Бiографiя Тараса Григоровича Шевченка
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
Тараса Григоровича Шевченка
Тарас Шевченко!... Це iм’я дорогоцiнною перлиною виблискує у золотiй скарбницi свiтової культури. У славнiй плеядi безсмертних класикiв лiтератури генiальний спiвець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки i слова, як Гомер i Шекспiр, Пушкiн i Толстой, Гете i Байрон, Шiллер i Гейне, Бальзак i Гюго, Мiцкевич i Бернс, Руставелi i Нiзамi, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.
Тарас Шевченко - символ чесностi, правди i безстрашностi, великої любовi до людини. Вся творчiсть великого Кобзаря зiгрiта гарячою любов’ю до Батькiвщини, пройнята священною ненавистю до ворогiв i гнобителiв народу. Його думи, його пiснi, його полум’яний гнiв, його боротьба за свiтлу долю трудового люду були думами, пiснями, гнiвом i боротьбою мiльйонiв.
Поезiю Шевченка люблять усi народи. Поет, який вiддав усi свої сили боротьбi за визволення рiдної України вiд соцiального i нацiонального гнiту, виражав прагнення i сподiвання всiх народiв, всiх прогресивних людей свiту.
Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 рокiв. З них 34 роки провiв у неволi: 24 роки - пiд ярмом крiпацтва i понад 10 рокiв - у найжорсткiших умовах заслання. А решту - 13 "вiльних" рокiв перебував пiд невсипущим наглядом жандармiв.
Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди i злиднiв, вiн з болем говорив: "Сколько лет потерянных., сколько цветов увядших!"
"На смерть Шевченко" писав:
Справки, доносы, жандармов любезности,
Всё - и раздольную степь Оренбургскую,
И её крепость... В нужде, в неизвестности
Там, оскорбляемый каждой невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими,
Мог умереть он, конечно, под палками,
Может и жил-то он этой надеждою.
i Лермонтов, убитi з намови царя, замучений Полежаєв, декабристи, загиблi у Сибiру на каторзi, були його попередниками. Не кращою була доля i його сучасникiв. Чаадаєва оголосили божевiльним. Герцену довелося тiкати за кордон. Великого росiйського критика Вiссарiона Бєлiнського врятувала вiд каземату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрiн, на каторгу було вiдправлено Достоєвського.
Але нi арешти i жорсткi переслiдування, нi вогкi i темнi каземати ІІІ вiддiлення. Нi заслання i солдатчина - нiякi утиски не змогли зiгнути поета-революцiонера Тараса Шевченка.
Караюсь, мучуся... але не каюсь!-
писав вiн у вiршi "О думи мої!".
Шевченко говорив, що вiн нiколи не зiйде з раз назавжди обраного шляху, з шляху народного спiвця:
Нiкому я не продамся,
В найми не наймуся.
Не зiгнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фiзично. Незважаючи на те, що Шевченко був "надiлений мiцною будовою тiла", як було сказано у вироку про заслання, царськи сатрапи завдали непоправимої шкоди його здоров’ю, злочинно скоротили життя i прискорили смерть.
точних медичних даних про обставини хвороби i кончини поета.
Свидетельство
Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (
hydrops),
Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари.
Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.
Полицмейстер Академии капитан
I
рванга Набатов.
Нижче на свiдоцтвi - помiтка олiвцем: "47 лет от рождения" - поправка до вiку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лiкарем.
вiд природи здоров’ю Шевченка його коронованими i некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливiсть уточнити дiагноз, встановлений у 1861 роцi лiкарем Е. Я. Барi, i сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органiчний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печiнки i асцит.
Виявленi у державних архiвах документи дозволяють нам тепер детально дослiдити i науково обґрунтувати всi обставини перебiгу хвороби i смертi Т. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть генiального народного поета була передчасною. Її зумовив i прискорив царизм.
Як вiдомо, Шевченко був сином селянина-крiпака i сам був крiпаком. Батько i мати великого поета передчасно померли вiд непосильної працi, нестаткiв i хвороб. Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять рокiв круглою сиротою, вiн рано зазнав непосильного тягару пiдневiльної працi, вiдчув горе "бедного неулыбающегося мужика".
Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бiдував, часто голодував i хворiв.
Навеснi 1837 р. коли 23-рiчний Тарас як крiпак помiщика Енгельгарда працював у кiмнатного живописця В. Ширяєва, вiн тяжко захворiв. Земляк i приятель Шевченка - художник Іван Максимович Сошенко зразу ж поклав Тараса, який пашiв жаром, у лiжко i термiново викликав знайомого лiкаря Жадовцева. Лiкар уважно оглянув хворого Шевченка i сказав Сошенковi:
- Хворого необхiдно вiдправити до лiкарнi, тому що з вашими грошима гарячку лiкувати вдома не можна.
Але i в лiкарнi не дешево коштувало лiкування. Скупий Ширяєв не дав жодної копiйки, хоч у контрактi, пiдписаному ним, передбачалося, що в разi захворювання учня на протязi строку навчання майстер зобов’язаний лiкувати його на свiй рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед Колмiтетом Товариства заохочення художникiв. З цього приводу у звiтi Товариства вiд 30 травня 1837 року вiдмiчалося: "ПансiонеруАлексєєву i учню Шевченку на лiки... 50 карбованцiв". На цi грошi лiкар Жадовцев i художник Сошенко помiстили Тараса до Петербурзької мiської лiкарнi святої Марiї Магдалiни (нинi лiкарня iм. Вiри Слуцької), бiля Тучкового мосту.
Друзi Шевченка обрали цю лiкарню не випадково. Лiкарня св. Марiї Магдалiни була найновiшим лiкувальним закладом на той час. Вона славилася вийнятковим порядком, чистотою i затишком, новими найдосконалiшими методами лiкування. Тут "робилися на той час найдосконалiшi операцiї, вживалися новi полiпшенi методи перев’язки i лiкування ран, визнанi досвiдом останнiх рокiв найкориснiшими", - говориться у "Нарисi iснування лiкарнi св. Марiї Магдалiни в С. - Петербурзi за 50 рокiв, 1829 - 1879".
"людину передову, iдейну, сильну i самостiйну, вiльну вiд будь-якого кар’єризму i прислужництва".
О. Д. Бланк був передовим i прогресивним для свого часу лiкарем. Вся його повсякденна дiяльнiсть була пройнята чуйним i дбайливим ставленням до простих людей, вiн безкорисливо служив народу своїм лiкарським мистецтвом.
... Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. В автобiографiчнiй повiстi "Художник" Тарас Григорович описує цi важкi днi своєї хвороби, коли кидався вiн у гарячковому мареннi, горiв вiд нестерпного жару. Захворювання тривало довго i проходило тяжко. Вiсiм дiб Тарас був в безтямi, мiж життям i смертю. Друзi щоденно, а iнодi i по кiлька разiв на день приходили до лiкарнi, щоб довiдатися про стан Шевченка.
Вiдомий росiйський художник Карл Брюллов, з яким не задовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постiйно запитував у друзiв Шевченка про стан хворого. Хороше лiкування, дбайливий догляд i, як писав сам Шевченко, "молодое здоровье брало свое... как тот сказочный преславутый богатырь оживал и крепчал не по дням, а по часам... В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячки стал на ноги и ходил, придерживаясь за свою койку".
Коли поет виписувався iз лiкарнi, старший лiкар "гигиекнично,- як пише Тарас Григорович Шевченко, - растолковал мне, что для окончательного излечения необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц".
Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворiв. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П. Пономарьов перевiз Тараса Григоровича до своєї кiмнати, з антресолями, у будинок Академiї мистецтв. "На цих антресолях, - згадував Пономарьов, - мiй бiдний Тарас перебував пiд час тяжкої своєї хвороби, яка забирала нашi убогi кошти. У цей самий час вiн написав олiйними фарбами свiй портрет".
Восени 1845 р. Шевченко в Переяславi тривалий час хворiв на гарячку, яку один з його бiографiв О. Я. Кониський називає "якоюсь тифозною хворобою". Про те, що у Переяславi Тарас Григорович перенiс "гарячку", розповiдає у своїх спогадах про Шевченка письменник i етнограф О. С. Чужбинський.
Саме у цей перiод Тарас Григорович написав свiй славнозвiсний "Заповiт" ("Як умру, то поховайте").
Незважаючи на тяжкi умови життя, на погiршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любовi до життя, до малювання, до поезiї. Особливо чутливий вiн був до сприйняття чудової української природи. Колоритнi пейзажi рiдної землi - "садок вишневий коло хати", могутнiй сивий Днiпро, широкi степи з почорнiлими на них могилами, вiтри, що пахнуть черебцем i м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайнi обрiї - все це знав i любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака i згодом ожило в його поезiї.
творчiсть Кобзаря. Постала у вiршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’ю серця писав вiн про страждання рiдного народу, про муки пiдневiльного життя. Гнiвними словами картав поет царство панiв i чиновникiв.
Художник i поет, в розумiннi Т. Г. Шевченка, носiй свiтла iстини, вiн мусить бути корисним людям. Саме таким поетом i художником, провiсником правди i волi був Тарас Шевченко.
Царський уряд, боячись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекi казахськi степи. Вiдбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне мiсто". Сюди i був засланий поет. У вироку, що вирiшив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкiн Власною рукою дописав у вироку: "Пiд найсуворiший нагляд iз забороною писати й малювати". Художнику зв’язали руки, поетовi закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора".
У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралi Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу.
У фортецi, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой схоронить меня живим", поет звертався до своїх дум:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдинi.
Прилiтайте, сизокрилi
Мої голуб
’
ята.
Із-за днiпра широкого
У степ погуляти...
Безмiрна туга за волею тяжко краяла серце Шевченковi. Полум’яний патрiот України, вiн безмежно сумував за рiдним краєм, таким прекрасним i таким знедоленим.
О доле моя! Моя країно!
важкi, ворожi, штучно створенi царизмом умови життя у солдатчинi.
Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортецi Шевченко захворiв на ревматизм. У листi вiд 11 грудня 1847 року до одного з приятелiв - А. І. Лизогуба вiн писав: "... восени мучив мене ревматизм..." У листi до М. Лазаревського вiд 20 грудня ми читаємо "... занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг..."
Пiзнiше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властивi цiй хворобi. Шевченко писав 12 квiтня 1855 р. конференц-секретарю Академiї мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровського укрiплення: "... ревматизм меня быстро разрушает".Існує справедливий старовинний лiкарський вислiв: "ревматизм лиже суглоби, а кусає серце". Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатнiстю.
У 1847 р., незабаром пiсля ревматизму, Шевченко внаслiдок поганого харчування захворiв на типову для ув’язнених та засланих хворобу - цингу, або скорбут, i був вмiщений у лазарет. В листi до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: "Спiткала мене цинга лютая, i я тепер мов Іов на гноїщi... Так менi тепер тяжко, так тяжко..." Через два мiсяцi, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму друговi Варварi Миколаївнi Рєпнiнiй: "Пугает меня настоящая болезнь скорбут". Двi тяжкi хвороби - ревматизм i скорбут, на якi хворiв у засланнi поет, дуже пiдточили його серце, тим бiльше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральної пригнiченостi i невимовних душевних мук. В листi до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: "... опрiче всiх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тiлесним недугом..."
Згадуючи своє сповнене злигоднiв життя, поет писав до В. Рєпнiної, що при цьому його охоплює важке почуття, "от которого сжимается сердце и стынет грудь... Мое прошлое ужасно". Рiзке свiтло пекучого сонця пустелi згубно дiяло на зiр Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської крiпостi А. І. Лисогубу: "Лихо дiється зо мною, та не одно, а всi лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадiя давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпiв, слава богу, а тепер зуби i очi так болять, що не знаю де дiтись".
Українськi i росiйськi друзi поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально i матерiально, але здоров’я поета з кожним днем все гiршало.
У сiчнi 1850 р. Шевченко пише в розпачi з Оренбурга поетовi Василю Андрiйовичу Жуковському:
"Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой... потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье... Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят... а меня опять посылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот поход самый убийственный..."
Рядовому Тарасу Шевченку найсуворiше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнаннi вiн потай писав i малював i створив чимало поетичних творiв, зробив багато малюнкiв, портретiв, картин, з яких складається цiлий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результатi якого його пiд конвоєм вiдправляють у Новопетровське укрiплення, на берег Каспiйського моря. Сiм рокiв - з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., якi провiв тут поет, були найстрашнiшими роками у життi Шевченка. Вони цiлком зламали його здоров’я.
Суворi природнi умови, вiддаленiсть вiд культурних центрiв країни, деспотизм i жорстокiсть офiцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укрiплення вiдомому українському композиторовi С. С. Гулаку-Артемовському:
"... Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем... мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться, солдатом. Какой нибудь да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить".
Якось пiд час перебування Т. Шевченка у Новопетровськiй фортецi стало вiдомо, що до Астраханi має прибути хтось iз царської сiм’ї. Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатiв - в тому числi i Шевченка. Щоденнi тривалi вправи з гвинтiвкою, марширування зовсiм знесилювали Тараса Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы",- писав поет друзям, навiть збiльшивши свiй вiк.
"Ось так, як бачите". Ця карикатура мала бути надрукована в газетi "Севернiй курьер", але петербурзький цензурний комiтет заборонив його друкувати.
Як про найбiльше щастя, мрiяв Тарас Григорович "... взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину".
"Веришь ли, мне иногда кажеться, что я и кости здесь свои положу, иногда... на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается".
У 1855 роцi Шевченко на довершення до всього хворiв ще й на виснажливу малярiю. В листi до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писав: "... Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки". Захворювання на малярiю ще бiльше посилило ураження серця.
Та незважаючи на хвилини вiдчаю i тяжкого суму, нiколи у поета не зникає бунтарський дух i ненависть до самодержавства - навпаки, у засланнi зростали i мiцнiли революцiйнi настрої поета:
Бодай кати їх постинали,
"коронований жандарм" Микола І. Майнула надiя на визволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює iм’я Шевченка iз списку амнiстованих: добре пам’ятав цар вiршi великого Кобзаря. Але наростання революцiйної ситуацiї, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, i невпиннi клопотання передових людей Росiї - прогресивних дiячiв культури та мистецтв вирвали Шевченка iз заслання.
Великою була моральна стiйкiсть i сила революцiйного духу поета. Коли у 1857 роцi Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звiльнено, вiн написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тот же, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо".
За свiдченням редактора "Нижнегородских губернских ведомостей" Георгiя Дем’янова, пiсля повернення iз заслання на обличчi Шевченка "лежала печать глибокого страждання". iсторик Микола Костомаров справедливо зауважив: "Пiд червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-пiд цiєї червоної шапки повернувся вiн з сивою бородою, зовсiм лисою головою, з навiки втраченим здоров’ям". Лiкар А. Й. Козачковський зафiксував, що Тарас Григорович повернувся iз заслання з пiдупалим здоров’ям, з передчасно знесиленим i назавжди скалiченим органiзмом. Поетовi тодi минуло лише 43 роки.
Повертаючись пiсля десятирiчного заслання до Петербурга, Шевченко змушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москвi. Вiйськовий генерал-губернатор Нижнегородської губернiї генерал-майор Муравйов доповiдав 18 квiтня 1858 р. московському вiйськовому генерал-губернатору: "Художника Тараса Шевченка було вiддано у 1848 роцi за височайшим наказом у вiйськову службу, з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.
... В березнi мiсяцi (9числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень вiдомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в нiй через хворобу, яка його спiткала"
"Тараса Григоровича не можна було впiзнати, i, лише придивившись, я впiзнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий... Вбитий фiзично i морально", - розповiдав про свою зустрiч з Т. Г. Шевченком навеснi 1858 року в Москвi Микита Савичев - "уральський козачина", як називав його поет.
У своєму "Журналi" на другий день пiсля прибуття до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченко писав, що вiн пiшов до Ван-Путерена, свого знайомого лiкаря. Лiкар уважно оглянув його, виписав лiки, призначив дiєту i вiдповiдний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо:
"После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.
".
18 березня Тарас Григорович записав у "Журналi": "В 8 часов вечера громоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге". Захоплено зустрiли Т. Г. Шевченка представники передової iнтелiгенцiї столицi.
Зустрiчаючись у цей час з видатними дiячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав i знайшов близьких йому духом i iдейними поглядами людей. Вiн зустрiвся i зблизився з великими росiйськими письменниками - революцiйними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедрiним та iншими, якi об’єднувалися навколо журналу "Современник". Всiм єством, всiма помислами Шевченко був з цима людьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, "все коло дум i спiвчуттiв Шевченка перебувало у цiлковитiй вiдповiдностi iз змiстом i укладом народного життя. Вiн вийшов з народу, жив з народом не тiльки думками, але обставинами життя був з ним мiцно i кровно зв’язаний".
Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, його волелюбна поезiя були близькi й дорогi росiйським революцiйним демократам. Разом iз Герценим i Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливiстю проголосує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.
...
Не жди сподiваної волi -
Її приспав. А щоб збудить
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Поезiя Тараса Шевченка була могутньою i грiзною зброєю в бойовому арсеналi народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогiв...
...
Кайдани порвiте
І вражою злою кров
’
ю
Цi рядки знаменитого Шевченкового "Заповiту" запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, змiцнювали вiру в краще майбутнє..
У безсмертнiй поезiї великого Кобзаря, яка то полум’янiла гнiвом, то iскрилася бадьорiстю, завжди i незмiнно звучала вiра у свiтле прийдешнє народу. Шевченко твердо вiрив, що пригнобленi розiрвуть кайдани, в якi вони закутi, скинуть ярмо крiпацтва i самодержавства, з’єднаються в єдину вiльну й дружню сiм’ю i в цьому свiтi
Врага не буде, супостата,
"штурмани бурi", як образно називав їх Герцен, високо цiнили полум’яну поезiю Шевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революцiйно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка "новою невiдомою зiркою, та такої величини i блиску, таким свiтилом, що, мабуть, i Сiрiусу, i Актуру носа втре".
Незважаючи на фiзичну кволiсть та недугу, Тарас Шевченко до кiнця свого життя не припиняв активної творчої працi, всi свої сили вiддавав боротьбi за знищення полiтичного безправ’я, крiпацтва i нацiонального гнiту.
яка важко дихала, свого брата Тараса.
Художник Вiктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження вiд зустрiчi з Т. Г. Шевченком у 1859 роцi, з глибоким болем писав: "Я був вражений рiзкою змiною його зовнiшнього вигляду. Це не бум колишнiй широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на головi, в сiрому сюртуку, яким я його знав ранiше; предi мною була зовсiм схудла, лиса людина, без кровинки на лицi; руки її просвiчувались так, що видно було наскрiзь (!) кiстки i жили… Я мало не заплакав".
"Бiдолаха Шевченко хворий, i я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; вiн не лежить, але руки його важкi i лице набрякле". Друг поета iнженер Ф. Черненко розповiдав, що "вже в кiнцi вересня i на самому початку жовтня, вiдвiдуючи Шевченка, не можна було не помiтити, що поет дуже хворий".
У другiй половинi листопада здоров’я Шевченка рiзко погiршало. Наслiдки дистрофiї i, головним чином, ревматизм, набутий у засланнi, все бiльше давалися взнаки. Напружена робота, поганi житловi умови i загальна невлаштованiсть побуту багато в чому сприяли розвитковi хвороби.
"свiте мiй! Моя ти зоренько святая! Моя ти сила молодая!.. Моя ти доне!", писала йому у цей час з-за кордону:
"Мiй самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворiєте i нездужаєте, а сама собi вже уявляю, як ви там не бережете себе… Я все це добре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю - бережiть себе!"
23 листопада Тарас Григорович звернувся до лiкаря Е. Я. Барi - ординатора Петербурзької лiкарнi св. Марiї Магдалiни iз скаргами на страшенний бiль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсiм набрякле. Лiкар Барi уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легенi i похмурнiв. Вiн призначив лiкування, порадив берегти себе, вести спокiйний спосiб життя, не виходити з дому.
Григоровича Поета Володимира Жемчужникова до лiтератора П. М. Ковалевського - племiнника голови Лiтературного фонду Є. П. Ковалевського:
"Павле Михайловичу! - прискорте швидше радуЛiтературного фонду на допомогу бiдному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступенi, i хоч лiкує його хороший лiкар з приязнi, але медична допомога паралiзується невлаштованнiстю життя Шевченка i вiдсутнiстю будь-якого за ним догляду; живе вiн в Академiї, у кiмнатi, подiленiй антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вiкно знаходиться врiвень з пiдлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вiкна, особливо в верхньому, тому, що воно починається вiд пiдлоги. Це посилює набряклiсть нiг i примушує до iснуючої хвороби простуду".
Такi умови життя Шевченка призвели до рiзкого погiршення стану здоров’я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало рiзко гiршати i на новий 1861 рiк, вiн уже був прикутий до лiжка. У сiчнi i в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткi перiоди полегшення, вiн вiдчував себе здатним працювати, гравiрував, писав портрети. В один iз сiчневих днiв "вiн весело i спокiйно працював з 12-ої до 4-ої години", - згадував О. Лазаревський.
22 сiчня поет писав своєму родичевi Варфоломею Шевченку:
"Погано я зустрiв оцей новий поганий рiк. Другий тиждень не виходжу з хати: чхаю та кашляю, аж обсiло".
Поет у цей час перенiс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих.
" Багато б ще треба дечого сказать тобi, та нездужаю". В листi вiд 29 сiчня, також адресованому В. Шевченковi, читаємо: "Так менi погано, що я ледве перо в руках держу… Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив".
"Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося… На обрiй його насувалася темна хмара i вже потягло холодом смертельної хвороби на його полите сльозами життя. Вiн все ще поривався бачиться з друзями, вса мрiяв оселитися на батькiвшинi… Але почував себе дедалi гiрше".
- Ось, пропадаю, - сказав вiн. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась.
Я почав вдивлятися пильнiше i побачив: насправдi, в усiй його iстотi було щось надзвичайно хворобливе… Вiн скаржився на бiль в грудях i на жорстку задишку.
- Пропаду, - закiнчив вiн i кинув на стiл ложку, з якої щойно проковтнув лiки…
- От якби до весни дотягнуть! - сказав вiн пiсля тривалого роздуму, - та й на Україну… Там, може б, i полегшало, там, може, ще хоч трошки подихав… А їхати треба: помру я тут неодмiнно, якщо лишуся".
Вiдчуваючи близький кiнець, поет писав 14 лютого свiй останнiй передсмертний вiрш "Чи не покажуть нам, небого" - звернення до Музи з дружнiми прощальними словами, сповненими безмiрної душевної туги. Поет висловлював ще якусь надiю, що лiкарi допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала у вiчi.
в лiкарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданнi термiнової допомоги хворому Шевченковi:
"Я бачив його лiкаря, Круневича, i знаю вiд нього, що при такiй невлаштованостi життя ненадiйне не тiльки на одужання Шевченка, але навiть i збереження сил його до весни, щоб вiн мiг принаймнi виконати своє бажання: з’їздити на батькiвщину, на придбану ним недавно земельку на березi Днiпра, де вiн потурбувався збудувати собi скромну хату i про яку вiн так любив мрiяти. Якщо не можна знайти йому квартируз мешканцями, якi б взяли на себе догляд за ним, то можна помiстити його, наприклад, у Максимiлiанську лiкарню, де є окремi зручнi мiсця для хворих, за цiну не надто високу. Треба тiльки виклопотати в цiй лiкарнi мiсце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочiться, щоб це було улагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокiйне життя, визнання, - i йому так мало довелося користуватися ним".
З кожним днем поет фiзично слабнув, згасав. 24 лютого Шевченко писав своєму знайомому І. М. Мокрицькому: "Я болен, другой месяц не только на улицу?"
В нiч з 24 на 25 лютого У Шевченка був тяжкий серцевий приступ. "За словами Тараса Григоровича, з ночi в нього почався страшенний, пекучий бiль у грудях, який не давав йому лягти", - згадував О. Лазаревський.
25 лютого - це був день народження поета - першим його вiдвiдав вiрний, випробуваний друг Михайлор Лазаревський i застав його у страшенних муках. Вiн сидiв на лiжку i напружено дихав. "Напиши брату Вапрфоломею, - сказав вiн Лазаревському, - що менi дуже недобре".
"Муки страждальця були неймовiрнi, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль, - свiдчить Лазаревський. - Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вiтальну депешу з Харкова…
Звiдусiль: i з України, i з Москви, i з далекого Нижнього надходили привiтання улюбленому поетовi з побажанням здоров’я i щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович цi короткi послання далеких i близьких друзiв.
Дуже зрадiв Шевченко привiтанню вiд шанувальникiв iз Полтави: "Батьку! Полтавцi поздоровляють любого Кобзаря з iменинами i просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада".
".
Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка В останнi днi його життя, пiдкреслює вийняткову стiйкiсть, з якою поет переносив страждання i муки: "Добрий до наївностi, теплий i люблячий, вiн був твердий, сильний духом - як iдеал його народу. Передсмертнi муки не вирвали в нього жодного стогону з грудей. І тодi, коли вiн затамував у собi найтяжчi болi, зцiплюючи зуби i вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посмiхаючись, вимовити "спасибi" - тим, якi про нього згадували далеко,на батькiвщинi. Дружнє спiвчуття оживило вмираючого".
Шевченко попросив вiдкрити кватирку, випив склянку води з лимоном i лiг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича вiдвiдало ще кiлька приятелiв. Вiн сидiв на лiжку, кожнi п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лiкар, i висловлював бажання прийняти опiй, щоб забутися сном… Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотiлося б йому побувати на батькiвщинi, дихнути рiдного повiтря, яке вiдновило б його здоров’я: "От якби додому, там би я, може, одужав". Кiлька разiв повторював: "Як не хочеться вмирати".
Незабаром знову приїхав лiкар Е. Я. Барi, а потiм i лiкар П. А. Круневич. Вони всiляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болi, поставили на груди другу мушку.
О 9-й годинi вечора лiкарi вислухали Тараса Григоровича i визнали, що стан поета безнадiйний. Невдовзi болi вiдновилися з новою силою. Вiдчувши, що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лiкарi поставили гiрчичники на руки, дали серцевi лiки.
Пiзно ввечерi Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидiв на лiжку, важко дихаючи - з великим напруженням. Так без сну Шевченко провiв всю нiч з 25 на 26 лютого. Нестерпнi передсмертнi страждання, тяжкi болi в грудях не давали йому лягти. У кiмнатi було душно, повiтря сповнене терпкого запаху лiкiв i отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко при гравiруваннi.
Поет вмирав. В його грудях клекотiло, як у кратерi згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кiнець, а через якусь мить хворий знову пiдводив важкi повiки, i з грудей виривався глухий стогiн.
Вночi вiн нiби задрiмав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, пiдвiвся з лiжка, запалив свiчку i, чiпляючись за стiни, вийшов з кiмнати. Йому захотiлося побути у своїй майстернi, де сидiли кiлька найближчих його друзiв. Вiн спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув i важко впав на пiдлогу. Люди, що пiдбiгли, пiдняли його вже мертвим. Так помер великий генiй України.
Це сталося о 5-й годинi 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня - за новим.
Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасної медицини? Медицина наших днiв могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутнi сучаснi лiкувальнi засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але не надовго - надто вже великої, непоправної шкоди було заподiяно здоров’ю Т. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення, заслання i солдатчини.
Смерть генiального поета, полум’яного борця за волю i щастя людей викликала глибокий сум народу, пекучим болем вiдгукнувся у серцях мiльйонiв трударiв.
Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тiлом було встановлено в Академiї мистецтв, поруч з кiмнатою небiжчика. Багато квiтiв i лаврових вiнкiв вкривало труну, заповняло кiмнату.
28 лютого 1861 року на панахидi були виголошенi промови не тiльки росiйською, але й українською i польською мовами. Вiдомо, що царський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова не лiтературна, а простонародна. І треба було мати велику мужнiсть, щоб виголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українською мовою, тим бiльше, що в храмi цей час були присетнi церськi жандарми.
До труни великого Кобзаря прийшла також i вся корпорацiя польських студентiв i викладачiв. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою: "Нехай також i польське слово, коротке, але сердечне, лунає бiля твоєї труни, славний поете русинський! Ти любив край свiй рiдний, своє Днiпро синє, свiй народ сiрячинний; ти був могутнiм спiвцем цього народу… Хвала ж тобi, гiдний Тарасе, хвала тобi!"
Ховали Шевченка на Смоленському кладовищi. За труною йшли його численнi друзi i знайомi, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрiн, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато iнших. Над свiжою могилою поета були виголошенi промови. Виступив революцiонер-демократ Микола Курочкiн, один з найкращих перекладачiв творiв Кобзiря на росiйську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою i щирiстю, весь час переривався риданнями самого промовця i присутнiх:
"Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, свiтла особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сiм’ї обранцiв, яка висловила за народ найсвiтлiшi його поривання, яка вгадала найсвiтлiшi його бажання i передала все це невмирущим словом ,- закiнчила гiрке життя своє, переповнене боротьбою за переконання i всякого роду стражданнями… Все його життя було низкою випробувань; ледве пiд кiнець йому усмiхнулося щастя: вiн бачив початок тiєї суспiльної справи, до якої линув всiєю душею… Не дожив вiн до здiйснення тих начал, поширенню яких сприяв своїми пiснями… не про багатьох можна сказати, як про нього: вiн зробив у життi свою справу! Щастя у життi було не для нього, - його чекає iнше, посмертне щастя - слава…"
Вже бiльше ста рокiв пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце генiального поета революцiонера Тараса Григоровича Шевченка. Але свiтлий образ великого Кобзаря безсмертний, як i сам народ, що породив його. Вiчно нетлiнна творчiсть генiального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертнi могутня сила його таланту, проникливiсть i глибина його думки, мужнiсть i нiжнiсть його лiрики, гострота i пристраснiсть його слова, мужнiсть i пiсеннiсть його вiршiв, самовiддана любов його до своєї батькiвщини, до свого народу.
|
