Біографія Лесі Українки

зневага до фiзичного i душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя. У несприятливiй для повнокровного розвитку України суспiльнiй атмосферi межi ХІХ-ХХ столiть родина Косачiв вирiзнялася своїми демократичними поглядами, пле­канням нацiональних традицiй, всебiчною освiченiстю. Виховуючись у такому середо­вищi, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядiв, уподо­бань, життєвих настанов. Її громадянська свiдомiсть, нацiональна гiднiсть, демокра­тичнi позицiї були закладенi саме в родинному колi. А ще, напевно, вродженою особ­ливiстю натури пояснюється отой постiйний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощiв i втоми, оте гордовите бажання нiколи не бути слабкою, розбитою, зне­вiреною: Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долi? (« Хто вам сказав, що я слабка...») Духовна мiць фiзично недужого тiла, властива Лесi Українцi, наснажувала i її творчiсть. Потрiбна була неабияка мужнiсть, щоб, всупереч тиску влади, писати про кривди рiдного краю. «І все-таки до тебе думка лине, мiй занапащений, нещасний краю...» Патрiотичний мотив- один з найчастiших у поезiї Лесi Українки. Її любов до України не можна навiть i порiвнювати з тими зiтханнями, якi були такими попу­лярними серед частини української iнтелiгенцiї. За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням - це ще не велика послуга для краю. «Що сльози там, де навiть кровi мало!..» У Лесиному розпорядженнi було не так багато засобiв для боротьби. Але в неї було пристрасне слово, у неї був величезний митецький хист. Її полум'янi вiршованi рядки мимоволi за­падали в серця i будили: Вставай, хто живий, Не бiйся досвiтньої мли, - В кого думка повстала! Досвiтнiй огонь запали, Година для працi настала. коли ще зоря не заграла. (« Недаремно поетесу стали величати Дочкою Прометея. Нести людям вогонь про­свiти, вогонь своєї любовi, жар свого невтомного слова було справою всього її життя. Звичайно, якщо нiхто не бачив поетесу розбитою i знесиленою, то це не означає, що вона була крицевою. Не забуваймо, що Леся Українка - жiнка з вразливою тонкою душею. Були i в її долi прикрi падiння i болiснi втрати. її нестерпнi страждання, напiвбо­жевiльний стан несподiвано спричиняються до творчого вибуху. Ця дивовижна жiнка за один подих пише глибоку драматичну поему «Одержима». Пiзнiше вона згадува­тиме, що якби в ту страшну нiч не вилила свiй бiль у словi, то, мабуть, могла би збо­жеволiти. Здавалося, Леся була розбита i спустошена цiєю втратою. Але гiдна подиву залi­зна воля згодом знову дала їй сил, щоб пiдняти себе з руїни, звiльнитися вiд депресiї. Бо життєве кредо Лесi Українки - смiливо творити свiй шлях серед будь-яких незгод, змагатися з долею, не впадати у вiдчай пiд її ударами: Так! Я буду крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi. Буду жити - геть думи сумнi! («Contra spem spera») Леся Українка пiшла шляхом Кобзаря. Вона прагне створити образ духовно могутньої людини-борця, здатної втiлити в собi дух епохи. У полiтичнiй лiрицi поетеси з'являється образ Спартака, котрий зiбрав пiд свiй прапор повсталих рабiв. 1 особливо часто - образ легендарного богоборця Прометея. Нащадками Прометея вона називає свiй народ, уславлює борцiв, якi "блискучу iскру з неба здобувають". Лiричний герой поетеси - це тип нової людини, готової до подвигу, до найважчих випробувань. "Мрiє, не зрадь!" У ньому прославляється подвиг борцiв за волю. У вiршi "Написв руїнi" Леся Українка стверджує безсмертя народу та велич його творчої працi. Народ є творцем всiх цiнностей i багатств - така основна думка поезiї. Поетеса протиставляє силi владного тирана силу народу i проголошує: "Хай гине цар!" Леся Українка прожила життя, сповнене невимовних страждань i гiркоти. Але її творчiсть звучить оптимiстично, в нiй на повний голос пролунали життєрадiснi мотиви сповненi вiри в невичерпнi сили народнi. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тiльки зробила крок у безсмертя: Нi! Я жива, я Я в серцi маю те, що не вмирає. Є серед творiв Лесi Українки невеличкий етюд про метелика, де розповiдається, як маленьке створiння, що народилося у темнiм льоху, вперше у своєму життi побачивши свiтло, вперто прагнуло наблизитися до нього i загинуло, влетiвши у пломiнь. Коли хтось iз товариства, котре сидiло за столом i спостерiгало змагання метелика зi свiтлом, зауважив: "Дурному дурна i смерть", - почувся голос: "А хiба розумнiша була б його смерть, якби вiн навiки заги­нув у темнiм льосi? Те свiтло спалило його, але вiн рвався на простiр. Вiн шукав свiтла!" Оце поривання до свiтла, непримиреннiсть до животiння, байдужостi були властивi i Лесi Українцi, яка, обравши тернистий шлях поета, хотiла бачити пiснi свої пломенiючими, слова - зброєю iскристою. Вона їм не раз наказувала: "Палайте чи палiть, та не в'ялiть!" "Слово, чому ти не твердая криця...": У першiй строфi цiєї поезiї письменниця звертається до слова, яке повинне пiднiмати народ на боротьбу, а, отже, "знiмати вражi голови з плеч". Наступна строфа - це по сутi аналiз своєї письмен­ницької, громадянської позицiї. Поетеса нiколи не видобувала фальшивих нот iз своєї лiри, для битви з ворогом гартувала слово кров'ю власного серця: Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з пiхви готова, Тiльки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб'єш... Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає мiцною зброєю лише тодi, коли його вiзьмуть дужi месники, задля яких вона i гартує цю свою "зброю iскристу". Ця поезiя вiдзначається музикальнiстю. Я. Степовий написав романс "Слово, чому ти не твердая криця". В своїй раннiй поезiї "Спiвець" Л. Українка запевняє читачiв у тому, що нiякi сили не примусять її вiдмовитись вiд патрiотичного обов'язку - служити своїй батькiвщинi й рiдному народовi. Юна поетеса усвiдомлювала: поетичний шлях тяжкий, i здолати його однiй важко - такi роздуми i почуття пронизують вiрш "Мiй шлях". Самiй недовго збитися з путi, Та трудно з неї збитись ву гуртi. Леся мрiє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цiй борнi може загинути багато борцiв, серед них i вона: Над людьми сонцем правда i надiя! В поезiї "У чорную хмару зiбралася туга моя..." авторка постає нiжною, стiйкою, мужньою. Всi почуття, якi пережила - вiд невимовної туги до гiркого ридання, - не зломили її, "до землi не прибили", а, навпаки, загартували волю i серце, зродили буряний мотив боротьби: ... Я вийду сама проти бурi І стану, - помiряєм силу! "Поет пiдчас облоги", подiбно до життя, мають бути всеосяжними, рiзноманiтними, спiв поета повинен будити вiд сну, служити загальнонароднiй боротьбi за свободу. Байрон помер у Грецiї; Пушкiн, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фiзично знищенi царизмом. Поетеса часто писала на цю тему. Зокрема у вiршi "На столiтнiй ювiлей української лiтератури", присвяченому І. Котляревському, вона так висловлюється про долю поетiв-борцiв: Нiхто не спускався з найвищого трону, Щоб їм удiляти хвали, Чоло не вiнчали лавровiї вiти. Страждали спiвцi в самотi. "Тiльки в боротьбi життя i щастя", - Леся Українка слiдом за Т. Шевченком i М. Некрасовим, разом з Ї. Франком i ГІ. Грабовським проголосила: "Не поет, хто забуває про страшнi народнi рани..." Звернiмося ще до одного вiрша - "Зоря поезiї", в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо. Вона мала право сказати про свою поезiю: "Зоре моя! в тебе свiтло повiк буде ясне". Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях прийдешнiх поколiнь вогонь любовi до свободи, ненавистi до тиранiї. Дуже часто на папiр лягали слова муки i страждання: Хотiла б я вийти у чистеє поле, Щоб люди вжахнулись на сльози мої. (" ") Поетеса вiдважно мiрялася силою з лихою долею. І перемагала. Промчалась та буря-негода палка надi мною, Але не зломила мене, до землi не прибила. І в серцi моїм переможнiї спiви лунають. (“ Інколи життєвi скрути були досить тяжкими, та не впадала в розпач мужня дочка Прометея, не втрачала надiї на кращi часи. Варта подиву та надзвичайна сила волi, що давала тяжко хворiй жiнцi енергiю творити. Такою ввiйшла Леся Українка в лiтературу - як символ мужностi, стiйкостi, нездоланностi людського духу. І як спiвець мужностi, незламностi, боротьби. " Що болить ? "- мене питали, Але я не признавалась - Я була малою горда, Щоб не плакать, я смiялась. (“ Як дитиною, бувало..,”) "Мрiї". У ньому поетеса розповiдає, як вона ще дiвчинкою милувалась картинами iз старовинних лицарських романiв. З особливою симпатiєю ставилася до переможених, але гордих i нескорених героїв: Погляд мiй спускався нижче, На того, хто розпростертий, До землi прибитий списом, "Убий, не здамся!" "Убий, не здамся!" стало життєвим девiзом дочки Прометея. Знаючи, що життя буде нелегким, поетеса вирiшила йти лише вперед, з вiрою, з бадьорою пiснею. Чим сильнiше наступала хвороба, тим мужнiшою ставала Леся. Мотив мужностi,стiйкостi, героїзму - провiдний у творчостi поетеси. В її творах, як i в бiльшостi справжнiх поетiв, важко розрiзнити особисте i громадське, тому дуже часто лiричний герой їїпоезiї нагадує нам саму авторку. Вiн смiливо виступає проти бурi, що символiзує морок, людське горе: Я вийду сама проти бурi І стану, - помiряєм силу! "Сiм струн", в "Колисковiй", звучать роздуми матерi про майбутнє своєї дитини. Мати переконана, що у дiтей треба виховувати волелюбний дух, щоб вони не корилися слiпо долi, активно сприймали життя. Леся Українка прагнула створити образ героя, духовно могутнього борця, людини незламного характеру. З цiєю метою авторка зверталась до Бiблiї, мiфологiї, iсторичного минулого нашого та iнших народiв. Часто з великим пiднесенням поетеса використовувала образ нескореного Прометея. Духовна спорiдненiсть з цим титаном була помiчена критиками i лiтературознавцями, за що Леся удостоїлась iменi дочки Прометея. "Грiшниця". Ця дiвчина ладна вiддати своє життя за те, щоб не було на її землi ворогiв. У циклi "Сльози-перли" лiричний герой заявляє, що краще прийняти смерть, нiж жити в "ганебнiй неволi". Мужнiм борцем за щастя i долю України був для Лесi Тарас Шевченко. Вiрш "На роковини" розкриває палку самовiддану любов поета до своєї землi, нездоланнiсть його духу. Авторка уславлює мужнiсть, незламнiсть поета-громадянина в поезiї "Якби вся кров моя уплинула отак". У поета є сила, яка не дозволяє коритись долi, а "будить у серцi крики бойовi". І вона до кiнця залишилася вiрною цьому життєвому девiзу: у життi i у творчостi. Завдяки цiй дивовижнiй духовнiй незламностi Іван Франко свого часу iз захопленням, iз шанобливiстю назвав цю тендiтну, змучену недугою, але таку надзвичайну у своїй внутрiшнiй красi i силi жiнку «Трохи чи не одиноким мужчиною на всю нашу сьогоча­сну Європу...» Яка дивна i яка промовиста оцiнка! Я твердо переконаний, що життєвий i творчий шлях великої поетеси став взiрцем для багатьох поколiнь.