iстота, герой, колона, лавина, сiрий та iз збiрними назвами типу маса, лава. На позначення великої кiлькостi людей автор уживає вислови типу сiрi люди, сiра маса, сiра лава, сiра колона людей, сiра лавина людей. Наприклад: «А надворi ту всю людську лаву брали, як у шори, двi тiснi й довжелезнi шпалери варти, наїжаченої сталевими цiвками автоматiв i злiсними очима, так нiби причиною того, що вони мусили пiдставляти тут свої голови пiд бомби, була саме ця сiра лава »; «Вишикуванi в довгу колону «по чотири», вони являли собою вже цiлком знеосiблену сiру масу »; «Сiра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла... » [7; 14]. Семантика епiтета сiрий розкривається в контекстi, де поряд функцiонують додатковi характеристики людини XX ст. Остання є збiрним поняттям. Кольористичне означення чорний насамперед уживається в описах зовнiшностi персонажiв (брови, щетина, руки, обличчя), опису пейзажiв (дiра, вода, земля, море). Використання епiтетних словосполучень iз прикметником чорний <...> витягши шовкову хусточку з кишенi, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свiй орлиний нiс й смолянi брови<...> — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цiм мiсцi вiн стояв разом з другими. Низенький, сухорлявий з великими очима, з широкими чорними бровами i смутний-смутний» [7;14]. Стилiстичну функцiю пейзажної деталi виконує епiтет ч о рн и й у поєднаннi зi словами вода, дiра, земля, море. Як зазначено в тлумачному словнику, епiтет чорний; Традицiйно епiтет чорний чорна загибель, чорна смерть, чорна чорна трагедiя. До речi, одне з давнiх значень вислову чорна смерть — «чума». чорна загибель, чорна зненависть, чорна зневiра нагнiтають психологiчну атмосферу, їх об'єднує спiльне значення «втрата чогось назавжди». Саме так можна прочитати метафоричнi образи в романах «Людина бiжить над прiрвою» i «Сад Гетсиманський». Із значенням кольору епiтет вогненний виступає рiдко. Зокрема, йдеться про колiр папоротi: «... в темрявi десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квiтки папоротi »; «При вiдсвiтах не так тiєї вогненної квiтки папоротi, як невiдомо чого побачив людину перебиту навпiл, половина з головою лежить перед ним, половина трохи далi» [7;15]. Письменник називає квiтку папоротi вогненною. Художнє слово дає змогу реально уявити насправдi не iснуючий цвiт квiтки папоротi. Звичайно, в українськiй мiфологiї цю квiтку називають квiткою щастя, але контрастне зображення у творi І. Багряного (смерч, дим З назвами бойових явищ, природних стихiй поєднується колiрний епiтет вогненнi острiвки, вогненнi гейзери, вогненний водограй, вогненний гураган (лiтературне — ураган), вогненний смерч. В епiтетних сполученнях вони вживаються як вториннi номiнацiї, що переносять характерну ознаку з одного предмета на iнший. Твiр "Огненне коло" наповнений описами фiзичних i психологiчних страждань людини, описами воєнних катастроф. На вiддалених семантичних полюсах перебувають кольори сiрий, чорний — вогненний, їхнiй узагальнений, нейтральний змiст у художнiх текстах І. Багряного наповнюється контрастною символiкою. Тоталiтарну добу художня уява письменника малювала у збiрному образi сiрої людини. Про те, що в сiрої людської маси вiдiбрано волю, свiдчить i зовнiшнiй вигляд персонажiв — сiрi дають можливiсть читачевi уявити весь безмiр страждання безневинної людини. Висновки · Постать Івана Багряного — одна з найяскравiших i найдраматичнiших в українському письменствi i громадянствi першої половини i середини XX ст. Переслiдуваний i караний на батькiвщинi, в УРСР, вiн не для всiх виявився бажаним i зручним i в емiграцiї, в дiаспорi — його полiтична позицiя ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепiв, а серед полiтичних супротивникiв знаходилися й такi, що погрожували йому розправою i вдавались до засобiв кримiнальних. Замовчуваний в Українi всi повоєннi роки, вiн тiльки останнiм часом став вiдомим читачам на батькiвщинi. Тепер опублiковано тут кiлька його романiв, за його творами ставлять фiльми, з'являються дослiдження про нього. Актом справедливостi й визнання (хоч i запiзнiлого) стало присудження йому посмертно в березнi 1992 р. найвищої вiдзнаки України — Державної премiї України iм.. Тараса Шевченка. Отже, Іван Багряний на сьогоднi вже не є постаттю невiдомою для читача в Українi. · Іван Багряний поєднував iдею нацiонального визволення України з iдеями соцiальної демократiї та соцiальної справедливостi. Основною силою визвольного руху в Українi вiн вважав робiтникiв, селян, трудову iнтелiгенцiю. · Послiдовно поборюючи те, що вiн iнтерпретував як кастовий характер деяких вiдламiв українського нацiоналiзму та вiдповiднi елiтарнi теорiї (тепер, до речi, подекуди вiдроджуванi), Іван Багряний натомiсть стверджував, що «носiєм української нацiональної iдеї є нинi не каста, не клас чи якась спецiальна група, а український народ» [8;82]. · Здобутки полiтичної думки Івана Багряного не були належною мiрою запотребованi нi в минулому, в дiаспорi, анi досi, в незалежнiй Українi. Прикро дивитися, тривожно бачити, як i сьогоднi нацiонально-демократичнi сили роблять помилки, якi вже губили Україну i вiд яких ще пiвстолiття тому застерiгав Іван Багряний: вiдрив нацiонально-полiтичних завдань вiд соцiально-економiчних, в результатi чого iнiцiативу захисту життєвих iнтересiв трудящих перехопили необiльшовики; недостатнiсть державницького, iнтегруючого розумiння полiтичної нацiї замiсть етнiчної; поверховий, незграбно-емоцiйний пiдхiд до мовного питання, який дає можливiсть ворогам української незалежностi використовувати його для розколу українського суспiльства, та iн. · Публiцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний iнтерес i багато в чому повчальний, i не втратив своєї актуальностi. Не всi, певно, погодяться з автором (та в цьому й нема потреби), але, поза сумнiвом, кожному можуть дати неабиякий iмпульс для роздумiв, для порiвняння двох уже досить вiддалених один вiд одного перiодiв української та свiтової iсторiї i висновкiв про минуще й стале в нiй, про динамiку суспiльно-полiтичних процесiв та критерiїв їх оцiнки, про пошукування iнтелектуального «ключа» до них. Зокрема, тим читачам в Українi, тiй частинi молодi, в уявленнi якої, через необiзнанiсть, уся iдеологiя українського нацiонально-визвольного руху зводиться до праць Д. Донцова та його прихильникiв i послiдовникiв, не зайве буде ознайомитися i з iншими концепцiями. СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ 2. І. Багряний. Публiцистика. – К., 1996 р. – 856 с. 3. Ю. Шерех. Третя сторожа. Лiтература. Мистецтво. Ідеологiї. – Торонто, 1991р. – 350 с. 4. І. Багряний. Сад Гетсиманський. – К., 1991 р. – 390 с. 5. І. Багряний. Тигролови. Огненне коло. – К., 1996 р. – 400 с. 6. І. Багряний. Буйний вiтер. – Книга 1. Маруся Богуславка. – Мюнхен, 1957 р. – 470 с. 7. М. Братусь. Кольористий епiтет як ознака тоталiтарної доби (за творами І. Багряного). // Диво слово. – 2000. – № 10. – С. 14- 15. 9. Українське слово. Хрестоматiя української лiтератури та лiтературної критики ХХ ст. – К., 1994 р. – 719 с. 10. Г. Багряна. І довго ти будеш плакати за мною. // Новi днi. – вересень 1993. - № 522. – С. 8. 11. А. Гак. На двох трибунах. Оповiдання та фейлетони. – Фiладельфiя, 1966 р. – 360 с. 12. Д. Нитченко. Фрагменти iз життя І. Багряного. – Полтава, 1993 р. – 300 с. 13. Г. Костюк. Лiтературна спадщина І. Багряного. // Слово i час. – 2001. - № 4. – С. 10 – 17.