Артюр Рембо
"найдивнiший поетичний генiй Францiї" (Е. Клансьє) - зробив найбiльш помiтний вплив на французьку поезiю XX столiття. Його творчiсть, що заклала основи символiзму, у той же час далеко виходить за рамки символiстських iдей i побудов, будучи своєрiдним проривом до поезiї майбутнього.
Все коротке життя цього "Шекспiра-дитяти", як назвав Рембо В. Гюго, була втечею вiд вульгарностi буржуазного iснування, анархiчним викликом нормам i правилам, вiдходом у створений їм самим хиткий свiт "ясновидiння".
сувора мати. Шкiльну освiту Рембо одержує в коллежi Шарлевiля, де вражає викладачiв раннiми й рiзнобiчними здiбностi: уже у вiсiм рокiв вiн пише першi вiршi й прозу, вiльно перекладає з декiлькох мов, легко iмпровiзує на латинi. Деспотизм матерi, створена нею в будинку гнiтюча атмосфера, неприйняття "iдiотизму" мiщанського оточення спонукують пiдлiтка неодноразово тiкати з рiдного мiста. Але щораз на вимогу матерi полiцiя повертає його додому. 2 листопада 1870 р., пiсля чергової втечi, вiн пише своєму колишньому вчителевi:
"Я гину, я гнию у свiтi вульгарному, злом, сiрому. Що ви вiд мене хочете, я впертий у своєму обожнюваннi вiльної волi... Я хотiв би втекти знову й знову..."
У березнi 1871 р. у Парижу проголошена Комуна, i юний поет захоплено вiтає її як передвiсницю нового свiту. Припускають, що пiд час повстання вiн перебував у столицi й навiть якийсь час служив у частинах Нацiональної гвардiї. Ще красномовнiше про полiтичнi настрої й симпатiї Рембо свiдчать вiршi, написанi їм у днi Комуни: "Паризька оргiя, або Париж заселяється знову", "Руки Жанн-Марi", "Паризька вiйськова пiсня".
Розгром Комуни сприймається їм як найбiльша соцiальна катастрофа й глибоко особиста трагедiя. Вiн пориває всi соцiальнi зв'язки й заявляє про свою повну волю вiд суспiльства i його моралi. Найбiльш точний умонастрiй Рембо в цей перiод, його анархiчне повалення всiх i вся вираженi у вiршi «Що нам, душе моя».
"ясновидiння", розгорнута програма якої викладена в його листах 1871 р.: "Я кажу, треба стати ясновидцем... Поет перетворює себе в ясновидця тривалим, безмiрним й обмiркованим приведенням до розладу всiх почуттiв. Вiн iде на будь-якi форми любовi, страждання, божевiлля... вiн стає найбiльш хворим iз всiх, найбiльш злочинним, найбiльш проклятим - i вченим iз учених! Тому що вiн досяг невiдомого". З усiєю рiшучiстю й послiдовнiстю Рембо починає перетворювати свої естетичнi принципи в практику життя. Вiн знайомиться iз Верленом, блукає з ним по Європi, пiддаючи себе систематичним катуванням (безсоння, алкоголь, наркотики, голодування) у надiї одержати матерiал для поезiї "ясновидiння". Пiзнiше цей перiод життя Рембо назве "часом у пеклi" i рiшуче засудить себе. Пiсля розриву з Верленом вiн повертається на короткий час у Шарлевiль, де працює на фермi матерi за шматок хлiба, а потiм починаються його систематичнi втечi з дому.
"чоловiк з пiдметками iз вiтру" (Верлен) виходить пiшки майже всю Європу, так i не знайшовши собi пристановища. Тепер вiн мрiє назавжди покинути Європу, що бачиться йому величезним Шарлевiлем, i долучитися до iншої, здорової й природної, цивiлiзацiї, якою бачиться йому Схiд. У своїй прощальнiй книзi "Пора в пеклi" вiн напише: "Мiй день пiдiйшов до кiнця, я залишаю Європу. Морське повiтря пропалить менi легенi, сонце невiдомих широт видубить шкiру... Коли я повернуся, у мене будуть сталевi м'язи, засмагла шкiра, шалений погляд... У мене буде золото; я буду вiльним i жорстоким... Я вплутаюсь в полiтичнi iнтриги. Буду врятований. Доки я проклятий, батькiвщина жахає мене".
Десять рокiв (1880 - 1891) у нестерпно важких умовах Рембо служить торговельним агентом спочатку в Аденi, а потiм в Ефiопiї. І за цей час ним не написано жодного вiршованого рядка: тiльки кiлька статей для географiчного товариства й дiловi листи. Його мрiї про багатство й волю не призначено було збутися: генiальний поет не змiг стати процвiтаючим буржуа.
не вiдомий, умирає.
У лiтературу вiн вступає як романтик, i його найбiльш помiтний вiрш першого перiоду творчостi (1869 - весна 1871 р.) "Коваль" по своїй образностi й стилiстицi слiдує традицiї В. Гюго.
Часом у своїх вiршах (особливо викривальних) Рембо нарочито грубий. Вiн уводить у них натуралiстичнi, вiдразливi побутовi деталi; з'єднує в одному образi пiднесене i низьке, конкретне й узагальнене; широко використає вульгаризми, дiалектизми в змiшаннi iз книжковою, науковою лексикою; порушує звичний ритм олександрiйського вiрша, роблячи його розiрваним, стрибкоподiбним; руйнує устоянi жанровi форми поезiї.
Початком нового перiоду його творчостi (лiто 1871 - весна 1873) варто визнати вiршi "П'яний корабель" й "Голоснi", що стали згодом манiфестом символiзму.
"П'яний корабель", написаний 17-лiтнiм юнаком, без сумнiву, одне iз самих великих i загадкових створень європейської лiрики, що не пiддається вичерпному й остаточному тлумаченню. У його центрi - символiчний образ людини-корабля, що ототожнюється iз самим поетом, що стрiмко несеться "без керма й вiтрил" по безбережним "цвинтарях морським" назустрiч Невiдомому, бути може, власнiй загибелi. По шляху перед ним виникають дивнi пейзажi, встають вигадливi картини, i читачевi важко зрозумiти, чи є вони реальними або це тiльки плiд хворої уяви:
Я бачив, як шумлять драговини та вершi,
Де в комишах гниє морський Левiафан!
Як даль врiзається в бездонний океан!
Льодовики, сонця, i небеса, й заграви!
Гидотнi обмiлi серед рудих заток,
Куди облiпленi комахами удави
Падуть у смородi з покручених гiлок!
(Пер. Вс. Ткаченка)
Вражає й гранична щирiсть, своєрiдна сповiдальнiсть, з якими поет розповiдає про побачене i пережите, пророкуючи свою власну долю:
Доволi плакав я! Жорстокi всi свiтання,
Гiркi усi сонця й пекельний молодик;
Зацiпило менi вiд лютого кохання.
Нехай трiщить мiй кiль! Поринути в потiк!
У "П'яному кораблi" формується нова поетична система, що характеризується насамперед посилення метафоричностi, появою "зашифрованих" образiв, покликаних не стiльки зображувати конкретнi явища й враження вiд них. скiльки "представляти несказанне".
Я снив i бачив снiг серед ночей зелених,
Цiлунок на очах морiв, i гладь ясну,
І сокiв круговерть, хмiльних i незбагненних,
Розлюченi вали в звiринiй iстерiї,
Що брали штурмом риф, уповнi бачив я,
Не знаючи, що блиск од сяйних нiг Марiї
Утихомирює захеканi моря.
На берегах Флорид менi траплялось зрiти
Квiтки, подiбнi до пантерячих зiниць!
Мов сяйнi вiжки, снiп веселок розмаїтий
(Пер. Вс. Ткаченка)
Емоцiйна сила, дивне багатство образiв i лексики, рiзноманiття колiрної палiтри, надзвичайна музикальнiсть, нарештi, внутрiшнiй динамiзм вiрша Рембо залучали до нього увага багатьох поколiнь читачiв i перекладачiв. На українську мову "П'яний корабель" у рiзний час перекладали В. Бобинський, Вс. Ткаченко, Юрiй Клен, М. Терещенко, Г. Латник.
У сонетi "Голоснi" Рембо слiдом за Бодлером намагається встановити вiдповiдностi "звукiв" й "кольорiв" i пов'язати з ними ряди вiльних асоцiацiй:
А - чорне, бiле Е, червоне І, зелене
У, синє О; скажу про їх таємну суть:
Кружляючи щодня над смородом мерзенним,
То бiлi королi, льодовикiв знамена;
І - то пурпурна кров i посмiх незбагненний,
П'янливе каяття i невситима лють;
То спокiй пасовищ у тихому смерканнi,
То зморшка - борозна високого чола;
О - вища є сурма, рiзкi незнанi звуки,
То тиша промiж гiр, завмерлих од розпуки,
То промiнь iз небес, бузкова то стрiла!
(Пер. Г. Латника)
Тут слово, розкладене на "звуки" й "кольори" перестає бути значеннєвою одиницею, втрачає свою комунiкативну роль i здобуває функцiю безпосереднього вселяння, "суггестивностi", стає символом загадкових бачень поета. Написана пiзнiше глава "Алхiмiя слiв", що ввiйшла в книгу "Пора у пеклi", дає уявлення про характер пошукiв Рембо в момент створення "Голосних": "Я придумав кольори голосних!.. Я встановив рух i форму кожної приголосної й тiшив себе надiєю, що за допомогою iнстинктивних ритмiв я винайшов таку поезiю, що коли-небудь стане доступною для всiх п'яти почуттiв... Я писав мовчання i нiч, виражав невимовне, запам'ятовував запаморочливi миттєвостi".
Художнi принципи, проголошенi Рембо в сонетi "Голоснi", знайшли подальший розвиток в "Останнiх вiршах" (1872) i "Осяяннях" (1872 - 1873). У них поет, дотримуючись своєї тези про те, що треба "про неясне говорити неясно", остаточно розриває логiчнi зв'язки мiж образами i їхнiми реальними прототипами, перетворює вiршi у своєрiднi поетичнi ребуси. Їх призначення - натякнути на щось "загадкове", "невiдоме", яких не можна осягти розумом, але на яке можна музично настроїтися.
вiдкриває дорогу верлiбру ("вiльному вiршу").
Завершує творчiсть Рембо книга "Пора в пеклi" (лiто 1873 р.), у якiй вiн пiдбиває пiдсумок своїм символiстським шуканням, назвавши їх "iсторiєю одного з моїх божевiль", утверджує їхню повну неспроможнiсть i назавжди вiдрiкається вiд поетичної дiяльностi. Це твiр зовсiм ще юнака перейнято безмiрною гiркотою й безвихiдним розпачем, тому що вiдмова вiд поезiї значила для нього вiдмову вiд самого життя.
Рембо справедливо називають "передчасною дитиною двадцятого сторiччя". Дiйсно, вiн передбачив своєю творчiстю iстотнi риси сучасної поезiї: iнтенсивнiсть лiричного переживання, витончену метафоричнiсть, особливу музикальнiсть i колiрну виразнiсть, верлiбр. Повною мiрою значення Рембо розкрилося лише в XX столiттi, коли французькi поети заговорили образною мовою, створеною ним.
| 
