Антоненко-Давидович Борис
Олександровича Давидова i Юлiї Максимiвни Яновської ("Антоненко-Давидович" одночасно є псевдонiмом i прiзвищем його прадiдiв - реєстрових козакiв Антоненкiв). Закiнчивши 1917 р. Охтирську гiмназiю, майбутнiй письменник вступає на природничий вiддiл Харкiвського унiверситету, але невдовзi переводиться на iсторико-фiлологiчний факультет Київського унiверситету.
Через матерiальнi нестатки та безперервну змiну влади офiцiйно вiн так i не здобув вищої освiти, i йому довелося опановувати науку самотужки "в бiблiотеках та з великої книги життя". 1920-1921 рр. ще зовсiм юному Б. Антоненку-Давидовичу випало завiдувати Охтирською повiтовою наросвiтою. В цей час, як свiдчать його спогади, вiн "майже не бував у своєму "комiсарському" кабiнетi й бiльше крутився по школах, дитбудинках i садках, терся мiж селянами й ходив з рушницею в загонi ЧОНу проти Махна та мiсцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад". Проте поступово стан ейфорiї змiнювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим i побаченим.
Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись iз практикою розв'язання нацiонального питання, восени 1921 р. письменник виходить iз КП(б)У i вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марнiй дiяльностi цiєї партiї та не бажаючи "помножувати дякiвський хор у московськiй церквi з фiлiалом в Українi", виходить з лав УКП й зосереджується на лiтературнiй дiяльностi. Якийсь час вiн був редактором (на посту секретаря редакцiї) найбiльш популярного тодi iлюстрованого журналу "Глобус". На сторiнках цього журналу Б. Антоненко-Давидович друкує першi лiтературнi твори Олекси Влизька, Юрiя Яровського, Марка Вороного та iн.
"Нова громада" за 1923 рiк з'являється перше оповiдання Б. Антоненка-Давидовича "Останнi два". В "Червоному шляху" (№ 8) побачила свiт його драма "Лицарi абсурду", а 1926 року - збiрка оповiдань "Запорошенi силуети". Своє лiтературне "хрещення" письменник одержав у лiтературнiй органiзацiї "Ланка" (згодом - "Марс"), що вiдокремилось вiд строкатого "Аспису" (асоцiацiї письменникiв). Членами групи "Ланка" була невелика, але творчо дуже сильна група молодих "попутникiв": Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Пiдмогильний, Є. Плужник, Б. Тенета, Т. Осьмачка, Д. Фалькiвський та iн.
1927 року в журналi "Життя й революцiя" (№№ 10-12) надруковано повiсть Б. Антоненка-Давидовича "Смерть". Наступного року вийшла в свiт окрема книжка iз невеличкою, але майстерно зробленою повiстю "Тук-тук…" та двома оповiданнями. У "Смертi" письменник прагне дослiдити й показати "незбагненну" бiльшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подiєю в лiтературному процесi 20-х i завдала письменниковi багато прикрощiв, якi значною мiрою спричинилися до його двадцятирiчних поневiрянь. Понад шiсть десятилiть пролежала повiсть у спецсховах i лише у 1989 р. знову побачила свiт.
Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологiчний самоаналiз головного персонажу Костя Горбенка, який постiйно перебуває в становищi дволикого Януса - думає i почуває одне, але партiйний обов'язок та обставини (об'єктивнi чи спричиненi його ж дiяльнiстю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням i нацiональним почуттям. Зрештою, дiйшовши висновку, що нове життя, "купується кров'ю", "добувається смертю", i що "це новий негласний, суворий закон, якого не обiйти", Кость вирiшує стати "вольовим бiльшовиком", вiдкидає "к чорту всякi нерви й легкодухiсть". З нелюдською жорстокiстю вбиває заручника… i стає йому вiд того "одразу порожньо всерединi, навiть, по-особливому легко…"
який, в iм'я "свiтлого майбутнього", змушений зневажити своє минуле, зрiктися свого народу i навiть батька й матерi.
"проповiдi вбивства", називали "апостолом гiтлеризму" тощо. Бiльшiсть читачiв схвально сприйняли твiр, який засвiдчив, що в лiтературу прийшов самобутнiй i талановитий письменник, суворий реалiст iз досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властивi iронiчнiсть, скепсис та iскристий гумор у змалюваннi дiйсностi.
"Смерть" висловив i нарком освiти республiки М. Скрипник, якому вона припала до вподоби. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у свiт збiрки репортажiв "Землею українською", в яких багато мiсця придiлено нацiональному вiдродженню. Пiсля цього на письменника знову "впали звинувачення за те, нiбито вiн "хворiє" на перебiльшений нацiональний бзик, який у нього домiнує над усiм", буцiмто автор "заслiплений нацiонал-шовiнiзмом", "неприкритим зоологiчним нацiоналiзмом" (А. Клоччя) тощо. Інший критик - А. Б. Коваленко - розпiкає автора за нацiональну обмеженiсть, адже вiн, мовляв, назвав свою книжку "Землею українською…"
наступ на українську лiтературу й культуру. Гнiтило письменника й постiйне шельмування, заборона друкувати роман-трилогiю "Сiч-мати", повернення з видавництва "Лiтература i Мистецтво" роману "Борг" для докорiнної переробки. Морально й матерiального його життя поступово стало нестерпним, i вiн був змушений тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидавi редактором художнього сектора.
"вождя народiв" Й. Сталiна з'явився привiд для переходу в рiшучий наступ проти iнакомислячих та "iдейно ущербних": наступного дня в газетах опублiковано постанову про терористiв-контрреволюцiонерiв, а за кiлька днiв по тому з наказу Сталiна i Єжова на вулицi мiст та сiл країни було виведено наелектризованi юрмища з транспарантами спрямованими проти мiфiчних "ворогiв народу", "шкiдникiв", "терористiв" та "агентiв мiжнародного iмперiалiзму" з рiшучим закликом: "На смерть Кiрова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!" Почалися жорстокi репресiї. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є. Плужника. 17 грудня як "ворогiв народу" i "терористiв" було розстрiляно друзiв Антоненка-Давидовича - Г. Косинку, Д. Фалькiвського, К. Буревiя, О. Влизька… Цунамi терору докотилося й до Казахстану.
органiзацiї й видати своїх спiльникiв в обмiн на обiцянку зберегти письменниковi його "мерзенне" життя, Б. Антоненко-Давидович вiдповiв: "Я не знаю, якi у Вас є засоби впливу на в'язнiв пiд слiдством. Та навiть коли б, припустимо, якимись невiдомими способами вам пощастило зламати мене i я виказав би Вам на себе й на iнших оцю фантасмагорiю, i коли б ви не тiльки дарували менi моє "мерзенне", як ви кажете, життя, а навiть випустили на волю, то я повiсився б на першому ж сучку.
". Єжовськi опричники звинуватили письменника у "приналежностi до контрреволюцiйної нацiоналiстичної органiзацiї" (УВО), яка нiбито силою зброї "прагнула повалити Радвладу на Українi i готувала iндивiдуальний терор проти Компартiї i Радянської держави". На пiдставi цiєї фальшивки Б. Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 рокiв концтаборiв. Письменник пройшов усi кола ГУЛАГiвського пекла, а пiсля того був вiдправлений на довiчне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Пiсля повернення до Києва у 1957 р., окрилений суспiльно-полiтичною вiдлигою, Б. Антоненко-Давидович активно включається до лiтературного процесу. Уже наступного року вiн вирушає в мандри Україною. Враження вiд подорожей передає у збiрках репортажiв "Збруч" (1959) та "В сiм'ї вольнiй, новiй" (1960). Водночас допрацьовує привезений iз заслання в чернетцi роман "За ширмою", що публiкується спочатку в журналi "Днiпро" (1961, № 12), а за рiк пiсля того твiр виходить окремою книжкою i стає помiтним явищем української прози. Проте одразу пiсля виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадiйностi, i йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твiр. Невиданими залишаються таборовi нотатки з "захалявного зшитку", що склалися у збiрку "Сибiрських новел" (виданi пiсля смертi автора у 1989 р.).
До самої смертi Б. Д. Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животiти на скромну пенсiю. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарiї, Польщi, Англiї, Канадi, США i навiть далекiй Австралiї його твори видаються окремими книжками, широко вiдзначаються ювiлеї письменника. Нарештi через 5 рокiв пiсля його смертi в Українi виходить його книга художньої прози - "Смерть. Сибiрськi новели. Завищенi оцiнки" - за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премiю iм. Т. Г. Шевченка.
"Лицарi абсурду" (драма, 1924), "Запорошенi силуети" (оповiдання, повiстi, нариси, 1925), "Тук-тук" (1926), "Смерть" (1928, 1929), "Справжнiй чоловiк" (1929), "Шкапа", "Крижанi мережки", "Печатка", "Землею українською", "Синя волошка" (1930), "Люди й вугiлля", "Крила Артема Летючого" (1932, 1959), "Паротяг Ч-273" (1933), "Збруч" (1959), "В сiм'ї вольнiй, новiй", "Золотий кораблик" (1960), "Слово матерi" (1964), "За ширмою" (роман, 1963), "Про що i як" (збiрка статей, 1962), "В лiтературi i коло лiтератури" (1964), "На довгiй нивi" (1967), "Як ми говоримо" (1970), ""Смерть", "Сибiрськi новели", "Завищенi оцiнки"" (1989).
За кордоном: "Смерть" (Лондон, "Українська видавнича спiлка", 1954), "Землею українською" (Фiладельфiя, "Київ", 1955), "За ширмою" (Мельборн, "Слово", 1972), "Як ми говоримо" (Балтимор, "Смолоскип", 1979; Нью-Йорк, "Науково-дослiдне товариство української термiнологiї", 1980), "Печатка" (Мельборн, "Ластiвка", 1979), "Двiстi листiв Б. Антоненка-Давидовича" (Мельборн, "Ластiвка" i "Слово", 1986).
"Крылья Артема Летуна" (1963); польською - "Za parawanem" (1974); англiйською - "Behind the Curtian" (1980), "Duel" (1986).
|
