А. Ахматова
___________________
Перевiрив:
___________________
2006
"жiноча" поезiя - поезiя Анни Ахматовiй. Найближчою аналогiєю, що виникла вже в перших її критикiв, виявилася давньогрецька спiвачка любовi Сапфо: росiянка Сапфо часто називали молоду Ахматову.
"... зелена, сира пишнота паркiв, вигiн, куди мене водила нянька, iподром, де скакали маленькi строкатi конячки, старий вокзал... " Вчилася Анна в Царськосiльскiй жiночої гiмназiї. Пише про це так: "Училася я спочатку погано, потiм набагато краще, але завжди неохоче". У 1907 роцi Ахматова закiнчує Фундуклiївськую гiмназiю в Києвi, потiм поступає на юридичний факультет Вищих жiночих курсiв.
"Вечiр", що принiс Ахматовiй миттєву славу. Вiдразу ж вона була дружно поставлена критиками в ряд найбiльших росiйських поетiв. Її книги стали лiтературною подiєю. Чуковський писав, що Ахматову зустрiли "незвичайнi, зненацька гучнi трiумфи". Її вiршi були не тiльки почутi, - їх декламували, цитували в розмовах, переписували в альбоми, ними навiть освiдчувались закоханi. "Уся Росiя, - вiдзначав Чуковський, - запам'ятала ту рукавичку, про яку говорить в Ахматової вiдкинута жiнка, iдучи вiд того, хто вiдiпхнув її".
" Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.
Песня последней встречи.
Лiрика Ахматової перiоду її перших книг ("Вечер", "Чётки", "Белая стая") - майже винятково лiрика любовi. Її новаторство як художника проявилося спочатку саме в цiєї традицiйно вiчнiй, багаторазово i, здавалося б, до кiнця розiгранiй темi.
Новизна любовної лiрики Ахматової впала в око сучасникам чи ледве не з перших її вiршiв, опублiкованих ще в "Аполлонi", але, на жаль, важкий прапор акмеїзму, пiд який встала молода поетеса, довгий час як би драпiрував в очах багатьох її щирий, оригiнальний вигляд i змушувало постiйно спiввiдносити її вiршi то з акмеїзмом, то iз символiзмом, то з тими або iншими або виходили на перший план лiнгвiстичними або лiтературознавчими теорiями.
Про "романтичнiсть" лiрики Ахматової цiкаво писав Василь Гiппiус (1918) . Вiн бачив розгадку успiху i впливу Ахматової (а в поезiї вже з'явилися її пiдголоски) i разом з тим об'єктивне значення її любовної лiрики в тiм, що ця лiрика прийшла на змiну померлiй або сплячiй в той час формi роману. І дiйсно, рядовий читач може недооцiнити звукового i ритмiчного багатства таких, наприклад, рядкiв: "
", - але вiн не може не зачаруватися своєрiднiстю цих повiстей-мiнiатюр, де розказана драма. Такi мiнiатюри-розповiдь про сiрооку дiвчинку й убитого короля i розповiдь про прощання у ворiт (вiрш "Сжала руки под темной вуалью... "), надрукований у перший же рiк лiтературної популярностi Ахматовiй.
Потреба в романi - потреба, мабуть, насущна. Роман став необхiдним елементом життя, як кращий сiк, що витягається, говорячи словами Лермонтова, з кожної її радостi. У ньому увiчнювалися серця з неминущими особливостями, i круговорот iдей, i невловима дiйснiсть милого побуту. Ясно, що роман допомагає жити. Але роман у колишнiх формах, роман, як плавна i багатоводна рiка, став зустрiчатися усе рiдше, став змiнюватися спочатку стрiмкими струмочками ("новела") , а там i миттєвими "гейзерами". Приклади можна знайти, мабуть, у всiх поетiв: так, особливо близький ахматовськiй сучасностi лермонтовський "роман" - "Дитинi", з його загадками, натяками i недомовками. У цьому родi мистецтва, у лiричному романi - мiнiатюрi, у поезiї "гейзерiв" Анна Ахматова досягла великої майстерностi. От один з таких романiв:
" Как велит простая учтивость,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся.
И загадочных древних ликов
На меня посмотрели очи.
Десять лет замираний и криков.
Я вложила в тихое слово
И сказала его напрасно.
На душе и пусто и ясно".
Смятение.
Роман кiнчений. Трагедiя десяти рокiв розказана в однiй короткiй подiї, одному жестi, поглядi, словi.
Нерiдко мiнiатюри Ахматової були, вiдповiдно до її улюбленої манери, принципово не довершенi i подiбнi не стiльки на маленький роман у його, так сказати, традицiйнiй формi, скiльки на випадково вирвану сторiнку з роману або навiть частину сторiнки, що не має нi початку, нi кiнця i який заставляє читача додумувати те, що вiдбувалося мiж героями колись.
" Хочешь знать, как все это было?
—
Три в столовой пробило,
И прощаясь, держась за перила,
Она словно с трудом говорила:
"Это все... Ах, нет, я забыла,
Еще тогда! " "Да".
Хочешь знать, как все это было?
"гейзерами", оскiльки в подiбних вiршах-фрагментах, почуття дiйсне як би миттєво виривається назовнi з якогось тяжкого полону мовчання, терпiння, безнадiйностi i розпачу.
Вiрш "Хочеш знати, як усе це було?.. " написано в 1910 роцi, тобто ще до того, як вийшла перша ахматовська книжка "Вечiр" (1912) , але одна iз самих характерних рис поетичної манери Ахматової, у ньому уже виразилася в очевиднiй i послiдовнiй формi.
Нерiдко вiршi Ахматової подiбнi на швидкий i як би навiть не "оброблений" запис у щоденнику:
Он любил три вещи на свете:
И стертые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
... А я была его женой".
Он любил...
Інодi такi любовнi "щоденниковi" записи були бiльш розповсюдженими, мiстили в собi не двох, як звичайно, а трьох або навiть чотирьох осiб, а також якiсь риси iнтер'єра або пейзажу, але внутрiшня фрагментарнiсть, подiбнiсть на "романну сторiнку" незмiнно зберiгалася й у таких мiнiатюрах:
Там тень моя осталась и тоскует,
Гостей из города за полночь ждет
И образок эмалевый целует.
Огонь зажгут, а все-таки темно...
Не оттого ль хозяйке новой скучно,
Пришедший гость беседует со мною".
У цьому вiршi прослiдковується скорiше обривок внутрiшнього монологу, та плиннiсть i ненавмиснiсть щиросердечного життя, що так любив у своїй психологiчнiй прозi Толстой.
"третьої особи", тобто, здавалося б, використовує чисто оповiдальний жанр, що припускає i послiдовнiсть, i навiть описовiсть, але й у таких вiршах вона усе-таки вiддає перевагу лiричнiй фрагментарностi, розмитостi i недомовленостi. От один з таких вiршiв, написано вiд iменi чоловiка:
Подошла. Я волненья не выдал,
Равнодушно глядя в окно.
Села словно фарфоровый идол,
В позе, выбранной ею давно.
Быть веселой - привычное дело,
Быть внимательной это трудней...
После мартовских пряных ночей?
Утомительный гул разговоров,
Желтой люстры безжизненный зной
И мельканье искусных проборов
Улыбнулся опять собеседник
И с надеждой глядит на нее...
Мой счастливый богатый наследник,
".
Подошла. Я волненья не выдал...
Пiсля появи першої книги, а пiсля "Чётки" i "Бiлої зграї" особливо, стали говорити про "загадку Ахматової". Сам талант був очевидним, але незвична, а виходить, i неясна була його суть, не говорячи вже про деяких дiйсно загадкових, хоча i побiчних властивостях. "Романнiсть", помiчена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, чарiвне сполучення жiночностi i крихкостi з тiєю твердiстю i виразнiстю малюнка, що свiдчать про владнiсть i неабиякої, майже твердiй волi? Спочатку хотiли цю волю не зауважувати, вона досить суперечила "еталоновi жiночностi". Викликало здивоване замилування i дивна не багатослiвнiсть її любовної лiрики, у якiй пристрасть походила на тишу перед бурею i виражала себе звичайно лише двома - трьома словами, схожими на блискавицi, що спалахують за грiзно потемнiлим обрiєм.
що надавала перевагу говорити не стiльки про людину, скiльки про людство або у всякому разi про масу, була спочатку недостатньо уважною до мiкросвiту iнтимних почуттiв, вiдносячи їх у поривi революцiйного пуританiзму до розряду соцiально небезпечних буржуазних забобонiв. З усiх можливих музичних iнструментiв вона в тi роки вiддавала перевагу ударним.
На цьому гуркiтливому тлi, що не визнавав пiвтонiв i вiдтiнкiв, у сусiдствi з громоподiбними маршами i "залiзними" вiршами перших пролетарських поетiв, любовна лiрика Ахматовiй, зiграна на засуджених скрипках, повинна була б, за всiм законами логiки, загубитися i безвiсти зникнути... Але цього не вiдбулося.
Молодi читачi нової, пролетарської, що вставала на соцiалiстичний шлях Радянської країни, робiтницi i рабфаковцi, красноармейки i червоноармiйцi - усi цi люди, такому далекому i ворожi самому свiтовi, оплаканому в ахматовських вiршах, проте помiтили i прочитали маленькi, бiлi, добiрно виданi томики її вiршiв, що продовжували незворушно виходити всi цi вогненнi роки.
"Велика земна любов" у лiрицi Ахматової
Ахматова, дiйсно, сама характерна героїня свого часу, виявлена в нескiнченнiй розмаїтостi жiночих доль: коханки i дружини, вдови i матерi, що зраджувала i була покинутою. По вираженню А. Коллонтай, Ахматова дала "цiлу книгу жiночої душi". Ахматова "вилила в мистецтвi" складну iсторiю жiночого характеру переломної епохи, його джерел, ламання, нового становлення.
Герой ахматiвської лiрики (не героїня) складний i багатоликий. Власне, його навiть важко визначити в тому змiстi, як визначають, скажемо, героя лiрики Лермонтова. Це вiн коханець, брат, друг, що став у нескiнченнiй розмаїтостi ситуацiй: пiдступний i великодушний, вбиваючий i що воскрешає, перший i останнiй.
Але завжди, при всьому рiзноманiттi життєвих колiзiй i життєвих казусiв, при всiй незвичайностi, навiть екзотичностi характерiв героїня або героїнi Ахматової несуть щось головне, споконвiку жiноче, i тут то пробивається вiрш у розповiдi про яку-небудь канатну танцюристку, наприклад, йдучи крiзь звичнi визначення i заученi положення, глибоку тугу залишеної жiнки.
Меня покинул в новолунье
Мой друг любимый. Ну так что ж!
Как ты до мая доживешь?»
Ему ответила, как брату,
Я, не ревнуя, не ропща,
Но не заменят мне утрату
Четыре новые плаща.
"серце знає", - головне у вiршах Ахматової, освiтлено в її поезiї одним джерелом свiтла.
Є центр, що як би притягує до себе увесь iнший свiт її поезiї, виявляється її основним нервом, її iдеєю i принципом. Це любов. Стихiя жiночої душi неминуче повинна була почати з такої заяви себе в любовi. Герцен сказав один раз як про велику несправедливiсть в iсторiї людства про те, що жiнка "загнана в любов. І це вся лiрика (особливо рання) Анни Ахматової "загнана в любов". Але тут же насамперед i вiдкривалася можливiсть виходу. Саме тут народжувалися справдi поетичнi вiдкриття, такий погляд на свiт, що дозволяє говорити про поезiю Ахматової як про нове явище в розвитку росiйської лiрики двадцятого столiття. У її поезiї є i "божество", i "натхнення". Зберiгаючи високе значення iдеї любовi, зв'язане iз символiзмом, Ахматова повертає їй живий i реальний, аж нiяк не вiдвернений характер. Душа оживає:
" Эта встреча никем не воспета,
Словно новая жизнь началась.
Сводом каменным кажется небо,
Уязвленное желтым огнем,
И нужнее насущного хлеба
Мне единое слово о нем.
Вестью душу мою оживи, -
Не для страсти, не для забавы,
|
