Байкарі та їх твори в ХІХ ст.

Байкарi та їх твори в ХІХ ст. ПЛАН Роздiл І. Розвиток жанру байки в ХІХ ст. 1. 2. Генеза жанру байки Роздiл ІІ. Байкарi та їх твори в ХІХ ст 2. 1. Байкарська спадщина П. П. Гулака-Артемовського 2. 2. Творчiсть Л.І. Боровиковського 2. 4. Байкарська творчiсть Л.І. Глiбова Висновки ВСТУП Здається, байка просто бреше, А справдi – мудру правду чеше Л. Глiбов Історично байка виникла з фольклорних джерел – казок, прислiв’їв тощо. Первiсно це була байка-притча у прозi, яка носила здебiльшого моралiзаторський, дидактичний характер. надбанням усiх європейських лiтератур, послуживши першоосновою сюжетiв авторам наступних поколiнь. Іншим джерелом байкових сюжетiв була збiрка iндiйських казок, притч, байок «Панчатантра» (ІІІ-IV ст. н. е.). Саме тодi й зародилися характернi ознаки жанру. В iсторiї жанру пiсля Езопа найпомiтнiшими явищами були: у Францiї – байки Лафонтена (XVII ст.), у Нiмеччинi – байки Лессiнга i Геллерта (XVII ст.). На територiї Росiйської iмперiї лiтературна байка розвивалася з середини XVIIІ ст. i пов’язана з iменами Кантемiра, Тредiаковського, Ломоносова та особливо Сумарокова. криловськi сентенцiї – усе це зробило байки Крилова вершиною реалiстичного мистецтва у цьому жанрi. в українськiй лiтературi та започаткували кiлька її рiзновидiв (байка-казка, байка-притча). У байках Л. Боровиковського переважає добродушний гумор побутової тематики. Лише iнколи його «посмiшка переростає в ущипливу сатиру з соцiальним вiдтiнком» [18;930]. У байках Є. Гребiнки Іван Франко вiдзначав «здоровий гумор» поряд з «не менш здоровою суспiльною i лiберальною тенденцiєю». «Його сатира не широка i не їдка, хоч зовсiм не безiдейна, гумор вiльний i далекий вiд шаржу, мова прекрасна» [18;947]. i сатири, невичерпне мовне та образне багатство. Об’єктом дослiдження курсової роботи є байка як лiтературний жанр. Предметом дослiдження роботи є особливостi розвитку жанру байки в українськiй лiтературi в ХІХ ст. Метою курсової роботи є дослiдження особливостей розвитку жанру байки на прикладах творiв П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребiнки та Л. Глiбова. Мета роботи зумовлює виконання таких завдань: 1) дослiдити поняття байки як лiтературного жанру, визначити її характернi особливостi та рiзновиди; 3) визначити особливостi розвитку жанру байки на прикладах творiв П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребiнки та Л. Глiбова. РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК ЖАНРУ БАЙКИ В ХІХ СТ. 1. 1. Байка як лiтературний жанр. «Байка (вiд давньорус. баять, баити, тобто говорити, розповiдати) – невеликий, частiше вiршований алегоричний твiр повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини вiдображається у ньому в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосункiв» [3;327]. За визначенням Щербини А. О. байка – «це коротке оповiдання, здебiльшого вiршоване, гумористичного чи сатиричного характеру з алегоричним змiстом; у нiй людське життя зображується звичайно в образах тварин, рослин чи речей [19;43]. На думку В. Косяченка, основною ознакою байки є «лаконiзм i точнiсть слова, напружений пiдтекст… примружене око алегорiї, сповнене то злих, то добрих iскор iронiї i саркзму» [19;43]. Для байки характерна вiдверта i разом з тим лукаво прихована умовнiсть самого способу вiдображення життя. Байка неодмiнно мусить виражати певну iдею, яка постає перед читачем, так би мовити, у масцi. А «iдея в масцi – це одна з вищих форм мистецтва»[19;44]. Байка – це передусiм алегорiя, яка викриває щось негативне в життi. Поряд iз насмiшкою у самiй iдейно-образнiй структурi байки другою жанровою (i композицiйною особливiстю) є мораль (сентенцiя, «сила»), яка подається переважно наприкiнцi твору. У байцi «через деяку «зношенiсть» окремих елементiв жанрової форми особливо гостро вiдчувається необхiднiсть свiжого, оригiнального сюжету, дотепного повороту думки, дзвiнкої, влучної рими тощо» [19;44]. Цей жанр передбачає добре знання фольклору, вмiння скупою рисочкою передати глибинну суть того чи iншого явища. О. Потебня видiляв у класичнiй байцi два елементи: 1) яскраву образну розповiдь, драматичну сцену (це вiн називав «поезiєю») [19]; 2) мораль, логiчний висновок (його вiн називав «скупою прозою») [19]. Учений вважав, що «поезiя» у байцi має переважати «прозу». Однак останнє залежить ще, зрозумiла рiч, i вiд творчої iндивiдуальностi автора. Основний об’єкт висмiювання у байцi – загальнолюдськi моральнi вади. Та часто в нiй викриваються i рiзнi потворнi соцiально-полiтичнi явища, антинародне, реакцiйне з позицiй прогресивних, революцiйних. Однак не слiд забувати i про зв’язок байки з фольклором, стихiєю усного народного мовлення. У байцi своєрiдно перехрещуються, переплiтаються i зливаються два начала: давнi мiжнацiональнi традицiї жанру, загальнолюдськi риси в iдеях, тематицi i, з другого боку, нацiональна своєрiднiсть художнього втiлення цих iдей, риси конкретно-iсторичної самобутностi такого втiлення. Дiалектична єднiсть цих начал i забезпечує актуальнiсть творiв даного жанру. О. Потебня уподiбнював алегорiї в байках до шахових фiгур, до раз i назавжди встановлених правил шахових ходiв. У цьому є певний сенс, якщо йдеться про канонiзованiсть форми, деяку однотипнiсть образiв, «унiверсалiзм» висновкiв. І тут же криється певна небезпека народження «вихолощеної» «байки взагалi» [19;46], поза часом i простором. Тому не менш важливо, щоб були вiдчутнi риси конкретно-iсторичної самобутностi. Така самобутнiсть мовних барв, характерiв i типiв притаманна байкам Л. Глiбова. Якщо давньоукраїнськi байки писалися старослов’янською мовою з великою кiлькiстю русизмiв i полонiзмiв, силабiчним вiршем або здебiльшого прозою, то поетика нової української байки кардинально вiдрiзнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вiльний вiрш (рiзностопний, ямбiчний вiрш). За основу творiв брали мандрiвнi сюжети, український фольклор, досвiд давньогрецьких, римських, французьких, польських, росiйських письменникiв. мотивування вчинкiв персонажiв. «Мiрошник» Є. Гребiнки). Байка-приказка (у І. Красiцького «приповiстка», у Л. Боровиковського – «прибаютка», «приповiдка») – це невеликий твiр на 2-8 рядкiв, ознаками якого є лаконiзм, вiдсутнiсть розгалуженого сюжету та деталiзацiї, яскравiсть, чiткiсть, влучнiсть вислову («Дурень i розумний», «Цiкавий i мовчун» П. Гулака-Артемовського, байки Л. Боровиковського). Суттєвий внесок в розвиток теорiї жанру байки зробив Г. Е. Лессiнг, який класифiкував рiзнi типи байок, подiливши їх на розважальнi, повчально-веселi та серйознi. Останнi, на його думку, продовжували традицiї фiлософської прозаїчної байки античностi. 1) коли байка була не чимось iншим як звичайним «риторичним прийомом, прикладом, порiвнянням»; 2) коли байка, здобувши самостiйне буття, «перетворилася на один iз реальних шляхiв визначення моральної оцiнки для оратора чи моралiзую чого фiлософа». Сюди вiн виокремив байки Езопа, Федра, а з нової лiтератури – байки Лессiнга; Дуже чiтко Жуковський окреслив i художнi типи байки: «Байка… може бути… або прозаїчна, в якiй вимисел будь-яких прикрас, пiдпорядкований простiй розповiдi, слугує лише одним прозорим покровом моральної iстини; або ж вiршована, в якiй вимисел прикрашений усiма багатствами поезiї, якi i становлять головний предмет автора: доводячи до свiдомостi моральну iстину, подобатись уявi та зворушувати почуття» [3;329]. «Моралiзаторство заради моралiзаторства, абстрактно-алегорична вiдчуженiсть, з одного боку, i з другого – дидактика, яка не затьмарює, не руйнує власне художньої, естетично-емоцiйної переконливостi твору, – ось тi двi тенденцiї, якi визначають жанрову модель байки в той чи iнший перiод її iсторичного розвитку» [17;112]. Отже, байка – це невеликий, часто вiршований алегоричний твiр повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Характерними особливостями байки є: докладнiсть, деталiзацiя оповiдi, дiалогiзацiя, мотивування вчинкiв персонажiв. 1. 2. Ґенеза жанру байки. На XVII-XVIII ст. в Українi припадає бурхливий розквiт гумористичного бурлескного вiршування, генетично пов’язаного з волелюбними традицiями народної смiхової культури – явища типологiчно спорiдненого з ренесансним вiдчуттям радостi земного життя. Хоча на рубежi XVII-XVIII ст. в українськiй лiтературi вiдбувається процес iдентифiкацiї з новоєвропейським типом словесного мистецтва, зближення української лiтератури з новоєвропейськими за типом художнього мислення не означало, однак, iдентифiкацiї їх за рiвнем розвитку як самих напрямiв, так i жанрово-стильової системи. Характерною особливiстю цього етапу становлення нової української лiтератури, що вiдрiзняє його вiд аналогiчних процесiв в iнших європейських лiтературах, є iнтенсивний розвиток бурлескно-травестiйної стильової течiї, її домiнуюча роль протягом тривалого часу в лiтературному процесi. Як вiдомо, теорiя класицизму поруч з такими «високими» жанрами, як ода, епопея, трагедiя, визнавала право на iснування й функцiонування «низьких» жанрiв, зокрема комедiї й вiршової сатири. Саме гумористично-сатиричнi жанри класицистичної поезiї об’єднувала в єдине цiле стильова домiнанта бурлеску. Бурлескно-травестiйна поезiя характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення як людськi недолiки, якi, в свою чергу, зумовлювалися соцiальними пороками та абсурдними недоречностями. Для творiв цiєї художньо-стильової течiї властивi поєднання епiчних (наявнiсть сюжетної канви, широкi побутовi описи, нагромадження деталей), лiричних (суб’єктивнiсть i пристраснiсть в оцiнках i характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфлiктнiсть розгортання дiї, наявнiсть дiа- i полiлогiчних форм у змалюваннi певних явищ) способiв моделювання дiйсностi засобами слова. ментальностi українського народу, а звiдси – й потенцiалу усної народної творчостi. «Природжений гумор i умiння висловлюватись алегорично, що проймають усю натуру українця, а також у зв’язку з тим безлiч приказок, прислiв’їв i примовок, якi ми знаходимо в народi, виразно свiдчать про те, що українськiй вдачi зовсiм не чужий, а навiть i дуже рiдний той лiтературний жанр, котрий звичайно зветься байкою. Сама мова, багата синонiмами, фiгуральними образними виразами, здається, давала ще бiльшу змогу розвиватися цьому родовi лiтературному…» [12;928]. показати вмiння iмпровiзувати. Давньоукраїнськi байки писалися старослов’янською мовою з великою кiлькiстю русизмiв i полонiзмiв, силабiчним вiршем або здебiльшого прозою. Поетика нової української байки кардинально вiдрiзнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вiльний вiрш (рiзностопний, ямбiчний вiрш). За основу творiв брали мандрiвнi сюжети, український фольклор, досвiд давньогрецьких, римських, французьких, польських, росiйських письменникiв. Українськi автори, якi розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХ ст., орiєнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладнiсть, деталiзацiя оповiдi, дiалогiзацiя, мотивування вчинкiв персонажiв. характеризується розгорнутим сюжетом, побутовою деталiзацiєю, докладнiстю зображення, у ньому персонажами здебiльшого виступають люди («Пан i Собака», «Солопiй та Хiвря» П. П. Гулака-Артемовського, «Мiрошник» Є. Гребiнки). Байка-приказка (у І. Красiцького «приповiстка», у Л. Боровиковського – «прибаютка», «приповiдка») – це невеликий твiр на 2-8 рядкiв, ознаками якого є лаконiзм, вiдсутнiсть розгалуженого сюжету та деталiзацiї, яскравiсть, чiткiсть, влучнiсть вислову («Дурень i розумний», «Цiкавий i мовчун» П. Гулака-Артемовського, байки Л. Боровиковського). Проте основу нової української байки, на думку М. Зерова, заклали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський та Є. Гребiнка, оскiльки, навiть запозичивши сюжети для своїх творiв, вони надали цьому жанру нацiонального колориту, використовували мову, наближену до лiтературної. РОЗДІЛ ІІ. БАЙКАРІ ТА ЇХ ТВОРИ В ХІХ СТ. Творчий доробок Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865) представлений байками-казками, байками-приказками та власне байками. Незаперечним вважається вплив на байкаря польського письменника-класициста XVIII ст. Ігнацiя Красiцького. Польською лiтературою П. Гулак-Артемовський зацiкавився пiд час вчителювання в родинах польських магнатiв. Імовiрно, що в цьому ж таки середовищi вiн ознайомився з суспiльно-полiтичними й морально-етичними проблемами, котрi хвилювали польську громадськiсть: iдеї французьких просвiтникiв, масонство, питання самовдосконалення й перевиховання людини. У 1818 р. в «Украинском вестнике» була надрукована байка-казка П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака», якою, на думку І. Франка, вiн «добув собi вiдразу почесне мiсце в українському письменствi» [18;261]. М. Костомаров, П. Кулiш, О. Кониський, Б. Грiнченко надзвичайно високо розцiнювали сатиричну спрямованiсть твору. В основу «казки» (як визначив жанр цiєї байки сам автор) покладена сюжетна схема чотирирядкової байки «PaniPies» та один епiзод з сатири «Panniewartslugi» І. Красiцького. Розгорнувши побутовi картини, увiвши комiчно-драматичнi ситуацiї, дiалоги й розлогу мораль, П. Гулак-Артемовський розширив «приповiстку» польського письменника до 183 рядкiв, надавши твору виразнго протипанського звучання. У ньому порушувалися злободеннi питання суспiльноо життя: безправне становище крiпакiв, сваволя i зловживання владою панiв. Передумовами написання байки Б. Деркач назвав такi, як «активiзацiя передової суспiльної думки, пiднесення народної самосвiдомостi, викликанi переможним завершенням вiйни 1812 року, настрої, пробудженi лiберальними обiцянками Олександра І щодо можливого скасування крiпацтва» [8;141]. Дiя твору розгортається мiж трьома персонажами – Рябком, Паном та слугою Явтухом. Головний персонаж – дворовий пес Рябко – алегорiя крiпака та його пiдневiльне становище. Вiн ретельно виконує свою повиннiсть, не спить вночi, охороняючи панське добро, наївно сподiваючись, що чесною працею заслужить людяне ставлення до себе. Проте його Пан, напередоднi програвши в карти, не спить всю нiч, а гавкання Рябка збiльшує його злiсть, яку вiн зганяє на собацi. Сатиричним є алогiчне пояснення Паном вини Рябка: Коли б сьогоднiшню був нiч хоч закуняв; Що буцiм ти, Рябко, так гавкав, як собака, Що буцiм по тобi походить ще й ломака; Що, бачся, ти йому остив, надосолив, І, бачся, вiн тебе за те й прихворостив [6;34-35]. Той дурень, хто iде дурним панам служити, А бiльший дурень, хто їм хоче угодити! [6;36]. «Хоча основана на фальшивiй iдеї, що признає управнення пiдданства, а тiльки висмiває явнi надужиття i капризнiсть панiв, яким пiдданий нiколи не може догодити, ся байка … була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських вiдносин,» – писав про значення «Пана та Собаки» І. Франко [18;261]. Реалiстично-сатиричнi тенденцiї в зображеннi крiпацтва були послабленi в творi надмiрним уживанням дiалектизмiв, вульгаризмами, натуралiстичними подробицями в сценах катування Рябка, елементами бурлеску [9]. Байка-казка «Солопiй та Хiвря, або горох при дорозi» («Украинский вестник», 1819) написана за таким же принципом, як «Пан i Собака»: автор розгорнув до просторої оповiдi приповiстку І. Красiцького «Grochpridrodze». П. Гулак-Артемовський висмiяв безглуздi господарськi нововведення сучасникiв, зокрема В. Каразiна, про що свiдчать слова байки: «Як локшину кришить для вiйська iз паперу». У гумористично-сатиричному планi автор показує жадiбного та недалекоглядного Солопiя, який, незважаючи на поради Хiврi, посiяв горох мiж пшеницею i житом, через що втратив i горох, i жито, i пшеницю, а сам пiшов по свiту з торбами. Письменник застерiгає таких господарiв: Послухайте мене ви всi, солопiї, i водночас закликає до суспiльно корисної працi. «Серед недолiкiв байки – надуживання згрубiлої лексики (прокльони Солопiя), пiдкреслена простакуватiсть, надмiрна деталiзацiя» [18;137]. «Побрехенькою» «Тюхтiй та Чванько» («Украинский вестник», 1819) П. Гулак-Артемовський висмiяв бездарних вiршомазiв, писання яких не має художнього значення. У замiтцi «Дещо про того Гараська», доданiй до байки, автор у прозовiй формi тлумачить її змiст: «… у нас теї поганi, вiршомазiв, стiльки наплодилось, як у доброго попа дiтей; що якби кожний ховав на дев’ять рiк, – що за одну годину пером надрига, то нiгде б чоловiковi було i квартиру нанять за паперами!» [6;49-50]. Тож письменник пiдносить iдею вимогливостi митцiв до себе, оскiльки їхня праця має бути корисною для суспiльства. Чотирирядковi байки-приказки «Дурень i Розумний», «Лiкар i Здоров’я», «Цiкавий i Мовчун» є, по сутi, перекладами творiв І. Красiцького на побутовi теми. Твори були написанi 1 грудня 1812 р. i стали першими байками-приказками в новiй українськiй лiтературi, але оскiльки вони побачили свiт лише 1882 р. у журналi «Свiт», то засновником цього жанрового рiзновиду вважається Л. Боровиковський. За основу останнiх байок П. Гулака-Артемовського «Батько та Син», «Двi пташки в клiтцi», «Рибка» (1827) також взятi твори польського байкаря. На вiдмiну вiд байок-казок, вони не переобтяженi побутовими подробицями. В алегоричних образах старого Снiгура, який звик до неволi, i Снiгура молодого, щойно поневоленого, автор пiдносить гуманiстичну iдею про благо волi й тягар неволi, навiть матерiально забезпеченої («Двi пташки в клiтцi»). У байцi «Рибка» порушено проблему соцiальної нерiвностi, автор закликає не тягатися з «великими рибами», задовольняючись тим, що дає життя. Йдеться про маленьку рибку Плiточку, яка дорiкає долi, що своїм ротиком не може схопити великий шматок. Проте коли вона побачила на гачку Щуку, … бiльш не скаржилась на долю плiточок, За ласенький на вудочцi шматок: Що Бог послав, – чи то багато, чи то трошки, – В кушир залiзши, їла мовчки! [6;60]. Отже, байки П. Гулака-Артемовського збагатили українську лiтературу новими темами, образами та жанровими рiзновидами. Їм притаманнi народнiсть, реалiстичнiсть, побутова деталiзацiя, подекуди – риси бурлескного стилю. 2. 2. Творчiсть Л.І. Боровиковського. Започатковану П. Гулаком-Артемовським байку-приказку розробляв Левко Іванович Боровиковський (1806-1889). Писати байки вiн почав не пiзнiше 1831 р., а вже в листi до М. Максимовича вiд 01. 01. 1836 р. серед свого доробку називає «Басенки на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие – подражания Красицкому» [2;217]. В альманасi Є. Гребiнки «Ластiвка» (1841) були надрукованi першi 11 байок письменника (15 творiв вилученi цензурою), а в 1852 р. за сприяння А. Метлинського в Києвi побачила свiт збiрка «Байки и прибаютки», куди ввiйшло 177 творiв. У 1876 р. на звернення О. Кониського взяти участь в українськiй хрестоматiї Л. Боровиковський написав ще три байки. Сьогоднi вiдомо близько 200 його творiв цього жанру. Критика неоднозначно оцiнювала цю частину творчостi письменника. Негативно про неї вiдгукнулися О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Кониський, О. Дорошкевич та iншi. П. Кулiш у статтi «Вигляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народнi оповiдання Марка Вовчка» (1857) називав байки Л. Боровиковського «тупими», а М. Зеров вважав, що поет «значно одноманiтнiший щодо формального типу байки i бiднiший щодо громадського її сенсу [12;938]. Самобутнiсть, дотепнiсть, життєвiсть байок вiдзначали С. Крижанiвський, А. Шамрай, Є. Шаблiовський, П. Хропко, Б. Деркач. На думку А. Метлинського, «басни Боровиковского … все более и менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев» [16;35]. У назву збiрки винесений жанровий рiзновид байки, який розробив i утвердив в українськiй лiтературi Л. Боровиковський, – байку-приказку, «прибаютку». Серед джерел цих творiв видiляють усну народну творчiсть, байки І. Красiцького та І. Крилова. Крiм того, до форми короткої, езопiвської байки в той час зверталися І. Дмитрiєв, П. В’яземський, М. Остолопов, з доробком яких письменник, iмовiрно, був ознайомлений. Л. Боровиковський був одним iз перших українських фольклористiв, вiн збирав та записував приказки, пiснi, повiр’я, способи лiкування хвороб тощо. Багато з опублiкованих прислiв’їв були використанi ним у своїх оригiнальних творах. Наприклад, «Хто ласо їсть – той твердо спить» («Ласун»), «Коли б знаття, де впаду, то б соломки пiдмостив» («Антiн»), «Хто солодко живе, той гiрко помирає» («Мати»), «Поки багат – то поки й сват» («Багатий, бiдний»), «Старий вiл борозни не портить» («Пархiмови воли»), «Сова хоч спить, та курчат бачить» («Курча»). Із народної творчостi Л. Боровиковський брав сюжети, теми, образи, дотепнi вирази, до того ж його творчiй манерi була близькою стислiсть i мiсткiсть прислiв’їв. Запозичення скарбiв фольклору вiдбувалося двома шляхами. По-перше, народний анекдот або прислiв’я ставали основою байки, в якiй першоджерело конкретизувалося, набирало яскравих деталей: так, фабула анекдоту про хитрого солдата використана у творi «Москаль i Моря»; байка «Злодiй» розвиває прислiв’я «На чужий коровай очей не поривай та своє знай»: Онисько нехотя й не в пору Забравсь у Йванову комору Та пазуху пшiнця й набрав: Іван його пiймав, Та, щоб чуже пшiнце назад повисипав, Ониська прив’язав, звинiть, ногами вгору… Бо не тягни, Ониську, вуса По-друге, мораль подається у формi прислiв’я або приказки «У кого що болить, про те й кричить» («Женись – перемiнись») тощо. Любов до польської лiтератури, зацiкавлення творчiстю І. Красiцького прищепив Л. Боровиковському його унiверситетський викладач П. Гулак-Артемовський. Вiд польського байкаря Л. Боровиковський запозичив форму байки, назву збiрки (вiдповiдно «Bajkiiprzypowiesci»), її загальну структуру. Автор залишив звертання «До дiтей» І. Красiцького, а його «Вступ до байок» розширив п’ятьма оригiнальними вступами: «Моя байка», «До друкаря», «Нащо писать», «Байки та Дяк i Петрусь», «Байка». Закiнчується збiрка, як i в І. Красiцького, «Кiнцем». Здебiльшого Л. Боровиковський творчо пiдходив до сюжетiв польського байкаря, насичуючи їх українським колоритом, побутовими подробицями («Щука i Плiточка», «Петрусь», «Рiвчак i Рiчка», «Мiшок з грiшми»). Загальна тенденцiя таких творiв – скорочення першоджерела. Деякi байки І. Красiцького український автор просто переклав, зберiгши назву, стиль, обсяг оригiналу (наприклад, «Перо i Каламар»). Також Л. Боровиковський запозичав сюжети в І. Крилова («Андрiй» – «Гришкин кафтан», «Кiшка» – «Мышь и крыса», «Щука» – «Щука и кот», «Сорокiвка» – «Червонец»). Вплив росiйського байкаря позначився i на структурi цих творiв: вони бiльшi за обсягом, нiж звичайнi «прибаютки» Л. Боровиковського. Водночас, намагаючись скоротити розгорнуту деталiзовану оповiдь, письменник позбавляє її «сатиричної гостроти, колоритностi образiв, яскравих художнiх барв, нерiдко руйнує моралiзаторську частину байки» [7;59]. Обидва байкарi використовують сюжети Езопа та Федра: «Метелик» – «Муха и дорожные» (в Езопа – «Комар i Бик») тощо. («П’яний», «Ледащо Іван», «Килим п’яний»), жадiбнiсть («Бушля», «Андрiй», «Скупий»), лiнощi («Клим»), глупоту («Мiшок з грiшми», «Йолоп Клим»), брехливiсть («Брехня») тощо. Народний погляд на проблему багатства розкрито у творах «Багатий, бiдний», «Скарб», «Максим», «Скупий Клим». У них автор пiдкреслює минущiсть матерiального, наголошує на справжнiй цiнностi життя («Здоров’я нам милiше капшука»), аналiзує мiнливiсть ставлення людей до iнших залежно вiд їхнього матерiального забезпечення («Поки багат, то поки й сват»). У байцi «Максим» над злидарем зглянувся Бог, пославши йому скарб. «І тi, хто Максима не раз з двора зганяли – // Максимових собак ласкали» [2;107]. У деяких байках Л. Боровиковський порушував i соцiальнi проблеми. У дусi просвiтницького реалiзму вiн висмiяв хабарництво, здирство сiльського начальства, несправедливiсть суду («Суд», «Голова»), неробство панiв («Панi»). Однiєю з кращих викривальних байок вважається «Пан»: В недiлю б’є поклони в церквi Пан, Аж шкура запотiла, А цiлий тиждень б’є хрестян За дiло i без дiла [2;156]. Отже, особливостями байкарського доробку Л. Боровиковського є лаконiзм, дотепнiсть, зв’язок iз фольклором, життєвiсть, вiдсутнiсть у багатьох творах алегорiї, сатири. Письменник утвердив у новiй українськiй лiтературi байку-приказку, першi зразки якої знаходимо у П. Гулака-Артемовського. Цей жанровий рiзновид знайшов своє продовження у спiвомовках С. Руданського. У байкарствi Л. Боровиковський поступився Євгену Павловичу Гребiнцi (1812-1848). 27 Гребiнчиних байок, вмiщених у збiрцi «Малороссийские приказки» (Петербург, 1834), здобули високу оцiнку вже серед його сучасникiв П. Кулiша та М. Костомарова. Зокрема, останнiй у статтi «Обзор починений, писанных на малороссийском языке» зазначав: «… його «Приказки» завжди читатимуться з насолодою: автор постав у них не пародистом, не висмiювачем малоросiйської народностi, а малоросiйським байкарем, i пречудово виявив здатнiсть малоросiйської мови до апологiчних творiв» [14;285-286]. І. Франко вважав Є. Гребiнку найкращим українським байкарем, а М. Зеров писав, що Гребiнчинi «Приказки» «становлять перший етап у розвитку української байки» [12;946]. В основу його творiв покладенi вiдомi сюжети байок, здебiльшого байок І. Крилова, й українськi народнi анекдоти, прислiв’я, приказки. Досвiд росiйського байкаря допомiг Є. Гребiнцi створити реалiстичнi образи, надати байкам соцiального звучання, а зв’язок iз фольклором визначив їхнiй нацiональний колорит, простоту. Є. Гребiнка розробляв у байках суспiльно-побутовi та морально-етичнi теми. До перших належить викриття несправедливостi суду («Ведмежий суд»), здирства й кругової поруки чиновникiв («Рибалка»), сваволi владних («Будяк та Коноплиночка»). Автор стверджує, моральну вищiсть простого народу над панами («Пшениця», «Ячмiнь»). Ідея протилежностi iнтересiв простих трудiвникiв i панiв розкрита в байках «Рожа да Хмiль», «Школяр Денис», «Вовк i Огонь». Письменник зауважує дядьковi Охрiму: «Покинь, кажу, панiв, водиться з ними годi!» – застерiгаючи вiд морального переродження на кшталт його нових «друзiв»-гультяїв. Вiн радить триматися подалi вiд панiв, бо завжди, Дивись – у мужикiв чуприни вже трiщать [5;22]. М. Зеров пiдкреслював помiркованiсть сатири Є. Гребiнки: «Зв’язаний дрiбномаєтковою шляхетською верствою, хоч i пiднесений над нею освiтою, життям у Петербурзi, лiтературними знайомостями, Гребiнка, при всьому своєму лiбералiзмi i обдарованостi, був досить далекий вiд радикальних гурткiв того часу, не вельми виразний у нацiональних своїх поглядах, дуже помiркований у соцiально-полiтичних iдеях. Така ж i його байка» [12;945-946]. Тому в деяких творах вiн пiднiс продиктовану його просвiтницько-реформiстським свiтоглядом iдею гуманiзацiї взаємин мiж панами i селянами. Скажiмо, оповiдь про усмирення коня ласкою, а не силою в байцi «Злий кiнь» в алегоричнiй формi показує, як треба поводитися з пiдлеглими. У байках на морально-етичнi теми Є. Гребiнка засуджує хвалькуватiсть, чванство («Дядько на дзвiницi», «Ворона i ягня», «Могилини родини»), подружню невiрнiсть («Грiшник»), егоїзм («Горобцi та Вишня») тощо. На думку Л. Задорожної, у байках Є. Гребiнки «завжди наявна гармонiя мiж двома художнiми планами: морально-етичною та суспiльною вiзiями життя» [11;50]. Особливостями поетики байкарських творiв Є. Гребiнки є такi: 1) виклад матерiалу ведеться устами простої людини. Бiльшiсть байок подається у формi монологу селянина, дядька, звернення якого до читачiв створює атмосферу довiри («Злий Кiнь», «Рибалка», «Горобцi та Вишня», «Хлопцi» та iн.). Проте деякi твори побудованi у формi дiалогу («Ячмiнь», «Зозуля та Cнiгир», «Соловей») або поєднують авторську розповiдь iз монологами та дiалогами персонажiв. Уведення фiктивного оповiдача вмотивовувало використання розмовної мови, просторiччя, подекуди вульгаризмiв («к тобi», «одвiчати», «врем’я», «пиндючитися», «приндитися», «кат його ма», «цур йому»); 2) iндивiдуалiзацiя мови персонажiв, що глибше розкриває їхню вдачу, наприклад, брутальнiсть Будяка («Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?») та розважливiсть Коноплиночки («Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш, // Що землю у мене з-пiд корiнця забрав») у байцi «Будяк та Коноплиночка»; 3) наявнiсть у низцi байок описово-побутового вступу; скажiмо, у байцi «Рибалка» автор висмiює захоплення провiнцiйного панства «iноземщиною»: Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї! Вона в Сулу тече у нашiй сторонi. (Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь). На рiчцi тiй жили батьки мої І панства чортiв тиск: Василь, Іван, Микола, Народ письменний страх, Бував у всяких школах, Один балакає на сотнi язиках. Арабську цифиру, мовляв, закон турецький, Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки. Подумаєш, чого-то чоловiк не зна! [5;44]. 4) етнографiзм: наприклад, перелiк страв на столi у Мiрошника нагадує подiбнi описи в «Енеїдi» І. Котляревського: Коли не забредеш к Мiрошнику, бувало, У його є i хлiб, i сiль, i сало, Чи то в скоромний день – iз маслом буханцi, Книшi, вареники i всякi лагоминки; У п’ятницю – просiл, з олiєю блинцi, Пампушки з часником, гречаники, стовпцi, Обiдать вiн, було, не сяде без горiлки, А в празник пiднесе i чарку калганiвки [5;37]. 5) деталiзацiя оповiдi; 6) окреслення часопростору: «Минулися гречанiї жнива» («Утята да Степ»), «В далекiй сторонi, в якiй, про те не знаю, // Мабуть, в Нiмещинi, а може, i в Китаї» («Грiшник»), «От сих рiздвяних свят, на самої Меланки» («Школяр Денис»), хоча в низцi байок хронотопної реалiї поданi узагальнено – «на небi», «по полю» тощо. несправедливостi, надiя на перевиховання панства, звеличення моральних якостей простих селян, нацiональний колорит. Як зазначив М. Зеров, «талановите впровадження оповiдача, виробленiсть i характернiсть мови, що вбирає в себе народнi прислiв’я та приповiдки, широкий побутовий малюнок – всiм цим Гребiнка переважив усiх своїх попередникiв… перетворивши розповiдну частину на багате деталями, художньо самоцiнне оповiдання, Гребiнка пiдготував ґрунт i до того типу байки, який показав пiзнiше Глiбов» [12;946]. 2. 4. Байкарська творчiсть Л.І. Глiбова. Леонiд Іванович Глiбов (1827-1893) звернувся до жанру байки, навчаючись у Нiжинському лiцеї (1849-1855). Вперше протягом 1853 р. в «Черниговских губернских ведомостях» були надрукованi 25 творiв цього жанру. Із доробком українських байкарiв П. Гулака-Артемовського, Є. Гребiнки, Л. Боровиковського вiн ознайомився ще в Полтавськiй гiмназiї (1840-1846), в якiй, до речi, викладав той-таки Л. Боровиковський. Пiзнiше свої байки Л. Глiбов опублiкував в «Основi», «Черниговском листке». Уже 1863 р. у Києвi в серiї «Для народного читання» вийшла збiрка «Байки», проте так i не побачила свого читача, оскiльки пiсля Валуєвського циркуляру книжки українських лiтераторiв вилучали з видавництв i книжкових магазинiв. 1872 р. вийшло друге, доповнене 12 байками видання в Чернiговi, де мешкав письменник, а 1882 р. – третє. Потому друкувався в галицьких часописах «Дзвiнок», «Зоря». Останнiм твором, написаним за декiлька днiв до смертi, також була байка «Огонь i гай», яку занотували зi слiв практично слiпого байкаря; вийшла вона 1894 р. з пiдзаголовком «Передсмертна байка Л.І. Глiбова». Сьогоднi вiдомо 107 його байок. Байкарську творчiсть Л. Глiбова умовно подiляють на два перiоди: перший – 50-тi – початок 70-х рокiв (вiд публiкацiї раннiх байок до виходу другої збiрки), другий – з середини 80-х рокiв i до смертi письменника, коли вiн «узявся до давнього свого дiла, поступаючись намовам приятелiв, знайшовши собi нового читача серед молодих передплатникiв галицького дитячого журналу «Дзвiнок» [12;948]. Б) загальним своїм наставленням; В) в залежностi вiд цього, мiрою припущеного в байках лiризму та пiсенних форм» [12;948]. Байки першого перiоду здебiльшого розглядають як переклади творiв І. Крилова, до того ж у заголовку деяких публiкацiй того часу зазначалося: «Из Крылова». Насправдi ж бiльшiсть iз них, хоча й мають в основi фабули байок росiйського письменника, характеризуються народнiстю, українським колоритом, нацiональними характерами персонажiв. Другий перiод у цьому планi вiдрiзняється бiльшою оригiнальнiстю, самобутнiстю. «Хоча вiн часто бере загальносвiтовi теми, не раз обробленi байкарями всього свiту, – писав С.Єфремов, – але завжди вмiє прибрати їх в оригiнальне видання. Не тiльки люди, але й звiрина у Глiбова мають виразно нацiональне обличчя, розроблене й видержане до найменшої рисочки в нацiонально-українських тонах… Байки Глiбова – не механiчно зроблений переклад чужих творiв, а оригiнальна творча робота; автор тiльки канву бере чужу, але гаптує по нiй власнi мережанки» [10;413]. Байки Л. Глiбова вiдрiзняються вiд творiв І. Крилова особливостями свiтогляду та поетики, цiкавими жанровими знахiдками та головне – завданням: «Всю виявлену на той час стильову потугу українського слова спрямувати на поетичне вiдтворення предметного свiту – природи, людового побуту, речей тощо, тваринного iснування, покласти особливий акцент на елементарних (близьких до iнстинктивних) реакцiях, на представленнi безпосередностi не рефлективного вчинку, на увiдчутлення в зображальному життєплинi мiфологiчного начала» [1;56]. самоусвiдомленiсть романтикiв, натомiсть цiкавився формами «колективної всезагальностi в первинних основах етнiчного буття» [1;54]. i Горлиця» та деякi iншi з певними застереженнями можна вiднести до цього жанру. Лiризмом позначенi також картини природи: Обридла дневi суєта людськая, Спустився вiн спочити в темнотi, І нiчка тихая, мов чарiвниця тая, Прибралася у зорi золотi… Що ж то таке мiж вербами бiлiє? То Стовп Мальований стоїть, І сумно вiн у степ глядить. Чи свiт не той, чи доля вiдцуралась? Все глухо там, нiчого не чутно. Десь над болотцем чайка обiзвалась, Як обзивалася колись давно… Як був вiн деревом, шумiв i зеленiв, Як усмiхалася червоная калина У таких творах спостерiгається «обезфабулювання», тяжiння до пiсенного вiрша (строфiчної будови), чим письменник, на думку М. Зерова, «ламає канон байки» [12;955]. І лiризм, i «випадання з жанрової форми» посилюються в другому перiодi. Бiльшiсть байок Л. Глiбова мають етичнi засновки, та зазвичай їх подiляють на декiлька тематичних груп: І – Вовк Ягнятко задавив… Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бiдна мати, Та побивається, як рибонька об лiд: сатири. Спосiб, в який автор намагається розв’язати суспiльнi проблеми, – просвiта, мудрiсть, чесне, правдиве життя, любов до Батькiвщини, служiння громадi, – якраз i становить ще одну групу байок письменника («Дiдок i Вiтряки», «Билина», «Хмара»): Як жити до пуття: Кохайте щиро правдоньку – І дасть вам Бог одрадоньку Щасливого життя [4;98]. *** Тепер не пугалом добру навчить, Нам треба iншого бажать – Це дало пiдстави говорити, що «Глiбов-байкар проти всякої далекосяглостi громадських програм, проти всякої боротьби дiяльної з соцiальною несправедливiстю» [12;957]. як називав Глiбов висновок, моральну настанову) байок також подається у формi народних приповiдок: «Добренько роби, то добре й буде», «А лiзти високо малому не годиться». До зазначених вище особливостей стилю Глiбова-байкаря також додамо: докладнiсть, деталiзацiю оповiдi; iндивiдуалiзацiю героїв; реалiстичнiсть зображення; наявнiсть доброзичливого, мудрого оповiдача, який подекуди нагадує казкаря: Бровко мовчить, i я мовчу, Води не сколочу. Вам смiх, менi гостинцiв в’язка… Чи гарна моя казка? [4;138]. Подiбним закiнченням автор у деяких байках нiби «заповнює» мiсце моралi, яка випливає зi змiсту твору. Реалiстичнi байки Л. Глiбова утверджували основи нацiональної свiдомостi, художнiй свiт його творiв поставав «iлюзiєю, застосуванням порожнечi, чарiвливим мiражем, розгорнутим на мiсце нерозв’язної тоскної проблемностi. Зворушливе (ба навiть по-своєму героїчне) удавання «непомiчання» катастрофiзму iндивiдуального життя, пропозицiя жити попри все, радiючи повнотi i яскравiй предметностi свiту, – в усьому цьому… виявилася оригiнальна екзистенцiйна позицiя митця» [1;61]. українського селянина, утвердила позастанову цiннiсть людини. Характерною ознакою жанру став його «послiдовний розвиток вiд алегоризму, прямолiнiйного класицистичного дидактизму, вiд «поезiї розсудку» до мiнiатюрної комедiї звичаїв, твору етологiчного, багатого життєвою конкретикою» [13;118]. Демократизм нової байки, спорiдненiсть iз фольклором зумовили популярнiсть цього жанру, а його форма давала можливiсть швидко реагувати на актуальнi проблеми сучасностi. ВИСНОВКИ На рубежi XVIII-XIXст. в українськiй лiтературi вiдбувається процес iдентифiкацiї її з новоєвропейським типом словесного мистецтва. Це перiод бурхливого розвитку лiтературних жанрiв, зокрема гумористичного бурлескного вiршування, його домiнуюча роль протягом тривалого часу в лiтературному процесi. В цей час особливого розвитку набула байка, коренi якої сягають фольклору й давнього письменства. Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобiв, елементiв композицiйної структури фольклорних жанрiв призвело до виникнення таких її рiзновидiв, як байка-казка i байка-приказка. До цього жанру в першiй половинi ХІХ ст. зверталися: І. Котляревський, Г. Квiтка-Основ’яненко, С. Писаревський, П. Кореницький, П. Бiлецький-Носенко, О. Бодянський та iн. Проте основу нової української байки, на думку М. Зерова, заклали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, Л. Глiбов та Є. Гребiнка, оскiльки, навiть запозичивши сюжети для своїх творiв, вони надали цьому жанру нацiонального колориту, використовували мову, наближену до лiтературної. Творчий доробок Петра Петровича Гулака-Артемовського представлений байками-казками, байками-приказками та власне байками. Його байки збагатили українську лiтературу новими темами, образами та жанровими рiзновидами. Їм притаманнi народнiсть, реалiстичнiсть, побутова деталiзацiя, подекуди – риси бурлескного стилю. Започатковану П. Гулаком-Артемовським байку-приказку розробляв Левко Іванович Боровиковський. У назву його збiрки («Байки и прибаютки») винесений жанровий рiзновид байки, який вiн розробив i утвердив в українськiй лiтературi, – байку-приказку, «прибаютку». Серед джерел цих творiв видiляють усну народну творчiсть, байки І. Красiцького та І. Крилова. Крiм того, до форми короткої, езопiвської байки в той час зверталися І. Дмитрiєв, П. В’яземський, М. Остолопов, з доробком яких письменник, iмовiрно, був ознайомлений. Особливостями байкарського доробку Л. Боровиковського є лаконiзм, дотепнiсть, зв’язок iз фольклором, життєвiсть, вiдсутнiсть у багатьох творах алегорiї, сатири. Письменник утвердив у новiй українськiй лiтературi байку-приказку, першi зразки якої знаходимо у П. Гулака-Артемовського. У байкарствi Л. Боровиковський поступився Євгену Павловичу Гребiнцi. 27 його байок, вмiщених у збiрцi «Малороссийские приказки», здобули високу оцiнку вже серед його сучасникiв П. Кулiша та М. Костомарова. В основу його творiв покладенi вiдомi сюжети байок, здебiльшого байок І. Крилова, й українськi народнi анекдоти, прислiв’я, приказки. Твори Є. Гребiнки становлять новий етап у розвитку української байки. У них виявилися такi риси просвiтницького реалiзму, як насичення соцiальним i нацiонально-побутовим змiстом, викриття беззаконня й несправедливостi, надiя на перевиховання панства, звеличення моральних якостей простих селян, нацiональний колорит. Леонiд Іванович Глiбов звернувся до жанру байки, навчаючись у Нiжинському лiцеї. Його байкарську творчiсть умовно подiляють на два перiоди: перший – 50-тi – початок 70-х рокiв (вiд публiкацiї раннiх байок до виходу другої збiрки) та другий – з середини 80-х рокiв i до смертi письменника, коли вiн «узявся до давнього свого дiла, поступаючись намовам приятелiв, знайшовши собi нового читача серед молодих передплатникiв галицького дитячого журналу «Дзвiнок». Твори першого й другого перiодiв суттєво вiдрiзняються мiж собою. Реалiстичнi байки Л. Глiбова утверджували основи нацiональної свiдомостi, художнiй свiт його творiв поставав «iлюзiєю, застосуванням порожнечi, чарiвливим мiражем, розгорнутим на мiсце нерозв’язної тоскної проблемностi. Зворушливе удавання «непомiчання» катастрофiзму iндивiдуального життя, пропозицiя жити попри все, радiючи повнотi i яскравiй предметностi свiту, – в усьому цьому виявилася оригiнальна екзистенцiйна позицiя митця. Отже, нова українська байка вiдтворила суспiльне життя країни в його становому розшаруваннi, окреслила соцiальнi проблеми, проти яких був спрямований її сатирично-викривальний пафос, звеличила моральнiсть українського селянина, утвердила позастанову цiннiсть людини. Демократизм нової байки, спорiдненiсть iз фольклором зумовили популярнiсть цього жанру, а його форма давала можливiсть швидко реагувати на актуальнi проблеми сучасностi. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Бондар М. Леонiд Глiбов: Негативи, позитиви, маски // Слово i час. – 1997. – №4. – С. 52-61. 2. Боровиковський Л. Повне зiбрання творiв. – К., 1967. 3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорiя лiтератури: Пiдручник / За наук. ред. О. Галича. – К.: Либiдь, 2001. – 488 с. 4. Глiбов Л. Вибранi твори. – К., 1989. 5. Гребiнка Є. Байки. – К., 1982. 7. Деркач Б. А. Байкарська спадщина Левка Боровиковського // Рад. лiтературознавство. – 1975. – №1. – С. 50-63. 8. Деркач Б. А. П. П. Гулак-Артемовський – байкар // Рад. лiтературознавство. – 1974. – №2. – С. 56-69. 11. Задорожна Л. Євген Гребiнка: Лiтературна постать. – К., 2000. 13. Історiя української лiтератури ХІХ столiття: У 3 т. / За ред. М. Т. Яценка. – К., 1995. – Т. 1. 14. Костомаров М. Слов’янська мiфологiя. – К., 1994. 15. Крекотень В.І. Байки в українськiй лiтературi XVII-XVIII ст. – К., 1965. – С. 5-78. 16. Крижанiвський С. А., Ротач П. П. Визначний представник українського романтизму // Боровиковський Л. Повне зiбрання творiв. – К., 1967. – С. 5-40. 17. Сиваченко М., Деко О. Леонiд Глiбов: Дослiдження i матерiали. – К. 19. Щербина А. О. Жанри сатири i гумору: Нарис. – К.: Днiпро, 1977.