Бiографiя Марко Вовчок (1833—1907)
Реферат
(1833—1907)
БІОГРАФІЯ
Вiлiнської який брутально поводився з дружиною й дiтьми, жорстоко знущався з крiпакiв i зрештою прогайнував увесь маєток. З раннiх рокiв дiвчина починає задумуватися над причинами жорстокостi панства, спiвчувати визискуваним, усвiдомлювати несправедливiсть тогочасного укладу життя.
У 1845-1846 роках Марiя навчається в одному з приватних харкiвських пансiонiв (ще тодi зародився в допитливої дiвчини iнтерес до життя й культури українського народу), пiсля чого поселяється в Орлi, в сiм'ї материної сестри К. П. Мардовiної на правах бiдної родички, виховательки тiтчиних дiтей. У салонi Мардовiної, де збиралися представники росiйської iнтелiгенцiї, зокрема й вiдомi письменники, фольклористи, композитори, Марiя зустрiлася з українським фольклористом i етнографом Опанасом Маркевичем, колишнiм студентом Київського унiверситету, висланим до Орла за участь у дiяльностi Кирило-Мефодiївського товариства. 1851 року Марiя одружується з ним i виїжджає на Україну.
Творчий ентузiазм чоловiка та його друзiв став одним iз стимулiв фольклористичної й письменницької дiяльностi Марка Вовчка в 50-х – на початку 60-х рокiв. Вона досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу.
"Народнi оповiдання Марка Вовчка". Шевченко, прочитавши "Народнi оповiдання", зазначив у щоденнику: "Яке пiднесено прекрасне створiння ця жiнка!.. Необхiдно буде їй написати листа i дякувати їй за радiсть, яку дало читання її натхненної книги".
Марко Вовчок пише повiсть "Інститутка", розпочинає оповiдання "Ледащиця". З-пiд її пера з'являються оповiдання росiйською мовою ("Игрушечка", "Маша", "Саша", "Катерина" тощо), якi виходять 1859 року окремою збiркою "Рассказы народного русского бита".
Завдяки своєму iдейному вчителю й натхненниковi Шевченку, письменниця ввiйшла в коло революцiйних демократiв. Великий поет на згадку про їх першу зустрiч написав славнозвiсний вiрш "Марку Вовчку" ("Недавно я поза Уралом..."), де говорить про письменницю як про молоду силу, надiю, зорю передової української лiтератури. До Шевченка Марко Вовчок зверталася за творчими порадами, присвятила йому свою повiсть "Інститутка". Шевченко подарував їй "Кобзаря", написом: "Моїй єдинiй донi Марусi Маркевич. Її рiдний, i хрещений батько Тарас Шевченко". Навеснi 1859 року Марко Вовчок виїжджає за кордон на лiкування та з метою зустрiчi з передовими людьми Європи. Спочатку вона разом з родиною перебуває в рiзних мiстах Нiмеччини, вiдвiдує iншi європейськi країни; а пiсля вiд'їзду Опанаса Маркевича до Росiї письменниця проживає переважно в Парижi. Цей перiод її життя винятково наснажений зустрiчами, спiлкуванням з багатьма лiтераторами, вченими, художниками, громадськими дiячами. З перших днiв перебування за кордоном Марко Вовчок наполегливо займається творчою роботою, Тут закiнченi "Ледащиця" й "Пройдисвiт", написанi "Два сини", "Три долi", "Павло Чорнокрил", iсторичнi повiстi й оповiдання "Кармелюк", "Невiльничка", "Маруся. Марко Вовчок зазнала багато прикрощiв. Постiйна боротьба з цензурою, невдачi з видавничими справами, важке матерiальне становище, загрози з боку царської охранки – все це змусило письменницю назавжди покинути Петербург. 1878 року iз своїм другим чоловiком М. Д. Лобачем-Жученком (Опанас Маркевич помер 1867 р. в Чернiговi) та онуком Борисом вона виїжджає до Ставрополя, потiм проживає в Новоросiйську, на Українi (м. Богуслав), у Саратовi, знов на Ставропольщинi. У перiод пiсля виїзду з Петербурга Марко Вовчок займалася збиранням фольклору, доопрацьовувала ранiше написанi або тiльки накресленi твори, перекладала росiйською мовою своїх улюблених польських письменникiв. Померла Марко Вовчок 10 серпня 1907 р. на Кавказi, на хуторi Долинському поблизу Нальчика, де й похована. В будинку, де пройшли останнi днi її життя, тепер вiдкрито лiтературно-меморiальний музей.
Порiвняно з розлогими, деталiзованими оповiданнями й повiстями Квiтки-Основ'яненка твори Марка Вовчка вiдзначаються композицiйною сконцентрованiстю, стрiмким розвитком сюжетiв та стилiстичною лаконiчнiстю. Особливу роль у формуваннi письменницi вiдiгравала поезiя генiального Шевченка, зокрема її революцiйна iдейнiсть i народнiсть. Творчiсть Шевченка була для Марка Вовчка високим зразком зображення трагiчної долi крiпакiв, зокрема жiнки-крiпачки, оспiвування й уславлення визвольної боротьби народу. Слiдом за Шевченком письменниця показує крiпосницьку систему як полiтичну, суспiльно-економiчну причину трагiчного становища трудового селянства.
До першої збiрки "Народних оповiдань"
(1857) увiйшло одинадцять невеликих творiв, серед них оповiдання "Сестра", "Козачка", "Чумак", "Одарка", "Сон", "Панська воля" ("Горпина"), "Викуп" тощо. Ця книжка справила велике суспiльне враження. Головною темою її було нестерпне, жахливе становище покрiпаченого селянства, тобто переважаючої бiльшостi тогочасного суспiльства. Найвищого iдейно-художнього рiвня досягає Марко Вовчок у зображеннi трагiчної долi жiнки-крiпачки, яка в тогочасному суспiльствi зазнала найбiльшого приниження i безправ'я. Цей образ посiдає центральне мiсце в обох збiрках "Народних оповiдань",
"Козачка" Олеся, дiвчина з вiльної козацької родини, вийшовши замiж за крiпака Івана Золотаренка, потрапила в крiпацьку неволю, в повну залежнiсть вiд жорстоких панiв i тим занапастила себе навiки. Страшна крiпаччина вiдiбрала в неї чоловiка i любимих дiтей, а її саму до краю виснажила, замучила, передчасно звела в могилу. Нещасна жiнка, "як жила плачучи, так i вмерла плачучи". В правдивому образi Олесi Марко Вовчок зумiла показати найхарактернiшi риси мiльйонiв крiпакiв з їх страдницькою долею. Як прокляття цих мiльйонiв на адресу панства i всiєї крiпаччини звучать слова Олесi: "О... панське дворище! Бодай нiчого доброго зроду-вiку в тебе не вступило!"
В оповiданнi "Одарка"
розказана трагiчна, характерна для помiщицького побуту iсторiя дiвчини-крiпачки, яка стала жертвою панської розпусти, а потiм об'єктом страшних щоденних знущань.
Соцiальну повiсть "Інститутка"
Марко Вовчок написала 1858 р. ще в Немировi, а довершувала наступного року в Петербурзi, врахувавши творчi поради Шевченка, який високо оцiнив це видатне досягнення української реалiстичної прози. Порiвняно з попереднiми творами Марка Вовчка в "Інститутцi" значно ширше, масштабнiше охоплено тогочасну дiйснiсть, повнiше показано настрої протесту селян проти крiпаччини.
У повiстi вiдтворена iсторична доля покрiпаченого українського села перiоду загострення кризи крiпосницької системи, напередоднi лiквiдацiї крiпацтва. Зосередившись переважно на зображеннi одного помiщицького дворища, Марко Вовчок показує в характерних, типових виявах загострення непримиренних класових суперечностей мiж крiпаками, доведеними визиском та знущаннями до нестерпних страждань, i помiщиками, до краю розбещеними своїм експлуататорським повновладдям над крiпаком. Крiпосницька петля затягується дедалi тугiше, селяни-крiпаки задихаються, протестують, шукають порятунку, дехто з них дорогою цiною виривається з цiєї петлi.
Письменниця, однак, не обмежується показом лише одного маєтку з його мешканцями; тут зображується й наймитське життя в мiстi; крiм рiзноманiтних типiв панiв i крiпакiв, перед нами проходять рiзнi постатi вiйськових. Повiсть побудована у формi розповiдi молодої крiпачки Устини. Письменниця засвоїла оповiдну манеру селянок i з великим мистецтвом перевтiлюється у свою оповiдачку. Це дає їй можливiсть нiби побути в становищi крiпачки, її очима поглянути на життя панiв i крiпакiв, з чарiвливою щирiстю й вiрогiднiстю освiтити характернi явища крiпосницької дiйсностi з класових позицiй трудового народу, вiльно й природно оперуючи при цьому народнопоетичними художнiми прийомами.
в часовiй послiдовностi i по однiй лiнiї; подiї концентруються навколо головних персонажiв — Устини i панi-iнститутки.
Серед головних героїв письменниця також видiляє панi-iнститутку. Інститутка виступає у творi як основна сила, що визначає, формує долю iнших персонажiв — позитивних i негативних. У першому роздiлi письменниця знайомить читача з Устиною та старою панею, образно характеризує гнiтючу атмосферу крiпацької неволi, ситуацiю, яка склалася перед основними подiями. Це експозицiя повiстi.
характеристика посилення визиску крiпакiв у маєтку пана-лiкаря пiсля переїзду туди iнститутки. Наступнi подiї яскраво демонструють думку, що "панi, куди далi, то все злiсливiша, усе лютiша" робилася. Становище крiпакiв ставало дедалi нестерпнiшим. В них визрiвай стихiйний протест. Висхiдне загострення конфлiкту твору досягло апогею в сценi зiткнення панiв i крiпакiв у саду. Цей епiзод є кульмiнацiєю повiстi.
Вузол складних взаємин мiж представниками двох таборiв розрубується: Прокопа вiддають у солдати, у зв'язку з цим Устина звiльняється вiд помiщикiв i переїздить з чоловiком до мiста. Така розв'язка твору. У повiстi два поколiння панiв i два поколiння крiпакiв. Галерея персонажiв в "Інститутцi", порiвняно з
В образi головної героїнi Устини втiленi характернi ряси жiнки-страдницi, яка живе в умовах страшної крiпосницької неволi, безправностi, пiдневiльної працi на панiв. 3 дитинства Устина зазнала гiркої сирiтської долi. Десятирiчною забрали дiвчину до панського двору. Скупими, але виразними штрихами передає письменниця задушливу атмосферу Крiпосницької неволi, в якiй перебуває героїня. Робота на панiв була для Устини остогидлою, виснажливою. Та незабаром i Устинi довелося вiдчути на собi всю жорстокiсть крiпосницького норову панiв. Фiзичнi знущання з Устини ,та iнших крiпакiв посилюються з кожним днем. Спочатку панi-iнститутка було лає їх, "часом ущипне або штовхне стиха". Знущання, погрози довели Устину до важкого захворювання, але її пiдняли немiчну й погнали знов до панської роботи, називаючи ледащою i погрожуючи ще страшнiшими покараннями. Устина показана розумною, мудрою, спостережливою, що виявляється в її оцiнках життєвих явищ, у влучних характеристиках людей, зокрема панства. Як i весь трудовий народ, вона в таких важких умовах не втрачала волелюбностi, гiдностi, моральної стiйкостi, доброти, оптимiзму. Устина не пiдноситься до активного протесту проти панських знущань, але її ненависть до панiв також зростає, її симпатiї на боцi волелюбного Назара i рiшучого протестанта Прокопа.
стан i яким щастям для неї було звiльнення з крiпацтва.
Представники молодого поколiння Назар i Прокiп надiленi рисами бунтарiв, активних протестантiв проти крiпосницьких пут, що вiдрiзняє їх вiд персонажiв попередньої української прози. Цi мужнi люди смiливо протестують проти панських знущань i вириваються вiд помiщикiв, будучи переконаними, що гiрше, нiж тут, їм не буде. Вони ще не знають, як зробити життя кращим, але вже задумуються над цим i розумiють, що на перешкодi до того омрiяного передусiм стоять пани, крiпосницька неволя. Образ Назара яскравий, дещо романтизований, своєю веселою вдачею, бадьорим духом, дотепнiстю, готовнiстю допомогти товаришевi. Розум Назара виявляється в досить глибокому усвiдомленнi ним свого соцiального становища, в його влучних, дотепних характеристиках панства. За його висловом, панi-iнститутка "дивиться так, що аж молоко кисне", пан - "квач", тому що в своєму ставленнi до крiпакiв повнiстю пiддається натиску деспотичної та примхливої iнститутки. Назар вважає, що спосiб покращення життя – це втеча вiд панiв. Назар здiйснює сiю мрiю про втечу пiсля того, як у важких умовах панщини втратив дитину й дружину.
Коли оскаженiла iнститутка почала бити бабусю-крiпачку i Устину, вiн рiшуче кинувся на захист їх, схопивши панi за руки i зупинивши її погрозами. За цей бунтарський вчинок пани вiддають Прокопа в солдати, але навiть багаторiчна солдатська каторга не лякає його. З iнституту благородних дiвчат панночка вийшла неуком, бо справжнi знання її не цiкавили. Письменниця висмiює панночку, оцiнюючи її манiрнiсть, неприроднiсть її поведiнки з погляду дiвчат-крiпачок.
У поводженнi з крiпаками iнститутка нерiдко доходить до садизму. Особливо дiставалося Устинi. Чоловiк iнститутки i освiчений (лiкар), i добрiший за неї; але вiд того крiпакам не легше, бо зрештою вiн пiдкоряється жорстокiй i владнiй дружинi, своєму класовому оточенню i загальним крiпосницьким порядкам, спрямованим на максимальний визиск крiпака. Повiстю "Інститутка" Марко Вовчок переконливо доводила, що визволення селян з крiпацтва єголовним завданням доби.
|
