Інститутка

Інститутка Автор: . (Повiсть) І Коли сиротi виповнилося десять рокiв, її вiддали у двiр до панi. Стара панi була тихенька, ледве ходила, а коли говорила, то було важко зрозумiти, що вона каже; вночi ж лежала та все охала. Жили при нiй спокiйно, тiльки стара нiкуди не пускала з двору, хiба вже на свято до церкви. Аж ось прийшов лист, в якому онука панi, що навчалася в Києвi в iнститутi, писала, щоб приїжджали забирати її додому. «Мати Божа! Увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!» Стара панi немов одужала, стала ходити, виглядати у кожне вiконце. Дiвчат посилала за село виглядати панночку. Яке це було щастя — вiдчути себе на волi i спокiйно дихати! II «Дождали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!..» Стара панi не могла на неї надивитися, усе цiлувала та милувала. А панночка одказала: «Добре вам, бабуню, було тут жити на волi, а що я витерпiла за тим ученням!.. І не нагадуйте менi його нiколи!» Онучка розповiла, як нудно було їй вчитися, а з усiх предметiв вона уподобала тiльки те, що вважала за потрiбне: танцi, музику i французьку мову. Стара панi зауважила, що вчили погано, а грошi брали хорошi. Панночка заспiвала своїм срiбним голосочком, а потiм попросила зовсiм розчулену бабусю купити їй модних гарних убрань. Стара пообiцяла виконати її прохання: III Стара панi пiдвела панночку до дiвчат, щоб вона вибрала собi одну з них до послуг. Та вибрала Устину. Дiвчата зажурились, побоюючись за подругу, бо панночка була дуже непривiтна. Устина заспокоїла їх, кажучи, що вiд долi не втечеш, а втiм, як воно буде, ще невiдомо. Сама ж дiвчина задумалась. IV весь час нетерпляче покрикувала на неї. Прийшла Устина вiд панночки, а дiвчата стали запитувати, яка ж вона. Устина сказала їм про себе, що дурна, бо не вмiє «кiс iзвивати». V Другого дня панночка проснулась рано—ранесенько, прибралась, обiйшла все подвiр'я, садок i стала питати свою бабусю, коли вже вони поїдуть у гостi або коли гостей до себе запросять. Стала стара панi готуватися до гостей. Дiстала зi скринь оксамити та шовки, стали країти та примiряти на панночку. А вона така радiсна та весела, i все бiгає до дзеркала та любується. Бувало, сидять вони разом зi старою та говорять про те, як панночку вiддадуть за князя чи за графа. Панночка зiтхала, що й досi в них нiкого не було, а стара панi сказала їй, щоб зачекала, бо невдовзi «наїде такого, що й не потовплються». VI Нарештi гостi з'явились. Однi з двору, а другi у двiр. Челядь панi клопоталась з ранку до вечора, вслуговуючи цим панам. А пани весело гуляли: реготалися, танцювали, їли, пили. VII Потроху панночка усе переводила на свiй лад — життя i господарство. — Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!» Дiвчат всiх посадила гаптувати i сама стала їх вчити. І все перевiряла, чи вони шиють. З кожним днем панночка ставала сердитiшою. Устина чимало вiд неї натерпiлась: усе панночцi не до вподоби; вона бiдну служницю i щипає, i штирхає, i шпильками коле, i водою зливає. Одного для чекали полкових (офiцерiв) з мiста. Пiдмели двiр, у будинку прибрали. Устинi треба було зачiсувати панночку, i вона нiяк не могла їй догодити. Била її панночка, лаяла, обiцяла на шматки розiрвати, а потiм схопила за шию i трохи не задушила. Дiвчина знепритомнiла i впала бiля яблунi. Коли прийшла до тями, побачила навколо себе бiлих, як крейда, дiвчат. Панночка одкинулась на стiльчику й плаче, а стара панi щосили лає Устину: як вона насмiлилась розгнiвати панночку. Дiвчата занесли Устину в хату i стали оплакувати свою гiрку долю. IX Цiлу весну напували Устину теплим молоком, поки вона одужала. Усiх погнали на панщину. У хатi було прохолодно й тихо. Увечерi приходили з панщини втомленi люди, iнколи хто-небудь спiвав сумної пiснi. Дiвчата, зайшовши до Устини, розповiдали, що дiялось надворi: то одну зi служниць били, то iншу, i кожна чекала своєї черги. Казали, що панночка запитувала й про Устину: «Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi?» X Одного ранку Устину покликали до панночки. Ледве дiйшла вона до будинку. А на порозi її зустрiла панночка. — Чого се ти нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула... І вона стала кричати так, що страшно було на неї дивитись. Тiльки щось було їй не так, вiдразу бiгла до старої панi i говорила, що її не слухають, не шанують, та ще й плачуть. Пiсля цього й стара стала всiх лаяти та карати. XI Трохи спокiйнiше ставало тiльки тодi, коли приїжджали паничi. Панночка виходила до них така привiтна й мила, що не пiзнати. Вони за нею упадали, а вона мiж ними мов перепеличка звивалась. Спочатку стара панi тiшилась своїми гостями, потiм їй це набридло, бо почали вони мiж собою сваритися. Аж пiд осiнь паничi зникли, бо прийшла « панноччина доля ». XII Почав щодня вчащати до панночки полковий лiкар. Вiн був тихий, привiтний, навiть i на панича не схожий. Ранiше панночка вже чула про нього: приїжджi панночки казали, що цей красень дуже гордий i на жодну з них не хоче й дивитися. Панночка вмовила стару панi запросити лiкаря до них через полкових, якi часто бували в маєтку. Полковi обiцяли привезти лiкаря. ХІІІ прибути, бо в нього було багато хворих. Того ж тижня захворiла панночка, охає, стогне. Стара злякалась, послала по лiкаря. Панночка прибралась якнайкраще i стала чекати лiкаря в лiжку. Приїхав, подивився, розпитав. Сказав, що завтра знову навiдається. А коли стара панi запитала панночку: «Що, як лiкар? Показався як?», то та вiдповiла: «Гордий,— каже,— такий, як пан вельможний... І що вiн собi думає!» А панночка стала просити бабусю: «Як ви менi, бабюсю, на перешкодi станете — умру!.. І не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!» XIV Панське подвiр'я спустiло. Панночка нiкого не лає, не б'є, сидить та думає. Тiльки сонечко пiдiйметься, лiкар вже й пiд'їжджає до двору. — Я ж сподiвалася тебе за князя дати, за багача, за вельможного! Але панночка вiдповiдала, що якби вiн був багатий, то вона б вже давно за нього вийшла. Нiкого кращого для неї не було й не буде. Та й заплакала. Вiн намагався її заспокоїти, а потiм обоє почали журитись. XV Любила вона його, мабуть, та якось не по-людськи. Вихвалялась перед iншими панночками своєю владою над закоханим в неї лiкарем, комизилась, трохи не знущалась з нього. А вiн терпiв усi її примхи, догоджав їй, перепрошував, благав, ледь не плакав. «Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його,— хуторець вiтають!» XVI На Рiздво вiдбулися заручини. Багато гостей наїхало. Панночка була дуже весела, а вiн ходив i очей з неї не зводив. Гуляли до самого ранку. Як тiльки наречений i гостi пiшли з двору, панночка стала плакати i нарiкати на свою «сирiтську долю». Стара почала заспокоювати онуку, пообiцявши вiддати їй все своє майно. Панночка вiдразу заспокоїлась i кинулась цiлувати бабусю та дякувати їй. Коли приїхав наречений, вона радiсно повiдомила його, що бабуся дає їм Дубцi. Вiн спокiйно вислухав цю новину i сказав тiльки, що коли вона радiє, то й вiн рад. XVII Повеселiла панночка, стала готувати свiй посаг, сама до всього бралась. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, панночка усе купує та складає. Не було покою i слугам: «... кому, каже, весiлля, а курцi — смерть!» На весiлля панiв наїхало, що гуло у будинку, як у вулику. Цiкавi панночки розглядали посаг i дивувалися з усього. Ледве вже їх всiх збулися. За такими клопотами Устинi не вдалося попрощатись як слiд зi своїми подругами. Тiльки встигла обiйняти старих i малих. Молодий приїхав на четверику вороних коней. Вiзником був плечистий вусатий чоловiк. Пани сiли у вiзок, а Устину посадили ззаду. Вiзок рушив, надворi був сильний мороз, верби стояли в iнiї. Дiвчата вибiгали на вулицю, прощаючись з Устиною. Конi бiгли швидко, зникло село, i розкинулась перед дiвчиною «безлюдная дороженька». XIX Незабаром приїхали до мiста. Пан звелiв зупинити коней коло заїзного двору i повiв молоду у кiмнати. Про Устину забули. Аж ось хтось до неї гукнув: «Гей, хорошая, вродливая!» Дiвчина здригнулась, а потiм пiзнала вiзника. Вiн був чорнявий, а зуби мав бiлi—бiлi, як сметана. Назар (так звали вiзника) запросив Устину разом пообiдати, та вона побоялась пiти без дозволу панi. XX Довго довелося сидiти Устинi, поки вийшли пани. Пан глянув на Устину i сказав, щоб пiшла обiдати. Але панi не хотiла чекати. Пан доказував, що дiвчина змерзла i голодна, а панi одказала: «... вони до цього звиченi». Пан розгубився та, трохи посперечавшись з дружиною, змушений був сiсти бiля неї у вiзок. Довго вони розмовляли мiж собою, а ще довше потiм мовчали. XXI У сутiнки доїхали до хутора. У хатах де-не—де свiтилось. Пiд'їхали до будинку. На рундуцi стояли люди iз свiтлом i хлiбом святим. Вони поклонилися i вiтали молодих. Але панi не подобалась така зустрiч. Вона вихопила у когось iз рук свiчку i прожогом кинулась у дверi. Люди вiдскочили вiд тих дверей, нiчого пановi й не одмовили. Пан засмучений пiшов у дiм. Кiмнати були невеликi, але гарнi й чистi. Панi почала плакати та дорiкати чоловiковi, що в нього люди запанiбрата зi своїм паном, всмiхалися до неї, трохи не кинулись її обнiмати. Вона ридала, а чоловiк її заспокоював. — Гляди ж,— каже панi,— як ти не будеш по—моєму робити ,то я вмру! — Буду, серденько, буду! XXII Устина пройшла по всiх кiмнатах, роздивлялась, але нiкого не побачила. Дiвчина вийшла на рундук, стала дивитись на зорi, коли хтось до неї привiтався: «Здорова була, дiвчинонько!» Устина оглянулась i побачила високого парубка, який стояв i всмiхався. Потiм спитав, чому вона тут стоїть, мабуть, не знає, куди йти. Устина вiдповiла, що якби не знала, то в нього спитала, швидко попрощалась i пiшла до будинку. У вiдповiдь вона почула: — Бувай здорова, серденько! XXIII Пани ходили по покоях, а молода у кожний куток заглядала i все намагалась по-своєму влаштувати. Чоловiк їй не суперечив. Потiм пан гукнув бабу, яка була в нього прислугою, але та чомусь забарилась. От панi i стала йому дорiкати: мовляв, якi вони в нього порозпушуванi. Потiм покликала Устину, але дiвчина вiдразу з'явилася, бо була у сусiднiй кiмнатi. XXIV Тут до кiмнати тихенько увiйшла старенька бабуся, аж до землi згорблена; на її зморщеному обличчi яснiли тiльки чорнi очi. Вона вклонилась панi i спитала пана, чого йому треба. Панi аж з мiсця зiрвалась, побачивши таку смiливiсть. Бабуся спокiйно вiдповiла пановi, який спитав, де вона була,— пояснила, що допомагала готувати вечерю. Пан, побоюючись гнiву дружини, все ж не наважився налаяти стару служницю i тiльки запитав, чи готова вечеря. Бабуся одказала, що готова. Але панi вiдмовилась вечеряти i вибiгла з кiмнати, грюкнувши дверима. Пан сказав, що й вiн не буде вечеряти, i суворо наказав старiй, щоб йому не доводилось її шукати. Втiм вона так спокiйно одмовила «Добре, паночку!», що вiн вiдразу вгамувався. Бабуся вклонилась i пiшла собi. XXV Пан ходив по кiмнатi, а за стiною плакала панi. «Чого вона плаче?» — сумно промовив вiн до себе. Потiм пiшов до неї, цiлував, вмовляв чималу годину, поки перестала. Вечеряти вона все ж таки вiдмовилась, бо їй не сподобались слуги пана. На її думку, вони поводились iз ним, немов родичi. XXVI Сидiла Устина в дiвочiй i думала про те, як тепер дiвчатам добре живеться без її панiї. А самiй було дуже сумно, бо опинилась у чужiй сторонi. Аж ось хтось постукав у вiкно. Вона попричиняла всi дверi, щоб пани не почули, i спитала: — А хто се тут? — Я, дiвчино—горличко. Устина сказала, що, мабуть, вiконце переплутали, але парубок вiдповiв, що вiн не помилився. Вiдхилилась Устина вiд вiкна, бо боялась, що пани їх почують, а парубок знову: «Дiвчино! Дiвчино!» Тут хтось пiдiйшов i спитав, чому це Прокiп стоїть попiдвiконню i не йде вечеряти. XXVII Хтось зайшов у сiни, це була бабуся. Вона ласкаво запросила Устину вечеряти. Дiвчина подякувала i сказала, що пiде спитає панi, чи звелить вона iти. Пани сидiли укупцi i говорили мiж собою веселенько. Коли Устина увiйшла, панi сказала: Дiвчина попросила дозволу пiти повечеряти. Панi вiдказала: — Іди собi — вечеряй! Пiшла Устина через двiр iз бабусею. Увiйшли в хату, аза столом побачила Назара чорнявого i жiнку його. У печi палав вогонь. На полицях стояли миски — зеленi, червонi, жовтi, наче камiння дороге. Усе таке було чисте, прибране, веселе. Запросили до столу. Дiвчина сiла, озирнулась i побачила, що з кутка на неї задивився той парубок. на стiл галушки. Назар моргнув на Устину. XXIX Чомусь Катря була сумна. А Назар сидiв та пустував, поблискуючи своїми бiлими зубами. Бабуся почала допитуватись у дiвчини, чи давно служить при молодiй панiї, а молодичка сказала, що панi дуже гарна. Стали розказувати про те, який їхнiй пан хороший, нiкого нiколи не скривдив. Люди хотiли, щоб i панi була такою. Сподiвались на Бога. Молодичка запитала: — Дiвчино! Лиха наша панi молода? — Господи милосердний! — крикнула.— Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною:— Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла! Катря гiрко заплакала. Чоловiк її заспокоював: — Чого лякатись? Треба перш роздивитись. Парубок сидiв за столом i нiчого не говорив, тiльки поглядав на Устину. XXX Повечерявши, побiгла Устина в будинок i почула: — На добранiч, дiвчино! — На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Минули тиждень, мiсяць, пiвроку. Нiби в хуторi тихо, спокiйно. Але якби хто поглянув, то побачив, що люди прокидались i лягали плачучи. Всi тяжко працювали, всiм молода панi знайшла «роботу тяжку», «лихо пекуче». Навiть калiки та малi дiти в неї не гуляли. І все це супроводжувалося таким дорiканням та гордуванням, що будь—яка справа здавалась каторгою. Пани—сусiди усе її вихваляли, яка вона гарна господиня, яка розумна. Люди спочатку надiялись на пана, а потiм побачили, що надiя ця марна. «Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати, та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i наче i сам людей лає:— А щоб вас! а бодай вас!., от уморять менi друга!» Назар назвав пана квачем i зареготав на всю хату. Катря ж дитину вiзьме на руки i плаче—плаче. Прокiп теж дуже журився. Усе про щось думав iз Устиною вже не жартував. Але одного разу взяв дiвчину за руку, пригорнув i поцiлував. XXXII Людям жилося сумно, не чути було смiху, голосу людського. У двiр нiхто не приходив, хiба що за дiлом. Якось Устина бiгла з вечерi, аж тут перед нею з'явився Прокiп i почав допитуватись, чи любить вона його. Потiм обiйняв дiвчину, приголубив, поцiлував, i все лихо забулось. Зайшла до будинку, а панi каже: «Чого се так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!» XXXIII З того часу Устина i Прокiп стали щовечора зустрiчатись, бо вдень можна було тiльки поглянути одне на одного i розiйтись. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася. XXXIV Панi ставала дедалi лютiша та злiша. Як тiльки Устина трохи спiзниться чи забариться, одразу починає її лаяти. Спочатку дiвчина через це тяжко тужила, а потiм все їй стало байдуже. Мовчки поплаче, витре сльози i знов весела. Нiкому не скаржилась, знаючи, що нiхто не допоможе. Прокiп ходив, «наче нiч темна». Раптом занедужала дитина у Катрi, а молодицi треба було i їсти зварити, i на городi упоратись. Бабуся їй в усьому допомагала, дитину до неї виносила, щоб Катрi було легше. Жiнка все хотiла догодити тiй панi. Якось заснула вона бiля колиски, прокинулася — до дитини, а дитина вже мертва. Дуже побивалася Катря за дитиною. Назар намагався заспокоїти її, та i сам став невеселий. Пiсля цього Катря зовсiм занедужала. «Не то щоб робити, вже й по свiту ходить нездужає». Панi почала дорiкати, що вона нiчого не робить, i загрожувати їй, а жiнка одказала: «Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем iз'їжте тепер!» Панi погнала Катрю на панщину. Пан нишком дав їй карбованця, та Катря його не взяла, i грошi впали на землю. Нiхто до них не доторкнувся, поки панi побачила i взяла, дорiкаючи пановi, що це, певно, вiн «грошi сiє». Пан нiчого не одказав, тiльки почервонiв. Катря не схотiла на свiтi жити. Щось iз нею зробилось пiсля наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а потiм i втопилась. Пан зажурився, а панi його переконала, що Катря була навiжена. Пiсля цього обидва заспокоїлись. XXXVI Пани з мiста привезли москаля за куховара. А вiн був якийсь чудний. Зварить панам їсти, сам пообiдає, ляже на лавi та свистить, а потiм заспiває тоненьким голоском. Інодi спитає, чи бито, а тодi додасть: «На те служба!» Назар теж змiнився. Жартував, але вже не так. Панi кухаря дуже хвалила, бо вiн перед нею стояв, вистромившись як стрiла. Кланявся їй низенько i йшов собi на лавку. Устинi говорив, щоб не горювала: на те вона й служба. Одного разу Прокiп не витерпiв i сказав: — А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар.— Мандрiвочка — рiдна тiточка. Москаль скрикнув, що коли спiймають, лихо буде. Назар з ним не погодився: можуть i не спiймати. XXXVII Померла стара панi. їй дуже не хотiлося вмирати, вона все святе письмо читала та молитви, свiчки ставила. Одного разу дiвчинка не догледiла, i погасла свiчка, так її за це висiкли: — Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш! XXXVIII Молода панi дуже сумувала i плакала за старою. Вона стала доказувати чоловiковi, що її тепер обдеруть як липку, а надiї на нього у неї немає. «Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо... Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей». Пан сказав, що все зробить, як їй забажається. Панi хотiла, щоб коли народиться дитина, кумом у них був тiльки полковник. Пан згодився. Та ЇЇ докори i нарiкання довели його до того, що вiн заплакав. Панi стала цiлувати, втiшати чоловiка. Сказала, що любить його i досi, але ж треба не тiльки сидiти вкупцi, а й хазяйнувати. Уранцi пан поїхав до полковника, щоб просити його бути у них кумом. XXXIX вгору». — Пане, оддайте за мене дiвчину! — Добре, бери, Прокопе. Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько. — А панi? — каже Прокiп. Прокiп став кланятися, просити її. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, i просив її також не боронити: Панi все мовчала i кусала губи. Допомогло тiльки втручання полковника та iнших гостей, якi всi визнали, що пара дуже хороша i треба їх одружити. Панi змушена була згодитись. Прокiп з Устиною вийшли за порiг i кинулися похапцем вiнчатися, поки панi їх не розлучила. Дуже вона потом гнiвалась на пана i сварилась на Устину. Та ту це не засмучувало, бо в неї був Прокiп. XL Устина залишилась при панiї. А вона все їй дорiкала, глузливо запитуючи, чи покращало у замiжжi. Коли сходилися удвох iз чоловiком, забувалось усе лихо. Але Прокiп ставав дедалi хмурнiшим. Устина доводила йому, що разом їм буде легше бiду перебути. Вiн погоджувався з нею i усмiхався, а вона вiдчувала себе щасливою, якщо вдавалося розговорити i розважити коханого. XLІ Так жили до осенi. Одного дня трусили в садку яблука. Прокiп був на яблунi, а Устина з бабусею збирали в кошi. Бабуся притомилась i сiла вiдпочити. Аж ось побачили дiтвору, яка стояла пiд тином. Бабуся дала по яблуку кожному хлопчиковi. Зненацька з'явилась панi i гримнула на бабусю: — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйка! — Я — злодiйка?! — вимовила стара... Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились. Вiд цих слiв панi ще бiльше розлютилась. Вона вчепилась старiй у плече, штовхала її, а потiм щосили вдарила по обличчю. Бабуся захиталась. Устина кинулась до неї, а панi вчепилась їй у коси. Прокiп гримнув на панi: «Годi, панi, годi!» — i схопив її за руки. Вона почала несамовито кричати, позбiгалися люди, прибiг i сам пан. Слухаючи крики i скарги дружини, пан теж ошаленiв i кинувся до Прокопа. Але той понуро озвався: — Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! Панi заверещала: — У москалi його, у москалi!.. Тепер i притому городi; зараз i вези його! Пан наказав зв'язати Прокопу руки. Той не пручався, сам руки простяг, навiть всмiхнувся. А Назар гукнув до Устини: — Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще,— не знаю... XLII Прокопа повели в хату, куди прийшла i Устина. Вiн сказав дружинi, що вона тепер буде вiльна, а на волi нiяке лихо не страшне. Пiд'їхав вiзок, повели Прокопа. Устина сiла до нього на вiзок, в чiм була, i їх повезли до мiста. Бабуся благословила обох. Добре, що панi не побачила, а то б не пустила. Приїхали в мiсто, зупинились бiля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидiв поруч i заспокоював Устину. Розважав її, а самого, видно, вже нiхто не мiг розважити. Нарештi вивели Прокопа. «Серце в Устини замерло, а вiн був веселий, як на Великдень...» XLIII Залишилась Устина з чоловiком у мiстi. Доручили навчати Прокопа вiйськовiй науцi одному москалевi. Пiдiйшли вони до нього, вклонились i дали трохи грошей. Пiшла за мiсто погуляти, а чоловiк все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи вiдчуває, що вже вiльна душа. Знайшли хату, що наймалась. А щоб було чим за неї платити, вирiшила Устина пiти поденно працювати, бо не було в них грошей, та й всi її речi залишилися у панiв. Домовилися з хазяйкою поденно сплачувати їй за хату i перебрались до неї. XLIV Хазяйка була старенька, але привiтна i дуже говiрка удовиця. Все розповiдала, iдо сама залишилась, як билинка в полi. Коли молодi сидiли любенько удвох, то вона плакала i над ними. Боялась тiльки дядька—москаля, який було зайде та гримне на неї. На дорозi зустрiчав її чоловiк, любо брав за руку i лагiдно запитував, чи дуже втомилась. XLV Якось сидiли вони з чоловiком увечерi. Коли хтось у дверi постукав. Це був Назар, який втiк вiд панiв. Зайшов, привiтався. Москаль став крутитись i поглядати на дверi, але Назар, помiтивши це, сказав, щоб вiн не цурався i не пробував його пiймати, бо це однаково, як ловити вiтра в полi. На запитання Устини, що там у них на хуторi, Назар вiдповiв: Хазяйка запросила до вечерi, i Назар поставив на столi пляшку горiлки. Вечеряли, розмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стiл схилився. Згодом подивився на молоде подружжя i сказав: живи! Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту — на всiх розкошах! Тiльки його й бачили. XLVI Життя було нелегке, але любе. Устина i Прокiп легко зiтхнули, робили, що хотiли, нiкого не боялись. Устина радiла з того, що заробляла грошi на себе. Настала весна. Пройшла чутка: москалi виходять у похiд. Прокiп заспокоював дружину, доводив їй, що вони розлучаються не навiки — вiн повернеться, i обоє будуть вiльнi. Пiшли молодята в хутiр прощатись. Панiв вдома не було, зустрiла їх одна бабуся. Устина обiймала її, як матiр рiдну, плачучи через те, що стара залишається в цьому пеклi. XLVII Провела Устина чоловiка аж до Києва. У Києвi залишилась служити, а Прокiп iз вiйськом пiшов кудись на Литву. Чоловiк наказував Устинi не плакати. Пройшло сiм рокiв, а молодиця дожидається коханого. Люди казали їй, що у селi всi люди живi. Про Назара нiчого не чути. Устина служить i заробляє. Часом засумує, та як згадає, що вiльна, так на душi полегшає. Свого чоловiка Устина не забуває нi на хвилину i все його згадує, як вiн її iз пекла визволив. «Вiн чоловiк мiй i добродiй мiй. Поздоров його Мати Божа: я вiльна! І ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!»