Автобiографiзм роману "Життя Девiда Коперфiлда" Ч. Дiккенса
Курсова робота
Автобiографiзм роману „Життя Девiда Копперфiлда” (Ч. Дiккенс)
Змiст
Вступ.
Роздiл 1. Ч. Дiккенс – класик критичного реалiзму.
Роздiл 2. Тема дитинства та автобiографiзм роману Ч. Дiккенса «Девiд Копперфiльд»
Роздiл 3. Романи Ч. Дiккенса в оцiнцi захiдного лiтературознавства.
Вступ
Рiзноманiття лiтературних i культурних явищ, змiна шкiл i напрямiв, яскрава неповторнiсть талантiв, народження важливих методiв в лiтературознавствi створюють неповторний вигляд XIX столiття, динамiкою i непередбачуванiстю якого захоплювалися Бальзак i Гюго, Дiккенс i Ж. Санд. Духовне життя Європи було iнтенсивним i багатоаспектним. Але XIX ст. пов'язане i з формуванням сучасної науки про лiтературу, принципи осмислення духовного досвiду людини. До середини XVIII ст. в теорiї словесностi практичним керiвництвом служили нормативнi "Риторика" i "Поетика" Аристотеля. Змiна у вiдношеннi до лiтератури, нормативна i ненормативна поетика, що вiддiлилися, була серйозним поворотом, пов'язаним з розмежуванням природних, соцiальних, гуманiтарних наук. Невипадково взаємовiдносини лiтератури з природними науками впливають iстотним чином на формування психологiчного аналiтичного методу, що пiзнає природу людини. Нормативна поетика володiла досить жорсткою схемою визначення якостей твору, з якими повиннi були рахуватися автори. Ненормативна поетика поставила автора в бiльш вигiднi умови. Роздiливши природу (як об'єкт пiзнання в природних науках) i людину як суб'єкт, гуманiтарнi науки сприяли принциповому збiгу об'єкта i суб'єкта, оскiльки вони вивчають людину.
У свiтову лiтературу Дiккенс увiйшов як чудовий гуморист i сатирик, як один з творцiв соцiального реалiстичного роману XIX ст. Вiн продовжив традицiї письменникiв XVIII ст. – Фiлдiнга i Смоллета, традицiї романтикiв, органiчно включивши їх в свою художню систему. Його естетичний iдеал пов'язаний iз ствердженням гуманiзму, етичним пафосом, дiйовим протестом проти соцiальної несправедливостi. Етично-естетичний iдеал Дiккенса народний в своїй основi; вiн є вираженням народної мудростi i втiлюється в образах, що зливаються з народною творчою стихiєю. Народнi поняття про моральнiсть, правду, красу i добро отримують своє заломлення в химернiй стихiї дiккенсонiвської творчостi, виявляючись в казкових перетвореннях злих i безсердечних героїв в чуйних i добрих, в дивних збiгах i щасливiй випадковостi.
Ще недостатньо дослiдженi фольклорнi джерела художньої образностi Дiккенса, його зв'язку з народною творчiстю, що виявляються i запам'ятовуються у надiлених чистотою i яснiстю образах дiтей, молодих людей i старезних дивакiв, чиї серця несприйнятливi до зла, в жахливо-зловiсних образах лиходiїв, в темi єдиноборства темних i свiтлих начал i торжества добра над злом.
Лiтературна дiяльнiсть Дiккенса складає цiлу епоху в розвитку нацiональної культури Англiї, в розвитку роману нового часу, що робить дослiдження його творчостi особливо актуальним.
Об’єктом дослiдження курсової роботи є iсторiя зарубiжної лiтератури ХІХ столiття.
Предметом дослiдження є автобiографiзм роману Ч. Дiккенса. «Девiд Копперфiлд».
Мета курсової роботи полягає в дослiдженнi художнiх принципiв втiлення образу Копперфiлда, на основi реальних життєвих фактiв самого Ч. Дiккенса.
· дослiдити значення творчостi Ч. Дiккенса в iсторiї свiтової лiтератури;
· проаналiзувати автобiографiчнi моменти роману.
Наукова новизна роботи полягає у спробi цiлiсно дослiдити автобiографiям роману «Девiд Копперфiлд», проблеми втiлення художнього образу головного героя у романi Ч. Дiккенса. Ми використали широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вiтчизняної та зарубiжної фахової лiтератури, що дало змогу повнiше висвiтлити вказану проблематику.
Для розв'язування поставлених завдань використано такi методи наукового дослiдження: теоретичний аналiз наукових лiтературних джерел, синтез, узагальнення, порiвняння, абстрагування, конкретизацiя, моделювання, спостереження.
Чарльз Дiккенс вiдноситься до числа тих письменникiв, слава яких нiколи не меркнула нi при їх життi, нi пiсля смертi. Питання стояло лише про те, що кожне нове поколiння бачило в Дiккенсi. Дiккенс був володарем розуму свого часу, iменами його героїв називалися фiрмовi блюда i моднi костюми, а лавка старовини, де жила маленька Нелл, дотепер привертає увагу численних лондонських туристiв, що зацiкавилися написом на скромному ветхому будиночку в центрi британської столицi: "Лавка старовини, прославлена знаменитим Дiккенсом" [13, 156].
Хранитель великої традицiї англiйського роману, Дiккенс був не менш блискучим виконавцем i iнтерпретатором власних творiв, нiж їх творцем. Вiн великий i як художник, i як особистiсть, як громадянин, що ратує за справедливiсть, милосердя, гуманнiсть i спiвчуття до ближнiх. Вiн був великим реформатором i новатором в жанрi роману, йому вдалося втiлити в своїх творiннях величезну кiлькiсть задумiв i спостережень.
Творцем самих сонячних усмiшок був Дiккенс для своїх сучасникiв. Людиною для всiх часiв став вiн для подальших поколiнь. Цiкава точка зору В. Д. Набокова на творчiсть Ч. Дiккенса. Саме цьому письменнику вiн присвятив цiлий роздiл в "Історiї захiдної лiтератури" пiд ред. Ф. Ф. Батюшкова (1917). Набоков вважав Дiккенса не тiльки самим нацiональним зi всiх англiйських письменникiв, але й зрозумiлим i дорогим всьому свiту. Дiккенс-романiст i людина нерозривно зв'язанi. Бiльше того, можна сказати, що художня творчiсть не була для Дiккенса чимось самодостатнiм. Вона була лише одним iз проявiв – кiнцевим, найбiльш яскравим i повним – його могутньої особистостi, його колосальнiй життєвiй енергiї. Дiккенс завжди був i залишається для багатьох поколiнь читачiв дивним гуманiстом. Набоков вiдзначив, що джерелами гуманiзму служили письменнику багатий життєвий досвiд, збагачений особливостями вразливої натури письменника, а виразилося це у вiдтвореннi страждань принижених i ображених, зображеннi психологiї нещасної дитячої душi, рясно вигодуваних сльозами i пафосом. "Етична чистота самого письменника народилася з тiєї гiгантської непохитної енергiї волi, яка така характерна для всього подальшого життя його". Набоков надає особливе значення багатству фантазiї Дiккенса, примхливiй рiзноманiтностi його вигадок. Дiккенс був захоплюючим розповiдачем, i всякий потрапляв пiд чарiвливiсть його невичерпною фантазiй. Творчий генiй Дiккенса створював образи живих людей, вiдмiнних тiльки тим вiд людей в плотi, що вони безсмертнi. Порiвнюючи Дiккенса з Гоголем, Набоков писав: "Тiльки небагато обдарованi тiєю вищою здатнiстю художнього синтезу, яка з тисячi найдрiбнiших рис, розсiяних в навколишнiй дiйсностi, збирає щось цiльне, єдине i, вдихнувши в це цiле живу душу, збагатив свiт типовою безсмертною людською особою". Персонажi Дiккенса, як i Гоголя, живуть своїм самостiйним життям, незалежним нi вiд фабули, нi вiд намiру автора. Вони й iсторично конкретнi – в них вiдобразилися i нацiональнi, i специфiчнi риси епохи. Але разом з тим вони вiчно юнi, вiчно новi, загальнолюдянi, загальнозрозумiлi саме цими своїми загальнолюдськими рисами [13, 157].
Дiккенс народився в 1812 р. в Портсмутi в сiм'ї урядовця морського вiдомства. Мати його не могла гордитися благородним походженням, оскiльки її батьки були слугами в багатих домах. Головне, що створювало певну атмосферу в домi i допомогло Дiккенсу надалi стати письменником, людиною з невичерпною вiрою в добро i справедливiсть, – це оптимiзм i стiйкiсть в умiннi переносити життєвi знегоди. А їх випали на частку сiм'ї Дiккенсiв немало. Все, що потiм увiйшло до його романiв, було вистраждано, пережито i оцiнено самим письменником. Свiт Дiккенса гармонiйний, i ключi вiд нього знаходяться в дитинствi. Чарльз не дiстав класичної англiйської освiти, хоча в роки вiдносного матерiального благополуччя вiн вiдвiдував школу. Саме життя примушувало його займатися самоосвiтою. Десятилiтнiм хлопчиком Чарльз працював на фабрицi вакси, що належала одному з його далеких родичiв, що, втiм, не заважало господарю не видiляти Чарльза серед iнших хлопчикiв. Ставши парламентським стенографом i репортером, Ч. Дiккенс навчився швидко схоплювати головне, формувати власну думку, миттєво реагувати на побачене. Крiм того, в юнака були явнi акторськi здiбностi, якими нерiдко гордився його батько, примушуючи сина розiгрувати домашнi спектаклi перед гостями. Емоцiйне, образне мислення Чарльза, що дарувало йому природою, розвивалося пiд впливом життєвих знегод i стоїчного сприйняття невдач.
Турбування про ближнiх – риса характеру Дiккенса, яка повнiстю виявилася в його вiдношеннi до своїх дiтей (їх було 9: 7 синiв i 2 дочки) i дiтей свого брата [13, 158].
Цi особливостi натури Дiккенса не були простою данню вiкторiанської моралi, що проповiдує спiвчуття до чужого горя i християнську допомогу ближнiм. Вона була зумовлена життєвими обставинами, в яких опинився майбутнiй письменник ще в дитинствi i юностi, iсторичною епохою, в якiй були сусiдами блиск i пишнiсть з убогiстю i безправ'ям, процвiтання i прогрес – з неписьменнiстю i поневоленням, палацами вельмож i робочими домами для сирiт.
Твори Дiккенса мали успiх у всiх шарiв англiйського суспiльства. І це не було випадковiстю. Вiн писав про те, що добре вiдоме кожному: про сiмейне життя, про сварливих дружин, про картярiв i боржникiв, про пригноблення дiтей, про хитрих i спритних вдiв, що заманюють в свої мережi легковiрних чоловiкiв. Сила його дiї на читача була схожа на вплив акторської гри на публiку (а Дiккенс продовжував брати участь у любительських спектаклях все життя). Публiчнi читання Дiккенса складали частину його творчої лабораторiї художника. Вони служили йому засобом спiлкування з своїм майбутнiм читачем, перевiрки життєвостi його iдей, створених їм образiв.
Бiльше iнших своїх сучасникiв Дiккенс був виразником совiстi нацiї, того, що вiн любив, чому поклонявся, в що вiрив i що ненавидiв; письменником, твори "якого неможливо було читати без гарячої симпатiї i зацiкавленостi". Таким увiйшов Дiккенс у велику лiтературу.
"Нариси Боза" (1833-1836) був своєрiдною прелюдiєю до його романної творчостi. Жанр нарису дозволив йому передати свої враження вiд баченого в контрастних по характеру епiзодах, вiдтворюючих життя Лондона. Вони дуже рiзноманiтнi i малюють побут i вдачi британської столицi. Нiякого загального сюжетного стрижня в них немає, окрiм, мабуть, самого вигляду Лондона. Жартiвливiсть закладена в назвi твору. Боз – дитяче жартiвливе прiзвисько Чарльза, яке потiм перейшло до його сина.
переїхала до Лондона, а його батько за несплату боргiв був посаджений у в'язницю, майбутньому письменнику довелося самому заробляти собi на життя. Дiккенс не любив згадувати про цю пору свого життя – про роботу на фабрицi вакси, про самотнiсть у великому мiстi, про переслiдуюче його вiдчуття голоду, але все це увiйшло до його романiв, серед героїв яких головне мiсце належить дiтям. Олiвер Твiст, Флоренс i Поль Домбi, малятко Нелл – всi цi образи назавжди увiйшли до свiдомостi читачiв. Багато подiй життя письменника заломилися в романi "Девiд Копперфiлд". Звертаючись до днiв дитинства Дiккенса, його бiографи писали про те, що "в лондонських нетрях вiн, сам того не пiдозрюючи, дiставав свою справжню освiту... блукаючи по мiсту i його похмурих околицях, вiн непомiтно для себе здобував матерiал, з якого йому належало створювати своїх героїв". Зiткнувшись зi стражданнями i несправедливiстю, Дiккенс – i в цьому сила i своєрiднiсть його особистостi – не втратив властивi йому гумор i оптимiзм, вiн знайшов в собi сили подолати страждання i не втратив iнтерес до життя i людей. Про це дуже вiрно писав в книзi про Дiккенса англiйський письменник Р. Честертон: "... фабричнi колеса... виготовляли ваксу i мiж дiлом вони виготовили найбiльшого оптимiста столiття. Якщо вiн бачив свiт в рожевому свiтлi, цей погляд народився на фабрицi, де виготовляли чорну ваксу. Чарльз Дiккенс, що провiв у стражданнях тi роки, коли ми звичайно щасливi, пiзнiше, дорослим радiв там, де iншi плакали" [13, 158].
листiв. Вiн добре познайомився з системою англiйського судочинства, був присутнiм на судових засiданнях, слухаючи виступи суддiв i адвокатiв. Молодий Дiккенс був захоплений театром, мрiяв про кар'єру актора, але важке становище сiм'ї вимагало постiйного заробiтку. Вiн вивчає стенографiю i отримує мiсце парламентського репортера. До його обов'язкiв уходить присутнiсть на засiданнях палати общин, стенографування мов ораторiв i складання кореспонденцiї для газет. Вiн залучається до середовища лондонських журналiстiв. Як кореспондент вiн побував в багатьох мiстах Англiї, спостерiгав за ходом виборiв, був присутнiй на всякого роду заходах. Все це дозволило Дiккенсу познайомитися з парламентарiями i їх вдачами. В 1833 р. в однiй з газет була опублiкована його перше оповiдання. В лютому 1836 р. вийшла його перша книга – "Нариси Боза", що принесла популярнiсть автору.
"Наш прихiд", "Картинки з натури", "Лондонськi типи", "Розповiдi". Всi нариси присвяченi життю Лондона i його мешканцiв. Автор так визначив свою задачу: дати "зарисовки справжнього життя i вдач". В нарисах зображено життя мешканцiв бiдних кварталiв Лондона, вуличнi подiї, мiстяться описи лондонських типiв. Майстернiсть гумориста поєднується тут з цiкавiстю до проблем соцiального характеру. Дiккенс – не тiльки гострозорий спостерiгач i дотепний розповiдач; його нариси зiгрiтi спiвчуттям до знедолених, обдурених життям людей. Страшну картину вбогостi малює письменник в нарисi "Помiчник судового слiдчого". Страждання нещасної матерi i її голодних дiтей викликають не тiльки спiвчуття, але i обурення соцiальною несправедливiстю.
Зi сторiнок книги Дiккенса встає галасливий i багатоликий натовп – дрiбнi чиновники, модистки, "благороднi обiдранцi", актори, скупники вживаних речей. Їх характери i долi розкриваються не тiльки на фонi, але й у зв'язку з життям величезного мiста, яке Дiккенс так добре знав i вiдчував. Вiн був спiваком Лондона, письменником-урбанiстом, поетом вулиць, площ i набережних. Дiккенсу-нарисовцю властива майстернiсть короткої виразної характеристики персонажа i майстернiсть опису людського натовпу. Його герої шумно веселяться в театрi, iз захопленням стежать за витiвками клоунiв на ярмарку, чудово вiдчувають себе у вуличному гармидерi. І разом з тим багато хто з них самотнiй в багатолюдному натовпi. "Дивно, з якою байдужiстю вiдносяться в Лондонi до життя i смертi людей. – пише Дiккенс в "Думках про людей". – Людина не викликає нi в кому нi спiвчуття, нi ворожнечi, нi навiть холодної цiкавостi; нiхто, за винятком її самої, нею не цiкавиться. Коли вона помирає, не можна навiть сказати, що його забули – адже нiхто не згадував про неї за життя" [13, 159].
"Нариси Боза" – пролог до творчостi Дiккенса-романiста. Долi простих людей, контрасти убогостi й багатства, парламент i суд, театр i побут акторiв, закутки i вулицi Лондона – все це знову виникне i розгорнеться на сторiнках його романiв.
його Inimitable – неповторним, вся країна почала називати так свого улюбленого письменника. Визначення Форстера вiдобразило почуття багатьох тисяч людей – навiть тих, якi про Дiккенса тiльки знали, але його не читали, а деколи навiть не могли прочитати. Вiн рано став легендою – мiфом вiкторiанської Англiї. Дiккенса почали називати "совiстю нацiї", "захисником нужденних i знедолених". І що б деколи не намагалися писати про його книги iншi рецензенти, – справа не мiнялася: в представленнi всiєї країни Дiккенс залишався першим i найзнаменитiшим письменником Англiї, бiльш того – став поступово людиною-мiфом [9, 126].
Коли Е. Вiлсон в статтi "Романiст для всiх часiв" сказав: "В його час жоден письменник у всьому свiтi не мав свiй в розпорядженнi такої величезної аудиторiї, як Дiккенс", – вiн нiчого не перебiльшив [9, 127].
Якщо автор "Записок Пiквiкського клубу" (1836) вже завоював широку популярнiсть, то до п'ятдесяти рокiв про нього вже iснував переказ, що перетворив живу i дуже земну людину на втiлення чарiвної казки. Цю казку сучасна англiйська критика називає "казкою про Санта-Клауса" – тобто про рiздвяного Дiда Морозi. Дiккенс жив i писав у тi ж роки, що й ряд iнших найбiльших художникiв слова, по-справжньому значних i залишивших помiтний слiд у вiках, але популярнiсть їх в серединi XIX столiття не може йти в порiвняння з його популярнiстю.
Втiм, надалi доля популярностi Дiккенса склалася вельми химерно.
вiн не мiг проходити мимо неї. Бачивши суспiльне зло, вiн уважав своєю задачею негайно братися за його викриття i тим самим виправлення. Так було тодi, коли вiн, будучи парламентським репортером, увiйшов до лiтератури на початку 30-х рокiв, так було майже до кiнця його життя. Якi об'єктивно були погляди i iдеали Дiккенса – iнша справа, але боровся вiн до кiнця за те, що в його уявленнi було справедливiстю.
Дiккенс пiдпорядковував своє мистецтво усвiдомленiй iдейнiй "мiсiї". Це служiння "мiсiї" пояснює легенду про Дiккенса в широких колах англiйського народу. Те, чого не приймали нi вiд Дiзраелi, нi вiд Кiнгслi, нi навiть вiд Карлейля, вiд Дiккенса приймали i Дiккенсу прощали самi рiзнi шари суспiльства, включаючи правлячi кола вiкторiанської Англiї [9, 127].
"Фортнайтлi рев'ю" в 1872 роцi. Переоцiнка його спадщини поглибилася на рубежi столiть, але особливо на початку XX столiття.
За винятком Честертона, Гiссiнга i Шоу, нiхто з iнтелектуалiв не хотiв пiдтримувати уявлення про легендарного Дiккенса. Особливо безумовно висловлювалися в цьому напрямi декаденти i естети "першої" i "другої" хвилi, спочатку О. Уайльд, а пiзнiше, в 10-х роках XX столiття, високолобi естети Блумсберi – В. Вулф i її гурток. Пiдтримували реакцiю проти Дiккенса i послiдовники Генрi Джеймса. В 10-30-х роках популярнiсть автора "Записок Пiквiкського клубу" i "Девiда Копперфiлда" опустилася до найнижчого рiвня, i iнтелектуали зарозумiло говорили про Дiккенса як про письменника, якого читають лише дiти, а вивчають хiба лише за шкiльною i унiверситетською програмою [9, 128].
Вслiд за "елiтою" Блумсберi про уявний "примiтивiзм" мистецтва Дiккенса, розрахованого нiбито лише на малоосвiченi маси, довго говорили i консервативнi лiтературознавцi. Якщо про нього на початку столiття i писали, то переважно в iнтонацiї критичнiй, розвiнчуючи його i як письменника, i як людину. Дiккенса не переставали читати демократичнi шари суспiльства i так звана "середня" iнтелiгенцiя, але лiтературна елiта зневажливо заявляла: "Хто нинi читає Дiккенса?!" В цiй зневажливiй формулi мiстилася цiла концепцiя – пiдтекст цього "хто" абсолютно очевидний [9, 130].
Вiдiйшов у минуле ореол мiфу i казки. Оцiнки сталi тверезiшими i в той же час глибшими i тоншими. Багато що встало на свої мiсця. В свiтлi великих i серйозних робiт великих англiйських дослiдникiв, що з'явилися за останнi десятирiччя, – дослiджень, що належать ученим вельми рiзних напрямiв i поглядiв, – Дiккенс представ у нових аспектах його мистецтва, глибше йде розбiр художньої своєрiдностi цього мистецтва, вивчається композицiя, будова його романiв, роль символiчних узагальнень в них, способи проникнення письменника в психiку героїв, що зображаються, i т. п.
критика i тим бiльше тi представники "традицiйної" концепцiї, для яких мистецтво Дiккенса майже примiтивне, стоїть майже на рiвнi лялькового театру.
У творчостi Дiккенса видiляють чотири перiоди. Перший – раннiй перiод – припадає на 1833-1841 рр. В цей час написанi "Нариси Боза", "Посмертнi записки Пiквiкського клубу", "Пригоди Олiвера Твiста", "Життя i пригоди Нiколаса Никльбi". В другий перiод – 1842-1848 рр., спiвпадаючий з часом пiдйому робочого руху в Англiї, написано "Американськi замiтки", "Життя i пригоди Мартiна Чезлвiта", "Рiздвянi розповiдi" ("Рiздвяна пiсня в прозi", "Дзвони" i "Цвiркун на печi"), "Домбi i син". Третiй перiод охоплює 1849-1859 рр. Вiн вiдкривається романом "Девiд Копперфiлд"; в цей же перiод написанi "Холодний дiм", "Важкi часи" i "Крихiтка Доррiт". В останнє десятирiччя свого життя – 60-i рр. – Дiккенс створює "Великi очiкування", "Наш спiльний друг", починає, але не встигає завершити роман "Таємниця Едвiна Друда" [14, 167].
Роздiл 2. Тема дитинства та автобiографiзм роману Ч. Дiккенса
"Життя Девiда Копперфiлда, розказане їм самим"
окремої людини, до шляхiв його розвитку i становлення як особи. Саме таким твором, що увiбрав в себе всi сторони майстерностi письменника, став його роман «Девiд Копперфiльд».
Дiккенс випустив новий роман - "Життя Девiда Копперфiлда, розказане їм самим" (1850) пiсля революцiйного 1848 року. Письменник тут не торкався великих суспiльних проблем. Цей роман, великою мiрою автобiографiчний, вiдрiзнявся вiд всього створеного ним в 40-i роки. Але хоча Дiккенс пiд впливом подiй революцiйних рокiв i вiдiйшов вiд проблематики соцiального романа, вiн зовсiм не втратив того народолюбства, яким дихала його творчiсть попереднiх рокiв.
Це – iсторiя молодої людини, готової подолати будь-якi перешкоди, зазнати будь-якi позбавлення i ради любовi зробити найвiдчайдушнiшi i смiливiшi вчинки. Історiя нескiнченно привабливого Девiда, гротесковий нiкчемного Урiї i милої чарiвної Дори [9, 166].
Девiд Копперфiлд народився наполовину сиротою, - через пiвроку пiсля смертi свого отця. Трапилося так, що при його появi на свiтло була присутня тiтка його отця, мiс Бетсi Тротвуд, - її брак був такий невдалий, що вона зробилася чоловiконенависницею, повернула дiвоче прiзвище i поселилася в глушинi. До одруження племiнника вона дуже любила його, але примирилася з його вибором i приїхала познайомитися з його дружиною лише через пiвроку пiсля його смертi. Мiс Бетсi висловила бажання стати хресною новонародженою (їй хотiлося, щоб народилася неодмiнно дiвчинка), попросила назвати її Бетсi Тротвуд Копперфiлд i намiрилася "як слiд виховати її", оберiгаючи вiд всiх можливих помилок. Дiзнавшись же, що народився хлопчик, вона була така розчарована, що, не попрощавшись, покинула будинок свого племiнника назавжди [3, 43].
на формуваннi їх характерiв, цiлей i прагнень. І ми бачимо на прикладах образiв, створених Дiккенсом, що саме система освiти, а не середа, з якої вийшли герої, впливає на їх подальше життя i долю.
Проблеми виховання i освiти займають в творi одне з головних мiсць, оскiльки вiдображають процес формування особи. Письменник змальовує декiлька методiв виховання: систему вiтчима Девiда мiстера Мердстона, систему Крiкла — колишнього торговця хмелем, що став директором школи, i систему Бетсi Тротвуд. Самi «вихователi» предстають перед нами такими, якими їх бачить дитя. Так, бiло-чорно-коричнева особа i порожнi очi Мердстона вiдображають ту ненависть, яку випробовує Девiд до жорстокої, безсердечної людини, що рахує Дитяти своїм тягарем. Така ж вiдраза i неприязнь викликає у хлопчика Крiкл, який сам «нiчого не знає, окрiм мистецтва прочуханки, i бiльш неосвiчений, нiж найостаннiший учень в школi». Крiзь призму сприйняття Девiда, ми бачимо, що методи виховання i Мердстона, i Крiкла антигуманнi i нелюдянi. В протилежнiсть їм, Бетсi Тротвуд бажає зробити хлопчика людиною добрим, вселити йому прагнення приносити користь суспiльству. І, хоча вона прагне приховати свої вiдчуття пiд маскою зовнiшньої суворостi, Девiд бачить в нiй втiлення добра i справедливостi. Таким же носiєм позитивних початкiв є для хлопчика сiм'я його нянi Пегготi.
У своєму романi Дiккенс аналiзує причини етичної недосконалостi людей, їх моральної потворностi. І приходить до висновку про згубний вплив зiпсованої системи освiти. Яскравими прикладами жертв такого виховання є Урiя Хiп i Стiрфорт. Стiрфорт — аристократ, якому завжди, починаючи з шкiльної лави, було все дозволено. Вiн безперешкодно користувався своєю свободою i самостiйнiстю. В результатi цього з нього вирiс справжнiй сноб, що рахує своє походження виправданням самих негативних вчинкiв. Урiя Хiп вихiдець абсолютно з iншої середи. Вiн мстивий, жорстокий, низький, постiйно догоджає, раболiпствує i пiдлабузнюється.
Хоча не можна говорити, що роман повнiстю вiдображає життя автора, все ж такi автобiографiчнi мотиви пронизують роман наскрiзь.
Мотиви схожостi з його сiм’єю втiлюються в образi сiм’ї Мiкобера. Девiд дуже прив'язується до сiм'ї свого квартирохазяїна мiстера Мiкобера, легковажного невдахи, що постiйно облягає кредиторами i що живе у вiчнiй надiї на те, що коли-небудь "щастя нам посмiхнеться". Мiсiс Мiкобер, що легко впадає в iстерику i так же легко тiшиться, раз у раз просить Девiда знести в заставу то срiбну ложку, то щипчики для цукру. Але i з Мiкоберамi доводиться розлучитися: вони потрапляють в боргову в'язницю, а пiсля звiльнення вiдправляються шукати щастя до Плiмут. Нагадаємо, що свого часу батька Дiккенса теж було вiдправлено у боргову в’язницю, i малий Дiккенс був змушений тяжко. працювати на фабрицi вакси. Ще з дитинства письменник випробував всю гiркоту потреби, соцiальної нерiвностi i жорстокої несправедливостi сучасною йому суспiльної системи, i це багато в чому визначило демократизм його переконань i симпатiй. Дитинство i рання юнiсть Дiккенса - сина дрiбного службовця, що все життя безуспiшно намагався "вийти в люди", - протiкали в бiдних кварталах Лондона i навiть в борговiй в'язницi, в яку потрапила вся сiм'я пiсля невдалих спроб Дiккенса-старшего вибитися з потреби i перейти в ряди "респектабельних", - тобто забезпечених - представникiв "середнього класу". Ще в ранньому дитинствi майбутньому великому письменниковi Англiї довелося познайомитися з кричущими контрастами найбiльшого мiста тодiшнього капiталiстичного свiту, випробувати на собi весь тягар i все убозтво життя "схiдної сторони" Лондона - Лондона знедолених. Вiн мрiяв вчитися, але положення сiм'ї було таке, що йому i думати не доводилося про систематичну освiту. Шiстнадцяти рокiв Дiккенс, отримавши недовгий, але тяжкий досвiд роботи пiдручного на невеликому пiдприємствi, що проводило ваксу, почав самостiйне трудове життя спочатку як писар, а потiм клерк в конторi адвоката. Тому, мабуть не випадково, в романi бабуся пропонує Девiду вибрати кар'єру юриста.
Починається самостiйне життя Девiда в Лондонi. Вiн закоханий в Дору, дочку мiстера Спенлоу, власника фiрми, де вiн навчається. Девiд радий вiдновити знайомство з подружжям Мiкоберамi, "щастя їм посмiхнулося": мiстер Мiкобер отримав роботу в конторi "Уїкфiлд i Хiп" [3, 181].
Кохання Девiда до теж має пiд собою автобiографiчну основу. В образi Дори Дiккенс втiлив своє кохання до дочки банкира Марiї Бiднел.
Девiд з бабусею змушенi переїхати до Лондона, здавши свiй будинок в Дувре, щоб прогодуватися. Девiд анiтрохи не збентежений цiєю звiсткою; вiн поступає працювати секретарем до доктора Стронгу, який вiдiйшов вiд справ i поселився в Лондонi (йому порекомендувала це мiсце добрий ангел Агнес); крiм того, вивчає стенографiю. Бабуся веде їх господарство так, що Девiду здається, нiби вiн став не бiднiшим, а багатше; мiстер Дiк заробляє листуванням паперiв. Оволодiвши ж стенографiєю, Девiд починає дуже непогано заробляти як парламентський репортер.
"Морнинг кроникл".
Девiд, який став вiдомим письменником (вiд журналiстики вiн перейшов до белетристики), вiдправляється на континент, щоб, працюючи, подолати своє горе. Повернувшись через три роки, вiн одружується на Агнес, яка, як виявилось, все життя любила його.
любов до своєї дружини. Як i його герой, вiн досяг успiху i став вiдомим письменником.
i зацiкавленостi. У своїй творчостi вiн був виразником совiстi нацiї, того, що вiн любив, в що вiрив i що ненавидiв, творцем самих сонячних посмiшок i найщирiших слiз. Вiн завжди писав про те, що було добре знайомо, близько i зрозумiло всiм людям, представникам всiх класiв суспiльства. І саме тому його твори завжди мали такий великий успiх, а велика слава письменника нiколи не меркнула — нi при його життi, нi пiсля смертi.
Роздiл 3. Романи Ч. Дiккенса в оцiнцi захiдного лiтературознавства.
Чарльз Дiккенс був в Англiї найпопулярнiшим письменником свого часу. Його романи, що з'являлися спочатку в перiодичному друцi, а потiм що виходили окремими виданнями, розповсюджувалися з вражаючою швидкiстю. Особливою любов'ю користувалися твори Дiккенса у представникiв так званого середнього прошарку буржуазiї. Буквально з часу появи першого роману i до кiнця життя популярнiсть письменника росла i змiцнювалася. Кожен новий його твiр рецензувався в солiдних лiтературних журналах i в бiльшостi провiнцiальних видань. З'являлися оглядовi статтi з аналiзом тих або iнших романiв. Проте, вiдношення до творчостi Дiккенса було далеко не однозначним. Вже з 1836 р. в англiйськiй пресi розгорiлися спори з приводу оцiнки творiв великого письменника. Ряд журналiв лiберального напряму (“Morning Post”, “People’s Journal”) вiдзивалися про Дiккенсе доброзичливо. Консервативнi видання (“Monthly Review” i iн.) вiдзначали невдалий вибiр теми “Записок Пiквiкського Клубу”, похмурий тон оповiдання, називали його твори дуже буденними. Полемiка продовжувалася впродовж всього життя письменника. Однi критики називали його видатним письменником свого часу, вихователем високих моральних принципiв, iншi вважали його за автора “другосортних” книг. “Едiнбурзький огляд”, що виражав погляди лiберально настроєної буржуазiї, вiтав умiння письменника пом'якшувати i згладжувати соцiальну проблематику своїх романiв. Консервативний друк виражав незадоволенiсть з приводу того, що Дiккенс часто змальовує “низи суспiльства”. Вiдгуки про творчiсть письменника з'явилися i в пресi (роки творчої активностi Дiккенса збiглися з розвитком чартизму в Англiї) чартиста, де його називали реалiстом, викривачем нелюдяного буржуазного суспiльства. При цьому критики-чартисти не приймали iдею Дiккенса про те, що класовi суперечностi можуть бути дозволенi мирним шляхом [10, 246].
в 1864 р. розкрив свої погляди на творчiсть письменника в “Історiї англiйської лiтератури”. У цiй роботi Тен розглядує тематику, вибiр героя, стиль, естетичну програму Дiккенса i способи її вираження. Спираючись на бiографiчний пiдхiд, розроблений Ш. Сент-бевом, Тен вказав на зв'язок Дiккенса з буржуазним суспiльством, на соцiальну обумовленiсть його мистецтва. У його оцiнцi письменник представ типовим виразником смакiв i iдеалiв англiйського буржуа вiкторiанської ери.
недолiку емпiризму. Першi серйознi зауваження про його мистецтво висловив в 1872 р. критик-позитивiст Генрi Льюїз. Захоплюючись даруванням письменника, вiн в той же час пiддавав критицi його майстернiсть реалiста, знаходячи його недостатньо точним i науковим. Льюїз не приймав викривальних тенденцiй i узагальнень в романах Дiккенса.
Пiсля смертi Ч. Дiккенса почали з'являтися роботи, що мiстять факти бiографiї письменника. Першою з них була книга Джона Форстера, його найближчого друга. У 90-х рр. XIX ст. письменник-натуралiст Гiссiнг представив свою суб'єктивну оцiнку спадщини Дiккенса в книзi “Дiккенс”. У його роботi письменник виступає типовим представником вiкторiанської епохи, що не вiдхиляється вiд загальноприйнятих норм.
Не дивлячись на величезну кiлькiсть бiографiчних робiт про Дiккенсе, видання його листiв i спогадiв про нього, iнтерес до творчостi письменника поступово згасав. У 10-30 рр. XX ст. популярнiсть Дiккенса у письменникiв опустилася до найнижчого рiвня. Його вважали за автора, якого читають лише дiти, а вивчають тiльки за програмою. Такому це вiдношенню багато в чому сприяла iсторична обстановка, що склалася на рубежi столiть. Перехiдний перiод, породжений кризою буржуазної iдеологiї, викликав незадоволення станом мистецтва i вимагав нових пiдходiв до зображення дiйсностi. Перша свiтова вiйна змусила переглянути вiдношення до життєвих цiнностей i сталих переконань. Саме у 10-20 рр. 20-го столiття вiдбувається розрив з вiкторiанцями в поглядах, звичках, смаках. За винятком Честертона, Гiссiнга i Шоу, що високо цiнували мистецтво Дiккенса, нiхто з критикiв i письменникiв-iнтелектуалiв не роздiляв уявлення, що iснувало ранiше, про легендарного творця [10, 251].
Проте, iм'я Дiккенса не було остаточно забуте, оскiльки iнтерес до вiкторiанської епохи завжди зберiгався в Англiї в тому або iншому ступенi.
З початку XX столiття, лiтературознавство i критика почали грати в лiтературному процесi особливо важливу роль. Ввiбравши в себе самi рiзнi галузi знань, лiтературознавство перетворилося на автономну науку. Якщо розглядувати англiйську i американську лiтературну критику в комплексi, слiд зазначити, що, не дивлячись на вплив, який рiзнi критичнi школи цих країн надавали один на одного, англiйське i американське лiтературознавство - не єдине цiле. Англiйська критика базується на iсторичних традицiях i ученнях, що отримали бурхливий розвиток в XIX ст. (дiяльнiсть М. Арнольда, Т. Елiота). Лiтературна критика Америки не має подiбної основи. Але i в США, i в Англiї в 10-30 рр. XX ст., разом з традицiйними напрямами, отримала розвиток так звана “нова критика”, що включала масу нових пiдходiв до вивчення лiтературного твору.
Безумовно, всiм теоретикам був необхiдний матерiал, на основi якого можна було будувати мiркування. Тому все, або майже всi вони зверталися до творiв класикiв свiтової лiтератури. Дiккенс також не був обiйдений увагою представникiв рiзних критичних шкiл, i його романи пiддалися ретельному i детальному аналiзу i з погляду форми, i з погляду змiсту. Прийнято видiляти 5 найбiльш впливових пiдходiв в лiтературнiй критицi: моралiзаторський, психоаналiтичний, соцiологiчний, формалiстичний i мiфологiчний. На рубежi столiть за вивчення спадщини Дiккенса береться Генрi Джеймс, вiдомий в лiтературних кругах не лише як талановитий американський прозаїк, але i як крупний теоретик роману, автор концепцiї “точок зору”, на яку згодом спиралися представники семантичного напряму “нової критики”. Г. Джеймс вiддавав перевагу вивченню формальних сторiн роману, майстерностi його побудови. Критик пiдкреслює “наївнiсть” i “несвiдомiсть” Дiккенса, вiдсутнiсть в його творах елементiв теоретизування i самотолкувания. У подiбному ключi оцiнює творчiсть Дiккенса i англiйська письменниця Вiрджинiя Вульф, критика якої була i її постiйним i професiйним заняттям. Використовуючи естетичний пiдхiд до аналiзу творiв письменника, що вiдстоює самоцiннiсть лiтератури, В. Вульф, що вивчає зв'язок емоцiї i форми її вираження, знаходить книги Дiккенса примiтивними, вульгарними i безформними, не представляючими особливої цiнностi з погляду розвитку роману по лiнiї завглибшки-психологiчного зображення людських вiдносин.
На початку XX ст. в Англiї зародилася ритуально-мiфологiчна критична школа, основоположником якої був Дж. Фрейзер. У США iнтерес до мiфу почав виявлятися ще в 19 ст., проте, першi мiфокритичнi дослiдження в лiтературознавствi цiєї країни пов'язують з появою робiт К. Юнга. Представниками англiйської мiфологiчної школи була розроблена концепцiя ритуального походження культури, героїчного епосу, казки, античної культури i роману. У її основу була покладена теорiя Дж. Фрейзера про виникнення мiфу з сезонних ритуалiв. Мiфокритiки Америки, зокрема Н. Фрай, фактично зрiвнюють лiтературу i мiф, зводячи тему будь-якого художнього твору до її першооснови. З цих позицiй критики мiфологiчної школи розглядують роман Ч. Дiккенса “Олiвер Твiст”. Сюжет про пiдкидьок вони ототожнюють з темою, розробленою Еврипiдом, яку, у свою чергу, зводять до мiфiв про Персею i Мойсея, таким чином пояснюючи витоки твору [10, 255].
Якщо для англiйського лiтературознавства почала XX ст. характерна велика кiлькiсть робiт, що мiстять бiографiчнi вiдомостi про Дiккенсе, то в європейськiй - нiмецькою, зокрема, - критицi домiнує формалiстичний пiдхiд до вивчення спадщини знаменитого англiйського письменника XIX ст. Нiмецькi дослiдники розглядують лише окремi проблеми (художнi прийоми, стиль оповiдання), проводять класифiкацiю жiночих i дитячих образiв, акцентують увагу на особливостях Дiккенса як педагога, кримiналiста, автора окремого твору, але не дають розбiр творчiй системi письменника в цiлому. Робiт, що пiднiмають питання про соцiальний змiст романiв Дiккенса, в нiмецькому лiтературознавствi значно менше, але i такий тип дослiдження з'являється в кiнцi XIX - початку XX в. у роботах Аронштейна, Вюлькера, Вебера.
письменникiв. Називаючи Дiккенса одним з найбiльших письменникiв вiкторiанського перiоду, французькi критики знаходять його реалiзм спрощеним до вульгарностi.
Протягом другого десятилiття XX ст., в роки першої свiтової вiйни не припиняються нападки на Дiккенса. Його проголошують автором, чиї твори втратили своє значення для сучасностi. Саме в цей час вiдбувається повний розрив з вiкторiанською епохою. Про це заявив в 1918 р. Лiттон Стреги в своїй книзi “Знаменитi вiкторiанцi”.
особливостей XIX ст. Вивiд, який зробили дослiдники, полягав в наступному: час правлiння королеви Вiкторiї був не настiльки спокiйним, як здається з першого погляду. Письменники цього перiоду стикалися з труднощами не менш серйозними, чим читачi XX ст., проте їх не покидав оптимiзм i вiра в усунення несправедливостi.
англiйських критикiв-марксистiв є Ральф Фокс, чиї статтi з'являються в пресi з 1928 р. Його основна робота лiтературознавства “Роман i народ”, опублiкована в 1937 р., мiстить матерiали дослiдження творiв найбiльш видатних авторiв. Розглядаючи творчiсть письменникiв “нереволюцiйної” епохи (XIX ст.), Р. Фокс, вiдзначаючи генiальнiсть Дiккенса, дорiкає останньому в тому, що той не побачив справжнього героя свого часу - пролетаря, що бореться. Представник цiєї ж критичної школи Дж. Джексон розглядує творчiсть Дiккенса як письменника-радикала. Вiн намагається довести, що за певних умов той мiг би стати комунiстом [10, 265].
В серединi 30-х рр. XX ст. розвиток отримує традицiя соцiокультурної критики в роботах Ф. Р. Лiвiса. Френка Реймонда Лiвiса називають також представником “нової критики”. Дiйсно, при аналiзi художнього твору вiн поєднує принцип iсторичний, психологiчний i соцiокультурний пiдходи. На вiдмiну вiд американських нових критикiв, що замикаються виключно на аналiзi друкарського тексту, Лiвiс робить спробу пояснити особливостi того або iншого прозаїчного або поетичного твору з погляду iсторичних явищ, пануючих iдей i свiтогляду у момент його написання. Книга Лiвiса “Велика традицiя”, опублiкована в 1948 р., присвячена iсторiї розвитку англiйського роману. На думку автора, творцями достовiрно англiйської прози є всього п'ять романiстiв. Ч. Дiккенса Лiвiс не включає в цей список. Критерiєм оцiнки в цiй роботi стала “серйознiсть”, якої дослiдник не знайшов при “пильному прочитаннi” романiв письменника. Проте, через двадцять рокiв Лiвiс змiнив своє вiдношення до Дiккенсу. У монографiї “Дiккенс-романiст (1970 р.) ” вiн говорить про нього як про глибокий, винахiдливий i на рiдкiсть плiдний творцевi, заслуговуючому уваги критики, яка йому до цих пiр в належнiй мiрi не придiлялося.
дослiдника став психоаналiз. В центрi уваги прихильникiв психологiчної критики був зв'язок твору з психологiєю його автора.
характер його образiв.
У 1947 р. Венгер в статтi про персонажiв романiв письменникiв XIX ст., Дiккенса зокрема, вiдзначав патологiчнi особливостi деяких з них i закликав шукати пояснення цьому в психоаналiзi.
Викликає iнтерес пiдхiд до творчостi Дiккенса професора Оксфордського унiверситету Х. Хауза. Спочатку, в книзi “Мир Дiккенса” (1942 р.) вiн пояснив викривальнi мотиви в романах письменника, виходячи з аналiзу iсторичної обстановки епохи чартизму. П'ятьма роками пiзнiше дослiдник переглянув своє вiдношення до Дiккенсу з позицiй психологiї i прийшов до висновку, що особливостi зображення дiйсностi пов'язанi з приниженнями, пережитими письменником в дитинствi. Використовуючи термiнологiю Фрейда, Хаус говорить про наявнiсть у Дiккенса комплексу “недостатностi” (неповноцiнностi) i патологiчної самолюбивостi, витiкаючої з цього комплексу. В серединi XX ст. представник фрейдистського “соцiологiзму” Л. Трiллiнг згадав про те, що в романi Дiккенса “Крихiтка Доррiт” прихована iдея про роль травмованого дитинства в боротьбi зрiлого iндивiдуума з “моральною в'язницею”. Таким чином, розвиток сюжету твору є не що iнше, як пошук звiльнення “я” з “моральної в'язницi” - комплексу неповноцiнностi.
прочитання”, що вiдштовхувалося вiд технiки, Р. Уїльямс - переважно культуролог i соцiолог. Декiлька його робiт присвяченi проблемi розвитку реалiстичного роману. У книзi “Англiйський роман вiд Дiккенса до Лоуренса” (1970 р.), що є збiркою лекцiй, прочитаних автором в Кембрiджському унiверситетi, Р. Уїльямс зв'язує той факт, що з початку 40-х рр. XIX ст. роман став домiнуючим жанром в лiтературi Англiї, з глибинними соцiальними процесами, що мали мiсце в перiод з середини XIX ст. до початку XX ст. Як соцiолог, Уїльямс наводить статистичнi данi, дослiджує вплив технiчного прогресу на лiтературу. Той же пiдхiд використовується критиком i при аналiзi творчостi окремих письменникiв. Ч. Дiккенса вiн розглядує як творця “роману нового типа”, виникнення якого було обумовлене промисловою революцiєю, що внесла iстотнi змiни не лише в життя суспiльства, але i в лiтературну традицiю. Зв'язок Дiккенса з життєвим досвiдом i народною культурою дав можливiсть письменниковi правильно зрозумiти i вiдображувати реальнiсть в нових умовах [10, 269].
увагу на актi зв'язку автора i читача через текст. Цей зв'язок i ранiше розглядували представники рiзних критичних шкiл (фрейдисти, натуралiсти), проте, на вiдмiну вiд останнiх, центром людського iснування феноменологiчнi критики, що узяли за основу своїй теорiї учення феноменолога Е. Гуссерля i екзистенцiалiста М. Хайдеггера, рахують свiдомiсть. “Критика свiдомостi” представлена Женевською школою, основоположний принцип якої - твiр одночасний i акт спiлкування мiж автором i читачем, i акт створення iндивiдуального “значення” як автором, так i читачем. Найбiльшим представником “Критики свiдомостi” в США є Дж. Х. Мiллер. Придiляючи недостатню увагу iсторичному i соцiологiчному пiдходам i практично не цiкавлячись формою твору, Мiллер уважно вивчає iсторiю розвитку свiдомостi. При дослiдженнi творчостi окремих письменникiв, зокрема, творчостi Дiккенса, критик ставить перед собою завдання прослiдити специфiчнi риси уяви письменника впродовж всього перiоду його творчої дiяльностi i встановити, що в них є постiйним, а що виникає спонтанно.
Прослiдивши оцiнку спадщини Ч. Дiккенса впродовж всього перiоду його творчої активностi аж до наших днiв, можна зробити вивiд, що iнтерес до творчостi письменника як в Англiї, так i в США i iнших країнах Європи не згасав. Прихильники рiзних критичних напрямiв в лiтературознавствi використовували твори Дiккенса як матерiал для своїх дослiджень. Протягом багатьох рокiв вiдношення до його творчостi мiнялося, але неминуче читачi знов поверталися до його романiв, кожного разу iнтерпретуючи їх змiст по-своєму. Проблематика творiв Дiккенса, звернення письменника до нескороминущих людських цiнностей спонукає читача шукати в його романах вiдповiдь на виникаючi проблеми сучасної дiйсностi.
Отже, Дiккенс народився в 1812 р. в Портсмутi в сiм'ї урядовця морського вiдомства. Мати його не могла гордитися благородним походженням, оскiльки її батьки були слугами в багатих домах. Головне, що створювало певну атмосферу в домi i допомогло Дiккенсу надалi стати письменником, людиною з невичерпною вiрою в добро i справедливiсть, – це оптимiзм i стiйкiсть в умiннi переносити життєвi знегоди. А їх випали на частку сiм'ї Дiккенсiв немало. Все, що потiм увiйшло до його романiв, було вистраждано, пережито i оцiнено самим письменником. Свiт Дiккенса гармонiйний, i ключi вiд нього знаходяться в дитинствi. Чарльз не дiстав класичної англiйської освiти, хоча в роки вiдносного матерiального благополуччя вiн вiдвiдував школу. Саме життя примушувало його займатися самоосвiтою. Десятилiтнiм хлопчиком Чарльз працював на фабрицi вакси, що належала одному з його далеких родичiв, що, втiм, не заважало господарю не видiляти Чарльза серед iнших хлопчикiв. Ставши парламентським стенографом i репортером, Ч. Дiккенс навчився швидко схоплювати головне, формувати власну думку, миттєво реагувати на побачене. Крiм того, в юнака були явнi акторськi здiбностi, якими нерiдко гордився його батько, примушуючи сина розiгрувати домашнi спектаклi перед гостями. Емоцiйне, образне мислення Чарльза, що дарувало йому природою, розвивалося пiд впливом життєвих знегод i стоїчного сприйняття невдач.
Подiї свого життя, все те, що вплинуло на яскравий талант письменника, вiд вiдобразив у романi «Життя Девiда Копперфiлда, розказане їм самим». Роман не можна вважати повнiстю автобiографiчним, але основа, як би скелет його роману опирається на головнi подiї життя його автора. Як зазначав сам Дiккенс: «Зi всiх моїх книг я бiльш всього люблю цю. Менi легко повiрять, якщо я скажу, що вiдношуся як нiжний отець до всiх дiтей моєї фантазiї i що нiхто i нiколи не любив цю сiм'ю так гаряче, як люблю її я. Але є одне дитя, яке менi особливо дороге, i, подiбно багатьом нiжним батькам, я плекаю його в якнайглибших тайниках свого серця. Його iм'я – «Девiд Копперфiлд».
Список використаних джерел
2. Волощук Є. М. Зарубiжна лiтература. – К.: Юридична книга, 2002. – 430 с.
3. Европейский романтизм / Вступ, ст. М. П. Алексеева. Л., 1979.
"Просвещение", 1975. – 320 с
6. Зарубежные писатели: Библиографический словарь в 2-х т. Ч. 1 А-М / Под ред. Н. П. Михальской. – М.: Просвещение, 1997. – 448 с.
7. Затонський Д. В. Минуле, сучасне, майбутнє. – К.: Наука, 1982. – 216 с.
8. Ивашева В. В. Английский реалистический роман XIX в. в его современном звучании. – М., 1974.
9. Ивашева В. В. «Век нынешний и век минувший...». Английский роман XIX века в его современном звучании. – 2-е изд., доп. – М.: Худож. лит., 1990. – 479 с.
10. История английской литературы / Под ред. И. М. Катарского. – М.: Изд-во Акадевии наук СССР, 1958. – 736 с.
13. История зарубежной литературы XIX века. Учеб. для студентов пед. ин-тов по спец. "Рус.. яз. и; лит.". В 2 ч. Ч. I / Н. П. Михальская, В. А, Луков, А. А. Завьялова и др.; Под ред. Н. П. Михальской. – М.: Просвещение, 1991. – 256 с.
14. История зарубежной литературы XIX века: Учеб. для вузов / А. С. Дмитриев, Н. А. Соловьева, Е. А. Петрова и др.; Под ред. Н. А. Соловьевой. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа; Издательский центр "Академия", 1999. – 559 с.
17. Кеттл А. Введение в историю английского романа. – М., 1966.
18. Клименко Е. И. Английская литература первой половины XIX в. – Л., 1971.
19. Наливайко Д. С., Шахова К. О. Зарубiжна лiтература XIX сторiччя. Доба романтизму: Пiдручник. – К.: Заповiт, 1997. – 464 с.
20. Островский А. Н. О Диккенсе // Собр. соч.: В 10 т. – М., I960. – Т. 10. - С. 399-400.
21. Сноу Ч. Портреты и размышления. – М., 1985.
22. Шабловская И. В. История зарубежной литературы (первая половина). – Мн.: Экономпресс, 1998. – 382 с.
23. Энциклопедия литературных произведений. – М.: ВАГРИУС, 1998.– 656 с.
|
